[Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 132-151.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ шостий

НАУКИ ПРО ЛЮДИНУ: КІЛЬКА ДОСЯГНЕНЬ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОРІЧЧЯ

Становлення автономних наук про людину, що звільнилися з-під опіки філософії, стало, в першій половині XX сторіччя, головним явищем у еволюції ідей. Хоча декотрі з гуманітарних наук, такі як граматика або історія — а в певному аспекті й антропологія, — є дуже давніми, більшість наук про людину беруть свій початок наприкінці XIX сторіччя і на початку XX.

1. Від духовних наук до наук про людину

Пришестя наук про людину, які поступово замінили «духовні науки», стало, наприкінці XIX сторіччя і в першій половині XX, вирішальним елементом у поступі сучасних ідей.

Згадаймо кілька етапів: «Психофізичні елементи» (1860 р.) Фехнера, німецького фізіолога та філософа, «Психологія з погляду прихильника біхевіоризму» (1913 р.) Дк. Б. Вотсона, який обстоює принципи біхевіоризму, тощо. Соціологія, названа так Огюстом Контом, здобуває об’єктивні методи дослідження з появою «Правил соціологічного методу» (1895 р.) Дюркгайма й поступово буде визнана автономною дисципліною. В 1900 р. з виходом у світ «Тлумачення сновидінь» Фройда народжується психоаналіз, а в 1916 р. «Курс загальної лінґвістики» ¹ Фердінана де Сосюра знаменує закладення підвалин під сучасну науку про мову. Це лише кілька прикладів серед безлічі інших...

¹ Відновлений його учнями.

Таким чином, «духовні науки» або «моральні науки» — вирази, які поступово виходять з ужитку, — дедалі більше віддають сферу свого застосування наукам про людину, що здобувають незалежність і переносять у свою специфічну галузь — царину думки, духу, культури — методи, притаманні природничим наукам. /133/ Віддаючи данину панівному позитивізму, ці дисципліни запозичують свої прийоми та формулювання з точних наук. Ці чари, поширювані науковою моделлю, дозволяють зрозуміти, чому зазнали такого розквіту науки про людину, прагнучи до «об’єктивності», розквіту, який розбуджує філософський інтерес у якого-небудь, наприклад, Гусерля.

Попри безперервно відроджувану позитивістську спокусу, декотрі з наук про людину насамперед цікавляться філософською проблематикою і навіть оновлюють її перспективи. Не зливаючись із філософією, вони, проте, порушують філософські проблеми.

Фройд віддає Підсвідомому провідне місце в процесі становлення людини ¹. У своїй теорії сексуальної етіології неврозів він підкреслює свої розбіжності з поглядами Адлера і Юнґа, цих двох дисидентів, які ставлять під сумнів фройдівські догми, і передусім вирішальну роль лібідо у формуванні неврозу.

Соціологічні дослідження підтверджують: ми збережемо тут значний внесок Реймона Арона, проникливого критика політичних міфологій.

Соціальна психологія може пишатися працями Дж Л Морено, присвяченими психодрамі та соціодрамі.

Лінгвістика, створена Фердинандом де Сосюром, розвивається зусиллями Празької, Копенгагенської та інших шкіл. З практичних міркувань ми розглядаємо цю дисципліну в Третій частині, розділ 3, с. 439, тобто в розділі, присвяченому проблемам мови. З аналогічних причин антропологію подано одним блоком у Третій частині, розділ 2, с. 423.

¹ Очевидно, психоаналіз, який ми тут, для зручності, помістили в компанію наук про людину, не є насправді «супернаукою про людину», а лише посередником між медичними науками і науками про культуру. На цю тему варто ознайомитися з P.L. ASSOUN «Freud et les sciences sociales», Cursus, A. Colin.

2. Фройд і теорія підсвідомого

Народившись у 1856 р. в Моравії, Зігмунд Фройд у 1860 р. переїжджає з родиною до Відня, де й проживе майже все життя (Австрію він покинув лише в 1938 p., рятуючись від /134/ нацистської окупації, оселившись у Лондоні, де й помер уже наступного року). Як і Вінтґенштайн, Фройд є сином того Відня, який на початку нашого сторіччя переживав «останні дні людства» (див. вище, с. 41 і далі) і якому в 1900 р. Фройд дав урочисту клятву особистої ненависті. «Я дав Відню урочисту обіцянку особистої ненависті, й, на відміну від велетня Антея, я набираюся нових сил щоразу, коли відриваю ноги від ґрунту міста, в якому мешкаю» ¹. Фройд був бідний і на додачу — єврей; а починаючи з 1880 р. антисемітизм у Австро-Угорщині ² став набирати сили. Проте саме в тому «ненависному» Відні Фройд проживе, по суті, все своє життя, саме там відкриє він кабінет для консультацій і здійснить цілу серію відкриттів, котрі, попри всі ті критичні закиди, яким їх піддають, позначають один з вирішальних зламів у історії науки: Фройд дивився на самого себе, як на завойовника, як на дослідника невідомих земель ³.

Як доводить, наприклад, П.Л. Асун, внесок психоаналізу не зводиться лише до каталогу відкриттів. Наприкінці XIX сторіччя ідея підсвідомого стала в Європі банальною істиною, і задовго до психоаналізу сексуальність було визнано специфічним явищем, що потребує наукових досліджень.

Що ж тоді здійснив Фройд? Він сформулював проблему, яка була в усіх на виду, і зробив усе можливе, щоб подати її в науковому світлі: «Після Фройда йдеться вже не про те, щоб відкривати якісь реальності, а про те, що вже відомі реальності перейшли до розряду проблематичних. Іншими словами, можна сказати, що після Фройда ми вже не знаємо, де проходить межа між свідомим і підсвідомим, що видавалася б нам природною [...] Фройд змістив усі межі» ⁴.

¹ Лист до Фліса від 11.3.1900 р.

