[Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 8-41.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу I.

Розділ І.

ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

Дослідження питань історичного розвитку Києва XIII — XVI ст. можливе лише при комплексному використанні як археологічних, так і різних категорій писемних джерел, даних епіграфіки, нумізматики та сфрагістики, графічних матеріалів, новітніх праць з джерелознавства та історії розвитку феодального суспільства у Східній Європі даного періоду.

Писемні джерела. Слід відразу ж відзначити надзвичайну мізерність писемних джерел (особливо для XIII — XIV ст.), що дійшли до нашого часу. Звідси й особлива цінність кожного, нехай і незначного, повідомлення про Київ.

Одним з найцінніших писемних джерел є літописні. У різних списках та зводах містяться повідомлення про політичне життя Києва XIII ст.: освітлюються події, пов’язані з битвою на р. Калці, вміщено повість про взяття Києва військами хана Батия, розповідається про приїзди князів та митрополитів, поставлення єпископів у різні руські князівства.

Найбільший інтерес становлять Іпатіївський, Никонівський та Густинський літописи ¹. Важливі згадки про Київ містяться також у Лаврентіївському, Воскресенському ² та деяких Новгородських та Псковських літописах ³. Останні подають, наприклад, іншу ніж Іпатіївський, дату взяття міста монголами. Для XIV ст. певні дані подають представники тверського літописання (Тверський літопис, Рогозький літописець), які містять відомості про політичну історію Києва та його зв’язки з Твер’ю ⁴.

Для кінця XIV — початку XVI ст. найбільше значення має літописання Великого князівства Литовського і Руського. В історіографії вони набули різних назв, кожна з яких не завжди і не до кінця відбиває їхню сутність: західноруські, білорусько-литовські, старобілоруські. Вважається, що вони написані на «західно/9/руській», або старобілоруській мові. Проте відзначимо, що більшість типових рис північних діалектів української мови (до якої належить і Київ) спільні з білоруською ⁵. А для XIV — XV ст. вона була ще помітнішою. У цих літописах висвітлюється історія Литовсько-Руської держави і, природньо, події, пов’язані з Києвом та його державними діячами. На сьогодні відомо 15 літописів та хронік, написаних переважно старобілоруською мовою. Найстарші серед них — Супрасльський та Никифорівський літописи. До них близькі літописи Виленський, Слуцький (Уварівський), Ольшевського, Красинського та деякі ін. ⁶ Головне ядро їх складає «Літописець великих князів литовских».

Цей протограф, на думку Т. П. Сушицького, слід датувати 30-ми роками XV ст. ⁷ Цей висновок підтримав і Ю. О. Лимонов, аналізуючи руські повідомлення та джерела «Історії Польщі» Яна Длугоша. Дослідник аргументовано довів, що одним з цих джерел був протограф західноруського літопису, який завершувався 30-ми роками ⁸. Я. Длугош скінчив користуватися ним на статті 1430 р.

В. О. Чемерицький називає вказані зводи Білорусько-литовським літописом 1446 р. (або Білоруський І літопис) і вважає його першою спробою «створити історію Литви і Литовської Русі (Білорусі та України) в її зв’язку з історією Московської Русі і в її спадковості з історією Русі Київської» . Історія Литовсько-Руської держави подається як нерозривна, органічна частина історії східних слов’ян.

Поява цих літописів свідчить про те, що у 30 — 40-х роках XV ст. у Литовсько-Руській державі існували впливові політичні сили, які розглядали її як один з головних центрів об’єднання всієї давньоруської спадщини й висували загальноруську програму. Ці літописи були загальнодержавними й загальноруськими за своїм характером й були ідеологічним проявом подібних тенденцій, обгрунтуванням такої політичної програми.

Одним з головних джерел даної доби виступає Хроніка Биховця. Про час та місце її написання в історіографії нема єдиної точки зору. М. М. Улащик вважав, що Хроніка виникла на початку XVI ст. у православному оточенні князів Слуцьких (прямих нащадків київських Олельковичів). Дослідник грунтується на лексичних особливостях Хроніки, чудовому знанні її автора місцевості навколо Слуцька, особливої прихильності до князя Семена Михайловича Слуцького, висування Новогрудка як політичного центру Великого князівства. Виникла Хроніка Биховця, на думка М. М. Улащика, в районі Новогрудка-Слуцька .

На думку М. А. Ючаса, Хроніка Биховця була створена в 30-х роках XVI ст. при віленському (до 1536 р. луцькому) єпископі Павлі Гольшанському . Автор зводу — прихильник литовської аристократії, захисник її привілеїв. Найбільш яскраво тут відбиті інтереси князів Гольшанських, Олельковичів та Гаштовтів. Адже за твердженням Хроніки, князі Гольшанські нібито стали родоначальниками ли/10/товської київської династії — Гедимін, зайнявши Київ, саджає на Київському столі сина Міндовга Гольшанського — Ольгимонта. Повідомлення дуже сумнівне, з явним бажанням підвищити роль Гольшанських.

Б. М. Флоря (як і І. Охманьський) вважає, що при дворі князів Слуцьких (Олельковичів) була продовжена лише заключна частина Хроніки у записах кінця XV — початку XVI ст. Вставки ж до «Літописця великих князів литовських» до середини XV ст. зроблені сучасником вільненського воєводи Яна Гаштовта. В цілому, Б. М. Флоря відносить створення Хроніки Биховця до 50 — 60 рр. XVI ст.¹²

Джерелознавчі дослідження Хроніки сучасними істориками зробило можливим з великим ступенем достовірності використовувати більшість її повідомлень про Київ та події у Середній Наддніпрянщині, критично сприймати інші.

З українських хронік та літописів XVII ст. слід згадати Густинський літопис, створений у 1623 — 1627 рр., та «Хроніки з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, що була доведена до 1673 р. З останньої Хроніки безпосереднє відношення до теми має її друга частина — «Кройніка о початку і назвиску Литви». Її автор — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря — використовував як джерела Хроніки М. Стрийковського та О. Гваньїні, місцеві перекази. Як свідчить лист київського митрополита Четвертинського до московського патріарха Йоакима від 29 березня 1689 р., сам Феодосій Софонович був «Родом з самого ... града Києва ¹³.

До цієї ж групи писемних джерел можна включити й відомий київський «Синопсис» ¹⁴. Усі вони перш за свсе висвітлювали політичну ситуацію й активно використовували історичні хроніки польських авторів М. та Й. Бельських, О. Гваньїні, М. Кромера й найбільш М. Стрийковського. Проте, в деяких повідомленнях Синопсису зустрічаються різні протиріччя, перебільшення, пов’язані з політичними подіями та поширеними думками про історичну долю Києва, що панували на час його створення.

Політичні зв’язки Києва з Молдовою, насамперед за часів Стефана Великого, висвітлюють різні молдавські літописи XV — XVI ст.¹⁵

Деякі подробиці топографічного характеру (реконструкція церкви Успіння Богородиці Пирогощей, планування та пониження гори Уздихальниці тощо) вміщені у «Літописці Волині та України» (або Київський літопис 1241 — 1621 рр) ¹⁶.

Різні повідомлення про Київ знаходяться у «Хроніці Литовській та Жмойтській», яка була створена в середині XVIII ст. Це джерело за своїм обсягом перевищує всі інші відомі західноруські літописи, що освітлюють історію Литовсько-Руської держави. В ній викладаються події від легендарних часів приходу Палемона до Литви з Риму до 1588 р. Укладач Хроніки поклав у основу своєї праці рукописний варіант Хроніки Мацея Стрийковського, використовував хроніки М. Бельського та О. Гваньїні, Синопсис, різні актові матеріали, народні легенди, а також якісь неві/12/домі на сьогодні джерела ¹⁷. Як справедливо вказував M. M. Улащик, не викликає сумнівів її близькість до Хроніки, написаної «Леонтьем Боболинским, закоником монастыря Выдубицкого Киевского, року от Рождества (Христова 1699 М(еся)ца апреля дня 23" ¹⁸. Хронологія даного зводу достатньо заплутана й вимагає ретельної критичної перевірки.

Важливим джерелом політично-церковного та географічного плану є «Список русских городов, дальних и ближних» ¹⁹. Крім того, він подає важливі деталі, необхідні для реконструкції первинного вигляду Десятинної церкви та Софійського собору. Найбільш точний його список, на думку M. M. Тихомирова, вміщено у Новгородському І літописі. Дослідник вважав, що ця пам’ятка суспільно-політичної думки була створена в купецькому середовищі Новгорода ²⁰. Л. В. Черепнін притримувався думки, що «Список» виник у північно-східних центрах руських земель ²¹. О. В. Подосінов вважав, що його створено у Смоленську, оскільки це місто є немов би географічним центром «Списка» ²².

