Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 440-489.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ третій

КІЛЬКА МОВНИХ НАПРЯМІВ І ПРОБЛЕМ



Проблеми мови набирають протягом XX сторіччя великого значення. Необхідність строго формулювати висловлювання, які відбивають процес пізнання світу, зобов’язує — і не тільки фахівців з вивчення мови — а й, однаковою мірою, логіків, математиків, філософів тощо добре розуміти лінґвістичні механізми та конструювати точні, позбавлені двозначностей мови. Цей напрям відбився найбільш яскраво в аналітичній філософії та в лінґвістиці.





1. Мова, аналітична філософія і лінґвістика


Чому ми об’єднуємо тут аналітичну філософію і лінґвістику? Річ у тому, що, виходячи з математичних та формалістичних міркувань, ці дві дисципліни вочевидь тяжіють одна до одної.

Наука про мову запозичує, як каже нам Бенвеніст, свої моделі з математичних та дедуктивних дисциплін. «Вона ставатиме все більше і більш «формалізованою» [...] Відштовхуючись від природного лінґвістичного висловлювання, шляхом аналізу кожен такий вираз розкладають на його елементи, далі, за допомогою наступних аналізів, кожен елемент розкладається на все простіші й простіші сутності» 1.



1 BENVENISTE E. «Problèmes de linguistique dénéral», I, Tel-Gallimard, p. 8.



Математика й логіка розвивалися, як ми вже бачили, двома напрямами, які сходяться в одну точку: з одного боку, вдосконалюються методи формалізації та аксіоматизації, що є наслідками строгих дедуктивних мов, а з другого — розробляються теорії аналізу реальних структур; обидва ці шляхи спонукають дослідників виявляти інтерес до відношень між абстрактними символами, абстрагуючись від математичних або логічних об’єктів. /441/ Створюються також логічні синтаксиси, задумані як теорії суто формальних відношень; цим синтаксисам приписуються семантики, розробляються теорії сигніфікації та умов істинності, відомі під назвою металогіки та метаматематики. Всі ці наукові напрями приводять у саме осереддя мовних проблем.

Аналітична філософія, що вийшла у своїх істотних характеристиках із логічного аналізу мови, ставить собі за мету спочатку побудувати логічний синтаксис, застосовний до строгої мови, яка дозволила б описати й зрозуміти емпіричний світ. Що ж до новітньої лінґвістики, то вона в першу чергу прагне бути наукою про структури мови; мова, розглядувана в собі й задля себе, становить об’єкт її досліджень і аналізу. Таким чином, аналітична філософія твориться зусиллями логіків, тоді як лінґвісти розвивають дослідження структур. Ці два всесвіти, хоч і користуються дуже близькими методами та процедурами, хоч і ставлять перед собою дуже близькі цілі, а проте вони перетинаються, ніколи по-справжньому не зустрічаючись.

Формалізація і структурні дослідження дозволяють абстрагуватися від конкретних значень, але ці останні ніколи повністю не відпускають логіка та лінґвіста. Вивчення звичайної мови робить повернення до них неминучим (див. праці Остина, с. 453 і далі).

Ось один з текстів Еміля Бенвеніста (1902-1976 pp.), уривок із «Проблем загальної лінґвістики», том I, де описуються ці розмаїті аспекти, що стосуються проблем мови. Еміль Бенвеніст, французький лінґвіст, зокрема критикував доктрину довільності знака (Сосюр) і сформулював кілька гіпотез у царині семіології.



ЛІНҐВІСТИКА Й ЛОГІКА

«Теорія, яку пропагує в Данії Л.Єльмслев під назвою «глосематика», — це радше конструювання логічної «моделі» мови та набір визначень, аніж інструмент дослідження лінґвістичного космосу. Центральною ідеєю тут є, в грубому наближенні, ідея сосюрівського «знака», де вираз і зміст (що відповідають сосюрівським «означувальному» й «означуваному») розлядаються як два корелятивні плани, кожен з яких наділений «формою» і «субстанцією». Тут відбувається рух від лінґвістики до логіки, і в зв’язку з цим хотілося б відзначити, що останнім часом ми спостерігаємо конвергенцію між дисциплінами, які досі були далекі /442/ одна від одної. Саме тоді, коли лінґвісти, що прагнуть до наукової строгості, намагаються запозичити методи і навіть інструментарій символічної логіки для своїх формальних операцій, логіки стали виявляти пильну увагу до лінґвістичного «значення» і, слідом за Раселом та Вітґенштайном, усе більше цікавляться проблемою мови. їхні дороги перетинаються, хоча по-справжньому вони ніколи не зустрічалися, і логіки, зацікавлені проблемами мови, часто не знаходять із ким поговорити. Річ у тому, що ті лінґвісти, які хотіли б надати вивченню мови наукового статусу, передусім звертаються до математики, їх більше цікавлять методи транскрипції, аніж аксіоматичні прийоми, вони легко піддаються чарам деяких сучасних технічних досягнень, таких, як кібернетика або теорія інформації. Більше користі дало б імовірне застосування в лінґвістиці певних операцій символічної логіки. Логік досліджує умови істинності, яким мають задовольняти висловлювання там, де йдеться про науку. Він відкидає «звичайну» мову як неоднозначну, непевну й хистку й хоче створити цілком символічну мову. Але об’єктом вивчення лінґвіста є саме ця «звичайна» мова, що її він бере як даність і досліджує її реальну структуру. Цікаво було б, аналізуючи лінґвістичні класи всіх рівнів, що їх він виділяє, спробувати застосувати інструментарій, створений логікою множин, і подивитися, чи можна між цими класами встановити такі відношення, які були б виправдані з погляду логічної символіки. Тоді принаймні можна було б дістати певне уявлення про те, якого типу логіка лежить в основі організації мови, побачити, чи є різниця між типами відношень, властивих звичайній мові, й тими, які характеризують мову наукового опису, або, а інших термінах, у яких стосунках перебувають мова дії і мова мислення. Не досить буде констатувати, що одна з них транскрибується в символічних знаках, а друга не транскрибується безпосередньо; залишається той факт, що обидві вони походять із одного джерела і включають одні й ті самі базові елементи. Сама мова ставить цю проблему».

Еміль БЕНВЕНІСТ. «Проблеми загальної лінґвістики», т. І (Emile BENVENISTE, «Problèmes de linguistique générale, I», Tel-Gallimard, 1966, pp. 13 sq.).



A тепер подаємо рядки, які належать великому датському лінґвістові Луї Єльмслеву (1889 — 1965 pp.), який заснував у 1931 р. Копенгагенський лінґвістичний гурток. Ми ще зустрінемося з ним трохи далі (с. 470 і наступні). В цій статті, опублікованій 1948 р. /443/ у «Лінгвістичних нарисах», Єльмслев пише про тісний зв’язок, що існує між структурним аналізом мови, здійснюваним лінґвістами, з одного боку, та працями Расела, Віденського гуртка тощо, з другого. Біля джерел виникнення сучасної лінґвістики та аналітичної філософії уважний спостерігач знайде одні й ті самі проблеми.



ЛОГІКИ І ЛІНҐВІСТИ

«Структурний підхід до вивчення мови має певні тісні зв’язки з науковою течією, яка оформилася незалежно від лінґвістики і яку лінґвісти досі не дуже помічали, — я говорю про логістичну теорію мови 1. Ця теорія, спочатку утворена виходячи з міркувань математики, була розвинута зокрема Вайтгедом та Бертраном Раселом і Віденською школою логіки, передусім Рудольфом Карнапом, професором Чиказького університету, чиї останні праці з проблем синтаксису та семантики мали незаперечний вплив на лінґвістичне вивчення мови. Певний контакт недавно встановився між логіками та лінґвістами через «Міжнародну енциклопедію об’єднаної науки». В одній із попередніх праць Карнапа «структура» визначається в такий спосіб, який чудово узгоджується з поглядами, що їх я тут захищаю, тобто як явище суто формальне і суто релятивне. Згідно з Карнапом, усі наукові висловлювання мають бути висловлюваннями структурними у цьому значенні терміна. Згідно з ним, наукове висловлювання має завжди бути висловлюванням відношень і не включає в себе знання чи опис тих даних, які співвідносяться 2 [...]



1 Йдеться про теорію, яка опирає мову на логіку (прим. Ж. Рюс).

2 GARNAP R. «Der logische Aufbau der Welt», Berlin, pp. 1,5.



Я спробував висвітлити певні очевидні зв’язки, які існують між логістичною теорією мови і лінґвістичною теорією. Та, на жаль, ці зв’язки не заходять надто далеко. Логістична теорія мови сформувалася незалежно від лінґвістики, й очевидно, що логіки, хоч вони й постійно говорять про мову, невиправдано нехтують результатами лінґвістичного підходу до мови. Що, в кінцевому підсумку, завдає шкоди лінґвістичній теорії мови. Зокрема, поняття знака, запропоноване цими вченими, має істотні вади й набагато гірше, аніж відповідне поняття де Сосюра. Логіки не розуміють двоаспектності лінґвістичного знака, що складається зі /444/ змісту й виразу, кожен з яких може бути підданий суто структуральному аналізу. Так само логіки нехтують і комутацію, фундаментальне відношення, яке є ключовим для розуміння мов у лінґвістичному значенні цього слова».

Луї ЄЛЬМСЛЕВ. «Структурна лінґвістика» (Louis HLELMSLEV. «Linguistique structurale», in «Essais linguistiques», Ed. de Minuit, 1959 — 1971, pp. 40-41).



Тепер ми спочатку розглянемо кілька напрямів аналітичної філософії, а потім — лінґвістики.






2. Аналітична філософія


Визначення


Що таке аналітична філософія? Аналіз значення мовних висловлювань, концепція, яку створив на початку нашого сторіччя Расел (див. вище, с. 39) і яка знайшла свій перший вираз у логічному неопозитивізмі Віденського гуртка (див. вище, с. 56 і далі), а продовження — в теорії мовних актів англійського філософа Остина та Оксфордської школи, а також у американця Квайна, який спростував кілька тез логічного емпіризму (див. Третя частина, с. 461 і далі), в американського логіка С. Кріпке («Логіка власних імен», 1972 р.) тощо. Глобальне значення аналітичної філософії можна зрозуміти з того переходу, який вона здійснила — переходу від проблематики картезіанського типу, побудованої навкруг певності, до з’ясування смислу мовних виразів. Це справді фундаментальна переміна, тому що на місце запитання «Що я знаю з певністю?» вона ставить інше: «Що це означає?» П’єр Жакоб, у своєму «Логічному емпіризмі», слушно зазначає: «Даміт і Гекінг нещодавно оголосили Фреґе справжнім батьком аналітичної традиції, твердячи, що в його теорії логічний аналіз значень посідає центральне місце, яке посідала у філософії після Декарта «епістемологія» (у значенні англійської назви для теорії пізнання). «Що це означає...» замінює «Що я знаю напевне?» або «Як можу я знати стільки, скільки я знаю?» На мою думку, /445/ теорія пізнання, хоч і не зникла зовсім, проте втратила свій картезіанський характер» 1.



1 JACOB P. «L’Empirisme logique», Ed. de Minuit, p. 17.



Хоча поняття аналітичної філософії видається досить туманним, і розмаїття її методів вражає уважного спостерігача, проте в усіх випадках аналізу мови приділяється першорядна увага; чи то йдеться про запис висловлювань на звичайній мові мовою формалізованою і логічною (логістичні тенденції, які беруть свій початок від Расела), чи про вивчення прагматичного аспекту мови (Остин) — в центрі аналітичних досліджень завжди перебуває мова: бо саме вона є одним з найефективніших засобів контактування з реальною дійсністю і хоч вона й перевантажена всілякими «приблизно» та псевдовисловлюваннями, але й багата на ресурси, які вимагають експліцитного пояснення; тому аналітична філософія — це, передусім, дослідження мови з метою або зробити з цієї останньої настільки досконалий, наскільки можливо, інструмент для розуміння реальності, або досконало вивчити скарби повсякденної мови (Оксфордська школа).

В цьому параграфі ми описуємо кілька напрямів аналітичної філософії, що концентрує свою увагу на лінґвістичних висловлюваннях і відкидає метафізичні спекуляції.

Ось один з текстів Жана-Жерара Росі, уривок із «Аналітичної філософії», де йдеться про різні напрями в дослідженнях із логічного аналізу мови. Цей автор, лектор у Пікардійському університеті, говорить про три генерації в аналітичній філософії.



ТРИ ПЕРІОДИ В АНАЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФИ

«Ми розрізняємо в історії розвитку аналітичної філософії три великі фази, що відповідають трьом великим способам здійснювати аналіз і трьом ґенераціям філософів-аналітиків.

Так, ми справді мали змогу бачити, як послідовно виходили на арену наукового пошуку: ґенерація сучасних філософів, які проголосили тріумф логіцизму і віддавали перевагу логічному аналізу мови, пропонуючи в терапевтичних цілях переформулювати висловлювання звичайної мови, переклавши їх на мову формалізовану; ґенерація філософів, які послабили увагу до проблем логіцизму і віддалися опису ситуацій, контекстів /446/ та обставин, за яких використовується мова; і ґенерація філософів, які заходилися конструювати логічні системи, вийшовши за межі стандартної логіки і силкуючись узгодити теоретичні, часто вельми мудровані моделі з нюансами, тонкощами, а то й неточностями звичайної мови.

У дуже схематичному плані можна сказати, що філософи першої ґенерації насамперед цікавилися синтаксичним аспектом мови, другої — прагматичним аспектом, і третьої — аспектом семантичним; інакше можна було б сказати, що філософи першої Генерації віддавали перевагу логіці, приділяючи менше уваги природним мовам, другої — передусім вивчали мову повсякденну й оберталися спиною до логіки, а філософи третьої ґенерації нині намагаються логічно формалізувати природні мови (з ризиком пожертвувати задля цього єдністю логіки)».

Жан-Жерар РОСІ. «Аналітична філософія» (Jean-Gerard ROSSI. «La Philosophie analythique», Que sais-je? PUF, 1989, pp. 6 sq.).