² Фройд спочатку мріяв про цілковиту інтеґрацію, але антисемітизм поклав край його ілюзіям (див. «Critique, n° 339 — 340, pp. 819 sq.).

³ Лист до Фліса, від 1.2.1900 р.

⁴ P.L. ASSOUN, in «Histoire de la psychanalise», t. I, Biblio Essais-Le Livre de Poche-Hachette, p. 159.

Пішовши набагато далі, аніж дослідник зовсім невідомого нам континенту, Фройд визначає і розглядає Підсвідоме під цілком новим, «науковим» кутом зору, бачачи в ньому сукупність прихованих змістів, тобто таких, які утримуються поза сферою свідомості певним актом, що відштовхує уявлення, які породжують /135/ прикрі відчуття щодо вимог «над-Я», такий собі приклад особистості, складеної із засвоєних батьківських заборон. Таким чином, аж ніяк не йшлося про відкриття підсвідомого, оскільки ідея підсвідомого була в ту пору вже банальною, ішлося про те, щоб зробити підсвідоме об’єктом дослідження з принципово нових позицій.

Отже Фройд вивів на світло доти невідомі психологічні структури, давши їм назву. Пригнічення інстинктів і сексуальний вимір людини здобули науковий статус. Роблячи так, Фройд підносить роль лібідо, енергії сексуальної пульсації у виникненні неврозу, психогенної недуги, симптоми якої виражають психічний конфлікт між бажанням і заборонами. Саме на цьому ґрунті згодом виникнуть лінії розколу та істотні «тертя», тому що дисиденти Адлер і Юнґ відмовляться пояснювати невроз лише цією енергією сексуальної пульсації (див. нижче, с. 137).

Пізніші переробки фройдівської доктрини, хоч би як їх критиковано, так само мають велике значення й приводять до вельми істотних філософських висновків. Фройд, по суті, ставить у центр уваги виникнення пульсацій нещадного і руйнівного характеру, що становлять загрозу суспільству. Глибоко вражений війною 1914 — 1918 pp., він як лікар-клініцист цікавиться насильством, що набрало таких ґрандіозних масштабів, і розвиває також свою теорію інстинкту смерті, глибоко трансформувавши свої початкові погляди.

Пульсація смерті, в протилежність Еросу, є началом синтезу, являє собою силу роз’єднання і розбрату. Цивілізація в цій новій концепції (дуалізм Ероса і Танатоса ¹) означає віднині заходи, спрямовані на те, щоб дати раду цій первісній ворожнечі, яка нацьковує одних людей на інших. Попри свою суперечливість, це поняття пульсації смерті не менш багате на плідні відгалуження. Цивілізація тепер визначається як сукупність організацій, «запровадження яких віддаляє нас від тваринного стану наших предків і які служать двом цілям: захисту людини від природи і впорядкуванню взаємин між самими людьми» ².

¹ Цей вираз не належить самому Фройду, він вигаданий його учнями та епігонами. «Танатос» по-грецькому означає «смерть» і розуміється послідовниками Фройда як «пульсації смерті».

² FREUD. «Malaise dans la civilisation», PUF, p. 37.

Гіпотеза інстинкту смерті проливає світло на ті історичні утворення й ті процеси, /136/ куди, як нам здається, провалюється людина та її культура. Відкинуті спочатку психоаналітичними колами, сили Танатоса сьогодні потрапили в самий центр уваги численних аналістів, що розглядають їх у тісному зв’язку з розвитком досліджень у царині Ероса та сил лібідо.

Наступний текст, узятий з праці «Недуга цивілізації» (1929 p.), приділяє головну увагу аґресивності, що властива людині і становить безпосередню загрозу існуванню цивілізації.

АҐРЕСИВНІСТЬ — НЕВІД’ЄМНА ОЗНАКА ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ

«Приховану під цим частку істини, яку так часто й так охоче заперечують, можна резюмувати так: людина аж ніяк не є тією лагідною істотою з люблячим серцем, про яку кажуть, що вона тільки борониться, коли на неї нападають; ні, навпаки, це істота, що, виходячи з її інстинктивних уподобань, певно, носить у собі чималу порцію аґресивності. Тому ближній для неї є лише помічником та можливим сексуальним об’єктом, а також і об’єктом спокуси. Людина насправді відчуває спокусу задовольнити свою потребу в агресії коштом ближнього, скористатися результатами його праці без належного відшкодування, використати його для погамування своєї сексуальної хоті, не питаючись, чи він на це згоден, заволодіти його майном, принизити його, завдати йому страждань, віддати його на тортури, забрати в нього життя. Homo homini lupus ¹ — хто осмілився б після всієї тієї науки, яку дало йому життя та історія людства, заперечити слушність цього прислів’я? В загальному випадку, ця жорстока агресивність або чекає слушного приводу, або ставить себе на службу тому чи тому задумові, здійснити який можна було б і більш мирними засобами. Але за певних сприятливих обставин, коли, наприклад, моральні сили, що стримували її прояви і досі пригнічували, якимось чином відключаються, агресивність виявляє себе також цілком несподівано, демаскуючи схованого під людською оболонкою дикого звіра, що втрачає тоді всяку терпимість чи жалість до своїх біологічних родичів.

¹ Людина людині вовк (латин.). (У франц. ориґ. тут прим. Ж. Рюс).

Кожен, хто згадає про жахіття великого переселення народів, про вторгнення гуннів, про навалу грізних монголів обо походи Тамерлана, про здобуття Єрусалима благочестивими хрестоносцями або /137/про те, що відбувалося під час останньої світової війни , муситиме визнати слушною нашу концепцію і не зможе заперечувати її обґрунтованість.

