Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 11-18.]

Попередня     Головна     Наступна





ФІЛОСОФСЬКИЙ ВСТУП: НІЦШЕ, ПРОРОК XX СТОРІЧЧЯ



«Ніцше. Його прізвище нагадує потріскування головешок, що осідають на тагані, або хмизу, коли його складають на купу, щоб розпалити багаття, або сичання смолоскипа, загашуваного у воді; а може, шелестіння опалого листя, коли його топчуть ногами, або шурхіт сірника, коли ним черкають об «тертушку і він спалахує на мить яскравим вогником».

Так етнолог і письменник Мішель Лері згадує у своїй книжці «Слабке потріскування» (1978 р.) прізвище Ніцше, що викликає в нашій уяві або цілковитий розлад, руйнацію, або полум’я, яке перетворює світ на попіл.

І справді, наше XX сторіччя вкладається в образи й форми, накреслені Ніцше: саме від нього бере початок новітня (дехто скаже «постновітня») думка, саме з ним ми вийшли на «позбавлену всякого чару галявину постновітньої сучасності» (Габермас). Критика метафізики, визначення нігілізму, цієї хвороби нашої історичної доби, втрата смислу і відступ до «nihil», тобто в ніщо, одкровення Абсурду, все це було провістям нашого часу, його виснаження, його любові до Небуття. Поставивши діагноз нігілізмові, цьому свідкові смерті Бога, Ніцше накреслив форми, в яких нині існує наша культура.





1. Крах цінностей: Ніцше — клініцист європейського нігілізму


Ніцше був уважним і проникливим клініцистом перемін, властивих нашій новітній сучасності. Випереджаючи свій час, він, по суті, описує наше сьогодення:


«Те, що я вам тут розповідаю, — це історія двох прийдешніх сторіч. Я описую те, що буде, і буде саме так, а не інакше: посилення нігілізму. Цю сторінку історії можна прочитати вже сьогодні: бо в даному випадку необхідність уже почала діяти. Це майбутнє вже промовляє сотнею /12/ знаків і знамень, ця фатальна неминучість проявляється повсюди; усі вуха вже наставлені, щоб слухати цю музику майбутнього. Наша європейська цивілізація, уся цілком, давно корчиться під тиском, що досягає рівня тортур, і ця мука стає дедалі нестерпнішою з плином десятиріч: стривожена, шалена, розлючена, схожа на річку, що прагне влитися у своє море, наша цивілізація більше не міркує, вона остерігається міркувати».

НІЦШЕ. «Воля до влади» (NIETZSCHE. «La Volonté de puissance», trad. H. Albert, t. I, § 2, Mercure de France, 1887 — 1903, pp. 25 sq.).


Ніцше справді розкриває знаки і симптоми великої хвороби, що вразила нашу культуру, він передбачає процес, який веде від Світла й Розуму аж до сучасного нігілізму. Саме з цим мислителем народилася філософська свідомість нашого часу: через аналіз великого європейського нігілізму, через критику потойбічних світів, через відхід від будь-якої діалектичної думки формується філософська мова наймодернішої сучасності.

Атож, Ніцше — це «поворотний круг», про що нас повідомляє Гайдеґер у текстах 1940 p.: «Ніцше сам розуміє свою філософію як своєрідний вступ до початку нової доби. Прийдешнє сторіччя, цебто наше XX сторіччя, згідно з його передбаченням, мало стати початком епохи, потрясіння якої не можна рівняти з будь-якими досі знаними катаклізмами. Старі лаштунки світового театру можуть лишатися протягом певного часу тими самими, але тут уже гратимуть нову п’єсу» 1.



