[Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 192-245.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу IV.





Розділ IV.

ЕКОНОМІЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК КИЄВА XIII — XVI ст.



У першій половині XIII ст. до самої Батиєвої навали економічний та культурний розвиток столиці Давньої Русі продовжував розвиватись по висхідній. Можливо, Київ уже не так вирізнявся на фоні інших міських центрів, не так височів над ними. Але це відбувалося не за рахунок занепаду Києва, а за рахунок розквіту багатьох міст та земель. Дослідження Б. О. Рибакова, П. П. Толочка, Ю. С. Асєєва та інших спростували поширену думку про економічний занепад міста з другої половини XII ст. Про це яскраво свідчать й археологічні знахідки останніх років. Наприклад, іконки з розкопу по вул. Велика Житомирська, 2 — Іоан Хреститель та Христос на троні 1. Дослідниками виділена група пам’яток дрібної пластики початку XIII ст., яка була створена у Києві майстрами безпосередньо пов’язаними із столичною візантійською школою 2.

Про широкі зв’язки з Візантією та Малою Азією свідчать матеріали садиби з урочища Гончарі та Кожум’яки (вул. Воздвиженська, 25) 3. 1987 р. розкрито дві будівлі, які складали єдиний комплекс. Серед знахідок багато скляних виробів (посуд, каблучки, намистини, браслети) київського походження, кам’яний хрестик, бурштин, іграшка у вигляді вершника вкрита зеленою поливою, різний полив’яний посуд. Серед останнього — кераміка із світло-зеленою поливою, орнаментована горизонтальними та хвилястими лініями, яка часто зустрічається у Степовому Надпоріжжі і пов’язана із дніпровським водним торговим шляхом 4, фрагменти амфорної тари. Серед знахідок вирізняється візантійське синє та молочного кольору скло.

У будівлі № 1 було виявлено фрагменти чаші з тонкого непрозорого скла молочного кольору, прикрашеного золотим розписом та червоною емаллю. Вінчик посудини — прямий, позбавлений будь-якого розпису. Він обмежувався вузенькою рельєфною наліпленою стрічкою, трохи нижче якої поступово починалася опукла, /193/ сферична частина посудини. В її верхній частині йшов орнаментований пасок, середина якого була прикрашена хвилеподібною (синусоїдальною) лінією та волютами й комоподібними лініями. Хвильова та обмежуючі лінії були нанесені золотою фарбою, а волюти та комоподібні лінії — червоною емаллю (рис. 91). Нижче була розташована головна композиція розпису посудини. У центрі знаходився медальйон, утворений подвійним золотим колом. У медальйоні п’ять пар золотих паралельних ліній, перехрещуючись, утворювали маленькі квадрати, в середині яких було вміщено червоні хрестики. Обабіч медальйонів знаходилися рослинний орнамент у вигляді тонких гілочок та фронтально розташовані птахи з розправленими крилами, можливо соколи. Рослини та птахи були розписані золотою фарбою. Знизу центральна композиція обмежувалася золотою смужкою (можливо двома паралельними).

Реконструкцію даної посудини можна цілком вірогідно запропонувати у вигляді сферичної чаші.

Найближчі аналогії знайденому на Гончарах та Кожум’яках склу є відомі посудини з розкопок Новогрудка, з будівлі № 10 5. Вони виконані з такого ж матового тонкого скла молочного кольору, яке було розписане золотом та червоною емаллю. На сферичній чаші з Новогрудка в центрі такі ж медальйони з червоними хрестиками, обабіч яких знаходяться гілки рослин такого ж точно типу та фронтально розташовані птахи. Проте лінії в медальйоні новогрудської чаші прямі, а червоні хрестики, навпаки, розміщено косо, орнаменти паска під вінцями — іншого характеру. А медальйон з новогрудського флакону практично ідентичний медальйону київської чаші. Тобто, хоча орнаменти та деякі дрібні деталі з київської та новогрудських посудин не збігаються, цілком ясно, що всі ці вироби одного стилю і належать до візантійської групи скляних виробів, для якої є характерним розпис у вигляді зображення птахів, а також медальйонів-дисків, що заповнені фігурними червоними хрестиками. Походять ці скляні посудини з одного центру. Такий же посуд виявлено 1991 р. на Чернігівському дитинці 6.

Як відомо, подібна скляна продукція відома за знахідками в Єгипті, Іраку, /194/ Греції, на Кіпрі, у Вірменії Дослідники пов’язують її походження з Корінфом або сірійськими володіннями Візантійської імперії та датують XI — XIII ст.7

Виявлення у Києві візантійського скляного посуду цих груп дозволяє досить впевнено стверджувати, що візантійський скляний імпорт надійшов до Новогрудка через Київ. Найвірогідніше він пов’язаний з київськими купцями, з києво-візантійськими торгівельними зв’язками. Виявлене візантійське скло за супроводжуючим матеріалом датується кінцем XII — початком XIII ст. Весь комплекс, знайдених в обох будівлях та на садибі речей, свідчить, що її господар не був ані гончаром, ані кожум’якою. Можливо міг мати справу з ювелірним ремісничим виробництвом, про що свідчать знахідки уламку ювелірної ливарної формочки та необробленого бурштину. Проте більше підстав віднести його до купецького стану і в будь-якому випадку до людей досить заможних.

Безсумнівно, що володар цієї садиби на Гончарах та Кожум’яках був заможною людиною. Дослідники слушно вказували на дуже велику реальну вартість розписаних золотом та емаллю скляних посудин, які здолали довгий та й досить небезпечний шлях з країн Середземномор’я до Києва. Деякі з них цінувалися нарівні із золотом. Вірогідно, володар садиби був тісно пов’язаний з торгівлею з Візантією, з великим дніпровським шляхом «от грек», Кримом (Херсонес, Сугдея) і далі з самим Константинополем та малоазійським узбережжям Чорного моря (Сіноп, Трапезунд).

1988 р. на даній садибі виявлено дві мідні монети сельджуків Рума (рис. 92). Обидві монети добре збереглися. Зображення та легенди на них не дуже затерті, що свідчить про недовгий час їхнього перебування в обігу. Перша монета діаметром біля 25 мм. На одному боці викарбовано зображення вершника на коні, що скаче вправо, за правим плечем якого знаходиться спис (тризуб?). Голова у /196/ круглій шапці, яка зовні нагадує давньоруський князівський головний убір (проте може бути тюрбаном), оточена крапковим ореолом. У лівій верхній частині монети вміщено шестипроменеву зірку (сонце) з крапкою у центрі. Зображення дуже чітке, високорельєфне, усі деталі (грива коня, стремено, вуздечка тощо) ретельно пророблені. На звороті трьохстроковий напис арабською мовою, оточений крапками. Штамп при карбуванні був трохи зсунутий вбік. Монета належить до чекана сельджуцького султана Сулеймана II (1200 — 1203).

Друга монета, такого ж діаметру, мала на обох боках трьохстроковий напис арабською мовою, оточений крапками. Штамп при карбуванні також був трохи зсунутий відносно диску заготовки монети. Вона належить до карбування султана Кайкауса I (1210 — 1219).

Знахідка цих монет надзвичайно рідкісна для давньоруської археології. Адже у історіографії до цього випадку невідомі знахідки сельджукських монет на території Київської Русі. У Східній Європі відомі лише поодинокі знахідки мідних сельджукських монет XIII ст. у Криму та Волзькій Булгарії.

Сельджукські монети XIII ст. поширені в обігу у Закавказзі. Головним регіоном поширення карбування сельджуків Малої Азії було межиріччя Араксу та Кури. В окремих випадках монети доходили на заході до Чорного моря (район Сухумі) і на схід до Каспійського (Баку). Проте переважна більшість знайдених там монет викарбувана із срібла. Мідних же монет знаходять дуже мало і на території Закавказзя.

Існує кілька можливих варіантів попадання сельджукських монет до Києва. По-перше, внаслідок звичайних торгових операцій через кримські міста (Судак, Херсонес), з Нікейською імперією, різними малоазійським портами Чорного моря.

Існують також відомості про прямі контакти русичів із сельджуками. Про один з таких контактів повідомляє нам «Історія сельджуків» Ібн Бібі (близько 1281 р.). Сельджуцький султан після скарг купців про грабежі та утиски організував ряд каральних військових експедицій на узбережжя, Вірменію та Согд.

Один з купців скаржників вів торгівлю з половецькими та руськими землями ("в країнах Кіфджак та Русія"), був пограбований, коли «прибув до місця переправи біля Хозарського моря». Сюди у 1221 р. і послав султан Ала ад Дін Кайкобау (1219 — 1234), спадкоємець султана Кайкауса I, велике військо під командуванням еміра Маліка аль Умару Хусамуддіна, яке переправилось через Хозарське море і взяло в облогу Согд. Половці звернулися по допомогу до якогось руського князя, ім’я якого Ібн Бібі не називає. О. Ю. Якубовський висловив припущення, що це був рязанський князь, оскільки серед подарунків, які сельджуки отримали від руського князя, значився льон 8. Проте льон, звичайно, можна пов’язувати не тільки з Рязанською землею. Знали його й у поліському регіоні, наприклад/197/ Відомо, що печерські ченці обробляли льон на пряжу, ткали полотно й шили собі сорочки. Житіє Феодосія Печерського розповідає, що коли на свято Успіння Богородиці у монастирі скінчилася олива (деревна олія) для лампад, то ченці надавили олію з лляного насіння ("в семени льнянемъ избити масла и то вълиявъше в кандила") 9. До того ж навряд чи у подарунках фігурував сам льон як рослина. Вірогідніше, це було полотно або вироби з нього, які могли бути придбані князем не обов’язково у тій землі, де він правив.

О. П. Новосельцев заперечував цю здогадку О. Ю. Якубовського, спираючись на згадку серед подарунків угорських коней.

Вважаємо, що такий князь міг походити з південних уділів Київської або, можливо, Чернігівської землі. Вони підтримували зв’язки із Заходом, мали традиційні контакти з половцями, приазовськими та причорноморськими землями.

Під час битви з сельджуками половецьке військо було вщент розбите ще до прибуття руських дружин. Руський князь, довідавшись про розгром половців, розпочав переговори з сельджуками, які завершилися мирною угодою. Остання була скріплена взаємним обміном подарунками. Емір Малік аль Умару Хусамуддін відпустив посланця руського князя «з розкішними одежами та цінними подарунками й з особливо почесним убранням разом з позолоченою шапкою султана і вручив йому листа, наповненого люб’язностями».

Після битви з половцями Согд був захоплений сельджуками, які у ньому зруйнували християнські церкви, а натомість «менш ніж за два тижні збудували мечеть». О. П. Новосельцев вважає, що Согд хроніки їбн Бібі це Судак (Сурож) у Криму 10. Проте, можливо, що все ж це був Согд кавказький, а не кримський. Адже переважно всі інші події пов’язані із «землею Леона», де пограбовано ще одного із скаржників — купця з Алепо. Поблизу фортеці кримського Судаку важко знайти і місце, де б могла розгорнутись більш-менш велика битва з використанням великих мас кінноти, яка складала головну силу як сельджуків, так і половців.

Дане питання важливе для історії тогочасного Криму, адже практично на цьому повідомленні грунтується думка про завоювання на початку XIII ст. сельджуками Судаку й частин узбережжя Східного Криму. А на цьому, в свою чергу, базується думка про шляхи впливу сельджуцького мистецтва на мистецтво Криму та його прояви у конкретних речах прикладного мистецтва, архітектурних деталях.

Втім, у даному випадку для нас не має принципового значення, про який же конкретний Согд йдеться у Ібн Бібі. У будь-якому випадку до місця подій підходили руські війська, відбувались переговори, отже здійснювались безпосередні контакти руських та сельджуків.

Не виключено, що ці монети з’явились у Києві дещо пізніше — у середині /198/ XIII ст. разом з монгольськими військами або руськими загонами, які використовував Батий під час війн у Закавказзі та на Близькому Сході. Серед інших купців, яких зустрів у Києві Плано де Карпіні, був Яков Реверей з Акри. Археологічні матеріали свідчать про існування майже на тому ж місці осередку другої половини XIII — XIV ст., який підтримував традиційні зв’язки з Півднем, найвірогідніше через Крим.

Навала Батия на Русь 1237 — 1241 рр., розгром міста, наступні військові події різко перервала висхідний економічний та культурний розвиток Києва.

Найстрашнішого удару монгольська навала завдала високорозвинутому ремісничому виробництву міста. Багато першокласних майстрів загинуло, було забрано до Монголії або Золотої Орди, а якась частина врятувалась у вцілілих містах Галицько-Волинського князівства та Північно-Західної Русі. У значній мірі відбувся «інформаційний розрив» між генераціями київських ремісників. Нові майстри не пройшли відповідної школи, були втрачені виробничі секрети, що передавались з покоління у покоління. Їхні ряди здебільшого комплектувалися вихідцями з сільської місцевості периферійних невеличких міст, які стояли на значно нижчому професійному рівні. Важливим фактором була відсутність належної матеріальної бази, необхідної для таких галузей ремесел як ювелірне, каменерізне, склоробство тощо. Значно звузилось й коло замовників. Виробництво багатьох видів ремесел припинилося або провадилось у невеликих масштабах. Техніка ремесла стала грубшою і простою. Загальний обсяг ремісничого виробництва міста став незначним. Археологічні знахідки ремісничих виробів або інструментарію нечисленні. Найбільше поширення у цей час мали життєво необхідні спеціальності: гончарів, ковалів, чинбарників, шевців, кравців тощо.

Переважна більшість ремісників зосереджувалась на Подолі. Звичайно ремісники однієї спеціальності мешкали у одному районі, зручному для їхнього виробництва (безпека, близькість до сировини, води). Але думка, що від таких ремісничих слобод у топоніміці Подолу залишились вул. Кожум’яцька, Гончарі, Дехтярі, Ковальська, Соляна тощо, як показали останні дослідження, є хибною.

Археологічні знахідки дозволяють стверджувати про наявність гончарного, ковальського, бронзоливарного, ювелірного виробництв, можливо склоробства.

Писемні джерела XV ст. вказують на такі ремісничі спеціалізації, що існували у Києві: теслярі, столярі, ковалі, лучники та стрільники, чоботарі, кравці, шевці, кушніри, золотарі, винники, постригачі (цирюльники), різники, пекарі, римарі, конвісари, сідляри 11. У документі вказані не всі ремісничі професії. Повинні були бути ще майстри з випалу цегли, бондарі, іконописці, будівники укріплень тощо.

Київські ремісники були об’єднані у цехові організації. Вся діяльність цехів /199/ суворо регламентувалась статутами. Майстри тримали підмайстрів та учнів. У місті існували також позацехові, неорганізовані ремісники — «портачі».

