Попередня     Головна     Наступна





Василь Лісовий

Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму



Книга українського історика Георгія Касьянова «Теорії нації та націоналізму» призначена передусім для науковців, студентів, аспірантів і всіх тих, хто хотів би подолати своє відставання (як наслідок довготривалої ізоляції суспільних наук у колишньому СРСР від західних досліджень) у розумінні того, що таке нація і націоналізм. Вона може бути корисною не тільки науковцям, яких тема нації та націоналізму цікавить з погляду теорії, а й тим політикам, які розуміють значення теорії для політичної практики.

Цінність книги полягає насамперед у тому, що в ній дається перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму. Йдеться не лише про систематизацію західних досліджень, а й спробу розглянути найважливіші ідеї та концепції, що стосуються націй і націоналізму, в українській суспільній думці (включаючи праці, опубліковані в діаспорі). Поєднання цих двох напрямів дослідження корисне тим, що дає можливість зважити, які елементи західного досвіду та західних концепцій найбільш придатні для застосування в умовах України — враховуючи її історичне минуле та сучасні обставини.

Отож нова книга Георгія Касьянова покликана заповнити одну з істотних прогалин у сучасному українському суспільствознавстві, спричинену відсутністю систематичних знань з теорії нації та націоналізму. Не можна стверджувати, що ця тема цілком відсутня в існуючих підручниках з суспільствознавства чи в інших публікаціях. Проте в загальному плані її дослідження не спирається на достатньо повне урахування найважливіших джерел. Якщо згадати імена тих західних дослідників, внесок яких у дослідження націй і націоналізму є найвагомішим — Ганса Кона, Карла Дойча, Г’ю Сетона-Вотсона, Бойда Шейфера, Джона Армстронга, Ентоні Сміта, Ернеста Ґелнера, Луї Снайдера, Бенедикта Андерсона, Лії Ґрінфельд та деяких інших, — то /4/ доведеться визнати, що творчі здобутки більшості цих дослідників залишаються поза рамками навіть академічних обговорень теми «нація та націоналізм». А це, у свою чергу, призводить до того, що вітчизняним дослідникам часом бракує ясності навіть у досить елементарних питаннях. «Національне питання» прийнято вважати «складним», і така характеристика начебто звільняє від знання елементарних речей, що їх мав би засвоїти не лише студент, який спеціалізується з суспільствознавства, а й будь-який студент, що прослухав курс суспільствознавства, будь-який політичний журналіст чи політик.

Книга Г. Касьянова не може, звичайно, замінити вивчення найважливіших першоджерел. Щоб зробити їх доступними широкому загалові, необхідна публікація перекладів, а це довготривала справа. Одначе нариси Касьянова здатні виконати роль своєрідного провідника, ознайомити читача з розмаїттям сучасних ідей та концепцій, їхнім основним змістом, а заодно полегшити читачеві вибір літератури. Якщо врахувати, що книги іноземними мовами з досліджуваної теми в сучасній Україні у повному обсязі є майже недоступними (навіть для науковців, за винятком тих небагатьох, які мають можливість користуватися західними бібліотеками), то публікацію цієї книги слід визнати вкрай необхідною і своєчасною. Було б, звичайно, бажаним поєднати вихід цієї книги з виданням збірки текстів, які дали б можливість студентам бодай частково познайомитись із найважливішими дослідженнями з даної теми 1.



 1 Автор цієї передмови причетний до укладання антології під назвою «Націоналізм», яку готує до публікації видавництво «Смолоскип». Ця книга-хрестоматія має забезпечити студентів найнеобхіднішими уривками з першоджерел для успішного засвоєння ними теми «нація та націоналізм».



На жаль, навіть ті українські публіцисти, журналісти та політики, які розуміють важливість єднання громадян України в одну політичну націю, у кращому разі тільки повторюють у різних контекстах вислів «національна ідея». Але при цьому, як правило, скаржаться на неясність того, що конкретно має означати цей вислів. А коли зміст будь-якої ідеї є незрозумілим, то годі й сподіватися, що вона «працюватиме». От і з’являються нові видання, як правило, публіцистичного характеру, автори яких намагаються дати свою власну відповідь на питання, що таке національна ідея. Якщо проаналізувати всі українські видання, присвячені темі «національна ідея», то перед нами постане великий діапазон різнотлумачень. Тим часом основна увага /5/ має бути зосереджена на з’ясуванні того, що таке нація, які існують різновиди націй, як нації виникали й виникають і яка роль політичних ідей та ідеологій (зокрема ідеології націоналізму) у їх виникненні. Саме ці питання і є головними у книзі Георгія Касьянова. Хочу звернути увагу читача на ту обставину, що хоча вислів «національна ідея» дослідники націй та націоналізму зрідка застосовують (і автор цієї книги також подекуди його вживає), але як допоміжний — частіше всього як синонім вислову «національна свідомість». Узагалі ж вислів «національна ідея» належить скоріше до так званих термінів-парасольок — тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднувати в собі цілий набір понять.