1 HEIDEGGER, «Nietzsche», t. II, NRF, p. 33.



Але що означає «нігілізм’»? Це зворотна сторона волі до влади, нерозривно пов’язана з низхідною лінією життя. Активна й динамічна сила, воля до влади перестає означати акт перевершення самого себе, акт творчості та дії й обертається на волю до небуття, завершуючись у нігілізмі, цій домінації «Ніщо», або «Nihil», яке в такий спосіб стає мовби основою всього сущого. Це втрата смислу, знецінення або руйнація цінностей та ідеалів, на яких було споруджено нашу західну цивілізацію, панування Абсурду; ця смертельна хвороба найновітнішого Часу дістає напрочуд точний діагноз під орлиним поглядом мислителя, який уже наприкінці XIX сторіччя проникає в найглибшу суть нашої епохи. Все життя /13/ в цій царині нігілізму провалюється в порожнечу. У своїй завершеній формі нігілізм проголосить також загибель Бога, повідомивши, що «Бог помер»: тобто християнський Бог пропав, зник із нашого обрію думки. Таким чином Ніцше намацав саме серцевину гострої кризи. Ідея нігілізму, смерть Бога стали тими врочистими подіями, які підвели нас до найвищого піку сучасності. Зробивши зі «смерті Бога» та з одкровення Абсурду моменти нашої історії й проаналізувавши прояву нігілізму як процес, за допомогою якого християнський Бог і Бог надчуттєвий втрачають свою владу, Ніцше передбачив хворобу, яка сьогодні вразила наш західний світ. Саме таким є зміст наведеного нижче тексту, уривка з «Веселої науки», де йдеться про потрясіння, «морок і руїну», без якої ми не уявляємо собі нашу сучасність. Звичайно, аналіз «смерті Бога» відкриває можливість складного витлумачення: так, Жан-Люк Маріон (див. нижче, Третя частина, розд. 8) розгледів у історії цієї заздалегідь проголошеної смерті механізм, який через усунення ідола дозволяє утворити нове уявлення про Абсолют. На його погляд, тут ідеться не про Бога, який помирає, а про ідола, який зникає з обрію. Та хоч би як ми тлумачили тексти Ніцше, вони дають нам фундаментальні орієнтири для розуміння змісту п’єси, яка ставиться впродовж усього нашого сторіччя в театрі світу. Ніцше зумів провістити великий духовний розкол, як про це свідчить уривок із «Веселої науки», що його ми подаємо нижче:


БОГ ПОМЕР

«Будьмо спокійні. Найважливіша з недавніх подій — той факт, що «Бог помер», що віра в християнського Бога похитнулася, — починає вже відкидати на Європу свої перші тіні. Принаймні для тих небагатьох, чий погляд, чия доскіпливість у погляді достатньо гострі і достатньо чутливі для цього видовища, сонце мовби закотилося за обрій, давня і глибока довіра обернулася на сумнів: це їм наш старий світ, певно, видається з кожним днем усе густіше затягнутим темрявою, усе підозрілішим, усе дивнішим, усе «старшим». Можна навіть сказати, якщо дивитися на речі під загальним кутом зору, що ця подія надто велика, надто віддалена, надто недосяжна для розуміння більшості, щоб можна було сподіватися широкого розголосу про неї, щоб вона стала новиною, а ще меншою мірою слід чекати, що юрба вже здатна усвідомити її наявність, — а ще менше надій на те, чи зможе вона зрозуміти, що /14/ тепер, коли цю віру підірвано, обвалиться все те, що на неї спиралося, все те, що трималося і жило тільки завдяки їй: наприклад, уся наша європейська мораль. Ми маємо попереду довгу низку ламання, нищення, руйнацій та обвалів: і хіба зміг би сьогодні хто-небудь достоту все це передбачити, хіба зміг би хтось стати ініціатором і пророком цієї страхітливої логіки терору, пророком затемнення і мороку, подібних до яких, мабуть, ніколи не знала і не знатиме Земля? Навіть ми, навіть ті, кому дар провістя дістався від народження, навіть ми, які завмерли на своїх вершинах мовби в чеканні, поміщені між учора й сьогодні, навіть ми, першонароджені, народжені занадто рано, навіть ми, закинуті в наш час із майбутнього сторіччя, навіть ми, ті, хто мусив би розгледіти тіні, що їх уже почала відкидати Європа, — то чому ж навіть ми чекаємо настання цього непроглядного мороку без справжнього інтересу, без стурбованості й без страху? Чи, може, ми надто приголомшені першими наслідками цього явища? О ні, навпаки, бо ці перші наслідки, що мовби випередили ті події, яких ми маємо усі підстави сподіватися, аж ніяк не видалися нам сумними і похмурими, ми радше сприйняли їх як різновид нового світла, що його важко описати, як різновид щастя, полегкості, спокою, збадьорення, світанку... І справді, всі ми, філософи та вільнодумці, люди «розкутого духу», на звістку про те, що «старий Бог помер», усі ми відчули, що нас осяяло світлом нового дня; наші серця переповнені до краю вдячністю, здивуванням, острахом і чеканням — нарешті обрій нам видається знову вільним, навіть за тієї очевидної істини, що він далеко не безхмарний, нарешті наші кораблі можуть знову напнути вітрила й вирушити назустріч небезпекам, знову кожен, хто прагне знань, зможе відчути на собі всі удари непевної долі; море, наше відкрите море, знову розстеляє перед нами свій обшир і, можливо, ніколи ще не було моря настільки «відкритого»».