Ця схильність до агресії, яку ми можемо виявити в собі й можливість існування якої припускаємо в інших людях, становить головний фактор негараздів у наших взаєминах зі своїми ближніми; саме через її наявність цивілізації доводиться докладати у своєму розвитку чимало зусиль. Унаслідок такої первісної ворожнечі, що настроює одних людей проти інших, цивілізованому суспільству постійно загрожує небезпека краху».

Зіґмунд ФРОЙД «Недуга цивілізації» (Sigmund FREUD. «Malaise dans la civilisation», PUF, 1929 — 1971, pp. 64 sq.).

Попри значний опір, концепції, що виникли в надрах психоаналізу, поступово заполонили все культурне та соціальне поле, вплинули на літературу, соціологію, психологію тощо. Психоаналіз відіграє велику роль у розвитку нашої сучасної думки. «Розхитуваний внаслідок катастрофічних струсів та розломів, переслідуваний тоталітарними режимами, приєднуваний то там, то там до психіатрії, зазнаючи нещадної конкуренції з боку терапій, що оголошують себе значно ефективнішими, він і далі сяє своїм особливим світлом у небі інтелекту. І якщо одного дня він помре то це буде смерть від старості, а не тому, що його відкинуть» ².

¹ Ідеться, очевидно, про війну 1914 — 1918 pp. (прим. Ж. Рюс).

² Roland JACCARD. «Histoire de la psychanalise», t. 1, Biblio Essais-Hachette, p. 718.

3. Адлер і Юнґ: два дисиденти

Адлер (1870 — 1937 pp.)

Усе протиставляло Фройда й Адлера — і їхні погляди на світ були теж різні. «Фройд, у песимістичній традиції філософів зразка Шопенгауера, бачив у хворому на невроз жертву Грандіозної і трагічної ілюзії людства. Адлер, будучи оптимістом у дусі Лейбніца, дивився на невротика як на індивіда, гідного жалю, який удається до надто прозорих хитрощів, щоб ухилитися від накладених життям зобов’язань». /138/Альфред Адлер, австрійський лікар і психолог,народився у Відні в 1870 р. Будучи спочатку учнем Фройда, він у 1911 р. відходить від психоаналітичного гуртка, але ще задовго до остаточного розриву перестає поділяти доктрину свого вчителя: вже в його першому значному творі «Студії про недорозвиненість органів» (1907 р.) ідеться про компенсаційні механізми, якими людина надолужує недорозвиненість тих чи тих своїх органів; так — як засвідчує відомий історичний приклад — Демосфен, який був заїкою, став знаменитим оратором. Отже, починаючи з 1907 p., Альфред Адлер описує цю людську волю до всемогутності, завдяки якій розвиваються процеси надкомпенсації, причому відчуття неповноцінності, спричинене наявністю недорозвиненого органа, утворює, в цій перспективі, перманентний фактор психічного розвитку. Ця ідея знайде своє завершення в праці «Нервовий темперамент» (1912 p.).

Відтепер сексуальна етіологія неврозів, головна складова фройдизму, поступається місцем аналізу хитрощів і вивертів волі до всемогутності, звідки бере своє джерело вся людська активність. Стан невротика значно більшою мірою спричиняється його прагненням до вищості (невдоволеним), аніж патогенним пригніченням інстинктів. Приречений на «комплекс неповноцінності», він прагне якось надолужити загрозливу видимість власного краху, але ніколи не має в цьому успіху. Незважаючи на свою простоту, ця доктрина може осяяти яскравим світлом пружини людської душі. Хоча вираз «комплекс неповноцінності» й перетворився на банальний вираз, у доктрині Адлера він є точним визначенням і робить значний внесок у вивчення індивідуальної психіки. Він визначає, за словами того ж таки Адлера, віру особи в її спроможність розв’язувати проблеми життя, віру, породжену недосконалістю її органів, а також усякого роду вадами та кривдами. Отже, бути людиною означає відчувати себе в чомусь неповноцінним і прагнути подолати всілякі вади, накинуті нам нашим природним станом; але цей порив і ці зусилля, будучи в собі знаками трансцендентності, можуть спричиняти «комплекс нижчості», профілактика якого або одужання набирають, таким чином, вирішального значення

Тобто, Адлер головну увагу приділяє цьому почуттю неповноцінності, яке впливає на людські вчинки: запобігти виникненню неврозу означає постійно розтлумачувати значущість цього пориву, найглибшої пружини всієї активності й усього життя. /139/За цим аналізом угадується вплив великого песиміста Шопенгауера, але також і вплив Ніцше. З цього погляду, конфлікт між Адлером і Фройдом відкриває всю свою глибоку значущість, і зауваження Юнґа, висловлені в його творі «Моє життя», видаються надзвичайно проникливими. Ерос (Фройд) і Воля до всемогутності (Ніцше й Адлер) — хіба не діють вони як двоє братів-ворогів? «Фройд проти Адлера», за своєю суттю, означає «Фройд проти Ніцше» (див. Jung «Ma vie», Gallimard, p. 180).

Наводимо короткий уривок, узятий з «Нервового темпераменту». Які ж рецепти пропонує автор для лікування неврозів? Висловивши чимало критичних закидів на адресу фройдизму, Адлер підкреслює, що усвідомлення своїх вад спонукає невротика до «політики» психічної компенсації.

ПСИХІЧНА КОМПЕНСАЦІЙНА СУПЕРСТРУКТУРА

«Як виникають невротичні явища? Чому хворий на невроз прагне бути великою людиною і безперервно шукає доказів своєї вищості? Звідки виникає в нього інтенсивна потреба прославляти свою персону? Чому вдається він до тих чи тих дій і докладає стількох зусиль, щоб ґарантувати свою безпеку? Всі ці факти, на нашу думку, пояснюються дуже просто: вихідну точку еволюції неврозу визначає не що інше, як загрозливе відчуття небезпеки та неповноцінності, відчуття, яке породжує невтримне бажання знайти дорогу, яка привела б до стерпного життя, давши йому напрямок, джерело спокою і безпеки. Бо, з нашого погляду, сутність неврозу полягає в безперервному і надмірному використанні психічних засобів, які має у своєму розпорядженні суб’єкт. Серед цих психічних засобів головні складаються з допоміжних, конвенціональних конструкцій, які утворюють думка, бажання, дія».

