Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 42-108.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу II.





Розділ II

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ КИЄВА XIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVI ст.



Політичне становище Києва, як і всієї Русі, у XIII — першій половині XVI ст. визначалося перш за все наслідками такого геополітичного фактору, як монгольська навала. Монгольське вторгнення зіграло надзвичайно негативну роль у наступній історичній долі багатьох країн Азії та Європи. Давньоруська держава не становила винятку. Негативні наслідки монгольської навали діяли ще довго навіть після повалення золотоординського іга 1.

Для Києва ці негативні наслідки позначились не тільки конкретним розгромом міста 1240 р. Якби справа полягала лише у цьому, то він раніше або пізніше відновився на старому рівні, як це бувало не один раз і з Києвом, і з іншими давньоруськими містами (згадаймо 1169 р. та 1203 р). Але ще суттєвіше позначилася та нова історична ситуація у Східній Європі, яка склалася у наслідок монгольських походів і яка перешкоджала нормальному подальшому розвитку міста. Розгром давньоруської державної системи, порушення багатьох традиційних зв’язків, утворення Золотої Орди та встановлення жорстокого іга, експансія кримського ханства та Польського королівства у більш пізній час призвели до корінної зміни політичного та економічного становища Києва. Місто вже не могло піднятись на той рівень, на якому воно знаходилося у давньоруський час. Суттєво позначились на становищі Києва військові дії в південній Русі у XIII ст., постійна загроза нового розгрому міста, розорення всіх південноруських земель (Київщина, Чернігівщина, Поділля, Волинь тощо).

Сама монгольська навала являла собою не єдиночасовий акт, а довготривалий процес, що зайняв практично все XIII ст., починаючи від битви на р. Калка 2. Саме під час цієї битви монголи нанесли перший і дуже суттєвий удар по Русі взагалі й по військово-економічному потенціалу Києва конкретно. Літописи повідомляють про 10 тисяч загиблих київських воїнів 3. Звичайно, це перебільшення й досить /43/ значне, проте воно відбиває масштаб й реальну картину великих людських втрат, які не могли бути швидко відтворені. Загинув і великий князь київський Мстистлав.

Підготовка до битви й сам її хід наочно відбили політичну ситуацію, що склалася на Русі на початку XIII ст., боротьбу і взаємодію відцентрових і доцентрових тенденцій, які роздирали давньоруську державу. Були зібрані війська практично всіх руських князівств (частина з Півночі просто не встигла підтягнутись). Але князі так і не змогли домовитись про єдність своїх дій. Йшла суперечка за зверхність. Мстислав Романович київський не прийшов на допомогу у вирішальний момент Мстиславу Мстиславичу галицькому. Руські дружини зазнали жорстокої поразки поодинці через неузгодженість своїх зусиль. «И бысть плач и туга в Руси и по всей земли, слышамшам сию беду», — відзначав Лаврентіївський літопис 4.

Битва на р. Калці стала важливою віхою у житті Русі. Невипадково пам’ятки Куликовського циклу сповнені згадок про неї. Саме від цієї події автори XIV — XV ст. відраховують час іноземної навали, від якого Русь не могла отямитись, помститись за свою поразку до Куликовської битви. «От тоя бо брони Русская земля уныла», — повідомляє «Сказание о Мамаевом побоище». «А от Калатьские рати до Мамаева побоища 170 лет» ("Задонщина"), «от Батыя до Кальские рати и до Мамаева побоища лет 158" ("Сказание о Мамаевом побоище"), — відраховували руські книжники час Куликовської битви 5.

Декілька зауважень щодо назви кочовиків-завойовників. У сучасній історіографії їх переважно називають монголо-татарами, або навпаки — татаро-монголами (дивіться назву роботи Л. В. Черепніна та наукового збірника, де вона опублікована). Між тим, ці незграбні назви штучного й досить пізнього (XIX ст.) походження.

Історично склалося так, що повсюди у завойованих країнах орди Чінгісхана та його нащадків (китайські джерела, руські літописи, західноєвропейські хроніки) /44/ називали татарами. Проте самі себе вони називали монголами. Назва «татари» походить з китайських джерел, оскільки татарські племена були розселені вздовж північних кордонів Китаю. Проте, за іронією історії, їхня назва перейшла на інших, близьких до них кочовиків, до яких самі татари ставилися вороже. Вони ніколи не були союзниками монголів у загарбницьких походах, а навпаки постійно ворогували з ними 6. Батько Темуджіна (який прийняв пізніше ім’я Чінгісхана) Есугей-багатур був захоплений та отруєний татарами. Чінгісхан жорстоко помстивсь за смерть батька й розправився із власне татарськими племенами. Після низки нападів він остаточно розгромив їх весною 1202 р. Всі татарські чоловіки, захоплені у полон, були перебиті, а жінки та діти роздані по різних племенах. «Таємна історія монголів» повідомляє, що Чінгісхан так казав про це: «Ми розтрощили ненависних ворогів — татар, цих вбивць дідів та батьків наших, коли ми у справедливу помсту за їх злодіяння поголовно винищили татарський народ, приміряючи дітей їхніх до вісі возу» 7.

Вільгельм Рубрук підкреслював, що самі засновники Улуса Джучі (Золотої Орди) вимагають, щоб їх називали монголами.

В. В. Татищів та М. М. Карамзін терміну «монголо-татари» не застосовують, а вживають обидві назви, вважаючи, що назва «татари» використовується тому, що більша частина монгольського війська складалася саме з них. Ця хибна думка й поширилась у історичній науці XIX ст. Вперше це словосполучення з’явилось у роботі П. Наумова 1823 р. Але й він писав, що всі історики між собою погоджуються, що «сії люті завойовники були не татари, а монголи». А стали називати їх татарами, на думку П. Наумова, тому, що монголи були підсилені середньоазіатськими племенами («місцевими татарами, тобто народами турецького племені») 8. Від застосування терміну «монголо-татари» слід відмовлятися. Слід також розуміти, що етнічний склад населення Золотої Орди, як і сучасних татарських народів, зовсім не був тотожнім ні татарським, ні монгольським племенам Центральної Азії.

Після смерті Мстислава Романовича київський стіл зайняв Володимир Рюрикович, що княжив до травня 1235 р. Він активно втручався у тодішню політичну боротьбу, змінюючи союзників і ворогів. Спочатку він підтримував Мстислава Мстиславича Удалого, боровся з Данилом Галицьким, допомагав Михайлу Всеволодовичу з Чернігова. Але скоро дійшов згоди з Данилом й виступав проти Михайла Всеволодовича, якого підтримував князь Ізяслав — син Мстислава Романовича. Наприкінці 1234 р. Михайло Всеволодович з Ізяславом підійшли до Києва, але змушені були відступити після підходу військ Данили Галицького. Данило й Володимир у свою чергу взяли в облогу Чернігів, але невдало. У травні 1235 р. до Київської землі вдерся Ізяслав з половцями. Під Торчеськом (який Володимир на /45/ скріплення союзу передав Данилі) галицькі війська й Володимир зазнали поразки 9. Через зраду галицьких бояр половці оволоділи містом. Данило пішов на Галич, а Володимир потрапив у полон. Ізяслав підійшов до Києва, сюди ж підійшов з дружинами й чернігівський Михайло. Місто було взято, переможці «много зла створиша Кияном», з іноземних купців взято окуп «И на немцихъ имаша искупъ князи») 10.

Повідомлення про наступні події до самої Батиєвої навали у Києві досить короткі та суперечливі. Відновилася князівська чехарда на князівському столі. Князі на ньому довго не затримувалися. Ізяслав сів у Києві й допомагав Михайлу Всеволодовичу воювати Галич. Але Володимир, який невдовзі викупився з половецького полону ("и опять пустиша Володимера половци на искупе и жену его" 11), десь навесні 1236 р. на короткий час повернув собі Київ. Скориставшись усобицями південних князів Ярослав Всеволодович з новгородським військом оволодів Києвом ("приде Ярослав Суждальский и взя Киев под Володимером"). Після повернення новгородського війська додому Ярослав не зміг тут протриматись більш-менш довго й пішов до Суздалю ("не мога его держати иде паки Суждалю"). Як вважають деякі дослідники, можливо, що Ярослав повернувся на північ, отримавши пові/46/домлення про загибель свого брата, великого князя володимирського Юрія у битві на р. Сіті 4 березня 1238 р.12.

Київський великокнязівський стіл зайняв Михайло Всеволодович. 1239 р. після спустошення Переяславля та Чернігова до Києва підійшли монгольські війська на чолі з Менгуханом. Менгухан став проти Києва у Городці (сучасна Вигурівщина), краса й велич столичного міста, могутні оборонні споруди справили на нього належне враження ("Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева, ставшу же ему на оной странЂ ДнЂпра во градка ПЂсочного, видивъ градъ, удивися красотЂ его и величеству его") 13. Він не наважився на штурм міста й спробував «прельстити» великого князя Михайла Всеволодовича. Проте кияни «не послушаша его». Монгольські посли були вбиті, а їхні військо відійшло у поволзький степ. Переляканий князь Михайло втік до Угорщини, можливо він сподівався отримати там військову допомогу. Але проти цього свідчить літописець: «МихаилЂ же, за страхъ Татарськый, не смЂ ити Кыеву».

У Києві сів Ростислав Мстиславич смоленський (вірогідно, син Мстислава Романовича), але проти нього виступив Данило Галицький, який зайняв місто, посадивши там свого воєводу Дмитра. Так, напередодні безпосереднього наступу монгольских військ Київ лишився без князя.

Восени 1240 р. Київ обложив із своїми головними силам хан Батий ("въ силЂ тяжьцЂ, многомъ множьством силы своей"). Про облогу міста розповідає літописна повість, написана сучасником, вірогідно автором Київського літопису 40-х років XIII ст., з якого вона потрапила до Галицько-Волинського літопису. «И окружи градъ и остолпи сила татарськая, и бысть градъ во обьдержаньи велицЂ. И бЂ Батый у города и отроци его обьсЂдаху градъ, и не бЂ слышати отъ гласа скрипания телегъего, множества ревения вельблудъ его и рьжания оть гласа стадъ конь его, И бЂ исполнена земля руская ратныхъ» 14. Про точну дату та час облоги й взяття Києва літописи повідомляють по-різному. Іноземні джерела цієї дати не дають. Рашид-ад-дін повідомляє, що монголи заволоділи великим руським містом Макерфааном, але дату не наводить, як і Плано Карпіні, який свідчив, що «після довгої облоги взяли його». Галицько-Волинський літопис, що найповніше розповідає про цю облогу, не зберіг хронології подій. Більшість літописів прямо чи посередньо пов’язують взяття Києва з 6 грудня 1240 р.

Лаврентіївський літопис повідомляє, що місто було захоплено Батиєм «до Рождества Господня на Николин день», Суздальский та Тверський літописи дають розгорнуту дату «декабря 6, на память иже в святых отца нашого Николы» та «декабря 6, на память святого отца Николы», Володимирський літописець — «месяца декабря в 6 день» 15. Можливо, розширене формулювання з’явилось внаслідок сполучення двох джерел. /47/

Іншу дату подають Псковський літопис та літописи Авраамки і Супрасльський, які походять з псковського ізводу середини XV ст. Вони повідомляють не тільки іншу дату падіння Києва, але й термін його облоги: «приидоша татарове к Киеву сентября 5, и стояша 10 недель и 4 дни, и едва взяша его ноября 19, в понедельник» 16. Таке розгорнуте формулювання, а також те, що 19 листопада 1240 р. дійсно припадало на понеділок, вказує на те, що це не вільна фантазія або помилка пізнішого переписувача або укладача літописного зводу, а потрапило сюди з якогось писемного джерела.

Спробу довести, що справжньою є друга дата не можна визнати вдалою — занадто штучна й складна конструкція аргументації 17. Проте й відкидати її зовсім ми не маємо права. На сьогодні питання про те, хто ж правий з цих джерел, залишається відкритим. Головне, що вони відбивають реальні події у відношенні того, що облога була тривалою, а місто було захоплено вже наприкінці осені чи на самому початку зими.

Батий зосередив під Києвом головні свої сили, й, вірогідно, всі 32 «пороки», що мали монголи під час походу 1240 — 1241 рр. Захоплений під час боїв полонений монгол Товрул повідомив про наявність у таборі Батия всіх його полководців, у тому числі з династії чінгізидів. Проте це повідомлення літопису вимагає обережного ставлення до себе, оскільки частина з них (Бурі, Гуюк, Менгухан) ще до осені 1240 р. за наказом великого хана Угедея повернулися до Монголії 18.

Головний удар монголи спрямували на Лядські ворота, що знаходились в низині біля Хрещатицької долини: «Постави же Баты порокы городу, подьлЂ врать Лядськыхъ, ту бо бЂаху пришли дебри; порокомъ же беспрестани бьющимъ день и нощь, выбиша стЂны». Вірогідно, саме в цьому місці було найзручніше розгорнути штурмуючі війська, а вали були тут менш могутні, ніж на горі. В цьому місці знаходились Козяче болото й ручай, що вже замерзли й перестали діяти як захисний фактор. Монголам вдалося захопити частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані «пороками». Розгорнувся упертий бій на й ділянці ("и взиидоша горожаны на избытые стены и ту бЂаше видити ломъ копЂины и щеть скЂпаше, стрЂлы омрачиша свЂть побЂженнымъ"). Батий був змушений дати своїм військам відпочинок, можливо замінити штурмуючі частини. Наступного дня бій розгорнувся з новою силою. Кияни були відтиснені у глиб міста й закріпилися по периметру старих валів «міста Володимира». Сили захисників уже були виснажені й завойовники значно переважали чисельно. Вони прорвали і цю лінію оборони. Останні захисники Києва закрилися у Десятинній церкві, стіни та хори якої обвалилися від великої кількості людей, що там зібралися, й їхнього майна ("Людемъ же узбЂгшимъ на церковь и на комары церковныя, и с товари своими, оть тягости повалишася с ними стЂны церковные") 19. Проте, як слушно вважав M. К. Каргер, /49/ церква впала не стільки від «тягости» людей, скільки під ударами монгольських стінобитних машин. Воєвода Дмитро, який очолював оборону Києва, поранений потрапив у полон.

Після захоплення Києва, свої головні сили Батий спрямував на Володимир та Галич, далі на захід. Інші загони розійшлися по Київській землі, захоплюючи, спалюючи численні невеличкі міста та села цього щільно заселеного та багатого регіону.

Напередодні взяття Києва монголами місто продовжувало залишатися одним з найбільших політичних центрів давньоруської держави, традиційним стольним градом Русі 20. Київ продовжував виконувати роль столиці Русі і у складних умовах розвиненого феодалізму, у новій політичній системі, що склалася в країні у середині XII — початку XIII ст. Києвом можна було оволодіти, але важко було його утримати.

Традиція, за якою Київ вважався столицею давньоруської держави, для нас надзвичайно важлива, оскільки вона багато в чому визначала своєрідність політичного становища Києва на багато століть уперед. Про це свідчать також пам’ятки літератури післямонгольського часу, іноземні джерела. Так, «Сказание о Мамаевом побоище» зафіксувало думку руських книжників XIV — XV ст. про політичне становище Києва. У творі «старі елліни» розповідають Мамаю «како Батый пленил Киев, и Владимир, и всю Русскую землю...» 21. Тут першим названо Київ, а не Володимир, хоч останній був захоплений на два роки раніше. У даному випадку автор «Сказания» дотримується принципу ієрархічного старшинства руських міст, який ще добре знали наприкінці XIV — XV ст.

Плано Карпіні писав про «Київ, що був столицею Русі» 22. Фрідріх II у своєму листі до англійського короля Генріха III (1241 р.) називав Київ «найбільшим з міст» Русі 23. Так же ставився до Києва й хан Батий, який передав його 1243 р. як символ старшинства на Русі ("буди ты старей всем князем в Русском языце") князю Ярославу Всеволодовичу, а 1249 р. його сину Олександру Невському ("Олександрови Кыевъ и всю Русьскую землю") 24.

Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який покинув місто 6 лютого 1246 р., зустрів їх лише у Каневі. Данило Галицький перестрів монгольську ставку у Переяславлі. Київська земля безпосередньо до складу Золотої Орди не ввійшла. Золотоординські хани розглядали руські землі як політично автономні, що мали своїх власних князів, але знаходились у залежності від ханів й були зобов’язані виплачувати їм данину. Князі затверджувалися на своїх «столах» «жалуванням царським». Таким чином, хани керували землями через місцевих Феодалів.

Останнім великим князем київським був Михайло Всеволодович. Після його /50/ примирення з Данилом Галицьким, останній підтвердив права Михайла на Київ. Проте без ханського ярлика він не міг реально князювати. У 1241 р. князь Михайло Всеволодович повертається з Угорщини до Києва, але поселяється не в місті, а «а живяше под Києвом во острове». Це іноді пояснюється тим, що у повністю зруйнованому місті начебто ніде було оселитись, в той час як заміський двір зберігся. Таке пояснення не уявляється достатньо переконливим. Літописи, перш за все, фіксували факти, які несли глибокий, часто символічний, сенс, а не випадкові, малозначущі. Уявляється, що і даний вибір князя був викликаний причинами скоріше за все саме політичного, а не побутового характеру. Літописець спеціально підкреслював, що Михайло «послав посла иде в Киев» 25. Поява князя у Києві, що вважався столицею Русі, могла здаватися претензією на верховенство на Русі. Можливо він вичікував дозволу або наступних дій з боку ханської ставки, що уважно слідкувала за політичною ситуацією в країні.

Нарешті Михайло Всеволодович змушений був відправитись до хана Батия за ярликом на київське князівство ("прося волости своее от него"), де й був страчений за ханським наказом. Церковне Житіє Михайла розповідає, що князь був вбитий за відмову виконати язичницький ритуал очищення — пройти між двома вогнищами. Проте за цим ховались не стільки релігійні, скільки політичні мотиви — усунення непокірного або небажаного діяча з політичної арени.

Хан Батий, який прекрасно розумів роль Києва у політичному житті Русі, 1243 р. передав місто володимиро-суздальському князю Ярославу Всеволодовичу на знак його верховенства на Русі. Князь Ярослав до Києва не поїхав. Його інтереси повністю були зосереджені на північних землях, можливо і монголи не дозволяли цього переїзду. У місті знаходився його намісник — боярин Дмитро Єйкович, якого застає там 1245 р. Данило Галицький по дорозі до ставки Батия. Показово, що й Данило зупинивсь не у самому місті, а у Видубицькому монастирі. Про цього ж намісника згадує і Плано Карпіні, який писав про «тисяцького, що керував містом». Припущення, що Дмитро Єйкович був воєводою Дмитром, який захищав місто у 1240 р., має під собою деякі підстави, але не може вважатися доведеним.