Особливо славилися київські стріли. Як повідомляв Михалон Литвин за десять таких стріл татари нагружали баржу солі з Качібеївського лиману. Можливо, це і перебільшення, але відбиває їхню значну цінність 12.

Ремісники виплачували воєводі по 2 гроша кожен. Крім того, лучники давали йому «по луку доброму», шевці — «по паре ботов», ковалі — по сокирі, стрільники — по 10 стріл, а римарі, кравці та кушніри робили йому «даром, что роскажет». Різники давали від кожної «яловицы по грошу» 13.

Значну роль у економіці Києва відігравали також і промисли. Найбільший з них був рибний. Рибалки об’єднувались у спеціальний цех. Розміщений на Дніпрі, поблизу численних рукавів, протоків, озер Київ являв собою великий рибальський центр. Це відбивають актові документи, свідоцтва сучасників, археологічні знахідки риб’ячих кісток та луски. Рибу доставляли на спеціальних суднах-комягах: «Рыбы привозят с верху або з низу, просолныи и вялый до места Киевского». Кожну десяту рибу віддавали воєводі, а з комяги йому йшло 6 — 10 грошей 14. Серед риб згадуються щуки, соми, лящі, коропи, бєлуги, осетри. Михалон Литвин писав, що «ріки рясніють невірогідною кількістю осетрів та інших великих риб, які піднімаються з моря нагору по річках у прісну воду».

Провадилось промислове полювання на хутрового звіра (перш за все бобрів та куниць), а також оленів, зубрів, кіз, кабанів тощо. Михалон повідомляє про те, що весною «наповнюють цілі човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебедів, а потім їхніми пташенятами наповнюють пташники» 15.

Великі прибутки киянам приносило бджільництво (пасічне та бортничне), яке постачало місто у значній кількості медом та віском. Вони ж йшли далі на експорт.

Розвивався промисел, пов’язаний з мірошництвом. На околицях міста й за ними знаходились численні вітряки та млини. Здебільшого вони належали замкам та монастирям. Так, Видубицькому монастирю дозволили «греблю засипати и млын збудовати на Поточку», а Пустинно-Микільському — на р. Дарниця 16.

Київські мешканці були найтісніше пов’язані і з сільським господарством. Багато з них мали сади й городи, худобу, займалися хліборобством. Це було типовим явищем для європейських міст доби феодалізму. Таким заняттям киян сприяв посадибний характер забудови міста, мала щільність заселення, яка давала можливість розміщувати всередині міста сади та городи. Фруктовими деревами та виноградом були засаджені схили Старокиївської гори, Щекавиці, Кудрявця, територія Печерська. Павло Алеппський писав, що на Подолі «при кожному житлі розведено просторий обгороджений сад, засаджений плодовими деревами всіх існуючих тут сортів». До Печерського монастиря «ми прямували між незліченними /200/ садами, що розкинулися значно в шир, які засаджені мигдальними й тутовими деревами та виноградом. У кожному саду свою будівля». На Видубичі він також прямував «серед гаїв з плодових дерев, як-то: слив, яблунь, ліщини тощо» 17. Картина середини XVII ст. навряд чи значно відрізнялася від загальної ситуації попереднього часу.

Про наявність коней та худоби у київських міщан вказує грамота великого князя Олександра 1494 р. ("коней и животины и овец и свиней по киевским дворам не згоняти") 18. 1481 р. король Казимир дорікав Менглі-Гірею про те, що татари під Києвом захопили «стадо мещанское» і 800 коней 19.

Сіножаті, необхідні для міської худоби, знаходились переважно на Оболоні (куди вела вул. Бидлогонна, або Волоська), луках біля неї, на лівому березі Дніпра.

У численних грамотах згадуються різні промисли та сільсько-господарські заняття, до яких мають те чи інше відношення мешканці Києва. Характерна грамота 1557 р. (вона аналогічна багатьом більш раннього часу), якою Богдан Дублянський продав київському міщанину С. Мелешковичу землю Юріївську на р. Віті, «пашную, бортную и сеножати, з дубровами, и пашнями, и припаши, польми, бобровыми гоны, ловы зверинными и пташинными и зо всеми иншими входы и пожитки» 20.

Проте при всій життєвій важливості занять сільським господарством, для киян вони були не головною, а додатковою справою. Ремісниче виробництво набувало товарного характеру, зростала питома вага виробів та сировини, розрахованих на продаж.

Важливу частину економіки Києва становила торгівля, яка була тісно пов’язана з розвитком ремесла, промислів та сільського господарства міста, його округи.

Рівень розвитку зовнішньої та внутрішньої торгівлі характеризує самий розвиток міста у кожний конкретний історичний відтинок часу. Міський торг був центром громадського життя, займав важливе місце у загальній структурі міста. На ньому знаходився магістрат, міський собор (церква Успіння Богородиці Пирогощей).

Незважаючи на уривчастість та нестачу джерел, можна стверджувати, що навіть у перші роки після Батиєвого розгрому Київ продовжував залишатись центром внутрішньої та міжнародної торгівлі. 1246 р. Плано де Карпіні їхав до Києва разом з купцями з Вроцлава (Бреслау), після його від’їзду далі до Монголії у місто прибули «численні інші купці як з Польщі, так і з Австрії». По поверненні з Каракаруму наступного року він зустрів тут нових купців, найвизначніших з яких Карпіні назвав поіменно «Михайло Генуезький, а також Варфоломей, Мануїл Венеціанський, Яков Реверей з Акри, Миколай Пізанський; це найголовніші. Інші менш важливі, як-то: Марк, Генріх, Іоан Вазій, інший Генріх Бонадіес, Петр Пасхамі; було ще багато інших, але імена їхні нам невідомі» 21. Ці купці прибули /201/ Константинополя й походили з найбільших європейських та близькосхідних торгових центрів.

Про торгові зв’язки того ж часу зі Сходом свідчить скарб мідних дірхемів, карбованих у Бухарі, виявлений 1845 р. поблизу Кирилівського монастиря.

Головною торговою площею Києва традиційно продовжував залишатися подільський торг. Там стояли комори київських купців, торгові ряди. Поруч розміщувались склади, двори приїжджих купців. У Києві знаходились торгові двори вірменських, російських, молдавських, генуезьких купців. Міські ваги та міри зберігались у соборі Успіння Пирогощі.

У постійній, повсякденній торгівлі головне місце займали продукти харчування та предмети вжитку. Переважно місцева торгівля була привілеєм «перекупок», «перекупней» (їх ще називали «рядовницями», прасолами, гендлярами). Вони купували вироби ремісників, продукти у селян, привезені здалеку товари у купців. Звичайно перекупники мали свої місця у «рядах» на ринку або власні крамниці. Вірогідно, вони (як в інших великих містах) об’єднувались у свій цех. Нова людина, яка хотіла торгувати продуктами харчування, обкладалася значно більшим митом, ніж перекупники. Торговці хлібом платили збирачу «в каждую суботу, от товару по дензе, а который человек похочет. новотный... тот мает дати осмънику куницу, дванадцать грошей» 22. Крім хліба та збіжжя тут торгували м’ясом, птицею, яйцями, маслом, сиром, медом, фруктами й овочами. Значне місце у місцевій торгівлі належала рибі, яку у великій кількості виловлювали з Дніпра та інших річок.

Про велику кількість харчів у Києві свідчать записки багатьох сучасників. Венеціанський посол А. Контаріні у 1474 р. відзначав, що «місто багате хлібом та м’ясом». Михалон Литвин писав, що «у неприглядних київських хатах зустрічається не тільки достаток, але навіть величезна кількість плодів, овочів, меду, м’яса та риби.»

Із сільської округи до міста завозились також сіно й солома, дрова, деревне вугілля, будівельний ліс, деякі види сировини. У свою чергу на ринку купували ремісничі вироби або товари для села.

Вигідне географічне розташування Києва, де перехрещувались великі торгові шляхи, що пов’язували Західну та Східну Європу, Балкани, Близький Схід, давні традиції його участі у міжнародній торгівлі було причиною того, що місто продовжувало лишатися великим центром міжнародної торгівлі. Тут знаходилась одна з головних митниць Литовсько-Руської держави. Документи кінця XV ст. показують, що за величиною митних зборів Київ займав одне з перших місць у Великому князівстві.

Одним з головних напрямків київської торгівлі залишався Південь (Крим, Ту/202/реччина, Балкани, країни Близького Сходу). Переважно через Київ здійснювалася торгівля з Півднем й, частково, зі Сходом російських князівств, білоруських та прибалтійських земель.

Великі водні артерії, що підходять до Києва, багато в чому сприяли тому, що він став головним центром, де збирались купці з різних міст Східної Європи у каравани для відправлення до Криму і далі. Торгові валки пересувались суходолом та Дніпром. На думку M. M. Тихомирова, з цим шляхом пов’язаний розквіт Судаку XIII — XIV ст.23 Водний шлях відігравав менше значення, ніж у попередню добу, через «технічні причини». Адже в умовах розвинутого судноплавства однодревки вже не задовольняли торгові потреби, а морські кораблі нової конструкції не могли пройти Дніпром до Києва через пороги. Проте південна частина шляху продовжувала грати велику роль. Невипадково сюди переносило свої південні кордони Велике князівство Литовське і Руське. Їх охороняло Олешшя (пізніше генуезький замок Леріці).

Важливим пунктом на цьому шляху була Таванська переправа, де стояла Вітовтова баня (башта) — митниця. Розкопки відкрили тут археологічні матеріали XIV — XV ст. Про Таванський перевіз згадує Михалон Литвин та Г. Боплан. Сюди сходились шляхи з Азова та Галицько-Волинських земель. Тут було зручно гуртуватись у каравани, що відправлялись на Схід або до гирла Дунаю, до Константинополя, Криму тощо. Надчорноморські степи, що належали до Золотої Орди, були об’єднані широтним торговим шляхом, який став фактично однією з ділянок Великого шовкового шляху.

Іншим важливим шляхом на Молдову, Балкани та Константинопль був гостинець з Києва на Аккерман-Білгород. Його описує ієродиякон Зосима, який 1419 р. у Києві приєднався до купецького каравану, що прямував до Константинополя: «Я пошел из Киева с купцами и вельможами великими и прошел 30 миль» до Брацлава на Бузі, звідти «пошли татарскою степью и шли 50 миль татарскою дорогою», яка зветься «на великий дол» до перевозу й митниці на Дністрі. «И оттуда три дня шли по валашской стороне до Белгорода... Оттуда девять верст до моря. На самом устье Днестра стоит столп, который зовется Фонарь, тут была корабельная пристань». За три тижні (до 14 листопада), незважаючи на осінні шторми, корабель із Зосимою прибув зо «цареградського устья» 24. Цим же шляхом їздив з Києва до Константинополя та назад митрополит Кіпріан (а також Діонісій інші митрополити), який писав у посланні до Сергія Радонезького: «Еду к Царюгороду коньми на Волошскую землю» 25. 1389 р. Кіпріан, повертаючись морем з Константинополя до Білгорода, потрапив у сильний шторм та грозу, а звідти суходолом прямував до Києва.

Відомо, що через Білгород йшов експорт збіжжя, меду, воску, солі та коней. /203/ цілком логічно гадати, що перші три продукти були українським експортом і, якщо хліб поступав з Поділля, то віск і мед йшли через київський ринок. Про зв’язки з Придунав’ям та Молдовою свідчить золотоординська кераміка, виявлена розкопками 1990 р. на Гончарах та Кожум’яках (рис. 94, 95). Вона була поширена на всій територій Золотої Орди, проте частину з неї можна пов’язати із західним улусом (Молдова, Придунав’я). Це червоноглиняні тарілки з прозорою поливою. Орнамент гравовано тонкою лінією по ангобу й підфарбовано коричневою та зеленою поливою. Плями цієї поливи не збігаються з прокресленими контурами, що досить характерно для Старого Орхею 26.

Чаші з «кашиного» тіста з рожевим відтінком, які мали бірюзову склоподібну поливу та підполивний розпис кобальтом, а також глечики (один з носиком) можна пов’язати із Сараєм, кримськими центрами. З Херсонеським центром пов’язують полив’яну кераміку, виявлену при розкопках митрополичого саду Києво-Печерського монастиря В. О. Харламовим та В. М. Гончаром.

Крім продуктів бортного промислу найбільшим попитом користувалося хутро. Плано Карпіні для подарунків у Каракумі закупив хутра. Гійом де Рубрук (1253 р.) повідомляв, що купці з Русі привозили до Судака (Сурожа) різне хутро. Для подорожі йому радили скористатися фурами, які використовують ці купці для перевезень хутра. Звичайно, це хутро походило не тільки з Київської землі, а, /204/ перш за все, ще був товар з Північно-Східної та Північно-Західної Русі, Прибалтики (Твер, Москва, Новгород тощо). А. Контаріні писав, що у Києві «збирається немала кількість купців з хутром, вивезеним з Верхньої Росії, об’єднавшись у каравани вони їдуть до Кафи» 28. М. Литвин свідчив, що по ріках, які витікають «з Литви, Русі, Волині та Московії... справляють до Києва рибу, м’ясо, хутра, мед».

Якісь руські торгові осередки знаходились у Сурожі та Кафі, які вели торгівлю з українськими землями і, звичайно, з Києвом. Серед мешканців Володимира, які 1288 р. оплакували смерть князя Володимира Васильовича літопис називає і «Сурожцев». Серед актового матеріалу Кафи (1281 р.) документи говорять про експорт хутра, серед якого горностай та білка 29.

У Києві продавали хліб з Середньої Наддніпрянщини, можливо частково Волині та Поділля, для Кримського ханства. Менглі-Гірей писав про те, що його «базаране (купці — Г. І.) до Києва поехали жита купити» 30. Важливим фактором київської торгівлі була сіль. Сіль до Києва доставляли з Коломії (білу) та переважно з причорноморських лиманів, Сиваша. «А до Кочибея по соль ездити и брать водлуг обычаю староданого мыта давати с Кыева... мають за сторожею людей наших», — свідчить грамота великого князя литовського Олександра 31. Качибиївську сіль вивозили київські чумаки ("соляники") частково на комягах, а переважно возами. Вивозилася сіль і з Таврики. Рубрук відзначав, що торгівля сіллю, за якою їздили «з усієї Русії», приносила Батию та Сартаку великі прибутки. За кожен віз солі покупці давали два «шматки» тканини 32. Надлишки солі відправлялися з Києва вверх по Дніпру та Прип’яті на Мозир і далі 33.

З Києва на Крим, таким чином, йшло зерно, хутра, шапки та інший одяг, оздоблений хутром, мед, віск, стріли з орлиними перами, серпи, ножі. Зерно часто йшло далі за межі Криму у Константинополь та Кіпр. Цим же шляхом, переважно, надходили до Криму товари з Північно-Східної Русі.