До першої ґенерації можна віднести членів Віденського гуртка, що перебували під потужним впливом Фреґе і Расела. В другій ми бачимо, по суті, лише філософів Оксфордської школи. Вітґенштайн належить до обох цих Генерацій, і, мабуть, саме він започаткував діяльність другої. І, нарешті, Квайн виступає найвидатнішим представником третьої ґенерації.







Народження аналітичної філософії


Яка фундаментальна ідея лежить у основі аналітичної філософії? Реальну дійсність не можна пізнати інакше, як через мову, аналіз якої — це, до речі, єдиний шлях, що веде до аналізу самого мислення (згідно з М. Дамітом): саме так пояснюють вирішальну значущість досліджень мови всі філософи, які входять до цієї течії або проголошують себе її прихильниками. Цей факт дає підстави загалом вважати аналітичну філософію «філософіями Буття)» 1. Саме тому й виникає потреба мати до своїх послуг строго впорядковану мову, яка дозволяла б недвозначно висловлюватися на тему реальної дійсності.



1 ROSSI J.-G. «La Philosophie analythique», Que sais-je? PUF, 1989, p. 105.



За таких умов не може /447/ видатися дивним, що серед засновників цієї течії ми бачимо багато логіків і математиків: Фреґе, Расела, Вітґенштайна, Карнапа та ін.

Отже, аналітична філософія дебютує логічним аналізом мови, аналізом, який у першу чергу цікавиться синтаксичним аспектом: йдеться про логічні зчленування між елементами та реченнями, складеними з елементів, які становлять об’єкт вивчення. Головний інструмент цих досліджень сформувався з логіки суджень, елементи якої самі складаються з «елементарних» суджень, що з’єднуються між собою за допомогою логічних зв’язок, та з логіки предикатів, де фігурують квантифікатори (тобто символи, які з’єднують змінні величини в одну кількість і в такий спосіб утворюють складні судження). На цій основі виникло кілька напрямів. Наприклад, Расел робив наголос на вивченні елементарних суджень, що внаслідок логічного аналізу виявляються складними. Головною метою його пошуків були атомарні судження, тобто такі логічні «атоми», що логічно не розкладалися, судження, які відповідали б атомарним фактам реальної дійсності. В такий спосіб Расел розробив справжній аналіз механізмів мислення, в тому вигляді, в якому вони відкриваються в мові. У своїх пошуках «атомарних» суджень (теорія логічного атомізму) він здійснив велику роботу з онтологічної редукції, тобто відкрив науковий напрям, у якому за ним пішов набагато пізніше тільки Квайн. «Логіко-математичний трактат» Вітґенштайна, на думку Расела, «не ставить собі за головну мету розвинути критичний аналіз повсякденної мови. Вона є такою, яка вона є; але вона надзвичайно складна, і ті, хто не досить добре нею володіє, можуть у ній заплутатись. Ідеться не про те, щоб замінити нашу природну мову ідеальною логічною мовою, ідеться більше про те, щоб прояснити логічну структуру мови, а це зовсім інше завдання. Прояснення цієї логічної структури має допомогти нам зрозуміти дещо в структурі реальної дійсності. Ось у чому теза логіко-фізичного паралелізму» 1.



1 ROSSI J.-G. «La Philosophie analythique», Que sais-je? PUF, 1989, p. 37.



Віденський гурток, зі свого боку, використав аналіз мови як бойову машину проти метафізики, висловлювання якої були оголошені позбавленими смислу, як то можна переконатися, прочитавши «Подолання метафізики через логічний аналіз мови», один з найвідоміших текстів Карнапа (див. /448/ вище, с. 48 і далі), текст, який, між іншим, можна вважати за чудовий приклад застосування методів логічного аналізу мови.

Цей логічний аналіз, що має синтаксичний характер, видається явно недостатнім. Справді-бо, логіка суджень ставить собі за мету вивчення істиносної валентності (valeur de verite) складних суджень. І саме смислом цих останніх, смислом логічним — з одного боку, смислом, що протистоїть реальній дійсності, — з другого, насамперед цікавиться аналітична філософія, що здійснює логічний аналіз. У розділі другому Першої частини ми вже згадували про всі ці дослідження смислу.

Відкриття Ґеделя, показавши межі логічного формалізму, істотно пригальмували ці пошуки ідеально строгої мови.

Але з початку 30-х років Вітґенштайн відходить від логічного аналізу й переносить наголос на повсякденну мову та на її прагматичний характер.

Щоб ліпше зрозуміти, як народжувалася аналітична філософія, ознайомімся з текстом Майкла Даміта, професора логіки в Оксфордському університеті, автора, зокрема, такої праці, як «Філософія логіки» (видавництво «Мінюї»). У трактаті «Походження аналітичної філософії» (видавництво «NRF-Галлімар») Даміт відкидає думку, дуже поширену, але хибну, згідно з якою аналітична філософія нібито має цілком «англосакський характер». Адже історичний контекст, у якому розвивалася аналітична філософія, зовсім інший; вона занурює своє коріння в твори трьох німецьких філософів: Фреґе (див. вище с. 38), Брентано, який розвинув тезу інтенціональності актів свідомості, та Гусерля. В наступних рядках Даміт показує, що саме від Фреґе починається поворот, коли мові було віддано першість над мисленням.



ЛІНҐВІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ

«Чим саме відрізняється аналітична філософія у своїх розмаїтих аспектах від інших філософських течій? По-перше, переконаністю в тому, що філософський аналіз мови може привести до філософського пояснення думки, а по-друге, переконаністю в тому, що це єдиний спосіб досягти глобального пояснення. Ці два принципи-близнюки представлені й логічними позитивістами, і Вітґенштайном у різних фазах його розвитку, й оксфордською філософією «повсякденної мови», і посткарнапівською філософією в Сполучених Штатах, у тому вигляді, в якому /449/ вона постає перед нами в працях Квайна та Девідсона, хоча різниця в поглядах цих двох авторів вельми істотна. Цю першість мови над думкою в процесі наукової експлікації було обернуто в кількох недавніх працях, написаних у аналітичній традиції; їхні автори вважають, що мову можна пояснити лише за допомогою різних типів думки, які можна розглядати незалежно від їхнього лінґвістичного вираження. [...]

Аналітична філософія в тому вигляді, в якому я її визначив, виникла тоді, коли відбувся поворот до лінґвістики. Звичайно, що на цю нову дорогу звернули не в якийсь точно визначений момент, і не всі дружно разом, і не якась конкретна група філософів. Перший відомий мені приклад такого повороту можна знайти в книжці Фреґе «Основи арифметики» (Grundlagen der Arithmetik»), яка вийшла друком у 1884 р. У визначальному місці цієї книжки Фреґе ставить кантіанське запитання: «Якби ми не мали жодного реального уявлення, ані інтуїції про число, чи могло б воно бути нам дане?» Відповідь Фреґе опирається на його знаменитий принцип контексту, поданий у передмові як один з фундаментальних методологічних принципів, яких він має дотримуватися в цій книжці 1. Водночас цей «принцип контексту сформульований як визначальна основа підходу до мови, а не як правило дослідження способів мислення. Якби він був сформульований як правило дослідження способів мислення, він би проголошував, що думка про певний об’єкт може існувати лише тоді, коли про цей об’єкт мислиться щось специфічне. В такому випадку, відповідаючи на кантіанське запитання, Фреґе сказав би, що числа нам даються завдяки нашій здатності схоплювати думки, які їх стосуються; а в продовженні свого дослідження він би уточнив, що мається на увазі під концепцією подібних думок.



1 Принцип контексту спочатку проголошено як фундаментальний методологічний принцип у передмові до «Основ математики», на с. 122. Його знову подано — і в найзагальнішому вигляді — в §60 (сс. 186-187), з метою нагадати, що досить визнати, що речення (Satz), взяте як ціле, відповідає певному смислу (Sinn), аби цим самим визнати, що його частини наділені змістом навіть у тому випадку, коли зміст складових частин речення не можна представити. Само собою зрозуміло, і в останньому абзаці §60 про це прямо сказано, що мається на увазі смисл математичних речень і зміст цифрових термінів, які там наведено. Після цього принцип застосовується до специфічного випадку речень упізнавання об’єктів [...]. Всі відсилання зроблено на Gottlob FREGE «Les fondements de l’arithmétique», traduction et introduction C. Imbert, Paris, Le Seuil, 1969.



Але принцип контексту не сформульований у цій формі, його радше подано у вигляді тези, згідно з якою слово наділене смислом лише в контексті речення; ось чому дослідження Фреґе має за мету знайти відповідь на запитання, /450/ як ми можемо визначати смисл речень, куди входять вирази чисел. Епістемологічне запитання (яке містить у собі інше запитання, онтологічного порядку) знайде свою відповідь у дослідженні мови.

«Основи арифметики» не обґрунтовують лінґвістичного повороту; цей останній відбувся просто й природно в процесі пошуку шляхів для дальшого розвитку філософії».

Майкл ДАМІТ. «Походження аналітичної філософії» (Michael DUMMIT. «Les origines de la philosophie analytique», NRF-Gallimard, 1988 — 1991, pp. 13 — 15).



У своїй праці, написаній у 1987-1988 pp. («Постметафізичне мислення», франц. переклад 1993 p., видавництво «Арман Колен»), Юрген Габермас (народився 1929 p.), який викладає філософію у Франкфурті, автор «Теорії комунікаційної дії», також наголошує на переході в нашому сторіччі від філософії свідомості до теорії мови. На зміну розумінню суб’єктивності через інтроспекцію, розумінню, яке дуже важко реґулювати й контролювати, прийшло вивчення граматичних та лінґвістичних структур. Таким чином, поворот до лінґвістики уявляється одним з найважливіших елементів філософської праці в XX сторіччі. Вище Габернас зазначав, що сучасна думка є постметафізичною, що вона відокремила себе від понять метафізики.



ВІД ФІЛОСОФІЇ СВІДОМОСТІ ДО ФІЛОСОФІЇ МОВИ

«Зміна парадигми, яку представляє перехід від філософії свідомості до філософії мови, утворює не менш глибокий розрив, аніж розрив з метафізикою. Досі лінґвістичні знаки вважалися інструментами та аксесуарами зображень; віднині проміжне царство символічних значень набуває власної вартості. Відношення між мовою і світом або між реченням і станом речей переходять у відношення між суб’єктом і об’єктом. Операції з конструювання світу, які випадали на долю трансцендентальній суб’єктивності, тепер відходять до граматичних структур. Відбудовча праця лінґвістів прийшла на зміну важко контрольованій . інтроспекції. Адже правила, за якими сполучаються знаки, утворюються фрази, будуються висловлювання, можна тепер виводити з лінґвістичних /451/ конфігурацій, які, так би мовити, являють собою реальності, що їх ми бачимо на власні очі».

Юрген ГАБЕРМАС. «Постметафізичне мислення» (Jurgen HABERMAS. «La Pensée postmétaphisique», Armand Colin, 1988 — 1993, p. 13).






«Другий Вітґенштайн»


У «Трактаті...», як ми пригадуємо, стверджувалося, що тільки ті речення, які можуть бути емпірично верифіковані, мають смисл. Це зовсім не свідчить про те, що Вітґенштайн позитивіст, а лише про те, що не все можна виразити засобами мови: існують речі, про які нічого не можна сказати. Наприклад, сфера метафізики — що про неї можна сказати? Тут не говорити треба, а мовчати... Метафізика, етика й естетика належать до невимовного.

За цих умов у чому полягає завдання філософії? Не тільки пізнати реальну дійсність, а й строго означити і прояснити плутані думки. Так ми приходимо до необхідності створення ідеальної логічної мови: треба створити строгу й точну мову з неполісемічних знаків і бездоганно логічним синтаксисом (див. вище, с. 42).

Подальші праці Вітґенштайна, і зокрема «Філософські дослідження», опубліковані 1952 p., свідчать про еволюцію поглядів цього вченого. Він відходить від ідей «Трактату... « і суворо їх засуджує. В передмові до «Філософських досліджень», написаній у Кембриджі в січні 1945 p., він так сиґналізує про свій поворот: «[...] Коли чотири роки тому я дістав нагоду перечитати свою першу книжку, «Логіко-філософський трактат», і вдуматись у висловлені там міркування, мені раптом здалося, що мені треба опублікувати разом свої давні і свої нові думки: ці останні дістануть своє справжнє висвітлення лише тоді, коли виділятимуться на тлі моєї колишньої манери мислити, такий контраст був би їм тільки на користь. Справді, за ті шістнадцять років, відколи я знову почав займатися філософією, я помітив чимало серйозних помилок, опублікованих у моїх давніших працях» 1.



1 WITTGENSTEIN L. «Investigations philosophiques», préfase, Tel-Gallimard, p. 112.



Вітґенштайн уже не віддає перевагу хай там якому проекту ідеальної та уніфікованої логічної мови, а звертає свою увагу на /452/ аналіз різних мов та систем правил, які ними керують. У цій перспективі часто протиставляють «другого Вітґенштайна» авторові «Трактату...». Пізній Вітґенштайн став наголошувати на «мовних іграх», що складають частину життєвої практики або людської діяльності, на конкретних лінґвістичних актах (впорядковувати, управляти тощо). Так, балачка дитини, яка тільки-но починає вживати слова, дає нам приклад таких «мовних ігор». «Мовні ігри» виходять за межі загальних моделей і підкоряються точним нормам, як і вся людська активність, пов’язана з грою. Якщо говорить, то його мова здійснює чітко означену функцію і корениться не тільки у формалізованих мовних структурах, а й у потребах повсякденного життя. Таким чином, Вітґенштайн проклав дорогу працям Остина та Оксфордської школи, аналізу природної мови. Модель гри може видатися дивною, але вона відповідає бажанню прив’язати проблеми мови до гнучкої активності. Як слушно зазначає Кристіана Шовіре, «Вітґенштайн тоді спрямовує всю свою увагу на модель гри, набагато гнучкішу [аніж модель числення]: ігри — це вільні витвори розуму та бажання, незалежні й керовані правилами. Вміти грати в якусь гру — це спроможність, яка передбачає знання техніки, виробленої в процесі навчання» 1.