Вірогідно, ординська дипломатія намагалася зіштовхнути інтереси різних угруповань руських князів. Й, побоюючись на цей конкретний момент більш енергійної опозиції Данили Галицького та Михайла Всеволодовича, Батий підтримав загальноруські претензії володимирського князя. Призначаючи на київський стіл князів, що, наперед відомо, до Києва не приїдуть, хан таким чином залишав столичне місто без авторитетного політичного керівництва.

«Повість про князя Михайло» повідомляє, що вже до 1245 р. Золота Орда провела в Києві перший перепис населення на Русі ("сочтоша я в число, и начаша на /51/них дань имати") 26 для збирання данини. Про цей же перепис пише і Плано Карпіні.

Після смерті Ярослава Київ передається на таких же умовах його дітям Олександру Невському (1249-1263) та Ярославу (1263-1271). Показова формула «Киев со всей Русской землей», якою хан затверджував право на велике княжіння Володимирське. Київ продовжував вважатися столичним містом.

Вірогідно, Києвом правили намісники практично до кінця XIII ст Після 1272 р. це могли бути і не представники номінальних володарів - володимирських князів, — а безпосередні представники Золотої Орди - баскаки. Про якихось київських князів другої половини XIII - початку XIV ст. писемні джерела достеменних свідоцтв не дають. Тільки Любецький синодик дає побічні відомості де серед імен чернігівських князів поруч з Іваном Путивльським знаходяться імена «князя Ивана-Владимира Ивановича Киевского и сестры его Елены, князя Андрея Вруцкого и сына его Василия, убитого в Путивле». Існує припущення, що це могли бути київські князі з чернігівської гілки, що очолювали боротьбу з ординцями наприкінці XIII ст. 27.

Важливим фактором, який визначав значну роль Києва XIII ст. у політичному /52/ житті того часу, було знаходження тут митрополичої кафедри. Київ продовжував залишатись традиційним церковно-адміністративним центром Русі, а отже і міг суттєво впливати на політичне та ідеологічне життя руських земель. Після взяття Києва і вірогідної загибелі митрополита Іосифа обов’язки загальноруського митрополита виконував Петро Акерович — ігумен князівського монастиря Спаса на Берестові. Невдовзі він виїхав до Західної Європи, де, вірогідно, намагався знайти допомогу проти монгол. За свідоцтвом Хроніки Матвея Паризького, Петро Акерович приймав участь у роботі загальнокатолицького собору в Ліоні, який скликав папа Інокентій IV для обговорення монгольської проблеми. Він інформував «прелатів світу» «про тартарів» 28.

У 1250 — 1282 рр. київським митрополитом був визначний політичний діяч свого часу, сподвижник Данили Галицького та Олександра Невського — Кирило. Третій в історії руської церкви місцевий митрополит за походженням, він був ланкою, що з’єднувала Південну та Північну Русь. «Печатник» (канцлер) Данили Галицького, досвідчений політик, Кирило провадив активну діяльність, зробив багато для врівноваження такої різноспрямованої політики Данили Галицького та Олександра Невського. Якщо перший схилявся до союзу з папою для боротьби з монголами, то другий, навпаки, провадив лінію замирення ординських ханів для підтримки проти тиску католицизму. Кирило був ініціатором русько-нікейсько-сарайського зближення, спрямованого проти папства й хрестоносців, намагався зміцнити єдність дій різних руських земель.

Свідоцтвом значення Києва як важливого політичного та церковно-ідеологічного центру є проведення тут загальноруського собору руських єпископів у 1273 р., на якому були затверджені так звані Правила Кирила, поставлено єпископом Володимирським архімандрита Києво-Печерського монастиря Серапіона. В історіографії цей собор звичайно пов’язують з 1274 р. та Володимиром на Клязьмі. Проте, припущення, що цей собор відбувся саме у Києві, виказував М. Г. Бережков й переконливо довів Я. М. Щапов 29.

Собор було скликано, щоб покінчити з «неустроением», «грубостию» й незгодами, що панували у «руськой» єпархії.

Пам’ятники церковної історії того часу вказують на існування певного антицерковного руху (точніше проти вищого духівництва та церковної бюрократії), в якому відбивався стихійний протест низів проти різко зрослої експлуатації, посиленої ординським ігом. У цьому русі поруч з мирянами брало участь й нижче духівництво, з середовища якого виходили прибічники та ідеологи антифеодальних та антицерковних рухів. Спробою заспокоїти ці рухи реформами «зверху», ліквідувати найбільш вражаючі зловживання, особливо «поставленія на мзде» й був Київський собор 1273 р. /53/ Кирило задовго перед цим організував активну діяльність по відновленню загальних юридичних кодексів. У 1262 р. він виписав з Болгарії кормчу книгу. Її список прислав «преосвященномоу архиепископоу Кирилоу преславнаго града Кыева, оучителю же всеи Роуси и свЂтилника церквамъ богоспасенаго града Киева» виходець з Русі болгарський князь Іаков-Святослав. На її базі в Києві була створена нова Кормча книга (номоканон) 30.

На церковному соборі митрополит говорив: «Аз Кюрил, смеренный митрополит всея Руси, много убо видением и слышанием неустроение церквах, ово сице дЂржаща, ово инако, несогласия много и грубости, или неприхожаниемь епископ, или от неразумных правил церковных» 31. Після собору на всю територію «руськой» митрополії розповсюдився порядок, що був прийнятий у Києві.

Правила Кирила містили заборону свавільного «уроку» (поборів) за поставлення у священники, диякони, ігумени, намісники тощо. За введення до сану священника та диякона було встановлено єдине мито (сім гривен) на користь крилошан єпископської кафедри.

Особливу увагу було звернуто на заборону язичницьких поганських звичаїв. Правила Кирила забороняли язичницькі ритуальні ігрища, традиційні турніри, звичай «водити до води» нареченої, язичницьке свято у суботній вечір. Все це свідчить про глибокі корені язичництва, яке міцно зберігалося у народному середовищі. Можливо антифеодальні рухи в якійсь мірі набували язичницького забарвлення.

Ці Правила були включені до нової, створеної київськими (можливо софійськими) книжниками під керівництвом митрополита, Кормчої книги й швидко розповсюдились по всій території Русі.

Вважаємо, що буде невірним стверджувати, що митрополит Кирило займався в цей час виключно володимиро-суздальськими справами й назавжди залишив південні землі. Його часті відвідини Північного Сходу лише відбивають активну діяльність митрополита, необхідність контролю або допомоги цим єпархіям. Далеко не випадковим уявляється той факт, що коли він помер 1282 р. під час чергових відвідин далекого Переяслава Заліського, його було урочисто поховано саме у Києві у своїй кафедрі. «Того же лета преставился преосвященный Кирилъ, митрополитъ Кіевскій и всеа Руси, въ Суздалской землЂ, въ Переславъ, месяца Декабря въ 7 день... и везома его въ Киевъ, и тамо паки пЂвше над нимъ и служивше вси епископи Русстіи со всем священнымъ съборомъ, и погребоша его въ Кіе†въ соборной церкви» 32.

Як показав В. Л. Янін, традиційна для історіографії дата смерті Кирила — 1280 р. — помилкова й пов’язана із подвижкою хронологічної мережі Ніконовського літопису на два роки 33. /54/

У 1283 р. «поставленъ бысть на Кіевъ и на всю Русь Максимъ митрополит Гречинъ, патреархомъ Цареградскымъ. Того же лЂта приіде из Грекъ, изо Цареграда на Кіевь и на всю Русскую землю преосвященный Максим митрополитъ» 34. Як бачимо, у Константинополі продовжували вважати Київ за стольне місто руських земель. Наступного року Максим зібрав у Києві ще один собор вищих руських ієрархів. «Въ лЂто 6792. Позвани быша епископи вси Русскіа в Кіевъ къ Максиму, митрополиту Кіевскому и всеа Русіи», який на думку дослідників затвердив нову редакцію Київської кормчої, що стала протографом для Синодального списку, а також Волинської кормчої 1286 р.35

На протязі всієї другої половини XIII ст. до Києва для поставлення на єпископію у різні князівства Русі приїздили претенденти на кафедру. Як вже згадувалось, 1273 р. Кирило поставив Серапіона єпископом у Володимир на Клязьмі.

1274 р. «новгородцы Климента послаша съ предними мужи въ Кіевъ къ Кирилу митрополиту Кіевскому и всеа Русіи, ставитися въ епископи Новугороду» 36.

У 1288 р. «преосвященный Максимъ митрополитъ Кіевскій и всеа Русіи, постави во святый Софіи въ Кіе†Иякова епископа Володимерю, и Суздалю и Новугороду Нижнему». /55/

У наступному, 1289 р., Максим ставить Тарасія у єпископи Ростову, а посланого Михайлом Ярославичем Тверським ігумена Андрія, «въ епископы во Тферь» 37.

Занадто самостійна політика київської митрополичої кафедри, звичайно викликала невдоволення у Золотої Орди. Остання прагнула підірвати її значення (а отже й самого Києва) як впливового політичного центру. Проте ханам важливо було й зберегти церковну організацію як знаряддя своєї політики, що використовувалося не тільки для внутрішніх, але й для зовнішньополітичних цілей. 1261 р. кафедру переяславської єпархії було перенесено до ординської столиці — Сараю. Сарайський та переяславський єпископ знаходився при ставці хана. В його руках зосереджувались зовнішньополітичні зв’язки Руської митрополії, особливо з наступником Візантії — Нікейською імперією, де знаходився імператор та православний патріарх. У зв’язку з цим зовнішні зв’язки руської церкви підпадали під контроль хана, а київська кафедра повинна була втратити частину минулого зовнішньополітичного впливу 38.

Цю ж політичну мету переслідували різні утиски з боку ординської влади, внаслідок яких митрополит Максим у 1300 р. змушений був кинути Київ й переїхати разом із кафедрою до Володимира на Клязьмі ("не терпя насиліа отъ татаръ въ Кіе†иде изъ Кіева и весь Кіевъ розыдеся; а митрополитъ иде изъ Кіева къ Брянску, а от Брянску иде въ Суздальскую землю и тако пришедъ съ крылосомъ и со всЂм житіемъ своимъ и сяде въ Володимери") 39.

Проте не можна сприймати буквально, як це переважно робиться, це літописне повідомлення нібито через тяжке ординське іго митрополит втік від ординців з Києва до Володимира. Адже останній також повністю залежав від Орди. Не менше Києва (а може і більше) постраждав Володимир від штурму військ хана Батия. Ми вважаємо, що митрополича кафедра була спеціально, з конкретною метою, переведена до Володимира рішенням золотоординського хана Токти, а не волею самого митрополита Максима. Сараю важливо було підірвати історичну традицію, Що виступала суттєвою ідеологічною і політичною силою. Адже Київ в уявленні більшості населення продовжував залишатись символом єдності та колишньої могутності Русі. Хани уважно слідкували, щоб не допустити відродження політичного значення Києва, одного з потенційних центрів консолідації антиординських сил. До того ж, на цей час Володимир повністю виконував усі побажання Сарая й був більш надійним для ординців ніж Київ. В цілому, ця політика виведення церковних ієрарахів з Києва тотожня політиці виведення (або недопущення) звідси будь-яких князів, особливо з числа провідних та авторитетних політичних діячів.

Митрополит Максим, як його попередник Кирило та наступники Петро і Феогност, багато роз’їжджав по різних землях Русі ("по обычаю своєму хожаше по /56/ сей землі. Русстей"). Але ми не можемо погодитись з M. C. Грушевським, що ці роз’їзди митрополитів були викликані відсутністю постійної митрополичої резиденції й Київ остаточно позбувається політичного значення. Джерела не дають на XIII ст. якогось іншого яскравого претендента на церковно-політичний центр Русі. Багато в чому був правий митрополит Макарій, який писав, що це ще «було їхнє особисте переселення, а аж ніяк не переселення самої кафедри митрополичої у те чи інше місто» 40. Митрополит з частиною свого оточення безумовно перейшов на Північний Схід. Але це було законно лише з точки зору Золотої Орди та великих князів володимирських, що мали промосковську орієнтацію. В уявленні більшості Київ продовжував залишатись головною резиденцією митрополита. Константинопільська патріархія не визнавала довгий час переносу митрополичої кафедри з древньої столиці.

Літопис нічого не повідомляє про якийсь конкретний привід переїзду митрополита з Києва до Володимира, але такий привід безумовно був. Він глухо відбився у розповіді про цю подію. Адже відбулися якісь ординські каральні репресії ("насилія отъ татаръ"), від яких «весь Кіевъ разыдеся». Це могло бути наслідком антиординських виступів киян або підтримку Києвом одного з угруповань в Орді, що вели між собою уперту боротьбу. Ф. М. Шабульдо слушно гадає, що ці події можна пов’язувати із боротьбою хана Токти проти Ногая 41. Після смерті хана Менгу-Тімура темнік Ногай виступив у ролі повністю самостійного правителя й у Золотій Орді фактично встановилося двовладдя. Владі Ногая ще з 70-х років повністю належала західна частина Золотої Орди — від Дунаю до Дніпро-Донського межиріччя. Літописи називали його «царем». Ногай на протязі майже трьох десятиліть практично являвся найвпливовіщою фігурою ординської політики, реальним правителем. Від улуса Ногая безпосередньо залежали галицько-волинські землі й, вірогідно, Наддніпрянщина.

Перше військове зіткнення Ногая з Токтою на рубежі 1298 — 1299 рр. десь у пониззі Сіверського Донця завершилось поразкою війська сарайського хана 42. Токта, зібравши нові сили та, залучивши до себе кількох емірів з табору Ногая, вдерся у володіння супротивника. За свідченням більшості арабських авторів, вирішальна битва відбулася «у місцевості, що зветься Куканлык» у 699 р. хіджри (28 вересня 1299 р. — 15 вересня 1300 р.), що завершилась цілковитим розгромом військ Ногая й загибеллю самого темніка 43. Близьку хронологію подає також і Рашід ад-дін, який вказував, що перша битва відбулася у 1300 р., а друга невдовзі за нею. Він повідомляв, що війська Токти переправились через Дніпро, а Ногая наздогнав «руський вершник з солдат Токти, наніс йому рану» й повів до хана, але по дорозі Ногай помер 44.

Під час походу на Правобережжя ханськими військами була спустошена /58/ Київська земля й, вірогідно, сам Київ — «весь Киев разыдеси». У постанові патріаршого собору 1354 р. про дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва пояснюється тим, що Київ «сильно постраждав від смут й заворушень теперішнього часу та від страшного натиску сусідніх Аламанів і прийшов у вельми тяжке становище». Ось чому митрополит Феогност «і, до нього, двоє інших», «маючи тут не таку паству, яка їм належить, але порівняно з минулими часами надто недостатню, так що їм не вистачало необхідних коштів утримання переселилась звідти» у Володимирську єпископію, «яка могла надати їм постійні та вірні джерела доходів» 45. Київська феодальна верхівка підтримувала улус Ногая у боротьбі з центральною ординською владою й, можливо, саме в цей час загинули київські князі, що згадуються Любецьким синодиком.

Проте справжня причина переводу митрополії містилась не у зменшенні її доходів, викликаних минулим та новим розоренням, а політикою Орди та новим розкладом політичних сил на землях колишньої давньоруської держави.

Ординські володарі тримали Київ під особливим та посиленим контролем протягом XIII — першої половини XIV ст. Вірогідно, що у Києві баскаки трималися до 30-х років XIV ст. (остання згадка — 1331 р). Свідоцтва про них у інших місцях щезли раніше: у Новгороді останній баскак фіксується у 1269 р., а у Курську — 1284 р.

У першій половині XIV ст. з київських князів відомим нам є лише князь Федір, який згадується літописом під 1331 р. Він разом з ординським баскаком нападає поблизу Чернігова на новгородського архієпископа Василія, який повертався з Волині, де митрополит Феогност посвятив його у сан. Взявши з новгородського посольства «окуп», Федір відпустив його, залишивши заложником лише протодиякона Радслава. За Густинським літописом, Федір княжив у Києві до 1362 р. (6870 р.), коли був вигнаний Ольгердом. Особа цього князя залишається багато в чому загадковою, а його походження нез’ясованим. В історіографії висунуто кілька версій. За першою, передбачалось, що він був сином князя Іоана-Володимира київського, що згадується Любецьким синодиком 46. Інші дослідники ототожнювали його з Федором Святославичем, який згадується літописом під 1326 р. 47 За ще однією гіпотезою він був двоюрідним братом Гедиміна — Ольгимунтом Гольшанським, який нібито прийняв християнське православне ім’я Федір 48. Деякі сучасні історики вважали, що Федір був рідним братом Гедиміна 49.

За суперечками про особистість київського князя сховане питання про час включення Києва до складу Литовської держави. Довгий час панувала думка, що Київ був завойований, великим князем Гедиміном у 1321 р. Опис походу литовського князя знаходиться у ряді білорусько-литовських літописів широкої редакції (Хроніки Биховця, Литовська та Жмойтська, Румянцевський, Євреїновский літо/59/писи тощо), а також у Густинському літописі. Але всі ці зводи більш пізнього походження (XVI — XVIII ст.) й грунтуються на різних джерелах, що часто вимагають найретельнішого критичного розбору. М. Стрийковський використовував для своєї відомої «Хроніки» літопис типу Биховця, проставляючи в ньому хронологію. З його роботи дана точка зору поширилась в українській та російській історіографії (В. М. Татіщев, М. М. Щербатов, M. Ф. Берлинський, М. І. Костомаров тощо).

У 1817 р. з різкою критикою «сумнівного оповідання Стрийковського» виступив M. M. Карамзін. Він писав, що «сіє оповідання історика... навряд чи базується на яких-небудь сучасних або достовірних свідоцтвах». M. M. Карамзін вказав на ряд писемних документів, що показують численні помилки та протиріччя у літописному оповіданні про захоплення Києва Гедиміном у 1321 р.50 Проте ці зауваження історика довгий час лишалися поза увагою в історіографії.

Найбільш грунтовно дослідив це питання у 80-х роках XIX ст. В. Б. Антонович, який розглядав проблему історичного розвитку Києва у післямонгольскі часи. Дослідник навів багато нових аргументів проти думки про захоплення Києва Гедиміном у 20-х роках XIV ст. й обгрунтував твердження про включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського та Руського вже за часи Ольгерда 51. Думку В. Б. Антоновича повністю поділяв і M. C. Грушевський.