Проте, Б. О. Рибаков досить переконливо довів південне походження пам’ятки. На його думку, «автора слід шукати на Київщині та Волині, для яких і Москва і Новгород завжди були Залеською землею». Дослідник вважає, що вона була створена митрополитом Кіпріаном або в його найближчому оточенні, найвірогідніше у Києві ²³. Цю думку поділяють й інші історики (О. М. Насонов, І. Б. Греков, Є П. Наумов тощо). Є П. Наумов показав, що «Список» перелічує міста, які входили до всієї діоцезії митрополита Кіпріана ²⁴ (точніше територію, на яку він претендував) . Списки міст певних регіонів могли складатися не одночасно. «Список» київських міст ("А се грады Киевские..."), який відтворює територію київського князівства у 1392 — 1394 рр., за Б. О. Рибаковим, складено не раніше 1394 р., коли київський князь Володимир Ольгердович був позбавлений своїх володінь.

На нашу думку, «Список» міг бути створений у 1396 — 1397 рр., коли Кіпріан перебував у Києві, де вів політичні переговори з Ягайлом та Вітовтом. Саме в цей час було написано й відомий Київський псалтир 1397 р.

Цінним джерелом є також і синодики, або пом’яники, де вписувалися для поминання у церкві імена тих чи інших осіб, їхніх родин. Так, до Любецького синодику записані, невідомі за іншими джерелами, київські князі кінця XIII ст. ²⁵ Різні повідомлення подають такі пам’ятки, як Синодики Києво-Печерського монастиря (один кінця XV — початку XVI ст., наступний — з другої чверті XVI ст.), Синодики Миколо-Пустинного, Золотоверхого, Межигірського монастирів, Софійський та Борисоглібський ²⁶.

Безперечно важливе джерелознавче значення має актовий матеріал. Проте грамоти XIII — XIV ст. (за малим винятком) стосовно Києва не сбереглися. З XV ст. їх більшає, але багато з них відомі лише за пізнішими копіями й вимагають обе/13/режного підходу. Грамоти показують політичну ситуацію на конкретний момент, зростання феодального та церковного землеволодіння, межі Києва, повинності київських міщан, розвиток магдебурзького права тощо. Вони являють собою найбільш надійні джерела з історичної топографії Києва цієї доби ²⁷.

Частково ці документи були зібрані та опубліковані в «Сборнике материалов для исторической топографии древнего Киева» у 1874 р. ²⁸. А більша частина фактичного матеріалу розкидана по різних виданнях історичних документів переважно XIX ст.

Багато для вірного розуміння значення Києва у післямонгольський час дало вивчення юридичних кодексів цього часу. Дослідження Я. М. Щапова давньоруських кормчих зробили з надзвичайно складних пам’яток церковного права цінне й доступне історичне джерело. Вони яскраво виявили політичні та церковно-культурні зв’язки Києва з Болгарією, Рязанню, Волинню, іншими регіонами Русі другої половини XIII ст.²⁹

Я. М. Щапов довів, що добре відомий і часто згадуваний в історичній літературі «собор руських єпископів 1274 р. у Володимирі на Клязьмі» (де були прийняті Правила Кирила та поставлений на володимирського єпископа києво-печерський архімандрит Серапіон), насправді відбувся саме у Києві у 1273 р. Раніше лише М. Г. Бережков виказував гіпотезу про те, що цей собор проходив не у Володимирі, а в Києві ³⁰.

Під час дослідження Новгородської Синодальної кормчої В. Л. Янін дійшов висновку, що митрополит Кирил помер 1282 р., а не 1280 р., як звичайно стверджувалося в історіографії. Помилка вийшла через зрушення хронологічної системи Никонівського літопису (у даний конкретний період) на два роки. Дослідник також обгрунтував припущення про ще один загальноруський з’їзд єпископів у Києві — у /14/ 1284 p. На ньому затверджувалася нова обробка Київської кормчої, яка стала протографом для Новгородської Синодальної кормчої ³¹.

Для розуміння церковно-політичної ситуації у Східній Європі, місця та значення в ній Києва важливими є церковні літературні та політичні твори, різні грамоти, «слова», послання тощо. Так, яскраво відображають реальне життя на Русі у перші десятиліття після Батиєвої навали п’ять «Слів» Серапіона, що дійшли до нас, а також твори Кіпріана, Григорія Цамблака, три редакції XV ст. Печерського патерика ³².

Дослідження у галузі фольклору дозволяють залучати з великим ступенем надійності й це цікаве джерело, яке вимагає власної специфіки, спеціального методологічного підходу. Епос є закріпленням історичних подій у пам’яті народу, часто у зміненій формі. Своєю центральною ідеєю він передавав сутність подій у народній інтерпретації. У фольклорі завжди присутні певні історичні реалії.

Київ постійно виступав у фольклорі як історичний центр Руської держави. Таким він зафіксований у народній пам’яті, уявленнях. У билинах, що збереглися на Півночі Русі, Київ виступає саме як символ, а не пряма географічна реалія. Богатирі рятують від полчищ Мамая не Москву, а Київ. Така фіксація Києва як важливого центру Русі в суспільній свідомості народу обумовлювала й специфіку його ролі та значення у політичному житті свого часу. Викликала конкретні політичні дії з боку, наприклад, Золотої Орди, по відношенню до древньої столиці.

Уявляється важливим і потенційно перспективним висновок про древні історичні корені українського обрядового фольклору, поява якого до недавнього часу датувалася досить пізнім часом. В. М. Гацак показав, що українська колядка — це одночасно «и величание и в известной мере песня историческая» ³³. С. М. Азбелев також вважає, що «одно из отличий их от почти всех русских песен аналогичного бытового назначнеия — в присутствии значительных элементов эпики и историзма, проявляющегося порой в реалиях, возводимых к временам довольно давним» ³⁴. Дослідження цих авторів підтверджують гіпотезу, висунуту ще І.І. Срезнєвським, О. О. Потебнею й особливо Ф. М. Колессою про те, що українські колядки й руські билини були однаково продуктом ще ранньоруського дружинного епосу (походи Олега та Святослава, діяльність Володимира тощо) ³⁵.

Значну роль у висвітленні історії Києва й особливо у рішенні багатьох питань історичної топографії міста відіграють свідчення іноземних мандрівників, дипломатів, які або самі безпосередньо відвідували Київ, або записували повідомлення від осіб, що побували у місті (Плано де Карпіні, М. Меховський, М. Груневег, М. Литвин, А. Контаріні, Е. Лясота, С. Гербертштейн, Г. Боплан, П. Алепський тощо).

Іоан Плано де Карпіні, який згідно рішення Ліонського собору був посланий папою Іннокентієм до монгольської столиці Каракоруму, відвідав Києв двічі — у /15/ 1246 р. та на зворотньому шляху у 1247 р.³⁶ Він свідчить, що незважаючи на величезні руйнування, життя у місті відродилося практично зразу після відходу монгольських військ. У Києві він зустрів численних купців з найбільших торгових центрів Європи та Близького Сходу (Константинополя, Акри, Венеції, Генуї, Пізи, Вроцлава тощо).

За свідченням самого Плано Карпіні, його «Історія монголів» була написана у два етапи. Перша частина була переважно готова ще до повернення до Західної Європи. Ця так звана коротка редакція вже по дорозі швидко розповсюджувалася у багатьох списках. Адже повідомлення про грізних завойовників з перших рук викликали у всіх пекучий інтерес. Дещо пізніше ця робота була «завершена й цілком виправлена», вона стала, за висловом автора, «значно докладніше й краще виправлена» ³⁷.

Ці дві редакції відбивають дві групи списків твору ³⁸. Доповнення до першої редакції, напевне, були зроблені під впливом конкретної політичної потреби, за завданням папи Інокентія IV. Саме у цих доповненнях з’явились найстрашніші картини спустошень південноруських земель: «Коли ми їхали через їхню землю, ми знаходили незліченні голови й кістки мертвих людей, що лежали на полі; ібо це місто було вельми великим та дуже багатолюдним, а тепер воно зведено майже на ніщо: ледь існують там двісті будинків, а людей тих тримають вони у самому тяжкому рабстві.» ³⁹ Тенденційність цих доповнень, вірогідно, викликана бажанням римської курії перебільшити розорення столиці Русі, центра православ’я у Східній Європі для обгрунтування та полегшення наступу католицизму на Схід.

Про політичне та економічне становище Києві повідомляє посол Венеціанської республіки А. Контаріні, який провів у місті десять днів у 1474 р. й зустрічався у замку з київським воєводою Мартином Гаштольдом ⁴⁰.

Надзвичайно цікаві дані для з’ясування економічного стану міста подає твір Михалона Литвина «Про нрави татар, литовців й москвитян» ⁴¹. В історіографії довгий час панувала думка, що за псевдонімом Литвин ховався військовий і політичний діяч Великого князівства Литовського Михайло Тишкевич (П. Г. Клепатський, М. К. Любавський, Ю. М. Юргініс та ін.). Проте польський історик Е. Охманьський, на наш погляд, досить переконливо довів, що автором трактату був інший відомий литовський дипломат, секретар великокнязівської канцелярії Венцлав Миколаєвич ⁴². У будь-якому випадку ясно, що автор був людиною досвідченою, обізнаною та широко інформованою, що побувала в багатьох країнах. Тому його свідоцтва про численні товари з різних далеких країн (Індія, Персія, Сірія), багатства місцевих продуктів і товарів у Києві, різні промисли викликають довіру.