Отже, опорними поняттями в теорії та політичній практиці мають бути поняття етносу (етнічної групи), етнічної свідомості, нації, національної свідомості, національної держави тощо. Адже саме уточненню змісту цих понять суспільствознавці приділяють особливу увагу, і, попри труднощі, з якими вони стикаються, не можна недооцінювати того, що на сьогодні вже вдалося з’ясувати. Зрозуміло, що творення української політичної нації має відбуватися з урахуванням конкретних обставин сучасного українського життя, одначе досвід західно- та східноєвропейських держав, його теоретичне осмислення важливі для України.

Утім, як зауважує Георгій Касьянов у своїй передмові, практична актуальність для України теми «нація та націоналізм» не була безпосередньою спонукою до написання цієї книги. Це добре з того погляду, що дало можливість авторові уникнути однобічності у висвітленні різних концепцій і не обмежуватися розглядом лише тих із них, які, на думку автора, здавалися б вартими більшої уваги з огляду на українську ситуацію. Автор не схильний нав’язувати читачеві якусь одну позицію, яку б він особисто вважав такою, що має кращу перспективу застосування в сучасній Україні. Книга закликає читача порівнювати, думати, зважувати, аби, спираючись на знання ідей та теорій, самостійно відібрати перспективні ідеї.

Робота над цією книгою вимагатиме від читача вдумливості й зосередженості. Зупинимося на деяких методологічних моментах, з’ясування яких вимагало б від автора додаткових коментарів. Перше і найзагальніше питання: становлення націй слід вважати історичною закономірністю чи наслідком збігу деяких історичних обставин, тобто процесом скоріше унікальним і випадковим? У сучасній філософії історії прийнято вважати виявом непорозуміння, коли поняття закону застосовують до /6/ світової історії, взятої в цілому: оскільки історія людства на нашій планеті є неповторним процесом, то неможливо вивести загальний закон, якому відповідав би цей процес. З іншого боку, оскільки історію творять люди, здатні вибирати напрям історичного руху, то твердження про те, що історичний розвиток відбувається за наперед визначеною канвою, завжди означає прийняття позиції історичного фаталізму (чи, інакше, телеологічного підходу до історії). Карл Поппер у книзі «Злиденність історицизму» наголошує на необхідності розрізняти закони і тенденції історичного розвитку, зауважуючи, що стосовно всесвітньої історії ми можемо говорити лише про тенденції, а не про закони.

Але припустимо, що ми хочемо виявити закономірності, порівнюючи різні людські суспільства у тих випадках, коли ми переконані, що ці процеси є незалежними один від одного (автономними). Такий підхід дає змогу порівнювати різні суспільства, щоб виявити в них деякі спільні структури або спільні фази розвитку — тобто деякі закономірності. Чи можна таким чином установити, що формування націй є закономірністю? Відповідь майже очевидна: історія не дає нам підстав для такого узагальнення; так само, як вона не давала підстав Карлу Марксу стверджувати про закономірність переходу різних суспільств крізь однакові стадії розвитку, названі ним «формаціями». Чи в якомусь віддаленому майбутньому з’явилися б нації в тих африканських країнах, де упродовж тисячоліть зберігалась племінна структура, коли б ці племена не зазнали впливу тих глобальних процесів, що їх започаткувала європейська цивілізація? З цього приводу можна хіба що висловлювати припущення.

Тут ми фактично зачепили фундаментальну проблему методології суспільних наук, пов’язану з фактом існування великої різноманітності суспільств, культур, цивілізацій, які принципово утруднюють виявлення тих універсальних закономірностей, що є метою будь-якого дослідження у природничих науках. Свого часу неокантіанці змушені були протиставити методові «генералізації» у природничих науках метод «індивідуалізації» в суспільних. Навіть за умови, що те чи інше суспільство запозичує якусь ідею чи установу від іншого суспільства, воно, як правило, більшою чи меншою мірою їх видозмінює. Ці модифікації можуть бути настільки суттєвими, що постає питання, чи не зазнали запозичена ідея або установа в тому чи іншому випадку таких глибоких перетворень, що виникає сумнів, чи маємо ми справу з тим самим за своєю суттю явищем. Навіть більше, /7/ установи, ідеї та ідеології змінюються в часі: ці зміни можуть бути такими ж суттєвими, як і в щойно згаданому випадку. Чи є сучасна представницька демократія чимось «за своєю суттю» тим самим, що й афінська демократія епохи Перікла?