НІЦШЕ. «Весела наука» (NIETZSCHE. «Le Gai Savoir», § 343, trad H. Albert, Mercure de France, 1882 — 1901, pp. 299 sq.).






2. Пастки, наставлені метафізикою і діалектикою


Але чи можна прирівняти нігілізм до такого собі дорожного інциденту? Чи достатньо буде лише проаналізувати його як процес? Чи не маємо ми прив’язати такі явища, як втрата /15/ смислу, виснаження думки, до однієї з фундаментальних фігур, до самої логіки метафізичного наміру?

Ніцше, розкривши саму суть метафізичного проекту, так тісно поєднаного з нігілізмом, привів нас безпосередньо в наш сучасний період.

Нігілізм, знак Нічого й одкровення Небуття, насправді є завершенням метафізики, визначеної як підхід і дисципліна, що стоїть над чуттєвими феноменами та реальностями, поміщаючи істину поза видимостями, в іншому світі, тобто у світі Сутностей або Буття... Метафізика позначає печаттю небуття видимі форми нашого Всесвіту: вона знецінює, обмовляє і заперечує чуттєве життя та світ, осуджуючи в такий спосіб феноменальність. Створюючи «потойбічні світи» і наділяючи їх перевагами, вона знецінює реальність і розкриває в самому осередді цієї останньої Ніщо. Нігілізм завершує метафізичну думку. Отже, клініцист європейського нігілізму відкриває найглибші підвалини цього останнього, а саме: метафізичний проект, що творить «потобійчні світи» та інші фантоми.

Отак підводячи нас до «зневіри» (зневіри у вартості метафізики через аналіз психологічних форм та почуття невдоволення, які її породжують), Ніцше, можна сказати, обвалює стіни традиційної думки. Вирушаючи на битву проти ідеї істинності, яку слід шукати поза феноменами, він накреслює обрис новітнього і «постновітнього» погляду на світ. Не може існувати ніякої реальності поза реальністю, ніякої глибини, що освітлювала б видимості, ніякої платонівської печери, звідки в’язень вибрався б до світла. Сентенції з «Веселої науки» відлунюватимуть ще довго: «Що тепер означає для мене видимість? Звичайно ж, не щось протилежне якійсь сутності... Звичайно ж, це не мертва маска, яку можна не тільки надіти на якогось невідомого ікса, а й зірвати її з нього! Видимість для мене — це саме життя і сама дія, життя, яке достатньо сміється із самого себе, аби я відчув, що не існує нічого, крім видимості, такого собі летючого вогника, танця ельфів — і нічого більше». («Весела наука» — («Le Gai Savoir», livre I, § 54, Idées-Gallimard, p. 94). Ось так усуваються фантоми і дублікати. Звільнившись від них, ми виходимо разом із Ніцше на сцену нашої сучасності.

Але Ніцше усуває також діалектику тверезого розуму і в такий спосіб ущент розбиває ті рамки, в які помістили думку /16/ Просвітництво та геґельянська феноменологія. Справді-бо, класична метафізика набуває в трактуванні Геґеля форми раціональної діалектики, прогресивної генези абсолютного Духу. Саме Раціональний Розум, цей іманентний світові принцип, управляє реальністю та всім сущим. Так виковується Історія, розвиток Ідеї, тотальний духовний процес, де Дух набуває через «закони» діалектики дедалі більшої прозорості. Це гегелівське розгортання Абсолютного й Істинного є водночас діалектичним (воно підкоряється «процесу дії заперечення») і телеологічним (воно виражає мету пришестя Абсолютного). Підриваючи всю діалектику раціонального розуму, всю телеологічну думку, послідовно стверджуючи антидіалектику, Ніцше прямо готує еру зневіри щодо великих оповідей, які все пояснюють, цих промов леґітимації реального. Будівля діалектичної й раціональної історії обвалюється під ударами ніцшеанського молота.


Пропонуємо читачеві текст, який має стосунок до цих проблем. Взятий із посмертно опублікованих фрагментів Ніцше, він критикує реальний світ, розглядаючи його як продукт невдоволення та безпорадності перед життям. Психологія метафізики, ідея смутку та безсилля, що творять потойбічний світ, визначатимуть головний напрямок філософських творів аж до нашого часу.


