[Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 152-164.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ сьомий

РІЗНОВИДИ МАРКСИЗМУ

Аж до кінця п’ятдесятих років марксизм видавався панівною філософією, в тому розумінні, що всі інші її галузі мовби оберталися навкруг нього. Він посідає справді визначне місце в процесі розвитку думки, і його успіх був, безперечно, пов’язаний з тими чарами, які так довго випромінював комунізм. Так звані «пригоди діалектики» тісно пов’язані з еволюцією цього останнього.

1883 р. — помирає Маркс. 1889 р. — засновано Другий Інтернаціонал соціалістичними партіями на Паризькому конгресі. 1894 р. — Енгельс публікує III том «Капіталу». 1895 р. — Енґельс помирає. 1917 р. — відбувається більшовицька Жовтнева революція. 1919 р. — у Москві засновано Третій Інтернаціонал (Комінтерн). 1924 р. — помирає Ленін. 1927 р. — в СРСР виключають із комуністичної партії Троцького. 1934 р. — апофеоз Сталіна. 1943 р. — Сталін розпускає Третій Інтернаціонал.

Протягом XX сторіччя марксизм, унаслідок постійного перебування в контакті з політикою та Історією, видозмінюється, даючи життя численним відгалуженням: у цьому плані кожному історикові ідей добре відомі імена угорського філософа Дєрдя Лукача, італійця Антоніо Грамші і француза Анрі Лефевра. Іноді проступають обриси «відкритого» й недогматичного марксизму. І, нарешті, криза «марксизму-ленінізму» навіює Л. Альтюсерові думку про глибоке оновлення марксистської «теорії», причому даний автор твердить, ніби вона має виключно наукову природу.

На кордонах марксизму «Франкфуртська школа» будує критичну теорію, в опрацюванні якої взяли участь Горкгаймер, Адорно, Вальтер Беньямін та ін. Ми зустрінемося з Габермасом, представником другої Генерації вчених цієї школи (див. нижче, с. 507 і далі) в Третій частині цієї книжки.

У рухливій галактиці Франкфуртської інколи яскраво сяяла також зірка Ернста Блоха, який відкрив дорогу Маркузе ¹, що став знаменитим завдяки своєму впливу на покоління травня 1968 р.

¹ Своїм аналізом сили уявного. /153/

1. «Відкриті» варіанти: від Дєрдя Лукача до Анрі Лефевра

Хоч у своїх істотних рисах марксизм і залишається матеріалістичною філософією, щоправда, невід’ємною від релігії земного блага, проте багатьма своїми сторонами він грає роль Протея і безперервно змінює свою структуру. Так, наприклад, ревізіоністським поглядам Е. Бернштайна (1850 — 1932 pp.), німецького політика, що орієнтувався на реформістський соціалізм і передбачав поступовий перехід від капіталістичного суспільства до соціалістичного світу, протистоїть доктрина більшовиків, які віддали перевагу боротьбі за диктатуру пролетаріату. Коли Сталін після вигнання з Росії Троцького (1929 р.) став абсолютним господарем СРСР, марксизм набув форми, яка все більше застигала, так званого «марксизму-ленінізму», що складався з «діалектичного матеріалізму», перетвореного на доктрину Леніним (він запозичив вираз Плеханова), концепції, згідно з якою всесвіт становить матеріальну, суперечливу сукупність, де відбуваються діалектичні процеси, і з історичного матеріалізму, тобто матеріалістичного витлумачення історії (вираз «історичний матеріалізм» уперше застосував Енґельс, щоб визначити науку про суспільні формації). Марксизм, це відгалуження гегельянства, трудами Леніна і, особливо, Сталіна перетворюється на справжню філософську систему, методом якої проголошується діалектика, а загальною концепцією — матеріалізм.

