Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т




Війська Малоросійські року 1702-го, що, як і раніше, були окремими корпусами зі своїми начальниками в арміях Боярина Шереметєва і Князя Рєпніна, активно сприяли їм у розправах над ворогом в провінціях його, Ліфляндській та Курляндській, і в обороні своїх границь, а окремий корпус їхній з армії головної Гетьманської, що прикривала од Польщі Малоросійські границі, відряджений був, під командою Полковника Стародубського Михайла Миклашевського, до Польського міста Бихова, де зібрався корпус військ Польських, прихильних Королеві Шведському, а супротивних Королеві Августові. Миклашевський, об'єднавшися з Польським військом партії Короля Августа, котре було під командою Рейментаря їхнього Халецького, розбив війська супротивні і загнав начальника їхнього Бельциневича до міста Бихова; згодом зробивши на теє місто приступ, узяв його штурмом і, полонивши Бельциневича з іншими при ньому урядниками, вислав їх до Гетьмана в Батурин. А коли сам Миклашевський вертався з військом своїм до границь, то урядники й шляхетство Литовське, союзне Росії, вчинили подання Гетьманові про небезпеки їм од загонів Шведських, що набігали з Польщі та Курляндії на їхні селища. Тому Гетьман звелів Миклашевському залишитись на Литві і розправлятися з ворогами тамтешніми.

Під час таких воєнних дій з Російської сторони і коли ними займалися всі польські війська, року 1703-го виникло в Росії нове явище, що було схоже дуже на війну міжусобну, або внутрішню, явище, що є майже звичайне в кожній війні і в кожному народі і, сказати б, супроводить тії війни і дає науку урядам та міністерству, як вони з народами поступати повинні. Народ Азіатський з племен поганських Татар, званий Башкирці, що з давніх-давен пробуває в Азіатській Росії за рікою Волгою, бувши розлючений зовсім не важливими, здається, випадками, підніс зброю і збунтувався проти Росії. Наслідком того було спустошення селищ і укріплень Християнських і винищення самих Християн. А спричинився до того один степовий ярмарок, де збираються численні Азіятські та Європейські народи й племена Із своїми товарами. На ньому, з-поміж інших продуктів та виробів, багато буває всіляких поганських бовванів та мальованих Християнських образів, а роблять і продають їх самі Християни. Через недалекість земської поліції, так званої виїжджої, що влаштовує ярмарки, поставлено ряди бовванів поганських в одну лінію з рядом образів Християнських. Християни, Башкирці та Калмики, що купували тії вироби, одні порівнюючи образи з бовванами, а інші тому заперечуючи, спершу зайшли в звичайну спірку, опісля у велику сварку, а зрештою і в саму бійку. Християни, бувши тут багатолюдніші від поган, розігнали сих останніх, обплювали їхні боввани, а чимало з них повкидали в болото і топтали ногами. Погани, роздратовані до шаленства таким зневаженням своїх богів, зібралися з усього ярмарку, напустили на Християн свої стріли, багатьох з них поранили і кількох забили. Уряд краю тамтешнього засудив і перевішав за те багатьох Башкирців, але не зважив при тому на їхні претензії і не задовольнив їх, і саме те спричинило бунт Башкирський, а на його приборкання виряджено з армії Боярина Шереметєва і при ньому з 3000 корпусом Малоросійським Суддю Полкового Лубенського Каспаровського. Бунт той незабаром приборкано, не так строгістю та способом військовим, як лагідністю та розважливістю Боярина.

Король Шведський, озлобившись до ожорсточення на Короля Польського Августа II за те, що він розпочав проти нього війну і підмовив на неї Царя Російського та Короля Дамського, вчинив з Августом так, як за часів варварських чинили із своїми переможеними стародавні Римляни, Олександри, Тамерлани та інші переможці. Він, розбивши в багатьох місцевостях Польські та Саксонські війська, вигнав Короля Августа з Польщі і року 1704-го позбавив його Королівської гідности, а на місце його примусив вищих урядників Польських обрати собі за Короля Воєводу Станіслава Лещинського, що, бувши у Короля Шведського депутатом од Речі Посполитої Польської, звернув на себе увагу своєю особою. Під час тих змін Шведські війська, бувши без діла, розгулювали по Польщі і набирали собі здобич, грабуючи монастирі й церкви, а особливо Руські та Уніятські, які утримували ще вигляд устрою Руських; вони, разом з іншими скарбами церковними, обдирали ікони, віднімали потири та всяку утвар, не полишаючи нічого, що тільки мало ціну. Гетьман Мазепа з армією своєю, що складалася з 30 000 військ Малоросійських, прикриваючи границі Російські, щоб не напали на них Шведи, походжав увесь той рік понад ріками Прип'яттю та Любаром, а решту Малоросійських військ, з попередніми їхніми начальниками, з'єднано було з арміями Російськими, і діяли вони супроти Шведів у Курляндії, Ліфляндії та на Литві. Гетьман Мазепа, продовжуючи з армією прикривати границі і змінюючи походи свої залежно від рухів ворога, року 1705-го дістав наказ од Государя вступити в границі Польські з боку Галичини. Він опісля, увійшовши в Польщу і розташувавшись під містом Замостим, вислав од себе сильний корпус Козацький під командою Полковників Чернігівського — Полуботка, Гадяцького — Боруховича та Компанійського — Ханського у пограничне з Цісарією Спішське воєводство, де зібраний Польський корпус, прихильний до нового Короля Лещинського, ущент вони розбили і Воєводу Спішського забили. Гетьман, не виходячи з Польщі, розташував війська свої на зимові квартири у частині Галичини і мав головну квартиру в місті Бродах, а звідтіль приходив узимку з легким корпусом до міста Мінська і був при тому в місті Слуцьку, начебто для нарад з Польськими Вельможами про способи подальшого ведення з Шведами війни із кращим, супроти попереднього, успіхом; вернувшись до Бродів, привів він із собою кількасот Польських охочих з жовнірства їхнього, нібито прихильних до партії попереднього Короля Августа і за те гнаних прибічниками нинішнього Короля Лещинського, яких розмістив по своїх полках Гвардійських, себто в піших Сердюцьких і в кінному Компанійському. Походи тії на Польщу були для Мазепи великим каменем спотикання і спокуси. Саме в них влаштував він загибель свою і багатьох безневинних людей, ним обдурених. Близька між собою відстань Шведських і Малоросійських військ, що квартирували в Польщі, дала йому нагоду побачитися таємно з Королем Шведським і розміркувати з ним замір відстати від Государя і піддатися його ворогові, і теє відбувалося так потаємно, що аж до дня події ніхто проникнути не міг. Мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба за особисту образу свою. Переказ народний, узятий од наближених до Мазепи осіб, розповідає, що в недавньому від того часі був Мазепа на одному бенкеті з Государем у Князя Меншикова, і за те, що суперечив у розмовах, ударив Государ Мазепу по щоці, і хоч скоро після того й замирився з ним, але Мазепа, затаївши назовні злобу, закарбував її в серці своїм. А дехто з присутніх при тому Бояр, також злобних і недоброзичливих до Государя за зміни державні, а більше за своїх родичів, що загинули у бунтах, вважали ту нагоду за божественний дар помсти і скріпили Мазепу в його відважному намірі обіцянками своїми про їхню допомогу. Пан Вольтер, розповідаючи про той випадок у своїй Шведській Історії, свідчить так: «Государ, мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе в Малоросії регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є Малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то Государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити його Гетьманства». Обидві тії повісті, склавши докупи, все виводять те саме, що Мазепа мав шкідливий задум, спонуканий власною його злобою і помстою, а ніяк не національними інтересами, які, природно, мали б у такому випадку подвигнути війська і народ до його утримання, але, замість того, народ всіляко винищував Шведів, як своїх ворогів, що прийшли по-неприятельськи на його землі. Він вигубив їх до половини, коли переходили вони незнані ліси та дороги і безтурботно квартирували, як у своїх союзників.

Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до незмірного провалля, усував од себе всіх підозрілих йому людей, не здібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті. І саме з тим заміром року 1706-го вирядив він несвоєчасно і всупереч усім правилам військовим Стольника й Полковника Стародубського Михайла Миклашевського з його полком до Литовського міста Несвіжа, а Полковника Переяславського Мировича, супротивного іншим Мировичам, Мазепиним родичам, а значить, і самому Мазепі, вислав з полком його до Польського міста Ляховичів, звелівши їм битися з цілими корпусами Шведів та Поляків і не допускати їх з собою з'єднуватися і складати армію. Обох тих Полковників з багатьма урядниками та їхніми полками підступом Мазепиним знищено. Миклашевський, бившись з ворогом під Несвіжем і не змігши подолати велелюдства, пробився крізь неприятеля до замку Несвіжського, там відбивався п'ять днів, і врешті, знемігши від зусиль ворожих, був посічений з усім полком; а Мирович, бувши оточений під Ляховичами численним ворогом, після довгої оборони взятий був у полон з багатьма урядниками та значними Козаками і відпроваджений до Шведського столичного міста Стокгольма, де й помер. Цар Петро Олексійович, року 1707-го Липня 1, прибувши до Чернігова, вирушив звідтіль рікою Десною на суднах до міста Києва, де разом із Гетьманом Мазепою Серпня 15-го заклали фортецю, названу Печерською, і салютували урочистіть тую пальбою з мушкетів і гармат. Війська Малоросійські, що ту роботу розпочали, за кілька років її завершили. З присутніх при тому багатьох урядників Малоросійських подано Государеві донос од Судді Генерального Кочубея і швагра його, Полковника Полтавського Іскри, про задуману Цареві зраду від Гетьмана, прихильного Королеві Шведському. Государ звелів перевірити донос той і судити по ньому призначеній для того особливій Комісії на чолі з Міністром своїм Шафіровим. Слідство тривало декілька місяців. Докази і довідки розглядано з ус'єю строгістю і досвідченістю, але нічого на Гетьмана підо їрілого не знайдено й не показано. Усі докази полягали в чутках од ненадійних людей, які відкрилися на очних зводинах, про розмови Гетьманські, що супроводилися підозрілими мінами, і в здогадах із пісень, скомпонованих Гетьманом з алегоричними висловами, а особливо з пісні, так званої «Чайка», що означає страдницьку і гноблену Малоросію. Вирок Комісії, по закінченню слідства, засудив на смерть доносителів, що безпідставно зганьбили Гетьмана таким великим злочином. Государ затвердив той вирок і вислав засуджених на страту до Гетьмана. Але той, із звичайного свого лицемірства, відмовився задовольнити власну свою претензію, а передав винних на волю Государя як злочинців Державних, і Государ звелів над ними екзекуцію перевести Комісії, що їх засудила. Після того їм і втято голови в селі Борщагівці, під містом Білою Церквою, на очах у війська, що стояло тут табором. Тяжкий злочин Мазепин, оповитий таємницею непроглядною, і легкі на нього докази, так зле учинені Кочубеєм і Іскрою, свідчать про глибоку мудрість першого і про палку простоту останніх, а переказ народний запевняє, що вони так поспішно, але слабо вчинили, спонукані ревнощами за дружину Іскри, що мала підозрілі стосунки з Гетьманом.

Король Шведський року 1708-го, переходячи з армією своєю Польщу й Литву і повертаючись з Саксонії, задумав був Іти всередину Росії, до самої її столиці Москви, і тому з Російського боку розпочалися страшні й безугавні пересування військ у пограничному народі, а в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом. Війська, переходячи з місця на місце, займали дефілеї та переправи на шляху армії Шведської, нападали безперервно на її авангарди та фланги, а народ Малоросійський, виходячи з селищ своїх, займав і укріпляв сховища свої у лісах, болотах та місцинах неприступних і робив списи, келепи та іншу ручну зброю, готуючись до оборони. Гетьман Мазепа, укомплектувавши й забезпечивши всім потрібним війська свої, що були в армії, а резиденцію свою, місто Батурин, де зберігались всі скарби, запаси та магазини, підкріпивши достатньою залогою з Сердюцьких піхотних полків і одного кінного Прилуцького полку, під командою Полковника Носа, виступив сам, з рештою військ Малоросійських і з численними урядниками військовими та цивільними, понад звичайний штат зумисне примноженими, до границь Білоруських, начебто щоб одбивати ворога. Одначе, переправившись через ріку Десну і поставивши табір свій поміж містами Стародубом і Новгородом-Сіверським, недалеко містечка Семенівки, на місці, донині званому Шведчиною, оголосив тут прокламацію свою, складену до війська і народу Малоросійського, а з неї промовляв до всіх урядників, тут зібраних, такими словами: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі про нинішній стан справ Міністерських і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує власною своєю важливістю. Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великоросії, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам'ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого; а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина; і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зіновія Хмельницького, за імператора Фердінанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших. Договори наші про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавство. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них — яко притча во язиціях! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з Королями Шведськими укладені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього Короля Шведського, мавши важливі послуги од військ наших у війні їх з Лівонцями, Германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти Поляків, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус Козацький з Наказним Гетьманом Адамовичем на підмогу Королеві Шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць Польських — Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним».