Особливу статтю торгівлі з Кримом складав аргіш — степні стада коней, баранів й всякого «бидла», що зосереджувались у великих кількостях у надчорноморських степах. У кримських татар накопичувалася величезна кількість аргішу, який потребував збуту. Київ був його головним ринком. Велика сума мита з аргішу й обов’язкова присутність при його стягуванні спеціальної урядової особи свідчать про виключну важливість для державної скарбниці цієї торгівлі 34.

Важливу роль у торгівлі Києва мали його контакти з різними російськими та білоруськими містами (Твер, Москва, Новгород, Мозир, Могильов, Брянськ, Смоленськ тощо). За мирною угодою Ольгерда та Дмитра Івановича 1371 р., дозволялася взаємна вільна торгівля на території обох держав, в усіх великих містах 35. На давні, традиційні зв’язки вказує й угода Вітовта з великим князем Тверським Борисом Олександровичем 1427 р., яким дозволялася торгівля тверських купців у /205/ Києві. Витяг з угоди «пошлины имати по давньому, а нового не примышлять» ясно вказує, що києво-тверські зв’язки мали вже багатолітні традиції 36. У писемних джерелах часто згадуються імена тверичан, які знаходились у Києві: «А в Києве торгом летось наши торговцы, тверичи жо Климушка Михалев, до Васко Аннин складники, у обеих товар за один был» 37. Знаменитий тверський єпископ Арсеній походив з Києво-Печерського монастиря. Економічні та культурні зв’язки зміцнювалися династичними шлюбами київських та тверських князів. За даними грамот XV ст. торгові шляхи з Твері на Київ вели через Городок, Вязьму, Смоленськ. Наприкінці XV ст. торгівля цим шляхом відбувалася інтенсивніше за московський напрямок через Путивль. 1499 р. путивльські митники просили дозвіл на оренду й смоленського мита, оскільки купці переважно йшли на Смоленськ, а не Путивль 38.

З Московським князівством, пізніше з Московською державою також підтримувались широкі торговельні зв’язки. Про це свідчили А. Контаріні, М. Литвин, актові документи. Р. Гейденштейн повідомляв, що «у Києві чимало купців, які займаються торгом з Москвою» 39. До Києва довозилися хутра, сідла, збруя, вироби з металу й дерева, зброя, мед, віск тощо. На київських торгах російські купці купували коней, овець, сіль, східні товари. Саме через Київ велася московська торгівля з Кримом, Туреччиною, іншими країнами Близького Сходу.

Середньовічна торгівля у Києві суворо регламентувалася, особливе значення серед цих регламентацій мали «складське» право та сталі, обов’язкові торгові маршрути. Переважно «складське» право у Києві діяло у обмеженій формі, яка дозволяла по завершенні терміну перебування у місті слідувати далі з товаром, який ще не розпродали. Проте деякі документи вже початку XV ст. показують, що для іноземних купців у Києві застосовувалась абсолютна форма такого права, тобто їх зобов’язували обов’язково продавати у місті весь свій товар. У 1488 р. литовські посли Казимира IV нагадували великому князю московському Івану III: «А иные гости заморские николи не бывали в нашей земле далей Киева; до Киева приезживали с товары, и попродавши товары в Киеве, опять за ся с Киева ворочались; бо здавна и за отца нашего всим гостем заморским склад бывал в Киеве» 40. У посланні /206/ князя Олександра 1498 p. по справі затриманого посла Плещеєва «со многими гостьми» було сказано, що «в нашей земли, в Кіеве и в Луцку склады издавна были всяким купцом заморским» 41. У литовсько-тверських угодах Київ виступав південною межею на шляху тверських (та и інших російських купців) 42.

Купці повинні були їздити визначеними маршрутами, не минаючи митниць. У згаданому посланні 1498 р. було обумовлено, «что гостем нашим добровольно ездити на обе стороны по нашим землям старыми обычными дорогами, ... а новыми дорогами мыт не объезжати». Караванам та купцям, що намагалися уникнути зайвих витрат і не сплачувати мита, влада не гарантувала безпеки й позбавляла права на відшкодування збитків. У 1498 р. у Путивлі було затримано посла Михайла Плещеєва, з яким йшли купці, що намагалися приєднанням до посольства уникнути сплати мита. Московські посли були звинувачені у тому, що «гостей-купцов приводят с собою мимо наши головные мыта». На протести Кримського уряду проти розгрому купецького каравану поблизу Санжар 1545 р. литовський уряд відповів, що «ти купцы сами собе в том кривы, и ж опустивши дороги свои звечистыи, стародавьные и нейдучи с товари своими, водле давнего обычаю на замки е.м.: Киев, Черкасы и Канев, яко первый бывало, а иншими дорогами новыми незвычайными, где есть великая небезпечность, с товары своими пошли, а до замков е.м. дорогою ити не хотели». Купці й самі пояснювали, що «уежъдчаючи от мыт замков... пошли есмо с местъца с Перекопа не дорогою, через поля яловые, где николы купцы предкове наши, а ни мы сами не хоживали» 43.

Про це ж свідчить Михалон Литвин: «Якщо ж купці, уникаючи двох перевозів через Борисфен та не бажаючи сплачувати мита..., залишають старий шлях, що проходить через володіння вашої величності й від тавричеських воріт повертають униз, а потім прямують непротореними степами до Московії через Путивль, або повертаються цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують розбійники, які блукають тими місцями». Він також відзначав, що «Київ багатий на іноземні товари, бо немає шляху звичайнішого, ніж стародавня, давно прокладена і добре відома дорога, що веде з чорноморського порту міста Кафи через Ворота Тавріки на Таванський перевіз на Дніпрі, а звідти степом на Київ» 44. Актовий матеріал також відзначав, що на першу половину XVI ст. це була дорога «стародавня», «звечная», «з давных з вечных часов купъцом ... дорога звыклая, то есть меновите на Тавань а на замки ... на Черкасы, на Канев, а на Киев» 45. Досвідчений та спостережливий дипломат М. Литвин писав, що «цим шляхом відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії та Сірії на північ до Московії, Пскову, Новгороду, Швеції та Данії всі східні товари, як-то: дорогі каміння, шовк та шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець та інші прянощі. Цим шляхом часто прямують іноземні купці; вони склада/207/ють загони іноді у тисячу чоловік, які звуться караванами й супроводжують обози, що складаються з численних навантажених возів й нав’ючених верблюдів».

Це свідоцтво сучасника дає добре уявлення про роль Києва у міжнародній торгівлі навіть у ті найгірші для міста часи.

Внутрішня та міжнародна торгівля приносила досить великий прибуток Києву та його мешканцям, сприяла підйому його економічного життя. Той же М. Литвин відзначав, що «під час проходу каравана значні прибутки дістають київські мешканці: воєводи, митники, купці, міняйли, човняри, візники, трактирники й шинкарі, і обставина ця не викликала досі нічиїх скарг ні з боку москвичів, ні турок, ні татар». Він же додавав, що «кияни користуються вигодами від караванів і в тих випадках, коли ці останні, проходячи взимку через степи, збиваються з шляху й гинуть під сніговими наметами» 46.

Про ці «вигоди» як рядових мешканців, які так чи інакше були пов’язані з торгівлею, так і державних чиновників згадує актовий матеріал. Так, 1501 р. київського ключника Сенька Полозовича було звинувачено у тому, що він при посередництві міщанина Сидка отримав 20 ліктів тафти від московського купця Івана Васильєва, щоб тому «в мыте ... полегчити, коли ехалъ съ Кафы» 47. Великі «поминки» східними тварами отримували від купців (крім мита) різні чиновники. Так, у звернені посольства великого князя Івана III, очолюваного Михайлом Єропкіним, до короля Казимира від 1 січня 1488 р. міститься скарга на дії київських митників та «гостя киевского Шана Жидовина, Агронова зятя». Михайло Юрійович Семенов, Григорій Олексієв, Гридя Лукін з товарищами, московські купці, що йшли з Кафи, «а взял их из Кафы в Киев платить половину мыта киевскаго и вышнегородского Шан Жидовин, Агронов зять, и дал им этот Шан Жидовин за своею печатью грамоту, что им в Киев платить половину мыта киевского и вышнегородского, а другой половины не платить». Проте «Мытники Киевские Симха да Рябично жидови, насильно взяли с них через ту грамоту все мыто полностью».

Крім того, з цих купців було взято на Київського воєводу Юрія Пацовича «камку червату амазьку», на самих київських митників — «кару шамську та хандряк, косяк тафти чорної єздської у 100 аршин, два аршини кафинської тафти» 48. А з купця Хонева митники взяли «лишних сверх мыта 15 коп грошей».

Звичайно, не тільки київські урядовці займалися такими поборами. У скарзі перераховуються й інші пункти. Наведемо їх, оскільки повідомлення про «поминки» дають нам надзвичайно цікавий асортимент товарів, а також купців, які проходили через Київ. Так, з уже згаданих московських купців у Новгород-Сіверськ «сильно» взяли на князя Семена Івановича — єпанчу бурську і тасму червчату, а на його воєводу Домоткана — єпанчу бурську і тасму світлозелену, фунт імбирю і /208/ фунт перцю. Крім того на князя, воєводу та їхніх людей було взято дві куфтері, камку бурську на жовтому червці, два портища тафти, шовкову тасму.

У Радгощі воєводі Яну Чорному дали два фунти перцю, а його дружині — 10 золотників шовку і два бруси мила. Крім того, «силно» у них забрано 15 ліктів червчатої бурської і єздської тафти і камку багряну кафинську. У Брянську купці віднесли наміснику Яну Завишенцю камку бурську на жовтому червці, а «сильно» намісник взяв два постави камки бурської, 184 лікті тафти бурської і єздської, 14 рушників єздських, сім чириків шовку червчатого, 32 літри шовку червчатого і літру чорного, 33 бруси мила великого грецького, нюгу хоненю, вісім гривенок перцю, стільки ж кісників, шість гребенів, єпанчу бурську, на копу сердоліку, дві низки намиста тасмяного, вісім золотників шовку, 15 губок, два портища (24 лікті) тафти червчатої бурської, 321 гріш і золотий 49.

Перелік насильних та добровільних «дарунків» дає уявлення про розміри та багатство даної партії товару, яку вивезли з Кафи.

Інший московський купець Ігнат Верблюд 1489 р. із «замор’я» через Київ дістався Смоленська, де митники забрали 27 миткалів перлин по 28 зерен у кожному, килим і золоту «жиковину» 50. Того ж року пограбували московських «людей торговых», які йшли з Кафи через Київ, у Пропойську. Це були купці невисокого майнового становища. Сенька Фофанов та Івашка Нефедов втратили товару ("рухляді") на 30 крб., Васюк Ворошилов — на 26 крб., Микифор Бекет — на 18 крб., Титько Прокошев — на 13,5 крб.51

За великі хабарі навіть київські воєводи пропускали повз митницю великі партії товарів. Так, 1552 р. «поведал староста иж недавно месяца ноября шол з Москвы на Киев корован немалый, близко ста возов, с товары коштовъными, а их воевода киевъский пустил корован оный стороню от дороги звыклое до Киева, через поле, минаючи Канев и Черкасы, и дав вожов, которые отъпровадили корован оный мановцами, куды николы з вековъ купъцы не хоживали» 52.

Як вже зазначалося, кияни різних професій мали прибуток від торгових людей з інших міст і більш чесним шляхом, надаючи їм транспортні та постоєві послуги, виконуючи вантажні роботи, а також у якості провідників чи перекладачів. Правда, за нормами торгівельного права купці зобов’язані були використовувати тільки місцеві, наприклад човни. А ці послуги були поширені, купці часто виїде порогів перевантажували свої товари на судна, як Гридко Возило, який «отпустил свой товар в судне и с своими людми к Киеву». Провідники водили купецькі валки на великі відстані ("полем их Кафы к Москве") «и с того себе проводное мевали». Разом з ними ходили толмачі, а також, вірогідно, наймана охорона з київських мешканців для караванів.

Київські купці могли діяти самостійно, а частіше вони, користуючись своїми /209/ привілеями, брали під «опіку» іноземних купців, супроводжували їхні каравани або об’єднувалися з ними. Так, Родю «москвитина» «взял... из Орды... на свои руки... королев человек Волчко». 1489 р. з Перекопу через Путивль до Москви йшли київські вірменські купці Качерис та Улубей Хачків, з ними були й московські купці 53.

Звичайно, каравани збиралися багатолюдні, складалися з представників різних земель та держав — з міст Литовської держави, насамперед кияни, новгородці, псковитяни, тверичі, москвичі, до них приєднувалися греки, вірмени, генуезці з Криму, татари, турки тощо. Так, 1489 р. «гости Московскія земли, и Тверскія земли, и Новгородскія земли Григорей Микитин, сын Петрушкина, да Иван Дмитриев, сын Башинина, да Иван Матвеев, сын Галичанинов, да Кузьма Маремьянин, да Остафей Рязанец с товарищи, многіе люди, всех их было головами 100 человек да дватцать, опроче их людей, шли ис Крыма с Королевым послом с Яном вместе» 54.

У документі 1499 р., виданому київським митникам Санку та Михайлові Цибулям згадуються купці з Кафи Охмат та Фрязанин, Турчин і Хоза, син Намисуреніна, у котрих великий князь Олександр закупив «перла, шолки, тафты, ковры, чомлаты» 55. 1503 р. згадуються левантійські купці, які повертаючись з Києва, були пограбовані козаками поблизу Черкас 56. Деякі італійські, вірогідно, генуезькі купці осідають у Києві. Так, київське мито було на три роки запродане Миколаю Фрязину, який у травні 1501 р. передав до скарбниці за два роки оренди 1627 кіп 40 грошей 57.

1455 р. султан Мехмед II та польський король Казимир взаємно гарантували безпеку для торгівлі купцям з протилежного боку. З того часу на Україні почали з’являтись турецькі купці. Але кількість їх та частота появи залежала від конкретної політичної кон’юктури. Адже відношення з султанською Портою Польщі та Литви переважно були напружені. У каравані 1545 р., пограбованому під Санджарами, поруч з вірменами велику частину складали турецькі купці: «Ходча Магмет, Тереке, Ходча Балат а Мари Юсуф, Кгюлли Дедя Челеби, Осан-Мады» та інші. Всього було 15 чоловік «с товарищами своими купъцами ... цара ... Турецкого с Кафинцами на имя: Зманка, Серкизом, с Хачком, з Биятом, з Баркасом, а з Ваносом, з Мегметом, з Бурлусом» 58.

Згадки стамбульських купців переважно з кафинськими дали змогу припустити, що вони прибували до Криму звичайно через його найбільший морський торговий порт — Кафу 59. Судак на цей час вже зійшов на другий план. Угода 1540 р. Дозволяла купцям з Польщі та Литви «з товарами своїми проїжджати до Перекопа й Кафи і продавши виїжджати, заплативши мито» 60. У посланні хана Великої Орди Давлет-Гірея 1552 р. до Сигізмунда II Августа дозволяється «всим вашим купцом /210/ будь з Коруны Польськое и теж з Великого князства Литовскаго, як богатому, так и убогому вольно до Кафы и до Перекопа ехати, мыто заплативши» 61.

