Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання





Нарис 7

ГЕНЕЗА НАЦІОНАЛІЗМУ


Періодизації та аналітичні структури

Інтелектуальні передвісники й формування ідеології

Політичні чинники

Соціальні та соціально-психологічні аспекти

«Політекономія націоналізму»

«Епоха націоналізму»


Серед істориків не існує єдиної думки щодо часу появи націоналізму в Європі (щоправда, всі погоджуються з тим, що саме остання була його батьківщиною). Л. Ґрінфелд визначає час і місце народження націоналізму — Англія XVI ст. І. Марку також датувала націоналізм саме XVI ст., щоправда, посилаючись /210/ на приклад Італії. Г. Кон та Л. Снайдер визнають факт існування націоналізму в XVII ст. в Англії та Голландії, здебільшого на рівні рефлексій частини освічених класів. Націоналізм як ідеологія, вважає Г. Кон, поширився в останній чверті XVIII ст. в Європі та Америці. А. Кемілайнен вказує на тривалий період «вагітності» націоналізмом європейських інтелектуалів, який розпочався наприкінці XVII ст. Багато хто вважає, що націоналізм як політичний принцип був однолітком Французької революції. Б. Шейфер датує народження націоналізму 1776 p., а місцем визначає Північну Америку. Нарешті, І. Кедорі відносить народження націоналізму як ідеології до 1806 р. — дати оприлюднення «Звернень до німецької нації» Й.-Г. Фіхте.

Мабуть, можна погодитися з думкою, що епоха націоналізму починається саме у XVIII ст., що націоналізм стає надзвичайно впливовим політичним феноменом у середині XIX ст., і перетворюється на глобальну силу з другої половини XIX ст., з приходом ери «масової політики». Такий варіант не виключає ані можливості появи перших виявлень національної свідомості в Європі XVI ст., ані ідеї про наявність націоналізму в Англії того ж часу, ані згадок про націоналістичні рефлексії в поглядах окремих інтелектуалів XVII ст.

Наше завдання — розглянути узагальнену картину історіогенези націоналізму, створену на основі різних підходів до цієї проблеми. Спробуємо окреслити основні культурні, соціально-психологічні, суспільно-політичні та економічні чинники, які безпосередньо або опосередковано вплинули на історіогенезу націоналізму, обмежуючи останній рамками тих параметрів, які ми запропонували в одному із попередніх нарисів: націоналізм як соціально-психологічне явище, як ідеологія і як політичний рух. Але спочатку маємо /211/ розглянути деякі аналітичні структури та хронології еволюції націоналізму у трьох згаданих його іпостасях.





Періодизації та аналітичні структури


Лія Ґрінфелд пропонує розрізняти на аналітичному рівні три основні фази у формуванні кожного конкретного націоналізму як соціально-психологічного та ідеологічного явища (нагадаємо, що вона досліджувала англійський, французький, американський, німецький та російський націоналізми). Назва кожної з фаз визначається домінантним суспільним та соціально-психологічним чинником розвитку націоналізму. В основі запропонованої дослідницею схеми —формування національної ідентичності як головного складника генези націоналізму. Національна ідентичність у даному випадку — це, передусім, нова форма самоусвідомлення, яка не має аналогів у минулому і протиставляється попереднім формам суспільної свідомості. Її суть полягає в тому, що особистість ототожнює себе з «народом», який, у свою чергу, визначається як «нація». Кожна особистість, незалежно від її соціального, класового статусу має рівні права з іншими особистостями як частина «нації». Цей принцип є спільним для будь-якого націоналізму.

Перша фаза еволюції націоналізму, вважає Л. Ґрінфелд, — структурна, її зміст полягає в тому, що всередині провідної суспільної (соціальної) групи відбуваються структурні зміни, які призводять до кризи її традиційної ідентичності й пошуків нових форм саморефлексії, що відповідатимуть цим структурним змінам. Очевидно, дещо розпливчастий термін «структурні зміни» включає в себе соціальні, економічні й культурні трансформації.

Криза ідентичності сама по собі не пояснює, чому нова ідентичність є за формою саме національною. Такий вибір визначається, наголошує Л. Ґрінфелд, наявністю на той час певного типу ідей, які спочатку були наслідком винаходу, а згодом — результатом імпорту. До того ж, вибір саме національної ідентичності має відповідати інтересам елітної групи. Отже, на момент «першопоштовху» ідея «нації» і, відповідно, націоналізм, були, по-перше, проявами випадковості, збігу обставин, по-друге, реакцією на певні суспільні зміни, реакцією доволі випадковою. /212/ Коли б на момент згаданої структурної кризи у країні «першопоштовху», Англії, існувала інша культурна ситуація, чи виник би націоналізм узагалі?

Наступна фаза розвитку націоналізму — культурницька. На цьому етапі носії ідеї нації (цього разу вже не оригінальної, а «імпортованої») прилаштовують її до реалій конкретно-історичної ситуації, відповідно до своїх традицій, культури, мови тощо. Цей процес концептуалізації національної ідеї сприяє подальшій кристалізації відповідної ідентичності.

Нарешті, остання фаза — психологічна. Оформлення, концептуалізація конкретної національної ідеї і відповідний рівень самоусвідомлення призводять до формування почуття дискомфорту (на соціально-психологічному рівні), що стає наслідком порівняння власної нації з іншими, передусім, розвинутішими. Це почуття — головний стимул відновлення й модифікації в новому історичному контексті власних традиційних цінностей (те, що інші дослідники називають «національним відродженням»), або ж творення нової системи цінностей, що набувають статусу «національних» 107. Цілком зрозуміло, що ця фаза ідентифікується з тими країнами, де націоналізм, як певна система ідей чи ідеологічний принцип, був запозичений.

Конкретні історичні періоди, які аналізує американська дослідниця — це XVI ст. в Англії, період 1715 — 1789 pp. у Франції, друга половина XVIII ст. в Росії, кінець XVIII — початок XIX ст. у Німеччині й кінець XVIII — перша половина XIX ст. у США. Саме в ці відтинки часу найінтенсивніше відбувалися процеси, про зміст і основні фази яких ішлося вище. Англія, на її думку, це країна класичного націоналізму, і саме народження англійської нації було народженням нації як такої. Домінування Англії у світі у XVIII ст. саме й спричинилося до поширення («експорту») ідеї нації. Франція — приклад того, як кілька унікальних ідентичностей розвивалися усередині однієї політичної спільноти і як донаціональні форми ідентичності впливали на формування націоналізму. Росія розглядається як зразок психологічної фази у розвиткові націоналізму, впливу зовнішніх чинників й обставин на формування національної ідентичності. Німеччина — класичний варіант трансформації традиційних цінностей у новітні, національні. В усіх чотирьох випадках, вважає Ґрінфелд, структурні зміни в /213/ суспільстві були першопричиною трансформації попередніх форм ідентичності в національну. Нарешті, приклад США є зразком ідеологічного варіанта націоналізму, коли геополітичні та етнічні чинники не відігравали визначальної ролі у формуванні національної ідентичності: остання була свідомо змодельована ще до того, як оформилися и геополітичні та інституціональні рамки 108.

Ця досить цікава аналітична структура загалом не викликає суттєвих заперечень, особливо якщо розглядати її в контексті тих конкретних історичних прикладів, що їх наводить Л. Ґрінфелд. Проте застосування її як загальної схеми для розгляду історичного досвіду формування інших націй, зрозуміло, потребуватиме корегування. Можна припустити, наприклад, що культурницька фаза передуватиме структурній, а психологічна — культурній. Вони можуть збігатися у часі в різних комбінаціях тощо. Зрештою, і для тих конкретних випадків, що їх аналізує Л. Ґрінфелд, наведені зауваження можуть бути цілком справедливими.

Цікаво й те, що схема Л. Ґрінфелд майже ідеально збігається з ситуацією в Україні кінця 1980-х — початку 90-х років. Зокрема, вона пояснює блискавичне перетворення частини комуністичної еліти в націоналістичну. Маємо всі ознаки структурної кризи («перебудова» та її суспільно-політичні й економічні наслідки), кризи радянської (комуністичної) ідентичності («демократизація», «соціалізм із людським обличчям» тощо) і, зрештою, — бачимо вибір «нової» ідентичності елітою, вибір цілком свідомий. Структурна фаза перейшла в культурницьку й, очевидно, нині українська політична й інтелектуальна еліта існує в умовах, коли структурна, культурницька й психологічна фази збіглися у часі й просторі.