Проте на цьому тлі розігрується філософська вистава з дивовижно розмаїтими сценами, багата на аналізи, які не зводяться до простого «діамату» (діалектичного матеріалізму). В Угорщині Дєрдь Лукач (1885 — 1971 pp.) спочатку спрямовує свою увагу на естетичний аналіз, на якому відчувається вплив Платона, Дилтея і Вебера. «Душа і форми» (1911 р.) навіяна «платонівським» світобаченням, де надається великої ваги формі, відчутного вияву об’єднувального принципу — Ідеї: душа повинна реалізувати свою ідеальну долю і свої найглибші покликання. Тоді Лукач ще не став марксистським теоретиком. «Теорія роману», написана в /154/ 1914 — 1915 pp., була вперше опублікована 1920 p., y ній прикладено результати, добуті гегельянською філософією, до естетичних проблем. Цей текст, від якого автор згодом відмовився, ставши з 1918 р. членом Угорської комуністичної партії, зіграв, проте, важливу роль у розвитку європейської думки. В 1923 р. вийшов великий твір Лукача, що став об’єктом стількох проклять — «Історія і класова свідомість», де зроблено спробу оновити марксизм, звертаючись до гегельянської діалетики. Цю книжку було визнано ідеалістичною і піддано шаленій критиці з боку розмаїтих марксистських ортодоксій. Те саме діялося й на V конгресі Комуністичного Інтернаціоналу (1924 p.). Книжку звинувачували в космополітизмі, неправовірності, ревізіонізмі, в усіх мислимих і немислимих гріхах, вона спричинила справжній вибух обурення серед охоронців офіційної марксистської доктрини. В чому ж зерно ідей, викладених у цій книжці? Лукач надає особливої ваги поняттям «тотальності», а також «реїфікації», процесові, який перетворює істоти на «res», тобто на речі, причому гегельянська діалектика є рушійною силою еволюції і нервом майбутньої пролетарської революції. Після Другої світової війни філософ, повернувшись до Угорщини, критикує «декадентські» течії. Депортований у Румунію після повстання 1956 р. (він був міністром у І. Надя), він наступного року поновлює свою наукову діяльність у Будапешті.

В Італії Антоніо Грамші (1891 — 1937 pp.) розробляє цікаву теорію гуманістичного натхнення. Заарештований 1926 р. фашистами, він пише і у в’язниці свої праці, де переважає аналіз діяльної практики і де він високо оцінює творчі зусилля інтелектуалів: «історичний блок» інтелектуалів повинен прилучитися до політичної діяльності і взяти участь у Революції. Ізольований від догматичних тенденцій, які переважали в Партії, надаючи надзвичайно великої ваги ролі інтелектуалів, Антоніо Грамші створив ориґінальну доктрину про культурні та ідеологічні аспекти Революції; він помер 1937 p. y в’язницях Муссоліні. У Франції Анрі Лефевр (1901 — 1991 р.) теж розвиває відкриті й динамічні аспекти діалектики, пов’язані з містифікованою свідомістю та конкретною критикою повсякденного життя.

Всі ці праці, як ортодоксальні, так і «ухильницькі», мають стосунок до доктрини, яка протягом кількох десятиріч видавалася справді унікальним сховищем усіх можливих змістів. «Після Другої [світової війни] марксизм справляв враження єдиної доктрини, /155/ настільки всеосяжної, що навіть абсолютний нонсенс вона була спроможна включити в оптимістичне бачення Історії» (Люк Фері).

Подаємо кілька рядків із великої, проклятої книжки «Історія і класова свідомість», яка, будучи відкинута ортодоксами, стала джерелом нетхнення для багатьох умів, наприклад, для тих, які гуртувалися навколо Франкфуртської школи, для Маркузе, а також і для Мерло-Понті, котрий у своїх «Пригодах діалектики» аналізує тези Лукача. Для Лукача, твердить Мерло ¹, марксизм є або має бути філософією цілісною і очищеною від догм. «Досить згадати це дослідження, просякнуте духом радості й сили, де оживає юність революції та молодість марксизму, щоб належно оцінити сьогоднішній комунізм ² і відчути, від чого він відмовився, чого він зрікся» ³.

¹ «Les Aventures de la dialectique», NRF-Gallimard, p. 46.

² Написано в 1955 p. (прим. Ж. Рюс).

³ Op. cit., p. 80.