У документах першої половини XVI ст. згадуються турки-купці з Кафи, які переважно постраждали від козаків або загонів черкаського старости. 1545 р. повідомлялося, що козаки того року «громили по колку крот коровани купъцов турецьких и Перекопъских». Крім санджарського випадку згадується про розгром великого каравану із «старшим купцем у головах Хадчивели ... на врочищи на Ебраве». Того ж року на Тавані був забитий купець Атака, а товари його забрані козаками. Там же 1552 р. пограбовано турецького купця з Кафи Харбухадчи Абдурахмана. У таких випадках купці несли величезні збитки. Так, товари Абдурахмана були оцінені у 28 тис. золотих, а купця Атаки — у 50100 московських грошей. «Санджарські» потерпілі купці оцініли свій товар у 862 тис, (невідомо, правда, якої грошової одиниці) 62.

Про багатьох купців-вірмен, у тому числі з Кафи свідчать численні графіті початку XVI ст. вірменською мовою на стінах Софійського собору 63. Серед них знаходяться такі написи: «Я, Сафаршах, слуга Ісуса Христа, син ходжі (купця) Назара. Року 1537...» «Року 1514 15 березня. Я, ходжа Тиридат, слуга божий і Христа»; «Я, слуга божий з Сису року 1545...» Ще один з Сису ("Я... Тер-Магос из Сису") — міста у Кілікії. Інший напис кам’янецького вірменина: «Я, Андріас з Кам’янця». На хорах є напис вірменина, який мешкав або приїжджав до Москви ("Я, московський вершник приїхав..."). Не до кінця розшифрований напис 1507 р.: «Я, Нікогос, приїхав служити (з) иан (а?)». Нерозбірливе слово можна розшифрувати і як м. Ісфаган у Ірані, і як Софія.

Про вихідців з Кафи свідчать такі написи: «Я, Хачатур, за прозвиськом Кафаці (тобто кафський), син Піхтая, батько Усеба...» та «Я, Айрік, з Кафи, син Тер-Баба». Обидва написи 1577 р.64.

Київська вірменська колонія взагалі сприяла як південній, міжнародній торгівлі через Кафу та Кам’янець-Подільський, так і внутрішній, підтримуючи тісні зв’язки з тим же Кам’янцем та Львовом.

Про якісь зв’язки Києва з Вірменією може свідчити й кришталевий хрест із написом на срібних обіймицях хреста. На них викарбуваний напис кирилицею із згадкою про «благовірного та христолюбивого князя великого київського Володимира Ольгердовича», християнське ім’я якого було Василій. Пізніше якась вірменська родина пожертвувала цього хреста 1484 р. невідомій нам церкві 40 мучеників, про що свідчить напис уже вірменською мовою. На початку століття він зберігався у скарбниці Ечміадзіну, про що листом від 4 вересня 1910 р. Я. І. Смирнов повідомляв І. Линниченка 65.

До вірменської колонії належала церква Різдва Богородиці на Покровській /211/ вулиці, що згадувалася вище. З вірменською громадою, можливо, пов’язаний й могильник XV ст. на Подолі (вул. Андріївська, 7).

Київські купці підтримували також торгові зв’язки із центрами Західної Європи. Торгівля переважно велася через Волинь, по Бугу, далі на Гданськ. Через цей порт вивозили збіжжя, смолу, поташ, золу, селітру, шкіру, воск, мед. До Києва зганялися великі череди худоби з усієї Наддніпрянщини та регіону Південного Бугу, що продавалася й переганялася далі у Литву та Польщу, Німеччину. Про розміри торгівлі худобою свідчить той факт, що за червень 1534 р. через невеличкий Городок на шляху з Києва у Силезію прогнали 12 тис. голів худоби. Про зв’язки із країнами Європи свідчать знайдені у місті монети з Чехії, Польщі, Італії, Угорщини, Німеччини. Наприклад, на Замковій горі знайдено празькі гроші Вацлава IV з контрамарками Аусбургу, Зальцбургу, Кассулю, Нюрнбергу, Регенсбургу, Ульму.

Сталі зв’язки Києва були з містами України та іншими центрами Великого князівства Литовського і Руського. Київ був тісно пов’язаний з Брацлавом, Кам’янцем, Луцьком, Львовом, Житомиром, Черкасами, Черніговом, Новгород-Сіверськом, а також Мозирем, Могильовом, Мінськом, Вільною, Полоцьком, Смоленськом, Брянськом тощо. Дослідники вказують, що до XIX ст. зберігались рештки вимощених дубовими балками Вітовтових гостинців, що йшли до Києва з Вільни та Полоцька. А у грамоті великого князя литовського Сигізмунда 1432 р., за якою мешканці Вільни одержали право вільної торгівлі на території держави, зазначалося, що вони здавна торгували з Києвом та Луцьком 66. Через Луцьк йшла транзитна торгівля на захід, і на північ до Прибалтики, і на південь до галицьких міст.

Відомо, що через Волинь та Силезію європейські країни постачалися воском, відомим як «київський», оскільки до міста, де мала діяти потужна віскобійня, він звозився з усієї Наддніпрянщини 67.

Стосовно торгівлі Києва та інших українських міст з центрами Московської держави слід зазначити, що її масштаби були вірогідно більш істотними, але це не завжди можна простежити за актовим матеріалом. Справа в тому, що російські джерела переважно передають українські прізвища у російській транскрипції, а людей з України (або Білорусії) називають «литвинами». Під «Литовською землею» або «литовськими городами» найчастіше мається на увазі Наддніпрянщина, а містами можуть виявитися Київ та Черкаси, Смоленськ та Вітебськ.

Хлібний київський ринок писемними матеріалами фіксується з початку XVI ст. Привілеєм київського воєводи Юрія Гольшанського (1508 — 1510 рр.) підтверджувалося київському Домініканському монастирю давнє право збору мита з гостей та киян, які привозили до Києва збіжжя: з дубаса — по 1 купи грошей, з ком’яги — півкопи, півком’яжка — 15 грошей, з великого човна — 20, малого — 6, /212/ а з воза — півгроша 68. Це «давнє право», як і грамота, викликають великий сумнів Домініканський кляштор або не діяв на цей час у Києві зовсім, або був вкрай нечисленним й маловпливовим. Збір хлібного мита традиційно йшов на Успенську церкву (Пирогощу) або це право виборював сам магістрат. Проте ці дані відбивають масштаби торгівлі збіжжям. Адже вантажопідйомність ком’яги дорівнювала близько 40 т, а у дубаса (шкути) була вдвічі більша. Хліб йшов з усього регіону Так, люстрація Житомира 1552 р. відзначала, що житомирське збіжжя «мелючи тут, воживано муку до Києва» 69.

Боплан відзначав, що «родючий грунт дає їм зерно в таком достатку, що вони не знають, що з ним робити». Це був найзначніший товар на ринку «купецького» Києва. Немає сумнівів, що така ж картина спостерігалася й у XIV — XV ст. Адже Київ (київська територія) ще у добу Київської Русі, чи скіфські та античні часи був центром міжнародної хлібної торгівлі.

Збіжжя на південь йшло переважно на Кафу, а на північ й Прибалтику через Могильов (на Ригу, зокрема), на захід — через Луцьк до Гданська.

Володарі Києва, литовський уряд, зрозуміло, хотіли мати зиск з київської торгівлі й з середини XV ст. постійно збільшували розміри мита.

Так, на початку князювання Семена Олельковича (1455 р.) «княжни Настасья да князь Семен прибавили: хто ся перевезет в судне через Непр, с того имали другое тридцатое в Киеве, вышегородское» 70. 1488 р. серед скарг посольства M. Єропкіна було: «А се на Московские земли гостех замли гостех пошлин прибавили в Литовской земле: наперед того имали в Кіеве тридцать одно, да с воза по 30 грошей, да Вышегородского с саней по 2 гроша» 71.

Оскільки мито стягувалося з воза, то купці, щоб зменшити їхню кількість, значно перевантажували товаром свої вози. На київських пагорбах такі вози часто не витримували й влада видала указ про те, що такі вози з товаром конфісковуються. Про це йдеться у грамоті великого князя литовського Олександра від 14 травня 1499 р.: «Теж поведал нам Юрий Пацевич, штож, которые купцы коли едут с Киева и возы свои товаром тяжко накладывают, для мыта, ижбы возов меньшей было; и в которого купцы воз поломится с товаром: на одну сторону по Золотыи ворота, а на другую сторону — по Почайну реку, ино тот воз с товаром биривали на воеводу Киевского; и мы и тое врядили по старому, как и перед тым бывало» 72.

Як повідомляв С. Герберштейн, такий порядок продовжував існувати і у XVI ст.: «У Києва є один пагорб, через який купці повинні приїжджати дещо тяжким шляхом (сучасний Андріївський узвіз — Г. І.), якщо при в’їзді на нього зламається якась частина візка, то речі які були везені у візку, надходять до скрабниці» 73. /213/






Як вже сказано, купці, що прямували через Київ, сплачували мито по 2 гроша литовських з кожної копи ("тридцяте") від вартості товарів. Збір мита звичайно здавався в оренду за 100 коп грошей на рік. Таким чином, через Київ на середину XVI ст. проходило не менше ніж на 3000 коп грошей. Насправді, звичайно, набагато більше. Офіційна (фіксована документами) величина київського мита (700 — 950 коп грошей на рік) не відбивала всього обсягу товарів, але вказує на те, що й після «Менглі-Гірейової іскази», в умовах постійних нападів татар, Київ продовжував лишатись значним торговим міжнародним центром, стояв у першому ряду найбільших торгових міст Великого князівства. Проте загальна політична та економічна ситуація кінця XV — початку XVI ст. негативно впливала на київську торгівлю. Розмір митних зборів з кінця 80-х років XV ст. весь час зменшувався.

Трагічно відбилася навала хана Батия на подальшому розвитку культури середньовічного Києва, яка напередодні 1240 р. знаходилась на найвищому рівні свого розвитку. Важко було відроджуватись київському мистецтву. Багато досвідчених «златокузнецов», іконописців, мініатюристів, переписувачів книжок, різьбярів тощо було забрано у полон, загинуло, втекло, рятуючись від монгол, у далекі країни, інші руські землі. Втрата кращих майстрів, а також різке звуження матеріальної бази (відсутність коштовних металів та матеріалів, самих коштів) для створення багатьох видів мистецтва призвели до великого зменшення кількості та певного зниження художнього рівня пам’яток мистецтва. Та все ж високі традиції культури попередньої доби не були забуті. Може далеко не у старих обсягах, не завжди на тому ж рівні, але вони підтримувались й розвивались далі.

Книгописання у Києві продовжувалося вже у другій половині XIII ст., коли енергійну діяльність по відновленню пам’яток писемності й, перш за все, юридичних кодексів, розгорнув митрополит Кирил. 1262 р. він виписав з Болгарії Сербську кормчу книгу, яка на той час була останнім досягненням візантійсько-слов’янської канонічної та юридичної думки. Список її надіслав «преосвященному архиепископу Кирилу преславного града Киева, учителя же всей Руси и светильника церквам богоспасенного града Киева» болгарський князь (виходець з Русі) Іаков-Святослав. Цей список виконав болгарський каліграф Іоан Драгослав з оригіналу, який зберігався у Тирновській патріархії, у Києві при митрополичій кафедрі з використанням її бібліотеки і залученням до роботи місцевих книжників Сербська кормча була поєднана з руськими пам’ятками такого ж типу і перероблена у нову київську кормчу 74.

На початку 80-х років за митрополита Максима у Києві на базі цієї кормчої книги була створена ще одна, куди ввели важливі доповнення. Для її затвердження 1284 р. у Києві було скликано загальноруський з’їзд православних ієрархів ("Позвани быша єпископи вси русскиа в Киев к Максиму митрополиту Киевскому и /215/ всеа Руси") 75. А на основі нової Київської кормчої у 1286 р. за вказівкою князя Володимира Васильковича у Володимирі було написано Волинську кормчу.

Відома Рязанська кормча 1284 р. переписана зі списку Київської, який прислав митрополит Максим з «православного града Киева», про що свідчить напис на ній.

Київська кормча дуже швидко поширилась по всьому величезному діоцезу київського митрополита, використовувалась у Молдавії, Литві. Це свідчить про досить високу кваліфікацію київських книжників, а також про те, що вона відповідала нагальним потребам феодального суспільства Русі того часу. Ця діяльність київських книжників «підтверджує думку тих вчених, які заперечували повне запустіння стародавньої столиці», — підкреслював з приводу київської кормчої відомий російський історик В. Т. Пашуто 76. Цим спростовується також поширена думка про повне припинення місцевої писемної традиції у період після Батиєвої навали.

Нагадаємо також, що самим Кирилом або кимось з його найближчого оточення були написані такі відомі твори як «Життєопис Данила Галицького» та «Житіє Олександра Невського».

Видатним письменником був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, який став єпископом Володимирським. До нас дійшли його знамениті п’ять «Слів», які яскраво відбивають ситуацію на Русі середини XIII ст. та являють собою блискучі зразки ораторської, проповідницької прози того часу. Зовсім незрозуміло, чому їх переважно вважають творами Північно-Східної Русі. Адже Се/216/рапіон пробув єпископом у Володимирі не більше року. Невже він творив тільки у цей час, а у тривалий попередній період, коли він був архімандритом головного монастиря Русі, не записав жодного твору?

До творів київських майстрів XIII ст. деякі дослідники відносять й прикрашену мініатюрами «Хроніку Георгія Амартола». Г. Н. Логвин вважає, що ця книга створена на замовлення тверського князя, була до 152 аркуша переписана та проілюстрована у Києві між 1285 та 1299 рр. Оформлення рукопису було завершено вже у Твері 77. На думку Д. В. Айналова та О. І. Подобєдової, стародавній рукопис ілюстрованої «Хроніки Георгія Амартола», а також майстрів для перепису й прикрашання отримав у Києві ігумен Андрій, якого 1289 р. князь «Михаил Ярославич с матерью своей Океанией» посилав до Києва на поставлення у тверські єпископи. Майстри для розпису нового тверського собору, збудованого при Андрії також вірогідно, були запрошені з Києва 78. Взагалі тверське мистецтво носить ознаки сильного впливу саме київського мистецтва, його традицій.

До київських книг XIV ст. належать євангеліє Апракос «Лаврський», у якому виділяються яскраві ініціали, заставки, заголовки, а також євангеліє XIV ст., що збереглося лише фрагментарно. Початкові літери його виведені коновар’ю 79.