Одне слово, щоразу доводиться зважувати, чи можна вважати якісь явища (факти) виявами, різновидами або формами одного й того ж за своєю суттю явища («феномена»), щоб відкрити ту ідею, на основі якої ми зможемо об’єднати їх в одне ціле. Зовні схожі явища, як відомо, можуть бути різними за своєю суттю. Навіть у природничих науках, за висловом Карла Поппера, ми добираємо факти у світлі якоїсь ідеї: якщо такої ідеї ми не маємо, то ми не знаємо, що є, а що не є для нас фактом. Одначе в суспільних науках проблема ускладнюється тим, що сама «суть» явищ не є чимось незалежним від діяльності людей.

Йдеться власне про те, чи зберігає зовні схоже явище чи те явище, яке ми продовжуємо іменувати одним і тим самим словом, свою ідентичність у своїх просторових або часових модифікаціях. Коли Георгій Касьянов у своїх нарисах говорить про «феномен» нації чи націоналізму, то при цьому він залишає відкритим питання, наскільки в кожному разі ми маємо підставу розглядати різнорідні явища як вияв однієї і тієї ж суті (чи, іншими словами, як різновиди одного й того ж феномена). На це він спеціально звертає нашу увагу у вступі, коли говорить про опозицію двох методологічних тенденцій — тенденцій, які можна розглядати як конкуренцію есенціалізму (чи, в іншому тлумаченні, реалізму) та номіналізму.

Окреслена тут методологічна ситуація поширюється також на застосування термінів. Бо якщо, скажімо, сучасна представницька демократія за своєю суттю відрізняється від давньогрецької демократії, то термін «демократія» у цих двох випадках ми фактично застосовуємо у різних значеннях. Якщо націоналізм є суттєво різним у своїх географічних чи часових модифікаціях (синхронія та діахронія!), то чи не привносимо ми ілюзію «однієї і тієї ж суті» у явища, суть яких є фактично різною? Дослідники націй і націоналізму мають справу саме з такою методологічною ситуацією. Сучасний німецький дослідник націоналізму Петер Альтер у своїй книзі «Націоналізм», вказуючи на різноманітність того, що позначають терміном «націоналізм», робить такий висновок: «Звідси випливає, що, мабуть, було б правильніше говорити про «націоналізми» замість того, щоб говорити про «націоналізм». Та все ж залишається відкритим питання, чи не приховують у собі різні націоналізми спільні формальні або змістові структури, і чи не можна було б /8/ виявити їх шляхом порівняльного історичного дослідження» 2.



 2 Alter Peter. Nationalismus. Frankfurt am Main, 1985. S. 11.



Все ж варто зауважити, що ця проблема має загальний характер. Скажімо, дослідники консерватизму нерідко також ставлять питання, чи зберігає консерватизм свою ідентичність у своїх національних модифікаціях.

Окреслена тут «феноменологія» безпосередньо пов’язана з методологічними питаннями пошуку адекватного визначення таких термінів, як «етнічна група» (етнос), «нація», «націоналізм» тощо. Георгій Касьянов у своїй книзі (у розділах під назвою «Етимологія») розглядає питання адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм».

Один із підходів у пошуку адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм», на який вказує автор, полягає у знаходженні «формального» визначення. Формальним його називають тому, що воно має відповідати вимогам формальної логіки. Класична вимога передбачає, що у визначенні поняття має бути вказана сукупність деяких необхідних та достатніх ознак. Ці ознаки мають бути універсальними, тобто бути присутніми в усіх тих об’єктах, які ми позначаємо відповідним терміном. Зрозуміло, що у випадку визначення таких концептів, як нація та націоналізм, ми не обов’язково маємо орієнтуватися на те, що саме у повсякденній мові люди називають націями та націоналізмом: як показують етимологічні дослідження, люди можуть вкладати в ці слова зовсім різний зміст. Проте виявляється, що коли ми шляхом компаративного та історичного дослідження прагнемо відібрати явища, які слід вважати націями чи націоналізмами, то ми також не можемо досягти формального (універсального) визначення. Різноманітність націй та націоналізмів має своїм наслідком те, що вони володіють дуже бідним набором спільних ознак. Цим, власне, зумовлені зауваження Георгія Касьянова щодо слабкості формальних (універсальних) визначень нації та націоналізму.

Знову-таки тут ми маємо справу з загальною методологічною ситуацією у суспільних науках. Досягнення універсальних визначень у природничих науках можливе не тільки завдяки єдності природного світу, а й тому, що попри наявність багатьох наукових концепцій про природні структури і процеси, характер цих структур і процесів не залежить від наших концепцій чи розумінь. Тим часом суспільні установи та процеси є, як правило, зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, теоріями, /9/ ідеологіями 3.