Опис міста й деяких його пам’яток містяться у роботі польського історика /16/ Мацея Меховського (1517 р.), де цікаві свідоцтва про золочені бані київських собор ⁴³.

Австрійський дипломат Сигізмунд Гербертштейн називав Київ найбільшим містом Наддніпрянщини, відзначав, що «Київ стародавня столиця Русі». Сам він у Києві не був, але у передмові до своїх записів вказував: «Більшу частину відомостей я зібрав від людей з тих місцевостей або що бували, або що заслуговують довіри» ⁴⁴.

Свідоцтва іноземців" показують, що центр міського життя перемістився на Поділ. Дипломат та юрист, особистий секретар польських королів Стефана Баторія та Сигізмунда III Вази Р. Гейденштейн писав, що «місто Київ знаходиться не у старих стінах, а нижче, біля Дніпра. Над містом панує старий замок». Дає опис стану Верхнього міста, Золотих воріт, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря ⁴⁵.

Слід підкреслити, що у творах іноземців саме Україна та Білорусь виступає під назвою Русі, а північно-східні території звалися Московією. Так, той же Рейнгольд Гейденштейн писав: «київські князі панували над всією Руссю як тією, що зараз називається Московією, так і тією, котра і досі зветься Руссю» ⁴⁶. А С. Гербертштейн невипадково назвав свою роботу «Записки про Московію».

Відносно новим джерелом з історично топографії міста є записки купця Мартина Груневега, який відвідав Київ 1584 р. Особливу увагу привертають схематичні плани різних частин міста, якими ілюстрований текст (Рис. 5, 55, 59). Надзвичайно цінними є його повідомлення про характер забудови міста, опис окремих пам’яток архітектури (Золотої брами, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого та Печерського монастирів) ⁴⁷.

Не менш цікавими є повідомлення з щоденника моравського шляхтича Еріха Лясоти, який знаходився на дипломатичній службі у австрійського імператора Рудольфа II. Е. Лясоту було послано на Запорізьку Січ з метою найняти козаків для служби /17/ у імператорській армії. Він відвідав Київ 7 — 9 травня 1594 р. й залишив у своєму щоденнику ретельний опис міста. Там він вказує на переміщення центру життя на Поділ, характеризує вільну посадибну забудову цього району, згадує про стан католицької кафедри та вірменської церкви, описує інші пам’ятки ⁴⁸.

Надзвичайно докладні описи Києва залишили французький інженер Гійом Левассер де Боплан ⁴⁹, який у 1631 — 1648 рр. служив на Україні, та архідиякон Павло Алепський, що супроводжував свого батька, антіохійського патріарха Макарія, і перебував у Києві у 1653 — 1654 рр.⁵⁰ Вони досить широко відомі у науковій літературі й не потребують спеціального розгляду.

Більшість згаданих описів Києва зроблені у XVI — середині XVII ст., проте вони містять багато цінних свідоцтв і для ранніших часів, дають можливість ретроспективно прослідкувати долю тих чи інших пам’яток, укріплень, історичних районів.

Під час дослідження питань історичної топографії міста великого значення набувають графічні малюнки, топографічні плани Києва XVII — XIX ст. Різні аспекти стосовно вивчення цих планів освітлювались у працях П. Г. Лебединцева, С. Т. Голубєва, М. І. Петрова, В. Г. Ляскоронського, О. О. Зельницького, І. С. Красовського, Л. А. Пономаренко ⁵¹ та ін. Відзначимо лише найважливіші з цих планів.

Найдавнішим, що дійшов нашого часу, є план 1638 р., вміщений у відомій «Тератургимі» О. Кальнофойського (рис. 6). Найбільш вдалу його спеціальну публікацію здійснив 1896 р. Б. І. Ханенко ⁵². С. Т. Голубєв ⁵³ аргументовано довів помилковість гіпотези М. І. Петрова, який вважав, що частину плану через необізнаність майстра було вигравійовано у дзеркальному відображенні. Цим доведено надійність плану як джерела, особливо в питаннях локалізації конкретних пам’яток.

Найбільший інтерес, безумовно, викликає план Києва 1695 р. підполковника Ушакова. Незважаючи на те, що він не є масштабним та інструментальним, на плані чітко видно багато деталей топографії міста, його історичних районів. Перспективний метод зображення наочно подають укріплення, характер забудови, окремі вулиці та провулки, будівлі, пам’ятки кам’яної архітектури, млини, мости тощо.

Важливим внеском у дослідження плану Ушакова як джерела з історії Києва стали роботи початку 80-х років XX ст. Г. В. Болотова вперше прочитала та ввела до наукового обігу коментарі до цього плану ⁵⁴. Г. В. Алфьорова та В. О. Харламов здійснили повну публікацію плану у масштабі 1:1 з реконструкцією згаслих текстів. Разом з одномасштабною реконструкцією плану та вміщеними там же розписними списками Києва останньої чверті XVII ст. вони дали змогу вільно користува/18/тись найціннішим історичним джерелом широким колам дослідників — археологам, архітекторам, історикам, лінгвістам ⁵⁵. Попереднє видання 1893 р. з копією московського художника Д. М. Струкова Київською комісією для розбору давніх актів було не повним — тільки центральні частини, без коментаря, у відтворених назвах чимало помилок. Дослідження плану Ушакова дало змогу авторам зробити спробу реконструкцій планування Києва більш ранньої доби. На жаль, у тексті публікації та у реконструкції плану зустрічаються прикрі фактичні помилки. Так, відстань від Киселевої гори до Кожум’яцької башти 110 сажнів, а не 18, а від нижнього млина до гори, де стоїть Кирилівський монастир — 131 сажень, а не 331. На плані-реконструкції церква Воскресіння на Подолі переплутана із Спаською (Преображенською).

Крім низки різних планів XVIII ст. (1706, 1745, 1750 — 1752 рр. тощо) найбільший інтерес викликає план Києва 1803 р. архітектора А. Міленського. Інструментальне точний, він дає багато як для вивчення історичної забудови міста до наших днів, так і для ретроспективного аналізу планування більш давнього часу. План складався з трьох частин. Особливу цінність має подільська частина, яка зберігала давнє традиційне планування району, до його повного перепланування після пожежі 1811 р. за планом В. Гесте.

Картографічні дані в комплексі з писемними та археологічними джерелами /19/дають можливість з достатнім ступенем надійності реконструювати традиційне планування й забудову, а також історичну топографію давньоруського та пізньосередньовічного Києва. Перспективним, зокрема, є послідовне накладання чи суміщення стародавніх планів з сучасною топоосновою ⁵⁶ разом з даними археології ⁵⁷.

Важливим джерелом є також малюнки голандського художника Абрагама Ван Вестерфельда, який був у Києві разом з військом Януша Радзівіла у 1651 р. (рис. 7). Вони збереглися лише у копіях XVIII ст. Проте дослідження В. І. Моргілевським Софійського собору, зроблені архітектором на основі вивчення цих малюнків дає можливість розібратись у історичній топографії міста, його забудові, конструктивних особливостях пам’яток дерев’яної та кам’яної архітектури (Софійський собор, Золота брама, Федорівський собор, ратуша, укріплення замку тощо) ⁵⁸ (Рис. 7, 23, 45).

Історія археологічних досліджень Києва нараховує вже близько 175 років. За цей період накопичено й продовжує нагромаджуватись величезний археологічний матеріал, який багато в чому змінив домінуючі погляди на історичний розвиток міста давньоруського часу. Проте Київ пізнішого часу вивчений значно слабше. Систематичні археологічні дослідження культурних шарів післямонгольського періоду почалися лише у 70-х рр. XX ст. Пов’язано це як з об’єктивними, так і з суб’єктивними факторами. З дореволюційних часів головну увагу як дослідників, так і широкої громадськості привертали центральні райони стародавнього міста, де була розташована більшість палаців та соборів, існувала велика вірогідність наштовхнутись на скарб. Посади міста не вивчались, а, як вже згадувалося, центр життя перемістився на головний посад Києва — Поділ.

Культурні шари міста XIV — XVI ст. були відчутно пошкоджені інтенсивним будівництвом XIX — XX ст. А головне — панувала думка про повну руйнацію міста у 1240 р. та й всієї Центральної України. Спеціально археологічно цей період історії України не досліджувався. Матеріальну культуру цієї доби не знали зовсім. Лише поступово картина почала змінюватися, проте в більшості питань археології даного періоду доводиться починати з нуля й швидко надолуджувати прогаяне неможливо.

Проте археологічні матеріали пізньосередньовічного часу зустрічалися й при дослідженнях тих чи інших пам’яток минулих літ в тому числі і в Києві. Так, 1940 р. дослідженням С. С. Магури Замкової гори було виявлено культурні шари XIV — XV ст., залишки оборонних споруд замку, виділена невідома до того часу кераміка. Там же у 1948 р. В. А. Богусевичем відкрито залишки будівлі з численною керамікою цього ж часу та монетами XIV — XV ст.⁵⁹ Така ж кераміка (правда, не виділена автором розкопок) зустрічалася при дослідженнях В. А. Богусевича 1950 р. на Подолі на вул. Волоській біля школи № 124. /20/

Планомірне та систематичне археологічне вивчення Києва після монгольської доби почалося лише з часу утворення Київської постійно діючої експедиції (пізніше Відділ археології Києва) Інституту археології НАН України (начальник експедиції П. П. Толочко) у 1970 р. З того часу культурні шари другої половини

XIII — XVII ст. були виявлені практично в усіх історичних районах Києва.