Альфред АДЛЕР. «Нервовий темперамент» (Alfred ADLER. «Le temperament nerveux», Petite Bibliothèque Payot, 1912 — 1970, p. 16).

Юнґ (1875 — 1961 pp.)

В особі Карла Густава Юнґа, швейцарського психіатра й психолога, чия наукова творчість стала предметом палких суперечок, нам відкриваються інші аспекти фройдівського диси-/140/дентства: тут ідеться про шлях, який веде до колективного несвідомого та до стародавніх архетипів.

Починаючи з 1906 p., Юнґ — психіатр і головний лікар однієї з клінік — відкриває для себе багатства фройдизму, але пояснює пригнічення інстинктів не лише сексуальною етіологією неврозу. Ось як він пише про це у своїй автобіографії: «Причину пригнічення інстинктів [...] Фройд вбачав у сексуальній травмі, й це видалося мені непереконливим. Мій практичний досвід засвідчував численні випадки неврозів, у розвитку яких сексуальність відігравала лише другорядну роль, тоді як інші фактори посідали провідне місце: проблема соціальної адаптації, пригніченість трагічними обставинами життя, вимоги престижу тощо» ¹.

¹ CG. JUNG. «Ma vie», NRF-Callimard, p. 174.

Незважаючи на цей передчасний розкол, зустріч двох мислителів у 1907 p., здається, привела до тісної співпраці й тривалої дружби. Юнґ очолює (з 1911 р.) «Міжнародну асоціацію психоаналізу», і Фройд бачить у ньому свого принца-наступника. Лише в 1912 — 1913 pp. стає очевидною різниця їхніх поглядів на роль лібідо в становленні неврозу й відбувається розрив (1913 p.).

З погляду Юнґа, лібідо аж ніяк не можна вважати явищем виключно сексуальним; це, радше, вияв універсальної вітальної енергії, первісної сили індивіда, яка може бути спрямована в двох різних напрямках — на зовнішній або власний внутрішній світ, звідки виникають два фундаментальні психологічні типи: тип екстраверта, чиє лібідо зорієнтоване на зовнішній світ і на зовнішні речі, й тип інтраверта, чиє лібідо спрямоване на власний внутрішній світ. Принаймні таку тезу автор розвиває в «Психологічних типах».

Але ориґінальність Юнґової доктрини проявляється також у концепції колективного несвідомого, яке означає сукупність архетипів та інстинктів, що передаються в спадок і мають універсальний зміст. Тотожне саме собі в усіх людях, будучи психологічною основою надперсональної природи, це колективне несвідоме являє собою підґрунтя, на якому стоїть усе людство, духовну спадщину людського роду, що оживає в кожній свідомості. Структуроване у вигляді архетипів, предківських несвідомих образів, які виявляють себе повсюди і повсякчас, будучи природженими і незмінними формами, колективне несвідоме виражає себе через міфи, витвори мистецтва, релігійні вірування, через усю багату сукупність символічних утворень. У такий спосіб наша душа /141/ відкриває сліди свого предківського минулого. У сфері психіки колективне несвідоме — це ніби рештки будівлі стародавньої людської пам’яті.

Серед згадуваних архетипів особливо важливу роль відіграють animus і anima, вони реґулюють усю нашу поведінку й утворюють дві впливові структури, організуючи стосунки між чоловіками та жінками. Тоді як anima означає персоніфікацію жіночої природи чоловічого несвідомого, animus втілює чоловічий аспект жіночого несвідомого. Кожен чоловік носить у собі anima, образ жінки певного типу, і те саме відбувається з жінкою, яка носить у собі animus. Але існують і багато інших архетипів — скажімо, архетипи батьків, дракона, архетип Старого Мудреця тощо.

Таким чином, наукові дослідження Юнґа, цього теоретика несвідомого та архетипів, мають на меті детально вивчити спільну основу, що утворилася в нас унаслідок багаторазової спадкової передачі та послідовного накопичення всіляких ознак, основи, яка об’єднує індивіда з усім людським родом. Анрі Корбен (див. нижче, с. 618) та багато інших учених визнають, що наукова діяльність Юнга справила на них вирішальний вплив.

Щоб читач міг краще ознайомитися з цією юнґівською психологією глибин людської душі, подаємо один із текстів Юнґа, де йдеться про предківський образ матері й батька. У «Проблемах сучасної душі» психолог із Цюриха спрямовує свою увагу на ті архетипи, які належать спільній основі людства. Текст являє собою уривок із доповіді, виголошеної на конґресі Вільного Філософського товариства в Дармштадті, — 1927 р.

БАТЬКО Й МАТИ — БЕЗПОСЕРЕДНІ АРХЕТИПИ НЕСВІДОМОГО

«Ми поставили таке запитання: які з архетипів є найбезпосереднішими? Найближчим архетипом, мабуть, можна вважати матір, адже вона в усіх відношеннях є найріднішим і найвпливовішим явищем, і вона діє в ту пору, коли людина тільки формується і найбільш піддатлива. А оскільки свідомість у дитинстві розвинена ще дуже слабко, то там і мови не може бути про індивідуальний досвід: навпаки, мати являє собою досвід архетипічний; з нею набувають досвід у більш або менш свідомому стані не в тому розумінні, що вона постає як індивідуальна й чітко означена жіноча особистість, а в розумінні, що вона — мати, архетип, значення якого може нескінченно варіюватися. В процесі /142/ розвитку життя первісний образ блідне й поступається місцем образу свідомому, відносно індивідуальному, що стає в уяві людини єдиним образом матері, яким вона володіє. Навпаки, у підсвідомості мати залишається, як і раніше, могутнім первісним образом, який забарвлює і навіть визначає, в процесі свідомого індивідуального життя, взаємини, що їх ми маємо з жінкою, із суспільством, визначає наші почуття і наше ставлення до всього навколишнього світу, але в такий витончений спосіб, що свідомість здебільшого нічого не помічає. Ми думаємо, що йдеться просто про метафори. Одначе, є цілком очевидним фактом, що чоловік бере собі за дружину жінку, керуючись лише однією причиною: тим, що вона схожа або не схожа на його матір. «Мати Німеччина» для німця, «люба Франція» для француза становлять те заднє тло політики, нехтувати яке зміг би хіба тільки інтелектуал, який ніколи не жив у світі. Всесвітнє лоно матері-церкви — теж не що інше, як метафора, утворена за зразком материнської землі, матері-природи і, загалом, матерії.