 3 Для докладнішого ознайомлення з цією проблемою можна звернутися, наприклад, до книги Петера Вінча «Ідея суспільної науки» (Peter Winch. The Idea of Social Science. London; Henley, 1997).



Щоб відповісти на запитання, що в тому чи іншому випадку об’єднує людей у спільноти, дослідник змушений вивчати ті уявлення, міфи, звичаї, що їх витворила цілком конкретна спільнота людей як основу для свого єднання. Оскільки ж людина є істотою культурною, чи, інакше кажучи, символічною (вона живе у штучно витворених нею життєвих світах, або ж культурах, в антропологічному значенні слова), то всі її установи є зреалізованими уявленнями та розуміннями. Відповідь на запитання, що таке добро і зло, справедливість, рівність, свобода, нація і т. ін., буде неоднаковою у різних концепціях, теоріях, ідеологіях; до того ж ці концепції та ідеології можуть відрізнятися у різних людських спільнотах (націях, цивілізаціях тощо). Проте це зовсім не означає, що ті чи інші суспільні інститути цілком позбавлені будь-яких спільних елементів, причому джерело цієї спільності може бути різним — наприклад, як наслідок єдиного витоку цих установ та наступного їхнього запозичення чи навіть глобалізації. Хоча саме наявність цих спільних елементів у суспільних інститутах та процесах унеможливлює досягнення задовільного універсального визначення. Водночас вона дає змогу відкривати так звану «сімейну» спорідненість суспільних явищ. Йдеться про таке визначення (у даному разі нації чи націоналізму), коли ми припускаємо наявність деякого набору ознак, неоднаково розподілених серед цих «сімейно» споріднених явищ. Отже, з поняттям нації ми можемо пов’язувати певний набір ознак, які у своїй сукупності характеризують її, проте кожна окрема нація може володіти тільки деякими з цих ознак.

Більшість західноєвропейських націй поєднують у собі певні етнічні, політико-правові, соціальні та економічні характеристики. У цьому відношенні вони можуть розглядатися як найбільш «повні» за кількістю ознак; інакше кажучи, їх можна розглядати як «ідеальні типи» (у розумінні Макса Вебера). Тим часом як «культурні» чи, точніше, етнічні нації східноєвропейських недержавних народів (до часу здобуття ними державної незалежності) можна розглядати як «неповні». Такими ж «неповними» можна вважати й ті нації, в яких консолідація громадян грунтується тільки на політичній історії, політичних міфах, політичній культурі (наприклад, швейцарці як нація). Одним словом, таке визначення не є формальним (універсальним). /10/ Його можна назвати скоріше контекстуальним: дослідник вказує на ті ознаки, які у своїй сукупності хоча й пов’язані з поняттям нації чи націоналізму, проте в кожному окремому випадку якісь із них можуть бути наявними, а якісь інші відсутніми. З того часу як Людвіг Вітгенштайн увів у науковий обіг поняття «сімейного визначення», такий спосіб визначення широко застосовують у філософії та суспільних науках — наприклад, для визначення поняття знака, релігії, ідеології тощо.

Отже, коли Георгій Касьянов згадує про «хамелеоноподібність» поняття націоналізму, то це справді так. Проте, мабуть, доцільніше розцінювати таку особливість цього поняття як вияв загальної характеристики великої кількості понять у філософії та суспільних науках. Визначення того чи іншого поняття тут, як правило, тісно пов’язане з тією чи іншою концепцією, напрямом мислення, ідеологією тощо. Його можна вважати контекстуальним тому, що поняття, взяте поза історичним контекстом, поза межами певного напряму мислення, певної ідеології тощо, має досить збіднені ознаки — воно стає дуже розмитим, невизначеним. Наприклад, зміст поняття справедливості в різних напрямах політичної думки й у різних політичних ідеологіях може бути різним, а коли ми намагаємося виділити спільне в них, то це спільне стає досить малозмістовним, неконкретним загальником.