В наступному тексті Лукач аналізує категорію тотальності, яку він вважає вирішальною. Саме ідея зв’язного об’єднання всіх фактів (історичних та ін.) є провідною для марксистської філософії, саме вона становить суть її методу. До речі, пролетаріат є тотальністю за своїми намірами, духом неґативізму, що народився у своєму унітарному поступі, діяльністю, що брала на себе опіку над суспільством у цілому, а не над якимись його частковими інтересами. Лише пролетаріат включає в себе все і може досягти найвищої точки огляду реальності. Він спокутує провини людства і спасає його. Початок тексту являє собою уривок зі статті «Роза Люксембург — марксист», кінець — із праці «Реїфікація і свідомість пролетаріату».

ТОЧКА ЗОРУ ТОТАЛЬНОСТІ

«Не переважання економічних мотивів у тлумаченні історії відрізняє марксизм від буржуазної науки, а точка зору тотальності. Категорія тотальності, домінації, визначальної для всіх сфер і аж ніяк не для окремих частин, становить суть методу, який Маркс запозичив у Геґеля і який він трансформував у ориґінальній манері, щоб закласти її в підмурок цілком нової науки. Капіталістичне відчуження робітника /156/ від загального процесу на частини, які повністю відриваються від людської природи робітника, атомізація суспільства на індивідів, котрі роблять те, що їм наказано, без плану й без взаємного погодження і т. і., все це неминуче справляє глибокий вплив і на думку, науку та філософію капіталізму. І якщо ми поставимо перед собою запитання, які конкретно характеристики пролетарської науки роблять її фундаментально революційною, то з’ясуємо, що йдеться не тільки про протиставлення нею буржуазному суспільству революційного змісту, а в першу чергу про революційну сутність самого її методу. Панування категорії тотальності — ось носій революційного принципу в науці. [...]

Унікальний характер ситуації [пролетаріату] полягає в тому, що, виходячи з безпосередньості, він спрямовує свої наміри до тотальності суспільства, і не так важливо, чи це робиться уже психологічно усвідомлено, чи спочатку неусвідомлено; саме тому він не може — з огляду на свою логіку — зупинитися на відносно вищому етапі віднайденості, безпосередньості, а втягується в неперервний рух до цієї тотальності, тобто в діалектичний процес, у якому безпосередність постійно долає саму себе. [...] пролетаріат відразу проголошує свою опозиційність суспільству приватної власності в разючий, рішучий, радикальний і невтримний спосіб. І сама його активність свідчить про свою «вищу якість» тим, що «там, де інші рухи були спрямовані спочатку лише проти верховодів індустрії, тобто проти видимого супротивника, цей рух водночас спрямований проти банкіра, тобто супротивника прихованого».

Дєрдь ЛУКАЧ. «Історія і класова свідомість» (Gyorgy LUKACS. «Histoire et conscience de classe», Ed. Minuit, 1923 — 1960, pp. 47 — 47, 216 — 217).

2. На околицях марксизму: Франкфуртська школа

Починаючи з 1923 p. y Франкфурті починає реґулярно збиратися гурт дослідників, щоб поміркувати над проблемами марксизму; цей «Інститут соціальних досліджень» (саме так називалася організована згаданими вище особами школа) в 1931 р. був реорганізований філософом Максом Горкгаймером. З приходом до влади нацистів чимало вчених Інституту — у своїй більшості, євреїв — емігрували до Сполучених Штатів, звідки повернулися /157/ вже по війні. В серпні 1950 р. Інститут відновив свою діяльність у Франкфурті.