Це твердження про перехід Києва під владу литовського князя у 1362 — 1363 рр., в цілому, отримало визнання більшості дослідників кінця XIX — початку XX ст. Навіть історики, що виступили на захист літописного оповідання про взяття Києва князем Гедиміном (М. В. Владимирський-Буданов, М. П. Дашкевич, M. K. Любавський) були вимушені визнати наявність у ньому анахронізмів та протиріч. М. П. Дашкевич вважав, що повідомлення все ж має під собою якийсь грунт, але ці події відбулися вже у 30-х роках. Літописне оповідання, на його думку, являє собою «поширення і вільну обробку первісно цілком достовірних, але тих, що належали до різночасових випадків повідомлень». До нього слід ставитись «не як до точного документального чи літописного свідоцтва сучасника, а як до пізнішої передачі й зводу першопочаткових даних» 52. M. K. Любавський вважав, що хроніст «невправно згрупував ... подробиці, переплутав й спотворив імена, але навряд чи видумав самий факт» 53. Таким чином, захисники літописної версії визнають доволі малу джерелознавчу надійність цього повідомлення.

У сучасній історіографії переважає думка, що Київ увійшов до складу Литовської держави у 1362 — 1363 рр. (О.І. Насонов, В. Т. Пашуто, В. І. Пічета, І. Б. Греков, М. Ф. Котляр тощо). Проте є дослідники, які вважають достовірним дане повідомлення Биховця й використовують його у своїх побудовах. Вони дещо по-різному датують похід Гедиміна на Київ (А. І. Рогов — 1322 р., Ф. М. Шабульдо — 1324 р., Р. Батура — 1325 р.). Але й ці вчені вимушені визнати, що головний з /60/ точки зору історії факт (реальне включення Київської землі до складу Литовської держави) відбувся лише у 60-ті роки XIV ст. Практично ці історики змушені повторно «завойовувати» місто вже під час князювання Ольгерда. Ф. М. Шабульдо висунув думку, що у 20-х роках відбивався лише перший етап литовської експансії на Південну Русь (конкретніше Київську землю) 54.

Коротко розглянемо цю проблему. Немає необхідності наводити всі добре відомі факти анахронізмів та помилкових свідоцтв цієї літописної Повісті про завоювання Гедиміном Києва. Вони проаналізовані В. Б. Антоновичем, М. С. Грушевським, О. М. Андріяшевим. Підкреслимо тільки, що ніяких повідомлень про це захоплення Києва не подає найбільш давній білорусько-литовський літописний звід — «Літописець великих князів литовських», створений у 30-х роках XV ст. Мовчать всі північноруські літописи. Відсутні такі повідомлення й у історичних творах попередників М. Стрийковського: Я. Длугоша (1480 р.), М. Меховського (1517 р.), М. Бельського (1515 р.), М. Кромера (1555 р.). А таку подію, на наш погляд, хроністи повинні були помітити неодмінно. Давня столиця привертала увагу як сучасників, так і більш пізніх істориків.

Вперше це повідомлення з’являється у літописі типу Биховця, створеному не /61/ раніше 30-х років XVI ст. Сучасні прихильники достовірності цього повідомлення Хроніки Биховця будують свої розрахунки переважно на двох факторах: подіях, пов’язаних з посольством новгородського архієпископа Василія до митрополита Феогноста на Волинь, та гіпотетичну спорідненість київського Федора з Гедиміном.

Після поставлення у Володимирі (Волинському) на архієпископство Василія й «посрамления» псковського кандидата Арсенія, якого підтримував литовський князь Гедимін, останній спробував перехопити новгородське посольство й організував погоню ("отпустил ... 500 человік Литвы поймати"). Василію, якого попередив Феогност, довелося повертатись додому кружним шляхом: «бояся Литвы и иде съ посадники своими новгородцкими межи Литвы и Кіева, уходомъ бЂжаще». Поблизу Чернігова новгородці зіткнулися із київським князем, який з баскаком збирав «вихід» у Орду ("князь Федоръ Кіевскій з баскакомъ Татарскимъ въ малЂ дружинЂ, точно въ пятидесятъ человЂкъ"). Взявши з них окуп, Федір відпустив новгородців, затримавши лише заложником протодиякона Радслава. Митрополит Феогност суворо виказав Федору за цей розбійний напад: «глаголяше ему: "срамъ есть князю неправду чинити и обидЂти, и насильствовати и разбивати, и тако князь посрамися от митрополита"» 55.

Прихильники версії про завоювання Києва Гедиміном вважають, що тут Федір виступає як васал великого князя литовського, оскільки переслідує його супротивника. Проте, ще О. М. Насонов справедливо відзначав, що нема «достатніх підстав припускати, щоб... цей київський князь стояв у залежності від литовського князя (Гедиміна), був його підручником». Про це ж писав і О. Є Пресняков 56.

На наш погляд, літопис досить чітко вказує, що на цей час Київ не входив до складу Великого князівства Литовського, новгородці їдуть «бояся Литви» й «межи Литвы и Киева». Федір діє як васал Золотої Орди під контролем баскака. Відбувся чисто розбійний напад без особливих політичних цілей, що досить характерно для будь-якого феодала тієї доби у будь-якій країні. Засудження митрополита було б маловпливовим для брата Гедиміна, але значно суттєвішим для князя, пов’язаного з Великим князівством Володимирським (де знаходилась резиденція митрополита Феогноста) й Золотою Ордою.

Саме досить довге перебування Феогноста на Волині, відвідини ним 1329 р. Києва та Галича ("иеде въ Галичь и в Жерову, и оттуду пріиде въ Кіевъ") також свідчать на користь незалежності цих земель від Литви. Волинь зберігала свою незалежність до 1340 р., коли завдяки династичному шлюбу, перейшла без завоювання у спадщину Любарту Гедиміновичу. Після 1324 р. Галицько-Волинське князівство наслідував малолітній Юрій II Болеслав. Відомо чотири його грамоти (1325, 1327, 1334 та 20 жовтня 1335 р.), які підтверджували союз князівства з /62/ Тевтонським орденом. У тих грамотах Юрій II Болеслав зветься князем Володимирським, а самі вони, підписані князем у Володимирі та Львові 57.

Досить сумнівною є і думка про те, що Федір був братом великого князя литовського. Новгородський літопис під 1326 р. згадує «послы из Литвы: брат Гедиминовъ князя Литовського Воини Полотскыи князь, Василии Меньскыи князь, Федор Святъславич» 58. Але звідси аж ніяк не випливає, що Федір Святославич є саме Федором Київським. А вираз «брат Гедиминов» все ж стосується Воиня Полоцького, поставленого на перше місце, а не Федора Святославича.

Серед інших, цікавий запис з канцелярії митрополита Феогноста під час його перебування на Волині у 1330 — 1331 рр., що торкається майна незадовго перед цим померлого Феофіла: «Дал Федор, брат Гедимина серебряных кавкиев два; от Александра князя — серебрянный кавкий» 59. Але і тут Федір, брат Гедимінів, не названий київським князем. Отже, ми не можемо дані гіпотези визнати як доведені.

Якби це було справедливим, то не зрозуміло, чому ніде більше не згадується брат великого князя (особливо якщо він володіє Києвом), чому він не відіграє ніякої помітної ролі у політичному житті того часу? Чому при ньому знаходиться татарський баскак? Задовільних відповідей на це немає.

Причини та час появи цієї Повісті про завоювання Києва Гедиміном можуть бути з’ясовані під час вивчення питання про створення Хроніки типу Биховця.

Хроніка була написана у 30-ті роки XVI ст. Місце її створення — район Слуцька — Новогрудка, тобто володінь князів Слуцьких, прямих нащадків київських Олельковичів, тісно пов’язаних з іншою литовською родовою аристократією 60. Хроніка й відбивала інтереси перш за все аристократії — Олельковичів (Слуцьких), Гольшанських, Гоштовтів (Гаштольдів). Автор Хроніки значно переробив своє головне джерело «Літописець великих князів литовських». До неї потрапили численні вставки, що звеличують ці феодальні роди, які очолювали опозицію українсько-білоруських земель, а також литовців, що виступали проти підкорення Великого князівства Польській короні.

З різних версій про конкретне оточення автора Хроніки нам уявляється найбільш аргументованою та переконливою точка зору литовського історика М. О. Ючаса, який вважає, що цей автор був близьким до князя Павла Гольшанського 61. У такому разі стає дуже вірогідною гіпотеза про появу вставки про завоювання Києва саме у зв’язку із прославленням роду Гольшанських. Адже, за цим доповненням, Гедимін саджає на Київське князівство «князя Ольгимонта, великого князя Гольшанського, а сам з великими веселощами повернувся до Литви» 62. Таким чином, першим київським князем литовського походження стає не Ге/63/димінович, а представник роду Гольшанських, який до того ж отримав титул великого князя.

Відзначимо, що в реальності князь Гольшанський був посаджений у Києві Вітовтом у 1397 р. після смерті Скиргайла ("послав до Києва князя Івана Ольгимонтовича й дав йому держати Київ") 63. У Хроніці постійно підкреслюється роль Гольшанських, їхня близькість до Вітовта. Іван Ольгимунтович супроводжує останнього на коронацію до Кракова, його дочку Софію у весільній подорожі до Москви, знаходиться поруч під час затвердження на великокнязівському престолі. Наголошується, що дочка Івана Гольшанського Улляна стала дружиною Вітовта.

Загалом, як показав В. Б. Антонович, маршрут походу Гедиміна, деякі деталі практично відбивають події походу Вітовта проти Володимира Ольгердовича, коли того було виведено з київського княжіння. Вірогідно, на загальну схему подій кінця XIV ст. накладався відгомін подій часів Гедиміна. Не можна заперечувати постійного тиску, який здійснювала Литва з кінця XIII ст. на всі прилеглі давньоруські землі, поступово приєднуючи їх одну за іншою.

Волинь та Київська земля безсумнівно теж відчували цей тиск. М. П. Дашкевич оцінював Повість про Гедиміна як «сполучення достовірних повідомлень про чотири чи три різночасових рухів литовських князів з метою захоплення піввденноруських територій» 64. Він схилявся до думки, що таке завоювання могло статися після 1332 р. Ф. М. Шабульдо вважає, що це був перший етап включення українських земель до складу Литовсько-Руської держави 65. Якщо ж і можна визнати вплив Литви на Київ або навіть якісь військові спроби його захоплення, то не можна погодитись з фактом державного завоювання Гедиміном Київської землі та Волині. /64/

Першу половину XIV ст. Київська земля політично безумовно підкорялася Золотій Орді, але поступово зростав вплив Великого князівства Литовського, де все сильнішав руський елемент. У цей же час Київ продовжував залишатись найважливішим церковним центром, предметом боротьби за володіння древньою традиційною митрополичою резиденцією. Кожен новий руський митрополит посвящався у Софійському соборі.

Після смерті Максима митрополитом Київським і всея Русі патріарх поставив Петра Ратенського. Він був виходцем з України — ігуменом Спаського монастиря з-під Рати, відомим іконописцем, пов’язаним із справами галицької митрополії, Після від’їзду Максима до Володимира галицькі князі (вірогідно, Лев або його син Юрій) почали енергійно добиватися створення галицької митрополії. 1303 р. вона була утворена грамотами імператора Андроніка і патріарха Атаназія і дістала 81 місце в ряду митрополій константинопольського патріархату. До неї входили володимирська, перемишльська, луцька, туровська й холмська єпископії. Митрополитом став Ніфонт, який невдовзі помер. Новим кандидатом було висунуто Петра, який прибув для посвячення до Константинополя 66. У цей же час, близько 1305 р., помирає митрополит Максим і до Константинополя приїжджає з Володимира новий кандидат на митрополію київську Геронтій. Подальший перебіг подій точно невідомий, але результатом стало те, що патріарх поставив саме Петра митрополитом «київським і всієї Русі». Можливо, консервативний патріарх вирішив таким чином фактично об’єднати дві руські митрополії. 1308 р. Петро з’являється у Києві ("пріиде изо Цяряграда пресвященный Петръ митрополитъ въ Кіевъ и на всю Русь, и сяде въ КіевЂ") 67. Наступного року він переїздить до Володимира.

Наступник Петра, Феогност, частіше відвідував Київ та галицько-волинські землі, подовгу залишався тут. 1328 р. «пресвященный Исаія патріархъ Константиноградцкій постави Феогноста митрополитом Кієву и всей Русской землЂ Грека». Наступного року митрополит прийшов з Новгорода на Волинь, Галич, Київ. На українських землях він перебував до 1332 р., коли їздив до Константинополя та Орди. Ще один раз Феогност імовірно відвідав Київ 68 близько 1349 р., коли повертався до Москви з Волині. 1347 р. він добився юридичної ліквідації Галицької митрополії.

Як бачимо, нові митрополити неодмінно на початку своєї діяльності прибували до Києва. Вірогідно, традиції вимагали урочистого посвячення у Софійському соборі. Київ продовжував залишатися сакральною столицею всіх східнослов’янських земель.

Із зростанням сили Литовсько-руської держави та Москви, які ставали потенційними центрами об’єднання всієї давньоруської державної спадщини, між ни/65/ми у 50-ті роки розпочалася боротьба за Київ як церковно-політичний центр. Вона в свою чергу відбивала, чий сплив у Києві на цей час був сильніший.

1352 р. до Києва прибув Феодорит, який спочатку невдало просив посвячення У сан митрополита у Константинополі, а потім був посвячений у митрополити тирновським патріархом ("инокъ Феодоритъ поставленъ бысть митрополитом отъ Терновскаго патріарха и пріиде въ Киевъ") 69. Це сталося перед смертю (або ще під час хвороби) митрополита Феогноста. Незважаючи на протести константинопольського патріархату, Феодорит залишився тут, «разбойнически и насильственно владЂя Кіевом» 70. Невідомо, як до нього ставився Ольгерд. Можливо, Феодорит користувався підтримкою місцевих феодалів й намагався грати на протиріччях між Литвою та Москвою, залежністю останніх від Орди. Проте з липня 1354 р. його ім’я щезає з джерел.

У 1354 р. до Константинополя на поставлення прибув з Москви Олексій, а через кілька місяців з Литви ставленик Ольгерда — Роман, що походив з Твері. /66/

Патріархія змушена була піти на зустріч вимогам кожної з держав і відповідно затвердила митрополитів на дві митрополії. Таким чином була, створена Литовська митрополія на чолі з Романом. Олексій також добивався офіційного дозволу перенесення митрополичої кафедри до Володимира. Патріарший собор прийняв рішення «чтобы сей преосвященный митрополит русский и все его преемники пребывали и находились во Владимире, имея здесь свое постоянное и неотъемлемое местожительство, так чтобы Киев, если он останется цел, был собственным престолом и первым седалищем архиерейским, а после него и вместе с ним — святейшая епископия 71 владимирская была бы вторым седалищем и местом постоянного пребывания и упокоения митрополитов. Втім, у дійсності ще з 1324 р. митрополити мали резиденцію не у Володимірі, а у Москві.

Олексій був першим митрополитом московського походження. Проте його батько Федір Бяконт був чернігівським боярином і, як вважає М. С. Борисов, очолював впливовий клан києво-чернігово-брянських виходців, що облаштувалися при дворі московського князя.

Боротьба за Київ спалахнула між новими митрополитами (а точніше державами, що стояли за ними) з новою силою. 1354 р. Роман намагався закріпитися у Києві, але невдало — «не приняше бо его кияне» 72. Це ще раз підтверджує, що Київ не входив до Литовської держави. 1356 р. справою був змушений зайнятися патріарх. Олексій знов прибув до Константинополя, щоб чітко окреслити межі юрисдикції Романа (до Новогрудської, Полоцької та Туровської додали єпархії «Малой Русі») 73. Проте Роман силою намагався утвердитись у Києві та виконувати тут митрополичі функції. Як відомо з соборної постанови 1361 р., на якийсь час йому це вдалося. Олексій, який на початку своєї діяльності намагався створити єдину митрополію, також хотів закріпитись у Києві, і більше року перебував там у 1358 — 1360 рр. (тоЂ же зимы по Крещеніи пресвященный АлексЂй митрополитъ поЂха въ Кіевъ и проводиша его владыки и Феодоръ, владыка Тверскій... В лЂто 6868. Пресвященный и блаженный Алексій митрополит пріиде изъ Кіева въ Владимеръ и на Москву") 74. Правда, деякі дослідники стверджують, що митрополита у Києві затримали силою — фактично його було заарештовано Ольгердом 75. Але чому пізніше він був відпущений — незрозуміло.

Справа знову дійшла до втручання патріарха Калліста (липень 1361 р.), який у соборній постанові засуджував Романа, що «не по праву совершал здесь литургий и рукоположения и дерзостно называл себя единственным митрополитом киевским и всея Руси, что вызвало смуту и замешательство в области преосвященного митрополита киевского и всея Руси и побудило литовского государя восстать против христиан и причинить им немало бед и кровопролития» 76.

Подальша церковна боротьба була перервана смертю Романа у 1362 р. ("тое /67/ зимы преставися Роман митрополит") 77 та кардинальними змінами у загальному політичному становищі Києва — включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського і Руського.

Можливо, думка про арешт Олексія у Києві була пов’язана з повідомленням пізнішої синодальної постанови, де згадується, що коли один раз Олексій поїхав до єпархій «Малой Русі», Ольгерд зловив його, пограбував й ледь не вбив. Проте це, вірогідно, перебільшене повідомлення належить до часів після собору 1361 р.78

Цікаво, що пізніше, у 1364 р., Ольгерд вів переговори з Олексієм, намагаючись переконати митрополита вибрати Київ своєю постійною резиденцією. За цим стояло намагання перетягнути митрополита на свій бік. Олексій відмовився діяти у руслі литовської політики і, коли після того він захотів відвідати Київ, то просто не був туди допущений литовською владою.

Включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського і Руського за княжіння Ольгерда на сьогодні приймається історіографією одностайно. Незначні розбіжності у датуванні 1361 — 1362 рр. пов’язані з переведенням літописних дат на сучасне літочислення, а також з невеликими зсувами у датах, що часто зустрічаються у літописах. Густинський літопис під 1361 р. останній раз згадує у Києві князя Федора — васала Золотої Орди. Наступного року літопис повідомляє про такі події: «В сие лето Олгерд победи трех царков Татарских и з ордами их, си ест Котлубаха, Качбея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Олгерд и инныя Руския державы во свою власт прият и Киев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сына своего» 79. З цього тексту, що явно підсумовує успіхи Ольгерда тих років, випливає, що вірогідніше всього Київ було взято ще до Синьоводської битви. Це навіть могло бути однією з причин збройного зіткнення.

Про розгром ординців на р. Сині води повідомляють й інші літописи під 1362 — 1363 рр. Переслідуючи ворога, дружини Ольгерда досягли Чорного моря, де «повоювали» Білобережжя. Перемога Ольгерда дозволила зміцнити владу Литовсько-Руської держави над Київською землею, Волинню, Чернігово-Сіверщиною.