Формальному визначенню понять нації та націоналізму можна також протиставити так зване «функціональне» («інструментальне») визначення. Формальне визначення є самодостатнім: за ним стоїть припущення, що зрозуміти явище можна тільки з нього самого, відкривши у ньому його власну основу або «суть». Функціональне, або інструментальне, розуміння суті якогось явища ґрунтується на припущенні, що суть даного явища потрібно шукати не в ньому самому, а поза ним — у чомусь іншому. Бо в даному разі припускають, що досліджуване явище не є чимось самодостатнім — воно є способом або засобом буття чогось іншого, відмінного від нього. Націю і націоналізм при цьому розглядають як своєрідні засоби чи знаряддя, за допомогою яких певні суспільні сили чи тенденції утверджують себе. Прихильники функціонального підходу не обов’язково розуміють ці суспільні сили і тенденції як усвідомлені дії людей. Лише в окремих випадках деякі суспільні групи можуть більш-менш свідомо використовувати утвердження нації та націоналізму як засіб досягнення певних цілей. Прикладом функціонального розуміння суті політичних інститутів та ідеологій (у тому числі нації і націоналізму) є марксистське розуміння установ та ідеологій як засобів класового /11/ гноблення і класової боротьби. Але, загалом, функціональне або інструментальне розуміння нації та націоналізму має досить широкий спектр: вони можуть розглядатися як засоби досягнення класових, економічних чи соціальних цілей, як засіб модернізації тощо. Карл Дойч розглядає їх як засоби створення єдиного простору спілкування, завдяки якому модерні суспільства здатні успішно розв’язувати різноманітні проблеми.

При інструментальному розумінні нації акцент може робитися на створенні чи «вигадуванні» націй — на противагу розумінню їх як своєрідних природних утворень. Коли йдеться про «природність» націй, то не обов’язково розуміють їх як певні біологічні утворення (коли їх зближують, скажімо, з кровно-спорідненими зв’язками чи расами), а мається на увазі, що вони глибоко пов’язані з самою природою людини. А в такому разі нації розглядаються як такі, що постають еволюційно, і скоріше «виростають», аніж створюються людьми. Нерідко таке розуміння націй як «природних» утворень пов’язане з концепцією так званого «примордіалізму» — тобто давності націй, на противагу розумінню націй як модерних утворень.

Фактично тут ми маємо справу із загальнішим питанням про співвідношення природного і штучного (створеного людьми) у будь-яких людських установах. Справді, деякі дослідники схильні вважати, що у виникненні націй першорядну роль відіграли природне середовище, клімат тощо, а також стихійні процеси, не залежні від волі людей. Справді, очевидною є суспільна закономірність, яка виступає важливою передумовою появи націй: мається на увазі той факт, що будь-де на земній кулі люди жили не окремими сім’ями, а спільнотами. Людина — суспільна істота. Але вона не тільки суспільна, а й культурна істота, чи, інакше кажучи, символічна. Свій спосіб суспільного життя, свій «життєвий світ» (культуру, в антропологічному значенні слова) люди створюють, «вбудовуючи» цей свій світ у природне середовище. Неповторність цих життєвих світів є наслідком саме того, що люди, хоча й намагаються пристосувати ці світи до природного середовища, все ж здатні «вписати» досить різні життєві світи в однакове природне середовище. Тобто в межах певного простору свободи люди діють вільно, вони — творці свого способу життя й водночас творці способу єднання у спільноти. До того ж ці життєві світи чи, інакше, культури повинні містити в собі не тільки способи поведінки (звичаї), а й спосіб світорозуміння — світогляди-ідеології, без яких люди приречені були б жити у світі, позбавленому сенсу. І все ж, створюючи культури, що становили й становлять основу для об’єднання людей у /12/ спільноти, вони не могли творити символічну основу цієї культури з нічого: у мові, міфах, релігіях певним чином відбувалося перетлумачений природного середовища.

Той факт, що люди завади жили спільнотами і що нації не можна розглядати як певні споруди, збудовані на очищеному майданчику, ще раз засвідчує невіддільність націогенезу від етногенезу. Водночас розуміння того, що людина суспільна, культурна, символічна істота зовсім не означає, що на цій підставі можна вивести закономірності виникнення будь-яких суспільних установ. Такі установи є завжди зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, ідеологіями.

Все вищесказане підтверджує неприйнятність не тільки альтернативного протиставлення природного і створеного, а й об’єктивного і суб’єктивного. Про це не забуває нагадувати читачам Георгій Касьянов у своїх нарисах. Варто зауважити, що поняття «суб’єктивний» багатозначне. Воно може позначати тільки щось суто індивідуальне, проте нерідко його застосовують для позначення суспільних уявлень, міфів, ідей, ідеологій — тобто різновидів суспільної свідомості. «Об’єктивним», на противагу цьому, вважають природну та суспільну реальність — тобто те, що існує «насправді», а не в індивідуальній чи суспільній свідомості. Та оскільки суспільне буття людей є не що інше, як зреалізовані уявлення, міфи, ідеї, ідеології (індивідуальні й суспільні), то звідси випливає, що звичайне протиставлення суб’єктивного і об’єктивного неможливе. Скоріше необхідно конкретно досліджувати, як саме взаємодіють об’єктивне і суб’єктивне в історичних процесах.