Саме такі гнучкі піддатливі види активності і складають мовні ігри. Таким чином Вітґенштайн наголошує на сукупності дій, на динамічному говорінні, що не зводиться до речей або субстанцій: слова — це інструменти, які інтеґруються в мобільні форми життя.

Саме від цього «другого Вітґенштайна» і походить почасти англійська аналітична філософія.

Ось один із найвідоміших пасажів із «Філософських досліджень». Його взято з §23 Першої частини цієї книжки. Можна помітити 2, що список мовних ігор, встановлений Вітґенштайном, по суті, необмежений. За цю необмеженість йому дорікав американський філософ Джон Сірл, на думку якого кількість мовних ігор не може бути нескінченною або невизначеною.



1 «Ludwig Wittgenstein», Le Seuil, pp. 142-143.

2 На цю тему див.: «La Pragmatique» de Françoise Armengaud, Que sais-je? PUF, pp. 28 sq. /453/



МОВНІ ІГРИ

«Скільки існує видів фраз? Може, тільки три: наказ, ствердження, запитання? Ні, їх існує безліч; усе, що ми називаємо «знаками», «словами», «фразами», може бути використане в -розмаїтих ситуаціях, число яких не піддається точному визначенню. І це розмаїття, ця множинність не є ані стабільною, ані наперед заданою раз і назавжди; ми не помилимося, якщо скажемо, що нові види мови, нові мовні ігри народжуються мірою того, як інші старіють і відходять у небуття. (Приблизний образ такого стану речей ми знайдемо в математичних перетвореннях.)

Вираз «мовні ігри» в даному контексті підкреслює, що говорити мовою становить частку життєвої активності або форми життя.

Розмаїття і множинність мовних ігор ви можете уявити собі з наступних прикладів:

Наказувати і чинити згідно з наказом.

Описувати об’єкт за його виглядом або за результатами зроблених вимірів.

Реконструювати об’єкт за його описом (змалюванням).

Повідомити про подію.

Зробити припущення стосовно якоїсь події.

Сформувати гіпотезу і розглянути її.

Представити результати експерименту у вигляді таблиць або діаграм.

Вигадати якусь історію; прочитати її.

Грати на сцені театру.

Співати.

Відгадувати загадки.

Сказати дотеп; розповісти кумедну історію.

Розв’язати проблему з практичної арифметики.

Зробити переклад з мови на мову.

Просити, дякувати, проклинати, вітати, благати, молитися.

Цікаво порівняти незліченне розмаїття видів слів та речень із усім тим, що говорили логіки про структуру мови (включаючи до них і автора «Логіко-філософського трактату»)».

Людвіг ВІТҐЕНШТАЙН. «Філософські дослідження» (Ludwig WITTGENSTEIN. «Investigations philosophiques», Tel-Gallimard, 1945-1961, pp. 125 sq.). /454/






Оксфордська школа


Розповімо тут у кількох словах про англійську філософію п’ятдесятих років і про амбіції Оксфордської школи: вона відкинула традиційну метафізику й, опираючись на «другого Вітґенштайна», зайнялася вивченням повсякденного мовлення та природних мов. Джилберт Райл (1900 — 1976 pp.) і Дж.Л. Остин (1911 — 1960 pp.) — головні представники цієї течії аналітичної філософії.

Джилберт Райл, викладач Оксфордського університету, опублікував у 1928 р. аналіз Гайдеґерового трактату «Буття і Час». Перебуваючи під великим впливом «Логіко-філософського трактату», він стає в 1948 р. головним редактором філософського журналу «Mind» *, замінивши на цій посаді Дж.-Е. Мура (1873 — 1958 pp.), колишнього співробітника Расела. Саме Райл організує, разом з групою філософів, Оксфордську школу, яка віддаватиме перевагу аналізу мови і сприятиме значному піднесенню англійської філософії протягом 50-х років 1.

«Поняття розуму» (The concept of mind), опубліковане в 1949 p., це — найвідоміший твір Райла, де він ставить під сумнів міф про внутрішнє життя, а також і всю концепцію картезіанського типу, що приділяє стільки уваги мислячій субстанції, «res cogitans», внутрішньому світові суб’єктивності. Строго антиметафізичний, аналіз Райла виходить — як то зазначає один з тогочасних критиків — у світ, «зроблений з об’єктів, які можна помацати і в яких немає нічого таємничого, причому кожен із них видимо функціонує у властивий йому спосіб» 2. Райл доводить, що вся низка надуманих філософських проблем, які стосуються розуму, духовності, виникає з того, що людину уявляють собі в образі фантома або розуму, замкненого в машині (у тілі). Це сумнозвісна «догма фантома в машині», догма, пов’язана з дуалізмом, який породжує стільки помилок.


* Розум (англ.).

1 REE Cf. J. «La philosophie anglaise dans les annues 50» in «Les Enjeux philosophique des annues 50», Ed. du Centre G.Pompidu.

2 HAMPSHIRE Stuart, in «Les Enjeux philosophique des années 50», p. 67, Ed. du Centre G. Pompidu.



Тут стріла, пущена в картезіанство, /455/ не проминає й феноменологію. Хоча Райл іноді й висловлюється на користь феноменології лінґвістичного зразка, він дуже далекий від цього методу. В усякому разі, метафізика й онтологія для нього — дисципліни прокляті. «Вдаватися в онтологію — цьому настав кінець», — каже Райл.

Але свій справжній золотий вік Оксфордська школа пережила з Дж.Л. Остином, який народився в 1911 р. Померши 1960 p., y віці 48 років, Остин був у Оксфорді одним з найблискучіших представників тієї аналітичної філософії, вороже настроєної до метафізичних спекуляцій, яка прагнула зрозуміти все багатство повсякденної мови: прояснити складність реального — це, насамперед, присвятити себе аналізові можливостей повсякденного мовлення, скарбам звичайної мови. Звернувши на цю глибоко змістовну дорогу, Остин дійшов висновку, що мова — це мистецтво впливати на інших. Саме контекст дії висвітлює мовний акт.

«Закладаюся (на пляшку чи на щось інше), що завтра дощу не буде». «Відкриваю засідання». «Прошу пробачення». Ці фрази нічого не констатують. Вони не обмежуються простими об’єктивними висловлюваннями. Коли якесь речення, замість повідомити про факт, описати, який він є, виступає як дія і акт, коли воно має тенденцію щось здійснити, тоді воно заслуговує назву перформативного. Остин іде навіть далі по цій дорозі: на його думку, різницю між конотативним і перформативним реченнями встановити дуже важко.

Важливість цього аналізу здається вирішальною. Справді, Остин намагається прояснити смисл фундаментальних питань: хто говорить? для кого говорять? у чому полягають можливості та сила мови? Згідно з Остином, коли я повідомляю про факт, я, в загальному випадку, прилучаюся до дії. Говорити це діяти. Хоча Остин і не вживає терміна «прагматика», можна сказати, що його теорія мовних актів має очевидний стосунок до поняття прагматики, визначеної, під дуже загальним кутом зору, як вивчення мови в її функції реалізувати дії. Коли «акт висловлювання» має стосунок до відносин, які встановилися між співрозмовниками, Остин говорить про порозмовні акти — вони означають те, що діялося в процесі балачки. /456/Наступний текст, уривок з Остинової праці «Казати це гцось робити» («How to do Things with Words»), дозволить читачеві зрозуміти, в чому сила висловлювання, як слова переходять у дії.



КАЗАТИ — ЦЕ ЩОСЬ РОБИТИ: ПОВСЯКДЕННА МОВА

«Отже як перші приклади ми розглянемо кілька висловлювань, які не підпадають під жодну з досі встановлених граматичних категорій, крім такої найзагальнішої, як «категорія ствердження»; ці висловлювання не можна назвати повністю позбавленими смислу, хоч вони й не містять у собі тих дієслівних повідомників ( avertisseurs verbaux), що їх філософи нарешті зуміли вирізнити чи начебто зуміли вирізнити. Йдеться про такі дивні слова, як «гаразд» або «все», підозрілі допоміжні дієслова типу «мусити» або «могти», сумнівні конструкції, такі як гіпотетична форма. Усі висловлювання, які ми розглянемо, являтимуть, ніби випадково, звичайнісінькі дієслова в першій особі однини теперішнього часу, дійсний спосіб, активний стан 1. Бо можна знайти висловлювання, які задовольняють усі ці умови і які, проте:

а) абсолютно нічого «не описують», ні про що «не повідомляють», не є ані «правдивими» (істинними), ані «брехливими» (хибними); і для них характерно те, що

б) вимовлення фрази означає реалізацію дії (або частину такої реалізації), яка, повторюємо, не тотожна акту говоріння.

Все це не настільки парадоксальне, яким воно здається на перший погляд і яким я його подав — у надто загальній формі. Читач буде вражений буденністю прикладів, які ми зараз наведемо.


Приклади:

1) «Так [я цього хочу] (тобто, я беру цю жінку за свою законну дружину)» — коли це «так» промовляється під час церемонії одруження.

2) «Я даю цьому кораблеві ім’я «Королева Єлизавета»», — як кажуть тоді, коли розбивають пляшку об корпус судна.

Але випадковості в цьому немає, усі вони являють собою «експліцитні перформативи» і належать до великого класу, який згодом буде названо «класом виконавчих дієслів». /457/

3) «Я заповідаю свій годинник моєму братові», — як то можна прочитати в якому-небудь заповіті.

4) «Закладаюся на шість пенсів, що завтра буде дощ».

На підставі цих прикладів можна зробити очевидний висновок, що вимовити таку фразу (за належних обставин, звичайно) не означає ані описати те, що я роблю 1, так говорячи, ані ствердити, що я це роблю; вимовити таку фразу означає зробити це. Жодне з процитованих висловлювань не є ані правдивим (істинним), ані брехливим (хибним). Я щось стверджую як зрозуміле само собою і не обговорюю його. Доводити правдивість чи неправдивість цього висловлювання — це те саме, що доводити істинність або хибність вигуку: «Прокляття!» Може бути, що таке висловлювання служить для того, щоби «ввести когось там у курс подій» — але це вже зовсім інша річ Дати наймення кораблеві — це і є сказати (за належних обставин) слова «Я даю цьому кораблеві ім’я... « Коли я кажу в мерії чи біля вівтаря: «Так [я цього хочу]», я не веду репортаж з місця одруження — я одружуюся.

Як назвати фразу чи висловлювання подібного типу? 2 Я пропоную дати їй назву «перформативна фраза», або «перформативне висловлювання», або — заради стислості виразу — «перформатив». Термін «перформатив» буде використаний у випадку багатьох мовних ситуацій та конструкцій (усі вони споріднені), як, скажімо, за інших ситуацій використовують термін «імператив». Ця назва, безперечно, походить від англійського дієслова perform, дієслова, яке звичайно вживається з іменником «дія»: вона вказує на те, що зробити висловлювання — це виконати дію (причому ця дія здебільшого полягає не тільки в говорінні чого-небудь).



1 Ще меншою мірою воно означає те, що я вже зробив, або те, що маю зробити пізніше.

2 «Фрази складають клас «висловлювань», якому, на мою думку, треба дати граматичне визначення; і я сумніваюся, що таке визначення вже хтось дав. Перформативним висловлюванням цілком природно протиставляються, наприклад, висловлювання «констативні»: сформулювати констативне висловлювання (тобто створити його з відсиланням до певного моменту історії) — це зробити ствердження. Сформулювати перформативне висловлювання, це, наприклад, побитись об заклад. Див. далі, стосовно «порозмовних актів».



Спадають на думку й чимало інших термінів, кожним з яких можна позначити той чи той достатньо широкий клас перформативів: так, наприклад, чимало перформативів є висловлюваннями контрактивними («б’юся об заклад, що... «) або декларативними («я оголошую — декларую — /458/ війну»). Але жодне з відомих мені слів повсякденного вжитку не має такого широкого значення, щоб покрити як термін їх усі. Серед технічних термінів, можливо, є один, що найближче відповідає тому, який ми шукаємо. Йдеться про англійське слово operative, в тому (дуже вузькому) значенні, в якому воно вживається юристами, коли вони хочуть указати на частину (наприклад, на окрему статтю) юридичного акту, де йдеться про здійснення самої угоди (тобто про головне) — передачу майна чи щось подібне — тоді як решта документа лише обумовлює обставини, за яких має відбутися оборудка 1. Але operative має й інші значення; в наші дні його часто вживають навіть у тому випадку, коли хочуть сказати просто «важливий», не додаючи до цього досить-таки широкого смислу майже нічого конкретного. Тому я волів би знайти інше слово, якому ми були б менше схильні приписувати наперед відоме значення (хоч і не змогли б цілком знехтувати його етимологію)».

Джон ЛАНГШО ОСТИН. «Говорити це діяти» (John Langshaw AUSTIN. «Quand dire, c’est faire», Le Seuil, 1962 — 1970, pp. 40 sq.).


Далі подаємо текст Остина, що є одним з його виступів на колоквіумі в Руайомоні, який відбувся в 1958 р. і куди англійська Оксфордська школа та американські мислителі (зокрема, в особі В. В. О. Квайна) прибули, щоб налагодити діалог з ученими Європейського континенту. Майже всі лекції були прочитані представниками аналітичного напряму, внаслідок чого були виявлені разючі розбіжності. «Коли Мерло-Понті запитав: «Хіба ми здійснюємо не одну й ту саму програму?», пролунала тверда й однозначна відповідь: «Сподіваюся, що ні» 2.



1 Це спостереження я завдячую професорові Г. Л. А. Гартові

2 «La philosophie analytique», avant-propos, Ed. de Minuit, p. 7.



В кінці колоквіуму, під час загальної дискусії, Шарль Перельман поставив такі запитання: «Що ви розумієте під аналітичною філософією? Як ви її будуєте? В якій мірі йдеться про аналіз мови?»