Видатною пам’яткою мистецтва XIV ст. є відомий ілюстрований Псалтир 1397 р. Рукопис прикрашений 303 мініатюрами. Усі дослідники одностайні у тому, що чудові за якістю виконання та різноманітністю сюжетів мініатюри, розмаїття яскравих фарб, майстерність написання літер ставлять Київський псалтир до одного ряду з найкращими Ілюстрованими творами світового мистецтва 80.

Про місце та час створення Київського Псалтиру відомо з приписки наприкінці рукопису. Переписувач точно зазначив своє ім’я та звання, ім’я замовника книги, місце та рік її написання: «В лЂто 6905 (1397) спісана бысть кніга сі Давыда царя повєлЂньємъ смирєнаго владыки Михайла роукою грЂшнаго раба Спірідонья протодіякона. А пісана в градЂ, в Кіе※ (рис. 98).

1978 р. вийшло факсимільне видання Київського Псалтиру з окремим томом наукових коментарів відомого мистецтвознавця Г. І. Вздорнова. Проте дослідник писав, що твір треба вважати пам’яткою писемності Північно-Східної Русі, бо написаний хоч і в Києві, та на замовлення мешканця Москви, виконаний москвичем й у московському оточенні 81, тому до київської культури жодного відношення не має. Таке категоричне судження мистецтвознавця грунтується здебільшого на зовсім невідповідному розумінні загальної політичної ситуації у Східній Європі наприкінці XIV ст., а також тогочасної ролі Києва, на недооцінці досить тісних зв’язків південноруських земель, передусім Києва з північно-східними князівствами. На думку Г. І. Вздорнова (який спирався на висновки досліджень М. К. Kaprepa), «чудові будівлі, прикрашені фресками та дорогими мозаїками й зруйновані /217/ 1240 року полчищами Батия, лежали у руїнах, на яких тулилося випадкове «містечкове» населення» 82. Звідси й робиться природний висновок, що у «містечковому» середовищі подібні твори високого мистецтва виникнути не могли. На цьому хибному уявленні й базується більшість побудов та висновків мистецтвознавця.

Проте ми вважаємо, що цей твір все ж таки тісно пов’язаний з культурно-історичним життям Києва. А сам він є досить яскравим прикладом тісних культурно-історичних зв’язків Києва та Москви у XIV — XV ст. Перш за все відзначимо, що Київ наприкінці XIV ст. зовсім не був занепалим закутковим містечком. Про це мова йшла у попередніх розділах цієї роботи. Життя продовжувалося в усіх історичних районах міста. Саме наприкінці XIV ст. воно знаходилося на підйомі свого економічного, політичного й культурного розвитку. Й створення чудової пам’ятки мистецтва було одним з відбитків цього підйому. Нагадаймо, що київський князь карбував свою монету. 1399 р. Київ дав такий же викуп (3000 карбованців сріблом) Едигею, як і Москва у 1409 р., яка була в той час, безперечно, найбільшим містом Східної Європи.

У роботі переписувача мала відбиватись жива розмовна мова з властивими їй місцевими особливостями. На думку Г. І. Вздорнова, у київських рукописах XIV ст. «вже помітно ополячена мова» 83. А в мові Київського Псалтиру цього зовсім не відчувається — отже він чужий для Києва. Проте твердження про «виразно ополячену» мову викликає подив. Адже під безпосередню владу Польщі Київ потрапив лише після 1569 р., а у XIV ст. тут польського впливу й тим більш мовного не спостерігається і доказу цьому ми не знаходимо. Для цього досить перечитати українські грамоти тієї доби.

Крім того не відоме й походження переписувача Псалтира Спиридонія. Близькість за стилем Київського Псалтира до інших ілюстрованих пам’яток Московського князівства, що вийшли із скрипторію митрополита Кіпріана, також пояснюється досить легко. Адже Київський Псалтир був написаний під час перебування Кіпріана у Києві у його найближчому оточенні. Крім того, спільна близь/218/кість писемної культури Москви та Києва того часу пояснюється й досить сталими, налагодженими обопільними зв’язками.

У Москві було чимало виходців з самого Києва та інших руських земель Великого князівства Литовського і Руського. Так, митрополит Петро (1305 — 1326) походив з Волині, до речі, сам був художником-іконописцем («извыче иконному художеству»). 1332 р. київський боярин Родіон Несторович перебрався до Москви із усім своїм «двором» у 1700 осіб. Тоді ж туди переїхав інший київський боярин — Протасій, який вивіз з собою відому ікону «Микола Зарайський із житієм» і оселився на березі Москви-ріки в урочищі Київець 84. Митрополит Олексій (1348 — 1378) був сином чернігівського боярина Федора Бяконта. Ченцем Києво-Печерського монастиря був Діонісій, який заснував Печерський монастир у Нижньому Новгороді, куди передав київську ікону Печерської богоматері, потім став суздальським архієпіскопом. Діонісій був ініціатором складання знаменитого Лаврентіївського літопису, одним з натхненників визвольної боротьби проти панування Золотої Орди. Своє бурхливе життя Діонісій скінчив у заточенні у Києво-Печерському монастирі 1385 р., куди його було вміщено за наказом «Володимира за те, що «ходив до Константинополя» без дозволу князя». /219/

У Києві народився і також був ченцем Печерського монастиря Стефан, який переїхав до Москви до великого князя Івана Івановича й заснував у 1358 р. відомий Махрищенський монастир.

Особливо багато зробив для зміцнення києво-московських взаємин митрополит Кіпріан, який мав постійні зв’язки зі своїми однодумцями у Москві, насамперед, Сергієм Радонезьким, Стефаном, Афанасієм Висоцьким (останній 1382 р. переїхав разом з Кіпріаном до Києва).

За винятком короткочасного перебування у Москві у 1381 — 1382 рр. та відвідувань Константинополя Кіпріан з 1376 р. по 1390 р. перебував у Києві. Після остаточного переїзду до Москви він приїздив сюди у 1396 — 1397 рр. й 1404 — 1405 рр. Під час перебування Кіпріана у Києві й написано Київський Псалтир.

Кіпріан виступав за об’єднання всієї давньоруської спадщини, він був одним із ініціаторів та натхненників цієї політики. Важливим засобом реалізації загальноруської програми була єдина митрополія. Ось чому Кіпріан прагнув включити до своєї митрополії всі північноруські, литовсько-руські й галицькі землі, які мали на той час окремі церковні організації. Яскравим документом цієї політики є славнозвісний «Список городов русских дальних и ближних», створений у канцелярії Кіпріана й, на думку Б. О. Рибакова, саме у Києві, незадовго до написання Київського Псалтиру 85.

Г. І. Вздорнов гадає, що Спиридоній був москвичем, «представником московської митрополічої кафедри», виходячи з того, що він був протодияконом. Тобто повинен був служити у кафедральному Успенському соборі. Проте Софійський собор теж був кафедральним, більше того, за патріаршою постановою 1380 р. головним на Русі. Отже, Спиридоній міг бути протодияконом і у Києві. Щоб усунути це протиріччя Г. 1. Вздорнов припускає, що Спиридоній виконував обов’язки протодиякона Софійського собору лише під час перебування Кіпріана у Києві. Залишається, проте, нез’ясованим, куди ж подівся на цей час справжній софійський протодиякон.

Аналіз політичної ситуації на момент створення Псалтиру показує, що навряд чи Кіпріан взяв би з собою представника вищих московських кіл. У цей час він орієнтувався на Вітовта, який після розгрому Тохтамишем Москви став наймогутнішим володарем у Східній Європі й готувався до вирішального зіткнення із Золотою Ордою. Кіпріан провів у Києві серію переговорів з Вітовтом та Ягайлом. У цей час було отруєно у Києві князя Скиргайла. Тут же знаходився і хан Тохтамиш. У Києві Вітовт збирав свою армію для походу проти Орди. Видається сумнівним, щоб Кіпріан вибрав для такої поїздки до Києва «чисто московське» оточення, яке могло б викликати підозри або дратувало Вітовта.

Своє київське оточення Кіпріан 1390 р. забрав із собою до Москви, яка в цей /220/ час дуже гостро потребувала освічених церковних кадрів та книжників. Адже 1382 р. Москва була розгромлена та спалена ханом Золотої Орди Тохтамишем, а «мнози игумены и прозвитеры, и ченьци, и крилошане, и черници, и попове, и диакони... вси посечены быша». Загинула більшість книг, які було «снесено с всего града и из загородка и ис сел» до соборів «до стропа наметано схранениа ради спроважено, то все без вести створиша» 86. Тож нема нічого дивного, що з Києва запросили чимало досвідчених переписувачів та інших учених людей.

Наприклад, Кіпріан з Києва привіз ченця Печерського монастиря Арсенія «мужа дивна й нарочита и добродетельна суща», який став протодияконом Успенського собору у Кремлі, а згодом і тверським єпіскопом. Він багато зробив для тверського книгописання та кам’яного будівництва. Ним заснований відомий Жолтиков монастир (1394 р.), зведений Успенський собор (1404 — 1406 рр.). Арсеній — ініціатор створення тверського літописання. До нас дійшла Ліствиця 1402 р., переписана ним з оригіналу, власноручно написаного Кіпріаном у 1387 р. У 1406 р. «замишлєнієм» єпіскопа створена Арсеніївська редакція Печерського Патерика. І недарма мистецтвознавці відзначають тісні зв’язки тверського мистецтва з київським.

Ось таких книжників у кіпріановому оточенні було чимало, багато з них переїздило з Києва до інших руських культурних центрів і продовжувало підтримувати з Києвом постійні зв’язки. Ми не наполягаємо на неодмінно київському походженні переписувача. Деякі риси мови дійсно вказують на північ, а необхідно розглянути на новому рівні різні варіанти. Для нас його походження не грає якоїсь вирішальної ролі. Це не підстава для однозначних визначень, незрозумілого і непродуктивного з точки зору науки протиставлення московської та київської культур. Мова повинна йти лише про зіставлення, взаємодію та взаємовпливи.

Таким чином, переписувач рукопису міг бути пов’язаним з Києвом, а не бути обов’язково москвичем, як вважає Г. І. Вздорнов. Ще менш правдоподібним уявляється, щоб у відповідальну політичну подорож Кіпріан брав з собою не тільки писця-протодиякона, але і цілу малярну майстерню для ілюстрування рукопису. Та й сам мистецтвознавець змушений в іншій роботі відзначити, що в мініатюрах Псалтиру «ознаки московського живопису кінця XIV сторіччя зовсім не вирізняються» 87. Тож звідси ми можемо зробити висновок, що ілюстрації зроблені на місці, київськими митцями.

У принципі ми повинні погодитись із твердженням Г. І. Вздорнова, який визнав, що викладена ним «історія походження Київського Псалтиру не позбавлена відтінку здогадності» та не має «цілої низки опорних пунктів» 88.

Мініатюри Псалтиру не передають текст, не розривають його, а вільно розташовані на полях і пов’язуються з відповідними місцями у контексті тонкою черво/221/ною лінією для полегшення орієнтації читача. Легкі, пластичні та витончені малюнки контрастують з урочистим, масивним текстом і водночас вони доповнюють один одного. Художник полюбляє свіжі, яскраві кольори — червоні, сині, блакитні, зелені, що підкреслюються витонченими золотими штрихами. Загалом чудові мініатюри Київського Псалтиру належать до найвищих надбань мистецтва XIV ст., а сам твір є провісником гуманістичних ренесансних ідей, що займуть провідне місце в українському мистецтві наступних століть.

Яка ж подальша доля Київського Псалтиру? Г. І. Вздорнов вважає, що замов/222/ник рукопису Михайло, який колись був смоленським єпископом, заповів його Успенському собору в Смоленську. До речі, білоруське місто Смоленськ, входило тоді до складу не Московської, а Литовсько-Руської держави. На Псалтирі є напис, що він у 1518 році був подарований підскарбієм земським Великого князівства Литовського та Руського Аврамом Глембицьким Микільській православній церкві у Вільні. Тут він і знаходився до XIX ст., коли його виявили дослідники давньоруських рукописів. У 1496 — 1505 рр. Глембицький обіймав посаду смоленського старости і міг там отримати Псалтир.

Проте уявляються вірогідними й інші варіанти, завдяки яким Псалтир опинився у Вільні. Замовник книги єпископ Михайло на цей час був лише номінальним смоленським владикою. Місто знаходилось у володіннях Вітовта, а єпископ у Москві. Для корінного москвича, яким зображує його Г. І. Вздорнов, природнішим було б відказати такий цінний дар в один з московських соборів, а не у здавна йому чужий Смоленськ.

Проте нам здається більш вірогідним, що Київський Псалтир був подарований одному з київських соборів, наприклад Софійському або Михайлівському Золотоверхому. Сам Глембицький був за походженням киянином, сином дрібного відкупщика Рабея. Вчився у Києві, швидко зробив вдалу кар’єру й став міністром фінансів та членом державної ради Великого князівства 89. Він міг отримати Псалтир у Києві і перевезти до Вільни після остаточного розділу загальноруської митрополії та переїзду митрополичої кафедри на початку XVI ст. з Києва до Вільни. Цікаво, що за легендою, Микільська церква у Вільні була заснована Уляною — дружиною князя Ольгерда. її духівником був архімандрит Києво-Печерського монастиря Давид, і сама вона в цьому монастиреві похована. Нову кам’яну будівлю церкви 1514 р. спорудив князь Костянтин Іванович Острозький, також тісно пов’язаний з Києвом.

Отже, з приводу походження й подальшої долі Київського Псалтиру висловлюються різні думки. На наш погляд, хибними є спроби вирвати цей мистецький твір із загальної картини київської культури XIV — XV ст., але неможливо його розглядати й поза межами всієї східноєвропейської культурної ситуації. Вимальовуються значно більш сталі та тісні культурно-історичні зв’язки руських земель Литовської держави з Північно-Східними землями Русі взагалі, й Москви та Києва зокрема, ніж видавалося досі.

Необхідно провести новий, на сучасному науковому рівні, об’єктивний мовознавчий аналіз цього видатного твору, позбавлений впливів популізму та тимчасової політичної або культурної кон’юктури.

Наприкінці XIV — першій половині XV ст. у Києві створювались й інші писемні твори. Численні рукописи вийшли з-під пера таких видатних письменників, /223/організаторів книжкової та літописної справи, як Кіпріан та Григорій Цамблак. Відомо, що Кіпріан «книги своєю рукою писаше» й був «всякого любомудриа и разума божественного неполна и велик книжен и духовен зело». Було б дивним що Кіпріан у Києві абсолютно не піклувався про книгописання, а став займатися цим лише після переїзду до Москви. Яскравими політичними та літературними документами є його послання 1378 р. до Сергія Радонезького, які «писася... в Кыеве, в митрополии» 90. Безсумнівно, що багато з грамот, «слів», послань, проповідей були написані Кіпріаном та Цамблаком у київський період їхньої діяльності.