Наведемо інший цікавий варіант аналітичної структури, побудованої на еволюційно-історичному принципі, в якій націоналізм розглядається як соціально-психологічне явище. Як вважає сучасний дослідник Андре Ґастоні, націоналізм відповідає трьом основним мотивам людської особистості та колективу: прагненню до біологічного самозбереження, захисту спільної території, прагненню належати до організованої форми людської спільноти 109. Націоналізм — явище, передусім, психічне, це вияв колективної волі нації, форма суспільної свідомості. /214/

Будучи соціально-психологічним феноменом, націоналізм розвивався разом із людським суспільством, еволюціонував і проходив певні стадії саморозвитку, які А. Ґастоні ставить у залежність від «інтенсивності проявів» націоналізму.

Отже, націоналізм за інтенсивністю його еволюції можна поділити на такі стадії (типи):

елементарно-зародкова. На цій стадії згадані три основних мотиви, що породжують націоналізм, існують переважно на рівні підсвідомості. На усвідомленому рівні він проявляється як елементарна захисна реакція спільноти у випадку виникнення зовнішньої загрози її біологічному існуванню, території. Історичні приклади цього типу націоналізму — реакція французів на англійські територіальні претензії на завершальному етапі Столітньої війни (1337—1453) та реакція німців на французьку експансію у 1789 — 1815 pp. Більшість націй Європи, вважає А. Ґастоні, пройшли через цей період націоналізму до 1789 p.;

емотивно-культурницька стадія. Цей період розвитку і тип націоналізму загалом називають «культурним» (культурницьким). Як і раніше, переважає емотивна сфера людської психіки. Особистість відчуває емоційний зв’язок зі своєю спільнотою — її мовою, культурою, традиціями, інститутами, історією тощо. Цей емоційний зв’язок, почуття спільності зміцнюється і розвивається під впливом багатьох чинників — спогадів про перемоги і поразки, географічну наближеність до «ворога», факту або загрози іноземного поневолення, прикладу передових націй тощо. Національні почуття виходять на рівень самоусвідомлення, національна ідентичність (свідомість) формулюється, висловлюється інтелектуалами, інтелігенцією, політиками — «голосами новітньої ери». Найвідоміші приклади цього типу націоналізму — італійське «Risorgimento», німецький націоналізм періоду 1815 — 1848 pp.;

раціонально-доктринальний етап еволюції націоналізму — це той період, коли націоналізм остаточно виходить з рівня підсвідомості у сферу свідомості. Прагматичні міркування стають головними мотивами, якими керується особистість у своїх стосунках зі спільнотою, нацією, хоча при цьому початковий імпульс усе ж таки має суто емотивну природу. Націоналізм цього типу остаточно набуває політичної форми — це може бути рух за національне визволення, змагання за соціально-економічну модернізацію, /216/ зрештою — просто форма ксенофобії. Безпосередній результат цього — «націоналізація» мас. Англійський (британський) націоналізм цієї доби на доктринальному рівні перетворився на імперіалізм. Більшість націй Європи вийшла на доктринальний рівень націоналізму до 1914 p.;

ідеологічна стадія. На відміну від попередніх етапів еволюції націоналізму, вона характеризується перетворенням націоналізму на штучну конструкцію, коли суб’єктивні прагнення уявляються як об’єктивна реальність. На цьому етапі, вважає А. Ґастоні, турбота про буття нації, про єдність національної території, гордість або біль з приводу успіхів чи негараздів нації, переживання і сподівання щодо її майбутнього стають складовими ідеології, яка є загальноприйнятою і усвідомленою більшістю населення, і яка стає предметом цілеспрямованої пропаганди. Націоналістична ідеологія стає вищою за всі інші ідеології. Цей тип націоналізму був характерним для більшості країн Європи під час Першої світової війни. Німецький реваншизм і нацизм, італійський фашизм — також найвідоміші приклади цього типу націоналізму .

Крайня, екстремальна форма націоналізму виявляється на ірраціональній стадії. Здебільшого вона виникає внаслідок національних поразок, принизливих умов мирних угод. Російський панславізм напередодні Першої світової війни, німецький націоналізм у 1939 p., коли Гітлер розпочав війну одночасно з кількома могутніми державами — приклади ірраціонального націоналізму.

Схема, запропонована А. Ґастоні, виглядає досить незвичною і навіть екзотичною, передусім, завдяки спробі з’єднати в рамках однієї аналітичної структури не зовсім сумісні поняття. Націоналізм, за Ґастоні, еволюціонує зі сфери підсвідомого до сфери свідомого. Ці терміни, запозичені з психоаналізу, виглядають не завжди коректно, якщо їх застосовувати щодо великих людських колективів, хоча сама ідея еволюції націоналізму як процесу самоусвідомлення має сенс. Як розрізняти свідоме і підсвідоме в настроях, почуттях, діях мас людей? Чому, скажімо, раціонально-доктринальний етап розвитку націоналізму треба відокремлювати від ідеологічного? Хіба ірраціональність не дається взнаки на попередніх етапах розвитку націоналізму, крім того, на який вказує А. Ґастоні? Очевидно, це тільки початок переліку критичних зауважень, що виникають при ознайомленні з цією схемою. /216/

Надзвичайно важливим аспектом еволюції націоналізму був і залишається вплив останнього на міжнародний устрій, міжнародні відносини й формування суверенних держав. З цього погляду аналізував націоналізм видатний англійський історик, автор багатотомної історії Радянського Союзу Едвард Карр. У ході своєї еволюції, вважає дослідник, націоналізм пройшов три основні стадії.

Перша стадія починається з поступовим розпадом середньовічної імперії і церкви й утвердженням національної держави і національної церкви, іншими словами — занепадом універсалізму і переходом до партикуляризму. Найхарактерніша риса цього етапу — ототожнення нації з особою суверена, монарха 111. Склад населення деяких із суверенних політичних одиниць, що з’явилися в цей час, відповідав майбутнім «націям».

Наступна стадія починається з періоду наполеонівських воєн і триває до 1914 р. У цей час встановився баланс між силами націоналізму та інтернаціоналізму (останній термін уживається як еквівалент універсалізму): міжнародний устрій був настільки врегульований, що поширення й інтенсифікація в його рамках національних почуттів (або конкретних національних рухів) не призвели до глобальних конфліктів і криз. Водночас, стверджував Е. Карр, існувала рівновага між політикою і економікою: «Якщо в попередні часи політична та економічна сила крокували пліч-ó-пліч, будуючи національну політичну одиницю і замінюючи конгломерат локальних економік єдиною національною економікою, то в XIX ст. компроміс між силами політики й економіки полягав у тому, що кожна з них мала можливість розвиватися власним шляхом. Отже, політично націоналізм досягав дедалі більших успіхів в утвердженні права нації на державність — чи то шляхом об’єднання, чи то шляхом руйнування існуючих [політичних] одиниць. З іншого боку, економічно інтернаціоналізм «замовляв музику», поглиблюючи процеси, розпочаті у попередні часи, трансформуючи розмаїття національних економік в єдину світову економічну систему (йдеться про систему фрітредерства. — Г.К.). [...] Кінець цих компромісів і розуміння їхньої непевності й нереальності стали головною рисою останніх років цього етапу» 112. Зрештою, саме в ці часи остаточно утвердилося розуміння нації як уособлення певної політичної спільноти. Отже, міжнародні зносини дедалі /217/ більше визначалися не особистими інтересами, амбіціями та емоціями монарха, а колективними амбіціями, інтересами й емоціями нації — це був період «демократизації» націоналізму.

Третя стадія характеризувалася катастрофічним посиленням націоналізму і банкрутством інтернаціоналізму. Це не означає, що люди стали більшими націоналістами, ніж раніше. Йдеться про те, що націоналізм уже діяв у новому політичному й економічному середовищі. Якщо попередній період був часом демократизації націоналізму, то період після 1914 р. став часом його «соціалізації»: прискорений розвиток промисловості, зростання міського населення, утворення робітничих організацій і підвищення політичної свідомості робітників, введення загальної обов’язкової освіти, поширення виборчого права — усе це кардинально вплинуло на зміст і спрямування національної, державної політики. Питання економіки, в тому числі міжнародної, добробуту населення, соціальної стабільності стали питаннями політичними. Це радикально підживлювало націоналістичні почуття й породжувало відповідні дії. Економіка з’єдналася з політикою. До цього додалося швидке зростання кількості націй, що супроводжувалося зростанням економічного і політичного суперництва між ними 113.

Ця стадія тривала до Другої світової війни, до того часу, коли відбулися нові кардинальні зрушення в міжнародному устрої і зміни у природі націоналізму. Після 1945 р. мала розпочатися, як вважав Карр, четверта стадія, але на час написання його книги зміст цього періоду ще не піддавався історичному аналізові.