Для нанесення удару Ольгерд вибрав надзвичайно вигідний стратегічний момент, коли боротьба із Золотою Ордою значно полегшувалась феодальними усобицями, що поширились наприкінці 50-х років XIV ст. «И бысть брань и замятня веліа во ОрдЂ. И бысть въ нихъ гладъ велій и замятня многа и нестроеніе всегдашее и не перестаяху межи собою ратующеся и біющеся и кровь проливающе», — відзначив Никонівський літопис 80. Тільки за один 1361 р. на золотоординському престолі змінилося п’ять ханів. Підняв повстання могутній темнік Мамай, який прикривався ефемерною фігурою шостого хана — Абдулаха. У результаті — Золо/68/ та Орда розкололася на два табори. Практично одночасно з Києвом та Поділлям влади Золотої Орди позбавились Молдавія і Хорезм 81.

Вся історична обстановка, що склалася на початок 60-х років, показує, що саме в цей час стало можливим приєднання Києва до Литовсько-Руської держави. В історіографії, мабуть лише П. Г. Клепатський відносив цю подію до трохи пізнішого часу - не раніше 1367 р. Він грунтувався на грамоті 1367 р., де Володимир Ольгердович підписався на договорі з Орденом від імені Ольгерда - «син короля Литви» 82. Але сівши на київський стіл, Володимир не перестав бути сином Ольгерда й у цій якості підписав документ, а не як київський князь, що не мав і спільних кордонів з Орденом.

Дане питання добре висвітлене старими та сучасними дослідниками (В. Б. Антоновичем, М. С. Грушевським, М. П. Дашкевичем, В. Т. Пашуто, І. Б. Грековим, Ф. М. Шабульдо тощо) і на ньому не варто спеціально зупинятись. Слід тільки відзначити, що в історіографії й для широкого загалу явно недооцінено історичне значення синьоводської битви 83. Адже вперше у польовій битві були розгромлені ординські війська, з-під іга звільнилися великі території (хоч певна залежність /69/ залишалася відповідно до сили конкретних ханів). Ця битва весь час залишалася у тіні Куликовського бою.

Включення Київської землі (як і інших українських земель) до складу Великого князівства відбувалось переважно мирним шляхом. У джерелах не зустрічаються повідомлення про збройну боротьбу Литви з населенням українських земель. Тому трактування цієї події багатьма істориками як «завоювання» слід визнати не дуже вдалим. Найбільш поширена у літературі назва своєрідного державного об’єднання — Литовська держава або просто Литва є не зовсім точною, а головне і не відбиває справжньої історичної картини. Літописи та актові документи знають його як Велике князівство Литовське і Руське або Велике князівство Литовське, Руське і Жмойтське. Зрозуміло, що іноді історики застосовують скорочення «Велике князівство Литовське», але часто багато хто забуває, що воно не випадково звалося і «Руським».

Це було політично, етнічно, економічно й культурно різнорідне державне утворення. Давньоруські землі (переважно білоруські та українські), що стояли на більш високому економічному та культурному рівні, становили приблизно 90% державної території Великого князівства, але підкорялися литовському центру. Таке ж співідношення було і між чисто литовським й руським населенням. Літописання та офіційне діловодство велося на «руській» мові. Навіть наприкінці XVI ст., коли відбувалася сильна полонізація державного апарату, Литовський статут 1588 р. вимагав: «писар земский маеть по руску литарами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иныим езыком и словы» 84. Входження руських територій до складу Литовської Держави мало великий позитивний вплив на її соціально-економічний і культурний розвиток, воно прискорило процес феодалізації литовського суспільства, яке сприйняло елементи правового та політичного устрою, яких йому не вистачало 85.

Серед факторів, що пояснюють ту легкість, з якою Литва зуміла поширити свою владу на величезну територію, що значно перевершувала її власні розміри, визначальну роль грали спільні геополітичні інтереси. Генеральною задачею литовських та руських земель був захист від спільного ворога. На півночі це Тевтонський орден, на півдні — Золота Орда, які загрожували самому існуванню балтійських та слов’янських народів. Литовський політичний центр зумів використати об єктивно існуючі на руських землях тенденції до об’єднання, що були підготовлені всім попереднім ходом соціально-економічного розвитку цих земель. Політичне об’єднання сприяло припиненню феодальних чвар, посилювало можливість оборони від зовнішніх ворогів 86.

Ці обставини й призвели до того, що Литва розширювалась переважно мирним шляхом. Часто це відбувалося шляхом «ряда» — договору з феодалами русь /70/ких земель, яким гарантувалося збереження їх традиційних прав та привілеїв ("чтобы от них отчины их не отнимал") 87. Використовуючи бажання всього суспільства звільнитися від ординського іга, місцеві феодали охоче йшли на угоду з Литвою. В. Т. Пашуто підкреслював, що саме «боярство вирішило долю не тільки білоруських, але і українських земель. Його підтримка забезпечила успіх литовського уряду» 88.

На князівський стіл руської землі звичайно саджали членів литовської династії Гедиміновичів. Вони повинні були сплачувати данину, виступати у похід за наказом великого князя. Досить швидко ці князі зближувались з місцевим боярством й ставали (в тій чи іншій мірі) виразниками інтересів відповідних руських земель. Одним з проявів цього процесу було прийняття багатьма Гедиміновичами православ’я, а також численні русько-литовські династичні шлюби.

Наявність у державі величезного масиву руських земель створило умови для об’єктивного існування об’єднуючих тенденцій всіх руських територій у Великому князівстві Литовському і Руському. Литовські князі змушені були рахуватися з наявністю цих тенденцій й намагались їх використати у своїх інтересах. Таким чином, у Великому князівстві склалася дуже своєрідна ситуація, коли програму об’єднання руських земель висував іноетнічний політичний центр. Звичайно, стародавня столиця — церковний центр, відігравала велику роль у планах литовських політиків.

Практично така ж програма паралельно висувалася й Москвою. Між цими центрами й розгорнулася боротьба, яка достатньо висвітлена у історіографії. Тут слід підкреслити, що крім упертої боротьби між Москвою і Литвою існували й досить широкі зв’язки, навіть об’єднавчі тенденції. Але реалізації цих тенденцій завадила, перш за все агресивна політика сусідніх держав (Золотої Орди й Польського королівства), які заохочували суперництво двох «великих княжінь» і контролювали таким чином політичну ситуацію у Східній Європі 89.

Слід також відзначити, що далеко не завжди входження руських земель до складу Русько-литовської держави або Польщі значило повне їх звільнення від ординського іга. 1357 р. папа Інокентій IV дорікав польському королю Казимиру, що той сплачує данину «татарському королю» із земель, віднятих у «схизматиків» 90. Грамота 1357 р. подільського князя Олександра Коріатовича вказує на данину, яку доводилось сплачувати: «коли вси земляне ймуть давати дань оу татары, то серебро имеють тако же тии люди дати». У відомому ярлику 1393 р. хана Тохтамиша Ягайлові сказано: «што межи твоее земле суть княжения, волости давали выход Белой Орде, то нам наше дайте». В іншому ярлиці Тохтамиша він, вже вигнаний Тамерланом з Сарая, відмовляється на користь Вітовта від верховних прав Золотої Орди на землі Великого князівства разом «з виходы и данми» 91. У /71/ переліку, що давали «виход» були Київська, Волинська, Сіверська землі, Поділля. І ще, у середині XV ст. ординські «даруги» збирали «ясаки» з цілого ряду міст Київської землі.

Наведені факти свідчать, що приєднання українських земель до Литовсько-Руської держави не призвело до негайного звільнення від залежності від Золотої Орди. Ця залежність виявлялась у зв’язку із конкретною історичною ситуацією. Данина перетворювалася вже на відкуп, який практикували багато держав для запобігання нападів кочовиків (Польща і у XVII ст. відкупалася від нападів Кримського ханства). З текста грамоти Олександра Коріатовича ясно, що данина виплачується вже не регулярно, а обумовлюється у грамоті володарю, так би мовити у випадку необхідності.

Про певну залежність Київського князівства від ординських ханів у перші часи після приєднання до литовської держави свідчить тамга на перших типах монет, що карбував князь Володимир Ольгердович. Вона виступала звичайно виразом визнання верховної влади хана 92. Таке визнання мало швидше формальний, символічний характер, ніж реальний (як залежність Москви від Бахчисараю на/72/прикінці XV — XVI ст.). Але й неповна ліквідація ординського іга сприятливо позначилась на розвитку українських земель й конкретно Києва другої половини XIV ст.

У 1362 — 1394 рр. київським князем був Володимир Ольгердович. Він висловлював інтереси місцевих феодалів (особливо після смерті Ольгерда), які його активно підтримували. У часи його правління кочовики практично не з’являлись у Київській землі. Це мало велике значення для розвитку сільського господарства, торгівлі та ремесла Наддніпрянщини, сприяло поступовому підйому політичного та культурно-економічного життя Києва.

Положення деяких статей великокнязівських уставних грамот Київській землі зберігають принципи, на яких відбулися угоди київського боярства з Володимиром (або з його батьком Ольгердом). Це — збереження територіальної цілісності Київської землі, панування місцевого боярства у справі займати державні посади ("уряди") й зберігати свої волості: «А волости Киевские Кияном держати, а иному никому. А городки Киевские в нашей воли: Кияном будем давати, кому ся будет годити. А Киянина, как и Литвина, во чти держати и во всех врядех ни в чом не понизити». А головне, литовський уряд зобов’язувався не чіпати земельну власність київських світських та церковних феодалів: «В церковные люди, в князские и в панские и в боярский, и в земли и во вси приходы не вступатися, а без права нам людей не казнити, а ни губити, а именей не отнимати» 93.

Кордони Київського князівства часів Володимира Ольгердовича простежуються за «Списком русских городов дальних и ближних», який, на думку більшості дослідників, створено у Києві. У розділі «А се Киевьскыи гроди» вміщено 71 місто, які знаходились у Наддніпрянщині, басейнах Прип’яті та Десни (територія Київщини, Чернігівщини, частина Полісся). Серед них Житомир, Вручій, Туров, Могильов, Брянськ, Трубчевськ, Новгород-Сіверський, Курськ, Чернігів, Рильськ, Путивль, Корсунь, Переяслав тощо 94.

Дані «Списку» підтверджуються жалуваними грамотами нащадків Володимира Ольгердовича князів Олелька Володимировича й Симеона Олельковича. Так, князь Олелько пожалував боярину Олехну Сохновичу «три городисча за Днепром: Бусурменское, Ярославское, Сальково». Боярин Осташкович володів селищем Єремковичі у Путивльському повіті, що надав князь Олелько. Симеон надав село «у Путивля на имя Чаплища и землю Терн». Одна з його грамот видана у Прилу ках. До князівства належало й чернігівське Посейм’я з центрами Хоробор та Сосниця, тут археологічно виявлено багато знахідок монет Володимира — Путивль, Козелець, с. Вишенки Коропского повіту, Сосниця (найбільший скарб його карбу вання — 969 монет).

На північному сході кордони доходили до верхів’їв правого притоку /73/ Сіверського Донця — р. Тиха Сосна що зафіксував черкаський намісник князя Симеона Свиридов, який «по тым мЂстцом розъЂджчал и по тым урочищам границы клал, яко с землею Татарскою». Південно-східні кордони князівства він окреслив так: «А по той стороні» Таваня с Перекопскою землею граница Вашей милости по Овечу воду и уверх Овечи воды, а от верхов Овечеє воды уверх Сомора и уверх ОргЂя, аж до Донца, а по Тихую Сосну» 95.

Кордони Київського князівства із Золотою Ордою були певною мірою умовні, адже документально їх ніхто не визначав, а в конкретній ситуації вони залежали від розміру ординських сил та активності боротьби руського населення, його чисельності. На час князювання Володимира Ольгердовича південні кордони умовно можна провести по р. Ворсклі, р. Тясьмин, далі на захід південніше Звенигородки до вододілу Південного Буга, Тетерева й Случі. Втім, на правому березі Дніпра більш надійним рубежем була р. Рось. Вірогідно, до території князівства входили Олешня, а також інші укріпленні пункти в районі Дніпро-Бузького лиману, що згадуються як форпости Вітовта.

Володимир Ольгердович провадив політику, спрямовану на розширення кордонів князівства, зміцнення його самостійності, підтримував тісні зв’язки з різними князівствами Північно-Східної Русі, особливо з Тверським.

Одним з яскравих проявів устремлінь до самостійності, політичних амбіцій князя, а також відбитком зміцнення економічного стану князівства стало карбування Володимиром Ольгердовичем власної монети. Дослідження показали, що у стилістичному та типологічному відношенні ці монети самобутні. Метрологічно і за технологією виготовлення вони різняться з сучасними ним литовськими денаріями. /74/

Литовські монети карбувалися на кругляку, а київські виготовлялися з розплющеного дроту, подібно до монет Північно-Східної Русі. Київська монета починає карбуватися практично одночасно з литовською та московською, раніше від тверських, новгородських, псковських, рязанських та суздальських монет. На сьогодні відомо близько 1200 монет, що походять з майже двох десятків пунктів знахідок. Головний ареал розповсюдження монет Володимира Ольгердовича — Київська та Чернігівська землі. Зустрічаються вони також на півдні України і у Литві, Найвірогідніше місце карбування — Київський замок. Початок карбування монет залишається нез’ясованим. Можливо, воно розпочалося лише після смерті Ольгерда у 1377 р. Перші типи мали «плетінку» — тамгу, що могло бути знаком васальної залежності від Орди, але могло бути і звичайним наслідуванням карбу ординських монет 96.

Вірогідно, саме під час князювання Володимира Ольгердовича було побудовано новий міцний дерев’яно-земляний замок на окремій горі, що здіймалася над Подолом, і пізніше набула назви Замкової (Киселівка).

У Києві у Володимира Ольгердовича протягом тривалого часу (1375 — 1380, 1382 — 1390 рр.) знаходився відомий політичний і церковний діяч митрополит Кіпріан, який активно виступав за єдину митрополію всіх східнослов’янських земель, за їх об’єднання для боротьби із Золотою Ордою. Вони активно взаємодіяли, особливо на перших етапах діяльності Кіпріана.

Про значну роль та політичні амбіції київського князя свідчить відомий епізод з арештом митрополита Діонісія. Сам Діонісій надзвичайно цікава політична фігура тих часів, активний учасник багатьох політичних перепетій. Він був пострижеником Києво-Печерського монастиря, пізніше перейшов до Нижнього Новгорода, де заснував відомий Печерський монастир на взірець київського. У 1374 р. стає суздальським єпископом, пізніше добивається архієпископства. Діонісій був прихильником збройної боротьби проти Золотої Орди, закликав до неї руських князів. У 1375 р. його нижегородські парафіяни почали «розміріє» з Ордою, «побиша пословъ Мамаевыхъ, а с ними татар съ тысящу» 97. У цей день татарська стріла пробила єпископську мантію, ледве не поранивши самого єпископа. Діонісій був ініціатором (і, вірогідно, редактором) створення Лаврентіївського літопису 98.

У 1383 р. Діонісій, використовуючи суперечки та боротьбу навколо руської митрополії, виїхав до Константинополя, домагаючись поставлення на митрополичу кафедру. Незважаючи на наявність на Русі вже двох митрополитів (скинутого вже Пімена й Кіпріана, що знаходився у Києві після розриву з Дмитром Івановичем), патріарх Ніл рукопоклав його у митрополити.

У 1384 р. «прїиде изо Цареграда въ Кїевь Дїонїсии епископъ, егоже поставиша въ ЦарЂградЂ митрополитомъ на Русь и помышляше отъ Кїова ити на Москву, хотя /75/ быти митрополитомъ на Руси» 99. Причина появи Діонісія у Києві обумовлена тою роллю у церковній політиці, яку продовжував відігравати традиційний церковний центр. Адже як нещодавно (у 1380 р.) підкреслював патріарх Ніл у постанові патріаршого собору «невозможно быть архиереем Великой Руси, не получив сначала наименовния по Киеву, который есть соборная церковь и главный город всей Руси». Вірогідно, також Діонісій вручив Кіпріану виклик до патріарха, оскільки необхідно було офіційно його позбавити звання митрополита. З цими подіями можуть бути пов’язані актові печатки з ім’ям Ніла, знайдені під час археологічних досліджень київської ротонди.

Проте у події рішуче втрутився князь Володимир Ольгердович, заарештувавши Діонісія: «и изнима его Кїовьскыи князь Володимеръ ОлгЂрдовичь, глаголя ему: пошелъ еси на митрополїю въ Царьгродъ безъ нашего повЂленїа». Діонісій «тако пребысть въ нятїе и въ заточенїи и до смерти», що настала 15 жовтня 1385 р., поховано його у «киевской Печере великого Антония» 100.

Літописна формула причини арешту Діонісія, яку висунув київський князь (пішов на митрополію «безъ нашего повеления»), видає великі політичні амбіції Володимира Ольгердовича та його політичну вагу на той час. Далеко не кожен князь міг так відкрито виступити проти волі константинопольського патріарха. Втручання Володимира допомогло Кіпріану стати не лише номінальним, але й /76/фактичним митрополитом «всея» Русі, об’єднати під собою всю митрополію — «и преста мятежь в митрополии, и бысть едина митрополья Киев, и Галичъ, и всея Руси».

Для нас важливо, що у даному випадку Володимир Ольгердович виступає як володар, що проводить цілком самостійну політику. Характерним є й титул, який він підписував грамоти: «Се азъ князь великий Вълодимеръ Ольгърдовичь» 102.

Володимир Ольгердович підтримував тісні контакти з Твер’ю, які у 1385 p були закріплені династичним шлюбом його дочки з князем Василем, сином великого князя тверського Михайла Олександровича ("В лЂто 6893. Князь великий Михайло жени сына своего... князя Василия у князя Володимера Киевского, и венчаша и въ ТфЂри, въ святом СпасЂ") 102.

Зв’язки Києва та Твері були традиційними. Батько Володимира Ольгерд був одружений другим шлюбом на тверській княжні Уляні. її духівником був архімандрит Києво-Печерського монастиря Давид і сама вона була похована у цьому монастирі ("В лЂто 6900 (1391). Тоя же осени преставился в Лит†великаа княгини Ольгердова Гедиминовича Ульана, дщи великого князя Александра Тферскаго ... во иноческомь чину и наречено ей бысть имя иноческое Марина, и положена бысть в Кіе†въ ПечерЂ") 103.