На території «міста Ярослава» матеріали XIII — XVI ст. були виявлені розкопками Я. Є Боровського, М. Ю. Брайчевського, П. П. Толочка та інших у районі вулиць Велика Житомирська, Стрітенська, на Дитинці та території Софійського заповідника.

Дослідження дитинця на Старокіївській горі показали, що на цій, безумовно, найбільш потерпілій під час штурму монгольських військ у 1240 р. території життя продовжувалося і в наступні часи. Розкопками П. П. Толочка та С. Р. Кілієвич у 1967 — 1968 рр. відкрито на схилах некрополь цього періоду. 1969 р. П. П. Толочко на території Центрального телеграфу виявив залишки фундаментів якоїсь споруди

XIV — XV ст. Відомі розкопки М. К. Каргера та дослідження С. Р. Кілієвич у 1973 р. на вул. Десятинній розкрили страшну картину загибелі киян у грудні 1240 р. Роботами 70 — 80 рр. Я. Є Боровського, С. Р. Кілієвич, В. О. Харламова виявлено численний керамічний, нумізматичний та сфрагістичний матеріал ⁶⁰. /21/

Широкі дослідження на Подолі 70 — 90 років К. М. Гупала, В. М. Зоценка, Г. Ю. Івакіна, Г. А. Козубовського, П. П. Толочка, М. А. Сагайдака та ін. дали досить різноманітний матеріал даної доби. Крім звичайної кераміки — пічні кахлі відкритого типу, девізна полив’яна кераміка, металеві вироби, празькі гроші, литовські денарії, власне київське карбування, невідома пам’ятка кам’яної архітектури, прикраси — все це дало змогу зробити висновки про активне життя Подолу і після монгольської навали ⁶¹. Цікаві матеріали були виявлені також і на київських околицях — на Клові, Печерську, Видубичах (дослідження І. І. Мовчана, В. О. Харламова). Тут знайдено залишки жител, ремісничого виробництва, нумізматичний матеріал ⁶².

Слід відзначити, що археологічні шари даного періоду в переважній більшості значно пошкоджені, знахідки порівняно з величезною кількістю матеріалу давньоруської доби досить рідкісні. Проте їх кількість невпинно зростає. Вони дають можливість вже зараз здобути важливу історико-топографічну та історичну інформацію.

Важливе значення з точки зору джерелознавчого аналізу керамічного матеріалу мали роботи М. П. Кучери, де він довів, що деякі групи кераміки датовані X ст., належать до післямонгольского часу ⁶³. /22/

Зовсім новим джерелом стали графіті, виявлені С. О. Висоцьким на стінах монументальних споруд стародавнього Києва, перш за все Софійського собору. Дослідником введено до наукового обігу 99 написів XIII — XVII ст. Особливе значення мають датовані написи ⁶⁴.

Безсумнівно, викликають інтерес як джерело про життя вірменської колонії у Києві, а також про культурно-економічні зв’язки міста вірменські графіті Софійського собору ⁶⁵.

Суттєве значення для вивчення історії Києва мають і нові розробки в галузі нумізматики. Виділення монет Володимира Ольгердовича, визначення Києва як місця їх карбування є надзвичайно важливим для вірного розуміння політичного та економічного розвитку міста другої половини XIV ст.⁶⁶ Дослідження М. Ф. Котляром даної групи монет зроблено на широкому загальноісторичному тлі й пов’язано з аналізом історичної ситуації. Вони дають в руки історика важливі висновки. В останні роки за монетами, що були в обігу на Середній Наддніпрянщині, Г. А. Козубовським зроблено докладний історико-топографічний аналіз знахідок нумізматичних пам’яток цієї доби в Києві ⁶⁷.

Короткий огляд джерел показує досить швидке накопичення археологічних джерел по Києву XIII — XVII ст., а також кількісне і якісне зростання джерелознавчих досліджень з історії цього періоду. Причому, поповнення археологічних, нумізматичних та епіграфічних джерел не знайшло ще відповідного відображення в історіографії Києва XIII — XVI ст. А це поповнення джерелознавчої бази у останні десятиріччя, комплексне вивчення різних видів джерел дає можливість більш різнобічно, а звідси й об’єктивніше розглянути історичний розвиток Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст. /24/

Історіографія. Історичну літературу з даної проблеми можна поділити на два напрямки. До першого належать праці, які висвітлюють загальні питання історичного розвитку Києва й усієї України за доби пізнього середньовіччя. У них розглядається широке коло питань, присвячених політичному, економічному та культурному життю Східної Європи, перш за все Наддніпрянщини, що допомагають визначити місце і роль Києва у тогочасних подіях. Сюди ж слід віднести різні розробки з теорії розвитку феодалізму даної доби, дослідження з різних аспектів матеріальної та духовної культури.

До другого напрямку належать праці, що безпосередньо торкаються тих чи інших питань життя тогочасного міста, насамперед його історичної топографії. Специфіка наукової літератури цього напрямку полягає в тому, що у переважній більшості вона складається з невеличких за обсягом статей чи нотаток, присвячених окремим локальним питанням історії чи топографії міста. Здебільшого вони розкидані по численних ще дореволюційних виданнях і на сьогодні стали бібліографічними раритетами. Головним недоліком даного типу праць було те, що в них не були навіть поставлені головні питання територіальної історії післямонгольського Києва.

Досить часто аналіз питань пізньосередньовічної топографії міста являв собою лише допоміжний матеріал (а іноді був і головним ключем) до різних побудов та конструкцій дослідників з питань історії Києва більш давніх часів. Ця здатність пізньосередньовічної топографії міста допомогти розкрити численні загадки домонгольського Києва ще раз підкреслює можливості та необхідність дослідження даної теми.

Слід зразу ж відзначити й нечисленність історичної літературу з перших століть історії Києва після монгольскої навали. Спеціальних праць практично не було. Лише деякі питання висвітлювались у загальних роботах з історії України та Києва, Російської імперії та СРСР.

Фахова література першого напрямку досить численна й у своїй більшості добре відома, ми тут розглянемо переважно ті роботи, де вивчаються питання монгольського завоювання та його впливу на подальший соціально-економічний розвиток Києва. Саме ці питання викликали гострі дискусії протягом майже двох століть.

Російська та українська історіографія XVIII ст. в цілому вказувала на негативний вплив Батиєвої навали для всієї давньоруської держави, включаючи й Київ. Проте конкретно історики цього часу мало цікавились Києвом, згадуючи про «упадок полуденной Руси», й перенесли центр своєї уваги на північний схід. Про це досить виразно сказано у передмові автора «Історії Русов»: «из сего времени бытіе Малой Россіи в Общей Россійской Исторіи едва упоминается; по освобожденіи же /25/

ся от Татар Князем Литевским Гедимином, и совсем она в Россійской Исторіи умолчена» ⁶⁸. У своїх працях В. М. Татищев, M. M. Щербатов, П. Симоновський та ін.⁶⁹ торкалися питання включення Києва та південноруських земель до складу Литовсько-Руської держави. Це питання висвітлювалось у руслі повідомлень М. Стрийковського, зокрема, розповіді про захоплення у 1321 р. Києва князем Гедиміном.

Визначний представник російської дворянської історіографії M. M. Карамзін вважав, що «навала Батиєва повалила Росію. Могла згаснути й остання іскра життя» ⁷⁰. Київ, на його думку, був повністю зруйнований, спустошений й надовго перетворився на пустелю: «давній Києв щез й навіки: ібо сія, колись знаменита столиця мати міст Російських, у XIV і у XV столітті являла собою ще руіни». Успенський собор Печерського монастиря був майже повністю зруйнований, оскільки завойовники «розламали церкву по самі вікна.» ⁷¹.

Оцінюючи в цілому монгольську навалу як негативне явище для країни, М. М. Карамзін все ж висунув тезу про користь цієї навали для Московської Русі. «Навала Батиєва, купи попелу й трупів, неволя, рабство настільки довготривале складають, звичайно, одне з найбільших лихоліть, відомих нам з літописів держав, проте ж й благотворні наслідки оного безсумнівні», — стверджував історик. «Знаменитість» Москви і Твері виникла за монгол. Під їхнім впливом народжувалось московське самодержавство — «найбільше благодіяння долі для Росії». Більше того, сам характер всієї російської народності складався під впливом ординського іга: /26/ «властивості народу пояснюються завжди обставинами... Самий теперішній характер росіян ще являє плями, що покладені на нього варварством монголів» ⁷².