Вчені цієї школи часто ставали знаменитими. Макс Горкгаймер (1895 — 1973 pp.) аналізує у своїй праці («Діалектика раціонального розуму», 1947 p., написана у співавторстві з Адорно та ін.) саморуйнування раціонального розуму, що безперервно породжує нові форми варварства та тоталітаризму. Теодор Адорно (1903 — 1969 pp.), народжений у середовищі музикантів, цікавиться музикознавством й естетикою (див. нижче, с. 579), але приділяє також увагу критиці сучасного суспільства: як і Горкгаймер, він досліджує діалектику інструментального раціонального розуму, що смакує своє панівне становище і, певною мірою, заражений «хворобою» влади. Вальтер Беньямін (1892 — 1940 pp.), що вийшов з родини багатих єврейських антикварів, захоплюється естетичним аналізом («Витвір мистецтва в епоху свого механічного відтворення», 1936 p., «Шарль Бодлер», посмертно виданий твір та ін.) і знаходить трагічний кінець: емігрувавши до Франції, він, під загрозою потрапити в руки гестапо, приймає отруту у вересні 1940 р. Формально не входячи до Франкфуртської школи, Беньямін був дуже близький до неї у своїй науковій діяльності, як і Ерик Фромм, психоаналітик, що прагнув об’єднати Маркса і Фройда і брав участь, у 1936 p., y працях Інституту, присвячених проблемі влади. Однією з найвизначніших постатей, пов’язаних із Інститутом, був Герберт Маркузе (1898 — 1979 pp.). Перед тим, як у роки посилення нацизму емігрувати до Сполучених Штатів, він також робить свій внесок у «Студії з проблем влади» (1936 p.), перш ніж відійти від Інституту в 40-х роках. Піддавши критичному аналізові суспільство достатку і поєднавши у своїх дослідженнях геґелівську діалектику, Маркса і Фройда, він стає знаменитим (зокрема, своєю працею «Одновимірна людина», 1964 p.). Він справив тоді значний вплив на бунтівних студентів тієї епохи. І, нарешті, в цій рухливій галактиці сяють зірки Ернста Блоха (1885 — 1977 pp.), близького до Інституту деякими зі своїх поглядів, і Юрґена Габермаса (народився 1929 p.), який входить до другої генерації вчених Франкфуртської школи і чий внесок у науку ми розглянемо далі, с. 507.

«Критична теорія» Франкфуртської школи в основному досліджує ідеологічні підвалини класичної думки та класичної філософії /158/ і робить це, не виходячи за обрії марксизму, що розглядається як опорна точка всякої теорії. Але в них ідеться про марксизм недогматичний, очищений від будь-якого економізму й загалом насичений найрухливішими аспектами гегелівської діалектики. Переставши бути застиглою догмою, марксистська думка відкривається для подвійної проблематики, центральної в дослідженнях Інституту: для критики раціонального розуму і для прояснення проблеми домінації. Крах раціонального розуму і раціонального світогляду (що деґрадують у сучасне варварство — як приклад, можна навести Аушвіц) приводить до загального аналізу домінації. Чому зазнали невдачі сили раціональності? Хвороба раціонального розуму спричинена не якимсь нещасливим випадком, вона тісно пов’язана з властивостями сили, що є її знаряддям, з тиранією понять та ідеологій, які виходять із того ж раціонального розуму. Якщо раціональність руйнується, то це пояснюється законом спотворення, невід’ємним від її застосування. Народжений від імпульсивного прагнення людини запанувати над природою, раціональний розум несе в собі властивості тиранічної практики. Горкгаймер говорить про одвічну хворобу, яка вражає раціональний розум безпосередньо.

Це вивчення раціонального розуму, хворого на власну хворобу, пов’язану із застосуванням сили, має певні аналогії з інтересами Фуко (див. нижче, с. 489 і далі). З цього погляду Франкфуртська школа запровадила метод ориґінального клінічного аналізу раціонального розуму та його спроможностей. Вона дала ефективну критику сучасному суспільству та раціональному розумові, що деґрадує в самому осередді процесу, в якому він бере участь. Читач ознайомиться тут із текстом, узятим з праці Макса Горкгаймера «Затемнення раціонального розуму» (1947 p.). Цей мислитель, після того як він написав «Раціональний розум і збереження» (1941 p.), досліджує в «Затемненні раціонального розуму» історичні та антропологічні джерела домінації раціонального розуму.