Опісля вислуховування Гетьманської промови і по перечитанню по всіх постах і зібраннях військових прокламації його, вирішили декотрі, яко на благо єсть, а декотрі — ні, а лестить народам! І так сперечаючись із собою декілька днів, погодилися в одному лише тому, що потрібна зміна їхнього стану і нестерпна є зневага у землі своїй од народу, нічим од них не кращого, але нахабного й готового на всякі кривди, грабунки та дошкульні дорікання; але чим тому пособити і за що взятися, того придумати не могли; а щоб одстати від Царя і Царства Християнського й оддати себе на волю Монарха Лютеранського, який зневажає образи Святих і поганить середи та п'ятниці м'ясоїдженням, про те й слухати не хотіли. І, зрештою, зібравшись всі урядники й Козаки по своїх полках, знялися одного ранку вдосвіта з табору свого, зоставивши в ньому Гетьмана з двома Компанійськими полками і всіх Старшин Генеральних з багатьма урядниками, що до полків не належали, а були неначе під вартою у Компанійців. Намір тих урядників і Козаків полягав у тому, щоб з'єднатися їм з військами Великоросійськими і доповісти Государеві про все, що вийшло у них з Гетьманом, і що вони у задумах його участі не беруть і вельми їм противляться. Потому відправились вони на Стародуб, знайшли корпус Меншикова у Білорусі, де й сам Государ тоді був присутній, доповіли Государеві про лукавство Мазепине і про неспокійний стан уряду Малоросійського і просили дозволити їм вибрати нового Гетьмана, у згоді з правами їхніми та привілеями, що теє узаконюють. Государ, подякувавши Козакам за їх вірність і обіцявши провести вибір той, як повернуться вони до Малоросії, наказав їм зостатися під командою Князя Меншикова і сприяти йому в розправах над Шведським Генералом Левенгауптом, що, з наказу Короля свого, виступивши з помічним військом і з великими запасами із Ліфляндії, поспішав з'єднатися з Королівською армією на Білорусі.

Меншиков, Вересня 28 дня року 1708-го, напавши на корпус і превеликий обоз Левенгаупта, поміж містечком Пропойськом і селом Лісним над річкою Сожем на Білорусі, дав йому бій в присутності самого Государя. І як війська Великоросійські од сильного й несподіваного нападу Шведів на місці бою не встояли, а, замішавшись, побігли, то Государ сам, зібравши й вилаштувавши їх, як раніше, виставив поза фронтом і з флангів Малоросійських Козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх тих, хто під час бою подасться назад, не милуючи нікого, ні самого його, Государя, якщо западе він у тую слабість. Поновлений бій увінчався найліпшим успіхом і повною перемогою. Шведів повсюди розбито й розсіяно; переслідування їх тривало до ночі і аж до річки Сожу, де багато з них перетопилося, а решта переправились плавом через неї. На побойовищі і на втечі взято в полон Шведів до 12 000; і весь обоз, що складався з багатьох тисяч возів із запасами та артилерією, дістався переможцям. Битву ту слід уважати за початок, або переддень, рішучої перемоги над Королем Шведським і всіх його нещасть. Він через неї позбувся всієї потрібної йому допомоги в свіжому війську та військових запасах.

З Білорусі вислано було Меншикова з корпусом його і Козаками на Малоросію, щоб попередив він армію Короля Шведського і знищив резиденцію Гетьманську, місто Батурин, як сховище великих запасів і арсеналів національних. Він поспішив туди в останніх числах Жовтня і, знаючи, як багато значило здобути теє місто якнайскорше і уникнути тривалої формальної облоги, прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу. Але присутній у місті з полком своїм Полковник Прилуцький Ніс, що був незгодний також, як і інші полки, з Мазепиними заходами і бридився його віроломством, а утриманий був у місті під наглядом сердюків, вислав уночі з міста Старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його лежатиме ницьма біля валу; і се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців. Меншиков, звірившись на Полковника та його Старшину, приступив до міста і ввійшов у нього на світанку з усією тихістю і, коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися і були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що прочунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного з одним перев'язав. Позбувшися таким чином Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев'язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков? Коли він був пирожником і розносив по Москві пироги, то аж занадто підлещувався до тих людей, що пироги його купували, а як став Князем і полководцем, то вже по-варварськи катував людей, що позоставили йому великі багатства. Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і не бі погребаяй їх!» Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міські, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.

Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз'їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум'я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя, приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за ти середи та п'ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м'ясо.