Цінними є спостереження історика з питання часу входження Києва до складу Литовсько-Руської держави. Він вперше звернув увагу на численні протиріччя у повідомленні про захоплення силою Києва великим князем Гедиміном у 1321 р. й виказав серйозні сумніви у його правдивості: «сія оповідь., навряд чи грунтується на яких-небудь сучасних або достовірних свідоцтвах» ⁷³. На той час це була смілива наукова думка, адже дані цього повідомлення, запозичені перш за все у М. Стрийковського, майже беззаперечно поділялись тогочасною історіографією. M. M. Карамзін обгрунтував свою думку низкою літописних свідоцтв, актовим матеріалом.

Погляди М. М. Карамзіна на роль монгольської навали поділяло більшість його сучасників та й наступна генерація істориків (Д. М. Бантиш-Каменський, М. О. Польовий, М. І. Костомаров тощо) ⁷⁴.

М. І. Костомаров вважав, що утворенню єдинодержавства у Росії Москва зобов’язана наслідкам монгольського завоювання. Спільне для всіх рабство, створене ординськими ханами, дало єдність поділеній на уділи країні. А ханам ця єдність, упорядкованість необхідна була для більш зручного збирання данини.

Конкретно про Київ історик писав, що хоча «про руйнування Подолу ми не маємо відомостей, але безперечно, що все місто Київ перетворено було тоді на купу руїн» ⁷⁵. Але він передбачав, що «значна частина мешканців заздалегідь втекла, оскільки приходу татар давно чекали». Стосовно становища Києва у XIV — XV ст. М. І. Костомаров перебільшував ступінь спустошення міста й всього регіону в цей період: «Київ, спалений, винищений вщент, на багато століть залишався у руїнах, будучи жалюгідним поселенням й цілий навколишній край осуджений був зробитися пустелею» ⁷⁶.

Дослідження, присвячені конкретним питанням історичної топографії середньовічного Києва, розпочалися у XVIII ст. Проте цікавість до київських старожитностей виникла ще у XVII ст. у зв’язку із реставраціями давньокиївських пам’яток при Петрі Могилі, створенням праць Ф. Софоновича, київського «Синопсису», загальним бурхливим розвитком національної самосвідомості.

Інтерес до київських старожитностей зростав і наприкінці XVII — початку XVIII ст., коли з одного боку розгортається широке будівництво нових та ремонтно-відбудовчі роботи на стародавніх київських пам’ятках архітектури гетьманом І. Мазепою, а з іншого — почався по всій імперії широкий збір матеріалів історичного та географічного характеру. Як відомо, Петро I жваво цікавився минулим Росії, видав ряд указів про збирання джерел для вивчення історії держави. Історичні твори, що створювалися за його вказівками, повинні були обгрунтовува/27/ти необхідність останніх реформ, прославляти імперію, показувати її стародавнє походження. Це була цілеспрямована державна політика. Невипадково авторами історичних творів у цей час переважно виступають відомі державні діячі, сподвижники імператора — П. П. Шафіров, А. І. Манкієв, Б. І. Куракін та ін. Важливу ідеологічну та організаційну роль у цьому грав і Феофан Прокопович. До цього кола можна приєднати і В. М. Татіщева, який працював дещо пізніше, але продовжував цю традицію. Звичайно, без стародавньої столиці Русі, Києва, при побудові «славного минулого» імперії обійтись було неможливо.

Відбитком роботи, що розгорнулася на той час, стала праця обер-секретаря Сенату І. К. Кирилова «Цветущее состояние Всероссийского государства», яка була завершена 1727 р. Для нас вона цікава перш за все тим, що носила історико-географічний, фактологічний, а не чисто ідеологічний характер. Вперше був створений найбільш повний історико-географічний та економіко-статистичний опис країни. І. К. Кирилову, який відав у Сенаті топографо-картографічними роботами, вдалося зібрати величезний картографічний матеріал, що став підґрунтям для створення таких видатних для свого часу творів, як «Генеральна карта» і «Атлас Российский», виданих Академією наук 1745 р.

В «Цветущем состоянии Всероссийского государства» серед опису різних регіонів імперії подається також і опис Київської губернії й самого Києва ⁷⁷. І. К. Кирилов наводить короткі, але такі, що надають чітке уявлення про Київ початку XVIII ст., повідомлення, дані про різні історичні частини міста, його оборонні споруди, місцезнаходження храмів та монастирів, їхній стан. Певний суворий критичний відбір тільки перевірених фактів призвів до того, що у даному описі відсутні помилки та легендарні повідомлення, які звичайно рясніють у більшості описів Києва XVIII — першої половини XIX ст.

Праця Кирилова була маловідома, оскільки видруковано її було лише у XIX ст. мізерним тиражем. Стан вивченності історії Києва в середині XVIII ст. був далеко не блискучим, про що свідчить відповідь Київської губернської канцелярії Академії наук. Остання у 1760 р. приступила до створення нового атласу Російської імперії. Була розіслана спеціальна анкета, питання якої стосувалися також і історії міст, їх стародавніх пам’яток. Так от, відповідь київських чиновників була малозрозумілою.

Найкраще її характеризує, наприклад, довідка про київські укріплення: «а в каком году, от кого и для чего эти укрепления построены — про то в Киевской губернской канцелярии известий нет» ⁷⁸. Звичайно, така відповідь більш характеризує знання стародавнього Києва саме чиновниками канцелярії (переважно заїжджими), ніж дійсний стан історичних знань того часу про Київ. Проте друковані або широко розповсюджені праці були відсутні. Можливо, такий сумний стан /28/ речей з історією Києва спонукав до інтенсивніших занять київськими старожитностями. Відома доповідна анонімного автора 1785 р. Катерині II, в якій крім історії міста, що подавалася за Татіщевим, описувались його укріплення, стародавні архітектурні пам’ятки ⁷⁹.

Ці та інші доповіді та довідки безумовно не були історико-топографічними працями у повному розумінні й на сьогодні вони швидше відіграють роль джерел. І все ж, вони показали необхідність створення цілісного історико-топографічного опису Києва й були тим підґрунтям, яке допомогло створенню такого опису.

Першою монографічною працею з історичної топографії Києва стало дослідження київського вченого, одного з перших археологів України, М. Ф. Берлінського «История города Киева от основания его до настоящего времени». Робота була завершена ще до 1800 р., проте опублікована не була й до останнього часу вважалася назавжди втраченою. У 1970 р. київській дослідниці з історичної географії та картографії Л. А. Пономаренко пощастило натрапити у бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі на цензорський примірник цієї праці. Вона складалася з двох головних частин: безпосередньо історії Києва, яка була доведена до 1799 р., та топографічного опису міста, що супроводжувалися численним авторським коментарем. 1820 р. вийшла друком монографія вченого «Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города». По суті це був скорочений варіант його першої роботи. Невеличкі зміни були внесені лише у зв’язку із переплануванням Подолу після пожежі 1811 р.

Головній праці історика не щастило й у наші часи. Перша її частина була надрукована 1972 р. у відродженій «Київській старовині», що стала (точніше, мала стати) органом Київської постійно діючої експедиції (керівник П. П. Толочко) Інституту археології. Проте більшість тиражу була вилучена з продажу й видання відразу ж перетворився на раритет. Друга частина — опис міста — мала вийти у /29/ наступному номері цього щорічника, що був повністю підготовлений, та видання було закрито, а набір розсипано. Лише 1992 р. відбулося друге відродження «Київської старовини», де й була надрукована друга частина праці. А 1991 р. вийшло друком монографічне видання головної праці вченого ⁸⁰.

Праця М. Ф. Берлинського цінна для нас насамперед наявністю величезного фактичного матеріалу. Автор спостерігав Київ кінця XVIII ст., ще до численних перебудов та генерального перепланування Подолу. Ще височіли залишки стародавніх оборонних споруд та кам’яних будівель, забудова не була такою щільною як у пізніші часи. «Скрізь щебінь, цегла, каміння, рештки фундаментів, кістки та інші залишки довговічного міста», — писав історик. Він ретельно занотовував свої спостереження, знахідки, багато працював у архівах, які не дійшли нашого часу. Вперше джерельна база історичної праці складалася не тільки з писемних, але й з археологічних джерел. Було зібрано та систематизовано викладено історичну топографію міста, подана ретельна й досить точна характеристика міста, локалізація та стан окремих його пам’яток. В цілому, праця М. Ф. Берлинського набула для нас великої джерелознавчої цінності.

У 1825 та 1826 рр. виходять у світ нові роботи митрополита Євгенія (Болховітінова), присвячені двом найвизначнішим пам’яткам давньокиївської архітектури — Софійському собору та Печерському монастирю. Ним була зроблена перша серйозна спроба висвітлення їхньої історії протягом XI — початку XIX ст. Дослідник залучив як літописні повідомлення, так і велику кількість актового матеріалу, виявленого ним у єпархіальних, монастирських та інших архівах ⁸¹. Звичайно, ці праці не позбавлені описовості, що викликало і у ті (М. П. Погодін) і в наші (M. K. Каргер) часи критику й досить різкі докори. Втім, ці докори (особливо останнього вченого) не дуже справедливі. Адже не можна не враховувати, що вперше створювався цілісний опис таких значних і складних пам’яток, суперечки з приводу яких не скінчились й на сьогодні. Необхідно було розшукати й систематизувати величезний матеріал, що вже виключало лише описовй метод. До того ж на той період вивчення історії Києва (й взагалі України і всієї Російської імперії) на порядку денному стояли перш за все збір та накопичення фактів. Наукова критика історичного джерела ще була, зрозуміло, на досить ранній стадії свого розвитку.