«Якщо дивитися на історію Європи з вісімнадцятого століття передусім у такому аспекті, як поява націй і націоналізму, а не з погляду еволюції державної системи, — писав Е. Ґелнер, — можна дійти тих самих висновків, що й Карр, проте дещо в інших термінах і в іншому контексті» 114. Ґелнер, використовуючи методу Карра, пропонує свою «хронологічно-географічну» періодизацію генези націоналізму.

На його думку, XVIII ст. з його «спільнотою суверенних утворень», об’єднаних лояльністю до «Коронованих осіб», тобто династично-релігійним устроєм, узагалі не належить до епохи націоналізму. Проте кінець XVIII — початок XIX ст. — це початки цієї епохи і перший період еволюції націоналізму. /218/

Другий період — це епоха «Націоналістичного Іредентизму» — від перших національних заворушень у третій декаді XIX ст. в Європі до остаточного тріумфу націоналістичного принципу в 1918 р. Тимчасове виживання старого режиму у вигляді деяких династичних імперій та держав було наслідком відносного економічного благополуччя, яке, на думку Ґелнера, було не результатом зусиль цього старого режиму, а продуктом саме тих соціально-економічних процесів, які, за висловом Карра, призвели до «соціалізації нації». Висока культура перетворилася на культуру всього суспільства з відповідними наслідками для розвитку націоналізму.

Третій період характеризується одночасним тріумфом націоналізму і його поразками після 1918 р. Нові політичні утворення («національні держави»), що виникли в рамках Версальської системи, мали всі ознаки, характерні для «тюрми народів», або, якщо поглянути на них з іншого боку, «колисок нових націй і націоналізмів». Подібно до своїх попередниць — імперій, вони стикалися з проблемами національних меншин і вирішували ці проблеми здебільшого в дусі цих імперій, а іноді й радикальніше (згадаємо хоча б становище українців у Польщі, Угорщині та Румунії у 1920 — 30-ті роки, або Радянський Союз як модифікований варіант Російської Імперії). «Непевність цієї системи, — зауважував Ґелнер, — невдовзі далася взнаки: за часів Гітлера і Сталіна вона впала майже без спротиву (за винятком Фінляндії)» 115.

Четвертому періодові Ґелнер дає ефектну назву «Ніч і туман» (Nacht und Nebel), за аналогією з гаслом нацистів й загалом ототожнюючи його з періодом, що охоплює роки перед Другою світовою війною та після неї. На відміну від попередніх часів, коли національна однорідність (гомогенність) досягалась здебільшого відносно гуманними методами і «м’якими» формами асиміляції, під прикриттям «ночі й туману» вона стала наслідком насильницьких, нерідко суто терористичних заходів — масового знищення й депортацій. Завдяки Гітлерові й Сталіну етнополітична карта Європи була значною мірою спрощена.

П’ятий період, що збігається в часі з «пізньоіндустріальною» епохою, характеризується послабленням інтенсивності етнічного сентименту і ворожнечі. Ідея конвергенції у цьому розумінні видається обґрунтованою: «Розвинуті індустріальні суспільства, принаймні в тих випадках, коли стартові умови їхнього розвитку мало відрізнялися, /219/ значною мірою уподібнюються одне до одного. Розбіжності між мовами дедалі більше набувають фонетичного, аніж семантичного характеру... Суцільний достаток зменшує інтенсивність ворожнечі, і кожний починає розуміти, що жорстокий конфлікт може призвести до невиправданих втрат» 116.

Ці п’ять періодів представляють, на думку Ґелнера, загальну картину переходу від до-націоналістичного суспільства із статичною технологією, стабільною ієрархією, культурою, яка визначає і відображає суспільний статус особистості, до націоналістичного устрою з його анонімними мобільними масами, інтегрованими спільною високою культурою, освітньо-виховною системою і державою, яка ототожнюється з цією культурою.

Проте, зауважує Ґелнер, цей перехід, характерний для «нормального» розвитку націоналізму, в різних регіонах світу відбувався неодночасно й нерівномірно. Регіональні відмінності в еволюції націоналізму він пропонує відобразити терміном «часові зони Європи». Перша «часова зона», звідки починався націоналізм, — це регіон Атлантичного узбережжя. З початків нового часу (очевидно, Ґелнер мав на увазі початок переходу від аграрного до індустріального суспільства) тут існували міцні династичні держави. Політичні одиниці з центрами в Лісабоні, Лондоні, Мадриді й Парижі загалом збігалися з певними культурно-лінгвістичними регіонами. Початок ери націоналізму і виникнення відповідної потреби в культурній однорідності (гомогенності) політичної спільноти не викликали потреби в радикальному перегляді політичних кордонів (відокремлення Бельгії від Голландії та Норвегії від Швеції навряд чи можна розглядати як вияви модерного націоналізму). Отже, в даній часовій зоні можна виявити лише незначну присутність так званого етнографічного націоналізму, тобто прагнення до вивчення, кодифікації та ідеалізації селянських культур для формування нових національних культур. Навпаки, тут ішлося скоріше про перетворення «селян на французів», етнографічної селянської маси на націю, аніж про винайдення нової культури на основі селянської. Отже, фактично йдеться про ідеальний збіг культурних і політичних чинників в еволюції націоналізму.

Друга «часова зона» географічно й історично загалом збігається з територією колишньої Священної Римської імперії. Дві основні культури, носіями яких була більшість /220/ населення імперії, мали протягом тривалого часу добре визначену високу культуру з численним освіченим класом (ідеться про німців та італійців). Навіть ті, хто наприкінці XVIII ст. свідомо чи напівсвідомо створювали німецьку літературу й стандартизовану мову, не творили нову національну культуру, а лише зміцнювали, модернізували вже існуючу. Отже, завдання націоналізму полягало не у творенні нової високої культури, яка вже існувала і могла служити основою для модерної нації, а у створенні «політичного даху» для цієї культури. Тут, як бачимо, не існувало характерної для попередньої часової зони узгодженості в часі між політичними та культурними факторами розвитку націоналізму.

Третя «часова зона» містилася далі на Сході. Саме тут усі п’ять періодів еволюції націоналізму, про які йшлося раніше, «прокрутилися» в усій повноті і силі. І саме тут не існувало ані достатньо визначених і розвинених високих культур, ані політичних одиниць, здатних підтримувати їх. їхнє місце заступали наднаціональні імперії з сумішшю фольклорних (нижчих) культур, розділених не лише соціально, а й територіально (географічно). Шлюб між культурою і політичною спільнотою, необхідний для розвитку націоналізму і модернізації, вимагав створення обох партнерів. Унаслідок цього завдання націоналістів у цій «часовій зоні» були набагато складнішими, а процес виконання цих завдань — набагато брутальнішим, аніж раніше.

Четверта «часова зона» відсувається Ґелнером ще далі на Схід. Приблизно до початку 1920-х років у ній відбувався «нормальний» розвиток націоналізму, що мало чим відрізнявся від його еволюції у третій «зоні». Проте відновлення імперії в особі Радянського Союзу, під абсолютно новим проводом та ідеологічними гаслами, спричинило відхилення від нормального розвитку подій. До того ж, переможна хода Червоної Армії у 1945 р. призвела до включення частини третьої «зони» до четвертої. Там вона й перебувала аж до 1989 р. (зауважимо, що слово «зона» в даному випадку має певний контекст, про який Гелнер, мабуть, не здогадувався).

У четвертій зоні панував «абсолютистський соціалізм», який нетерпимо ставився до економічного, політичного та ідеологічного плюралізму і фактично зруйнував громадянське суспільство. Утім суспільні умови, що породжують націоналізм, не були викорінені. Зокрема, /221/ відбувалося відтворення високої культури, завдяки якій великі, мобільні анонімні маси людей ототожнювали себе з певними, конкретними історично-культурними спільнотами, що існували, принаймні в уяві, в рамках соціалістичної системи. Коли ж ця система розпалася, націоналізм проявився в усій своїй силі. Розвиток націоналізму в четвертій зоні був штучно призупинений у кінці другого періоду, отже, доки не буде пройдено усі «нормальні» періоди, четверта зона приречена на етнічні конфлікти 117.

Як бачимо, ця географічно-хронологічна аналітична структура є ще одним варіантом євроцентристської концепції генези націоналізму, яка сама по собі є цілком раціональною. Водночас вона є конкретизацією загальної ґелнерівської концепції націоналізму, яку ми вже розглянули. Помітно, що з цієї схеми цілком випадає (принаймні, формально) «Південь», тобто «третій світ» (очевидно, в даному випадку Ґелнер не мав наміру вести мову про цей регіон). Ґелнер не абсолютизує принцип хронологічної послідовності. Він зауважує, що в певних «часових зонах» окреслені ним етапи еволюції націоналізму можуть відбуватися паралельно — це компенсує певну зовнішню «лінійність» його підходу.