ХВОРОБА РАЦІОНАЛЬНОГО РОЗУМУ

«Якщо ми хочемо поговорити про хворобу, яка вражає раціональний розум, треба буде усвідомити, що ця хвороба не вразила /159/ раціональний розум у якийсь точно означений історичний момент, а що вона невід’ємна від самої природи раціонального розуму в умовах такої цивілізації, якою ми її досі знали. Хвороба раціонального розуму пояснюється тим, що цей розум народився з імпульсивного прагнення людини панувати над природою й «одужання» залежить від знання первісної причини занедужання, а не від лікування найпізніших симптомів. Справжня критика раціонального розуму неминуче проллє світло на найглибші прошарки цивілізації і дослідить найпервісніші фази її історії. Від тих часів, коли раціональний розум став знаряддям панування людини над людською і екстралюдською природою — тобто від самих його початків — він зазнав невдачі у своїх спробах відкрити істину. Це пояснюється тим фактом, що він перетворив природу на простий об’єкт і не зумів виявити сліди самого себе в такій об’єктивації навіть тоді, коли мислив у поняттях матерії та речей або намагався все пояснити через Бога і духовність. Можна твердити, що колективне безумство, яке сьогодні проявляється в безлічі форм — від концентраційних таборів до цілком невинних, на перший погляд, явищ масової культури, — було вже присутнє в зародку в примітивній об’єктивації, в зацікавленому спогляданні світу як здобичі первісної людини. Параноя, цей вияв безуму, який дав матеріал для побудови логічно бездоганних теорій манії переслідування, не є просто пародією на раціональний розум, вона так чи інакше проявляється в кожній формі раціонального розуму, що являє собою лише пошук наперед визначеної мети.

Таким чином, розлад раціонального розуму далеко не обмежується очевидними органічними відхиленнями, якими характеризують його сьогодні. Раціональний розум може реалізувати те, що є в ньому раціонального, тільки через роздуми про хворобу світу, таку, якою її створює і відтворює людина. В такій самокритиці раціональний розум водночас залишиться вірний самому собі, утримавшись від застосування до прихованих рушійних сил принципу істинності, який ми завдячуємо лише йому. Підкорення природи обернеться поневоленням людини і навпаки, і так триватиме доти, доки людина не зрозуміє сутність власного раціонального розуму і того фундаментального процесу, через який вона створила і підтримує антагонізм, що загрожує її знищити. Раціональний розум може бути чимось більшим, ніж природа, але тільки в тому випадку, якщо він чітко й конкретно усвідомить свою «властивість» — яка має тендецію прагнути домінації, ту саму тенденцію, котра в парадоксальний спосіб відчужує її від природи. Таким чином, будучи знаряддям замирення, вона є також чимось більшим, /160/ аніж знаряддя. Зміни напрямку, наступи й відступи цього зусилля віддзеркалюють розвиток визначення філософії».

Макс ГОРКГАЙМЕР. «Затемнення раціонального розуму» (Max HORKHEIMER. «Eclipse de la raison», PAYOT, 1947 — 1974, pp. 182 sq.).

3. Альтюсер

У цьому ряду марксистських діалетик ми розглянемо й думку Луї Альтюсера, який, за доброю логікою, мав би бути поміщений у третю частину книжки. Завершуючи марксизм, альтюсеризм — це мовби його останній спалах, що освітлює всі розглянуті вище відгалуження й утворює з ними одне ціле.

В шістдесятих роках Луї Альтюсер (1918 — 1990 pp.) зіграв одну з головних ролей у структуралістських дослідженнях. Він доклав усіх можливих зусиль, щоб успішно здійснити вельми нелегку операцію — довести повністю наукову природу марксизму, інтеґрувавши його для цієї мети в лоно структуралістської проблематики; запропонувати спосіб наукового прочитання «Капіталу», довести, що існує прірва між гуманістичними творами, які Маркс написав у юності, та неідеологічними працями, створеними в пору зрілості, — ось яку мету поставив перед собою дослідник, і то була дуже висока ставка, бо для Альтюсера йшлося про те, щоб урятувати марксизм і в цій другій половині нашого сторіччя перетворити його на евристичну й теоретичну базу сучасного знання. То був, у певному розумінні, задум Грандіозний, який вплинув на кілька поколінь студентів Вищої педагогічної школи, що на вулиці Ульм. Отже, поговорімо про альтюсеріанський теоретичний вибух, що стався задовго до того, як Луї Альтюсер перетворився для засобів масової інформації та для широкої публіки — це сталося в 1981 р. — на «божевільного філософа», вбивцю своєї дружини.