Хоч би як ми вдосконалювали наші способи визначення понять, не варто забувати, що будь-які визначення, будь-які типології та класифікації є зручними засобами для орієнтації, для розв’язання наших практичних проблем. Вони, звичайно, передбачають момент умовності, штучності, на що Георгій Касьянов час від часу звертає увагу читача у своїх нарисах. Проте це аж ніяк не применшує їхньої пізнавальної і практичної цінності. Важливо тільки усвідомлювати, що ніякі визначення, ніякі класифікації не можуть передати унікальну неповторність явищ. Це стосується однаковою мірою як природничих, так і суспільних наук. Будь-які наші поняття і класифікації є певними ідеалізаціями, які не варто критикувати за те, що вони не відображають всієї повноти реальності в усій її різноманітності і неповторності. Такі ідеалізації корисні, вони виконують свою роль і потрібно лише усвідомлювати їхні можливості та їхнє практичне призначення. /13/

Якщо від наших визначень та класифікацій (типологій) ми будемо вимагати більшого, ніж вони спроможні дати — наприклад, критикуючи їх за те, що вони не охоплюють усього розмаїття випадків у їхній унікальності, то ми ризикуємо знецінити їх, знехтувавши тим, що вони є дієвими засобами пізнання та практики.

Слід також визнати, що, попри досить суттєві розходження у розумінні нації та націоналізму, західним дослідникам на сьогодні вдалося досягти незаперечних результатів у вивченні цієї теми. І все ж до західних досліджень нації і націоналізму потрібно підходити творчо і навіть критично; важливо тільки, щоб ця критика не була огульною, а спиралася на конкретний аналіз цих досліджень. Г. Касьянов у своїх нарисах щоразу накреслює можливі напрями критики тієї чи іншої концепції. У цьому зв’язку мені хотілося б привернути увагу читача до деяких загальних тенденцій, що викликають занепокоєння. Йдеться про досить поширену серед багатьох сучасних західних дослідників тенденцію до ігнорування суттєвих відмінностей між національними та багатонаціональними державами, ототожнення понять багатонаціональності та багатоетнічності. Як на мою думку, ці два поняття варто розрізняти.

Держави за етнонаціональною ознакою звичайно поділяють на надетнічні (донаціональні), національні та багатонаціональні. Є серйозні підстави, щоб відрізняти багатоетнічну національну державу (з тим чи іншим ступенем багатоетнічності) від багатонаціональної. Адже в першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому — етнічних націй. Поділ націй на етнічні («культурні») і політичні («державні»), введений на початку XX ст. у науковий обіг Фрідріхом Майнеке, не можна недооцінювати. Щоправда, важливість цього розрізнення західні дослідники, як правило, визнають, проте саме в даному випадку його варто застосувати. Тут почасти дезорієнтуючий вплив справило протиставлення «східноєвропейського» розуміння націй (як культурних, етнічних) «західноєвропейському» (як політичних, громадянських), започатковане Гансом Коном — патріархом західних досліджень націй та націоналізму. Адже творення політичних, громадянських націй в Європі передбачало творення також етнічних націй. Фактично в даному випадку маємо взаємодію багатьох чинників, серед яких етнічному належала важлива роль: без дії цього чинника неможливо пояснити культурну самобутність сучасних європейських політичних націй. Завдяки становленню етнічних націй відбулось об’єднання раніше існуючих етносів у /14/ принципово нову культурну цілісність, що стала серцевиною громадянської консолідації в європейських націях. Утворення такої серцевини не обов’язково мало своїм наслідком повне витіснення етнічної різнорідності (діалектів тощо), проте поява нової культурної цілісності є надзвичайно важливою подією. У бездержавних східноєвропейських народів утворення етнічних націй відбувалося без допомоги держави і це спричинило цілу низку негативних наслідків.

Етнічні нації важливо відрізняти від етнічних груп. Звичайно, деякі етнічні групи мають перспективу стати етнічними націями. І все ж переважна більшість етнічних груп є тільки частинами етнічних націй, що десь-інде вже виконують роль «етнічної серцевини» для консолідації громадян в одну політичну націю. В Україні, наприклад, кримські татари є етнічною нацією, а не етнічною групою.