Наостанок розглянемо ще одну аналітичну структуру, яка свого часу серйозно вплинула на дослідження націоналізму. Чеський історик Мирослав Грох запропонував узагальнену схему розвитку національних рухів серед «малих» європейських націй. У його книзі «Соціальні передумови національного відродження в Європі» (1968 — німецьке видання, 1983 — англійський переклад) процес націотворення та еволюції націоналізму розглядався в контексті марксистської методології — він безпосередньо пов’язувався з виникненням і діяльністю певних суспільних класів та зміною суспільно-економічних формацій. Просування до буржуазного суспільства, писав М. Грох, означало просування до національного існування 118.

В період переходу від феодального до буржуазного суспільства, стверджував учений, виникає дві ситуації, які визначають характер формування модерної нації і відповідного національного руху. Перша, коли «новий клас» — буржуазія — виступає проти старого феодального класу і проголошує себе репрезентантом усієї нації (можливі варіанти, коли старий правлячий клас трансформується в новий, стає «буржуазним»). Така ситуація, наприклад, /222/ склалася свого часу у Франції, Іспанії, Англії, Німеччині, Данії та інших країнах 119. В іншій ситуації опинилися народи (за Грохом, це «малі» європейські народи), які на момент своєї трансформації в модерну націю

а) мали «розбалансовану, неповну соціальну структуру», їхні провідні класи були абсорбовані, асимільовані етнічно чужими панівними класами;

б) існували як етнічна чи навіть історична спільнота, але ніколи не були самостійними політично;

в) не мали тривалої культурної традиції, передусім, власної літературної мови (або вона була втрачена чи архаїзована).

Перехід до капіталізму і відповідні зрушення в соціально-економічних сферах (а ці зрушення, за Грохом, неухильно ведуть до національного існування) провокують національне відродження цих «малих» європейських народів. Цей процес умовно поділяється автором на три фази:

1) фаза «А» — період «наукового зацікавлення». На цьому етапі «національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що «відроджується»;

2) фаза «В» — період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». Це період формування «національної свідомості»;

3) фаза «С» — на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає масовий національний рух який, у свою чергу, має привести до незалежності нації .

«Національне відродження», зауважує Грох, не обов’язково переходить із другої у третю фазу. Крім того, важливим, навіть вирішальним аспектом нього відродження є формування збалансованої, або, за Грохом, «повної» соціальної структури цієї нації (йдеться, передусім, про те, щоб соціальна структура «відродженої» нації мала всі необхідні компоненти, що характеризують «буржуазну» націю). Досягнення політичної незалежності не означає, що «мала» нація вже має «повну» соціальну структуру. /223/ Водночас наявність «збалансованої» соціальної структури нації не є ознакою того, що вона вже стала незалежною 121.

Загалом Грох цілком слушно відокремив певні стадії формування національних рухів (слова «націоналізм» він уникав). Його схема активно використовувалась дослідниками націоналізму східноєвропейських націй. Зауважимо лише, що її можна застосовувати й щодо «класичних» націоналізмів «великих» націй: кожна з них мала свій період «наукового зацікавлення», «патріотичної агітації» тощо. Періодизація Гроха відбиває також загальну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюції від соціально-психологічних форм до ідеологічних та політичних.

Головні критичні коментарі схеми Гроха стосувалися «лінійності» його підходу, утім, цілком природної для марксистського історика. Канадський історик Павло Магочій, зокрема, зауважував, посилаючись на приклад Галичини, що порядок фаз може бути не обов’язково таким, як його подає Грох, — «відродження» може починатися і з «патріотичної агітації». Р. Шпорлюк вважає, що всі види діяльності, відокремлені Грохом в особливі стадії, фактично діяли протягом усього періоду формування нації і державотворення. І справді, хіба період «наукових зацікавлень» припиняється за часів «патріотичної агітації» чи масового політичного руху? Грох, зазначає Петер Алтер, не пояснює, чому саме відбувається перехід від однієї фази до іншої, чому інтерес елітарної меншості стає основою потужного масового руху 122. Нарешті, не можна погодитися й з тим, що перша фаза «національного відродження», за Грохом, має виключно культурницький характер. «Наукові зацікавлення» в історії, мові, етнографії певної «нації, що відроджується», виникають не з примхи інтелектуалів, які раптом вирішують перейнятися національним духом. Цілком очевидно, що в основі їхніх пошуків є певна ідея, навіть якщо ці пошуки, на перший погляд, спровоковані ідеалістичними мотивами Романтизму.

Схема Гроха несе на собі явний відбиток гегелівської, а згодом і марксистської дихотомії «історичні — неісторичні нації». «Малі» чи «неповні» нації у Гроха — це неісторичні нації Геґеля. Проте їхня «неісторичність» у схемі Гроха зумовлена не лише і не стільки геґелівською бездержавністю, скільки недосконалістю соціальної структури та неповнотою культурного багажу. /224/

Наостанок варто прокоментувати один із центральних термінів схеми, та й усієї концепції Гроха, а саме: поняття «національне відродження». Цей термін не був винаходом дослідника, він побутував у політичній публіцистиці ще з XIX ст. (у 1847 р. в П’ємонті виходив журнал Il Risorgimenlo — «Відродження». Очевидно, його назва, яку взяв собі італійський національний рух, стала першим прикладом застосування цього терміна щодо національного піднесення), але чеський учений вживає його як науковий термін. Зауважимо, що термін «національне відродження» та один із його відповідників — «пробудження націй» залишаються надзвичайно популярними у сучасній публіцистиці «пострадянського простору». Проте з наукового погляду вони, до певної міри, видаються нелогічними. Якщо йдеться про «національне відродження», то мається на увазі, що нація, яка відроджується, вже існувала як нація. Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм — явище модерного часу, а саме цього погляду дотримується Грох, то існування «націй» (в модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін «національне відродження». Мабуть, історія того, що описує Грох, має іншу назву — націотворення і націоналізм. Утім, можливо термін «національне відродження» був оптимальним у той час і в тих умовах, коли Грох писав свою книгу. Наші застереження стосуються переважно некритичного запозичення терміна.






Інтелектуальні передвісники й формування ідеології


Розглядаючи історіогенезу націй, ми аналізували глобальні історично-культурні зрушення, які створили соціальні, духовні, культурні та соціально-психологічні умови для виникнення цієї нової форми організації людських спільнот, до виникнення самої ідеї «нації» в її модерному розумінні. Серед цих зрушень були «друкарська революція», яка підірвала монополію латини як інтегруючого культурного чинника всеєвропейської християнської спільноти; Реформація, що разом із «друкарською революцією» привела до секуляризації європейських мов, піднесення їхнього статусу до мов «національних» і сприяла появі «протонаціональних» церков; зміна уявлень про /225/ природу державної влади та розширення управлінських можливостей централізованої держави (також як один із наслідків «друкарської революції»); формування «протонаціональних» централізованих держав; і, нарешті, поява нового типу особистості з якісно відмінним від попереднього уявленням про світ, час і людину. Останній момент є одним із ключових у розумінні переходу від до-націоналістичної епохи до «ери націоналізму». «...У найзагальнішому вигляді, — пише Р. Шпорлюк, — націоналізм виник у суспільстві, яке (як це було у Німеччині, наприклад) під впливом друкарської революції і створеної нею «друкарської культури» стало продукувати освічених індивідів, здатних осягнути відмінність «власної нації» від інших та її становище у світі» 123.

Саме думки цих «освічених індивідів», висловлені в наукових працях, політичних памфлетах, листах, газетних статтях, брошурах — в усьому тому, що принесла з собою «друкарська революція», стали, за висловом Г. Кона, «першими заворушеннями» націоналізму в Європі та Америці. Слід зауважити, що дебют «націоналістичного мислення» припав на той період європейської історії, коли відбувалась глобальна трансформація поглядів, уявлень про світ, викликана як соціально-політичними зрушеннями (виявом яких стали Промислова і Французька революції), так і духовною кризою, пов’язаною з ерозією панівного світогляду та соціального устрою (тут варто згадати міркування Е. Ґелнера), а також революцією в європейській філософії і науці XVIII ст. Цей духовний переворот Е. Сміт характеризує як кризу ідентичності. «Криза ідентичності, — пише він, — виникла передусім на основі того виклику, який був кинутий традиційній релігії і суспільству «науковою державою» та західними «революціями» [...] Саме цей масштабний виклик традиційним космологічним уявленням, символам і традиціям, виклик, який найгостріше й у першу чергу відчули ті, хто мав справу з раціоналістичною і науковою думкою й діяльністю, спонукав багатьох інтелектуалів відкривати альтернативні принципи і концепції, нову міфологію і символізм, які б обґрунтовували й узаконювали людську думку та дію» 124.