Новгород-Сіверський приготовлений був Мазепою на перше прийняття і відпочинок Короля Шведського та його армії. Він сильно був укріплений і мав великий магазин у своєму замку, а для охорони фортеці і магазину введений в нього залогою один Сердюцький полк під командою Полковника його Чечеля і дві сотні реєстрових Козаків, Новгородська і Топальська, під командою Сотника Новгородського Лукіяна Журавки. І як звичайно реєстрові Козаки завше Сердюків ненавиділи за бешкети їхні та зухвальство і старалися за те на них помститися, а Цар з військами своїми наблизився тоді до Новгорода і стояв на супротивному його березі, над річкою Десною, в селі Погребках, квартируючи в домі Козака тамтешнього Мальчича, то Сотник Журавка, у згоді з Протопопом Новгородським Лисовським і Козацькими Старшинами, через Хорунжого Павла Худорбая повідомили Государя в Погребках, що вони можуть здати місто, якщо він зволить прислати вночі свої війська до міста з лугової його сторони. Государ на теє повідомлення відправив відразу достатнє число війська на вказане місце, а сотник із своєю командою та міщанами провели і впустили їх до міста так званою «Водною брамою», що поміж замком і монастирем. Війська Царські, напавши зненацька на Сердюків по місті і в замку, всіх винищили і місто зайняли. Государ за добу відвідав місто, заквартирував у мурованому будинку Сотничому і мав намір скарати кілька десятків міщан за те, що приймали до себе Сердюків і задля постраху мешканцям інших міст, щоб вони ворожих військ також не приймали; але присутній при тому Боярин Граф Шереметєв, заступившись за міщан, доводив Государеві, що, «коли Ваша Величність, знавши більше Мазепу, як сей народ його знав, могли в ньому обманутися, даючи йому довір'я майже необмежене, то як же в ньому не обманутися народові, далекому від усіх справ політичних і Міністерських, що є для нього вічно закриті й непроникливі? А Мазепа до того ж був найвищий їхній командир і не складав їм звіту зі своєї поведінки». Государ зважив на такі слушні резони і що, на щастя, не було при тому Меншикова, простив міщан і нагородив урядників, які сприяли у здачі міста: Сотника Журавку настановив Полковником Стародубським, а Протопопа Лисовського призначив Сотником Новгородським, і той, з приписом Протопоп, неділями правив у церкві в єпІтрахилі, а в інші дні був присутній у Сотенному правлінні при шаблі, але бороди, одначе, не голив, і судячи сутяжців, заразом їх і благословляв. Але при тому явищі препрославлений є над усіма рятівник невинності Боярин Тереметєв. Пам'ять його зостанеться незабутньою і глибоко шанованою в Новгороді з роду в рід.

Король Шведський, вступивши з армією своєю з Польщі до Малоросії, знайшов Гетьмана Мазепу коло ріки Десни в межах Новгорода-Сіверського. Побачивши його без військ і без усього того, що йому приобіцяв, вирішив, що він є обманець або зрадник Царя свого, і намірився за те скарати, але переконливі жаління Мазепині і зворушливе його ридання запевнили Короля, що він, Мазепа, сам обманувся військом і народом своїм. Пан Вольтер, описуючи діяння героя свого, Короля Шведського, говорить у сьому місці так: «Карл XII, ведучи далі похід свій з Польщі на Москву, раптом звернув зі шляху Московського в околицях Смоленських і спрямував похід свій на Україну, землю Козаків сього імені. Весь його генералітет, та й сам улюбленець Піпер, з того здивувались, але нічого не знали. Нарешті, по дуже тяжких і повільних переходах через місцевості лісові та багнисті, розгубивши в них артилерію і запаси, досягли тієї України, де став перед Короля, над рікою Десною, володар Український Мазепа і розв'язав тую загадку, доти нерозв'язану. Козак сей з'явився до Короля не так, як вождь якоїсь армії, але як втікач, з нечисельними людьми зі свого штату. Король, його побачивши, здивувався, а він доповів йому, що військо його покинуло і народ не послухався, що деякі поляки його гвардії, покликані з вольниці, зостаються в місті Батурині, його резиденції, щоб охороняти магазини та запаси, і дораджував Королеві поспішити туди своїм походом, щоб Московці й тим не заволоділи». Вступ Шведів у Малоросію зовсім не сожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я — слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна І по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку. Кожен швед навчений був од начальників своїх говорити по-руськи такі слова до народу: «Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!» Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п'ятниці молоко і м'ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля — по чарці горілки з привітанням: «Спасибо, Хохльонок!»

Король Шведський, вступивши до Малоросії, публікував у ній і виставляв у прилюдних місцях прокламацію свою до тутешнього народу такого змісту: «Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супроти Польщі завше вступалися І до того зобов'язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами й трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов'язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивши її такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов'язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави». Государ, дізнавшись про розіслані по Малоросії списки прокламації Карла XII і в такій же силі розсіяні універсали Мазепині, яким, одначе, народ тутешній зовсім не довірявся, публікував і від себе до всенародного відома маніфест свій, підписаний власною рукою і виставлений при всіх церквах, і в ньому вияснював, що «Стягнені на нього від упертого неприятеля, Короля Шведського, та виродка його, відступника Мазепи, наклепи, пороки й підозри суть несправедливі, вигадані й сповнені лукавства та обманів для приваблення народного; і що він ніколи на думці не покладав кривдити, руйнувати та уярмлювати вільний народ Малоросійський, а особливо касувати й нищити права його та привілеї, затверджені від батька його, Царя Олексія Михайловича у договірних статтях славного і мудрого Гетьмана Зіновія Хмельницького, під час злуки Малоросії з державою Великоросійською уложених, але ними і особдиво царською милістю буде сей вірний і ретельний народ утримувати при всіх його правах, вольностях та привілеях вічно і нерушимо, і можна нелестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малоросійський, бо ні єдиного гроша до скарбу нашого брати не веліли і наслідникам нашим про тес заповідали. А щодо супротивника нашого Карла, то всьому світові відомо, які він з армією учинив руйнації всім тим народам, котрі переходив: церкви їхні та святині грабував і обертав їх на стайні та поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, а образи святі зневажав, нищив і ногами топтав; та й до Малоросії запровадив його Мазепа з тим самим наміром, щоб, по зруйнуванню її, передати народ у вічну неволю, на поталу Полякам, од яких він набрав достатньо грошей, а Мазепа і Лещинський, яко єдинородні полякам його створіння, не що інше в нього будуть, як тільки здирці та тирани народні, що виконують волю його, і вічні Шведські данники, або васали». По оприлюдненню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство і однородство, що їх гостро тоді відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужовірством, приклав до маніфестів свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, в мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші — з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини.

