[Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 3-7.]

Попередня     Головна     Наступна





ВСТУП



Історія українських земель другої половини XIII — XVI ст. є важливою і, водночас недостатньо дослідженою, темою історичної науки. Цей період вивчено надзвичайно нерівномірно. Якщо політична та соціально-економічна історія України кінця XV — XVI ст. висвітлена в історіографії більш-менш задовільно, то попередній час (після Батиєвої навали) практично був позбавлений безпосередньої уваги дослідників. Чи не в першу чергу це пояснюється різною збереженістю писемних джерел (чим далі їх, природньо, надходить до науковців більше) та пануючою тривалий час теорією про майже повне знищення українських земель після навали 1240 — 1241 рр.

Однією з кардинальних проблем історії України тієї доби є дослідження різних аспектів розвитку міста. Нечисленність писемних джерел, особливо з першої частини цього періоду, висуває на перший план археологію. Більшість питань неможливо правильно вирішити чи уявити без залучення археологічного матеріалу. Для досліджень історії цього періоду характерним є комплексний підхід із використанням усього спектру наявних історичних джерел.

Особливе значення у вивченні українського міста займають дослідження історії Києва. Адже в ній сфокусовано більшість питань та проблем даної доби, відбились історичні долі всього народу. Це місто було вогнищем виникнення та розвитку вітчизняної державності та культури. Воно зазнало величезного злету та нищівного удару кочовиків, пережило весь тягар іноземної навали, поступово, з великими труднощами відроджувалось і наприкінці XVI-XVII ст. об’єднало навколо себе більшу частину України.

Проте історія Києва XIII — XVI ст. до сьогоднішнього часу залишається однією з найменш вивчених галузей історії України. Тут багато нез’ясованого, дискусійного: імена та час правління князів, головні віхи політичної та економічної історії, /4/ доля пам’яток стародавнього монументального зодчества тощо. Проблеми розвитку Києва після монгольської навали є надзвичайно важливими для вірного, адекватного розуміння його значення та місця в тій дуже складній і заплутаній ситуації, що склалася у Східній Європі XIII — XVI ст. Вони тісно пов’язані з такими кардинальними питаннями історії України, як питання про те, чи була перерва у заселенні українських земель (особливо Наддніпрянщини); чи відбулася повна заміна населення після Батиєвої навали; яким був вплив цієї навали на весь хід історичного розвитку цих земель тощо.

Питання про долю Києва (і всієї Південної Русі) після монгольської навали було піднято ще у першій половині XIX ст. і з того часу обговорювалося досить гостро, причому кожен раз використовувалося як аргумент у дискусіях, для обгрунтування різних політичних зазіхань та теорій. Думка про повний розгром та запустіння Києва й усього краю після 1240 р. висувалась як аргумент про відокремлення українського народу від своїх давньоруських коренів та традицій, всієї історичної спадщини, ствердження, що на цих землях мешкали великороси. З іншого боку ця думка ставала наріжним каменем відомої концепції Великої Польщі «від моря і до моря», за якою територія України нібито була заселена та «цивілізована» польською шляхтою.

Спростування цих ідей у XIX ст. йшло з перемінним успіхом, супроводжувалось цілою низкою суб’єктивних та об’єктивних помилок, і в тому чи іншому вигляді вони стали пануючими в історіографії.

Роботи істориків середини XX ст. більш докладно висвітлили деякі аспекти проблеми. Була повністю спростована думка про будь-який позитивний вплив монгольської навали. Першорядну роль тут відіграли археологічні дослідження Києва, які наочно показали справжню картину розгрому столиці Київської Русі у 1240 р. Доведено було і те, що думка про повне запустіння та зміну населення у Наддніпрянщині не має під собою достатнього грунту. Проте і сьогодні деякі дослідники, даючи безумовно вірну негативну оцінку подіям 1240 р., досить часто перебільшують ступінь руйнування міста, його монументальних споруд, відносять до цього року всі сліди пожеж чи руйнацій, які на даний момент не піддаються точному датуванню. Не враховувалися також більш ранні та пізніші руйнування Києва за часів половців, Едигея та Менглі-Гірея тощо.

Завдання дослідника на сучасному етапі полягає в тому, щоб розглянути всі аспекти і тенденції історичного життя Києва цієї доби у всій складності, суперечливості та взаємозв’язку, не гіперболізуючи і не абсолютизуючи тільки одну з них.