Якщо пов’язувати поняття національної держави з досить високим рівнем етнічної однорідності, то неможливо досягти згоди щодо того, який саме відсоток етнічних меншин має бути підставою, щоб дану державу вважати багатонаціональною. Доцільніше поняття багатонаціональної держави пов’язувати не з тим чи іншим відсотком етнічних меншин, а з фактом, що громадяни такої держави об’єднані в етнічні нації. Бо розуміння саме такої особливості цих держав є практично дуже корисним: воно дає можливість розуміти динаміку таких багатонаціональних держав, як колишній Радянський Союз (і сучасна Росія), колишня Чехословаччина, Югославія, сучасна Бельгія тощо. Адже етнічні нації, як правило, займають певну територію, яку вважають своєю історичною батьківщиною, і здатні, на відміну від етнічних груп, претендувати на створення незалежної держави. Сили, які об’єднують людей в етнічні нації, можуть значно перевершувати ту державницьку ідеологію, яка прагне їх об’єднати у межах однієї держави. Тим часом той чи інший відсоток етнічних меншин, які здебільшого проживають розсіяно, не створює такої ситуації. Більше того, навіть у випадку компактного поселення етнічних меншин, задоволення їхніх домагань здійснюється переважно у межах територіальної автономії. Звичайно, знання рівня багатоетнічності даної національної держави є додатковою корисною інформацією, проте воно не повинно бути підставою для розмивання самого поділу на національні і багатонаціональні держави. Фактично рівень багатоетнічності в національних державах утворює безперервний спектр переходів від вищого до нижчого. Не дивно, що деякі дослідники навіть в етнічно однорідних державах убачають /15/ приховану форму етнічної різнорідності (звідси вислови на зразок «химера (чи ілюзія) національної держави»).

З розглянутим вище питанням пов’язана інша тенденція: недооцінка ролі етнічного чинника у становленні європейських націй і огульне застосування терміна «етнічний націоналізм» у негативному значенні. Західні дослідники термін «етнічний націоналізм» застосовують у двох значеннях. Кен Вулф у статті «Етнічний націоналізм: аналіз і захист» 4 вказує, що термін «етнічний націоналізм» почали застосовувати у 1970-ті роки для позначення регіональних націоналістичних рухів: причому він застосовувався поряд з таким терміном, як «етнорегіоналізм».



 4 Ken Wolf. Nationalism: an Analysis and a Defense // Canadian Review of Studies in Nationalism. XIII. I (1986).



Проте останнім часом він все частіше застосовується також в іншому значенні: для позначення такого сцособу громадянської консолідації в межах конкретної держави, коли наголошується на важливості етнічного чинника як основи громадянської консолідації.

Водночас ліберальний підхід до націоналізму фактично ігнорував роль етнічного чинника у становленні західних націй, висуваючи на перший план інші чинники —передусім політико-правові, соціальні, економічні. До того ж термін «етнос» нерідко застосовували, щоб позначити спільноти, основою яких є племінні, кровноспоріднені (в тому числі расові) зв’язки або ж позначали цим терміном передусім етнографічні ознаки спільноти. Це, по-перше, надавало термінові «етнічність» негативного відтінку, а по-друге, заважало зрозуміти справжню роль етнічного чинника у становленні західних націй. Як показують дослідники становлення націй в Європі (скажімо, Ентоні Сміт у своїй праці «Національна ідентичність»), попри поєднання етнічного чинника з іншими — політико-правовими, соціальними, економічними, — саме завдяки використанню етнічного чинника сучасні європейські нації володіють ознаками культурної самобутності. Адже саме у процесі становлення європейських націй фактично була зреалізована ідея етнічної серцевини, коли деякі елементи однієї етнічної нації (мова, основні політико-правові традиції, політична символіка тощо) стали основою консолідації громадян в одну політичну націю. У цьому відношенні такі нації можна розглядати як зреалізований варіант етнічного націоналізму (якщо застосовувати цей термін у другому із двох наведених вище значень останнього). Виключно політичні нації (швейцарці як нація) становлять у Європі скоріше виняток. /16/

Справді, якщо застосовувати термін «етнічний націоналізм» у другому значенні (визнання важливої ролі етнічного чинника в досягненні громадянської консолідації у межах даної держави), то на перший план виступає питання, що саме позначають словом «етнічність» і яке місце відводять етнічному чинникові. Адже все залежить від того, що мається на увазі, коли йдеться про важливість етнічного чинника для об’єднання громадян в одну політичну націю. Бо це твердження можна розуміти по-різному: як повну культурну асиміляцію етнічних меншин чи навіть як етнічну чистку (хай навіть у формі витіснення етнічних меншин поза межі державних кордонів), або ж як ідею етнічної серцевини (саме так вона була використана у творенні європейських політичних націй). У цьому останньому варіанті протиставлення етнічного націоналізму так званому громадянському націоналізмові (чи, в українському слововжитку, державницькому патріотизмові) може призвести до серйозних непорозумінь.