Остин дав на це точні відповіді: аналітична філософія має справу зі словами, аби ліпше зрозуміти реальну дійсність; цим і пояснюється той факт, що головну увагу вона приділяє аналізу /459/ мови; дослідження слів та вивчення змісту висловлювань стають засобами глобального пізнання всього сущого.



МОВА ОСВІТЛЮЄ СКЛАДНІСТЬ ЖИТТЯ

«Мені здається, що є кілька питань, які були трохи змішані. Візьмімо спочатку, якщо хочете, етикетку «аналітичний метод»; я хотів би спочатку сказати — і я певен, чимало моїх колеґ дотримуються такої самої думки, — що вираз не видається мені чимось дуже точним, і я не думаю, що саме він міг би дати нам назву, яка годилася б для опису того, що ми робимо, або для опису того способу, який ми застосовуємо в цій своїй роботі. Тут можна сказати тільки те, що кращого терміну — чи бодай терміну, з яким би всі погодилися, — ніхто досі не запропонував; тож я готовий записати себе до тих, хто згідний включити себе до категорії, позначеної цією назвою, і не бачу в цьому жодної незручності: хай буде це знамено, якщо немає іншого. [...]

Сказавши це, перейду до розгляду тих характерних методів, які нам приписують, і до питання про те, чому вважають, що вони мають певний стосунок до мови? — Чи не відхилився я, бува, від своєї теми, чи, може, навпаки, підійшов до неї впритул? — Так от, на мою думку, можна справді твердити, що ми послуговуємося мовою для наших досліджень, що ми використовуємо її в більшості випадків. Принаймні я роблю саме так. Великою мірою саме так роблять і більшість моїх колеґ. Інакше кажучи, як я вже пояснював, ми починаємо з того, що складаємо перелік усіх тих слів, які ми застосовуємо, всіх виразів, де зустрічаються ці слова. Істотно, щоб така вибірка була достатньо представницькою [...]; крім того, для нас важливо брати для розгляду вибірку, яка мала б достатньо вузьке поле дії. Ось це для мене найістотніше: повний і детальний інвентар усього, що стосується теми, яку ми вивчаємо; і вибір, для початку, теми достатньо звуженої. [...]

Ми звичайно починаємо з того — і саме в цьому, я сказав би, специфіка нашого підходу, — що запитуємо себе, за яких обставин застосували б ми кожен вираз із тих, що їх ми інвентаризували. Ми маємо перед собою повний, але хаотичний список виразів усякого виду. В яких випадках ми використаємо той чи той? Іншими словами, багатство виразів, якими постачає нас мова, допомагає нам звернути свою увагу на розмаїття та багатство практичного досвіду. Мова править нам за посередника, який допомагає спостерігати живі явища, з яких складається наш досвід і які ми, без нього, навряд чи помітили б. /460/

Ми скоро відкриємо — як тільки пристосуємо своє мислення до цих речей — або принаймні дуже швидко сформулюємо гіпотезу, що нічого не відбувається без причини; що коли в мові існують два звороти, і ми схильні застосувати за певних обставин той або інший, то завжди в цій ситуації можна знайти якусь річ, що пояснить наш вибір. Може статися, що вибір видається довільним: але дуже часто ми віддаємо очевидну перевагу одному мовному звороту перед другим. І ми спираємося на гіпотезу, що оскільки така перевага об’єктивно існує, то має бути щось таке в навколишній глобальній ситуації, що пояснило б, якби ми цю причину відкрили, чому в цьому випадку ми віддаємо перевагу одному мовному звороту, а в іншому випадку — другому.

Одначе, дуже скоро ми помічаємо, що в глобальній ситуації, де відбувається акт мови, міститься набагато більше фактів, явищ, груп, типів та видів явищ, аніж здавалося нам спочатку, коли ми намагалися пояснити вибір одного мовного звороту на перевагу іншому. Якщо наш список достатньо повний на початку, розмаїття виразів, які ми можемо застосувати, привертає нашу увагу до надзвичайної складності ситуацій, у яких доводиться нам розмовляти. Тобто мова освітлює нам складність життя.

[... ] Ми використовуємо слова як засіб зрозуміння сукупності ситуацій, у яких нам доводиться застосовувати ці слова».

«Дж.Л. Остин». Виступ у загальній дискусії. («Discussion générale J. L. Austin», in «La philosophie analytique», Cahiers de Royaumont, Ed. de Minuit, 1962, pp. 331 sq.).








Американська аналітична й постаналітична філософія: Джон Р. Сірл та Вілард Вен Ормен Квайн


Філософія мови Джона Сірла


Як і Остин, американський філософ Джон Сірл (народився 1932 р.) не вживає терміна прагматика, хоча всією своєю науковою діяльністю сприяє розвитку цієї дисципліни. Він вважає, що мовні акти щось роблять, і тому він, як і Остин, /461/ приділяє головну увагу перформативному (практичному) виміру мовлення.

Дослідження Сірла інтеґруються у філософію мови й аж ніяк не входять до лінґвістичної філософії у точному значенні цього терміна чи до лінґвістики. Які питання складають об’єкт цієї філософії мови? Сірл називає кілька таких проблем: «В який спосіб слова пов’язуються з реальністю? Яким чином виходить, що коли мовець у присутності слухача випускає з рота акустичну послідовність, то відбуваються такі дивовижні явища: мовець має намір щось означити, звуки, які він випускає з горла, щось означають, причому мовець стверджує, ставить запитання або віддає наказ?» 1.



1 «Les Actes de langage», Herman, p. 37.


Ось текст, який пояснює прагматику Сірла.



АКТИ МОВИ

«По-перше, розмовляти — означає реалізувати акти мови, а саме: стверджувати, наказувати, запитувати, обіцяти і так далі, а в більш абстрактній сфері такі акти, як: посилатися, проповідувати. По-друге: ці акти, загалом, стають можливі внаслідок наявності певних правил, що реґулюють застосування лінґвістичних елементів, і реалізуються вони за цими правилами.

Причина того, чому цей твір концентрує свою увагу на актах мови, дуже проста: всяка комунікація лінґвістичної природи може відбуватися лише за наявності актів лінґвістичної природи. Одиницею лінґвістичної комунікації не є — як то звичайно вважають — символ, слово або фраза, а утворення або виділення символу, слова чи фрази в ту мить, коли реалізується акт мови. Ми розглядаємо подію як повідомлення лише в тому випадку, коли ця подія утворюється або виділяється. Одне слово, утворення або виділення фразової події за певних умов є актом мови, а акти мови (декотрі з них буде розглянуто далі) — це мінімальні базові одиниці лінґвістичної комунікації. [...]

Мені можуть дорікати за такий підхід, за те, що я не розрізняю належним чином теорію мови і теорію діяльності. На це я відповів би, що в разі, коли моя концепція мови слушна, теорія мови складає частину теорії діяльності, і то з дуже простої причини: адже говорити — це форма поведінки, реґульованої правилами. А якщо вона реґулюється /462/ правилами, то, значить, вона має формальні характеристики, які піддаються незалежному вивченню. Зрештою, задовольнитися вивченням формальних характеристик, не враховуючи того, яку роль відіграють вони в актах мови, — це те саме, що вивчати з формального погляду грошову та кредитну системи в різних країнах, обминаючи увагою те, яку роль відіграють вони в економічних угодах. Можна багато чого сказати про мову, не торкаючись мовних актів, але всяка суто формальна теорія такого зразка неминуче буде неповною. Це так, ніби ми вивчаємо бейсбол як формальну систему правил, а не як гру».

Джон СІРЛ. «Акти мови» (John R.SEARLE. «Les Actes de langage», Hermann, 1969 — 1972, pp. 52 — 53).








Вілард Вен Ормен Квайн


Якщо Джон Сірл, розвиваючи теми, вже наявні в Остина, приділяє головну увагу прагматичним аспектам мови, то Квайна більше цікавить логічна формалізація.

Під впливом американського логіка Квайна англосакська аналітична і постаналітична філософія, що концентрує увагу на аналізі мови, пом’якшила і зробила гнучкішим свій спочатку суто позитивістський підхід, який сформувався під впливом тез Віденського гуртка. Вона тепер не тільки часто знаходить натхнення в дослідженні дії (Рорті), вивченні «ми» і солідарності, а й у багатьох відношеннях наближається до концепції Расела, чиїм послідовником є Квайн.

Аналіз мови завжди домінує в сучасній англосакській думці. Іноді вона займається, в традиціях Остина та Оксфордської школи, проблемами повсякденної мови, як ми щойно бачили на прикладі Сірла, але також приділяє значну увагу формалізованим мовам, символічній логіці та численням (Квайн). В цьому останньому випадку йдеться не тільки про аналіз актів мовлення, як це робить Остин, а навпаки, про те, щоб уникати двозначностей та пасток повсякденної мови. Таким чином, золотий вік філософії мови збагатив філософську думку не лише вивченням повсякденного спілкування, а й глибокими дослідженнями проблем логічної формалізації.

Американський філософ В.В.О. Квайн (народився 1908 р.) посідає чільне місце в цих дослідженнях. Перебуваючи під впливом логічного емпіризму, він, проте, розкритикував деякі з його тез /463/ і своїми працями намагається ліквідувати прірву, що давно утворилася між наукою і метафізикою, яку було зведено до висловлювань, позбавлених смислу. «Вдаватися до онтології — це кінець», — категорично заявив Джилберт Райл. У його лапідарному стилі ця фраза добре передає давній дух аналітичної філософії. Навпаки, Квайн реабілітує онтологію, тобто «проблему пізнання того, що існує. В заданій теорії, яка має канонічну форму, існують ті об’єкти, які можуть ставати значеннями кількісних змінних, наявних у цій теорії» 1. Отже онтологія для Квайна, як і для всіх філософів аналітичного напряму, має зовсім інший зміст, аніж той, якого звичайно надають цьому терміну. Ми опиняємося у світі логіки (посилання на теорію в канонічній формі та на кількісні змінні, зокрема на екзистенційний квантифікатор: існує x такий, що). Власне кажучи, йдеться радше про онтологію сущого, аніж про онтологію буття в класичному його розумінні. З цього погляду Квайн продовжує роботу, розпочату Раселом, який вважав, що тільки сингулярні терміни, тобто власні назви, мають певний денотат, а саме існуючу сутність, яка їм відповідає. Ця онтологія, для Квайна, є релятивістською: це одна з його істотних тез. Можна лише витлумачити теорію чи мову (тобто інтерпретувати їх) у відношенні до теорії або мови «заднього плану». Не існує онтології в абсолютному розумінні. Правда, Квайн надає певної переваги тій онтології, яка лежить в основі сучасної науки.



1 QUINE W.V.O. «Philosophie de la logique», Aubier, p. 132.



З другого боку, Квайн піддав логічний емпіризм вирішальній критиці і в такий спосіб узяв участь у роботі з пом’якшення аналітичного підходу. Його велика стаття, датована 1951 роком, «Дві догми емпіризму», з плином років глибоко розхитала догматизм логічного позитивізму.

Коротко проаналізуємо цей текст, що його ми, звичайно, могли б подати і в Першій частині нашої книжки, але його вплив особливо проявився в наш час, що позбувся позитивізму та його давнього тиску й негнучкості.

В цій статті, написаній у 1951 p., Квайн відкидає протиставлення між емпіричними (синтетичними) висловлюваннями та аналітичними або тавтологічними (логіко-математичними) судженнями, водночас заперечуючи й ту ідею, що ізольоване висловлювання /464/ може бути підтверджене або спростоване індивідуальним досвідом: такими були дві догми Віденського гуртка.

Цей останній справді вирізняв аналітичні (логіко-математичні) висловлювання, які нічого не стверджують, у строгому розумінні, про світ, і синтетичні судження, які можна перевіряти досвідом. Метафізика не входила ані до висловлювань першого типу, ані до другого, вона не представляла ані системи законної a priori, ані сукупності синтетичних суджень, а тільки висловлювання, позбавлені смислу...

Квайн спростовує цю першу догму: емпіричний елемент завжди накладається на формальні висловлювання, що нібито очищені від інтуїції.

Щодо другої догми, згідно з якою всяке судження верифікується індивідуально, то Квайн критикує її також; коли наукову гіпотезу піддають випробуванню фактами, то це сукупність наших знань вступає в конфронтацію з вердиктом досвіду чи експерименту. Ізольованої гіпотези не можна верифікувати індивідуально, вирок завжди ухвалюється щодо сукупності висловлювань. Цю тезу французького історика науки П’єра Дюгема (1861 — 1926 pp.) підхопив і Квайн, що в такий спосіб відкинув обидві догми логічного позитивізму.

Водночас стирається межа між онтологічними питаннями і питаннями науки, між спекулятивною метафізикою і природничими науками. Таким чином, тези Віденського гуртка втрачають силу, й англо-американська філософія, передусім під впливом Квайна, глибоко еволюціонує. Безперечно, що питання «як ми говоримо?» залишається центральним у цих течіях, але догматизм пом’якшується.

Ось рядки, написані не так давно: це уривок із есе, поданого в Колумбійський університет 26-го і 28 березня 1968 р. і опублікованого, разом з іншими статтями, в 1969 р. (видавництво «Коламбіа Юніверситі Прес»).

Квайн наголошує тут на онтологічній релятивності, головній темі його доктрини. Якщо аналітична філософія загалом відкидає будь-яку онтологію і поміщає себе в рамках мисленого знання, а не буття, то Квайн повністю не відмовляється від онтології (в розумінні аналітичної філософії, такому, яке ми визначили вище), проте релятивізує її: всяке висловлювання завжди відсилає до мови заднього плану (метамови), абсолютної референції не існує. /465/ Таким чином, надія добутися до того, «що існує» в абсолютному плані, який не підлягає перегляду, завжди зазнає краху.

Квайн доводить, що коли ми розглядаємо об’єкт як референцію, інтерпретовану в нашій власній мові або в якійсь іншій, то залишається істотна невизначеність, внутрішньо притаманна цій інтерпретації; результат проникнення в суть об’єкта залишається непевним. Квайн називає це непроникністю референції. Для демонстрації своїх висновків він обрав кроля.