Государ у Листопаді місяці того ж року 1708-го, зібравши до міста Глухова Урядників і Козаків Малоросійських, котрі, лише з огляду на воєнні замішання, зібратися могли, звелів їм обрати Гетьмана вільним голосуванням згідно з правами їхніми та звичаями. Урядники І Козаки оголосили на теє Государеві, що вони не інакше мусять приступити до вибору Гетьмана, як підписавши попереду присуд іменем усієї нації, що вибір той відбувається із затвердженням Гетьманові всіх прав його, привілеїв та прерогатив, які вольності народові і права його забезпечують, і просили при тому Государя запевнити їх у тому своєю грамотою. Государ запевнив збори присягою, що він усі права Гетьманські, військові та народні і уложені на теє договірні статті потвердить доконче, як минуться нинішні воєнні замішання та невигоди. Після того в присутності Государя та його Міністрів 7 Листопада обрали на Гетьмана Полковника Стародубського, що був після Миклашевського, Івана Ілліча Скоропадського, якого тоді ж од Государя і затверджено, і йому вручено клейноди військові й національні, що Гетьманську гідність означають, себто: булаву, бунчук і печать, а од Государя окремо подаровано прапор Державний, що зображує двоголового орла з регаліями Царства.

По закінченні коротких урочистостей вибору і затвердження Гетьманського, відкрилось там же таки, в Глухові, нове явище, до того ще в Малоросії небувале, явище страшне, назване спутницею Мазепі в пекло. Численне духовенство Малоросійське і найближче до границь тутешніх Великоросійське, зумисне зібране до Глухова під проводом і інспектурою знаного Єпископа Прокоповича, склавши з себе так званий помісний собор, у дев'ятий день того ж Листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анафему. Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві, в присутності Государя, численних урядників та народу. Духовенство і клірики були в чорному одінні і всі зі свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста на шибениці, волочений був по місту катами і втягнений до церкви. Духовенство, оточивши його, прочитувало і співало деякі псалми зі Святого Письма, потім, проголосити і декілька разів повторивши: «Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!» — обернуло на портрет його запалені свічки, а клірики, повторюючи те саме співом, обертали свічки свої донизу. Головуючий Єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета із словами: «Анафема!» І тоді поволокли назад портрет із церкви і співали такий стих церковний: «Днесь Юда покидає вчителя і приймає диявола», і тим обряд той скінчився.

В час розташування Шведських військ на зимові квартири по Малоросії присутні між ними урядники Малоросійські, що їх покликав був раніше Мазепа для війни зі Шведами і що згодом зосталися при ньому під наглядом, вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали таємно від Мазепи з квартир своїх і прибули до Государя з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданості. Государ прийняв їх ласкаво і залишив у попередніх їхніх рангах і на тих самих посадах. І се були: Данило Апостол, Іван Сулима, Дмитро Горленко, Іван Максимович, Михайло Ломиковський, Гамалія, Кандиба, Бутович і канцелярист Антонович; а інших премногих урядників та значних Козаків, запідозрених у прихильності їх до Мазепи через те, що вони не з'явилися були на загальні збори для обрання нового Гетьмана, забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати, четвертувати і на палю садити, а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови стинати. Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне тоді таїнство — тортури, догмат яких і донині відомий з такої приповідки Руської: «Батіг — не янгол, душі не вийме, а правду скаже» і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком, — канчуками, батогом і шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварились і здималися. Той, хто пройшов одне випробування, переходив до другого, а хто всіх їх не витримував, того вважали з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев'яти сот. Число се може бути прибільшене, але, судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою «Гетьманців», треба думати, що зарито їх тут чимало. І якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття і небезпеку, то вже немає для тих і титулів, хто був знаряддям і учасником Лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер розмислити й посудити, що, коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров, проливана на землі, доправиться з роду сього», — то яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?

Король Шведський, що з армією своєю і Мазепою зимував до свят Різдва Христового у Ромні та його околиці, перейшов після свят до міста Гадяча і в його околичні селища, а до Ромна та його околиці послано від Государя Малоросійські війська руйнувати й пустошити ті селища. Експедиція тая на Роменщину мала дві політичні цілі, що доказують відмінну проникливість і правоту великого міністра і улюбленця Царського, Меншикова, який їх придумав: одну — покарати Роменців за прийом до себе на квартири армію Шведську, від якої й сама армія Російська вельми оддалялася, а другу — випробувати, як на пробному камені, вірність і ретельність військ Малоросійських. І тії війська, бувши неначе приголомшені й обезумлені тодішнім хаосом, із зажмуреними очима і скам'янілим серцем руйнували свою безневинну братію, Роменців, просто як ворогів своїх. Хати їхні сплюндровано й спалено, худобу забрано і роздано по армії, як здобич, і все спустошено, а люди тамтешні, пробігаючи крізь руки своїх гонителів, одходили на границі Великоросійські під протекцію великих тамтешніх Бояр і заселили собою велелюдні слободи Юнаківку, Михайлівку і пребагато інших, знаних донині під назвою «Вільних Черкасів». Слабі ж і немічні поневірялися у своїх руїнах і льохах, між згарищами і снігами і зникали повільно в отчизні своїй і біля гробів предків своїх. Отже, Роменці особливо зазнали руйнації за те тільки, що були нещасливі. Шведи, навалившись на них цілою армією і знавши, що їх Малоросіяни всюди вбивають, поводились з ними, як із своїми завойованими ворогами, і вже більше не казали: «Ми ваші, а ви наші», а дано їм таку волю від Короля, як чортові на Йова, себто душі тільки не займай. Останній же удар над ними доконали єдинорІдні й єдиновірні їхні брати, Козаки Малоросійські, жахаючись діла рук своїх.

Тим часом близька вже кампанія 1709 року давала велику науку обом воюючим монархам і народам, і сей самий рік став знаменною епохою історії Північної і всієї Європи. Саме в ньому збулось несподіване падіння і змізерніння Швеції і піднесення Росії. Монарх Російський, хоч і бачив, що армія Шведська змаліла в Малоросії до половини і що війська його до того змужніли й зміцніли, що вже могли стояти проти Шведів, утроє від них менших, не надіявся, однак, на щастя своє, яке так мало йому сприяло, і, побоюючись, щоб діла його не звернули на гірше, посилав і сього року, майже напередодні останньої і рішучої баталії, листи свої до Короля Шведського, намовляючи його на мирні пропозиції, якими вдовольняв його всі попередні вимоги на Інгерманляндію та Фінляндію, а застерігав собі одну лише пристань на Балтійському морі з містом Петербургом і Шліссельбургом. Одначе Король Шведський, сп'янілий славою завойовника і постійними своїми перемогами, відкинувши ті пропозиції, сказав посланцям Царським і чужоземним посередникам, які на мир його намовляли, що «помириться він з Царем у столичному місті його Москві, де примусить Московців заплатити йому 30 мільйонів талярів за воєнні витрати і покаже Цареві, над чим і як царювати». Государ, після такої жорстокої відмови втративши надію на мирові успіхи, почав стягати війська свої в околицю Полтави, і на воєнній раді, що там відбулася, весь Генералітет ухвалив будь-що-будь дати Шведам рішучу баталію.