Але хто він, Луї Альтюсер? Це блискучий студент (католик і рояліст), учень Жана Ґітона і Жана Лакруа, з 1939 р. учень Вищої педагогічної школи, що на вулиці Ульм, у Парижі. Мобілізований до війська, він переживає кризу віри і поступово стає комуністом: історичний абсолют діалектики витісняє з його серця /161/ абсолют релігійний. Від Ісуса до Маркса — таким був шлях цього сина нашої доби, яка віддзеркалює його тривоги і його гризоти. Страдницьке життя Луї Альтюсера — хіба не було воно, на жаль, типовим, парадигматичним?.. Для нього йшлося про те, щоб повернути глузд часові, який скочувався — і дуже часто — до очевидного безглуздя.

Починаючи з 1948 р. Луї Альтюсер стає викладачем у Вищій педагогічній школі на вулиці Ульм і справляє глибокий вплив на свою блискучу аудиторію. У 1959 р. виходить його праця «Монтеск’є, політика та історія». Твори «Для Маркса» (1965 p.), «Читаючи Капітал» (1965 p., y співавторстві з Балібаром та ін.), «Ленін і філософія» (1968 p.), «Відповідь Джонові Льюїсу» (1973 р.) зробили глибокий внесок у духовну скарбницю епохи. Яким є зерно Альтюсерових тез? Підкреслити різницю між молодим Марксом-гуманістом і Марксом — творцем наукових концепцій (боротьба класів, виробничі відносини, виробничі сили тощо), показати, що марксизм — це наука, чужа всякому гуманізмові. Про що саме йдеться? Пролити світло на ті моменти у творах Маркса, які свідчать про його розрив з гуманізмом. На думку Альтюсера, вже з 1845 р. Маркс пориває з філософією, що будує історію на сутності людини. Щоб виявити цей розрив у науковій спадщині Маркса, Альтюсер застосовує поняття «епістемологічного розриву» (Башляр), яке він виводить за межі фізики і переносить у теорію Маркса. Відчуження, гуманізм, суб’єкт тощо — це поняття, від яких Маркс відходить у 1845 р. За цих умов «Капітал» можна визначити як науку про засоби виробництва. Як видається очевидним, Луї Альтюсер намагався «розв’язати» кризу марксизму в той момент, коли повіяли вітри історії, надавши цьому вченню протилежного змісту, аніж той, який підказувала «інтуїція» марксистів. Знову зв’язавши розірвану нитку, яка вела від традицій Просвітництва, помістивши Марксову думку в загальний потік цієї глобальної еволюції, твердячи, що «марксизм усемогутній, оскільки він правдивий», Альтюсер повів за собою чималу кількість блискучих інтелектуалів.

Тяжка концептуальна праця Альтюсера увійшла в сутичку з фактами, «такими впертими», — як висловився колись Ленін! Спростування історичних ілюзій, послідовні невдачі різних комуністичних режимів стали сиґналом того, що марксизм виявився аж ніяк не всемогутнім. Розчавлений історією, яка не хотіла /162/ підкорятися законам історичного матеріалізму, Альтюсер задушив у листопаді 1980 р. свою дружину Елен Ритман, яка тепер спочиває на єврейському кладовищі в Баньйо. У цьому випадку маніакально-депресивний психоз, установлений діагнозом психіатрів, наклався на історичні негаразди, божевілля збіглося в часі з дедалі очевиднішим крахом марксизму. В поступі сучасних ідей Альтюсер є помітною віхою. Він мріяв про бездоганно науковий марксизм, але ця мрія в часи нашого лихоліття пошкодила йому глузд ¹.

¹ Див. посмертно видану автобіографію філософа «Майбутнє триває довго» («L’Avenir dure longtemps», Stock, 1992).

Подаємо текст, який допоможе ознайомитися з цією думкою, що віддзеркалила нашу епоху та її поневіряння, стала образом глибоких тріщин і розколин у радянському та комуністичному світі. Цей уривок із праці «Для Маркса» аналізує розрив Маркса з гуманізмом особистості та суб’єкта. Показавши, що перший етап філософської діяльності Маркса проходив під впливом гуманізму, близького до Канта, що другий її етап (1842 — 1845 pp.) позначений гуманізмом у стилі Фойєрбаха, Альтюсер аналізує момент Марксового розриву з антропологією.