Позиція київського князя Володимира Ольгердовича й митрополита Кіпріана напередодні та під час подій, пов’язаних з Куликовською битвою, зробили помітний внесок у перемогу московських військ над Золотою Ордою. Це не була перемога лише московського князя. Її здобули об’єднані сили різних руських князівств як з Північно-Східних земель, так і з Литовсько-Руської держави. Москва виступала як об’єднуючий центр антиординського союзу. Як неодноразово підкреслювали Повісті про Куликовську битву, значну роль в ній відіграли брати київського князі Андрій Ольгердович Полоцький та Дмитро Ольгердович Брянський. Відомий внесок у перемогу воєводи Дмитра Михайловича Боброка-Волинського, який практично керував ходом битви й був тим полководцем, який виграв битву. Дмитро Донськой хоробро бився серед рядових воїнів, але не керував битвою. До речі. Боброк-Волинський теж був родичем (двоюрідним братом) Володимира Ольгер’ довича.

Звичайно політична ситуація була складною й швидко змінювалась 104. Не всі князівства робили свій внесок безпосередньо збройними силами, деякі, перш за все ті, що межували з Ордою, змушені були залишатися зовнішньо нейтральними аби навіть допомагати ворогу. Але об’єктивно всі руські землі були зацікавлені у розгромі Золотої Орди. Її консолідація й зміцнення за Мамая були тією чи іншою мірою загрозливими для кожного. Деякі землі Литовської держави (Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина) змушені були визнати ординську зверхність. Подальше /77/ зміцнення Орди загрожувало повним поверненням тяжкого іга. Тому на українських і білоруських, як і на великоруських землях існували могутні сили, зацікавлені у створенні військово-політичної єдності більшої частини «Руської землі». Решта існуючих протиріч відступила на задній план. Кіпріан разом з феодалами з «руських» земель Литовсько-Руської держави підтримували постійні контакти з тими силами у Москві та інших північно-східних центрах, які були спрямовані на боротьбу, а не співробітництво з Ордою. Куликовська битва стала результатом створення та реалізації загальноруської (у значенні східнослов’янської) програми такої боротьби 105.

Великий князь литовський Ягайло Ольгердович змушений був серйозно рахуватися з такими тенденціями і настроями у своїй державі, хоч і намагався їх придушити. Андрій та Дмитро Ольгердовичі змушені були залишити свої володіння й перейти на бік московського князя. Аналогічної лінії повинен був притримуватися і Володимир Ольгердович, який у цей час повністю підтримував політику Кіпріана. Про таку спрямованість політики київського князя немає прямих даних, як про його братів по матері Андрія та Дмитра (всі вони — старші Ольгердовичі від першої дружини Ольгерда Марії Вітебської). Проте Ф. М. Шабульдо вказав на цікаве тлумачення повідомлення кінця XV ст. Хроніка Биховця навела аргумент литовського Уряду, яким він обґрунтовував свою відмову надати Київське князівство нащадкам померлого князя Симеона Олельковича. Литовці пояснювали тим, що «... князь Володимир бігав до Москви й тим пробігав отчину свою Київ». Хроніка не вказує, коли це конкретно відбулося. В історіографії ці події звичайно пов’язують з 1393 — 1394 рр., коли Вітовт розвернув свої дії по зміщенню Володимира з київського князівства. Вважається, що Володимир звернувся по допомогу до Москви, але великий князь Василь Дмитрович не мав сили для реальної допомоги. Ф. М. Шабульдо слушно вважає, що така інтерпретація не відповідає ані характеру політичних /78/ зв’язків Володимира з Московським урядом у цей період, ані його політичному положенню серед Литовської держави, ані ступеню його вини перед великим князем литовським. Все це дозволяє віднести «втечу» київського князя до Москва більш раннім часом і поставити його в один ряд з аналогічними діями його братів Андрія Полоцького та Дмитра Брянського.

Слід підкреслити ще один факт. У літературі давно утвердилась думка, що московський князь Дмитро Іванович весь час був натхенником та організатором боротьби всіх руських князівств проти Золотої Орди. Проте уважне вивчення історичних подій показало, що лише восени 1379 р. відбулася переорієнтація великого князя московського на церковні кола, близькі до Сергія Радонезького 106, що були прихильниками Кіпріана і його курсу на відверту конфронтацію з Ордою. З цього часу князь Дмитро Іванович повернувся до активного антиординського курсу.

Ф. М. Шабульдо висунув думку про те, що московський великий князь запросив митрополита Кіпріана до Москви не після Куликовської битви, а ще у лютому 1380 р.170 Така реконструкція подій відповідає свідоцтву Никоновського літопису. Традиційна історіографія після M. M. Карамзіна, довіряючи повідомленням інших літописців, практично одностайно вважала, що це могло відбутися лише після переможної битви. Висунута думка заслуговує на увагу, але потребує додаткового дослідження. Таким чином за цією гіпотезою, Кіпріан брав участь у організації антиординського походу безпосередньо у Москві.

Для нас не так важливо, де знаходився митрополит напередодні війни з Мамаєм. Головне, що він брав найактивнішу участь як у практичній політиці по організації найвигідніших умов для московської коаліції, так і у формуванні ідеологічного забезпечення антиординської боротьби. Як показали події пізнішого часу, для Кіпріана не було принциповим, хто конкретно або який центр очолював таку боротьбу. Реальний політик, він намагався об’єднати зусилля руських земель навколо тих діячів, які могли втілити у життя об’єднавчу політику у конкретний історичний момент.

Головною заслугою Кіпріана, князя Володимира Ольгердовича та інших феодалів з руських земель Литовської держави було те, що їхня політична позиція блокувала агресивну політику великого князя литовського Ягайла, його загрозливий союз з Мамаєм. Відомо, що Ягайло з великим військом вийшов назустріч ординцям, плануючи об’єднатися з ними на р. Оці 1 вересня 1380 р. Проте, діставшись Одоєва й, дізнавшись про підхід об’єднаного руського війська до Дону, Ягайло «пребысть ту оттоле неподвижным».

Відповідь на питання, чому Ягайло зупинився на відстані одного денного пере’ ходу від місця подій дає склад його війська. Адже воно складалося лише у невеликій своїй частині з етнічних литовців. Більшість його становили дружини з /79/ Київського князівства, Волині, Чернігівщини, Полоцька, Вітебська тощо. Інтереси руських та литовських феодалів тут далеко не в усьому збігалися. Литовські феодали були безпосередньо зацікавлені у поразці Московської коаліції, ослабленні руських земель. Вони сподівалися на приєднання нових земель, виплату данини. Руські феодали (перш за все з території України) були практично цього позбавлені, а головне, саме вони найбільше страждали від ординського іга, набігів кочовиків. Вони були зацікавлені у повній ліквідації залежності, що зберігалася, від Орди, її повному розгромі 109. Білоруських та українських воїнів з армії Ягайла об’єднувало з московськими чуття єдиної релігії, загальноісторична традиція. Крім того, у війську Дмитра Івановича було багато дружинників з Полоцька, Чернігово-Сіверщини, інших земель литовської держави (Ф. М. Шабульдо припускає, що у Куликовській битві брали участь загони і з Київського князівства). Так, знаменитий герой Куликовської битви богатир Пересвіт також походив з руських земель Великого князівства Литовського. Не випадково, що цикл Повістей про Куликовську битву переважно виник саме на цих землях.

Така позиція більшості війська позбавляла Ягайла впевненості й зіграла головну роль у зриві його стратегічних задумів. Все це стало суттєвим внеском у розгром ординських військ на Куликовому полі. Така ж історична ситуація повторилася через 100 років — 1480 р. під час «стояння на р. Угрі», коли литовські війська поспішали на допомогу Ахмет-хану, але з тієї ж причини, так і не підійшли.

Після Куликовської перемоги намітилось зближення позицій Литовсько-Руської держави і Північно-Східних руських князівств. Виникли навіть плани об’єднання обох Великих князівств у єдину державу. У 1384 р. Дмитро Донськой підписав попередню угоду з матір’ю Ягайла Уляною (дочкою тверського великого князя Олександра Михайловича). Угода передбачала шлюб Ягайла з дочкою Дмитра Івановича на умовах зверхності московського великого князя, підлеглості йому литовського князя й визнання православ’я державною релігією Литовсько-Руської держави: «Великому князю Дмитрию Ивановичу дочь свою за него (Ягайла — Г. І.) Дати, а ему, великому князю Ягайло, быти вь их воле и креститися в православную веру и христианство свое обьявити во все люди». Показово, що під час заключения литовсько-московської угоди 1384 р. литовські князі визнали верховну владу Дмитра Івановича. Ягайло, Скиргайло та Корибут «докончали и целовали крест Великому князю Дмитрию Ивановичу и брату его князю Володимеру Ондреевичу и их детям лета 6992 года» 110.

У цій ситуації політична позиція київського князя Володимира Ольгердовича значно зміцнилась. Саме тоді відбувся епізод з Діонісієм, карбувався новий тип монет. Проте дані тенденції у політиці східнослов’янських земель викликали зане/80/покоєння як великої литовської аристократії, так і могутніх сусідів — знов зміцнілої при Тохтамиші Орді, Польщі та Ордена.

1385 р. між Польщею та Литвою була укладена Кревська унія, за якою обидві держави об’єдналися. Великий князь Ягайло став польським королем й виразником інтересів перш за все польських феодалів. У Великому князівстві після певної боротьби до влади прийшов Вітовт. На землях останнього склалася надзвичайно складна обстановка, що швидко змінювалася. Унія мала багато супротивників і в литовському і в руському середовищі. Сама вона не послабила протиріч між Литвою та Польщею, але слугувала засобом дальшого проникнення на схід польських феодалів. Становище українських та білоруських земель значно погіршилось.

На цих «руських» землях особливо яскраво проявилася опозиція унії. Першим у 1386 р. виступив Андрій Ольгердович Полоцький, проте зазнав поразки. у 1387 — 1388 рр. почав складатися союз антиунійних сил на чолі з Вітовтом та митрополитом Кіпріаном, який після розгрому Москви Тохтамишем у 1382 р. розірвав відношення з московським князем Дмитром Івановичем та повернувся до Києва. За ними стояли литовські та «руські» сили, що виступали проти польського тиску, Кіпріана підтримував патріархат.

У Києві Вітовт за допомогою Кіпріана уклав таємну угоду з сином московського великого князя Василієм Дмитровичем, який зимою 1387 — 1388 р. повертався із Золотої Орди (де був заложником з 1383 р.) через Молдавію, Поділля і Київ. Ця угода стала повноправним міждержавним договором після приходу Василія до влади у Москві (1389 р.) та переїзду туди Кіпріана (1390 р.), який реально очолив православну митрополію всіх східнослов’янських земель. Союз був закріплений династичним шлюбом Василія І з дочкою Вітовта Софією 111.

У свою чергу польський король Ягайло терміново хоче зміцнити свою владу на «руських» землях й особливо у Середній Наддніпрянщині. Він намагається прихилити на свій бік Володимира Ольгердовича київського та Дмитра-Корибута сіверського. Останній допомагав військами наміснику польського короля у Литві Скиргайлу Ольгердовичу у боротьбі проти Андрія Полоцького. Політична позиція Володимира Ольгердовича у ці роки почала розходитись з позицією Кіпріана, який став більше орієнтуватися на Вітовта. Причина цих розходжень не зовсім зрозуміла. Одже, у багатьох напрямках їхні підходи збігалися. Можливо, Кіпріан перестав вважати перспективною у плані захоплення загальноруської митрополії свою підтримку київського князя. Проте саме переорієнтація митрополита на Вытовта змусила Володимира зблизитись із Ягайлом. Зимою 1387 р. Володимир Ольгердович знаходився при дворі Ягайла у Вільні: чи не щорічно документи свідчать, що Володимир (як і інші князі) присягає на вірність королю (1386, 1387, 1388 рр.). Це можна трактувати як підтримку Ягайла, але з іншого боку можна розглядати /81/ як невпевненість короля у підтримці з боку київського князя. Суттєвіше, що 1390 р. Володимир Ольгердович на чолі київського війська допомагає Ягайлові під час облоги Гродна — резиденції Вітовта 112.

Проте складається враження, що Володимир не дуже хотів підтримувати ані свого рідного брата Ягайла, ані двоюрідного брата Вітовта й намагався стояти, якщо не осторонь, то самостійно. Він добре розумів, що широкий рух проти Кревської унії Вітовт використовував у першу чергу для забезпечення своїх амбіцій та інтересів етнічно литовського боярства і аристократії, які підтримували його проти польських зазіхань. Боротьба з Ягайлом скінчилася Острівською угодою 1392 р., за якою Вітовт став великим князем Литовським. Він продовжував здійснювати централізаторську політику на користь литовського боярства та служилих князів тепер при підтримці Кракова. Головною його (і Ягайла) проблемою була ліквідація удільних, напівсамостійних князівств у руських землях. План ліквідації цих князівств було розроблено та затверджено на нараді в м. Белзі у грудні 1392 р. Вона була викликана відмовою присягти Вітовту та сплачувати данину з боку Володимира Київського, Дмитра-Корибута Сіверського, Федора Коріатовича Подільського, Юрія Святославича Смоленського й, вірогідно, інших князів з «руських» земель. У нараді брали участь король Ягайло, старий та новий його намісники у Литві Скиргайло та Вітовт. Вирішено було зробити обмін землями. Скиргайло віддає Вітовту власне Литву (Вільно і Троки) та Полоцьку землю. За це Скиргайло отримує Київську землю й деякі пункти на Поділлі та Волині 113. Таким чином, Ягайло задовольняє Вітовта, політично ліквідував потенційно загрозливих полоцького та київського князів, крім того підсилений новими землями Скиргайло був непоганою противагою впливам Вітовта на українських землях, а останній ставав великим князем литовським дефакто й видаляв грізного суперника з Литви.

Вітовт наприкінці 1392 р. розбив дружини Дмитра-Корибута, взимку штурмом оволодів Новгород-Сіверським, захопивши князя з родиною. Узимку або ранньою весною 1393 р. він придушив виступ Свидригайла Ольгердовича у Вітебську.

У травні 1393 р. Вітовт посунув війська проти Києва та Поділля: «А князю Володимеру Олгирдовичю, тогда бивше в Киеве, и не всхоте покоры учинити и челомь ударити великому князю Витовту. Тои же весны князь велики Витовт поиде взя град Житомир и Вручии и приЂха к нему князь Володимир», — повідомляє Супрасльський літопис 114. З виписок Ф. Пекосінського з реєстрів витрат королівського двору у Кракові відомо, що у похід на Київ готувались польські гарматики. Так, 30 жовтня 1393 р. зроблено такий запис: «Так же Сброшку, гармашу короля, на час походу до Києва, за наказом короля, за ядра 1 марка» 115. Практично підкоривши собі Володимира, Вітовт восени організував похід на Поділля, де Федір Коріатович, очікував допомоги від Молдавії та Угорщини. Він захопив Брац/82/лав, Соколец, Каменець, Смотрич, Сколу, «и Черленыи городень, и вси городы позаседал». Федір Коріатович втік до Закарпаття.

На політичній нараді аристократії литовської у Вислиці у червні 1394 р. Ягайло й Вітовт визначили й долю самого Володимира Ольгердовича. Київський князь прийняв умови короля й наприкінці 1394 р. або на самому початку 1395 р. отримав незначний уділ у Поліссі з містами Копил та Слуцьк 116. Практично він знаходився у Копилі у засланні й, вірогідно, не мав права звідти виїжджати й брати участь у політичний подіях. Після смерті тіло його перевезли до Києва й поховали у Печерському монастирі. Хроніка Биховця зводить усі події, пов’язані із вигнанням Володимира, начебто до одного року. Але вона не дає дати. Датування Густинського літопису (1392 р.) помилкове. Зберігся поручницький запис від 18 лютого 1394 р., який підписали Вітовт, Володимир, Скригайло за свого брата Андрія. Тут Володимир титулується «князем Київським», а Скиргайло — «князем Литовським» 117. На початку 1395 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович.

У тому році різко змінилася політична ситуація на Півдні. Могутній золотоординський хан Тохтамиш, який тримав у покорі Москву став терпіти поразку за поразкою від Тамерлана. У квітні 1395 р. на р. Терек Тохтамиш зазнав нищівної поразки і втік до Криму. Золота Орда поділилася на кілька улусів. Тімур зробив ханом Койричак-оглана, західні кочовики обрали собі Таш-Тімура, а в Астрахані полководець Едигей оголосив ханом Тімур-Кутлука. Влітку Тамерлан виступив проти Таш-Тімура й громив улуси, ординські й кримські торгові міста по Дону, Дніпру, у Криму (Кафа, Старий Сарай, Астрахань, Маджар, Солхат тощо — після цього погрому венеціанські та генуезькі купці стали користуватися іншими шляхами на Схід — через Сірію та Іран). Тамерлан «знову повів військо у набіг (ілгар), й дійшовши до місцевості Манкермен (Києва — Г. І.) у області ріки Узі (Дніпро — Г. І.), пограбував область Бек-Ярика і все господарство їх... Баш-Тимур-оглан і Актау втекли й, перебравшись через ріку Узі, вступили до улусу Хурмадая, люди якого були їхніми ворогами... Повернувши від ріки Узі, Тімур щасливо відправився на руських», — повідомляли про це перські автори 117. З останнього повідомлення Ф. М. Шабульдо зробив слушний висновок про те, що Поросся практично підкорялося Золотій Орді. Ця південна окраїна Київського князівства була повернута в результаті походу восени 1395 р. князя Скиргайла, який «възял Черкасы и Звенигород и възвратися пакы к Кыеву».

Вірогідно, Скиргайло організував похід невдовзі після рейду Тамерлана. Цей вдалий похід, приєднання нових земель допомогли Скиргайлові налагодити добрі відносини з місцевим боярством. Нема сумніву, що він не хотів грати другорядну роль у східноєвропейській політиці, бути маріонеткою старшого брата Ягайла або Вітовта, з яким він давно мав неодноразові сутички. Свідчення польських джерел /84/ та руських літописів про характер цього князя прямо протилежні. Перші знають його як схильного до гультяйства та пияцтва, жорстоку, самоправну, непостійну людину. Місцеві літописи називають його «чюдним та добрим». Прийнявши православ’я, Скиргайло отримав християнське ім’я Іоан. Такі характеристики були зумовлені політичною позицією Скиргайла по відношенню до руського населення.

Його князювання було недовгим (1395 — 7.01.1397.). У січні князь був запрошений митрополичим намісником на бенкет, що відбувався біля Софії на митрополичому дворі. «И с того пиру князь Скиргайло поехал за Днепр к Милославичомь, и тамо разболеся ... вьеха в город во Киев болев семь дней преставися в среду ... и положень быс чюдным князь Скиргайло добрым наречены в светомь крещены Иоан подле гроба ст̃ого Феодосия печерского» 118. Раптова смерть людини, повної сил і здоров’я викликала у сучасників підозру, що він був отруєний. «Но неции гл/аго/лють иже бы тот Фома дал князю Скиргайлу зелие травное пити», — відзначав літописець 119. Контекст Повісті про смерть Скиргайла дає змогу припускати, що її автор був сучасником подій і киянином.