Загальновідомо, що XVIII ст., епоха Просвітництва, яка безпосередньо передувала приходові націоналізму, була ерою космополітизму. Для мислителів і діячів Просвітництва говорити й писати про рівність і подібність /226/ людей, про спільний прогрес людства було загальним правилом. «Хоча, — писав із цього приводу Альфред Коббан, — більшість філософів і захоплювалася класичним духом патріотизму, вони не визнавали національних відмінностей, ігнорували національність як історичну силу» 125. Можливо, зауважує А. Кемілайнен, така популярність космополітичної думки серед інтелектуалів була, крім усього іншого, ще й реакцією на появу й поширення національних почуттів у Європі. Карлтон Дж. Гейз, у свою чергу, зазначав, що «боротьба інтелектуалів XVIII ст. проти «націоналізму» нагадувала видовищні спалахи космополітичних блискавок, які лише послужили передвісниками могутньої зливи націоналізму» 126.

Наочним свідченням зародження й поширення націоналістичного (національного) сентименту серед частини інтелектуальної еліти, або, принаймні, інтересу до нього, було остаточне оформлення й культивування міфу про національний характер та уявлень про національні відмінності і, зрештою, про націю (народ) як «колективну особистість». Не можна стверджувати, що деякі з цих уявлень не існували до епохи Просвітництва, проте саме в цей час вони стали об’єктом особливої уваги мислителів, ідеологів, публіцистів, учених, вийшли з рівня повсякденного на рівень теоретичного осмислення.

Узагальнюючи поширені уявлення про відмінності між народами, Дені Дідро писав у своїй «Енциклопедії»: «Кожна нація має свій особливий характер... Недарма кажуть: легковажний як француз, ревнивий як італієць, серйозний як іспанець, розпусний як англієць, гордий як шотландець, п’яний як німець, ледачий як ірландець, брехливий як грек тощо...» В універсальному лексиконі Цедлера (1740) була вміщена велика стаття, присвячена природі народів (Naturell der Volker). Відмінності в характері різних народів пояснювались кліматичними умовами та моральними традиціями. У 1785 р. І. Кант присвятив окрему працю дослідженню національних характерів, а через десять років Вільгельм фон Ґумбольдт опублікував працю, присвячену антропологічним відмінностям між народами.

Найпопулярнішою і найвідомішою працею на цю тему була книга Монтеск’є «Дух законів» («De I’esprit des lois», 1748), в якій ішлося про те, що закони різних народів відображають «дух», або ж характер, останніх. Відмінності між народами, вважав Монтеск’є, визначаються /227/ комплексом чинників: географічних, кліматичних, навіть біологічних. Величезне значення має також форма правління. Народи, які знали демократію чи велику монархію, характеризувалися високою самооцінкою і видатними якостями, тоді як суб’єкти деспотизму були ледарями та боягузами. Монтеск’є надавав також великого значення «загальному духові» народу (І’esprit général), який формується не лише кліматом, географічними умовами та формою правління, а й релігією, звичаями, історичним досвідом, законами та способом життя. Клімат і природа панували над дикими народами, звичаї управляли китайцями, закон тиранив японців тощо.

Наприкінці XVIII ст. видатний німецький просвітитель Й.-Г. Гердер (1744—1803) сформулював ідеї, які значно поглибили розуміння відмінностей між народами й фактично стали одним із джерел так званого «культурницького» націоналізму. У «Філософії історії людства» та інших своїх працях Гердер стверджував, що відмінності між народами визначаються не лише кліматом, географією чи формою правління. Культура народу виражена передусім у його мові — ось головний чинник, який визначає і відображає особливості національного характеру народу. Кожна культура й, відповідно, кожний народ має природне право на існування, вони є даром Божим і мають власну, безвідносно до інших культур, цінність — важливо плекати, розвивати мову й культуру кожного народу, що, природно, сприятиме його життєздатності 127.

Мова, зауважував Гердер, робить людину людиною, тобто розумною істотою. Мову людина набуває лише у спільноті. Фактично мова — синонім думки. Отже, оскільки мова є вираженням певного способу мислення, відповідно, й кожна мовна спільнота має власний спосіб мислення, власний характер, культуру і, передусім, завдяки мові існує як окрема спільнота.

Кожний народ, вважав Гердер, у свій спосіб служить усьому людству. Отже, чим багатшим, розвинутішим, культурнішим буде кожний окремий народ, тим розвинутішим буде людство в цілому. На відміну від більшості мислителів Просвітництва, Гердер убачав перспективу не в універсалізації людської цивілізації за рахунок поглинення «вищими» культурами «нижчих», а в розвиткові різних культур і народів, кожна з яких має самодостатню цінність. Культури й народи розвиваються шляхом взаємного збагачення, взаємних впливів і запозичень. Це також /228/ свідчить про те, що не існує «другорядних» культур, вважав Гердер. «Культурний націоналізм Гердера, — зазначає Р. Шпорлюк, — відкидав ідею самодостатності і культурної автаркії нації. Його концепція нації і національної культури сповідувала принцип історизму, була «еволюціоністською» і будувалася на тезі, згідно з якою близькі взаємини однієї нації з іншими були передумовою її власного розвитку» 128.

Ідеї Гердера справили величезний вплив на наступні покоління мислителів, громадських діячів, політиків, особливо на представників інтелектуальних кіл тих націй, які на початку ери націоналізму перебували на становищі «відсталих» (це стосується, передусім, німців, яким завжди адресують авторство «органічної теорії нації»). Фактично Гердер став засновником культурницької концепції нації й відповідного типу націоналізму, хоча його самого важко охарактеризувати як «націоналіста» в сучасному розумінні цього слова. Згадаємо лише, що виступаючи за культурну єдність німців, він не наполягав на їхній політичній єдності.

Не був націоналістичним теоретиком і Ж.-Ж Руссо (1712—1778), хоча деякі його ідеї значною мірою вплинули на формування саме націоналістичної доктрини (зауважимо, що Е. Карр вважав Руссо «засновником модерного націоналізму»). Виходячи із суто раціоналістичних мотивів, зокрема ідеї про самоцінність людської індивідуальності, Руссо наголошував на необхідності культивування індивідуальності націй. В основу побудови націй мав бути покладений принцип національного характеру. Якщо його немає, писав Руссо у 1765 p., ми повинні створити його 129. В «Роздумах про урядування Польщі» (1772) він радив правителеві цієї країни використовувати національні інституції для виховання лояльних громадян, фактично, для творення свого національного характеру. «Саме національні інституції, — наголошував учений, — формують геній, характер, смаки й мораль народу, роблять його тим, чим він є, а не якимось іншим народом, саме вони надихають його любов’ю до батьківщини, основаною на стійкій звичці» 130. Зрештою, основним носієм суверенітету, вважав Руссо, має бути народ.

«Руссо, — стверджує Р. Шпорлюк, — обґрунтував прямий зв’язок між культурою і політикою: він вважав культуру — мову, історію, звичаї та закони — політичною /229/ зброєю і силою, і вважав, що за певних обставин саме уряд повинен виконувати завдання творення національної культури. Отже, він вказував на взаємовпливи культури і політики, і фактично передбачив роль модерної держави у творенні нації» 131. На думку Е. Гобсбаума, ці ідеї були підхоплені Французькою революцією, стали одними з основних у формуванні французької нації (докладніше про це йтиметься далі).

Інший видатний мислитель XVIII ст., англієць Едмунд Берк вважається представником «традиціоналістського» (визначення К. Дж. Гейза), або консервативного, націоналізму. На відміну від Гердера, Берк вважав основною суттєвою характеристикою нації наявність законів та суспільних інститутів і, відповідно, вважав ці ознаки показником зрілості нації. Нації, які мали власні усталені закони й політичні інститути, були автентичними, історично зрілими спільнотами (згадаємо міркування нашого сучасника Г. Сетона-Вотсона про «старі, тяглі» й «нові» нації). Англійська революція 1688 p., боротьба поляків за відновлення державності, індійців проти британської експансії, корсиканців проти Франції — усе це були приклади боротьби історично зрілих націй проти поневолення і грубої сили. Важливим елементом був також революційний підтекст міркувань Берка. Слідом за Руссо Берк вважав, що нації мають право позбавлятися правителів, які не дбають про них 132. Фрідріх Шлеґель, на думку К. Гейза, — представник німецького варіанта «традиційного націоналізму» — акцентував увагу, передусім, на важливості національної культури (історії, звичаях, мистецтві, мові й літературі). Шлеґель вважав традиційні форми правління найкращими для нації (для німців — монархія). Зрозуміло, що нації в його ідеологемах були спільнотами легітимність яких ґрунтувалась на історичному праві 133.