РЕЛЯТИВНІСТЬ ОНТОЛОГІЇ

«Ми явно опиняємося в полоні досить-таки безглуздої доктрини, що нібито немає жодної різниці, хоч би якої вона була природи — інтерлінґвістичної чи інтралінґвістичної, об’єктивної чи суб’єктивної — між означенням (референцією) кроля й означенням частин кроля [...].

Немає сумніву, що це абсурд, бо приводить до висновку, що немає різниці між кролем і кожною з його частин, або кожним із його часових сегментів [...]. Очевидно, що референція перетворюється на нонсенс, і то не тільки в перекладі, а й у межах нашої мови.

Щоб розв’язати цю дилему, почнімо, не виходячи за межі нашої мови, шукати всі необхідні нам предикати та допоміжні механізми. В словнику нашої мови ми знайдемо такі слова й вирази, як «кріль», «частина кроля», «часовий сегмент кроля», «формула», «число», «віл», «худоба»; а також двомісні предикати ідентичності та відмінності, логічні частки. За допомогою цих ресурсів ми можемо, відібравши певну кількість необхідних слів, сказати, що це формула, а це — число, що це кріль, а це — частина кроля, що це і це — один і той самий кріль, а це і це — різні частини кроля. Саме такими словами, а не якимись іншими. Ця мережа термінів, предикатів та допоміжних механізмів є, в релятивістському жаргоні, нашою рамкою референції і нашою системою координат. Стосовно неї ми можемо говорити, і ми говоримо коректно і без плутанини про кролів і про частини кролів, про числа і про формули. Потім, за тим самим принципом, що й у попередніх абзацах, ми передбачаємо запасні денотації для знайомих нам термінів. Ми починаємо помічати, що широка й мудрована перестановка цих денотацій, супроводжувана компенсаторними змінами в інтерпретаціях допоміжних часток, цілком уживається з наявними в мові засобами. Саме в цьому полягає непроникність референції, застосованої до нас самих; саме вона перетворює референцію в нонсенс І справді, референція — це нонсенс, /466/ якщо не співвіднести її з системою координат. Розв’язання нашої дилеми опирається на цей принцип відносності.

Немає сенсу казати, що в загальному плану наші терміни «кріль», «частина кроля», «число» і так далі позначають відповідно кролів, частини кролів, числа тощо, бо насправді вони позначають денотації, які можна вигадливо переставляти. Немає сенсу так казати в абсолютному розумінні; ставити таке питання можна тільки у випадку віднесеності до якоїсь мови заднього плану. Коли ми запитуємо: ««кріль» справді позначає кролів?», нас можуть перепитати: «позначає кролів у якому розумінні «кролів»?», що спричиняє певний відступ; і мова (метамова) необхідна для такого відступу. Саме вона дає нам смисл, якого ми шукаємо, хоча цей смисл буде відносним; бо це смисл, пов’язаний зі згадуваною метамовою. Шукати референцію в більш абсолютному розумінні скидалося б на пошуки абсолютного положення або абсолютної швидкості замість положення та швидкості, які визначаються у відношенні до певної системи координат. Це було б те саме, що припустити, ніби наш сусід систематично бачить речі догори ногами або в протилежних кольорах, тоді як ніхто інший цього не помічає.

Я сказав, що метамова (мова заднього плану) необхідна нам для відступу. Чи випливає з цього, що ми приречені на нескінченний відступ? Якщо питання референції стосовно виду, який ми в даний момент вивчаємо, має сенс лише у відношенні до мови заднього плану, то очевидно, що питання референції для мови у свою чергу мають сенс лише у відношенні до нової мови заднього плану. Описана в такий спосіб, ситуація видається цілком безнадійною, вона й справді нічим не відрізняється від питань, пов’язаних із місцеположенням та швидкістю. Коли нам задають положення і швидкість стосовно певної системи координат, ми можемо завжди поставити питання про положення центру та орієнтацію осей цієї системи; тож не існує кінця послідовності нових координатних систем, які можуть бути задані з метою відповіді на послідовність утворюваних у такий спосіб запитань.

Само собою зрозуміло, що ми уриваємо нескінченну послідовність координатних систем дуже просто: показуємо пальцем на одну з них і оголошуємо її останньою. На практиці, коли ми аналізуємо референцію, ми уриваємо нескінченну послідовність мов заднього плану, зупиняючись на мові, яка є нашою рідною, й оцінюючи її слова за їхньою номінальною вартістю.

Ну, гаразд. Зупинити відступ у випадку положення і швидкості можна, показавши пальцем на ту чи ту систему координат. Це на практиці. А як бути з положенням і швидкістю поза практикою? Як /467/ бути з відступом? Відповідь на це запитання, природно, знаходимо в релятивній доктрині простору: вона проголошує, що замість абсолютних швидкості і положення існують взаємні відношення координатних систем між собою і, в кінцевому підсумку, відношення речей між собою. І я думаю, що аналогічне запитання стосовно денотацій має аналогічну відповідь, тобто релятивну теорію, яка пояснює об’єкти теорій. Тобто має сенс лише пояснення того, як теорія об’єктів інтерпретується або реінтерпретується в іншій теорії і не має сенсу шукати абсолютного пояснення об’єктам тієї чи тієї теорії.

[...] Припустімо, ми працюємо в рамках певної теорії, а отже, маємо справу з її об’єктами. Ми це робимо, маючи справу зі змінними цієї теорії, змінними, значеннями яких є ці об’єкти, хоча й не існує остаточного сенсу, в якому може бути специфікований цей усесвіт. Мова нашої теорії включає в себе предикати, завдяки яким ми відрізняємо певні частини цього всесвіту від інших частин, і ці предикати відрізняються між собою лише тією роллю, яку вони відіграють у законах теорії. Всередині цієї теорії, розглядуваної як теорія заднього плану, ми можемо показати, як підпорядкована їй теорія, всесвіт якої є частиною всесвіту заднього плану, може, через реінтерпретацію, бути зведена до іншої підпорядкованої теорії, всесвіт якої є меншою частиною всесвіту заднього плану. Ця розмова про підпорядкованість теорії та їхні онтології має сенс, але тільки у відношенні до теорії заднього плану з її первісно прийнятою і, в кінцевому підсумку, непроникною онтологією».

Вілард ВЕН ОРМЕН КВАЙН. «Релятивність онтології та інші есе» (Willard VA ORMAN QUINE. «Relativité de l’ontologie et autres essais», Aubier, 1969 — 1977, pp. 60, 61 — 64).






3. Лінґвістика


Ми сьогодні переживаємо золотий вік теорії мови, як у філософському (Дерида), так і в лінґвістичному (Хомський, Ажеж) планах. Сьогодні також лінґвістика — це наукове дослідження мови — виступає як базова дисципліна: про цю її важливість свідчать повсюдна присутність моделей, запозичених у Сосюра або в Якобсона, у всіх сучасних наукових розвідках — в антропології, в психонаналізі, у філософії тощо. /468/Фердінан де Сосюр (1857 — 1913 pp.) заклав у своєму «Курсі загальної лінґвістики» (виданому посмертно, 1916 р.) основи сучасної лінґвістики, висунувщи ті тези, які стали джерелом натхнення для Празької школи (1929 p.), коли вона оголосила про заснування структурної лінґвістики, де яскравою зіркою сяє ім’я Трубецького (1890 — 1938 pp.), що став, разом із Якобсоном, батьком фонології.

Датський лінґвіст Єльмслев (1899 — 1865 pp.), засновник Копенгагенського лінґвістичного гуртка (1913 p.), теж описує мову як структуру і як зв’язну систему.

І, нарешті, Наум Хомський (народився 1928 p.), перебуваючи під впливом учення Декарта про творчу спроможність мови, створює теорію природжених структур («Картезіанська лінґвістика», 1966 р.) і приділяє головну увагу утворенню фраз суб’єктом. У такий спосіб виникла Генеративна граматика, тобто систематизований опис породжувальних механізмів мовного процесу.






Фердінан де Сосюр, батько-засновник


Місце народження лінґвістики — Женева. Там Фердінан де Сосюр заснував чисту лінґвістику, відокремивши її від філології і взявши за об’єкт вивчення не еволюцію мовних форм, а насамперед реальність мови, розглядуваної в самій собі і задля самої себе. Ось що нам говорить батько-засновник лінґвістики: «Завдання лінґвістики полягає в тому, щоб:

а) зробити опис і дослідити історію всіх доступних їй мов, що приводить до необхідності простежити історію мовних родин і в міру можливості реконструювати материнську мову кожної родини;

б) відкрити сили, які постійно й універсально діють у всіх мовах, і встановити загальні закони, до яких зводяться всі партикулярні явища історії;

в) самообмежитися і самовизначитися» 1.

До визначеної в такий спосіб лінґвістики докладено серію розрізнень — означувальне й означуване, синхронія і діахронія, мова і мовлення — які утворюють рамку, що вже стала класичною, будь-якої сучасної лінґвістики.



1 «Cours de linguistique générale», Payot, 1916 — 1972, p. 20. /469/



Якщо під означу вальним ми розуміємо сукупність звуків, фонічну форму, яка сприймається відчуттями, або акустичний образ, то означуване — це друга сторона знака, поняття. Між означувальним і означуваним існують зв’язок і відношення, які мають цілком довільний характер. Протиставлення між синхронією і діахронією не меншою мірою позначило нашу епоху: синхронія стосується взаємозв’язку, що існує між частинами одного цілого, розглядуваного поза всякою еволюцією, тобто сукупності відношень, які об’єднують між собою в даний момент сучасні явища, а діахронія натомість має справу з еволюцією фактів у часі. Саме через їхні внутрішні відношення — незалежно від діахронічного погляду — слід розуміти лінґвістичні знаки, які визначаються лише у своїх відношеннях один до одного в системі, яку становить мова. Таким чином Сосюр є предтечею «структуралізму», хоч він і не вживає терміну «структура», який уперше з’явиться у працях Празької школи; він говорить про систему: «Мова — це система, всі частини якої можуть і повинні розглядатися в їхній синхронічній єдності» 1. Попри те, що мова, як він вважає, формується в процесі історичного розвитку. І, нарешті, стало класичним розрізнення мови, що є суспільною, зовнішньою у відношенні до індивіда системою, який сам-один не може ні створювати, ні змінювати її, і мовлення, що є актом індивіда, котрий реалізує свою мовну здатність через правила суспільної домовленості, які складають мову.

«Курс загальної лінґвістики» виявляє дедалі сильніший вплив як на саму лінґвістику, так і на антропологію (Леві-Строс), і на філософію (Мерло-Понті).

Подаємо уривок із «Курсу...», в якому Сосюр говорить про різницю між синхронією і діахронією; лінґвістика вивчає знаки, організовані у зв’язну систему, де відношення мають пріоритет перед елементами — і це незалежно від діахронічного погляду. Ця ідея маячить на обрії не лише сучасної лінґвістики, а й численних наук про людину.



1 SAUSSURE. «Cours de linguistique générale», Payot, 1916 — 1972, p. 124. /470/



СИНХРОНІЯ І ДІАХРОНІЯ

«Ми воліємо говорити про синхронічну лінґвістику і лінґвістику діахронічну. Синхронічним можна назвати все те, що має стосунок до статичного аспекту нашої науки, діахронічним — усе те, що пов’язане з еволюційними процесами. Отже, синхронія і діахронія означають стан мови і фазу еволюції. [...]

Перше, що нас вражає, коли ми починаємо вивчати факти мови, це те, що для мовного суб’єкта їхня послідовність у часі не існує: перед ним — нинішній стан. Отже, лінґвіст, який намагається зрозуміти цей стан, повинен абстрагуватися від усього, що сприяло його виникненню, і нехтувати діахронію. Він не може проникнути у свідомість мовних суб’єктів, якщо братиме до уваги минуле. Втручання історії лише спотворить його висновки. Було б абсурдно малювати панораму Альп, дивлячись на неї одночасно з кількох вершин гірського пасма Юра: панораму слід спостерігати з однієї точки. Те саме й у мові: не можна ані описати її, ані встановити норми її вживання, якщо не помістити себе у певний її стан. Коли лінґвіст простежує еволюцію мови, він нагадує спостерігача, що переходить з однієї вершини пасма Юра на іншу, занотовуючи зміщення перспективи.

Можна сказати, що від самого виникнення сучасної лінґвістики вона майже повністю розчинила себе в діахронії. Порівняльна граматика індо-європейської мови використовує добуті нею дані для гіпотетичної реконструкції давньої мови; порівняння для неї — лише засіб реконструкції минулого. Такий самий метод застосовується при окремому вивченні підгруп (романських мов, германських мов та ін.); стани виділяються лише фрагментарно й у вельми недосконалій формі. Саме таку тенденцію започаткував Боп 1, чия концепція мови видається гібридною і неясною.



1 Франц Боп (1791 — 1867 pp.), німецький лінґвіст, автор «Системи відмінювання в санскриті» (1816 р.) і предок сучасного мовознавства (прим. Ж. Рюс).



З другого боку, до яких методів удавалися ті, хто брався за вивчення мови до виникнення власне лінґвістичних студій, тобто «граматики», які йшли за традицією? Цікаво відзначити, що їхній погляд на проблему, яка нас цікавить, можна назвати абсолютно бездоганним. їхні праці вочевидь свідчать про те, що вони хотіли описувати мову в її конкретному стані; їхня програма строго синхронічна. Так, наприклад, граматика Пор-Руаяля намагається описати французьку мову в тому стані, в якому вона була за Людовика XIV, і визначити її переваги. Для цього вона /471/ не мала потреби звертатися до мови Середніх Віків; Граматика Пор-Руаяля просувається тільки вздовж горизонтальної осі й ніколи від неї не відхиляється; отже, метод нею обрано цілком слушний, хоча це зовсім не означає, що застосовує вона його досконало. Традиційна граматика ігнорує великі ділянки мови, такі, приміром, як словотворення; вона має нормативний характер і воліє диктувати правила, а не констатувати факти; їй бракує загального погляду на всю сукупність явищ; вона часто не відрізняє слова написаного від слова мовленого і т. і.