Найближчим архетипом для дитини є, безперечно, архетип матері. Та з розвитком її свідомості батько теж виходить на її обрій, оживляючи архетип, чия природа, з багатьох поглядів, протилежна природі материнського архетипу. Якщо материнський архетип відповідає визначенню китайського інь, то батьківський тип — це ян. Він детермінує стосунки з людьми, законом і Державою, розуміння, дух і динаміку природи. «Батьківщина» означає межі, тобто чітко означену локалізацію, тоді як рідний ґрунт — це материнська земля, мирна й родюча. Райн — батько, як Ніл, як вітер, як ураган, як грім і блискавка. Батько — це діяч і авторитет, а отже, закон і Держава. Він — те, що рухається у світі, як вітер, він — той, хто творить і диригує музикою неподільних летючих ідей-образів. Він — той подмух, з якого утворюється вітер — рпешпа, spiritus, âtman, espsrit *.

Отже, й батько — це могутній архетип, який живе в душі дитини».

Карл Густав ЮНҐ. «Проблеми сучасної душі» (Cari Gustav JUNG. «Problèmes de l’âme moderne», Buchet/Chastel, 1927 — 1960, pp. 46 sq.).

* Слова, які різними мовами (давньогрецькою, латиною, французькою) виражають ідею «повіву», «подмуху», а отже й «духу». /143/

Якщо Адлер і Юнґ є найславетнішими представниками розколу в рядах фройдистів, то В. Штекель і О. Ранк теж заслуговують бути згаданими. Перший (народився 1868 р. і помер 1940-го) відійшов від Фройда в 1911 — 1912 pp. Ставлячи під сумнів психічну підсвідомість (у цьому він вплинув на Сартра, який у «Бутті й небутті» використовує ці теми), цікавлячись символізмом смерті, Штекель став автором праці «Фригідна жінка». Що ж до Отто Ранка (1884 — 1939 pp.), то він у 20-х роках висловив сумнів щодо ролі едипового комплексу в захворюванні на невроз. На його думку, головну роль тут відіграє «Травма народження» (1924 p.). І, нарешті, декілька слів про Шандора Ференці (1873 — 1933 pp.). Цей угорський невролог, правда, не чинив розколу у фройдизмі, а свої головні зусилля спрямував на те, щоб застосувати методи психоаналізу до всього органічного життя. В терапевтичному плані він дійшов висновку, що невротика недосить любили в дитинстві і що лікар повинен компенсувати йому цей брак любові, даруючи йому свою приязнь і підбадьорюючи його. За ці тези Фройд піддав Ференці суворій критиці. Проте ця ідея про роль психоаналітика як «доброго батька», люблячого й приязного, посіяла сходи, які дали врожай у роздумах Бейлінта, з якими ми ознайомимося далі (с. 372), в Третій частині цієї книжки.

Як бачимо, дерево психоаналізу дало буйну крону, з гіллям, що розходиться в усі боки, відхиляючись від строго ортодоксального фройдизму.

4. Соціологія: від німецької соціології до Реймона Арона

Протягом першої половини XX сторіччя наука про соціальні явища збагатилася значними внесками таких славетних учених, як Ґ. Зимель (1858 — 1918 pp.), німецький філософ і соціолог, Ф. Теніз (1855 — 1936 pp.) і Макс Вебер (1864 — 1920 pp.), обидва також німці. У Франції Реймон Арон визначить соціологію як науку не догматичну, що дбає про здобутки як експлікативних, так і пізнавальних методів, тобто і тих, які розкривають загальний зміст, і тих, які дошукуються окремих смислів, науку, котра просувається вглиб від інтуїції, як, наприклад, у працях В. Дилтея /144/ (1833 — 1911 p.), німецького філософа, який, у кінці XIX й на початку XX сторіччя, відмовився прийняти науковоподібний позитивізм.

Ґеорг Зимель (1858 — 1918 pp.) є одним із засновників сучасної соціології. У своїй праці «Філософія грошей» /1900 p./ він виділяє гуманітарні та психологічні — а не тільки економічні — значення, які властиві світу грошей і самому цьому поняттю. Його «Соціологія» прояснює парадигми соціальної асоціації, а також ідею конфлікту. Накидавши контури теорії грошей, теорії конфліктів, а також теорії метафізики смерті («Суміш релятивістської філософи»), що, в певних аспектах, перегукується з філософією Гайдеґера, Ґеорг Зимель показав себе вельми ориґінальним мислителем.

Фердинанд Теніз, німецький соціолог (1855 — 1936 pp.), автор творів «Спільнота і суспільство» (1887) та «Вступ до соціологи» (1931 p.), проводить знамениту межу між спільнотою, яка будується на афективних і духовних узах, і суспільством, заснованим на раціональних інтересах та контрактах, на політичних угодах. Ера суспільства настає після ери спільнот і виглядає як форма занепаду. Цим аналізом німецький соціолог провіщає і передбачає теми Шпенґлера, зокрема протистояння між культурою і цивілізацією (ця остання, з погляду Шпенґлера, являє собою застиглу й мертву форму першої: кожна культура має тенденцію застигати в цивілізацію).