Важливим етапом у розвитку історико-топографічних досліджень стародавнього Києва стали 40 — 60-ті роки XIX ст., коли вийшли друком численні праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича та створена капітальна праця М. В. Закревського. Вони мали часто різні думки з конкретних питань історії міста або його пам’яток. Дискусії, що точилися досить довго, привертали увагу наукової громадськості до питань історичної топографії Києва і, в цілому, сприяли їх успішному розвитку. Головну увагу М. О. Максимович приділяв питанням топо/30/графії домонгольського Києва. Проте широке залучення різних документів пізніших часів разом з ретельним їх вивченням роблять праці вченого цінними й для досліджуваного періоду.

У своїй першій роботі, присвяченій київським старожитностям, «Огляд Старого Києва» (1840 p.), M. O. Максимович зробив спробу окреслити історикотопографічний образ Києва X — XVII ст. Найбільший інтерес викликає коротка історія оборонних споруд, де наводяться дані про пізнє походження «Серединного» валу (хоча сам автор вважає його давньоруським). Цікаві й такі роботи вченого як «Видубицький монастир» (1841 р.), «Записки про перші часи київського Богоявленського братства» (1865 р.), «Про місце київської церкви св. Андрія» (1866 р.), «Литовський замок у Києві» (1868 р.) та ін.⁸²

У 1866 р. М. О. Максимович виступив проти цілковито негатисного ставлення М. В. Закревського до пізніх джерел, який повністю відкидав усі повідомлення останніх (правда, більше теоретично, оскільки критика джерела у нього була відсутня). Хоч у конкретних деталях М. О. Максимович і припускався помилок, у головному він був правий — неприпустимо ігнорувати відносно пізні історичні джерела лише на тій підставі, що вони складалися пізніше описуваних подій. Адже їх автори могли користуватися різними документами та свідоцтвами, що не дійшли нашого часу. Кожне джерело повинно піддаватися науковій критиці і, якщо відкидатися як сумнівне, то за вагоміших причин, ніж пізній час виникнення.

Дана проблема залишається актуальною й на сьогодні, коли йдуть дискусії з приводу джерелознавчої надійності повідомлень В. М. Татіщева, Никонівського літопису, літопису Биховця тощо.

1858 р. вийшла друком двотомна праця М. В. Закревського «Летопись и описа/31/ние г. Киева», а у 1868 р. — її значно доповнене й розширене двотомне друге видання ⁸³. Вона була значним внеском у історико-топографічне вивчення Києва, містить й багато свідоцтв про місто пізньосередньовічного часу. Якщо стосовно історичної топографії Києва X — XIII ст. ця праця з виходом досліджень М. І. Петрова, П. П. Толочка значною мірою втратила своє значення, то по відношенню до пізньосередньовічної доби вона продовжує залишатися цінним довідником. Проте некритичний підхід М. В. Закревського до матеріалу змушує обережно ставитись до його повідомлень. А сама структура роботи не дає можливості скласти цілісний образ міста на конкретну добу.

З середини XIX ст. розгорнулася гостра дискусія з питання про роль монгольської навали для наступної долі Києва та й всієї Південної Русі. Вона продовжувалась практично до нашого часу. Слід підкреслити, що дана проблема кожен раз обговорювалась за обставин надзвичайної політичної напруги. Питання, яке, здавалося б, стосувалось достатньо віддаленого періоду нашої історії, часто ставало плацдармом гострих політичних дискусій і не раз використовувалося для обгрунтування пізніх, іноді досить далеко ведучих політичних концепцій.

Вона була розпочата роботою М. П. Погодіна «Записка о древнем языке русском» у 1856 р. Оглядаючи питання давньоруської мови, він рішуче заявив, що «літописи належать на малоросіянам, а якомусь іншому племені. Отже, і плем’я інше жило у Києві, а не малоросіяни». Звідси автор зробив висновок, що «...у Києві жили до татар не малоросіяни, а великоросіяни... Малоросіяни прийшли у цю країну після татар». На думку М. П. Погодіна, старе населення Наддніпрянщини після монгольского розгрому переселилося на північ. А дана територія перетворилася на пустелю, де потім відбулася зміна населення. Нові мешканці «прийшли після Татар від Карпатських гір і зайняли Київську губернію так, як нащадки їх у XVI ст. зайняли Харківську, просунулись до Воронежу й Курська» ⁸⁴. У роботах М. П. Погодіна теорія нового запустіння південноруських (центральноукраїнських) земель висловлена найбільш яскраво й знайшла у цьому історику представника найбільш крайніх поглядів. Недарма вона стала називатись погодінською концепцією. Подібні думки виказували (правда, без політичного підтексту) також Д. Зубрицький, М. Коялович та ін. ⁸⁵.

З різкою критикою головних положень М. П. Погодіна виступило чимало представників української та російської історичної науки. М. О. Маскимович переконливо (хоч і не без деяких помилок фактичного характеру) показав усю неспроможність теорії про переселення наддніпровського населення на Північний Схід і про повну зміну населення Наддніпрянщини після монгольської навали ⁸⁶. Це ж доводив й відомий славіст та етнограф О. О. Котляревський ⁸⁷.

Видатний російський історик С. М. Соловйов також піддав критиці концепцію /32/ M. П. Погодіна, стверджуючи, що повного запустіння південноруських земель не було, хоч «центр історичного розвитку Русі переноситься зі Сходу з області дніпровської на захід, до області дністровської» ⁸⁸. Разом з тим С. М. Соловйов недооцінював ступінь розгрому південноруських земель ордами Батия, виходячи із власної концепції про те, що на перший час після навали завойовники серйозно не впливали на внутрішній лад Русі. На його думку, доля Русі визначалася тільки факторами внутрішнього характеру.

К. М. Бестужев-Рюмін, відзначаючи загальний занепад Києва, що почався ще у давньоруський час, стверджував, що наука не може прийняти припущення про відселення всіх мешканців Південної Русі на північ і переселення у південноруські пустелі нових мешканців з Галичини ⁸⁹.

Починаючи з 80-х років XIX ст. концепція Погодіна знайшла собі нове обгрунтування головним чином у працях О. І. Соболевського: «Сучасне малоруське населення місць найближчих до Києва, як і всієї країни на схід від Дніпра — населення зайшле, що прийшло приблизно у XV ст. сюди з заходу Подолії, Волині та Галичини й асимілювало собою залишки старого київського населення» ⁹⁰. Пізніше з деякими змінами цю концепцію поділяли В. Й. Ключевський, П. М. Мілюков, інші російські історики кінця XIX — початку XX ст.

В. Й. Ключевський писав: «Стародавні області цієї Русі, колись так густо заселені, надовго перетворились на пустелю із мізерним залишком колишнього населення. Ще важливіше було те, що зруйнувався політичний та народно-господарський лад всього краю». Повторно населення прийшло у XV ст. з Галичини та внутрішніх областей Польщі. Причому, «керівниками цієї колонізації були багаті польські вельможі, які придбували собі величезніші вотчини на цій украйні. Дякуючі тому стали швидко заселюватись спустілі до того області старої Київської Русі» ⁹¹. Фактично у видатного російського історика поєдналися великоросійська й великопольська історичні концепції щодо історичної долі українських земель після Батиєвої навали.

Одночасно (й незалежно) від М. П. Погодіна теорію повного запустіння південноруських земель після монгольської навали висунула польська шляхетська історіографія. Дана теорія необхідна була для виправдання й обгрунтування польсько-шляхетської експансії на Україні у XIV — XVII ст.

Карл Шайноха стверджував, що «польська шабля задовольняла себе, боронячи Русь від татар, леміш її обробляв й заселяв» ⁹². За ним О. Яблоновський писав, що Русь «після татарського погрому середини XIII ст. зовсім не мала сил, щоби піднятися, й ніколи б не мала можливості самій це зробити». 1 тільки після захоплення Польщею українських земель, завдяки енергії польських магнатів, там виникли нові поселення. Тільки «під могутнім цивілізаторським керівництвом... Речі /33/ Посполитої... українські землі відроджувалися, розквітали» ⁹³. М. Бобржинський пішов ще далі, пишучи про те, що польська шляхта принесла «високу культуру не тільки Україні, але й всій Східній Європі» ⁹⁴.

Ці ідеї, до речі, поділяв й український історик та письменник Пантелеймон Куліш, який писав, що «коли південно-західна Русь ввійшла до складу польсько-литовської політичної системи, вона являла безладне зібрання пустошей, що залишились після татарського погрому захисників й після татарського панування над залишками її населення». Польські феодали, за П. Кулішем, призвели Україну до квітучого стану, «заохочуючи сільське господарство, ремесла й промисли» ⁹⁵.