Підозра у організації смерті Скиргайла впала на оточення Вітовта й Кіпріана. Наступні події показали, що смерть князя була вигідна перш за все Вітовту. Київ отримав найближчий соратник Вітовта ("да ему держати Киев") — Іван Ольгимунтович Гольшанський.

Київ у останні роки XIV ст. продовжував залишатись важливим політичним центром. У цей час сильне, централізоване Велике князівство Литовське і Руське стало найсильнішою державою Східної Європи, саме воно могло реально покінчити із пануванням Золотої Орди. Вітовт в силу історичних обставин вставав на чолі антиординської боротьби. Саме тому Кіпріан підтримував його. До нього перейшли служити герої Куликовської битви Андрій та Дмитро Ольгердовичі, воєвода Дмитро Боброк-Волинський.

1396 р. розпочалася серія переговорів Василя І Московського, Кіпріана, Вітовта і Ягайла. Взимку князь Василій «бысть у тестя своего Витофта на Великъ день въ СмоленецЂ и Киприан томо же». Із Смоленська Кіпріан направився до Києва «и тамо пребывъ лЂто и 6 мЂсяцья» 120. Восени він у Києві провів важливі переговори з польським королем Ягайлом і Вітовтом, які завершились звертанням до Константинополя з пропозицією прискорити утворення унії православної та римсько-католицької церков. Питання звичайно стояло не стільки про чисто конфесійні справи, скільки про політичну ситуацію. Фактично це був заклик до об’єднання всіх європейських держав проти загрози зі Сходу, турецької навали. Для Східної Європи це означало мобілізацію всіх сил для рішучої битви з Золотою Ордою 121. Вірогідно, Скиргайло не поділяв погляди, вироблені на цій нараді.

Після смерті Скиргайла Вітовт став повним господарем Великого князівства. /85/ Тепер його з повним правом титулують великим князем. Проте зміцнення будь-якої держави у Східній Європі також не задовольняло Золоту Орду. Ставала абсолютно ясною неминучість рішучого зіткнення Великого князівства і Орди.

В Орді завершувалася усобиця між ханом Тохтамишем з одного боку і ханом Тімур-Кутлуком (точніше Едигеєм). У 1396 р. Тохтамиш був повністю розгромлений у Криму, він «со остаточными своими изъ своей земли к Витофту въ Кіевь поиде и съ царицами своими, и два сына съ нимъ и пребываше у Витофта въ КіевЂ, питаяся и всю потребу свою исполняа, надЂяся отъ него помощи, и тЂм хотяше паки пріобрЂсти себе царство» 122. Під Києвом знаходився двір Тохтамиша, тут він збирав вірні йому сили. Вітовт зобов’язався допомогти Тохтамишу повернути ханство, а останній — віддати Вітовту ханський ярлик на руські князівства Північного Сходу: «Азъ тя посажу на царствЂ, а ты меня посади на великом княжении Московском и на всей Рускои земли».

Київ став головним центром збору всіх сил Вітовта та його союзників. У січні 1397 р. дюнабурзький комтур доповідав ливонському магістру про зміцнення Вітовтом оборонних споруд Києва, про виділення для цього великої кількості гармат. У квітні Орден отримав відомості про постачання зброї, в тому числі вогнепальної з Польщі до Литви, про посилення Литви за рахунок польських військових загонів і татар 123.

Наприкінці літа 1397 р. відбувся перший похід коаліційних (руських і татар Тохтамиша) військ Вітовта проти хана Тімур-Кутлука. Вони дістались пониззя Дону, захопивши багатий полон, а потім увійшли до Криму, де під Кафою перемогли ординців. Крим знову підкорився владі Тохтамиша, проте вже взмику Тімур-Кутлук повернув собі півострів, а Тохтамиш втік у Києв до Вітовта 124.

Самостійна політика Вітовта, його стрімке посилення викликало незадоволеня не тільки Орди, але й Кракова і Москви. Королівський уряд побоювався, що Вітовт стане повністю самостійним і вийде з унії, й практично не надавав допомоги /86/ (хіба що дипломатичну) у підготовці великої війни з Ордою. Москва, дізнавшись про зміст договору з Тохтамишем та претензії Вітовта на владу у північно-східних руських князівствах, пішла на розрив з Литовською державою. Протиріччя між східноєвропейськими державами знову взяли гору й призвели до практичного розпаду коаліції, яка ледь на цей час склалася.

Влітку 1398 р. Вітовт зробив ще один похід на територію Орди. Війська, вийшовши з Поділля, досягли гирла Дніпра, на правому березі якого була збудована фортеця (місто св. Іоана), що стала одним з головних форпостів Литовсько-Руської держави на півдні. У цих походах Вітовта брали участь переважно війська українських князівств, та деякі з хрестоносців, один з яких повідомив про це пруському літописцю 125. Мандрівник Гільбер де Ланоа, що 1421 р. перебував у Чорноморських землях, свідчив, що населення нижнього Дніпра визнає зверхність Вітовта. На дніпровському броді поблизу о. Тавань збереглися топоніми «Вітовтова митниця» та «Вітовтова башта». На італійських картах у гирлі Дніпра відомий замок Лерісі (або Ілініс), що слугував притулком для тих, хто втік від татар 126.

Навесні 1399 р. Тімур-Кутлук (фактично за ним стояв могутній полководець Едигей), «иже все царство единъ держаше и по своей воле царя поставляше, егож «хотяще», направив до Вітовта послів з вимогою видати Тохтамиша, але отримав відмову. Сторони готувалися до рішучого бою. 18 травня величезна армія Вітовта виступила з Києва. Більша її частина складалася з полків українських та білоруських земель на чолі з князями Андрієм Ольгердовичем Полоцьким, Дмитром Ольгердовичем Брянським, Іваном Борисовичем Київським, Глібом Святославичем Смоленським, Левом Коріатовичем, Михайлом і Дмитром Даниловичами Острозькими, а також Іваном Ольгимунтовичем Гольшанським, відомим воєводою Спитком з Мельштина (що сидів у цей час на Поділлі) та багатьма іншими феодалами Великого князівства. Літопис відзначив, що сила Вітовта була «велика зело», а самих князів було з ним близько 50 127. До армії входили також загони татар Тохтамиша, 400 воїнів з Польщі, а також близько 100 хрестоносців. У поході брала участь і артилерія.

5 серпня сили Вітовта зустрілися на р. Ворскла з армією Тімур-Кутлука. Розпочалися переговори. Вітовт виставив ультиматум з вимогою повної покори собі: «покорися и ты мнЂ и буди мнЂ сын, а яз тебе отец, и давай ми всяк лето дани и оброк». Тімур-Кутлук, бажаючи затягнути час, бо чекав з військами Едигея, спочатку зробив вигляд, що погодився з цими вимогами. Але після підходу кримських військ сам виставив подібну ж вимогу.

12 серпня розпочалася битва. Армія Вітовта, залишивши свій укріплений табір, перейшла р. Ворсклу й зав’язала бій з авангардом Едигея. Спочатку успіх був на боці литовських військ, які потіснили Едигея, але полки Тімур-Кутлука, /87/ розгромивши загони Тохтамиша, обійшли армію Вітовта з флангів, захопили його табір. Оточена з усіх боків, армія Вітовта була майже повністю знищена. Більшість згаданих вище князів загинула й «иных князей и бояр бес числа». Сам Вітовт «побежа в мале дружине» й лише цим врятувався.

Переслідуючи залишки розбитої армії, ординці «пойдоша въ Рускую землю, плЂняюще огнемъ и мечемъ Волынь и Литву». «Татарове вслЂд их гоняюще, сЂкуще на пятсотъ верстъ до града до Кіева проліаша кровь, аки воду. Царь же Темирь-Кутлуй пришедъ самъ сталъ подъ градомъ подъ Кіевомъ». Київ облогу ординську витримав, але змушений був виплатити «окупь 3000 рублей литовъских» й ще 30 «рублевъ» окремо взято з Печерського монастиря. Тімур-Кутлук «силу свою розпустилъ воєвати земли Литовскіа; и ходиша рать Татарская, воююще, даже и до великого Лучска и много городов поплЂнила и много странъ повоеваша и пусто сътвориша», — писав автор Никонівського літопису 128.

Розміри «окупу», взятого з Києва, вказують на досить велике багатство міста, високий рівень його економічного розвитку, досягнутого на кінець XIV ст. Його розмір дорівнювався викупу, що трохи пізніше взяв Едигей у 1408 р. з Москви, яка на той час була чи не найбільшим містом Східної Європи.

Військово-економічний потенціал, провідне політичне становище Великого князівства Литовського і Руського в результаті цієї нищівної поразки були суттєво підірвані. «А въ земли Литовськой бысть тогда скорбь и сЂтованіе и плачь многі и /88/ людей оскуднЂніе веліе». У першу чергу, це стосувалося українських земель, самої Київщини. Ми практично нічого не знаємо про загиблого у битві князя Івана Борисовича Київського, його походження та особистість залишаються загадкою. Хибною є думка деяких істориків, що ототожнювали його з князем Іваном Ольгимунтовичем Гольшанським (який був його попередником у Києві), вважаючи, що християнське ім’я Ольгимунта було Борис. Але ця гіпотеза спростовується повідомленнями літописів та актового матеріалу, що неодноразово згадують Івана Ольгимунтовича як активного співучасника політичних подій і після 1399 р.

Приходить на думку така гадка, чи не був Іван Борисович міфічною фігурою, яка з’явилася у наслідок помилки літописця (або переписувача) при створенні Повісті про битву при р. Ворсклі, адже генеалогія багатьох князів, згаданих там, досить плутана.

Послаблення литовської правлячої еліти призвело до її повернення до тісного співробітництва з Ягайлом та польськими феодалами під зверхністю останніх. За актом Віленської унії 1401 р. відбулася формальна інкорпорація Великого князівства до складу Польської держави, найтяжче дісталося українським та білоруським землям, які лишилися без визнаних політичних лідерів.

У складній ситуації початку XV ст. Київ продовжував залишатися одним з головних центрів політичного життя. У 1404 — 1405 рр. тут знову перебував митрополит Кіпріан ("бывъ тамо годъ и 11 мЂсяць") й вів переговори з Вітовтом і Ягайлом. Літопис відзначає, що «честова его Витофть Кестутьевичь и многіа дары даде» 129. Проте, незважаючи на ці дарунки, між Вітовтом та Кіпріаном виникли якісь суперечки. Переговори завершились безрезультатно. Вірогідно, відверта пропольська, на цей час, позиція Вітовта не влаштовувала Кіпріана. Налагодження стосунків Вітовта та Ягайла явно йшло за рахунок руського православного населення. На вимогу Вітовта митрополит усунув кількох церковних діячів (туровського єпископа Антонія та київського митрополичого намісника Тимофія) й відіслав їх до Москви. Проте на їх місце Кіпріан призначив своїх людей ("намЂстника своего Феодосія, архимандрита Спасково, сице же и слугъ своих избра повелье имъ на Кіе†быти").

Можливо, Кіпріан одночасно вів переговори з різними представниками руських феодалів Литви, наслідком чого став перехід на бік Москви у 1406 р. князя Олександра Івановича Гольшанського, а у 1408 р. князя Свидригайла Ольгердовича з великою групою феодалів.

Призначений після смерті Кіпріана новий митрополит грек Фотій півроку (вересень 1409 р. — лютий 1410 р.) провів у Києві, не наважуючись відразу їхати до Москви і зондуючи загальну політичну ситуацію. У 1411 р. він знову прибув до Великого князівства Литовського «и тамо на Києве постави Савотия на владыку ко /89/Смоленьску» 130. У ці роки Фотій підтримував добрі стосунки з Вітовтом. Існує думка, що Фотій навіть обіцяв йому перенести до Києва митрополичу кафедру й переїхати сюди на постійне місцеперебування 131.

У 1411 р. тут же, у Києві провадились важливі політичні переговори між Ягайлом, Вітовтом, Джелаль-Еддіном (старшим сином Тохтамиша) й представником Твері — князем Олександром Михайловичем 132.

Дії Фотія, який став активно співробітничати з московським князем, призвели до його розриву з Вітовтом, який намагався обмежити вплив московської політики на руське населення своєї держави. Для цього він спробував створити окрему литовську митрополію. Політика відмови співробітничати з Москвою особливо чітко виявилася після укладення Городельської унії 1413 р., яка ще раз підтвердила інкорпорацію литовської держави до Польського королівства й знаменувала новий наступ польських феодалів на схід.

На церковному соборі 1414 р. Вітовт звинуватив Фотія у нехтуванні Києвом як справжньою столицею руської церкви й вивезенні церковних скарбів з Києва: «нынЂ же Кіевъ нивъчтоже положиша и все изъ него преносять на Москву; и се нынЂ ФотЂй митрополить все узорочіе церковное и съ суды переносить на Москву и весь Кіевъ и всю землю пусту сотвори тяжкими пошлинами и данми великыми и неудобьномыми... соборную церковь Кіевскую, столь митрополскій изначалный, что всея Русій глава и слава и честь, истощи и пограби и износить на Москву» 133. Влітку цього ж року Фотій під час чергового відвідування Києва був звідти Вітовтом вигнаний.

Звичайно, не турбота про київські святині керувала Вітовтом. Він вимагав: «Поставите себе митрополита в моей державе, си ест в Киеве, по прежнему обычаю».

15 листопада 1415 р. у Новогрудку на церковному соборі литовським митрополитом було обрано відомого письменника і полеміста, племінника Кіпріана — Григорія Цамблака. Никонівський літопис повідомляє про погрози собору з боку Вітовта: «аще не поставите ми митрополита въ моей земли на Юевъ, то злЂ умрете» 134. Московське походження літопису дає сумніви щодо правдивості цього повідомлення, але тиск з боку господаря Литви безумовно був. Вітовт посилався на історичний прецендент таких виборів митрополиту часів Київської Русі, коли великий князь київський Ізяслав Мстиславич «шоставиша сам Климента митрополита» без згоди патріархії. Тут собор також вибрав митрополита без згоди Константинополя. Цей факт вказує на добре знання давньоруської історії у православному оточенні Вітовта (можливо, софійськими книжниками), чуття історичної спадщини, традиції, що йшли з києворуського часу.

Втім, слід підкреслити, що Вітовт не намагався створити свою окрему митро/90/полію. Він хотів мати своєю всю єдину, загальноруську митрополію, проте підлеглу литовському князеві й з кафедрою на території Великого князівства.

Тому Вітовт і Цамблак намагалися поширити вплив нової митрополії на території Північно-Східної Русі, але їхні плани провалилися. Особливий протест викликали спроби сприяти унії з католицькою церквою. Зимою 1419 р. Цамблак помирає й Вітовт погоджується на підлеглість у церковному плані православних своєї держави Фотію. Існує версія, що повідомлення про смерть Григорія Цамблака хибне, але оскільки він з цього часу перестає з’являтися на політико-церковній сцені, то для політичного життя того часу будь-яке вирішення цього питання принципової ролі не грає. Втім, цікава висока оцінка особистості Григорія Цамблака московськими літописцями: «умре Григорей митрополитъ Цамблакъ на Кіеве родом Болгаринъ, книженъ зело, изученъ убо бЂ книжей мудрости всяцей изъ дЂтства, и много писанія сотворивъ, остави» 135.

У 1420 р. Фотій відвідує Вітовта у Новогрудку й робить великий обхід міст своєї митрополії (Київ, Галич, Львів, Володимир, Вільно, Смоленськ тощо). У Слуцьку митрополит хрестив Симеона Олельковича (Олександровича) — майбутнього київського князя, онука Володимира Ольгердовича 136. Це не могло бути ви/91/падковим. Перебуваючи практично під «домашнім арештом» у своєму уділі у Слуцьку, князь Олександр (Олелько) Володимирович користувався авторитетом серед руських феодалів й підтримував певні політичні зв’язки. Про це яскраво свідчить його одруження 22 жовтня 1417 р. з дочкою великого князя московського Анастасією. Звичайно, такий шлюб не міг бути випадковим. Отже, Фотій хрестив онука великого князя московського Василя Дмитровича.

Київ залишався центром, звідки Вітовт переважно здійснював власну ординську політику, підтримуючи своїх претендентів на ханський престол. Литовський князь користувався великою повагою серед татарських беків. Після загибелі 1406 р. Тохтамиша він підтримував його старшого сина Джелаль-еддіна, який часто бував у Києві. Останній після кількох невдалих спроб у 1412 р став на деякий час ханом, але загинув у боротьбі з братами. Документи того часу свідчать про активну участь Вітовта у ординських справах 1415 — 1416 рр., коли до нього звернулися кілька претендентів на ханство з проханням розсудити їхні суперечки. Як він повідомляв хрестоносцям, одного з них було «короновано» у Києві 137.

Вірогідно, ця діяльність Вітовта й те, що Київ являв собою базу нащадків Тохтамиша, викликали великий похід сил Едигея на Київську землю і самий Київ у 1416 р. Він «поплени Руськую землю, и Киев, и Печерский монастыр сожже и со землею соровна». Було захоплено майже все місто — Поділ, Верхнє місто. Тільки могутній київських замок, що стояв на окремій горі, над Подолом, ординці захопити були не в змозі. Руйнування міста були настільки великі, що Густинський літопис відзначав: «оттоле Киев погуби красоту свою, и даже доселе уже не може быти таков» 138. Митрополит Григорій Цамблак після цього розгрому переїхав до Вільни.

Після смерті Вітовта 1430 р. у Великому князівстві з новою силою вибухнула боротьба різних політичних угруповань. Всупереч умовам Городельської унії, за якими для затверждення кандидатури великого князя литовського необхідна була згода Польщі, великим князем обрали Свидригайла Ольгердовича.

Свидригайло (у хрещенні Болеслав), незважаючи на те, що був католиком, користувався великою популярністю серед православного населення руських земель. У 1408 р. він «від’їхав» до Москви, де отримав високий пост й багаті уділи. Але незабаром повернувшись до Великого князівства, був заарештований Вітовтом та ув’язнений у Кременецькому замку. Звідти його (1418 р.) звільнили українські Феодали на чолі з князем Дашком Федоровичем Острозьким. Свидригайло очолив боротьбу Волині та Поділля проти польських загарбників, але військові дії вів невдало й змушений був утекти до Угорщини. Пізніше Вітовт повернув йому Сіверщину.