І, нарешті, Макс Вебер своїми книжками «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 р.) та «Наукові нариси» (1921 р.) справив глибокий вплив на всі сучасні течії. У першому з цих творів він показує, що кальвіністська етика — з її суворим ідеалом ощадливого життя — зіграла вирішальну роль у формуванні капіталізму: протестант нездатний утішатися своїм багатством, і таким чином сама доля призначає йому розпоряджатися своїм добром у інтересах суспільної користі. Тому протестантизм є наріжним каменем фундаменту капіталістичної економіки, оскільки існує взаємозв’язок між пуританською мораллю й економічною раціоналізацією. В загальному випадку кальвініст, який належить до однієї з пуританських сект, відкидає розкіш та неробство, а тому він спроможний аскетично управляти своїми статками, уникаючи непродуктивних та марних витрат. /145/ До речі, Макс Вебер застосовує до соціальних наук пізнавальний підхід Дилтея і таким чином тримається далеко від позитивістського ідеалу.

В «Сучасній німецькій соціології» (1935 р.) Реймон Арон візьме на себе обов’язок відрекомендувати Макса Вебера в нашій країні. Ця мала книжечка Арона залишається класичною у своєму жанрі.

Отже, Реймон Арон (1905 — 1983 pp.), французький філософ і соціолог, є спадкоємцем тривалої традиції. Першокласний мислитель, він ставить під сумнів позитивізм соціологічної дисципліни, яку Дюркґайм забезпечив, у Франції, науковими методами, такими любими для французької соціологічної школи, де сяють такі славетні імена, як Люсьєн Леві-Брюль (1857 — 1939 pp.) та Морис Гальбвахс (1877 — 1945 pp.), який був депортований і загинув у Бухенвальді.

Але Реймон Арон не тільки відкрив для французів материк німецької соціології, він виступає також як вдумливий аналітик політичних міфів та ідеологій. Своїм проникливим баченням міфологій він справив великий вплив на сучасників. Автор «Розмов» позначив свою епоху незалежністю свого розуму та міркуваннями, опертими на твердий і неупереджений раціональний розум. Ален і Арон, хоч і в різному контексті, заслуговують на порівняння і, на тих самих підставах, на повагу, бо мислити і «казати ні» ніколи в них не розходилися. В 50-х роках Реймон Арон, ідучи всупереч панівним ідеям тієї епохи, демістифікував священне поняття «лівої інтелігенції». Зробивши це, він проникливо передбачив наступний вигин історичної траєкторії. Цей «ангажований глядач» спостерігає дійсність, невтомно спростовуючи міфи, такі, як «Пролетаріат», «Смисл історії», «Революція» й багато інших, що їх він розтинає з ясновидющою веселістю. Ось як викладає він свою критичну програму в передмові до «Опію інтелектуалів»:

«Намагаючись пояснити поведінку інтелектуалів, які не прощають жодної вади демократичним режимам і поблажливо ставляться до найстрашніших злочинів, якщо їх здійснено в ім’я добрих доктрин, я наштовхнувся спочатку на священні слова: «лівий», «Революція», «пролетаріат». Критика цих міфологем привела мене до роздумів над культом Історії, а потім примусила пильніше придивитися до соціальної категорії, якій досі соціологи /146/ не приділяли тієї уваги, що на неї вона заслуговує, — до інтелігенції» ¹.

В подальших рядках Реймон Арон пише про десакралізацію, яку здійснює соціологічна дисципліна, що, як і всяка наука, розмежовує певною відстанню «пережите» і «мислиме». Соціологія деміфологізує світ і життя, вона виводить на світло таємну правду соціальних дійових осіб і, таким чином, виступає в ролі великого «антиілюзіоніста».

¹ «L’Opium des intellecttiels», Calmann-Levy, p. 9.

Наступний уривок узято з «Історичних умов соціолога», вступної лекції, прочитаної з урочистої нагоди — початку занять у Колеж де Франс 1 грудня 1970 p., тобто цей текст з’явився значно пізніше розглядуваного тут періоду. Проте він дає характеристику глобальній доктрині мислителя, який уже з 1935 p., коли вийшла «Сучасна німецька соціологія», творив ориґінальну концепцію критичної філософії та соціології. Отже, ми подаємо тут один із текстів Реймона Арона, який від 1959-го по 1967 рік був професором Сорбонни, потім перейшов у VI секцію Практичної школи Вищих Студій, потім до Колеж де Франс, куди його обрали в 1969 р. і де він викладав від 1970-го по 1978 рік.

СОЦІОЛОГІЯ ДЕМІФОЛОГІЗУЄ СВІТ

«Соціологія, як і всяка наука, хоч і з інших причин, робить те, що Макс Вебер називав деміфологізацією світу [...]. Наука очищає природу від її чарів, від усього того, що робить її близькою нам і рідною, від того, що діє на наші відчуття і плекає наші мрії. Вона відкриває нам усесвіт, який підкоряється законам детермінізму, строго об’єктивного або надуманого, і який учені ніколи не закінчать розшифровувати, всесвіт, що вже ніколи не буде схожий на космос, яким його уявляли античні мислителі, космос, чия гармонія правила за модель і за гарантію людського порядку.

Ґастон Башляр, усупереч своїй вірі в найвищу цінність раціонального розуму, не міг не знати про цю деміфологізацію світу: «О, ми, безперечно, чудово знаємо про те, що ми втрачаємо. Зненацька — це цілий усесвіт, який втрачає барви, це вся наша їжа, яка повністю губить пахощі, це наш психічний природний порив, що уривається, ламається, втрачає /147/ віру й престиж. Нам так було треба зберегти цілісне бачення світу! Але саме цю потребу і треба подолати. Ось так! Не при повному світлі, а на краю темряви один промінчик, переломлюючись, звіряє нам свої таємниці» ¹.[...]