Король Шведський, хоч і знав, що армія його значно змаліла, а підсилити її нізвідки, та й в усьому військовому ладунку і запасах була велика нестача, і що щастя, колись від нього невідступне, почало в Малоросії змінятися постійними невдачами, — надіявся на хоробрість своїх вояків і живився власною своєю відвагою, яка змалку закоренилася в ньому від виховання та защеплених при тому фальшивих правил про певну предестинацію, або призначення, що його він за одно визнавав із поганським неминучим фатумом, і що вони начебто приневолюють людину вдатися в усі небезпеки, нехтуючи саму неможливість, усупереч здоровому глуздові, природою нам даному. Згідно з тими правилами вирішивши далі з Росією вести війну одчайдушну, виступив з квартир своїх на початку Квітня місяця того ж 1709 року і, ставши табором під містечком Будищі, а там простоявши до половий Травня, аж надокучило йому безділля, задумав облягти місто Полтаву, сподіваючись здобути в ній великі скарби та запаси, як запевняв супутник його Мазепа. Облога і приступ на місто були жорстокі й страшні в правилах військових. Не мавши облогової артилерії і мортирів з бомбами, Шведи напали на бастіони з мушкетами та шаблями і кілька їх зайняли. Одначе комендант Полтавський, чужоземець Аларт, з солдатами й пішими Козаками зустрічали їх артилерією, а проводили й скидали з валів списами. А свіжі війська Російські, що наспіли з армії і з лугової сторони до міста увійшли, і зовсім тую облогу припинили, і Король, збираючись після того не пропустити через ріку Ворсклу Російської армії, що для переправи до неї приступала, поїхав з двома своїми гвардійцями її розвідати, а наїхавши уночі на Козацький пікет, хотів був його збити, і для того, напавши на нього власною своєю особою, колов Козаків шпагою; але вони, випаливши на нього прицільно із своїх гвинтівок, забили одного гвардійця, а Короля тяжко поранили в ногу і розтрощили йому голінку. Отож Король до попередніх нестач армійських нажив і свою власну, ставши об одній нозі. Випадок той, хоч був не з сонму передестинацій, а від самовільної і не гідної Короля запальності, одначе давав йому знати, що до особистого командування баталією він не здібний і повинен од неї відійти і рятувати свою армію.

Обидві воюючі армії зібралися до Полтави у Червні місяці і розташувалися одна на виду в другої, укріпивши себе шанцями та іншими потрібними окопами. Армія Російська мала 76 000, і в тому числі Малоросійських добірних військ, що зосталися після відрядження інших прикривати границі, було 20 000 під командою Генеральних Старшин і колишнього Наказного Гетьмана Задніпровського Семена Палія, поверненого із сибірського заслання, який, мавши великий досвід у наїздах і розриванні злучених фронтів, багато допоміг у перемозі над ворогом. Шведська армія мала трохи більше за 20 000; та Мазепиних військ, що зібралися до нього з розпорошених Компанійців і Сердюків, не більше було як одна тисяча; але вони з самим Мазепою повсякчас зоставалися біля обозів своїх і Шведських, уникаючи битися. з Росіянами і дотримуючись супроти них найсуворішого нейтралітету, застереженого Мазепою у Короля Шведського і оголошеного в деклараціях його по всій Малоросії. Бо Мазепа, як усім відомо, бувши Християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над Росіянами. Одначе, незважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки Росіян, зазнавали долі однакової з Лебединськими мерцями, і прикметно, що слово «нейтралітет», як чужомовне, інакше тоді тлумачили від теперішніх понять. Нарешті в 27 день Червня 1709 року відбулася тая баталія, яка вирішила долю Росії і Швеції, здивувала Європу і зробила перелом у політиці держав і в долі Королів, поваленого і новонаставленого, розуміючи Польських. Баталію тую розпочали Шведи на самім світанку і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту Російську і прогнали її за її шанці. Але начальник Козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на Шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів і прорвавшись в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і стратили Генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон. Козаки, переслідуючи Шведів до їхніх шанців, провели позад себе сильну колону піхоти Російської під командою Генерала Меншикова, і вона, напавши на шанці Шведські і враз випаливши із гармат та мушкетів, повалилась на них з багнетами і погнала Шведів на всі сторони. Таким чином здобули шанці і взяли в полон командира їхнього, Генерала Розена, з багатьма старшинами й рядовими. Шведи після того зібрались, влаштувались знову між шанцями та обозами своїми на чистому полі і стали дожидати нападу Росіян. Государ вишикував свої війська навпроти Шведських, поставивши всередині піхоту з артилерією, а на флангах — кінноту. Баталія поновилася: стрілянина тривала з обох боків більше як три години; нарешті шведи, не мавши артилерії і зазнавши від Росіян великих утрат, показали у фронті своєму чимало інтервалів, або прогалин, а Палій, теє зауваживши, зараз вдерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв Козакам охопити Шведів ззаду і з флангів, а Шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані Козаками, кинулися Шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон Фельдмаршала їхнього Реншильда і двоюрідного брата Королівського, Принца Віртемберзького, а Міністра і улюбленця Королівського Піпера знайшли в обозі шведському з канцелярією його і скарбницею; обоз з усім табором дістався переможцям. Король Шведський, під час баталії не мігши їздити на коні верхи з причини пораненої своєї ноги, несений був солдатами на ношах між рядами своїх військ, які заохочував він до бою, тримаючи в одній руці пістоль, а в другій шпагу. А як він під час поразки і замішання військ кілька разів був з нош перекинутий на землю і поранена нога його, знов ушкоджена, спричиняла йому біль нестерпний, то з того він зомлів і був довго непритомний. І в тій порі Генерали його, поклавши Короля в коляску, виправили його вниз за течією ріки Ворскли до Дніпра, куди й рештки армії Шведської бігли з наміром переправитися через тую ріку. Мазепа з штатом своїм також туди подався і був Шведам єдиним провідником, зробивши їм одну тільки тую прислугу між безоднею зол, од прожекту його Шведами зазнаних.