Класичній граматиці дорікали в тому, що вона не наукова; проте її засади менш вразливі для критики, а її об’єкт ліпше визначений, аніж у випадку лінґвістики, започаткованої працями Бопа. Остання, розмістившись на нечітко означеній території, не завжди знає, до якої мети вона прагне. Вона сидить верхи водночас на двох конях, бо не проводить чіткої різниці між станами і послідовностями в часі.

Приділивши надмірно велику увагу історичним процесам, лінґвістика повертається до статичного погляду традиційної граматики, але з новими знаннями та іншими прийомами, й історичний метод сприяв цьому оновленню; саме він непрямо допоміг ученим краще зрозуміти стани мови. Давня граматика не бачила нічого перед собою, крім синхронічної реальності; лінґвістика відкрила нам новий порядок явищ; але цього не досить; треба добре відчути протиставлення двох поглядів, щоб зробити ті висновки, які воно підказує. [...]

Протиставлення між двома поглядами — синхронічним і діахронічним — має абсолютний характер і не може бути стерте або згладжене».

Фердінан де СОСЮР. «Курс загальної лінґвістики» (Ferdinand de SAUSSURE. «Cours de linguistique générale», Payot, 1916 — 1972, p. 117 sq.).







Структурна лінґвістика:


Празька школа, Копенгагенська ma ін.


В 1928 — 1929 pp. тези Празької школи засновують структурну лінґвістику.

Роман Якобсон (1896 — 1982 pp.) після навчання в Москві організовує разом з Трубецьким Празький лінґвістичний гурток, який, натхнений ідеями де Сосюра, бачить у мові структуру та систему, де все взаємопов’язане. На Першому Конґресі із загальної лінґвістики (Гааґа, 1928 р.) ідея структурної лінґвістики була чітко означена. Уперше, сказав Якобсон, питання структури поставлено /472/ в центр уваги: воно визначає модель, без якої неможливі жодні лінґвістичні дослідження.

Засновник структурної лінґвістики, Якобсон є також творцем, з М. Трубецьким та С. Карцевським, фонології, науки про фонеми — мінімальні звукові елементи мови, що записуються однією або кількома літерами (ô... eau), які розглядаються в їхній структурній функції. Фонеми, ці мінімальні сутності мови, визначаються не за своєю природою, а за глобальною сіткою, елементами якої вони є.

Попри ці багатства структурної лінґвістики та структурної фонології, ми виставили б у карикатурному світлі внесок Якобсона, якби приписали йому суто «позитивістську» орієнтацію: посилання на Гусерля та феноменологію досить численні в працях цього мислителя, який залишає, в теорії, місце для «суб’єкта». Позначена впливом Гусерля, сприйнятлива до новітніх мистецьких течій — до футуризму, до поезії Маяковського і загалом до всього російського аванґарду початку сторіччя, — наукова діяльність Якобсона вплітається в густу мережу конфігурацій.

Але нам не слід забувати і про Копенгагенський лінґвістичний гурток, позначений особистістю блискучого вченого Єльмслева: він підтримував стосунки з Празьким лінґвістичним гуртком і чітко сформулював суть структурального напряму. Попри певні розбіжності в поглядах між Єльмслевим і Якобсоном, вони обидва зробили вагомий внесок у спорудження спільної будівлі структурної лінґвістики.

Доводячи Сосюрову тезу до її логічної крайності, структуральний аналіз віддає перевагу системі, розташуванню елементів у межах сукупності і визнає за структурою абсолютний пріоритет. Будучи автономною сутністю внутрішніх залежностей, керована іманентною раціональністю, структура не залежить від зовнішніх впливів. Таким чином «принцип огорожі» визначає сукупність, яку можна зрозуміти лише у її відношеннях до самої себе. Саме тому Єльмслев говорить про іманентну лінґвістику, підкреслюючи цим, що він провадить дослідження в межах закритої знакової системи, не звертаючись до суб’єкта, який виводиться зі сфери наукової теорії.

Подаємо спочатку текст, який допоможе нам краще зрозуміти принципи структурального аналізу в лінґвістиці. Це уривок зі статті, написаної в 1948 p., яка входить до «Лінґвістичних нарисів» /473/ Єльмслева і в якій йдеться про іманентність тексту, про закритість висловлювань.



МОВА — ЦЕ СТРУКТУРА

«Під структурною лінґвістикою ми розуміємо сукупність досліджень, заснованих на гіпотезі, згідно з якою науково виправдано описувати мову як автономну сутність внутрішніх залежностей або, висловлюючись коротко, як структуру.

Відразу підкреслимо гіпотетичний характер цього початкового припущення. Справді, сформульоване нами висловлювання не є догмою чи апріорним судженням. Це просто робоча гіпотеза, яку корисно перевірити на практиці. [...]

Отже, йдеться про гіпотезу, яка піддається верифікаційному контролю. А верифікувати гіпотезу можливо тільки в процесі дослідження. Дослідження ставить на меті сформулювати всі можливі судження стосовно розглядуваного об’єкта, а контроль полягає у з’ясуванні, суперечать чи не суперечать ці судження початковій гіпотезі. З цього випливає, що робота, яку треба буде здійснити в галузі структурної лінґвістики, не є ні спекулятивною, ні суб’єктивною і що вона неминуче набуває позитивного і об’єктивного характеру наукового дослідження.

Вільна від будь-якого догматизму, структурна лінґвістика, таким чином, утримується однаковою мірою як від метафізичних спекуляцій,так і від суб’єктивних оцінок туманної і безплідної естетики. Структурна лінґвістика замінить давню «філософію мови» позитивним і науковим дослідженням. [...]

Термін мова вжито тут у широкому технічному розумінні, в якому в творах французькомовної наукової літератури вживається слово langage і яке уточнюється й кодифікується в Сосюровому «Курсі загальної лінґвістики»: мова в широкому розумінні (langage) — це сукупність, складена з мови у вузькому розумінні (langue) і мовлення (parole). Отож, говорячи тут про мову в широкому розумінні (langage), ми маємо на увазі людську мову взагалі і водночас кожну з окремих мов, розглядуваних у зв’язку з мовленням, через яке вона реалізується. Висунута нами гіпотеза стверджує, що хоч би яку мову в широкому розумінні ми розглядали, тобто хоч би яку сукупність мови у вузькому розумінні та мовлення, чи навіть мову in abstracto всього людського роду, вона має характеристики, які ми вказали. /474/

Спробуймо розібратися, зокрема, в усіх складових, які входять до нашої формули.

Насамперед, гіпотеза твердить, що мова (langage) за своєю суттю становить єдність. Тобто в цьому плані вона протиставлена всякій гіпотезі, що розглядає мову (langage) як конгломерат або сукупність випадкових різнорідних елементів, що утворюється внаслідок їхнього простого складання докупи. Це означає, що вона заперечує право розглядати стан мови (langue) як такий собі механічний продукт дії сліпих сил (або діахронічних законів своєрідної природи), що не управляється певними зв’язними принципами (або синхронічними законами загальної природи). Вона також відкидає право розглядати стан мови (langue) як простий і скороминущий момент еволюції, швидкоплинний перехід і безперервну флуктуацію. З другого боку, гіпотеза не відкидає випадковостей (таких, як зіткнення лінґвістичної системи з психофізіологічним механізмом людини, або існування саме такого слова, а не якогось іншого); вона також не відкидає варіацій (наприклад, фонетичних та семантичних варіантів); вона відкидає лише припущення, що випадковості та варіації становлять суть її об’єкта. Структурна лінґвістика має справу не з величинами, знайденими випадково та довільно виокремленими, які треба тільки скласти докупи, щоб добути інтеґральний об’єкт, просту суму своїх частин. Навпаки, вона має справу із сукупністю, частини якої вона вивчає, постійно пам’ятаючи про єдність, що з неї вони походять. На таку позицію вона стає в плані гіпотези, задля спроби, додаючи цей метод до тих, які пройшли випробування раніше в царині дослідження лінґвістичної матерії.

Далі ми розглядаємо єдність як істотно автономну. Тут ми протиставляємо свою гіпотезу невідомо якій іншій гіпотезі, згідно з якою мова розглядається як функція чогось іншого. Наша гіпотеза відкидає право розглядати мову (langage) лише як біологічну, психологічну, фізіологічну, соціологічну функцію. Вона не заперечує, що мова (langage) виконує ці ролі, бо заперечувати це було б абсурдом; вона тільки заперечує, що цей факт вичерпує сутність її буття. Структурна лінґвістика підходить до мови (langage) не ззовні, а зсередини. Там вона й залишається, пам’ятаючи, проте, про свої зовнішні зв’язки. До біологічної, психологічної, фізіологічної, соціологічної лінґвістики вона пропонує додати, задля спроби, лінґвістику лінґвістичну або іманентну.

І, нарешті, гіпотеза вимагає розглядати цю автономну єдність як таку, що являє собою систему внутрішніх залежностей. Вона твердить, що аналіз цієї єдності дає змогу постійно виокремлювати частини, що взаємно зумовлюють одна одну і кожна з яких залежить від інших і /475/ не може ані мислитися, ані бути визначеною без цих інших частин. Вона зводить свій об’єкт до мережі взаємозалежностей, розглядаючи лінґвістичні явища як підпорядковані одні одним. У цей спосіб вона протиставлена всякій іншій гіпотезі, яка проголошує або припускає існування «явищ» («фактів»), що логічно передували б відношенням, котрі їх об’єднують. Вона відкидає наукове існування абсолютної субстанції або реальності, яка була б незалежна від відношень. Вона вимагає, щоб величини визначалися через відношення, а не навпаки. До «наївного реалізму», який панує в повсякденному житті і який досі панував також у лінґвістиці, структурна лінґвістика пропонує додати, задля спроби, функціональну концепцію, що бачить у функціях (в логіко-математичному значенні цього терміна), тобто в залежностях, справжній об’єкт наукового дослідження.

Гіпотеза, від якої ми відштовхуємося, припускає, що всередині мови в широкому розумінні (langage) саме мова (langue), a не мовлення (parole) становить специфічний об’єкт структурної лінґвістики».

Луї ЄЛЬМСЛЕВ. «Структурна лінґвістика», в: «Лінґвістичні нариси» (Louis HJELMSLEV. «Linguistique structurale», in «Essaia linguistiques», 1959 — 1971, Ed. de Minuit, pp. 28 — 31.



A тепер подамо текст видатного метра структурної лінґвістики, яким можна вважати Романа Якобсона. Він помер у 1982 p., a за життя зробив вирішальний внесок у такі різні галузі структурної лінґвістики, як загальна теорія, фонологія та багато інших. У наступних рядках Якобсон критикує радикальне розмежування синхронії та діахронії. Це уривок із заключного виступу на Конференції антропологів та лінґвістів, яка відбулася в Індіанському університеті в 1952 р.



СИНХРОНІЯ І ДІАХРОНІЯ ДОПОВНЮЮТЬ ОДНА ОДНУ

«Нас привчили до підручників, у яких твердиться, що між синхронічною лінґвістикою та діахронічною лінґвістикою розверзається прірва. їх подають нам, як дві науки, що застосовують абсолютно різні методології і стосуються двох типів фундаментально різних проблем. Таке уявлення, на мій погляд, застаріло, і я цілком погоджуюся з думкою /476/ Гіла: історія мови може бути тільки історією лінґвістичної системи, яка зазнає розмаїтих змін. Кожну таку зміну треба аналізувати з позицій системи, порівнюючи, якою вона була до зміни і якою стала після неї.

Це спонукає нас зробити важливий висновок Я сформулюю його в інших термінах, аніж Гіл, але сподіваюся, що це не розведе нас у різні боки. Мені здається, що коли ми припустилися великої помилки і великої плутанини, радикально розмежувавши синхронію та діахронію, то це великою мірою пояснюється тим, що ми переплутали дві різні дихотомії. Одна — це дихотомія між синхронією та діахронією, а друга — дихотомія між статикою й динамікою. Синхронічне не дорівнює статичному. Коли, сидячи в кінозалі, я запитаю вас, що ви бачите в даний момент на екрані, ви не бачите там нічого статичного — ви бачите, як коні біжать, люди йдуть, бачите інші рухи. А де ви бачите статику? На кіноафішах. На афішах ми бачимо статику, але вона не обов’язково тотожна синхронії. Адже афіша може висіти у незмінному вигляді протягом цілого року — і залишатися статичною, і цілком виправдано буде припустити, що й у діахронічній лінґвістиці ми маємо справу з явищами статичними. Я переконаний, що Гану було б цікаво, якби я спробував визначити, що саме в слов’янських мовах було статичним від високого середньовіччя або навіть від спільної індоєвропейської мови до нашого сьогодення. Це проблема статики й водночас проблема діахронічна.

Перейдімо до проблем динаміки, для прикладу я візьму зміну, яку міг спостерігати ще з дитинства: йдеться про разючу зміну, що відбулася у вокальній системі сучасної російської мови. В ненаголошеній позиції, а надто в претонічній, покоління наших дідусів і бабусь у Москві розрізняло дві фонеми — /е/ та /і/. В розмовній практиці нашої ґенерації та Генерації наших дітей ці дві фонеми злилися в єдине /і/. Для проміжного покоління, а саме для наших батьків, це розрізнення було факультативним. Що це означає? А ось що: проміжне покоління володіє кодом, у який входить таке розрізнення. Коли виникає потреба підкреслити відмінність, щоб уникнути двозначностей або надати своїй мові абсолютної ясності, тоді дві фонеми розрізняються у вимові. Але в недбалому, розслабленому стилі спілкування, коли висловлюються лаконічно, еліптично, цю відмінність, як і декотрі інші, можна знехтувати — в таких випадках розмова стає менш експліцитною. Таким чином, протягом певного часу початкова і кінцева стадія зміни співіснують у формі двох різних стилістичних шарів. Більше того, коли часовий фактор входить у гру в системі таких символічних цінностей, як мова, він сам перетворюється на символ і може бути використаний як стилістичний засіб. Наприклад, коли ми розмовляємо в більш консервативній /477/ манері, ми вживаємо найархаїчніші форми. В московській говірці російської мови покоління наших батьків не проводило різниці між ненаголошеними /е/ та /і/ у фамільярній розмові: більше того, вони полюбляли змішувати дві фонеми, щоб здаватися молодшими, аніж вони були насправді. Припустімо навіть, що одне покоління завжди проводить таку різницю, а наступне не проводить її ніколи. Проте ніколи такого не буває, щоб на світі існувало лише одне покоління і щоб усі ті, хто належав до попереднього, вимерли разом у один день. Отже, дві системи завжди співіснують протягом певного часу, і звичайно двом поколінням так чи так доводиться спілкуватися між собою: тобто слухач, який належить до одного з них, неминуче має розшифровувати послання, одержане від мовця з іншого покоління. Тобто на початку зміна завжди має характер події синхронічної, і синхронічний аналіз має включати в себе дослідження лінґвістичних змін — хоча надуживати цим не слід; і навпаки, лінґвістичні зміни можна, зрозуміти лише у світлі синхронічного аналізу».