Аналізуючи інтелектуальний контекст формування передумов виникнення націоналізму, не можна оминути й такого видатного мислителя, як Імануїл Кант. Деякі ідеї вченого, особливо етичні, що не мали безпосереднього відношення до націоналізму як такого, вирішальним чином вплинули на формування його світоглядних основ. Ідеться, передусім, про кантівську тезу щодо автономності особистості, яка логічно приводила до висновку: особистість сама має вирішувати свою долю, керуючись моральним імперативом. Таким чином, старий світогляд, /230/ згідно з яким доля особистості вирішувалася лише божественним промислом, визнавався хибним. Відповідно, на місце релігійного фаталізму приходив раціоналістичний світогляд і з ним — філософія дії, звідки залишався лише один крок до політики, політичної дії. Одним із наслідків цього було виникнення ідеї про те, що не тільки особистість може бути автономною, нація (колективна особистість) також має права на автономність.

Англійський історик ідей І. Кедорі вважає, що етика Канта з її ідеєю автономії та самовизначення особистості була перекладена «мовою» політики в «органічній» теорії держави Й.-Г. Фіхте (1762—1814). В «органічній» державі кожна особистість має підтримувати одне ціле (державу), бо це єдиний шлях вижити як особистість. Тільки в державі людина, особистість здатна самореалізуватися. Основою ідентичності будь-якої особистості є мова (тут використано тезу Гердера), відповідно й ідентичність будь-якого народу визначається мовою. Коло замикається — самовизначення особистості й народу, ідентичність яких визначається лінгвістичним фактором, найкраще забезпечуються «органічною» державою, кордони якої в ідеалі мають охоплювати всю сукупність особистостей, що розмовляють однією мовою. У цьому варіанті національне самовизначення заступає місце попередніх форм лояльності. Національна держава стає метою номер один для нації. Остання, у свою чергу, може обирати засоби політичної боротьби за свої права. Таким чином, виникла (чи була винайдена) «органічна» версія націоналізму, яку І. Кедорі вважає найпоширенішим варіантом цього феномена, і яка, очевидно, стала першим ідеологічно оформленим його варіантом. У різних аспектах вона була розроблена рядом німецьких мислителів: Ф. Шлегелем, Е.-М. Арндтом, А. Мюллером, Ф. Шляйєрмахером та ін.

Узагальнюючи основні риси «органічної» версії націоналізму, Е. Сміт наголошує, що в її основу було покладено принцип, згідно з яким нації здатні самостійно, керуючись своєю національною волею, духом, визначати власну долю. Цей принцип базувався на трьох головних засадах:

1) світ природно поділений на унікальні органічні нації, або культурні (мовні) групи;

2) національна самореалізація можлива шляхом політичної боротьби; /231/

3) воля особистості має підпорядковуватись інтересам органічної держави 134.

Німецька «органічна» версія націоналізму стала надзвичайно впливовою не лише в самій Німеччині XIX ст., а й серед націй Центральної і Східної Європи та Близького Сходу в епоху їхнього «пробудження». Проте вона була не єдиною. Іншим «первісним» варіантом націоналістичної ідеології були ідеї Руссо та інших просвітителів (не лише французьких), трансформовані у практиці Французької революції та боротьби за незалежність в Америці, про що йтиметься далі.

Як бачимо, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в європейській філософській думці склався комплекс ідей, які в подальшому були «перекладені мовою політики» і згодом реалізувалися у практичних діях. Деякі з цих ідей не мали безпосереднього відношення до осмислення проблем нації і націоналізму. Проте вони стали тим інтелектуальним підґрунтям, на якому націоналізм формувався й еволюціонував далі як ідеологічна течія з різними відгалуженнями, конкретно-історичними втіленнями й перевтіленнями.

Ми не можемо стверджувати, що націоналізм як світогляд та ідеологія був «винайдений» (сформований) зусиллями одного чи кількох теоретиків. Скоріше він став наслідком взаємодії цілої низки ідей, які склалися в певний комплекс уявлень про людину і світ, уявлень, що відрізнялися від попереднього світосприйняття. Ідея Просвітництва про природні права людини з’єдналася з ідеєю про самовизначення особистості, до них долучилося уявлення про органічність, природність «колективних особистостей» (народів чи націй) та природні відмінності між ними. Романтизм сприяв «локалізації» інтересу до власної історії, міфології, звичаїв і традицій, культивуванню «національного характеру». Класицизм, з його підвищеним інтересом до чеснот Давньої Греції і Спарти, водночас відновив і підвищив моральний статус поняття «патріотизм».

Усе це сприяло пошукам ефективної форми самореалізації інтересів особистості й «колективних особистостей», що привело до ідеї «національної держави». Проте згадані ідеї, висновки, зрушення у світогляді залишалися б надбанням досить обмеженого кола інтелектуалів, якби суспільна практика, події в політичній сфері не сприяли б їх реалізації. З іншого боку, політична практика /232/ сприяла подальшому оформленню і розвиткові націоналістичного світогляду та ідеології. Основний набір принципів, «базова доктрина» націоналізму склалися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. У подальшому, з поширенням націоналізму у світі, вони модифікувалися, запозичували елементи інших ідеологій та світоглядних систем і, у свою чергу, впливали на них.






Політичні чинники


Загалом дослідники вказують на дві глобальні події в суспільно-політичному житті людства, що сприяли політичному оформленню націоналізму: це — Французька революція і поділи Польщі в останній чверті XVIII ст., що спричинили виникнення «польського питання» (яке також проявилося в серії революцій і повстань). Деякі дослідники іноді долучають до них Американську революцію, яка передувала Французькій, та національно-визвольні рухи в Південній і Центральній Америках, що розгорталися після Французької революції. Погоджуючись з ними, зауважимо, що політичному дебютові націоналізму передував також тривалий процес еволюційних політичних змін, які уможливили виникнення самого націоналістичного принципу.

Наприклад, територіальна та економічна база для країн «класичного» західного націоналізму — Франції і Англії, створювалась протягом століть, починаючи з кінця Столітньої війни (1337—1453). У рамках цих і деяких інших держав (Швеція, Іспанія), під впливом воєнних та економічних змагань ще в донаціоналістичну епоху склалася певна територіальна єдність, державна бюрократія, відносно усталена система управління, зрештою, виникла потреба в уніфікації і централізації освіти, релігії, а подекуди навіть мови. Принцип відданості монархові в цих країнах дедалі більше ототожнювався з принципом відданості певній державі. Зрозуміло, ступінь централізованості й уніфікованості навіть у рамках абсолютистських монархій не варто переоцінювати, а тим більше ідентифікувати його з уніфікаційною політикою пізніших національних держав. Проте останні починали «не з нуля».

Безперечно, центральною подією в політичній еволюції націоналізму була Французька революція. В ході революції був створений історичний зразок національної держави, який, певною мірою, став зразком для наслідування. Зрозуміло, що причини революції були /234/ найрізноманітнішими і навряд чи її діячі сприймали себе як «націоналістів», хоча всі вони вважали себе, чи називали себе патріотами. Національний чинник був лише одним із багатьох інших, що формували обличчя і зміст цієї події. Самі гасла революції — свобода, рівність і братерство — були універсалістськими. Проте певні аспекти її політичної практики та вплив у Європі і світі мали виразно націоналістичний контекст.

І цей контекст та спрямованість, як справедливо зазначає Б. Шейфер, не обов’язково і далеко не завжди були наслідком усвідомлених саме «націоналістичних» прагнень. Радше це була найадекватніша на той час реакція на ситуацію, збіг обставин. Мотивація дій учасників і лідерів революції могла бути різною. Проте за тих конкретних умов «статус і влада набувалися лише через націю, практичні реформи можна було здійснити лише через неї. Фактично всі інтереси можна було (хоча не завжди це здійснювалось на практиці) здійснити в нації» 135. Таке усвідомлення приводило вже до цілеспрямованої національно орієнтованої політики.

Рівність громадян, як членів «нації», ототожнення нації з усім народом, незалежно від класового чи станового походження, централізація й уніфікація державного апарату, судочинства, ліквідація внутрішніх кордонів і введення єдиної системи мит і податків, одержавлення й уніфікація та стандартизація освіти й мови, сфери соціального забезпечення, створення національної економіки, введення національної символіки і свят, створення національної армії та національної гвардії — всі ці ідеали і заходи, які намагалася реалізувати Французька революція (зрозуміло, що реальність завжди є далекою від ідеалу) були так чи інакше відтворені націоналістами інших країн.