НЕВДОВОЛЕННЯ І ВІРА В БУТТЯ


«Людина шукає «істину»; тобто вона шукає світ, який би сам собі не суперечив, який би не обманював і не змінювався, світ-істину, світ, у якому ми не страждали б; суперечність, ілюзія, зміна — причини страждань! Вона не сумнівається в тому, що не існує такого достоту світу, яким він мав би бути; але їй би хотілося знайти до нього шлях. Де людина шукає тут ідею реальності? Чому вона знаходить у ній лише страждання перемін, ілюзій, суперечностей? Чому вона більше не знаходить у ній своє щастя?..

Звідки така зневага, ненависть до всього, що відбувається, зазнає змін і трансформацій, і чому ми надаємо такої вагомості всьому тому, що залишається? На перший погляд, прагнення до істинного є не чим іншим, як бажанням мати світ, де все було б тривким. /17/

Чуття обманюють, раціональний розум виправляє помилки: отже, принаймні до такого дійшли висновку, раціональний розум — це дорога до того, що є тривким; найменш конкретні ідеї мають бути найбільш близькі до «світу-істини». Саме від чуттів ми здебільшого дістаємо удари лиха — вони оманливі, звабні, руйнівні.

Щастя може бути ґарантоване лише тим, що є: переміна і щастя взаємовиключають одне одне. Отже, найпіднесеніша, найблагородніша амбіція — це прагнення ототожнити себе з буттям. Саме там слід шукати формулу, яка вказує дорогу до найбільшого щастя.

Тому робимо висновок: такий світ, яким він мав би бути, існує; наш світ, світ, у якому ми живемо, — помилка; цей світ, який ми вважаємо своїм світом, не повинен би існувати.

Віра в буття утверджується лише як наслідок: справжня і найперша спонукальна причина — це брак віри в становлення, підозріливість щодо становлення, зневага до становлення...

Люди якої породи думають таким чином? Це порода непродуктивна і стражденна, це порода тих, хто стомився від життя. Якби ми уявили собі цілком протилежну породу людей, то такі люди не мали б потреби вірити в буття: більше того, вони зневажали би буття як щось, позначене смертю, нудьгою, байдужістю...

Віра в те, що світ, яким він мав би бути, справді існує, це віра людей непродуктивних, котрі не бажають створити такий світ, яким він мав би бути. Вони вважають, що він уже існує, вони шукають засобів добутися до нього. «Бажання істинного» — це безсилля в бажанні творити».

НІЦШЕ. «Воля до влади» (NIETZSCHE. «La Volonté de puissance», trad H. Albert, revue par J. Russ, t. 2, § 285, Mercure de France, 1887 — 1903, pp. 42 sq.).






3. Трагічна радість


На зміну волі до законопослуху приходить зовсім інша річ: життя як воля до влади, як утвердження й радість.

Справді, не досить поставити діагноз смертельної кризи, яка спіткала нашу цивілізацію: після критичного аналізу завжди йде переоцінка цінностей. Воля до влади, творча за своєю суттю, обирає, поза всяким нігілізмом, життя та утвердження життя. Отак віддаючи перевагу позитивності, радості, об’єкту втіх, Ніцше /18/ приводить нас до трагічної мудрості нашого часу. В такому разі усі форми існування видаються жаданими, вартими того, щоб їх обирати і до них прагнути. Таким є зміст знаменитого діонісійського ствердження, цієї екзальтації життя через усю сукупність його вимірів. «Слово «діонісійське» виражає потребу єдності, всього того, що стоїть над особистістю, ... відступити від провалля ефемерного, ... захоплено сприймати існування в усій його багатоаспектноті, ... брати велику пантеїстичну участь у всіх радощах і в усіх стражданнях» 1. Діонісійська радість не терпить жодного віднімання, жодного відступу, жодного вибору, вона утверджує життя в усій його повноті, нічого не відкидаючи, нічого не відсікаючи. Тоді як нігілізм помічає становлення через «чорні відчуття» — біль і винуватість, — трагічна мудрість бере на себе все і прагне всього.

Отак виникає радість як тотальне утвердження, поза будь-якими розколами, поза всім реальним світом, поза всім потойбічним світом. Ця дорога до утвердження і стане головною дорогою нашого часу. Трагічна сучасна мудрість знає, що життя не потребує жодних підвалин і що за своєю суттю воно — радість.


1 NIETZSCHE. «La Volonté de puissance», t. 2, NRF-Gallimard, p. 372.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.