Про рівень розвитку київської культури тієї доби свідчать досить сталі зв’язки Києва з багатьма центрами науки та просвіти Центральної і Західної Європи. Кияни отримували освіту у найкращих університетах того часу: Падуанському, Болонському, Краківському, Празькому, деяких німецьких міст. Показові зв’язки Києва з Паризьким університетом — Сорбонною. У списках Сорбонни занотовувалися ім’я, прізвище і місце походження студента, бакалавра, магістра (наприклад, «магістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії» (1353 р.), «Іван рутенської нації з Києва» тощо). У списках університету 1389 р. «Теобало Гнібербо з Києва». Як вважає Г. А. Нудьга, прізвище явно перекручено під час запису латинкою — це Теофіл Гниверба. Через кілька років (1397 р.) згадується «Герман Вілевич, ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва». Шлях до Сорбонни з України, зокрема з Києва, був достатньо відомий і у XV ст. Під 1436 р. згадуються доктори наук «Бенедикт Сервінус, рутенської нації та Іван Тинкевич, рутенської нації з Києва». Вірогідно, це були перші наші офіційні бакалаври та доктори 91.

Ще більше студентів-киян повинно було бути у слов’янських університетах — Празькому та Краківському. За підрахунками польських учених, — протягом XV — XVI ст. у Краківському університеті здобуло освіту близько 800 молодих українців 92. Звичайно, серед них були і кияни. Зберігся запис за 1466 р. — «Дмитро Степаневич з Києва».

Культурні зв’язки Києва із Західною Європою XIV — XV ст. були практично невідомі до останнього часу і, зрозуміло, зовсім не враховувались у різних мистецтвознавчих та літературознавчих працях. Між тим було б цікаво дослідити під таким кутом зору деякі пам’ятки ремесла та мистецтва. Наприклад, відомий ілюстрований Радзивілівський літопис. Гіпотеза про його смоленське походження базується на тому факті, що Смоленськ знаходився на перехресті шляхів із Західною Європою й тому міг мати найтісніші зв’язки з європейською культурою. Проте такий же аргумент цілком можна застосувати до Києва доби правління Олельковичів.

Деякі фрагменти літописів, наприклад, «Повість про смерть князя Скиргайла», дозволяє припустити, що літописання велося і у Києві (або ж автор був кияни/224/ном). Із зауваження автора ("азь же того не свемь, зан же бех тогда млад") 93, зрозуміло, що він на той момент знаходився у Києві але через малі літа не знав, чи правдиві чутки про те, що Скиргайло був отруєний.

Велике значення для історії розвитку літератури та мови мають редакції XV ст. Києво-Печерського Патерика. 1406 р. за оригіналом, привезеним єпископом Арсенієм з Печерського монастиря, здійснена так звана Арсеніївська редакція Патерика.

У середині XV ст. у зв’язку із загальним підйомом економічного та культурного життя Києва під час князювання Олельковичів, почалася робота по переробці та пристосуванню для потреб нового часу Патерика вже у стінах самого Печерського монастиря. 1460 р. при архімандриті Миколаї «повелением инока Касияна, крилошанина, Печерського на имя священноиноку кир Акакию, бывшаго наместника Киевьскаго» була зроблена (незалежно від Арсеніївської редакції) перша Касіянівська (або Акакіївська) редакція стародавнього оригіналу. У роботі над твором брав також участь печерський чернець Іоан. Внаслідок цього у Патерику з’явилося кілька нових статей. Це «Слово про перенесення мощей Феодосія Печерського» й низка літописних повідомлень: постриг Святоші, смерть Полікарпа та обрання на його місце попа Василія тощо. З’являється і кілька разів ім’я автора деяких «Слів», що входили до Патерика, — «Нестора, мниха обители монастыря Печерскаго». Значно поновилася й мова основних статей пам ятки 94.

Невдовзі Касіян, який став уже уставником Печерського монастиря, здійснив нову редакцію (2-га Касіянівська), яку завершив 10 квітня 1462 р. Окремі статті тепер стали розміщені у хронологічному порядку. Час постригу Антонія (яке збігалося у ранніших редакціях з літописом — 1051 р.) переноситься на часи князювання Володимира Святославича. О. О. Шахматов, припускав, що Касіян мав якийсь невідомий Печерський літопис. Дві нові редакції швидко поширились по всіх східнослов’янських землях. Тут же, у Печерському монастирі, були переписані «Толкове євангеліє» (1434), «Ліствиця» (1455), відомий рукописний збірник «Златоструй» (1474), який переписав диякон «Ондрей тверитянин», монастирський помяник. Написаний вихідцем з Твері «Златоструй», а також численні маргіналії на різних київських рукописах другої половини XV — початку XVI ст. вказують на те, що у Печерському монастирі переписувалися книги для багатьох російських міст та релігійних центрів, про зв’язки в галузі книжкової справи, перш за все, звичайно, релігійної.

Реально припускати, що деякі з відомих на сьогодні збірників, повістей, повчань XIV — початку XVI ст., точне місце створення яких невідоме, могли бути написані у Києві. Серед них, збірник «Ізмарагд», перекладені повісті «Про Тауда/225/ла-рицаря», «Александрія», «Троянська історія», «Повість про трьох королей», «Сказання про індійське царство».

Безумовно велике значення для вивчення писемності України, розвитку мови, палеографії, в цілому розвитку культури тієї доби мають дослідження київських графіті, здійснених протягом кількох останніх десятиліть С. О. Висоцьким 95. Особливо важливими для нас є графіті середини XIII — XV ст. з точними датами (1257, 1259, 1285, 1380, 1494 рр.).

Графіто 1257 р. і найраннішим достовірним написом, зробленим після розгрому міста 1240 р.: «В лЂто 6765 (1257) месяца априля в 6 в п...» (рис. 16) Кінець напису втрачено через знищення великого фрагменту первинного тиньку з фресковим розписом. Напис знаходиться на північній стіні апсиди петропавлівського вівтаря Софійського собору 96.

Графіто 1259 р. (знаходиться у західній галереї Софійського собору, праворуч від головного входу) є преамбулою якогось незавершеного напису: «В лЂто 6-ти тисячне, 7-ми сотне, 67-е...» тобто «у літо 6767 (1259)» (рис. 22).

Характерний напис 1285 р., який розчищено у головному вівтарі собору на східній площині північного хрещатого стовпа на висоті 1,8 м від рівня підлоги XI ст. Останній рядок графіто не читається та й збереженість його незадовільна ("В лЂто 6793 (1285) приставися раб божий Захария месяца февряря... дньна память святого Федора Тирена в суботу в..."). Графіто є повним, розгорнутим типом поминального напису з датуванням, яке містить не тільки рік та місяць події, але й посилання на день пам’яті святого, що дає і день місяця (17 лютого) (рис. 101).

Великий інтерес викликає також запис у головному вівтарі на східній площині південного хрещатого стовпа (висота 1,6 м над рівнем підлоги XI ст.) про митрополита Феогноста: «Грєсщному митрополит (у) Фєогносту всєя Роуси мно(гия) лЂта». Трохи вище цього напису виявлено декілька літер, зроблених тією ж рукою. Можна розібрати «ту бы(л) раб...». Графіто зроблено або 1328 р., коли митрополит Феогност прибув до Києва для посвячення у сан у Софійському соборі або у 1331 — 1334 рр., коли Феогност перебував у Києві та на Волині й відбувались відомі події з новгородським посольством та київським князем Федором 99 (рис. 6).

Тематично написи XIII — XVI ст. представлені пам’ятками, благопобажальними, поминальними, а також текстами, що належать до фрескових зображень. На сьогодні С. О. Висоцький ввів до наукового обігу близько 100 графіті Софійського собору, що належать до XII — XVII ст. Більша частина з них (75) датується XII — XIV ст. Наприкінці XV ст. — початку XVI ст. кількість написів різко скорочується.

На північній стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря знаходиться графіто кінця XV ст.: «Раб божий Иов». На південному його фасаді напис «Гос/226/поди, помилои раба своє(го) грЂ(шьнаго)», яке датується XV — XVI ст. Ще кілька написів належать до XIII ст.100

Серед вцілілих написів храму Спаса на Берестові дослідник лише два датує домонгольським часом. Графіто «Господи, помози, боже, Осифови, освободи. Володея 7 года» він схильний датувати 1499 р. Напис «господи, помози рабу своєму Йвану» належить до XIII ст., як і деякі інші, що збереглися не повністю" 101.

У Кирилівській церкві до XIII ст. належить великий напис «Остапка» у віконному пройомі південної апсиди. Багаторядковий напис дешифрувати важко, оскільки загинула його ліва частина. До кінця XIII — початку XIV ст. належить напис на переході з південної до центральної апсиди: «Господи, помози раба своемуо Стефану попо(вичу) от рати Євп(ы)ана (?)» (рис. 102). Таке ж датування має /227/ графіто на південній площині стовпа при вході до північної апсиди церкви ("Господи, помози рабу своєму Сидорови") (рис. 78). На північній стіні північної апсиди частково зберігся напис XIV ст. ("Помьини, господи, д(у)шю рабы...") (рис. 103). На південній стіні південної апсиди знаходиться напис, який можна датувати XV ст. ("святой Кирило прости мя грЂшнаго") 102 (рис. 79).

Виявлення та введення до наукового обігу графіті XIII — XV ст. спростовують тезу про повне припинення культурного життя Києва після 1240 р., проливають світло на розвиток мови і писемності, показують безперервність функціонування Софійського собору, Спаського, Михайлівського та Кирилівського храмів як культових центрів у післямонгольський час. Палеографічне та лінгвістичне вивчення корпусу графіті доводять безперервність писемних традицій у Києві, підтверджує, /228/що розвиток української писемності XIII — XV ст. проходив на давньоруській основі.

Поруч з пам’ятками писемності Києва XIII — XV ст. продовжували існувати різні галузі художнього ремесла та мистецтва. Близько 1288 р. у художній майстерні печерського монастиря була створена ікона «Печерська Богоматір». Ікону замовив для Свенського монастиря, що під Брянськом, брянський князь Роман — син останнього великого князя київського Михайла Всеволодовича вбитого 1244 р. в Орді. Ікона стала відомою як «Свенська богоматір» (рис. 104). Іконографія пам’ятки повторює відомий тип Печерської, або Кіпрської Богоматері, яка була хра/229/мовою іконою Успенського собору (Богоматір на троні з передстоячими ангелами). Але на Свенській іконі замість ангелів зображені київські святі — Антоній та Феодосій. Приблизно в цей же період у монастирі були створені ікони «Ярославської Печерської Богоматері з ангелом та святими» 103, а також «Печерської Богоматері», що була вивезена з Києва Діонісієм до Нижнього Новгорода. У резиденції московських митрополитів у Кремлі — храмі Положення ризи Богоматері у Влахернах — знаходилась ікона Печерської Богоматері, яка за переказом являла собою хатній образ митрополитів й супроводжувала їх під час переселення до Володимира, а пізніше до Москви. На печатках митрополитів також було зображення Печерської Богоматері 104.

За переказом, ікону з Києва «Микола Зарайський з житієм» на початку XIV ст. до Москви привіз боярин Протасій. На березі Москви-ріки в урочищі Києвець ним була збудована Микільська церква, куди і була вміщена ікона. З Києвом або його традиціями мистецтвознавці пов’язують такі ікони, як «Максимівська Богоматір» (початок XIV ст.), «Петровська Богоматір» (XIV ст.), «Ігоревська Богоматір» 105.

Монументальний живопис Києва даного періоду до нашого часу не дійшов. Фрагменти фрескового розпису з церкви Різдва Богородиці на Подолі, виявленої /230/ 1975 р., — єдине свідоцтво київського монументального живопису XIV — XV ст. Проте відомо, що київські майстри працювали й в інших містах. Київські та волинські майстри будували й розписували Микільську церкву у Вільні. З ними пов’язують також розписи у Краківському Вавелі, церков у Люблині та Сандомирі 106. Мистецтвознавці відзначають роботи київських майстрів у Житомирі, Чернігові, Твері, Пскові. Так, у Пскові київський чернець-іконописець Антоній 1409 р. розписував Троїцький собор. Відомий також Ісидор «київський грек» — художник-іконописець рубежу XIV — XV ст.107

Продовжували вироблятись у Києві й вироби художньої металопластики. Одним з яскравих взірців якої було виготовлення енколпіонів-квадрифоліїв, найвірогідніше Печерською художньою майстернею.

Лицеву стулку такого квадрифолія було виявлено 1977 р. під час розкопок на Замковій горі 108. Стулка непогано збереглася (рис. 61). Має ускладнену ламаними контурами форму, що мало схожа на хрест. У центрі знаходиться квадрат, бокові крила трохи звужуються й закінчуються не овальною, а прямою лінією. Верхній та нижній промені мають овальну форму, яка завершується ще одним невеличким круглим виступом. За останніми ховаються гачки для з’єднання зі зворотньою стулкою енколпіона.

На стулці вміщена композиція Розп’яття з передстоячими Богоматір’ю та Іоаном Богословом, по боках (у крилах хреста) знаходяться невеликі приземкуваті фігурки ангелів на повний зріст із сферою та жезлами у руках. Над головою Христа вміщено три птахи. Перший, трохи більший за розмірами, сидить на верхівці хреста й вписується у верхній виступ енколпіона — Фенікс — символ воскресіння й безсмертя. Два інших — трохи нижче, в окремих медальйонах. У нижньому виступі вміщено невеликий хрестик. Енколпіон обрамлений невисоким бортиком, який орнаментовано насічкою.

Фігура Христа розміщена строго фронтально. Ноги практично зливаються в одну лінію, п’яти зіставлені і лише ступні різко розвернуті. Передпоясуючий плат довгий, прикриває коліна. Непропорційно великі руки, розкинуті по великій перекладині хреста мають помітний згин у ліктях. Голова трохи нахилена до правого плеча. Навколо неї німб із перехрестям.

Постаті Богоматері та Іоана Богослова трохи зігнуті (щоб краще вписатись у овальний промінь квадрифолію) та розміщені у легкому повороті до центральної фігури Христа, що досягається за рахунок більш високого рельєфу віддалених від центральної осі композицій вертикалей. Права рука Богоматері притиснута до грудей, ліва — до щоки. Деталі одежі майже непророблені. Мафорій Богоматері та гіматій Іоана лише трохи виділені штриховкою.

Написи малорозбірливі, особливо у правій частині квадрифолію. Можливо, /231/вони продряпані вже після виготовлення стулки. Над великою перекладиною хреста читається монограма Христа ІС XC.

Зображення на енколпіоні дещо примітивні та грубуваті. Фігури непропорційні, із занадто великими руками та обличчями. Останні — банькаті, з великими восами. Майстер відверто не прагнув до надмірної деталізації. Проте в цілому композиція досить виразна.