Проти теорій про повне запустіння краю й наступну зміну населення виступив й В. Б. Антонович. Видатний український історик і археолог найбільш грунтовно й доказово показав хибність цих теорій. Він справедливо стверджував, «що в описану добу Київ із своєю областю не являв повного запустіння, очікувавшого іноземних колоністів» ⁹⁶. Ним був зібраний та проаналізований великий документальний матеріал з проблеми, внесений суттєвий доробок У дослідження політичного життя східноєвропейських країн XIV — XV ст. Переважна більшість наступних наукових праць різних учених, які відкидають тезу про повне запустіння та зміну населення, грунтуються на висновках В. Б. Антоновича.

Слід відзначити й те, що справедливо заперечуючи вищевказані теорії, В. Б. Антонович вдавався до іншої крайності — заявляв, що роль монгольського завоювання для історичної долі України була зовсім незначною, а Київ практично /34/ не був зруйнованим та розореним. На його думку, Київ згубив свою могутність ще під час міжкнязівських чвар у давньоруську добу. Він не бачив принципової різниці між грабунками та розоренням Києва 1169 та 1202 рр. й розгромом міста Батиєм у 1240 р. Його твердження про те, що «думка запустіння її (Південної Русі — Г. І.) в цей час є не більш як історичний міраж», протирічить відомим уже у XIX ст. історичним фактам. Адже боротьба проти панування думки про повне знищення країни під час Батиєвої навали не означає, що слід закривати очі на негативні наслідки цієї навали для всієї історичної долі наших земель. Втім, можна зрозуміти В. Б. Антоновича, який висував свої твердження у запалі гострої дискусії. Виступаючи проти пануючих, найбільш поширених теорій, він міг перебільшити, загострити окремі свої висловлювання.

Учень В. Б. Антоновича, видатний український історик М. С. Грушевський продовжував розвивати погляди свого вчителя. Він показав недоречність погодінської та великопольської концепцій, проте також зменшував негативне значення наслідків навали кочовиків для наступної долі України, особливо, коли це стосувалося його історіософських та соціальних тверджень. На його думку, завойовники, повністю знищивши феодальну верхівку, сприяли створенню на Україні нового «общинного» ладу: «Київщина перетворилася в такім разі на купу міських громад... під безпосередньою зверхністю Татар... Отже в Київщині й Переяславщині князівсько-дружинний устрій по татарськім погромі упав зовсім» ⁹⁷.

«Я не можу визнати за монгольскою навалою, — писав М. С. Грушевський в одній із своїх ранніх праць, — рішучого, фатального значення для стану країни — я зате... надаю йому великого значення у іншому відношенні — у відношенні перебудови політико-суспільних відносин... Населення нівелювалося внаслідок збіднення та еміграції багатого класу. Таке нівелювання сприяло більшій демократизації суспільних відносин і навпаки — знаходила собі опору у ладу демократичних общин» ⁹⁸. Проте критика вченого, що звідси він виводив безкласовість української нації була певною мірою хибною, адже M. C. Грушевський тут же писав про феодальний устрій Галичини та Волині.

Історик дуже точно помітив спрямованість монгольської (пізніше ординської) політики на знищення активних політичних сил саме в Київській землі. Вибиваючи впливові політичні фігури, завойовники намагалися не дати змоги згуртуватися антимонгольським силам, потенційно найбільш загрозливим для них. На це і сьогодні майже не звертають уваги. Проте, звичайно, навіть повне знищення феодальної верхівки, не могло зробити суспільство демократичним або безкласовим. З іншого боку історик, виявляючи непослідовність, писав про повне розорення Наддніпрянщини й про те, що центр життя перемістився на захід, до Дністра ⁹⁹. /35/ M. C. Грушевський чітко показав у своїй концепції оригінальність та самостійність розвитку українського народу у той час, коли більшість істориків не бачили або не хотіли бачити формування української та білоруської народностей, часто зводили весь історичний процес у Східній Європі до історії правлячої династії. Інша річ, що історик перебільшував дезінтеграцію східноєвропейского історичного процесу, яка на конкретні часи була різною, а тенденції до об’єднання часто носили наднаціональний характер.

Слід відзначити, що наприкінці XIX — початку XX ст. цілий ряд українських та російських істориків, не підтримуючи крайніх позицій М. С. Грушевського, фактично стояли на його боці, додаючи нові аргументи для спростування погодінської концепції. Серед них М. Ф. Владимирський-Буданов, М. К. Любавський, О. Я. Єфименко, П. Г. Клепатський, А. Ю. Кримський, М. П. Василенко тощо ¹⁰⁰. Вони торкалися даної проблеми з різних причин та з різним степенем зацікавленості. Проте в цілому ці дослідники притримувалися думки, що, не зважаючи на величезні втрати, які понесла Південна Русь у XIII ст., вона не була перетворена на пустелю й не відбулося зміни населення у регіоні.

Особливе значення мають твердження відомого історика-архівіста М. Ф. Владимирского-Буданова, який, готуючи до друку акти про заселення території України для «Архива Юго-Западной России», вивчив величезну кількість документального матеріалу цього періоду. Він писав, що «роблячи загальний висновок з наведених фактів стосовно XIII ст., ми повинні визнати, що: 1) Дійсно відбулося величезне спустошення всієї Південної Русі у 40-х роках цього століття; чисельність населення повинна була зменшитись тут скрізь, але 2) Край аж ніяк не залишився після татар пустелею... 3) Головний етнографічний склад нового населення той же, що був і раніше» ¹⁰¹. /36/

Великий фактичний матеріал, перш за все, з економічного розвитку та торговельних зв’язків Києва XIII — XVI ст. зібрано у роботі П. Г. Клепатського.

У цей же час вийшов у світ цілий ряд робіт дослідників, які безпосередньо займалися питаннями, пов’язаними з історичною топографією міста (П. Г. Лебединцева, П. О. Лашкарьова, С. Т. Голубєва, М. 1. Петрова тощо) ¹⁰². Незважачюи на те, що в них переважно розроблялись питання історичної топографії X — XIII ст., ці роботи містять цінний матеріал з історії Києва періоду, який нас цікавить, оскільки побудовані на пошуку та аналізі документів XIV — XVII ст.

Особливо слід відзначити працю з історичної топографії Києва М. І. Петрова, в якій практично вперше був досить широко використаний археологічний матеріал і яка багато в чому не втратила свого значення до нашого часу.

У цілому дореволюційною історіографією було накопичено значний фактичний матеріал, зроблено ряд важливих висновків з конкретних питань історії Києва XIII — XVI ст. Проте цілісної картини історичного розвитку міста цього періоду створено не було. Слабо використовувались дані археології, нумізматики, сфрагістики. Незважаючи на зусилля школи Антоновича-Грушевського, частини об’єктивно настроєних вчених, продовжувала панувати думка про майже повне знищення Києва, перетворення його на незначне містечко після 1240 р.

У 20-ті роки історія Києва даного періоду продовжувала вивчатися переважно на базі вже відомих писемних джерел. Спеціально уваги їй практично не приділялося. Найбільший інтерес являє праця О. М. Андріяшева у відомому київському регіональному збірнику, виданому під редакцією М. С. Грушевського, а також ціла низка матеріалів у академічному путівнику «Київ» під редакцією Ф. Ернста ¹⁰³. Стаття О. М. Андріяшева торкається перш за все проблеми ступеню розорення монголами Київської землі та конкретно Києва. Автор дійшов висновку, що Київ постраждав більше під час нападу кримського хана Менглі-Гірея у 1482 р., ніж у XIII ст. Робиться правильний акцент на необхідності вивчення всіх подій, що відбивалися на долі Києва у післямонгольський час, а не списування всіх бід виключно на 1240 р. У той же час, дослідник недооцінює негативні наслідки навали Батия, її принципової різниці від попередніх та наступних (XV ст.) розгромів міста.

У «Нарисі історії України» Дмитра Дорошенка ¹⁰⁴, як і в інших творах української еміграції, наслідуються думки В. Б. Антоновича та M. C. Грушевського. Але конкретно Київ не вивчався.

Праці кінця 30-х — початку 40-х років, перш за все Б. Д. Грекова, О. Н. Насонова, М. М. Петровського, І. П. Крип’якевича, В. В. Мавродіна, В. Т. Пашути ¹⁰⁵, показали ті величезні втрати, які понесло давньоруське суспільство від монгольскої навали, матеріальна та духовна культура того часу. Його прогресивний розвиток було насильно перервано на повному ходу. Знищено всю державну та еко/37/номічну систему. Проте значно перебільшена думка про повне спустошення Київської землі й цілковите зруйнування Києва продовжувало панувати у історіографії. Так, Б. Д. Греков вказував на запустіння Наддніпрянщини, яке, як він вважав, почалося ще з середини XII ст. і продовжувалось аж до XV ст.¹⁰⁶.

Розглядалось також питання про приєднання Києва та інших земель до Литовсько-Руської держави й робився висновок, що це на той час зіграло позитивну роль для розвитку українських земель. Негативні фактори переходу цих земель під владу литовських феодалів на перший план стали виступати пізніше.