Націоналісти з інших частин Європи, стверджує Р. Шпорлюк, свідомо обрали французьку модель як взірець для наслідування. У цьому відношенні інтелектуальний та політичний вплив Французької революції був досить суперечливим і парадоксальним. Французи не обмежилися роллю «моделі», вони активно поширювали свої «зразки» шляхом політичної та воєнної експансії. Це спровокувало справжній вибух національних почуттів у Європі. Поляки сприйняли французький націоналізм як зразок, у Німеччині наполеонівське вторгнення призвело до виникнення антифранцузького націоналізму під гаслами «визвольних воєн» /234/ і боротьби за національне визволення. В Росії війна з Наполеоном «спричинилася до процесу формування новітньої національної свідомості, що відрізнялася від традиційного російського монархічного патріотизму, в якому поняття «цар» і «вітчизна» були тотожними» 136.

Вплив Французької революції в Європі був подвійним, вважає Г. Кон. У країнах зі сталими традиціями свободи, розвиненою і збалансованою системою місцевого самоуправління та центральної влади вона сприяла зміцненню демократії (Сполучені Штати Америки, Британія, Швейцарія, Голландія та Швеція). В інших країнах Французька революція викликала войовничий націоналізм 137. У Німеччині, переважно серед інтелектуальної еліти, міської молоді й частини вищих класів були надзвичайно популярними ідеї боротьби проти іноземного панування. Згодом вони трансформувалися в ідеї національної єдності, національної держави, «богообраності німців». Щоправда, негативна реакція на французьке панування спричинилася до того, що німецький націоналізм був позбавлений демократичного контексту — ідея про участь усіх членів нації у вирішенні її проблем була відкинута.

В Іспанії реакція на французьке вторгнення була схожою, проте тут вона збіглася з широкою хвилею невдоволення реакційним і корумпованим монархічним режимом та соціально-економічним занепадом. У 1810 р. кортеси, виступаючи від імені нації, проголосили, що кожний іспанець має бути солдатом. У 1812 р. вони ухвалили нову конституцію, в якій ішлося про те, що національна держава зобов’язана захищати свободу і власність своїх громадян, і водночас відданість країні є громадянським обов’язком останніх. Отже, вплив Французької революції «від зворотнього» полягав, за висловом Р. Шпорлюка, в тому, що новітній націоналізм (або ж націоналізм нового часу) був результатом краху її універсальних, вселюдських ідей, які вона намагалася експортувати туди, де їх не чекали.

У першій третині XIX ст. національно-визвольні ідеї разом з ідеями Французької революції поширилися на латиноамериканський континент. З 1810 по 1820-ті роки тут відбулася серія успішних національних революцій, спрямованих проти іспанського панування, що здійснювалися під гаслами революційної Франції. Найвидатніші лідери цих революцій були безпосередньо пов’язані з /235/ ідеями і практикою Французької революції. Симон Болівар був послідовником ідей Руссо, Антоніо Наріньо переклав і видав «Декларацію прав людини й громадянина», Франсіско Міранда воював у лавах французьких революційних армій.

Можна навести ще чимало конкретних прикладів впливу Французької революції на поширення націоналістичних принципів у світі, проте й наведених фактів цілком достатньо, щоб проілюструвати значення цієї глобальної події для політичної еволюції націоналізму, перетворення його з інтелектуальної течії на ідеологію і політичний рух. «Польське питання», що виникло в останній чверті XVIII ст. після першого поділу Польщі (1775) і перетворилося на все європейську проблему після 1795 p., коли Польща внаслідок останнього поділу зникла як самостійна держава з карти континенту, визнається багатьма сучасними дослідниками одним із найголовніших чинників в політичній еволюції й поширенні націоналізму.

Поляки втратили державність саме в той момент, коли розпочався процес трансформації старої держави часів ancien regime в національну державу модерного типу. В країні було проведено реформу освіти (польська мова стала мовою викладання, замінивши латину), розширилась сфера використання польської мови у видавництві, розвивались польська преса, театр. У 1791 р. була ухвалена нова конституція країни, відбулася «конституційна революція». Зауважимо, що всі ці зміни відбувалися одночасно з подіями Французької революції.

Польський націоналізм із самого початку своєї еволюції мав політичний зміст, тому після ліквідації польської держави він не був зведений до рівня «культурницького руху», хоча в умовах відсутності національних політичних інститутів він удався й до культурницьких форм. Польська література та мистецтво відігравали величезну роль у збереженні й культивуванні національної свідомості поляків. Утім, основною хибою і слабкістю польського націоналізму була його станова обмеженість: політичною і культурною «нацією» були, передусім, вищі верстви та інтелігенція. Селянство, яке становило більшість населення Польщі, тривалий час залишалося поза «нацією» і націоналізмом. (Нагадаємо, що в XIX ст. така «ексклюзивність» була характерною рисою більшості націоналізмів в усьому світі: у Південній та Північній Америках, де «нації» складалися, відповідно, з креолів та /236/ білого населення і не включали чорних і тубільців; в Європі, до епохи загального виборчого права та масової політики — згадаємо хоча б висновки Ю. Вебера про французьке селянство кінця XIX ст.!; в азіатських країнах, де націоналістична політика залишалася привілеєм аристократії, або модернізованої державної бюрократії тощо.) Так чи інакше, польський націоналізм з його визвольним, революційним потенціалом став надзвичайно впливовим чинником ідеологічної і політичної еволюції та поширення націоналізму в Європі. Подібно до Французької революції, він став прикладом для інших національних рухів. «...Вимоги поляків знайшли гарячу підтримку серед молодої інтелігенції центрально- та східноєвропейських націй, які переживали період «пробудження», і які не мали такої тривалої і славної історії, але вже могли спиратися на автентичну народну культуру. [...] Отже, боротьба поляків за їхні національні права стала для багатьох прикладом, моделлю, яка використовувалась іншими народами, зрозуміло, з використанням власних політичних і культурних аргументів», вона стала «класичним прикладом боротьби нації за державу» 139. Визнаючи цю революційну роль польського націоналізму в XIX ст., не будемо його ідеалізувати. Подібно до багатьох інших національних рухів та ідеологій, він пережив досить характерну трансформацію після здобуття поляками незалежності. Як зауважив Пітер Келверт, «...одне з перших завдань більшості урядів, що досягли незалежності — це відібрати її в когось іншого» 140. Проблема «національних меншин», що виникла у відновленій Польщі та багатьох інших країнах Європи, національні рухи яких надихалися боротьбою поляків за незалежність — найкраще підтвердження цієї тези.






Соціальні аспекти


Ми вже торкалися питання про соціальні чи, радше, соціально-культурні аспекти генези націоналізму, коли говорили про появу «освічених індивідів», здатних зрозуміти й інтерпретувати зміни, що відбувалися в усіх сферах життя в епоху переходу від традиційно-аграрного до індустріального суспільства, від до-національного світу до світу націй. Проте «освічених індивідів», очевидно, замало для функціонування націоналізму як ідеології. Потрібна «аудиторія», яка схвально і з ентузіазмом сприймала б ідею організації /237/ суспільства на національних засадах. Характерно, що ця «аудиторія» значною мірою, особливо на початкових етапах генези націоналізму, продукує своїх «освічених індивідів», здатних формулювати необхідні їй ідеї.

Ми повертаємося до тези Е. Ґелнера про потребу суспільства у «соціально адаптованій особистості», але дещо в іншому контексті: з погляду потреби цієї особистості у новому суспільстві, яке вже буде адаптованим для неї. Поступове збільшення кількості освічених особистостей, викликане як потребами «протонаціональних» держав, так і потребами суто економічними; одночасне збільшення верств, які в західній соціології називають «середнім класом», марксисти — «буржуазією» («дрібною» і «середньою»), а у Франції називали «третім станом» — сприяло формуванню соціального середовища, якнайкраще підготовленого до сприйняття національної ідеї, тобто націоналізму. «Освічені особистості» — інтелігенція — постачали «інтелектуальний товар», національну ідею, який охоче споживала передусім середня верства. «Саме інтелектуали — поети, музиканти, художники, скульптори, письменники, історики й археологи, драматурги, філологи й антропологи та фольклористи, ті, хто пропонував і розробляв концепції та мову нації і націоналізму ... саме вони «озвучили» ширші прагнення, оформивши їх у відповідних образах, міфах і символах» 141.