Соціологія також належить до цієї історичної традиції, такої характерної для нашої цивілізації, традиції, для якої головне — з’ясувати автентичну істину і яка ніколи неспроможна погамувати спрагу душі. Хоч і по-іншому, аніж природничі науки, соціологія, як ми вже згадували, розмежовує певною відстанню світ, у якому ми живемо, і світ, яким ми його мислимо. Вона безжально наклеює ярлик «невмотивовані» на наші звичаї, на наші вірування, навіть на ті з них, які ми вважаємо за священні. Вона поміщає під певні, точно визначені рубрики пережитий нами досвід, у всьому його унікальному багатстві, в усій його бездонній глибині. Вона хоче знати лише ті дії, які повторюються, лише явно чи неявно виражені класи; кожен стає одним із багатьох, анонімом, нецікавим, якщо він залишається сам-один зі своїми особливостями, маргінальним або нетиповим, якщо він уперто поєднує в собі риси, які в переважній більшості випадків не поєднуються в одній особі. Слідом за Ніцше вона виводить на світло соціальних акторів, розкриває їхнє лицемірство. Будучи такою собі візією Золотого Віку, марксизм нічим не відрізняється від міфологій, через які люди хотіли здобути впевненість, що вони воюють і перемагають у справедливій війні. Тією мірою, якою він демаскує спотворену свідомість мас і добрі наміри можновладців, марксизм, подібно до психоаналізу, належить більше, аніж будь-коли, нашій сучасності. В деякому розумінні всіх соціологів можна вважати марксистами через їхню схильність залагоджувати справи геть усіх, тільки не свої власні».

Реймон АРОН. «Історичні умови соціолога» .(Raymond ARON. «De la Condition historique du sociologue», Gallimard, 1971, pp. 47 — 48, 50 sq.).

¹ «La formation de l’esprit scientifique», Paris, 1938, p. 241.

Подаємо ще один текст Реймона Арона, який у наступних рядках аналізує, як відбувається перехід від понять до міфів. Щоб краще зрозуміти суть такої демістифікації, читач має також ознайомитися зі змістом наступного розділу, присвяченого марксистським теоріям XX сторіччя. Міф Революції, міф пролетаріату, міф Історії: чимало подібних тем, пов’язаних із марк-/148/сизмом, Реймон Арон ставить під сумнів, пророкуючи кінець доби ідеологій, відплив метаоповідей.

МІСІЯ ПРОЛЕТАРІАТУ

«Лівий, революція, пролетаріат — ці модні поняття є запізнілими повтореннями великих міфів, що колись оживляли політичний оптимізм, таких, як проґрес, раціональний розум, народ.

Ліве політичне крило, яке об’єднує всі партії, що сидять по один бік амфітеатру, і якому приписуєть об’єктивні цілі або вічне покликання, існує за умови, що майбутнє має більшу цінність, аніж сьогодення, і що напрямок становлення суспільств зафіксований для всіх однаковий і назавжди. Міф про лівих спирається на міф про проґрес, він зберігає його історичну візію, проте губить частину його впевненості: ліві завжди матимуть перед собою правих, які перегороджують їм шлях до мети і яких ніколи не можна ані перемогти, ані навернути на свою віру.

З цієї боротьби, результат якої невідомий, народжується як фатальна неминучість міф про Революцію. Лише силою можна здолати опір інтересів або класів, вороже нестроєних до «омріяного завтра». Виглядає на те, що Революція і Раціональний Розум кардинально протистоять одне одному: перша закликає до насильства, другий — до порозуміння. Або люди починають дискусію, і, в кінцевому підсумку, одна сторона переконує іншу в своїй правоті, або вони відмовляються від розмов і беруться за зброю. Але насильство було і є останнім засобом раціоналістичного нетерпіння певного виду. Ті, хто знає, якого вигляду мають прибрати людські інституції, дратуються через сліпоту до себе подібних, вони втрачають віру в дієвість слова і забувають про те, що ті самі перешкоди, спричинені сьогодні природними нахилами індивідів та колективів, виникатимуть і завтра, ставлячи революціонерів, господарів Держави, перед альтернативою компромісів або деспотизму.

Місія, приписувана пролетаріатові, безперечно, пов’язана з давньою вірою в доброчесність простого народу. Вірити в народ колись означало вірити в людство. Вірити в пролетаріат — це те саме, що вірити в очищення душ у горнилі випробування лихом. Через нелюдські умови життя — до загального спасіння. Народ і пролетаріат символізують істину простолюду, але народ, зрештою, — це поняття універсальне — принаймні в тому розумінні, що привілейовані теж включаються до загалу, — а пролетаріт є лише одним з класів і може злитися із суспільним загалом лише внаслідок кривавих битв. Той, хто виступає /149/ від імені пролетаріату, дивиться на історію як на безперервну війну рабів зі своїми поневолювачами, що триває впродовж багатьох століть, він не вірить у природний і мирний суспільний поступ, а всі надії покладає на останній і рішучий бунт знедолених, що змете рабство.

Ці три поняття допускають і більш тверезе тлумачення. Ліві — це партія, яка не хоче миритися з несправедливістю і яка протиставляє виправданням влади право, оперте на міркування здорового глузду. Революція часто уявляється подією ліричною або романтичною (передусім у спогадах), іноді неминучою, прагнути якої було б так само небажано, як і засуджувати її: важко сподіватися на те, що панівні класи чогось навчилися з історії, або на те, що вдасться усунути від влади негідних правителів, не порушуючи законів і не закликаючи до збройного повстання. Пролетаріат, у значенні робітничої маси, яку створила велика індустрія, не одержував ні від кого (за винятком одного інтелектуала, що народився в Німеччині й усередині минулого сторіччя перебрався до Великобританії) місію «спрямувати історію на правильний шлях», і він являє собою в XX сторіччі не так величезний клас, що складається з жертв суспільної несправедливості, як когорту трудящих, якими управляють менеджери і яких вербують у свої лави демагоги

Ці три поняття втрачають свій раціональний зміст і стають міфами внаслідок однієї інтелектуальної помилки.