Король, опам'ятавшись в дорозі, зажадав до себе улюбленця свого Піпера, але йому відповіли, що ні Піпера, ані армії його при ньому немає, а позосталося все те під Полтавою, в полоні у Московців, супроводить же його один Мазепа. Тоді він заволав; «Ах, Боже! Все моє загинуло, а тільки гріх мій переді мною!» Досягнувши Дніпра, вони спинилися над гирлом ріки Ворскли; і коли всі рештки Шведські туди стяглися, Мазепа тим часом дбав за переправу через Дніпро і, на щастя, зібрав декілька човнів Запорозьких рибалок. Король, сідаючи в них з Мазепою, попрощався зі слозами із Генералом своїм Левенгауптом, що наспів був тоді з військами, і дорікнув йому, що «радше волів би він у сій ріці втопитися, як вас покидати на жертву ворогові!» А коли Левенгаупт ще запитав в нього про Монарший наказ, що йому робити, як атакують його Московці, зоставленого без амуніції і провіанту, Король на теє відповів: «Робіть те, що загальною радою ухвалите, а я не знаю сам про себе, що зі мною буде; віддаюся на волю Божу і вас йому поручаю, прохаючи всіх вас простити мені за всі ті нещастя, в котрі ви зі мною повернуті». Потім, обернувшись до Мазепи, сказав йому, зітхаючи: «Ах, Мазепо! Ти мене і армію мою згубив своїми обнадіюваннями!» — і з тим одплив за Дніпро. Переправилось через ріку десь із тисячу Шведів, не військових, а здебільшого придворних та інших штатів; і вони з Королем, прибувши до границь Туреччини, переправилися через ріку Буг у межах Очаківських з поміччю Паші тамтешнього, який провів їх до міста Бендер, де перебував Король до відомого в історії часу, а Мазепа того ж таки року Вересня 6 дня з туги помер, перебуваючи останні свої дні великим утішителем Королеві Шведському, що поважав його за незвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях. Про смерть Мазепину те гідне уваги, що він перед самим економ своїм звелів подати собі скриню з паперами і їх при собі спалив, сказавши присутнім: «Нехай сам я буду нещасливий, а не многії такі патріоти, про яких вороги мої, може, й не гадали або й думати не сміли; але доля люта все зруйнувала на невідомий кінець!»

Після розгрому Шведів під Полтавою і взяття всього, що було тут їхнього, вирядив Государ багатьох Генералів і Князя Меншикова з корпусами переслідувати їх по дорозі, яка провадить до Дніпра. Корпуси тії, йдучи слідами Шведськими, брали в полон усіх тих, кого здоганяли із слабих, поранених і заблуканих у країні незнайомій, а дорогу їм показували ті, що померли з ран та конали на шляху із знемоги; і стан їхній був такий жалісний, що не торкнувся їх ніхто вбивати або ж оздоблювати, а всяк підпомагав їх їжею, а особливо водою, без якої вони томилися спрагою і в муках помирали. Досягнувши Дніпра, знайшли всі залишки Шведів у вузькій місцині між Дніпром і Ворсклою, над гирлом останньої за містечком Кишеньками, так названим, очевидно, за своє розташуваня. Війська Російські вишикували тут лінію свою супроти Шведів, од берега одної ріки до другої. Одначе Шведи, бувши під командою Генерала свого Левенгаупта без пороху і куль, не діждавши атаки Росіян, запропонували їм піддатися на капітуляцію. Договір про капітуляцію був короткий, і згідно з ним піддалися вони, поклавши зброю і віддавши прапори і штандарти в руки переможцям з усім тим, що в них було приналежного до озброєння, і по тому взято, їх у полон; рядових погнали пішки, а офіцерів повезли підводами до Росії, і їх усіх рахувалося в полоні до 17 000. Перемогу над Шведами, таку славну й рішучу, святковано, звичайно, молебнями та бенкетами, на які запрошувано і всіх полонених Генералів та Міністрів Шведських, їм повернено шпаги і виявлено великі милості Царя; на простих же бранців роздано грошові суми задля подорожнього їх харчування. Після того почали обдаровувати й нагороджувати своїх Генералів та офіцерів, а рядовим видали платню не за рахунок звичайної. Самі лише Малоросіяни та їхні війська зосталися при тому в зневазі і притчею в людях, себто без нагороди й подяки. І хоч вони у знищенню армії Шведської більше за всіх показали заповзятливості та старання, хоч вони замалим не рік губили Шведів у землі своїй, по всіх місцях і при всіх нагодах, де тільки зручно спостигнути їх могли, не схиляючись при тому ні на які лестощі та запевняння Королівські і Мазепині, одначе, з причини невірності сеї одної людини, обраної Царем у свої вірники, все те призабуто, і їх потому, неправедним чином І єдино через обмови та наклепи злобного улюбленця, Меншикова, зневажено, зганьблено і переслідувано; а втрати їхні, руйнації і спустошення, двома арміями спричинені і майже незліченні, зосталися без жодної винагороди й пошанування; словом сказати: «Віддали їм злая за благая і ненавистю за любов».

По смерті Мазепи проголосили в Бендерах Порта Оттоманська і Король Шведський Гетьманом Малоросійським Писаря Мазепиного, Семена Орлика, і він універсалами своїми розсівав плевели в полках Задніпровських і по всій Малоросії, закликаючи народ і війська собі до послуху, і так робив до половини року 1711-го, себто до підписання Турками з Росією вічного миру, а тоді зник він з усім своїм зборищем і опинився після того у Франції, звідкіль писав двічі у Малоросію, щоб од неї подаровано йому 20 000 карбованців грошей, а він за теє обіцявся видати в Малоросію всі її давні привілеї та інші важливі документи національні, що він їх по смерті Мазепиній захопив. Війська і народ Малоросійський, од часів Виговського та Мазепи бачивши стільки дурисвітів, скільки бачила Великоросія самозванців, вельми погорджували дурощами Орликовими і зовсім не зважали на його підлещування та затії, а були прихильні незмінно до правного свого начальства. І лише Запорожці, бувши од багатьох літ становищем, або Січчю, майже посередині степів Татарських, себто в гирлі Дніпра і Бугу, не знали, кому дістаються вони, І пристали до Орлика, а з ним і Татарами Кримськими та Бессарабськими часто вчиняли наскоки та руйнування в Малоросії, а особливо в Задніпров'ї, помщаючись на народові за його непослух їм і спротив.