Обрання на великокнязівський стіл подібного політичного діяча мало явно антипольську спрямованість. Свидригайло відразу повів політику на розрив унії й /92/ відновлення незалежності Великого князівства Литовського і Руського. Він уклав угоди з ханом Золотої Орди Улу-Мухамедом, молдавським господарем Олександром, Тевтонським орденом та Новгородом. У своїй, часом авантюрній боротьбі з Ягайлом і Вітовтом переважно спирається на білоруські та українські сили. На Сіверщині він «притягнув до себе потайки майже всіх православних князів і бояр та прив’язав їх до себе як найтісніше всякими ласками, а особливо обіцянками, що коли він дійде свого теперішнього становища (вел. князівства), то піднесе їх віру й за їх радою буде правити», — писав сучасник подій Олєсницький. Провідником «всього руського язика» вважав його інший сучасник — ливонський магістр Рутенберг 139. Як свідчить лист 1432 р. того ж Збігнева Олєсницького, при ньому руські феодали у великому князівстві взяли перевагу над литовськими. Вони мають у своїх руках майже всі найважливіші міста й урядові посади, чого не бувало за небіжчика Вітовта 140.

Джерела характеризують Свидригайла як енергійного, невтомного, рухливого діяча, проте зазначають, що й розумом великим не визначається, схильний до сліпих поривів, несамовитої люті. Неврівноваженість князя можливо й пояснює причину його численних поразок навіть при дуже сприятливих умовах.

Влітку 1431 р. на Волинь вдерлося велике польське військо на чолі з Ягайлом. Під Луцьком Свидригайло зазнав поразки (за польськими джерелами нищівної, литовським — незначної) і втік. Оборону великого замка очолив київський воєвода Юрша. Поляки зазнали великих втрат під час облоги, а також через широкий повстанський рух, й восени змушені були заключити перемир’я на два роки. З боку Свидригайла угоду підписали Сигізмунд Кейстутович, Олелько та Іван Володимировичі, Юрій Лугвенович, Семен Гольшанський — усього 8 князів 141.

Опора Свидригайла на руські кола викликала велике невдоволення литовських феодалів, які були активно підтримані Польщею. Вони обрали (1432 р.) нового великого князя — Сигізмунда Кейстутовича. Фактично Литовсько-Руська держава розпалася на дві. Сигізмунду підкорялася власне Литва і невеличка частина білоруських земель.

Київ, Сіверщина, Волинь, Поділля, Полоцьк, Смоленськ та інші руські території об’єдналися у «Велике князівство руське», визнавали владу Свидригайла й були фактично незалежні від Кракова та Вільни. «Литва посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великое княжение на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швидригайла на великоє княженьє Рускоє», — відзначав білорусько-литовський літописець 142. Сигізмунда підтримувала невелика частина руської аристократії, але серед них був і Олелько. Ми не знаємо, наскільки реальна була ця підтримка з боку Олелька. Відомо лише про наміри Сигізмунда послати князя Олелька до Києва, що начебто збирався перейти під /93/руку Сигізмунда, але на день раніше до міста прибув прихильник Свидригайла Івашко Монивидович (1434 р.) 143.

Київ був однією з головних баз Свидригайлових сил. Після завершення військової кампанії князь щорічно «распусти вои свои, князей и бояр, а самъ поиде Киеву». Серед активних прихильників Свидригайла літопис згадує «князя Михайла воєводу Київського», що розгромив урядові війська 1433 р. («побита пана Петра Монгирдовича, и литву, и прочих побили») 144.

Ягайло і Сигізмунд змушені були видати привілеї 1432 й 1434 рр., за яким православні феодали зрівнювались у особистих та майнових правах з литовцями-католиками. У результаті цього більша частина православної аристократії відмовлялась від виснажливої боротьби. Часом Свидригайла підтримували лише Київ та Новгород-Сіверський.

У битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. військо Свидригайла зазнало жор/94/стокої поразки, багато його прихильників (42 князі) загинуло або потрапило у полон, у тому числі «двох з головних взяли: князя Івана Володимировича Київського і брата його Федора Корибутовича» 145. Свидригайло укріпився у Києві. Київське князівство протягом п’яти років залишалось практично незалежним. Спроби Сигізмунда захопити Київ силою скінчилися невдачею. Влітку 1436 р. київський воєвода Юрша неподалік від міста завдав поразки литовським військам.

У середовищі руських феодалів виник заколот, спрямований на усунення Сигізмунда. На чолі його стояли волинські князі Іван та Олександр Чорторийські. Фактичним виконавцем був киянин Скобейко, якому «дали триста возів сіна й на кожний віз під сіно поклали по п’ять озброєних людей, а одна людина возом правила, й відправили того Скабейка до Трок, начебто з дякольним сіном» 146. Таким чином, 20 березня 1440 р. змовники проникли до Трокайського замку і вбили Сигізмунда.

Великим князем став малолітній Казимир Ягайлович. Цим не були задоволені ані прихильники сина Сигізмунда Михайла (Михайлушки), ані Свидригайла. Польсько-литовський уряд змушений був піти на поступки українським та білоруським феодалам. Деякі з них були звільнені з-під арешту. Серед них — князь Олелько Володимирович з родиною, якого Сигізмунд збирався стратити. Князя Олелька утримували у замку в Кернові, а княгиню Анастасію з синами Семеном та Михайлом в Утянах 147. Це повідомлення літопису дає можливість стверджувати, що M. C. Грушевський не був правий, вважаючи, що Олелько і Іван Володимировичі були прибічниками Сигізмунда 148. Були відновлені Київське та Волинське князівства. Перше отримав князь Олелько (1440 — 1455), а друге — Свидригайло.

Під час правління Олелька та його сина Симеона (1455 — 1470) Київське князівство користувалося відносною самостійністю. Цей період політичного життя Києва характеризувався стабільністю, подальшим розвитком економічного та культурного життя міста. Свідоцтвом зрослого економічного потенціалу Києва стали ремонт та реставрація великих пам’яток кам’яної архітектури давньоруського часу, розвиток літератури і мистецтва.

Кордони Київського князівства проходили далеко на півдні й практично були визначені походами часів Вітовта й Володимира Ольгердовича. На лівому березі Дніпра вони йшли по рікам Овеча вода та Самара «аж до Донца и от Донца по Тихую Сосну», на півдні та південному заході — від р. Мурафи вниз по Дністру туди, де «Днестр упал в море, и оттоль с устья Днестрова лиманом... мимо Очакова аж до устья Днепрова... а от устья Днепрова до Тавани» 149.

Київські князі були представниками й виразниками інтересів українських та білоруських феодалів, які підтримували боротьбу литовської аристократії проти Польщі. Самі належали до найвищих кіл аристократії Великого князівства. Під/95/тримували тісні політичні зв’язки з Москвою, Твер’ю, Молдавією, які закріплювалися династичними шлюбами. Княгиня Анастасія, дружина Олелька Володимировича (померла 1470 р.) була дочкою великого князя московського Василія Дмитровича й одночасно онукою Вітовта. Вона постійно підтримувала зв’язок з Москвою. Так, у 1447 р. у Брянськ звістку про звільнення її брата Василія II Темного з Углича привіз «киянин Польтинкою зовут, а лежал тот на Москве от княгини Настасий Олексевны (Олелковы) на весътех про великого же князя, да из Брянъска погонил Киеву» 150. Тобто цей Полтинка був одним з гінців, що знаходились у Москві «на весътях» для термінового зв’язку з Києвом.

Олелько, вірогідно, очолював україно-білоруських феодалів, які надали енергійну підтримку Василію II Темному у його боротьбі з Шемякою, проти феодальної анархії, за укріплення великокнязівської влади. У 1451 р. у Москві перебував князь Симеон (Семен) Олелькович 151, який провів переговори з урядом Василія II. Існує гіпотеза, що він провів своє дитинство у Москві при дворі Василія II. Князі Олельковичі були двоюрідними братами великого князя Івана III Васильовича. Їхня сестра Феодосія Олельківна одружилася з Семеном Юрійовичем Патрікеєвим, брат якого Іван Патрикеєв був московський намісник, керівник всієї зовнішньої політики Москви. Цікаво, що останній підтримував постійні зв’язки з Києвом. У синодику Миколо-Пустинського монастиря записаний «Иоанн Юрьевич з Москвы» 152.

Тісні політичні зв’язки підтримувалися і з Молдовою. Важливою політичною подією став династичний шлюб Євдокії Олельківни з одним з наймогутніших православних господарів Стефаном Великим, що відбувся 5 червня 1463 р. Молдавські літописці повідомляли з цього приводу «июня 5 привезли жену тому Стефану воеводе из Киева, сестру Симеона, царя Киевского» 153. Царський титул Семена Олельковича не випадковий і відбиває його високий політичний авторитет. А дочка Стефана великого була заміжня за князем Михайлом Олельковичем.

Троє дітей народилося у Стефана та Євдокії: Олександр (1464 — 1496), який став спадкоємцем престолу, Олена, яка стала відома у Москві під прізвиськом «Волошанка», і Петро, що помер зовсім молодим (1480 р.). Євдокії недовго судилося жити господинею Молдови. 25 листопада 1467 р. княгиня померла і її було поховано у Сучаві у церкві св. Георгія, більш відомій під назвою «Міреуць», де знаходились мощі св. Іоана Нового і яка була митрополичою резиденцією у 1401 — 1580 рр. 1996 р. румунський археолог Мірча Матей знайшов надгробну плиту її поховання. У Цій церкві проповідував певний час Григорій Цамблак.

Київ став посередником і під час формування союзницьких відносин Молдови з Москвою. Стефан Великий просив Феодосію Олельківну через її брата Михайла й брата її чоловіка Івана Юрійовича Патрикеєва «бить челом великой княгине Ma/96/рии» і великому князю Івану III про укладення шлюбу між його дочкою Оленою та Іваном Івановичем Молодим (спадкоємцем престолу) 154, Шлюб Олени Волошанки з Іваном Івановичем Молодим знов родинно пов’язував московських великих князів з київським князівським домом й давав певні підстави московській великокнязівській владі претендувати на титул «государя всеа Русі». Цим фактом обґрунтовувались претензії на Київ не тільки правом старовинної традиції, але і в силу династичних зв’язків. Аргумент, з яким рахувались у феодальній Європі.

Гурток при московському дворі Олени Волошанки, тісно пов’язаний з Патрікеєвими, мав мати і якісь контакти з гуртками при Олельковичах. Це простежується у зв’язку з виникненням та діяльністю «єресі жидовствуючих» (новгородо-московської єресі).

У 1490 p Іван III заявив претензії Москви на Київську землю, яку «за собою дръжит Казимир». Було проголошено програму боротьби за об’єднання всіх давньоруських земель під рукою московського господаря: «вся Русская земля, Киев и Смоленск и иные городы... з божьею волею, из старины, от наших прародителей, наша отчина» 155.

Підтримувалися й традиційні зв’язки Твер’ю, скріплені 1471 р. шлюбом дочки Семена Олельковича Софії з великим князем тверським Михайлом Борисовичем 156. Північно-східні руські літописи високо цінували політичну діяльність київських князів середини XV ст.

Авторитет князя Семена Олельковича серед русько-литовської аристократії виявився і в тому, що він був висунутий претендентом на великокнязівський престол Литово-Руської держави. Політика уряду Казимира, який після загибелі 1444 р. під Варною свого старшого брата Владислава зайняв одночасно і краківський стіл, спрямована на пряме захоплення польськими феодалами Волині та Поділля, викликала велике роздратування українських і литовських магнатів. В їх середовищі виник план заколоту з метою відокремити Велике князівство від поль/97/ської корони, а на великокнязівський престол посадити київського князя. Тільки передчасна смерть лідера заколотників — найбільш впливового литовського магната Яна Гаштольда у 1462 р. завадила реалізації цих задумів.

Київ цієї доби залишався центром ідеологічного та культурного життя, одним з головних оплотів боротьби проти католицизму. Антифеодальна і визвольна боротьба проти панування польських та литовських феодалів природньо для середніх віків набувала релігійного забарвлення. Термін «лях» у літописах та документах того часу означав не стільки національність, скільки належність до католицизму. Ідеологічна боротьба одягала шати релігії та теології. Національне гноблення здійснювалося, перш за все, у формі релігійних утисків, які були спрямовані як проти православної аристократії, так і проти широких народних мас. Феодалам-католикам, «не схизматиками или другим неверным» дарувалися різні класові привілеї. Займати державні пости, мати герби міг тільки католик. Рівність прав здобувалася лише після впертої, довготривалої боротьби. Правда, часто права королівських привілеїв залишались лише на папері.

Боротьба проти наступу католицизму являла собою й боротьбу проти Флорентійської церковної унії 1439 р. Кияни не прийняли митрополита Ісідора, який прибув з Флорентійського собору, де відігравав суттєву роль у заключенні унії. «Исидор, митрополит Киевский, пришед во одежде кардинальской в Киев, но оттуду изгнаша» 157. Після того Ісідор поїхав до Москви, але й звідти змушений був поспішно тікати «в портех бесерменских», ледь уникнувши загибелі. Князь Олелько Володимирович підтримав кандидатуру активного церковного діяча Іони, який і став митрополитом Київським і всєя Русі.

Іона був обраний собором єпископів без постановлення константинопольським патріархом. Саме з нього починається історія московської (російської) незалежної Церковної організації. З боку церковної догматики його обрання й взагалі створення московської митрополії (пізніше патріархії) не можна визнати суворо канонічним. У 1451 р. уряд Казимира IV визнав владу Іони над єпархіями, що знаходились на території Великого князівства Литовського і Руського, вірогідно, спочатку сподіваючись на толерантну або союзницьку політику нового митрополита. Тим більше, що православна аристократія рішуче підтримала Іону й орієнтувалася на Василя II Темного, очікуючи від нього допомоги проти Польщі. Так, у посланні братів Олельковичів та князя Юрія Семеновича Гольшанського до митрополита Іони чітко проступає засудження унії та ця політична орієнтація: «Мы дей о своем благочестии смотрим и на своего господина в благости цветущего, православного великого князя Василия Васильевича» 158.

Але відверта чисто промосковська позиція Іони призвела до створення окремої київської (литовської) митрополії у 1458 р. Стався остаточний розкол старої русь/98/кої церкви на дві митрополії. На чолі київської став Григорій, учень Ісідора, прихильник унії 159. Митрополити київської єпархії великого авторитету переважно не мали, оскільки були повністю залежні від світської влади — великих князів литовських та й самі більше цікавились прибутками. Знаходились вони до кінця XVI ст. головним чином у Новогрудку або Вільні.

Питання про унію досить складне й тут не місце його докладно висвітлювати, Вкажемо тільки, що воно мало під собою об’єктивний грунт, тому й час від часу гостро вставало протягом кількох століть. Під поняттям унії різні верстви й у різні часи розуміли іноді зовсім протилежні устремління чи процеси. Прапор унії та боротьбу проти неї використовували у власних інтересах різні політики. Тому не можна стверджувати про загальний негативний чи позитивний характер церковної унії взагалі. Необхідно конкретно розглядати у конкретний момент погляди та мету окремих учасників цих історичних процесів. Унія була спробою об’єднання зусиль проти агресії мусульманського світу, залучення передових європейських ідей й боротьба проти суворої православної ортодоксії. У той же час унія являла собою експансію католицизму на Схід, спробу підкорити народи владі папи римського, наступ польських, німецьких чи шведських феодалів, руйнація самосвідомості підкорених народів. Зрада релігії в багатьох випадках означала відмову від своєї національної самобутності, а визначалася перш за все гонитвою за владу, привілеї, прибутки. З іншого боку приєднання до нової релігії ставало збагаченням культури, приєднанням до нового світу науки і культури. Ці процеси складалися з різновекторних факторів, які мали свої негативні та позитивні риси.

У цей же період серед київської аристократії, перш за все при дворі Олельковичів, (та й серед київських міщан) поширились середньовічні релігійні єресі.

Соціальною основою єресі виступала боротьба проти пануючої феодальної /99/ церкви, її поборів, що були тяжкими для найбідніших прошарків міщанства. Але серед прихильників різних єресей завжди були і аристократи, і представники духівництва, і представники науки та мистецтва. Частина з них звичайно просто користувалася кон’юктурою, переслідувала свої політичні чи інші інтереси, проте більшість щиро брала участь у цих рухах. Вірогідно, ще виявлявся протест проти закостенілої, ортодоксальної церковної організації, яка своїм існуванням не могла не протистояти вільному розвитку думки, розвитку творчості у самих різних галузях людської діяльності. Цікаво, що у XVI — XVII ст. саме такі борці проти католицизму на Україні і Білорусі стали називатися відомим на сьогодні терміном — дисиденти. Аналіз церковної викривальної літератури, спрямованої проти єресей дає можливість зробити висновок, що їх прихильники заперечували зовнішні церковні обряди, чернецтво, іконопоклоніння, поклоніння мощам, що зближує їх з протестантським рухом Західної та Центральної Європи. Поширення вчення серед найвищої феодальної знаті пояснюється запереченням єретиками церковної власності (перш за все великої), що збігалося з бажанням великих феодалів провести її секулярізацію. Не подобалось світським феодалам й устремління церкви стати понад світської влади, зайняти роль лідера у своїх державах.

Найбільш докладна розповідь про появу єресі у Новгороді зберіглася у «Сказаний о новоявившейся ереси» Іосифа Волоцького. 1470 р. литовський уряд призначив своїм намісником до Новгорода князя Михайла Олельковича, «и с ним прииде в Великий Новгород жидовин Схариа». За виразом Іосифа Волоцького, «сей бяше диаловов съсуд, и изучен всякому злодейства изобретению, чародейству же и чернокнижию, звездозаконию же и астрологы, живый в граде Киеве» 160. після приїзду Схарія «прелсти попа Дениса и в жидовство отведе», потім «протопопа Олексія з Михайлівської вулиці, протопопа софійського Гаврила, попа Максима, Гридю Ключа и многих от попов и от диаков и от простых людей». З цього часу розпочалося широке розповсюдження єресі у Новгороді. Пізніше Діонісій та Олексій переїхали до Москви, де зайняли впливове положення священників кремлівських соборів. У Москві теж утворився гурток єретиків, до якого входили представники найвищих кіл московської знаті (видатну роль грала Олена Волошанка) і якому протегував сам великий князь Іван III Васильович.

Із звинувачення Волоцького випливає, що своїми «науками» єрісіарх Схарія оволодів у Києві, де при дворі Олельковичів зосереджувалися наукові та культурні сили передренесансного спрямування.

Дослідники відзначили малообгрунтованість звинувачення єретиків у «жидовстві» у середньовічній літературі, що поширилось у пізнішій історіографії. Єретики явно не визнавали іудейських обрядів і безсумнівно дотримувалися християнських. Головна причина виникнення упередженої думки про іудаїзм єретиків полягала у /100/ звичайній манері середньовічної релігійної полеміки — звинувачувати своїх супротивників завжди у найбільш страшних, шкідливих з точки зору християнства поглядах: «поганьства», «бесерменства» або «жидівства» 161.