Монгольську навалу слід розглядати не як поодинокий акт 1240 р., а як довготривалий процес (з битви на Калці до кінця XIII ст.). Тяжкий занепад Києва був не стільки наслідком конкретного розгрому міста 1240 р., скільки наслідком /5/ розгрому та розпаду всієї давньоруської державної системи й встановлення іноземного іга на Русі, спустошення головної економічноі бази столиці — Середньої Наддніпрянщини.

Якщо питання про роль впливу монгольскої навали для наступної долі Києва було вирішено більшістю істориків у негативному плані — життя величезного середньовічного міста з високою матеріальною та духовною культурою було різко обірвано на злеті, — то проблема, яким же був Київ після 1240 р., що конкретно збереглося в місті, яким був його подальший розвиток, нова роль на політичній карті Східної Європи, не була навіть по-справжньому і поставлена.

На сучасному етапі у зв’язку зі значним поповненням джерелознавчої бази новим археологічним, нумізматичним та епіграфічним матеріалом, появою нових розробок з аналізу писемних джерел, відмовою від політичної зашореності на погляди багатьох видатних дослідників стало можливим впритул підійти до розгляду цієї проблематики, по-новому уявити собі картину історичного життя Києва XIII — XVI ст.

Для з’ясування картини вигляду та стану міста перш за все необхідно дослідити його історичну топографію (межі міста, історичні райони, доля монументальних пам’яток, заселеність, соціальне районування, планувальна структура тощо). Саме дослідження історичної топографії Києва XIII — XVI ст. і є головним завданням даної роботи.

Але вивчення питань історичної топографії неможливо розглядати ізольовано від подій політичного життя. Політична історія несе самостійне смислове навантаження, вона необхідна для вірного розуміння історичного розвитку Києва, його періодизації та специфіки кожного з його етапів. Політична ситуація, що стрімко змінювалася на терені Східної Європи, багато в чому визначала розвиток економіки та культури міста й відповідно стан та збереженість його історичних районів, видатних пам’яток зодчества.

Робота, що пропонується, є першим досвідом зведення в єдине ціле різнобічних розпорошених матеріалів, джерел, досліджень з різних аспектів історії пізньосередньовічного Києва. Перш за все, це стосується археологічних джерел, переважна більшість яких вводиться до наукового обігу вперше.

Досліджуваний період є специфічною добою в історії України, який починається монгольською навалою і завершується переходом центральноукраїнських земель під владу польської корони, що юридично оформилося Люблінською унією 1569 р. Він характеризується боротьбою за давньоруську політичну спадщину, наявністю різних політичних центрів, що очолювали чи протистояли цій боротьбі. Реально цей етап завершувався на рубежі XV та XVI ст., проте його оформлення затягнулося ще на півстоліття. На цьому рубежі починається нова доба /6/європейського розвитку, коли змінюються економічні, політичні та загальнокультурні явища, характерні для розвинутого середньовіччя. Природньо, ці процеси не минули й України, де яскраво розвинулося таке самобутнє явище як козацтво.

Матеріал подається у формі історико-топографічних та археологічних нарисів. Ми не вважаємо за потрібне залучати політичні та економіко-культурні дані, які добре відомі, а будемо намагатися висвітлити маловідомі питання, виявити головні тенденції. Вважаємо, що тут немає необхідності наводити джерелознавчі дослідження, а також докладний опис більшості археологічного матеріалу.

Для більш чіткого розуміння зміни становища Києва після Батиєвої навали стисло подається політичний, економічний та культурний ступінь розвитку міста напередодні цих подій, що докладно розглянуто у ряді досліджень сучасних істориків та археологів (М. К. Каргер, П. П. Толочко та ін.) /7/

Дослідження історичного розвитку Києва післямонгольского часу показало, що незважаючи на значну зруйнованність міста й знищення основної маси виробничих сил, Київ не був перетворений на пустелю. Зміни населення не відбулося. Збереглися давньоруські традиції матеріальної та духовної культури, які стали основою формування сучасної української культури. Історичний розвиток Києва пережив у ці століття декілька підйомів, ускладнених постійною ординською загрозою та тиском Польщі, які переривалися розгромами міста 1416 та 1482 рр.

Київ і у ці найтяжчі століття відігравав самобутню та помітну роль у політичному та економіко-культурному житті Східної Європи.























Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.