Руїни Шведські і численні тіла людські, що загинули в них і були зле поховані або порозтягувані звірами та птаством на поверхні земній, зринули року 1710-го страшною в Малоросії моровицею. Вона почалася з Полтавщини і простяглася аж до Польщі та Галичини, з чого вельми багато померло людей всюди, а особливо в Києві та інших ліпших містах, куди звичайно під час руїн спливає народ з усіх сплюндрованих селищ і приносить з собою злидні, розпуку, хвороби і саму смерть. Тій згубі народній супроводило друге його нещастя, що дорівнювало майже першому. Злослива сарана, що налетіла, немовби грозові хмари, із постійного пристановища свого, Персії та Закубанських степів, напала на Малоросію і поїла до кореня засіви хлібні і всю рослинність. Народ, вражений такими двома страшними ударами, гадав у розпуці, що настав уже кінець світу, вправлявся в молитвах і приготуваннях до смерті, мало дбаючи за своє життя нестерпне. Але голод і постояльці, що прийшли були на зимівлю, розігнали морок розпуки народної і спонукали його дбати за своє прохарчування і тих гостей і збувати на те останнє своє майно. Уряди народні неспроможні були тоді улегшити стан своїх підлеглих, бо все те забрали у них постояльці та їхні начальники, і вони самі являли собою нуль, нічого не вартий. Тим часом Король Шведський, перебуваючи в Бендерах, подвигнув Турків у Царгороді оголосити на користь його війну Росії, і похід армії Російської на Туреччину розпочався року 1711-го навесні. У той похід Малоросійських реєстрових Козаків відправлено було під командою Обозного Генерального Лизогуба 20 000, а з рештою Козаків виступив з наказу Царського Гетьман Скоропадський супроти Криму, Він, прикриваючи з тої сторони свої границі од ріки Дінця до ріки Бугу, мав головний табір свій біля Кам'яного Затону. Армія Російська, досить численна, але не маючи з собою достатньо харчів, під проводом самого Государя вступила спокійно в турецьку Молдавію, за ріку Прут, але там, бувши заатакована з усіх боків численним ворогом і виснажена голодом, прийшла до того, що вже мала була зовсім згинути або піддатися в полон. На щастя, кампанія та сповнена була помилок обопільних, видно, приготованих самою долею задля помилування людей. Государ помилково зайшов за Прут без харчів, сподіваючись дістати їх в Молдавії, одначе не дістав, а вкрай виморив свої війська. Візир Турецький, обнявши з одного боку Пруту Російську армію, також допустився помилки, зменшивши свою армію до половини і заславши її в запілля Росіянам за Прут; і якби Росіяни вдарили були тоді на решту армії Турецької, напевно б її розбили і збагатили себе Турецькими харчами раніше, як запрутянські війська їхні могли б назад переправитися. Одначе Катерина і, що була опісля Імператрицею Російською, всі ті прогріхи прикрила й направила своєю розважливістю. Вона намовила Государя і підкупила Візира замиритися, не зводячи битви, і тим невідомість війни покінчила відомими на обидві сторони вигодами. Государ з армією випущений був з Туреччини і повернувся в свої границі щасливо, а Турки дістали назад завойоване в них місто Азов з околицями та на користь союзників своїх Поляків придбали Задніпровську Малоросію аж по Київ, яку змушений був Государ одступити Польщі тодішнім своїм трактатом. Але, вертаючись до Росії, звелів, кажуть, він Гетьманові Скоропадському протестувати проти того поступку як несправедливо учиненого над вільною країною, що була тільки під протекцією Російською, при своїх правах і окремих з Царями угодах.

Після того, як армія Російська повернулася з Турецького, або Прутянського, походу, року 1712-го. розташувалась одна дивізія під командою Фельдмаршала Бориса Петровича Шереметєва на квартирах у Малоросії, і назавжди вже її тут зоставлено під назвою «Консистенти», а одночасно з нею увійшли і до міст значніші Великоросійські війська і потворили в них постійні залоги в Глухові, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Києві, Переяславі, Полтаві і Лубнах. Забезпечення всіх тих військ та їхніх коней харчами і фуражем покладено було без заплати і в натурі, себто борошном, крупами, вівсом і сіном, на обивателів Малоросійських, не поминаючи нікого і навіть самих службових реєстрових Козаків, і задля того всі селища і всіх мешканців обкладено порціонами та раціонами. А щоб збирати їх і приставляти до команд, призначено в кожному місті, повіті або сотні комісарів, вибраних з-поміж письменних і заможних Козаків. Постачання тих харчів і фуражу військам означало не тільки утримування людей і коней, але було воно й доброю контрибуцією для командирів військових, а теє робилося таким чином: коли в зручну пору приставляють комісари харчі і фураж до команд, то командири його не приймають, а кажуть, що «він, завчасу приготовлений, протухне, або витхнеться, і з того інтерес Государів постраждає». А коли настануть звичайні річні місяці, Березень і Листопад, з невилазним бездоріжжям, тоді вони й зажадають тих вистачань негайно, з екзекуціями і биттям. Комісари, знаючи неможливість вистачання натурою, а ослобливо з далекої відстані, прибігають до військових командирів, плазують перед ними, терплять усе страхіття причіпок та навіть поличників і, нареші, уласкавлюють їх і платять їм усяку порцію і рацію грішми, вдесятеро більше від того, що вони коштують.

Одважні ж комісари, що приставили тоді раціони та порціони свої натурою, мусять витримувати дивне випробування фуражу на самих собі, себто всі начальники, навіть і рядові, навперемінки січуть комісара по носі й губах сіном і вівсом, примовляючи, що «він або грубий, або дрібний, або кепського врожаю і що багато через те потерпить інтерес Государів»; потому все скінчиться хабарями і пожертвуванням. Одначе комісара, що вертається з постачання натурою, завжди вже впізнавали по розбитих губах і величезному носі, і тому багато хто з Козаків утратили маєток свій, одкупляючись від комісарства.





Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.