Судячи з фактури виробу, можна припустити, що його було відлито за воскорою моделлю. Він вийшов з ремісничої майстерні й був розрахований на достатньо широкий збут на ринку. Проте, являючись досить складним виробом, він за своєю ціоширеністю значно поступався давньоруським енкопліонам, які виготовлялись у кам’яних ливарних формочках.

Композиція «Розп’яття» із передстоячими Богоматір’ю та Іоаном Богословом й постатями ангелів по боках достатньо відома в пам’ятках мистецтв Візантії та Київської Русі XI — XIII ст. Дещо незвичні лише три птахи над головою Христа. Можливо, вони з’явились під час роботи майстра над створенням моделі для відливання стулки. Більший птах на вершині хреста розміщений у верхньому круглому виступі енколпіону. Вірогідно, це — Фенікс, що символізує воскресіння та безсмертя. Два інших птахи (голуби ?) можливо з’явились на заміну зображень з більш давніх зразків. Звичайно, на цих місцях вміщують Сонце та Місяць, які /232/досить часто при зображенні розп’яття мають вигляд кола, профілю обличчя чи погруддя. Майстер, що мав перед собою потертий, нерозбірливий зразок, міг вмістити у кола-медальони птахів. Втім, звичай супроводжувати зображення Христа птахами, надаючи їм різного символічного змісту, походить ще зі старохристиянської доби.

Відомі знахідки подібних чи відмінних лише у незначних деталях та за манерою зображення енколпіонів-квадрифоліїв. У збірці Б. І. та В. М. Ханенків знаходився подібний енколпіон 109 (рис. 105), інший також знайдений на рубежі XIX — XX ст. походить з території Золотої Орди — з городища Увек (сучасний Саратов) 110. Причому обидва збереглися з обома стулками. Ханенківський квадрифолій зберігається у фондах Національного історичного музею України, а увекський — у Державному Ермітажі. Ще одна стулка була знайдена під час розкопок А. В. Арциховського 1934 р. у Новгороді на Славні 111.

Хрест з Увеку та ханенківський екземпляр практично збігаються із квадрифолієм із Замкової гори майже всіма деталями. Новгородський квадрифолій дещо відрізняється. У нього відсутні верхній та нижній виступи, де в решті пам’яток вміщені птах (коло) та хрест. А над великою перекладиною Хреста, на думку А. В. Арциховського, знаходиться Сонце і Місяць. Проте їхні зображення настільки затерті, що рішуче стверджувати, чи знаходяться у колах-медальонах птахи чи Сонце з Місяцем практично неможливо. Відсутність цих виступів на новгородському екземплярі, на нашу думку, дозволяє припустити, що за часом він був створений дещо раніше інших.

Вцілілі повністю енколпіони-квадрифолії з Увеку та колекції Ханенків показують нам також і їхню зворотню стулку, що у свою чергу дає можливість вказати ще на декілька знахідок стулок подібних квадрифоліїв. Одна з них була виявлена в с. Лебедині (Київська губернія) й опублікована Б. І. Ханенком (зберігається у НІМ України) 112 (рис. 106). Інша була знайдена також наприкінці XIX — на початку XX ст. в Увеці й зберігається в наш час у Саратовському музеї 113. Ще один досить сильно пошкоджений екземпляр невідомого походження зберігається у НІМ України. Лебединський екземпляр дещо відрізняється від інших як за формою, так і за манерою зображення. Стулка із Саратовського музею ідентична цілому квадрифолію, що зберігається в Ермітажі. М. Д. Полубояринова вважає, що оборотні стулки обох квадрифоліїв з Увеку та першого ханенківського відлиті в одній формі 114.

На зворотніх стулках квадрифоліїв вміщено композицію із фронтальним зображенням Богоматері, що сидить на престолі й тримає перед собою на колінах Христа, а по боках розміщено невеличкі фігурки ангелів. Добре видно кручені стовпчики престолу, його подушка. Складки одежі добре модельовані. Обличчя /233/таке ж, як і на лицевій стороні — трохи видовжене, звужене до підборіддя, банькувате, з великим носом.

Як відомо, зображення Богоматері на престолі з немовлям та передстоячими ангелами досить поширені серед пам’яток мистецтва Візантії, а також Грузії, де цей сюжет часто зображався у конхах апсид церков XI — XIII ст., що дослідники пов’язують із культом Марії — заступниці Грузії 115. Для Русі ж зображення Богоматері на престолі є досить рідкісним сюжетом. Й воно досить надійно дозволяє вказати на Київ як на місце походження подібних квадрифоліїв. В іконографії подібна композиція відповідає типу Кипрської Богоматері, що отримала на Русі найменування Печерської.

Походження та історію іконографії Печерської Богоматері досліджено ще на початку століття Н. П. Кондаковим та М. П. Ліхачовим. Н. П. Кондаков вважав, що після «чудесного явлення» у 1085 р. у Успенському соборі Києво-Печерського монастиря першої на Русі ікони типу Кипрської Богоматері, вона отримала назву Печерської 116. А вже від цієї ікони (що не дійшла до нашого часу) пішли різні варіанти типу відомої «Свенської Печерської Богоматері із святими», «Ярославської Печерської Богоматері з ангелами та святими», «Богоматері на престолі», що була придбана Державним Російським музеєм 117 і т. д. Найближчим за типом до печерської ікони дослідник вважав зображення Богоматері з немовлям на мініатюрі Трірського Псалтиру. На візантійських виробах дрібної пластики такі зображення також зустрічаються досить часто. М. П. Ліхачов поділяв висновки Н. П. Кондакова і наводив низку актових печаток із зображенням Богоматері цього типу. На його думку, зображення на молівдовулах XIII ст. особливо близькі до зображень на даних квадрифоліях — стовпчики престолу такі ж кручені, подібно зображаються й складки одежі на колінах 118.

Найбільш ґрунтовну на наш час роботу, присвячену Печерській Богоматері, написав В. Г. Пуцко, де згадується й ханенківський енкопліон-квадрифолій 119.

Стосовно часу та місця виготовлення таких квадрифоліїв існують різні думки. Б. І. Ханенко датував свої екземпляри XII ст. (з Лебедина) та XIII ст., проте зовсім не аргументуючи свої висновки. М. Д. Полубояринова, яка досліджувала хрести з Увеку, знайдені наприкінці XIX ст. — /234/ на початку XX ст., при нез’ясованих обставинах, не зупинялась спеціально на їх конкретному датуванні, але відзначала значну кількість речей другої половини XIII — XIV ст. руського походження з тієї ж пам’ятки, де знайдені ці квадрифолії. Дослідниця припускала київське виробництво цих складнів 120. Т. В. Ніколаєва вважала, що в цілому хрести квадрифольної форми характерні для XIV — XV ст. 121. Дослідник золотоординських старожитностей М. Г. Крамаровський також відносить квадрифолії до цього ж періоду, але гадає, що центр їхнього виробництва знаходився на території Золотої Орди, а не Русі.

В. Г. Пуцко датує ханенківський екземпляр початком XII ст. 122, а з приводу стулки із Замкової гори вважає, що стилістичні ознаки свідчать на користь виготовлення виробу не пізніше кінця першої чверті XIII ст.123

Не оскаржуючи цей мистецтвознавчий висновок й поділяючи його в тому плані, що корені та взірці знайдених квадрифоліїв безумовно знаходяться у київському мистецтві, все ж вважаємо це датування дещо заниженим.

Як уже вказувалося, більшість дослідників вважають, що квадрифолії загалом характерні для XIV — XV ст. Але лані хрести мають досить багато архаїчних ознак, які ріднять його з пам’ятками розвинутого XIII ст. Бокові промені хреста майже прямокутні, а не овальні. Схоже, що тут ми маємо справу з ще перехідною формою до класичних квадрифоліїв XIV ст.

Руки Христа розміщені безпосередньо на великій перекладині хреста й мають помітний вигин у ліктях, що не дуже характерно для домонгольської іконографії. Тіло Христа знаходиться строго вертикально, а не вільно, як в пам’ятках XII ст. Хрест восьмикінцевий, проте нижня перекладина пряма й настільки мала, що не впадає в очі й майже непомітна. Як відзначав М. П. Ліхачов, на візантійських молівдовулах із зображенням Богоматері на престолі, останній без спинки, а у XIII ст. престол вже зображується із спинкою як і на даних квадрифоліях.

Археологічне датування дає можливість віднести ці квадрифолії до пізнішого часу, ніж початок XIII ст. Адже жодна знахідка не походить з давньоруських шарів. Стулка із Замкової гори була знайдена у шарі XVI — XVII ст. Немає поки що й вагомих доказів, що їхнє виробництво було налагоджено саме у цьому районі. Літописи, свідоцтва іноземних мандрівників, актовий матеріал вказують, що потік полонених з Русі не переривався протягом другої половини XIII — першої половини XV ст. Масовий угін людей до Орди в результаті каральних походів чи інших утисків торкався безпосередньо й Києва. Особливо це стосується 1300 р., коли «весь Києв разыдиси», а митрополит Максим змушений був переїхати (чи був переведений ханом Тохтою) до Володимира-на-Клязьмі.

Досить багато на території Золотої Орди знаходилось й православного духовенства. У 1261 р. до Сараю була переведена Переяславська єпархія на чолі з єпис/235/копом. Археологічні дослідження золотоординської території показали, що в усіх більш-менш значних пунктах існували руські церкви або каплички. Таким чином, нема нічого дивного в тому, що виготовлені вже після батиєвого розорення речі могли потрапити на різні городища Золотої Орди.

Найнадійшіше датування дає новгородська стулка знайдена у пласті № 5 (0,8 — 1 м), що належить до 2-го шару, який датується 1335 р. — XVIII ст.124 Чітка нижня межа шару вказує, що подібні квадрифолії належать до післямонгольського часу.

У цілому, дані квадрифолії свідчать про ще невироблений стиль, перехідні форми, які вироблялись під час поступового відродження культурного та економічного життя на Русі на базі старих традицій.

Звичайно в дрібній пластиці відбивалися найбільш відомі храмові ікони (наприклад, Володимирська Богоматір, Пирогоща, Богоматір Ченстоховська тощо). Знахідки такої пластики зосереджені в зоні впливу відповідних храмів. Так і квадрифолії наслідували сюжет храмової ікони Печерського монастиря.

Києво-Печерський монастир у післямонгольський час продовжував користуватися великою славою та популярністю у православному світі Східної Європи. Природньо, що й у різних землях Русі користувалися великою популярністю печерські сюжети, що походять з Печерської художньої майстерні.

Тип Печерської Богоматері був досить поширеним також і серед новгородських художників, про що свідчать фресковий розпис південної стіни церкви Успіння /236/ на Волохові (коло 1380 р.) та церкви Федора Стратилата (XIV ст.), ікона «Богоматір на престолі з передстоячими Миколою та Климентом» XIII ст. тощо.

Наявність ряду даних квадрифоліїв дозволяє зробити висновок про існування художніх майстерень, що виробляли як ікони, так і пам’ятки металопластики. Оскільки вони повторювали тип Печерської богоматері, а сам монастир продовжував залишатись впливовим та заможним, ці майстерні знаходились на його території або належали йому.

Серед виробів київських майстрів XIV ст. дослідники називають литу двобічну бронзову іконку із зображенням св. Миколи та св. Георгія, знайдену на Київщині, а також іконку з Подолу — Георгій Змієборець верхи. Вона вирізняється досконалими пропорціями та ретельною проробкою деталей. Ще одна іконка із зображенням Георгія Змієборця, але більш грубого, примітивного виконання, зберігається у НІМ України 125.

Цікава знахідка виявлена дослідженнями 1988 р. на Подолі по вул. Оболонській, 45. Там не виявлено культурних шарів до XVIII ст. Вірогідно, там був випас для міської худоби, тимчасові городи та місце для рибальського промислу. Тому знахідку можна вважати випадковою. Вона являє собою майже овальну бронзову пластину з невеликим напівокруглим вирізом зверху — відбиває поширену форму давньоруського колту. На ній зображено два переплетені дракони, що дивляться у різні боки. По краю йдуть оточуючі крапки, що імітують зернь. Схоже, що ця пластина була матрицею для колтів. За стилем вона нагадує новгородські олов’яно-свинцеві колти XIV ст. (рис. 108; 2). Під час археологічних досліджень церкви Пирогощі виявлено бронзовий хрест (9,2x4,6 см). Цей хрест-енколпіон з дещо розширеними кінцями прикрашений рельєфним зображенням лише на лицьовій стулці 126. У середині енколпіону знаходилась якась дерев’яна тріска, вірогідно, християнський сакральний предмет (тріска від Хреста Господня або від Гробу Господня тощо). На хресті вміщено іконографічну композицію — деісус. Зображено Христа Пантократора на повний зріст, у бокових крилах хреста — Богоматір та Іоан Предтеча. Над Христом напис — ХРСЪ з титлом, але він продряпаний вже після відливання енколпіону. Вушко хреста прикрашене восьмипелюстковою квіткою. Досить низький рельєф /237/ більшої частини зображень, ретельно оброблений різцем, голови опуклі, вирізняються висотою — все це робить даний витвір несхожим на більшість давньоруських енколпіонів. Він не належить до серійного виробництва звичайного для тієї доби. Слов’янські кирилічні написи не дають підстав заперечувати київське походження пам’ятки.

В. Г. Пуцко вбачає близькість енколпіону із зображенням деісусної композиції з рядом творів дрібної кам’яної пластики початку XIII ст. київського походження й вважає, що його слід віднести до пам’яток київської металопластики початку XIII ст., а «продатувати його пізнішим часом немає жодних підстав» 127. З останнім важко погодитись. Енколпіонів такого типу на кінець XII ст. нам невідомо. Квітка, що прикриває вушко хреста, його однобічність також більш характерні для пізнішої доби. Енколпіон знайдено у склепі, який можна датувати XVI — початком XVII ст. У археологічному комплексі знахідок, що походять звідси, немає речей більш давніх за другу половину XV — початок XVI ст. На відміну від переважної більшості хрестів-енколпіонів XI — початку XIII ст. даний хрест зберігся значно краще, що теж може вказувати на пізніший час його походження.

Тут же, під час досліджень 1979 р. склепів під підлогою церкви Пирогощі була виявлена двобічна кістяна іконка другої половини XV — початку XVI ст. На лицьовому боці знаходиться композиція «Знамення», а на зворотньому — св. Микола. Частково збереглися срібні обіймці іконки, прикрашені сканню. Орнамент невибагливий — у колах з крученого дроту, рівних за діаметром ширині рамки, вміщено по 3 — 4 кола меншого розміру. По кутах — знаходяться гнізда для дорогоцінних каменів, один з яких (рубін) зберігся. У великому квадратовому вушці знаходиться грановане зелене скло, яке, ймовірно, імітувало смагард. З написів на /238/ лицьовому боці були нанесені монограми Богоматері та Христа. На зворотньому — напис «Никола» 128.