Роман ЯКОБСОН. «Нариси із загальної лінґвістики. I. Основи мови» (Roman JACOBSON. «Essais de linguistique générale. I. Les fondation du langage», Ed. de Minuit, 1952 — 1963, pp. 35 sq.).


І, нарешті, наводимо рядки Ролана Варта (1915 — 1980 pp.), чия наукова діяльність позначила цілу епоху і який запозичив у структурної лінґвістики — і передусім у Єльмслева — певні концептуальні та методологічні елементи. (З 1962-го по 1964 рік Варт керував семінаром, учасники якого приділяли велику увагу працям Сосюра та Єльмслева.) Під певним кутом зору Варта можна приєднати до структурної лінґвістики.

Цей французький семіолог є автором таких праць, як «Нульовий ступінь письма» (1953 p.), «Міфології» (1957 p.), «Елементи семіології» (1964 р.) і «Система моди» (1967 p.). Згідно з Сосюром, «семіологія» (від грецького sèmeion — знак, і logos — наука) вивчає всі можливі знакові системи — і в цьому випадку лінґвістика, з погляду її засновника, є частиною науки про знаки. Варт, навпаки, вважає, що семіологія, дисципліна, яка розглядає великі значущі єдності мовного характеру, є частиною лінґвістики. Саме таку концепцію й обстоює цей мислитель, чий вплив був дуже сильним наприкінці п’ятдесятих років і в часи «струк-/478/туралізму» — у тексті, що є уривком із праці «Нульовий ступінь письма».



ЛІНҐВІСТИКА І СЕМІОЛОГІЯ

«У своєму «Курсі загальної лінґвістики», вперше опублікованому в 1916 p., Сосюр постулював існування загальної науки про знаки, або семіологію, причому лінґвістику він вважає її частиною. Отже, в перспективі семіологія має своїм об’єктом будь-яку знакову систему, незалежно від її субстанції та її обсягу: картини, жести, мелодійні звуки, предмети та комплекси цих субстанцій, застосовувані в обрядах, в етикеті, у театральних виставах, утворюють якщо не «мови», то принаймні знакові системи. Безперечно, що розвиток масових комунікацій надає сьогодні дуже великої актуальності цим неозорим знаковим полям, в той самий час, коли успіхи таких дисциплін, як лінґвістика, теорія інформації, формальна логіка та структурна антропологія збагатили семантичний аналіз новими засобами. Сьогоднішній потяг до семіології виник не з фантазії кількох дослідників, а із самої історії новітнього світу.

Але хоча Сосюрова ідея і зробила великий поступ, семіологія шукає себе дуже повільно. Причина цієї загальмованості досить проста. Сосюр, наслідуваний найголовнішими семіологами, вважав, що лінґвістика — це тільки частина загальної науки про знакові системи.

Але аж ніяк не очевидно, що в суспільному житті нашого часу існують знакові системи достатньо великого обсягу, які відрізнялися б від людської мови. Досі семіологія мала справу лише з кодами сміховинно обмеженого характеру, такими, наприклад, як система дорожніх знаків; а як тільки ми переходимо до множин, наділених справжньою соціологічною глибиною, ми знову зустрічаємося з мовою. Звичайно, об’єкти, образи, моделі поведінки мають знакову функцію і дуже часто її виражають, але цей процес ніколи не буває автономним; кожна семіологічна система перемішана з мовою. Наприклад, візуальна субстанція закріплює свої значення, дублюючи їх лінґвістичними текстами (ми спостерігаємо це у випадку кінематографа, реклами, коміксів, газетних і журнальних фотографій тощо), і то настільки, що принаймні частина іконічного послання перебуває у структурних відношеннях надлишковості або заміни із системою мови; що ж до сукупностей об’єктів (одяг, харчі), то вони можуть набути статус системи тільки через реле мови, яка вирізняє для них означувальні (у формі переліку) і називає означувані (у формі узусу або раціональних формул): більше ніж будь-коли і всупереч навалі /479/ образів ми залишаємося цивілізацією письма. І, нарешті, розглядаючи проблему в набагато загальнішому плані, ми доходимо висновку, що все важче й важче уявити собі подумки таку систему образів чи об’єктів, означувані яких можуть існувати поза мовою: якщо ми хочемо збагнути, що означає та чи та субстанція, ми з фатальною неминучістю звертаємося до мови, яка дає нам змогу вирізнити відповідні смисли; не існує смислу, крім названого, і немає іншого світу значень, крім світу мови.

Таким чином, хоча спочатку семіолог і працює з нелінґвістичними субстанціями, він рано чи пізно зустрічається на своєму шляху з мовою (зі «справжньою»), що постає перед ним не тільки як модель, а й як складова частина, як реле або система означуваних. Але це вже не мова лінґвістів: це така собі друга мова, одиницями якої виступають не монеми і не фонеми, а мовні фрагменти більшого обсягу, що відсилають до об’єктів та епізодів, які означають під мовою, але ніколи без неї. Отже, семіологія, мабуть, має тенденцію розчинятися в такій собі транслінґвістиці, предметом якої є або міфи, оповіді, газетні статті, або об’єкти нашої цивілізації, оскільки про них говориться (у пресі, каталогах, в інтерв’ю, в розмовах, а може навіть, у внутрішній мові фантасмагоричного характеру). Одне слово, віднині слід серйозно розглянути можливість обернути твердження Сосюра у зворотний бік: лінґвістика, не є частиною, хай і привілейованою, загальної науки про знаки, а навпаки — семіологія входить складовою частиною до лінґвістики; точніше кажучи, тією її частиною, яка розглядає великі означувальні одиниці мовного дискурсу; в такий спосіб можна домогтися єдності досліджень, які нині проводяться в рамках антропології, соціології, в психології та в стилістиці навколо поняття значення.

Покликана, безперечно, одного дня трансформуватися, семіологія, проте, повинна спочатку якщо не конституювати, то принаймні спробувати дослідити свої можливості — і свої межі. Це можна зробити тільки на підставі підготовчої інформації. Але спочатку слід визнати, що ця інформація має водночас боязкий і зухвалий характер: боязкий тому, що семіологічні знання можуть бути сьогодні лише часткою від знань лінґвістичних; зухвалий тому, що це знання вже застосовується — принаймні в проекті — до нелінґвістичних об’єктів».

Ролан БАРТ. «Елементи семіологїі», в кн.: «Нульовий ступінь письма» (Roland BARTHES. «Elements de sémiologie», in «Le Degré zéro de l’écriture», Mediations-Gonthier, 1964, pp. 79 sq.). /480/




Наум Хомський: критика таксономічного структуралізму


Праці американського лінґвіста Наума Хомського, який народився 1928 p. y Філадельфії, позначили радикальний поворот у історії ідей та сучасної лінґвістики. В «Синтаксичних структурах» (1957 р.) та в «Картезіанській лінґвістиці» (1966 р.) Хомський ставить лінґвістичні дослідження з ніг на голову і, формалізувавши структуралістську теорію, наголошує на її неадекватності.

Структурна лінґвістика, за своєю суттю, таксономічна: справді, це наука про закони і форми класифікації. Якщо Трубецькой і Якобсон зуміли встановити фонологічні системи великої кількості мов, то вони аж ніяк не вийшли за межі простої класифікації даних. Звідси — прогалина в їхніх теоріях, неспроможних подолати класифікаційну стадію і проникнути в суть справжнього функціонування розуму, продукування фраз суб’єктом-творцем. Отже, структуралізм нічого не домігся, крім складання інвентарів, статичних і мертвих. Тому всякий конкретний опис має, в кінцевому підсумку, відкинути горезвісний принцип іманентності та закритості тексту (див. вище, с. 472). Не виходячи за межі інертних класифікацій, відмовляючись розглядати фактор реалізації, яким є суб’єкт, структурна лінґвістика душить дослідження і приховує творчий аспект мови.

Отже, треба запитати себе, як відбувається творення фраз суб’єктом — а він творить їх поза будь-якими таксономічними структурами: більша частина нашого лінґвістичного досвіду має стосунок до нових фраз. Нормальне володіння мовою включає в себе спроможність не тільки відразу розуміти необмежену кількість цілком нових фраз, а й спроможність ідентифікувати фрази, що відхиляються від норми. Очевидно, що теорія мови, яка нехтує цей «творчий» аспект, становить лише маргінальний інтерес. Це нічим не обмежене творення фраз, що будуються на підставі скінченної множини правил і скінченної множини елементів, і є об’єктом «генеративної граматики» — граматики, яку заснував Хомський.

Але як ми можемо уявити собі цю нічим не обмежену творчу активність, цю нескінченність сполучень, які пропонує нам мова, цю винахідливість мови, якою володіє кожен її суб’єкт-мовець?

Людина має в собі природжені механізми опанування мови, лінґвістичні схеми або структури, які існують у людському розумі /481/ в стані непроявлених форм, що віддзеркалюють «універсалії», тобто характеристики, які можна спостерегти в більшості мов: таким чином, під розмаїттям поверхневих вербальних висловлювань ховаються глибинні і майже універсальні структури (наприклад, творення необмеженої кількості послань — це одна з мовних універсалій).

Отже, реальним є існування природжених глибинних структур. Звідси ідея «картезіанської лінґвістики», адже Декарт наголошував і на творчих потенціях мови, і на існуванні природжених сутностей, що не зводяться до чуттєвого досвіду. Виступивши проти емпіризму, Хомський повернувся до ідеї природженого раціонального розуму.

Спочатку даємо текст, у якому Хомський наголошує на творчому аспекті мови. Ці рядки взято з «Картезіанської лінґвістики». На думку Хомського, теорія Декарта передбачила сучасні ідеї.



МОВА — ЦЕ НІЧИМ НЕ ОБМЕЖЕНА ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ

«Одним із головних здобутків науки, яку ми називаємо «картезіанською лінґвістикою», було відзначення того факту, що людська мова, в її нормальному застосуванні, не підлягає контролю зовнішніх стимулів або внутрішніх станів, що ідентифікуються в незалежний спосіб, і не обмежена єдиною функцією практичної комунікації, на відміну, наприклад, від псевдомови тварин. Людська мова годиться бути інструментом вільного самовираження і вільної думки. Творчий аспект застосування мови відбиває нескінченні можливості думки та уяви. Мова дає нам скінченні засоби, але нескінченні можливості самовираження, які не підкоряються іншим правилам, аніж правила формування поняття і фрази, правила, почасти специфічні й ідіосинкратичні, а почасти також універсальні і такі, якими наділене все людство. Форма кожної мови, яка може бути специфікована у скінченний спосіб [...], являє собою «органічну єдність», що пов’язує між собою базові елементи мови й організує всі конкретні виявлення, потенційна кількість яких нескінченна. Протягом усього того історичного періоду домінував погляд, що «мови — це найліпше дзеркало людського духу». Ця віртуальна ідентифікація лінґвістичних і ментальних процесів умотивовує картезіанську верифікацію існування інших видів розуму, яку ми обговорювали вище. Вона знаходить свій вираз протягом усього романтичного періоду. Для /482/ Фрідріха Шлегеля «розум і мова настільки нерозривно поєднані, думка і слово настільки тісно злиті, що той самий арґумент, який спонукає нас бачити в думці виключний привілей людини, дозволяє нам також упізнати в слові, з огляду на його означувальну функцію та на строгу внутрішню організацію, найавтентичнішу людську печать».

Наум ХОМСЬКИЙ. «Картезіанська лінґвістика» (Noam CHOMSKY. «La Linguistique cartesienne», Seuil, 1966 — 1969, pp. 56 sq.).



A зараз подамо рядки, взяті з праці «Мова, лінґвістика, політика. Діалоги з Міцу Ронатом», де наголошується на природженості механізму опанування мови. Хомський і Міцу Ронат дискутують, і американський лінґвіст уточнює значення свого терміна «природжений», своєї опозиції до всякого емпіризму.



ГЕНЕТИЧНА ГІПОТЕЗА

«Н. X.: — [...] Природженим є саме механізм опанування мови. Ми спостерігаємо дивну ситуацію: в заданій лінґвістичній спільноті дуже різні діти з абсолютно різним досвідом опановують дуже схожі, а практично тотожні, граматики. Це начебто аномальне явище вимагає пояснення. Адже навіть у межах дуже вузької спільноти — візьмімо, для прикладу, панівний клас Парижа — конкретний життєвий досвід у кожного свій. Кожна дитина переживає власний досвід, що відрізняється від досвіду інших дітей, кожна дитина має справу з різними даними — а в результаті ми одержуємо одну й ту саму систему. Отже, ми повинні припустити, що ці діти мають одну внутрішню систему, яка вузько характеризує граматику, яку вони мають побудувати.

M. P.: — Генетична гіпотеза також пояснює, чому, після того як перейдено рубіж зрілості — підлітковий вік — вже неможливо вивчити мову; діти-вовченята не розмовляють, і ми не можемо розмовляти без акценту іноземною мовою, яку опановуємо пізніше. Без цих біологічних обмежень пояснити наявність іноземного акценту було б неможливо.