МАРКСИЗМ — ЦЕ НЕ ГУМАНІЗМ

«Від 1845 р. Маркс радикально пориває з усіма теоріями, які будують історію та політику на сутності людини. Цей унікальний розрив включає в себе три невід’ємні теоретичні аспекти:

1. Формування теорії історії та політики, опертої на радикально нові поняття: поняття суспільної формації, виробничих сил, виробничих відносин, суперструктури, ідеологій, детермінованих економікою, специфічними детермінованостями інших рівнів тощо.

2. Радикальна критика теоретичних претензій будь-якого філософського гуманізму.

3. Визначення гуманізму як ідеології. [...]

Розрив з усяким філософським гуманізмом і всякою філософською антропологією не є чимось другорядним; він невід’ємний від наукового відкриття Маркса.

Він означає, що одним і тим самим актом Маркс відкидає проблематику колишньої філософії і ставить проблематику нову. Колишня /163/ ідеалістична («буржуазна») філософія спиралася, в усіх своїх сферах та напрямках розвитку (в «теорії пізнання», в історичній концепції, в політичній економії, в моралі, в естетиці тощо), на проблематику людської природи (або людської сутності). [...]

Відкидаючи сутність людини як теоретичне підґрунтя, Маркс [...] вилучає філософські категорії суб’єкта, емпіризму, ідеальної сутності тощо з усіх сфер, де вони панували. Не лише з політичної економії (вилучення міфу про homo oeconomicus, тобто про індивіда, який має точно визначені можливості і потреби, будучи суб’єктом класичної економії); не лише з історії (вилучення суспільного атомізму та політико-етичного ідеалізму); не лише з моралі (вилучення кантіанської моралі); але також і з самої філософії: адже матеріалізм Маркса виключає емпіризм суб’єкта (і його зворотню сторону: трансцендентальний суб’єкт) та ідеалізм поняття (і його зворотню сторону: емпіризм поняття).

Ця тотальна теоретична революція не привласнює собі право відкидати колишні поняття, не замінюючи їх новими. Маркс, по суті, засновує нову проблематику, нову систему ставити запитання світові, нові принципи і новий метод. Це відкриття міститься безпосередньо в теорії історичного матеріалізму, де Маркс не просто висуває нову теорію історії суспільств, а водночас, неявно, проте неодмінно, дає нову філософію з нескінченним числом імплікацій. Таким чином, коли Маркс міняє в історичній теорії давню пару термінів «індивід — людська сутність» на нові поняття (виробничі сили, виробничі відносини тощо), він насправді водночас пропонує нову концепцію «філософії». Замість колишніх постулатів (емпіризм — ідеалізм суб’єкта, емпіризм — ідеалізм сутності), які лежали в основі не лише ідеалізму, а й домарксистського матеріалізму, він запроваджує діалектично-історичний матеріалізм діяльної практики: тобто теорію різних специфічних рівнів людської практики (практики економічної, практики політичної, практики ідеологічної, практики наукової) у їхніх взаємозв’язках, що походять від специфічних зв’язків, що об’єднують людське суспільство. Одне слово, на місце «ідеологічного» й універсального поняття фейєрбахівської практики Маркс ставить конкретну концепцію специфічних відмінностей, яка дозволяє вмістити кожну окрему практику в різні специфічні умови соціальної структури».

Луї АЛЬТЮСЕР. «Для Маркса» (Louis ALTHUSSER «Pour Marx», François Maspéro, 1965, pp. 233 — 236.). /164/

4. Висновки

Марксистська діалетика, на яку вважали за свій обов’язок посилатися (аж до 50-х, 60-х років) безліч теоретиків, сприймалася, одначе, невеликим числом мислителів — Попером, Ароном та кількома іншими — як ідеологія бентежна, як небезпечна ортодоксія навіть у своїх відкритих версіях ¹, так ніби діалектика ховала в собі якісь перепони, якісь бар’єри для думки. Саме цей аспект буде висвітлено в останньому розділі частини Першої.

¹ Ця думка, проте, має певні нюанси у стосунку до Франкфуртської школи.

Попередня     Головна     Наступна