До прикрас XIV ст., знайдених на Пирогощі, належить золота сережка у вигляді знаку питання, на кінець якої одягалась намистина 129. Ще дві срібні сережки такого типу київського походження знаходились у колекції Б. І. Ханенка 130. Такі сережки широко відомі у старожитностях XIV ст. Новгороду, Північного Сходу, Південної Наддніпрянщини 131.

Можливо, до зразків мистецтва печерських різьбярів по дереву належить кипарисовий хрестик, виявлений археологічними дослідженнями 1972 р. на Видубичах. Праворуч від входу на хори Михайлівського храму вздовж північної стіни було досліджено склеп з жолобчастої цегли (аналогічний склепам Пирогощі), у якому знаходилась дерев’яна труна. Напис олійними фарбами на стіні, а також шиферна плита з написом дозволили продатувати його 1664 р. Тут знайдено парчовий параман та кипарисовий хрест на шовковому шнурку (висота 55 мм разом з вушком, ширина 35 мм, товщина 11 мм). На лицьовому боці хрестика вміщено поколінне зображення Богоматері з немовлям. Справа та зліва від неї погрудні зображення печерських святих — Антонія та Феодосія. Вгорі у прямокутній рамці — євангеліст Марко, внизу — євангеліст Матфій.

На зворотньому боці хрестика вміщено композицію Розп’яття з передстоячими Марією та Іоаном. Над Розп’яттям — монограми ІNЦІ (Ісус Назарей цар іудейський). Вище знаходиться євангеліст Лука, а нижче — євангеліст Іоан. Біля зображень вирізьблені відповідні /239/ написи 132. Витвір надзвичайно тонкої роботи. Майстер чудово володів мистецтвом плаского різьблення по дереву. Хрестик вирізняється декоративністю й одночасно стриманістю та суворістю вирішення. Такий стиль почав поширюватися в Україні з кінця XV ст. І. П. Крип’якевич свого часу, грунтуючись на вивченні актового матеріалу, показав, що до XVII ст. головними центрами різьблення по дереву в Україні стали Київ та Крехів 133. Оскільки на хрестику вміщено зображення київських святих, то його можна віднести до роботи місцевого майстра. Хрестик, можливо, слід датувати першою половиною XVII ст., але він наочно подає київську традицію різьблення більш раннього часу — кінець XV — XVI ст.

Видатними творами київського мистецтва XIV — XV ст. є відомі рельєфи Києво-Печерського монастиря.

Перший рельєф вирізьблено з рожевого овруцького шиферу, його датують XIV ст. (рис. 113) Він зберігся не повністю — нижня частина його відсутня. Зображення вміщено у рамочку, яку складає вишуканий рослинний орнамент із стилізованого дубового листя, покладеного одне на друге й утворюючи, таким чином, /240/ ритмічний малюнок. У центрі знаходиться струнка фігура Марії Оранти. Поблизу німбу вирізьблено монограму. Будь-які інші прикраси на площині відсутні. Г. Н. Логвин вбачає близькість у виконанні цього рельєфу з мініатюрами Київського Псалтиру 1397 р. 134. Саме зображення Оранти на рельєфі відбиває мозаїчну Марію Оранту з центральної апсиди Успенського собору. Рельєф показує, що вірогідно за часів правління Володимира Ольгердовича у Києві працював майстер, який створював пам’ятки кам’яної пластики, що відповідали найкращим взірцям декоративного мистецтва своєї доби. Тому ми вправі розраховувати на нові знахідки виробів київської кам’яної пластики того часу.

1470 р. на замовлення князя Семена Олельковича було створено рельєфтриптих, який встановили після реставрації Успенського собору на фасаді головної апсиди. На рельєфі вирізьблено напис: «основана бысть церковь пресвятыя Богородицы Печерская на старом основании при великом короли Казимире благоверным князем Семеном Александровичем отчичи Киевском при архимандрите Иоанне».

У центрі триптиха знаходиться Оранта (рис. 114), з боків фігури Антонія та Феодосія, які трохи менше центрального зображення. Посередині рамки з дубового листя вміщено арочний портал. Пропорції зображення Оранти менш вишукані та гармонійні, ніж на попередньому рельєфі. Сам триптих, його фігури набули /241/ більшої об’ємності, деталі змодельовано м’якше й округліше. Зображення розписані поліхромними фарбами 135.

У цілому, триптих 1470 р. відбиває появу нових, ренесансних рис у київському мистецтві, але базується на старих традиціях.

Надзвичайно цікавий виріб київської торевтики початку XVI ст. виявлено 1988 р. під час археологічних досліджень на вул. Велика Житомирська, 2. У похованні знайдено напівсферичну мідну чашу з погрудним зображенням Христа-Еммануїла із супроводжуючим написом 136, широкими горизонтальними вінцями, прикрашеними вишуканим золотим орнаментом на чорному тлі. Знизу приклепаний піддон у вигляді кільця складної конфігурації. Чаша з’єднувалася з покришкою за допомогою шарнірів. Її діаметр по вінцях у вужчій частині 17,5, у ширшій — 19,5 см. Вінця завширшки 3 см.

Покришка являє собою півколо з дірочками, де був приклепаний шарнір. На ній зображено ХристаЕммануїла, а по краю вміщено декоративний напис. Зображення, орнамент і напис виконано у традиційній ще з домонгольських часів техніці письма золотом по міді. Спас-Еммануїл має вигляд отрока, а не немовляти, як частіше його зображають. Він благословляє обома руками (як Оранта), а не лише правою, як звичайно. Навколо голови — німб з хрестом. З обох боків монограми під титлами: ІХ:ХС та ЕММ:NIЛ, тобто «Ісус Христос-Еммануїл» (рис. 116).

Ефектний вигляд має рослинний орнамент по вінцях на чорному тлі чаші. За своїми стилістичними особливостями — це типовий візантійський орнамент, що має прямі аналогії з мозаїчним орнаментом Софійського собору.

По краю вміщено кириличний напис, виконаний у декоративній манері. /242/Розміри літер 1,5 см. Вражає велика кількість складних лігатур, які у деяких словах переходять у в’язь. Втім, це характерно для декоративних написів XV — XVII ст. (наприклад, гаптований сріблом пояс з Пирогощі). Поряд з уставними літерами знаходяться й окремі скорописні, що теж незвичайно.

Дослідники пам’ятки прочитали напис так: «Кадило приносив рабі літо 35 ... в святій Уляні, котра прийняла». Напис не пов’язаний з Еммануїлом, а говорить про подарунок чаші (або кадила) якійсь святій Уляні. Дату розшифровують як 7035 рік, тобто 1527 р. нашої ери. Можливо, що чаша та покришка були виготовлені (або з’єднані) у різний час, адже отвори для заклепок шару порушують орнамент чаші 137.

Церковно-ритуальне призначення чаші не викликає сумніву. Це дискос, чаша для причащання. Виготовив її вмілий майстер, ремісник-художник, що досконало володів багатьма прийомами ювелірного мистецтва, зокрема письмом золотом по міді. Для цього ретельно відполіровану мідь вкривали спеціальним лаком (асфальт, віск, скипидар, соснова смола). Після того виріб нагрівали до повного почорніння. Потім гострим інструментом накреслювався малюнок, напис тощо. Далі це оброблялося кислотою, після чого на малюнок наносили золоту амальгаму (розчин золота у ртуті). Потому витвір знов підігрівався, щоб випаровувалася ртуть, а золото залишалося міцно з’єднавшись з міддю й утворювало вражаючий золотий малюнок на чорному тлі.

Майстер досить простими засобами і матеріалами досяг високого художнього ефекту, адже дискос зроблено не з коштовних металів, а із звичайної червоної міді. Проте він має вигляд дорогоцінного виробу й справляє надзвичайно урочисте враження 138.

Таким чином, протягом усього досліджуваного періоду культурне життя Києва не припинялося. На жаль, через бурхливу історію Київської землі загинуло багато пам’яток цієї доби, а якусь частину мистецтвознавці ще не в змозі виділити із загального корпусу таких пам’яток, відносячи їх до інших регіонів, або іншого часу. /243/

Відсутність навіть відповідної постановки питання багатьма мистецтвознавцями є однією з суттєвих причин наших незначних знань про київські пам’ятки XIII — XV ст. Можливість створення будь-якої високохудожньої пам’ятки у Києві післямонгольського часу здебільшого навіть не розглядається, оскільки панує думка, що у місті культурне життя було повністю припинено майже до XVII ст. Проте археологічне вивчення Києва останніх десятиліть дає все більше і більше цікавих знахідок.

У цьому відношенні досить повчальна історія дослідження новгородської дрібної пластики (та й новгородського мистецтва взагалі), більшу частину якої до останнього часу механічно пов’язували з центрами Північно-Східної Русі за місцем знахідки. Проте археологічний матеріал Новгороду показав хибність такого підходу 139. З іншого боку, лише останні дослідження довели належність до Північно-Східної Русі цілої низки пам’яток книжкової культури 140. Ще один важливий висновок, пов’язаний з новгородським досвідом: існує тенденція до удревлення пам’яток, Це пов’язано з тим, що для багатьох пам’яток XIV ст. характерна архаїзація під впливом взірців X — XI ст. Проте таке явище характерно й для Візантії та Балкан, включає до себе не тільки твори мистецтва, але й, наприклад, кераміку. Можливо, й деякі київські пам’ятки, що традиційно датують кінцем XII — початком /244/ XIII ст., слід відносити до пізнішого часу. Прикраси XII ст. могли також використовуватись у другій половині XIII — XIV ст. У будь-якому випадку, такі пам’ятки слід досліджувати індивідуально й під таким кутом зору.

Чимало київських пам’яток XIII — XV ст. різними шляхами вивезено в різний час до Москви та Твері, Золотої Орди й Литви, Нижнього Новгороду та Вологди тощо.

Данило Галицький 1259 р. для прикраси церкви у Холмі дав оздоблені коштовним камінням ікони, «еже принесе ис Києва». Тоді ж він «и колоколы принесе ис Києва». Численні предмети християнського культу (панагії, хрести, дарохранительниці, мощовики тощо), різні книги вивозили з собою з Києва єпископи, призначені у інші землі, митрополити, просто переселенці та вихідці з Києва.

Так, Серапіон безумовно брав з собою до Володимира якісь книжки. Теж саме можна сказати про митрополитів Максима, Петра, Кіпріана, Фотія, вже згадуваних Діонісія та Арсенія та багатьох інших. У Києві як прадавньому і традиційному релігійному центрі замовлялись ікони, образки, різні предмети церковного оздоблення.

Про багату скарбницю Софійського собору згадує літопис. Великими скарбами володіли й інші монастирі, собори, великі феодали, міський патріціат. Багато київських пам’яток загинуло або було забрано під час розгромів міста 1416 та 1482 рр. Золоті дискос та потір з Софійського собору Менглі-Гірей послав у дарунок великому князю московському Івану III. Чимало рукописів загинуло під час наступу католицизму, наступних війн та стихійних лих.

Наприклад, багато рукописних книг (а можливо також й мистецьких виробів) з Києва опинились у Супрасльському Благовіщенському монастирі, який займав видатне місце у історії білоруської культури XVI — XVII ст.

Супрасльський монастир був фундований 1489 р. Олександром Ходкевичем разом із смоленським архієпископом Іосифом Солтаном. О. Ходкевич — син київського воєводи Івана Ходкевича — разом з батьком 1482 р. потрапив у полон до Менглі-Гірея. Після повернення з Криму займав посаду новогрудського воєводи та маршалка Великого князівства Литовського. Солтан у 1504 р. став київським митрополитом. Так що обидва фундатори були найтіснішим чином пов’язані з Києвом. Перші його монахи були вихідцями з Печерського монастиря. Показово, що вівтарі Благовіщенського собору названі на честь Феодосія Печерського та Бориса і Гліба.

У XVI ст. монастир мав у своєму розпорядженні великі матеріальні та культурні цінності. Його бібліотека була однією з найбагатших. Згідно опису 1654 р. в ній нараховувалось 587 рукописних книг 141. Значна частина з них надійшла з Києва. Серед книг — один з найдавніших кириличних рукописів — знаменита Супрасльська четья-мінея XI ст. Добре відомі Супрасльський літопис (який у своєму складі має Київський скорочений літопис), а також Супрасльський список біло/245/ русько-литовського (західноруського) літопису 1519 р., який подає цінні свідоцтва про Київ XIV — XV ст.

У Супраслі виявляли постійний інтерес до подій, що відбувалися у Києві, і в пізніший час. Про це свідчить, наприклад, запис на рукопису Козьми Індікоплова «Космографія» (XVI ст.): «А на Киев изжог Менгирей тому 107 лет». На рукописі «Слова Григорія Богослова» зберігся напис «1598 служил ту в Супрасли дяк Михаила с Киева» 142. Під час досліджень І. І. Мовчана 1978 р. у Ближніх печерах Печерського монастиря виявлено графіто 1601 р., яке повідомляє про відвідування Печерського монастиря супрасльським монахом Арсеніем. Всі ці записи прямо свідчать про традиційні безпосередні зв’язки Супрасля з Києвом. Звичайно, що крім вказаних рукописів там могли опинитися й багато інших, а також ікони та інші пам’ятки XIV — XVI ст.

Таким чином, вимальовуються достатньо численні різні шляхи, якими могли київські пам’ятки потрапити до монастирських різниць чи різних зібрань у центрах Литовської чи Московської держав. Цілеспрямований пошук у багатьох музеях та фондах мусить виявити твори київських майстрів, які поки або залишились неатрибутованими, або приписуються іншому культурному центру.

Розглянутий матеріал показує, що незважаючи на страшний розгром міста 1240 р., який зупинив прогресуючий культурно-економічний поступ Києва (як і всієї Русі), його економіка та культура не були повністю знищені. У тяжких умовах золотоординського іга почалося відновлення та поступовий підйом економічного і культурного життя. Подальший їх розвиток відповідав за масштабами тій новій ролі, яку став відігравати Київ у Східній Європі другої половини XIII — XVI ст. Розвиток економіки та культури не був рівномірним й відповідав тій складній загальноісторичній ситуації, яка складалася на конкретний момент. Найбільш помітні підйоми припадали на 70 — 90-ті роки XIV ст. та 50 — 70-ті роки XV ст. Наприкінці XV — першій половині XVI ст. відбувався затяжний спад.

Культурно-історичний розвиток Києва цієї доби в цілому базувався на давньоруських традиціях, досягненнях високої культури Києва X — початку XIII ст. Досягнення Києва у галузі культури XIII — XV ст. багато в чому обумовлені тісними й постійними зв’язками з різними центрами інших земель України, Білорусії, Росії, а також Візантією, Балканами, Кримом, найбільшими центрами слов’янських та західноєвропейських держав. /246/





















Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу IV.


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.