Н. X.: — Атож, мабуть, і справді існує певний вік для вивчення мови, як і для повного розвитку решти людського тіла. Зростання визначається генетичне, так само, як і, скажімо, дозрівання статевих органів. Очевидно, було б абсурдом припустити, що генетично визначається лише те, що ми бачимо при народженні. /483/

Навіть смерть, певною мірою, визначається генетично. Тобто властивості організму, які визначаються генетично, не можуть виявлятися раніше, ніж для цього виникнуть відповідні умови, і загалом генетична програма реалізується у спосіб, почасти наперед визначений, а почасти змінюваний під впливом факторів середовища, — це, зрештою, віртуальний трюїзм. Це вважають за банальну істину при вивченні фізичного розвитку, і якщо ми відмовимося від методологічного дуалізму емпіристської догми, то немає жодних підстав дивуватися з відкриття подібних явищ при вивченні вищих ментальних функцій».

Наум ХОМСЬКИЙ. «Мова, лінґвістика, політика. Діалоги з Міцу Ронатом». (Noam CHOMSKY. «Langue, linguistique, politique. Dialogues avec Mitsou Ronat», Champs-Flammarion, 1977, pp. 11 sq.).



Але ідея про природжені механізми опанування мови була б незрозумілою без відповідного уявлення про людську природу, про універсальну сутність людини. В наступних рядках Хомський згадує про свою зустріч із Мішелем Фуко, вочевидь вороже настроєним до всякої ідеї людської природи (див. нижче, с. 489 і далі). Навпаки, лінґвіст постулює це поняття.



МОВА І ЛЮДСЬКА ПРИРОДА

«[Фуко] видається скептично настроєним на тему перспективи розвитку концепції про «людську природу», незалежну від суспільних та історичних умов, тобто суто біологічну концепцію великої значущості. Я не поділяю його скептицизму. Я ладен погодитися, що «людська природа» ще не є науково визначеним поняттям. Досі вона не піддавалася методам науки; але я вважаю, що в окремих галузях, таких, як вивчення мови, ми можемо почати формулювання значущого поняття «людської природи» з його інтелектуальними та коґнітивними аспектами. Зовсім не очевидно, що біологія чи фізика вже сформулювали поняття, необхідні для пояснення наших інтелектуальних здібностей. Одначе я не вагаючись тверджу, що здатність опанувати мову є часткою людської природи».

Наум ХОМСЬКИЙ. Там само, с. 93. (Noam CHOMSKY, ibid, p. 93). /484/





Від Бенвеніста до Ажежа


Сучасна лінґвістика багата на численні дослідження: тут і праці французького лінґвіста Еміля Бенвеніста (1902 — 1976 pp.), який піддає сумніву сосюрівську теорію про довільність знака, і праці Андре Мартине (народився 1908 p., фахівця з фонології, що продовжив дослідження Трубецького, і, нарешті, наукові розвідки Клода Ажежа (народився 1936 p.), учня Бенвеніста та Мартине. Виходячи в соціолінґвістику, теорія Ажежа знову відкриває історизм і соціальне поле, що передбачає перегляд понять.

Таким чином, сучасна лінґвістика реінтеґрує в себе суб’єкта — творця фраз (Хомський), але також історичний і соціальний аспекти (Ажеж). Лінгвістичні моделі зазнають глибоких змін. І, нарешті, філософ Андре Жакоб (див. нижче, с. 486 і далі) наголошує на важливості суб’єкта.

Для кращого розуміння цих праць подаємо три тексти: перший належить Бенвеністові, другий — Ажежу і третій — Андре Жакобові. В першому уривку французький мовознавець Бенвеніст критикує сосюрівське вчення про лінґвістичний знак. Тоді як Сосюр твердить, що лінґвістичний знак є довільним і умовним, Бенвеніст показує, що означувальне й означуване поєднані необхідним зв’язком. У четвертому розділі «Проблем загальної лінґвістики, I» Бенвеніст висловлює свою незгоду в цьому питанні із Сосюром.



ОЗНАЧУВАЛЬНЕ Й ОЗНАЧУВАНЕ КОНСУБСТАНЦЮНАЛЬНІ ОДНЕ З ОДНИМ

«У стосунку до однієї реальності всі деномінації мають однакову цінність; отже, сам той факт, що вони існують, доводить: жодна з них не може претендувати на те, щоби бути абсолютною деномінацією в собі. Це правда. Це навіть більше, аніж правда, — і тому воно мало чого нас навчає. Істинна проблема лежить глибше. Вона полягає в тому, щоб відкрити внутрішню структуру явища, від якого ми бачимо лише зовнішню видимість, і описати його відношення до сукупності виявлень, що від них воно залежить.

Те саме стосується й лінґвістичного знака. Одна з його складових, акустичний образ, є його означувальним; друга, поняття, — означуваним. Зв’язок між означувальним і означуваним не довільний; навпаки, він /485/ необхідний. Поняття («означуване») «boeuf» силоміць ототожнюється у моїй свідомості зі звуковою послідовністю («означувальним») bof. Хіба може бути інакше? Поєднання цих двох реальностей було закарбоване в мій розум; і за будь-яких обставин вони нагадують про себе разом. Симбіоз між ними настільки тісний, що поняття «boeuf є наче душею акустичного образу bof. Розум не містить у собі ані порожні форми, ані неназвані поняття. [...] Розум приймає лише ті звукові форми, які служать для позначення понять, що можуть бути ідентифіковані завдяки їм; у протилежному випадку він їх відкидає як невідомі або чужі. Таким чином, означувальне й означуване, ментальна репрезентація й акустичний образ у дійсності є двома сторонами однієї медалі і становлять нерозривну єдність як вміщуване і вміст. Означувальне — це фонічний переклад поняття; означуване — це ментальна протилежність означувального. Ця консубстанціональність означувального й означуваного забезпечує структурну єдність лінґвістичного знака».

Еміль БЕНВЕНІСТ. «Проблеми загальної лінґвістики, I» (Emile BENVENISТЕ. «Problèmes de linguistique générale, I», Tel-Gallimard, 1966, pp. 51 sq.).



Тепер подаємо текст Клода Ажежа, важливий з двох поглядів: з одного боку, Клод Ажеж наголошує на діалогічній природі людини, яка визначається через розмовні відношення, через обмін словами, через діалог. З другого боку, Ажеж розглядає суб’єкта як психосоціального мовця: він відмовляється виключити з аналізу соціальний та історичний фактори. Таким чином лінґвістика змінює свою суть, оскільки в неї повертається (соціальний) суб’єкт.

Прагматики, в чий город кидає камінці Ажеж, — це дослідники, для яких говорити означає діяти, здійснювати вчинки (див. глосарій).



ДІАЛОГІЧНА ЛЮДИНА


Відношення взаємної розмови

«Занадто ізолювати мову від мовлення, як це роблять на двох протилежних позиціях класичні структуралісти, які віддають перевагу першій, і прагматики, котрі підіймають на щит друге, означає нехтувати /486/ або обмеження, які накладає перша, або діалогічні відношення, що їх реалізує друге. Мовлення майже цілком нехтується в структуралістській традиції, яку цікавить лише мова в собі, так наче ніхто й ніколи нічого не стверджує, не заперечує, не запитує, нікого не кличе і нічого не вигукує; а що ніхто не одержує мовних послань, то ніхто нічого нікому не відповідає, нічого не здійснює, ніяк не реаґує. Перевести мову в активний стан мовлення, від якого вона конститутивно невід’ємна, — це пристосувати її систему до відношення взаємної розмови. Тут ідеться про поведінку реґуляційної природи, а не про суто оперативну або логічну діяльність. Конче треба інтеґрувати у визначення мови властивості, що виникають у розмовних ситуаціях. Людина, за своєю природою, істота діалогічна.

Діалог тут треба розуміти в широкому значенні, тобто не тільки як пару запитання/відповідь, попри всю важливість цієї складової, а як розмову в загальному плані, як усяку лінґвістичну взаємодію, що відбувається віч-на-віч і є визначальною характеристикою людського роду; незважаючи на фальшиву етимологію цього терміна, діалогічні ситуації не обов’язково обмежуються участю двох партнерів. У поняття діалогу, як ми його тут розуміємо, ми включаємо й обмін словами між більшою кількістю співрозмовників, аніж двоє (такі собі «плюрілоги»). В усіх цих випадках діяльність партнерів характеризується спільним конструюванням смислу. Важливу роль у цьому процесі відіграють запитання, накази, заперечення. [...]

За таких обставин відбувається дискурсивна взаємодія, для чого існує чимала кількість лінґвістичних засобів, про існування яких у академічних граматиках майже не згадується. Найважливіші з них входять до своєрідного етикету застосування часток. Існує давня і вперта нехіть уживати письмово слова, найчастіше вживані в розмовному спілкуванні. Справді, саме в тих мовах, де тривалий час панувала передусім усна традиція, можна спостерегти справжнє шумування цих коротких слів, наділених реґуляторною функцією, слів, для яких французька мова пропонує досить-таки незграбні еквіваленти: quant à moi, vois-tu, en quelque sorte, si on veut, tout bonnement, c’est à peu près sûr, c’est bien connu*, тоді як, наприклад, у лапландській, у фінській, у шведській, у чеській мовах це легко вимовлювані односкладові частки. Ці модалізатори висловлювань (що відрізняються за своєю функцією від вищезгадуваних «слів відстрочування») передбачають присутність у системі діалогу слухача.



* «Щодо мене», «розумієш», «певною мірою», «якщо треба», «просто», «майже напевне», «звісно» (франц.). /487/


Психосоціальний мовець

Як концептуалізувати цю діалогічну людину в такий спосіб, що дозволив би лінґвістиці зробити справжній внесок у науки про людину? В цій останній чверті XX сторіччя видається все очевиднішим, що цікавитися мовою — це насамперед цікавитися людиною, яка застосовує її у своєму спілкуванні. Теорії висловлювань і прагматика, хоч і приділяють певну увагу активності мовлення, проте досі мало зважали на соціальний, культурний та історичний виміри. Недавній прорив за межі структуралізму, який дозволив цьому напрямку досліджень зайнятися мовними актами, чи обов’язково він приведе нас до створення теорії особистості? Коли правда, що лінґвістика має зберегти свій зв’язок із психологією, на додачу до постійного й фундаментального інтересу до діяльності соціологів, то вона не може бездумно розширювати територію, яка стане справді неозорою, якщо ми станемо досліджувати її, відмовившись від будь-яких заборон виходити за її межі. Суб’єкт, поза всяким сумнівом, має бути в центрі її зацікавлень, але як суб’єкт-мовець, а не просто як чиста суб’єктивність, наділена даром мови. Ми пропонуємо тут концептуалізувати його як психосоціального мовця».

Клод АЖЕЖ. «Людина слів» (Claude HAGEGE. «L’Homme de paroles», Folio Essais-Fayard, 1985, pp. 312 — 313, 315 — 316.).



І наприкінець — кілька рядків Андре Жакоба, почесного професора Університету Париж-Х, головного редактора «Універсальної філософської енциклопедії» (недавно виданої в «Прес Університер де Франс»), який у своїй дисертації «Час і мова: дослідження структур суб’єкта-мовця» (1967 p., вид. «Арман Колен», перевидання в 1992 р.) говорить про обмеженість лінґвістичного структуралізму і намагається вийти за ці межі й поглибити його методи. Структуралістський підхід призвів до надуживань. І.А. Жакоб схильний віддати перевагу живому ядру лінґвістичної діяльності — суб’єктові.



СУБ’ЄКТ і МОВА

«Людина ніколи не виступає настільки фундаментально в ролі суб’єкта, як тоді, коли темпоралізує себе через оперативність мови. Ця темпоралізація передбачає подвійний процес потенціалізації, що виз-/488/начається мовою, та актуалізації з нагоди дискурсу, артикульованого в одну певну мить, часовий символ його крихітної індивідуальності в неозорому всесвіті. Так формується корелятивна сила, спроможна позначати світ і відносно панувати над часом — оберненість і потенційність тут діють солідарно, — що в першу чергу характеризує людське становлення, породжуючи суб’єктів.

Таким чином суб’єкт одержує від лінґвістичної діяльності, поновлюваної щохвилини, силу відродження, що збігається із силою поклику самого всесвіту, через мови, які про нього свідчать і без яких він утратив би всякий смисл. Бо акт, який представляє всесвіт і завдяки якому суб’єкт стає мікрокосмом, відбувається миттєво: не як у Лейбніца, внаслідок попереднього, монадологічного метафізичного статусу, а навпаки, як результат обернення руху його відкритості світу, що спонукає його до закритості, яка є не чим іншим, як визначальним розумінням, через яке він уявляє собі цей світ. Спроможністю універсалізації, яка завжди краще врізноманітнена й опосередкована в ньому і яка є відповіддю на акт зрозуміння миттєвого і невиразного всесвіту, звідки він являється.

Звідси численні часові імплікації в самому суб’єкті після пришестя мови, яка робить істотний внесок у його побудову. Передусім саме розходження між суб’єктом і світом речей, спричинене цим лінґвістичним посередництвом, є нагодою для темтюралізації».

Андре ЖАКОБ. «Час і мова Дослідження структур суб’єкта-мовця» (André JACOB. «Temps et langage — Essais sur les structures du sujet parlant», Armand Colin, 1992, pp. 357 sq.).






4. Висновки


Чому саме мові приділяється стільки уваги? Може тому, що ця остання, будучи фундаментальним знаряддям опису реальної дійсності, є також головним інструментом людського спілкування? Люди справді — істоти діалогічні. Звідси й виникає інтерес до відношень і до структур, які формують цей аспект їхньої поведінки. /489/Але ми спостерігаємо також — як і в природничих науках — послаблення інтересу до пошуку фундаментальних основ (тут можна згадати про релятивність онтології Квайна). Отже, головна увага переноситься на повсякденність (як засвідчує посилення інтересу до аналізу повсякденної мови).

Навколо цих істотних осей і обертаються теми, що привертають до себе головний інтерес. Але чи можна вбачати в них підвалини думки, яка розвивалася впродовж усього сторіччя?








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.