Відомості про єретиків збереглися переважно у церковній літературі, спрямованій проти них. Природньо, що ці повідомлення не можуть бути об’єктивним й повними джерелами. Я. С. Лур’є не визнає повідомлення про Схарію достовірним вважаючи, що це особа міфічна, створена Іосифом Волоцьким. Але ряд дослідників переконливо заперечують такий критичний підхід і вважають, що відкидати реальне існування Схарії немає достатніх підстав. О. О. Зімін вважає перебування Схарії у Києві досить вірогідним й воно не вигадано, а використано Іосифом Волоцьким 162.

В історіографії була висунута думка, що Схарія — це «Захаря евреянин», «Захарія жидовин», який часто згадується у грамотах великого князя Івана III. У них йдеться про «таманського князя» Захарію Гвізольфі, батько якого походив з аристократичної генуезької родини, а мати була черкешенка. З 1483 по 1500 рр. Іван III неодноразово запрошував його оселитись у Москві, але той зробив вибір на користь двору Менглі-Гірея. У 1496 р. інок Сава повідомляв, що «жидовин Захарья Скара» спробував навернути до своєї віри московського посла у Криму Д. В. Шеїна 163. Г. М. Прохоров показав, що Гвізольфі був караїмом і «жидовином» його називали за його вірування. Дослідник вважає, що у Києві Захарії Гвізольфі було не на багато більше 20 років (його батько, Вікентій де Гвізольфі одружився з дочкою правителя таманського містечка Копаріо у 1448 р.) й він набув освіти саме тут 164. Таким чином, це був молодий, освічений та багатий аристократ з великими міжнародними зв’язками. Тому й не викликає подиву та настирливість, з якою Іван III закликав його до Москви у період, коли великий князь протежував «жидовствуючим».

Гвізольфі знаходився у почеті князя Михайла Олельковича, з ним й прибув до Новгорода Великого. У Києві, вірогідно, він був пов’язаний з якимсь гуртком церковних «вільнодумців». Рівень соціально-економічного розвитку Києва робив можливим виникнення єретичного руху, але був явно недостатнім для того, щоб призвести до церковної реформації.

Дослідники вважають, що до часу княжіння Семена Олельковича належать елементи ренесансу, що з’являються у київському мистецтві 165. Відомо, що кримські караїми мали особливо тісні зв’язки з київською громадою. Коли у 1495 р. великий князь литовський Олександр вигнав київську караїмську громаду, та знайшла притулок саме у Криму 166. Цікаво, що один з членів цієї громади — «Захарія бен-Арон Га-Коген з Києва» написав відомий астрономічний трактат, виявлений Ю. Бруцкісом 167. /101/

Останні роки правління Семена Олельковича характеризуються помітними успіхами у політико-економічному та культурному розвитку Києва. Однією з найцікавіших подій, що відбивала цей розвиток, стала реставрація Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Густинський літопис повідомляє під 1470 р., що «по долгом спустении Батиевом оправлена церков Печерская пресвятыя Богородици, коштом великим от благоверного князя Симеона Олелковича... иже украси ю красотою якоже бе мощно, такожде и внутр иконным писанием; но единоче не тако, яко ж прежде, исперва бо мусиею саженна бысть нетокмо по стенам, но и по земле, и обогати ю златом и сребром и сосуды церковными при Иоане архимандрите» 168.

Київське князівство на цей час стає найбільш реальним потенційним центром, /102/ навколо якого могли об’єднатися колишні землі давньоруської держави, що входили до Великого князівства Литовського і Руського. Об’єктивні об’єднувальні тенденції починали проявлятись все реальніше. Це звичайно занепокоїло польські та литовські правлячі кола. Передчасна смерть князя Семена Олельковича 4 грудня 1470 р. обірвала подальше зростання ролі Києва у політичному та економічному житті країни. Скориставшись нею, у цей історичний розвиток Київської землі рішуче втрутились зовнішні сили. Уряд польського короля і одночасно великого князя литовського Казимира IV ліквідував 1471 р. Київське князівство, перетворивши його на воєводство.

Псковський літопис вмістив виразний панегірик на смерть київського князя, особливо вихваляючи його за боротьбу з кочовиками: «преставися князь Семеон Киевский на Киеве, брат Михаилов Олелькович, честно боронив отчину свою град Киев от силнеи себе ординских царей и от татар; тем же и првознесеся во всеи Руси, и в иныа далекиа земли, яко же и великих киевских княжеи древних честно имя его» 169.

Воєводою на Київ було поставлено католика, литовського магната Мартина Гаштольда, якого кияни «по два разы приеждаючого не приймовали, а у короля просили, абы им князя Михаила, Семенового брата, который в той час был на Новгороде Великом наместником абло наостаток которого з сынов своих дал за князя и пана» 170. Тількі зібравши велике військо, Гаштольд зміг затвердитись у Києві й кияни «единаче принуждены бывше изволиша. И отселе на Киеве князи престаша быти, а князей воеводы насташа» 171. Спроба князя Михайла Олельковича забрати у спадщину Київське князівство не вдалася, хоч він 15 березня 1471 р. залишив Новгород і пішов до Києва ("того же месяца 15 день выеха из Новагорода князь Михаил Кыевскы, а поеха на Киев, на свою вотчину") 172.

Показово, що псковський літопис визнає за ним право на Київ й вже титулує його «Київським».

Ліквідація князівства супроводжувалась посиленням гноблення з боку литовських феодалів. У Київському замку постійно знаходився великий литовський гарнізон, по повітах та волостях поставлена нова литовська адміністрація. Практично актом ліквідації київського князівства була підірвана політична основа боротьби проти польсько-литовського панування, за об’єднання українських (та білоруських) земель навколо Києва на досить довгий час.

Проте і в цей час Київ лишався важливим стратегічним пунктом, об’єктом політичних спрямувань різних політичних сил та держав. Під час воєводства Мартіна Гаштольда у 1474 р. Київ відвідав венеціанський посол А. Контаріні 173. У 1475 р. тут знаходився митрополит Кафи Симон, який приїхав просити допомоги проти турецької агресії. Повідомлення про захоплення турками Кафи застало Си/103/мона за обідом у київському замку у Гаштольда, й він «тотчас от большой печали и умер, и там же в Киеве и похоронен» 174.

Різьке посилення влади литовських магнатів викликало протидію з боку місцевих феодалів, які стали готувати збройний виступ проти литовського панування. На чолі змови стояли князі Михайло Олелькович, його двоюрідний брат Федір Бельський та Іван Гольшанський (теж їхній близький родич). Змовники планували вбити Казимира IV, посадити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича, а в разі невдачі «отсести» від Литви із усіма землями на схід від Березини й приєднатись до Московської держави 175.

Проте заколот був розкритий, а його головні організатори — Михайло Олелькович та Іван Гольшанський — були страчені 30 серпня 1481 р. Лише Федору Бельському вдалося втекти до Москви.

Такою ж невдалою виявилася спроба відновлення київського князівства під час виступу українських феодалів у 1508 р. на чолі з князем Михайлом Глинським. Останній змушений був «від’їхати» до Московської держави, де і закінчив своє бурхливе та авантюрне життя у в’язниці.

Наприкінці XV — початку XVI ст. все більше загострювались відносини між етнічно литовською аристократією і білорусько-українськими феодалами. На передній план все більше стали виходити негативні моменти приєднання до Великого князівства Литовського, позитивні фактори якого на цей час вже пережили себе й перетворились на гальмо подальшого розвитку українських і білоруських земель. З кінця XV ст. прискорився процес державного об’єднання Польщі та Литви. Відбувалося зближення соціально-політичних структур королівства та Великого князівства. У цих умовах українські землі все більше перетворювались на об’єкт інтенсивного захоплення, колонізації та покатоличення. Феодальна експлуатація поєднувалася із національним та релігійним гнобленням.

Центральна державна влада у Литві все більше занепадала. За привілеєм 1492 р. влада великого князя Олександра Казимировича була значно обмежена на користь магнатської Ради. А за привілеєм 1506 р. Магнатьска Рада практично перетворилася на верховний орган державної влади. У країні повністю господарювали різні магнатські угруповання, панувала феодальна анархія. Інтереси литовської та польської магнатерії і шляхетства далеко не збігалися. Так само як і інтереси магнатерії і шляхетства у кожній цих країн. Все це породжувало вкрай заплутану й строкату політичну картину, де кожен боровся з кожним, постійно змінюючи свою власну позицію. Зовнішнє і внутрішнє становище Великого князівства Литовського безперервно погіршувалось. Логічним завершенням цього довгого процесу стала Люблінська унія 1569 р., за якою Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдналися у єдину державу Річ Посполиту на чолі з виборним коро/104/лем, спільним сеймом та сенатом. Ця об’єднана держава правила лише за прикриття повного панування в ньому польських феодалів. Були усунені всі існуючі перепони на шляху захоплення польськими феодалами українських та білоруських земель.

Українські землі, у тому числі і Київська, юридично перейшли під безпосередню владу польської корони. Місцеві феодали не змогли організувати протидію включенню українських земель до складу Польщі, вони віддавали перевагу власним становим інтересам перед національними.

Процеси кінця XV — першої половини XVI ст. призвели до серйозного погіршення соціального та національного становища народних мас й виникнення самобутнього народно-визвольного руху — козацтва, в якому брали участь усі верстви населення.

Становище Києва наприкінці XV — першій половині XVI ст. визначалося загальною політичною ситуацією, що існувала на той час в Україні. Погіршення його було викликане як внутрішньою політичною та економічною кризою великого князівства Литовського, так і постійною загрозою з боку Кримського ханства, яке значно підсилилось за часи правління Менглі-Гірея. Велике князівство, що роздиралося різними протиріччями, боротьбою магнатерії та шляхетства, коливаннями по відношенню до Кракова, із слабкою центральною владою вже не в силах було надійно захистити південні кордони.

У 1479 — 1480 рр. кримських хан Менглі-Гірей через слабкість та мінливість литовської зовнішньої політики різко змінює свою політичну орієнтацію. Якщо з часів Вітовта Литва завжди мала сильні позиції у Криму, то тепер Менглі-Гірей став підтримувати московського князя. Адже Литва мала союзницькі відносини з його найстрашнішим ворогом ханом Золотої Орди Ахматом. З 1479 р. Менглі-Гірей остаточно затверджується на ханському престолі Криму як васал Туреччини. Цим /105/практично завершився процес утворення кримського ханства. Великий князь литовський Казимир продовжував підтримувати Ахмата, а після загибелі останнього — його синів, чим, природньо, викликав невдоволення кримського хана. Великий князь московський Іван III тримав у Москві братів-суперників Менглі-Гірея, чим шантажував останнього.

Весною 1482 р. Іван III вимагав від свого посла у Криму, щоб той настроював хана на похід проти Казимира «на Польськую землю или на кіевскіе мЂста». Цей тиск, як і багаті подарунки, зробили свою справу. Наприкінці літа кримський хан виступив у похід.

Никонівський літопис повідомив, що «сентября 1, по слову великого князя Ивана Васильевича всея Русий прийде Менгли-Гирей, царь Крымский Перекопьскии Орда, со всею силою своею на королеву державу и град Киев взя и огнем сожже, а воеводу Киевского пана Ивашка Хотковича изымал, а оного полону безчислено взя; и землю Киевскую учишша пусту» 176. Псковський літопис додає: «а люди сущая в нем и по всем волостям мужи и жены и дети множество пленивьше сведоша в Орду, и от Кыева зашед плени рускых порубежных городов 11 и, много зла створивши, отъидоше» 177.

Із багатої здобичі Менглі-Гірей послав Івану III золоті потир та дискос з київського Софійського собору.

Цей розгром Києва, який відзначили майже всі українські, литовські та великоруські літописи, справив суттєвий вплив на подальшу долю міста. Висхідний розвиток часів Олельковичів знову був насильно перерваний.

Воєвода Іван Ходкевич, був забраний з родиною до Криму, походив з київських бояр й був причетний до змови Михайла Олельковича й зрадив його. Так, онук Федора Бельського Іван у листі 1567 р. до нащадка Івана Ходкевича писав: «Якъ же предкове твоя зраднымъ обычаемъ сродника нашего князя Михайла Олелковича на Кіе†зрадили, и отъ нашего подданства єсте отлучили ся» 178.

На відновлення міста та замку литовський уряд Казимира терміново мобілізував з усіх земель Великого князівства 40 тисяч війська та 20 тисяч «топорів» — селян «на роботу київську» 179. Проте місто відбудовувалося поступово, багато монументальних споруд перебувало у запустінні. А рішучих дій проти Криму з боку Литви або Польщі не відбулося.

Починаючи з «менглі-гіреєвої іскази» становище міста стало різко погіршуватися. На стані Києва XVI ст. відбивався не тільки самий розгром 1482 р., але й майже щорічні набіги кримчаків на різні області України, постійна загроза нападу, якої зазнавало місто та торгові шляхи, що сюди вели.

Іван III через свої численні посольства спонукав кримського хана на нові напади. Існують повідомлення, про напад кримських татар у вересні 1489 р. на Київ /106/ та Київщину числом війська у 100 тис. Взимку 1490 р. вони спустошують Волинь, доходять до Любліна. А на зворотньому шляху волинське військо розбило їх під Заславом й відібрало полон. Похід весною 1493 р. на Київ зупинила лише велика дніпровська повінь. Сам хан два рази у той рік «сідав на коня».

Напади на Поділля, Волинь, інші землі продовжувались 1494, 1495,1496, 1497, 1498, 1499, 1500, 1502, 1503 рр. тощо. Окрім великих походів відбувалися численні напади дрібних татарських мурз. 1497 р. близько Мозиря вони вбили митрополита Макарія. Не всі їх походи були вдалими; так, того ж 1497 р. їх перехопив князь Михайло Острозький й відібрав полон 180. Порівняння люстрації Київської землі 1471 р. з люстраціями середини XVI ст. показує, що кількість населених пунктів, а також дворів у них на середину XVI ст. значно скоротилась 181. Саме в цей період Київ та його численні монументальні споруди набули того сумного вигляду, який подають мандрівники кінця XVI — XVII ст. Загинули й зруйнувалися через відсутність коштів на ремонти численні кам’яні споруди, що ще збереглися протягом XIII — XV ст.

Литовська влада пропонувала «відступного» Менглі-Гірею — данину та землі, на які він претендував: «А его милость господарь нашъ про тебе брата своєго хочетъ та вчинити: съ своихъ людей и съ князьскихъ и съ панскимъ и съ боярскимъ въ земли Кіевской и въ Волынской и въ Подольской съ каждого человЂка головы велить тобЂ по три деньги дати в каждый год...» 182. Ця данина, хоч і не завжди виплачувалася, також лягала тягарем на економіку українських земель.

Активна протидія кримським нападам і реальний захист українських земель /107/ стали можливі лише за виникнення й зміцнення козацтва як суспільної верстви. Це була глибинна потреба українського суспільства, його самобутня захисна реакція. Найдавніші згадки про козацькі походи належать до 1492 р. Менглі-Гірей скаржився великому князеві Олександрові на киян та черкасців, які захопили татарський корабель під Тягинею. 1493 р. Богдан, черкаський староста, здійснив похід на Очаків, поруйнував замок, забрав залогу й усяку здобич 183.

У 90-х роках XV ст. Київ отримав магдебурзьке право, що було надано привілеєм великого князя Олександра між 1494 та 1497 рр. Втім, це київське самоврядування було значно обмеженим і не відповідало класичному магдебурзькому праву. З іншого боку, кияни мали якісь права ще з часів Вітовта та Володимира Ольгердовича. Вірогідно, органи міського самоврядування являли собою продукт історичного розвитку київської міської громади ще з доби Київської Русі. Офіційне надання місту магдебурзького права литовською владою лише узаконило історичне звичайове право. Великокнязівська влада переслідувала дві головні мети: залучити більше населення до розореного Києва й зробити київське міщанство-бюргерство своїм союзником.

Місто звільнялось від управління та суду великокнязівських намісників. Члени органів міського самоврядування мали вибиратися з середовища заможних міщан (війт, бурмістри та райці). Голова міського самоврядування — війт — затверджувався верховною владою з чотирьох кандидатів, що висували міщани. На частину населення магдебурзьке право не поширювалося. Відомі численні скарги міщан на свавілля воєвод, постійне порушення їхніх прав та вольностей. Але й у такому досить спотвореному вигляді магдебурзьке право сприяло позитивному розвитку міста.

В цілому, політичний розвиток Києва другої половини XIII — середини XVI ст. не був рівномірним й однаковим. Наявні періоди занепадів та підйомів. Після розгрому 1240 р. відбувалося поступове відновлення політичного та економічного життя міста. 1300 р. воно зазнало ще одного удару. Після цього досить відчутний його підйом приходиться лише на другу половину XIV ст. Він завершився поразкою 1399 р. на Ворсклі та розгромом Києва 1416 р. Після феодальних війн 20 — 30-х років новий підйом Києва прийшовся на княжіння Олелька та його сина Семена. Після розгрому міста Менглі-Гіреєм 1482 р. — новий тривалий занепад, Що тягнувся практично всю першу половину XVI ст. Київське князівство було ліквідовано, посилилась польська католицька експансія на Україні, яка разом з агресивними набігами кримчаків стала причиною чи не найтяжчої кризи у історичному розвитку Києва після Батиєвої навали. Скінчилася ця криза офіційним, юридичним захопленням Києва Польським королівством.

Проте, і в цей, найтяжчий для розвитку міста період, незважаючи на свій /108/ «великий впад», Київ продовжував відігравати важливе політичне й військово-стратегічне значення. Він являв собою щит, перепону для хижацьких набігів кримських феодалів на внутрішні області Литви і Польщі, був базою для ударів проти грабіжників, оплотом та економічною базою молодого козацтва. Про його значення кримський хан писав польському королю: «Взійшовши на київські гори, я би одним оком дивився звідти на свій Бахчісарай, а другим — на твій Краків» 184. Не наполягаючи на аутентичності цього документу, відзначимо, що він вірно відбиває значення Києва. Згадаймо, як Вітовт вказував, що «Києв є головою всіх стародавніх руських земель».

Важливою особливістю політичного значення Києва протягом всього досліджуваного періоду було те, що в історичній традиції східнослов’янських народів Київ залишався стародавнім стольним містом, символом їхньої єдності, традиційним центром митрополії. З кінця XV ст. московські володарі претендували на Київ як на свою стару «вотчину». В очах сучасників володіння Києвом ідеологічно й юридично давало право на роль зверхника всіх колишніх давньоруських земель. Стольним містом залишався Київ навіть у свої найтяжчі часи й для всіх українських земель./109/























Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу II.


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.