Скажімо, у багатьох країнах на південь від Сахари, де історично не виникли етнічні нації, застосування ідеї етнічної серцевини — як основи громадянської консолідації — стикається з великими труднощами, а то й просто неможливе. Тут, як правило, творять «громадянські релігії» та різного роду політичні міфи з метою об’єднати людей у політичні нації. Іншу ситуацію маємо в центрально- та східноєвропейських країнах — у тому числі й в Україні, — де існування етнічних націй є реальністю. Коли ідею етнічної серцевини стосовно цих країн позначають як «етнічний націоналізм» у негативному значенні (протиставляючи йому громадянський націоналізм як певну альтернативу), то при цьому не враховують деякі суттєві вади цієї альтернативи. По-перше, ідея виключно громадянської консолідації є більшою мірою прагматичною — вона не містить у собі привабливої культурної перспективи, оскільки націлена на сприйняття реальності такою, якою вона є, або ж вимагає творення особливої «громадянської релігії» чи політичного міфу.

Іншою вадою такого альтернативного протиставлення є нехтування тим фактом, що етнічний чинник в ідеї етнічної серцевини поєднується з громадянським патріотизмом, із захистом прав людини і прав етнічних меншин. А таке протиставлення нав’язує думку, що «етнічний націоналізм» безумовно ігнорує права людини, права етнічних меншин тощо. Крім того, у цьому разі наголошується, що етнічний націоналізм обов’язково має існувати у формі інтегрального націоналізму і не може бути варіантом ліберального націоналізму. Інакше кажучи, /17/ пов’язавши з терміном «етнічний націоналізм» негативні значення, тим самим цілком відкидають використання етнічного чинника в його ліберальному варіанті. Хоча Конституція України фактично здійснила вибір на користь ідеї етнічної серцевини, цьому шляху дехто продовжує протиставляти шлях культурного плюралізму (політику багато культурності), як правило, не дуже роздумуючи над тим, чи можна в Україні таким шляхом досягти громадянської консолідації. При цьому здебільшого ігнорується та обставина, що основною метою національного руху в Україні було передусім утвердження й захист культурної самобутності, а не здобуття державної незалежності як такої. І сумнівно, щоб ця ідея втратила своє значення після здобуття державної незалежності.

Фактично термін «етнічний націоналізм» у його негативному значенні використовують сьогодні в Україні тільки супротивники того, щоб українська політична нація володіла українськими культурними ознаками (мова, політична символіка тощо). Тим часом вимогу особливого статусу для російської мови в Україні не називають «етнічним націоналізмом». Отже, критика українського «етнічного націоналізму» стає ідеологічним спадком колишньої критики «українського буржуазного націоналізму» (з усіма ідеологічними наслідками, що звідси випливають).

Деякі західні автори у своїх дослідженнях сучасного українського націоналізму, беручи до уваги фактичну двомовність громадян сучасної України, твердять про обмежену мобілізуючу силу ідеї етнічної серцевини в Україні. При цьому вони посилаються на досвід 90-х років, який свідчить, що ця ідея не має виразної масової підтримки. Відповідно, вони протиставляють етнічному націоналізмові навіть у його ліберальних варіантах громадянський націоналізм (патріотизм) як перспективнішу ідею 5.



 5 Див.: Wilson Andrew. Ukrainian Nationalism in the 1990s, зокрема, с. 194—202.



На це можна відповісти, що здійснення ідеї етнічної серцевини справді вимагає більше зусиль і часу, зокрема суттєвих змін у самій ментальності народу, впровадження нової етики міжетнічних стосунків й особливо загального підвищення ролі культури в суспільстві. Такий шлях дійсно є більшою мірою ідеалістичним, на противагу громадянському патріотизмові, як реалістичнішому і здатному вже сьогодні виявити більші мобілізаційні можливості. Проте, як уже згадувалося вище, у ньому відсутня приваблива культурна перспектива. До того ж з погляду моралі недопустимо обирати за основу політики реальність, що /18/ постала внаслідок проведення політики етноциду та геноциду. Якби чехи свого часу віддали перевагу реалізму та прагматизму і відмовилися від ідеалістичного задуму подолати німецьку культурну експансію, то вони б не були сьогодні тими, ким вони є — тобто європейською нацією. Вихід, мабуть, у розумному поєднанні ідеї етнічної серцевини з ідеєю громадянського патріотизму.

Висловлені критичні зауваження показують, що суто теоретичні, на перший погляд, дискусії можуть мати доленосні наслідки в залежності від того, яка ідея чи концепція приймається як основа для практики. Отже, творче, критичне ставлення до західних концепцій та відбір найперспективніших із них не може вважатися справою самих лише інтелектуальних уподобань.



Василь Лісовий










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.