Прагнучи довести безперервність лівих ідей упродовж історії або приховати той факт, що не було такої епохи, коли ліві зберігали б єдність, умисне забувають про діалектику режиміз, про перетікання цінностей від однієї партії до іншої, про засвоєння правими ліберальних ідей, спрямованих проти планування та централізму, про необхідність обирати серед суперечливих цілей ті, які ведуть до розумного компромісу».

Реймон АРОН. «Опій інтелектуалів» (Raymond ARON. «L’opium des intellectuels», Calmann-Levi, 1957, pp. 106 sq.).

5. Соціальна психологія і Морено

В галузі соціальної психології варті нашої уваги насамперед наукові дослідження Джекоба Леві Морено (1892 — 1974 pp.), американського психосоціолога румунського походження. /150/«Фактично я розпочав свою наукову діяльність, — пише Морено, — десь від 1910 р. У віденських парках, між 1910-м і 1914 pp., я почав збирати гурточки дітлахів, імпровізувати з ними і в такий спосіб сіяти зерна групової психотерапії і запроваджувати психодраму [...]. Розвиток психоаналізу у Відні створив природний ґрунт для розвитку його антитези. Групова психотерапія виникла всупереч і в знак протесту проти індивідуальних методів, які посідали тоді провідне становище» ¹.

¹ J. L. MORENO. «Psychotherapie de groupe et psychodrame», PUF, p. 13.

Таким чином Морено почав запроваджувати психодраму — цю надзвичайно плідну галузь соціальної психології, дисципліни, проміжної між соціологією та психологією. Натхнені певними психоаналітичними принципами (Морено був психіатром), праці цього практика проливають світло на індивідуальні тертя і кривди, часто старанно замасковані, які діють у групах і призводять до їхнього розколу. Про що ж ідеться? Про те, щоб вилікувати суспільство, але не так, як це хотів зробити Маркс, опираючись на глобальну колективну боротьбу, побудовану на підбитті історичних підсумків, а за допомогою мікросоціологічного дослідження. Вивчення малих соціальних угруповань визначає соціальну терапію. Такий терапевтичний аналіз патології малих груп привів Морено до необхідності створити кілька фундаментальних понять та інструментів: соціометрію — науку, яка вимірює взаємини між людьми, ставлячи собі за мету розкривати зв’язки спорідненості, почуття ненависті або відрази, які діють у межах тієї або тієї групи; соціометричний тест — засіб виміру соціальної організації групи, він прояснює притягування або відштовхування, які можна обчислити статистично і представити графічно; соціатрію — науку терапії соціальних систем; психодраму — театральну терапевтичну постановку, що дає змогу хворому визволитися, граючи роль, пристосовану до його ситуації, пережити на сцені сукупність взаємин, які прив’язують цього індивіда до його оточення. Тоді як у психодрамі катарсис має індивідуальний характер, у соціодрамі він колективний, і це дає змогу створювати правдоподібну модель для дослідження соціальних проблем у межах точно окресленої малої групи.

Ця індивідуальна або колективна терапія мала величезний успіх у Сполучених Штатах, а потім і в Європі. В 1946 р. до нью-йоркського Інституту групової психодрами і психотерапії прибувають перші французькі гості. Саме тоді професор Жан Деле, знаменитий психіатр, відкриває для себе психодраму. Того /151/ ж року перша група дитячої психодрами відкривається при Центрі Клода-Бернара.

Хоча психодрама і соціодрама — своїм аналізом конфліктів засобами експериментальних дій і драматичних методів — і зачіпають марксистську вразливість, хоча такий підхід і видається цим останнім чужим справжній діяльній практиці (звідси численні полемічні диспути та ідейні сутички п’ятдесятих років), це прагнення лікувати грою та тренуванням свідомості завжди викликало жвавий інтерес і давало істотні результати. Крім того, концепція Морено відкрила дорогу численним мікросоціологічним дослідженням нашого часу. І, нарешті, прийоми Морено викликають у пам’яті приємні образи театру Піранделло. Ці терапевтичні вистави, що дають змогу хворим, граючи ролі, здійснити катарсис, мають певні аналогії в п’єсах великого італійського драматурга.

6. Висновки щодо наук про людину

Психосоціологія, психодрама Морено та ін. цікавляться насамперед мікрогрупами і таким чином провіщають, з певного погляду, кінець великих систем, що орієнтуються на суспільні класи, на історичну телеологію тощо. Серед цих останніх слід назвати марксизм, предмет нашого наступного розділу, який, попри все вищесказане, впливав на розвиток філософської думки протягом десятиріч.

Крім того, слід підкреслити величезну роль психоаналізу в духовних процесах нашого сторіччя. Хоча останнім часом суспільна думка значно охолола до цього напрямку, він позначив собою наше сьогодні. Фройдівські концепції застосовують і в нашому повсякденному житті (хоч і в спотвореному вигляді), і в нашій естетиці, і в нашому малярстві тощо. Всі гуманітарні науки засвоїли більше або менше концептуальний фройдівський інструментарій. Хіба не означають цей успіх і ця повсюдна присутність, що психоаналіз дає змогу проникати в глибінь людської душі, що його дослідницький метод багатий на дуже плідні евристичні процедури? «У тому, що стосується підсвідомих психічних процесів, психоаналіз здійснив таку антропологічну революцію ¹, змінивши наше уявлення про людину, про культуру і про суспільні науки.

¹ P.-L. ASSOUN. «Freud et les sciences sociales», Cursus, Armand Colin. /152/

Попередня     Головна     Наступна