Проте конкретних питань історії Києва в усіх цих роботах не досліджувалося.

У 40 — 50 роках вийшли друком праці М. К. Каргера ¹⁰⁷, де було подано результати його досліджень Києва. Даючи об’єктивну картину погрому міста під час його штурму ордами Батия у 1240 р., M. K. Каргер (який спеціально не вивчав історію Києва XIV — XVII ст.) невірно уявляв подальшу складну історичну долю міста, спрощено розумів причини руйнування пам’яток кам’яної архітектури. Він стверджував, що після 1240 р. Київ було нізведено до рівня невеличкого містечка, зруйновано всі муровані споруди й до XVII ст. життя тут ледь жевріло. На висновках авторитетного дослідника грунтувалися численні роботи істориків, мистецтвознавців, істориків літератури, учбова та науково-популярна література.

Сучасна точка зору на вплив монгольської навали на подальший розвиток Русі міститься у працях кінця 60 — 80-х років Б. О. Рибакова, Л. В. Каргалова, Л. В. Черепніна, П. П. Толочка. Руйнування матеріальної та духовної культури країни, політичне остаточне її розчленування, тяжке золотоординське іго, а звідси й загальмованість наступного розвитку давньоруських земель — ось головні наслідки монгольського розорення Русі.

Плідною уявляється думка Л. В. Черепніна про те, що монгольську навалу слід розглядати не як одночасовий акт, а як процес, що тривав майже все XIII ст., починаючи від поразки на р. Калці 1223 р.¹⁰⁸

Конкретно становище Києва перед навалою, його чільне місце у політичній системі Русі, високий рівень економіки та культури, а також доля міста у 1240 р. докладно розглянуті у працях П. П. Толочка ¹⁰⁹.

Серед сучасних істориків різко виділяються погляди видатного російського вченого Л. М. Гумільова, який практично відкидає всі свідоцтва археологічних та писемних джерел про розорення Русі ордами кочовиків. За його твердженнями, Київ було зруйновано завойовниками тільки тому, що великий князь київський Михайло Всеволодович наказав вбити парламентарів Менгу-хана у 1239 р., а не підкорився монголам ¹¹⁰. Літопис же повідомляє про те, що Батий знищував і ті міста, які здавались на ласку переможця (наприклад, Колодяжин). Вчений ідеалізував «мирний симбіоз» Русі з Золотою Ордою, доводив, що найкращою полі/38/тикою для руських земель було тісне співробітництво із золотоординськими ханами. Водночас, Л. М. Гумільов справедливо вказував на недооцінку та нехтування кочівницькою цивілізацією, нерозуміння її тільки тому, що вона незвична для землеробського укладу та звичаїв. Він доводить про значне перебільшення реальних сил монголів, що існувало в уявленнях сучасників подій, більшості істориків, у загальній міфологізованій думці. Концепція Л. М. Гумільова зазнала різкої критики з боку Б. О. Рибакова, пізніше П. П. Толочка ¹¹¹. Розкопки Києва 70-х років ще раз підтвердили страшну картину розгрому міста завойовниками у 1240 р.

Емігрантські історики як українські, так і російські (втім і вся закордонна історіографія в цілому) спеціально також не цікавились даним періодом історії Києва. Лише в узагальнюючих працях розглядаються питання розвитку українських земель цього часу. Це стосується, перш за все, роботи Н. Д. Полонської-Василенко «Історія України». Автор спирається здебільшого на матеріали та висновки M. C. Грушевського, залучаючи сучасні праці радянських істориків, зокрема В. Т. Пашути ¹¹². Праця Субтельного «Україна. Історія» подає матеріал об’єктивно, автор намагається уникнути чисто політичних закидів, що надто часто зустрічаються у сучасних істориків ¹¹³. Проте період, що ми розглядаємо, викладено практично побіжно та поверхово. Відчувається популярний нахил книжки. Думка /39/ про занепад Києва вже у середині XII ст. на сучасному етапі уявляється застарілою. Нам важко також сприйняти схему історії України (вона, втім, присутня у більшості праць емігрантських, а також західноукраїнських істориків), де Галицько-Волинське князівство занадто відокремлюється від Києва, Київської Русі. Тут виявляється відхід від новаторської лінії M. C. Грушевського — досліджувати не історію держави, а історію народу.

Значним внеском у вивчення надзвичайно складної та швидко мінливої картини політичного життя Східної Європи стали праці І. Б. Грекова ¹¹⁴. Дослідник розглядає історію даного періоду у безперервній боротьбі відцентрових та доцентрових сил, що діяли на території колишніх давньоруських земель. Він вбачав певну спільність та тотожність процесів, що проходили на цих землях, не зважаючи до якого державного об’єднання вони належали у конкретний момент. У XIV — XV ст. сформувалося два державних об’єднання, що намагалися здійснити політику об’єднання всієї давньоруської спадщини — Москва та Литовсько-Руська держава. Тенденції до об’єднання не були реалізовані перш за все через політику сусідніх Централізованих держав — Золотої Орди та Польщі, які не були зацікавлені у створенні могутнього державного організму на колишніх давньоруських землях. Принципово важливими у плані постановки питання стали роботи В. Й. Довженка та П. П. Толочка, в якій обгрунтувалась необхідність й важливість вивчення періоду після Батиєвої навали в історії Наддніпрянщини ¹¹⁵. В. Й. Довженок справедливо наголошував, що в археологічній науці «панувала традиція, згідно якій пам’ятки після татарської навали у Середній Наддніпрянщині не досліджувались», сучасні історики не підкреслюють запустіння Наддніпрянщини, проте «багатьма Ця думка визнається як само собою зрозуміла. У історичних працях взагалі відсутня розповідь про цей край у період після монгольської навали». Вчений показав, Що, хоча монголи й знищили багато матеріальних та культурних цінностей, знищили або полонили велику кількість населення, життя у регіоні продовжувалося. /40/ Дослідження топоніміки свідчить про історичну спадковість на Наддніпрянщині до і після навали. До аналогічних висновків дійшли також H. M. Багановська, досліджуючи Сіверську землю XIV — XVI ст.¹¹⁶ та С. О. Бєляєва на базі археологічних досліджень ¹¹⁷.

У 70 — 80-ті роки вийшла велика кількість праць, присвячених тим чи іншим сторонам політичного, економічного чи культурного життя Східної Європи XIII — XVI ст., які висвітляють, часто зовсім по-новому, певні аспекти історичного розвитку Києва цього періоду. Так, важливе значення має робота Я. М. Щапова, яка дозволяє зробити висновок про те, що у другій половині XIII ст. у Києві продовжувалась писемна традиція ¹¹⁸. Чільне місце Києва у політичному та церковному житті показало дослідження Г. М. Прохоровим боротьби навколо руської митрополії у 70 — 80-х роках XIV ст.¹¹⁹ Різні аспекти тогочасної історії розкриваються у працях, присвячених подіям часів Куликовської битви ¹²⁰.

Ряд робіт присвячено дослідженням пам’яток мистецтва. Деякі з них мають безпосереднє відношення до Києва, інші містять цінний матеріал /41/ для атрибутації або уточнення датування вже відомих пам’яток ¹²¹.

Великий інтерес становлять праці Ф. М. Шабульдо, де ретельно досліджується політична ситуація на території України, розвиток подій протягом XIV ст. ¹²². Розглядається політичний та правовий статус Києва у період його залежності від Золотої Орди, а також проблема включення Київської землі до Великого князівства Литовського і Руського, політика Кіпріана тощо. На сьогодні монографія історика є найгрунтовнішим дослідженням з цього питання.

В останні десятиліття вийшла також низка важливих праць з археології, нумізматики та епіграфіки, де було опубліковано цінний новий матеріал з даної проблеми. Археологічний матеріал зосереджений переважно у наукових збірниках, підготовлених Сектором археології Києва Інституту археології НАН України ¹²³. Першою спробою висвітлити історію Києва, використовуючи новітні археологічні матеріали, була робота автора ¹²⁴. Вона певною мірою підсумувала дослідження міста на початок 80-х років. Проте, вимушені переробки вже на етапі верстки книжки, відсутність наукового апарату робили її не повністю відповідною сучасним вимогам.

Короткий історіографічний огляд показує, що історії Києва другої половини XIII — XVI ст. не було присвячено (за єдиним винятком) практично жодної спеціальної роботи. В існуючих працях здебільшого розглядаються загальні питання історичного розвитку України-Русі даного періоду, а положення самого Києва характеризується лише у загальному контексті, часто лише побіжно. Сюди ж слід віднести й різнобічні розробки з теорії розвитку феодалізму, дослідження матеріальної та духовної культури тощо. Археологічні матеріали практично не залучались, оскільки планомірне археологічне дослідження міста післямонгольського часу ще не нараховує й чверті століття. Слабо вивчались питання історичної топографії пізньосередньовічної доби.

Значне поповнення джерелознавчої бази, перш за все новими археологічними матеріалами, нові історичні дослідження та джерелознавчі розробки роблять можливим й актуальним узагальнення відомих на сьогодні даних з історії Києва XIII — XVI ст. /42/

Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу I.