Якими ж були ці «ширші прагнення»? Функціоналістський підхід, як ми пам’ятаємо, наголошує на важливості структурно-інституціонально-світоглядної кризи, що виникає у процесі переходу від аграрного до індустріального суспільства (з цим наголосом так чи інакше погоджується більшість представників інших аналітичних напрямів). «Ерозія» чи «дезінтеграція» старих суспільних структур, уявлень охоплює всі сфери життя, навіть такі найусталеніші, як сім’я та релігія. Криза ідентичності зумовлює пошуки нових форм ідентичності, а структурна криза знаходить вияв у створенні, упорядкуванні і стабілізації нових суспільних, політичних, ідеологічних та інших структур. У цій ситуації найбільший кредит довіри мають звичніші й комфортніші ідеологічно-культурні структури, «некорумповані» розпадом старого ладу, якими в одному випадку є етнічна спільнота, мова й відповідна культура, а в іншому — нові політичні інститути, які також є «конґруентними» згаданим структурам. Націоналізм дає рецепт подолання кризи ідентичності /238/ (згадаємо міркування Л. Ґрінфелд, Т. Нейрна) і структурної кризи (Е. Ґелнер та інші «функціоналісти», І. Кедорі). «Ширші прагнення» знаходять своє відображення в досить невибагливій, загальнозрозумілій і вельми гнучкій ідеології. «Належність до нації перетворюється на внутрішню потребу [особистості]: найкращий спосіб визначення особистої і надособистої ідентичності в післяреволюційному світі — це самоідентифікація з національною історичною і культурною спадщиною, з мовою нації, її літературою та історією, її сучасним буттям і майбутнім» 142. Націоналізм стає чимось на зразок «громадянської релігії». Зрозуміло, він не єдина форма ідеологічної реакції на згадані процеси: виникають і розвиваються такі могутні інтелектуальні течії, як лібералізм, консерватизм, комунізм, які у свій спосіб віддзеркалюють пошуки певного суспільного ідеалу.

Повернемося до питання про «аудиторію», підготовлену схвально сприйняти дебют націоналізму як на світовій арені, так і на «провінційних сценах» окремих націй. «Класичний», а точніше, початковий варіант еволюції націоналізму передбачає збіг інтересів буржуазії («середнього класу») з націоналістичною риторикою. У країнах «класичного націоналізму» він дає зброю щойно згаданим верствам, заінтересованим у зміні старого режиму. Проте подальше його поширення та взаємодія з іншими ідеологічними системами призводять до колосального розширення його соціальних адресатів. У країнах з міцними «старими» елітами (політичними, бюрократичними, династичними тощо) націоналізм пристосовується до їхніх потреб, як це було свого часу з теократією в Японії, аристократією і шляхтою у поляків та угорців. В інших регіонах, де таких еліт бракувало, «націоналістичними месіями» стають представники інтелігенції чи інтелектуальних еліт, «вільних професій» чи бюрократії, як це було в деяких країнах Східної Європи та «третього світу». І в усіх випадках завдання перетворення національного принципу в громадянський ідеал призводить до втягнення у сферу його впливу мас населення, що їх марксистська соціологія колись означила як «виробників матеріальних благ».

Отже, розглядаючи соціальні та соціально-психологічні чинники еволюції націоналізму, можемо зробити такий висновок: початковий етап його генези завжди пов’язаний з елітарними групами, в будь-якому суспільстві, /239/ в будь-якій «часовій зоні». Наступний етап пов’язаний з поширенням ідеології серед тих верств, які шукають нових засобів «соціальної адаптації», нарешті, націоналізм стає масовим сентиментом і явищем завдяки зусиллям держави або певних суспільних груп, заінтересованих у ньому. Зрозуміло, цей сценарій не обов’язково реалізується в зазначеній послідовності. Еволюція націоналізму може загальмуватися, або взагалі припинитися на елітарній стадії, націоналістичний сентимент може залишатися надбанням вузької верстви інтелектуалів: тут усе вже залежить від взаємодії випадковості й закономірності, надзвичайно складного комплексу суспільних чинників.

Соціальна і соціально-психологічна база виникнення націоналізму формується внаслідок глобальних суспільно-політичних, моральних, економічних та інших зрушень при переході від аграрно-індустріального суспільства до модерного. Масштабна «перебудова» суспільства висуває на передній план ті верстви, які здатні реалізувати програму цієї перебудови в ідеології і політиці. Оскільки ця трансформація відбувається нерівномірно в регіонах з різними історичними традиціями, соціальним укладом і рівнем економічного й політичного розвитку, носіями та адресатами націоналістичної доктрини стають найрізноманітніші соціальні верстви.






«Політекономія націоналізму»


Аналізуючи генезу націоналізму, неможливо обминути питання про роль глобальних економічних чинників у його еволюції. Очевидно, що безпосередньо й опосередковано на формування націоналізму вплинула, передусім, Промислова революція — масштабний переворот у розвиткові технології, засобів виробництва і комунікацій, виробничих відносинах тощо. Починаючи з Карлтона Дж. Гейза, багато авторів підкреслювали той факт, що націоналізм почав формуватися до Промислової революції. Вона почалася вже тоді, коли націоналізм був досить впливовою й поширеною інтелектуальною течією. Проте саме Промислова революція створила необхідні «технічні» передумови для поширення націоналізму, перетворення його на масовий сентимент.

Наведемо лише один приклад. Як пов’язати винахід і запровадження парового преса в Англії (1814) з перетворенням поважного провінційного німецького бюргера на завзятого патріота? Паровий прес зробив друк набагато /240/ швидшим і дешевшим. Це, у свою чергу, сприяло зниженню цін на газети, перетворенню їх на предмет «масового споживання» і, відповідно, —створенню передумов для масової індоктринації будь-якими ідеями, не в останню чергу — націоналістичними. З початку XIX ст. журналісти почали створювати агенції, які збирали новини і продавали їх газетам. Згодом вони перетворилися на національні агенції: «Гавас» у Франції (1835), «Ройтерс» в Англії (1851), «Вольф» у Німеччині (1849), «Асошіейтед Пресс» у США (1882). До певної міри «стандартизуючи» новини в рамках кожної нації, вони сприяли формуванню національної свідомості, оскільки народи кожної нації отримували інформацію про загальнонаціональні події 143. Що ж до націоналістичних (національних) рухів, то газети, преса загалом стали найважливішими засобами поширення національної ідеї.

Можна й далі згадувати технічні вдосконалення й відкриття Промислової революції, що створювали «технічну інфраструктуру» для поширення націоналізму та інших доктрин, формування націй. Проте усе це ми вже розглянули раніше. Звернемося до політико-економічних аспектів Промислової революції, що спричинилися до приходу «ери націоналізму».

Формування націй вимагало внутрішньої єдності цих нових політичних спільнот, єдності, яка досягалася наявністю єдиного уряду, політичних інститутів, системи освіти тощо. Водночас виникала проблема економічної єдності, без якої політична єдність ставала доволі хиткою. Отже, поставало питання про формування єдиної системи економічних зв’язків, у якій не було місця системі «локальних економік» старого ладу. В 1787 р. в американській Конституції був зафіксований пункт, згідно з яким заборонялися внутрішні мита. Всі внутрішні митні бар’єри були скасовані й на початку Французької революції. У першій чверті XIX ст. те ж саме відбулося в Англії. У 1834 р. був утворений німецький митний союз — Zollverein. З’явилося поняття «національна економіка».

Промислова революція відбувалася в різних країнах не одночасно, що породило феномен, який дослідники згодом стали називати «нерівномірним розвитком». Саме він став причиною поділу країн за новим принципом — економічним — на «передові» й «відсталі». У міжнародних стосунках і у внутрішньому житті країн та націй виникла якісно нова ситуація, коли економіка почала /241/ перетворюватися на питання політичне. Ця ситуація збіглася з поширенням і утвердженням національного принципу в Європі й у всьому світі.

Як вона була відображена в націоналістичній доктрині, і як націоналістична доктрина, безпосередньо чи опосередковано, вплинула на її подальший розвиток? Кінець XVIII — XIX ст. — епоха боротьби двох взаємовиключаючих принципів у світовій економіці — фритредерства і протекціонізму. За умов нерівномірного розвитку принцип вільної торгівлі став фактично засобом економічного панування розвинутіших націй, передусім Англії, яка була батьківщиною Промислової революції. Економічне домінування Англії у світі не могло залишитися непоміченим в епоху піднесення націоналізму і формування нових «уявлених спільнот», які водночас перетворювалися на економічні спільноти — націй, котрі, у свою чергу, починали відчувати впливи Промислової революції.

Уже в першій третині XIX ст. доктрині вільної торгівлі (найвідомішим представником якої був Адам Сміт) з’явилася альтернатива — ідея протекціонізму. Очевидно, не випадково вона виникла у Сполучених Штатах Америки, які саме в цей час боролися проти Англії за свою незалежність. Саме тут сформувалася інтелектуальна течія, що протиставляла протекціонізм фрітредерству: йдеться про «національну школу» політекономії (Александер Гамільтон, Генрі Клей, Даніел Реймонд, Метью Кері та ін.). Протекціоністи вважали, що національна економіка повинна мати всі необхідні засоби для забезпечення власної держави усім необхідним для її нормального розвитку, і виступали проти будь-якої форми залежності від експорту з Європи, передусім Англії. За умов промислового перевороту, безперечно, першочерговим ставало питання про розвиток національної промисловості. Промислова монополія і лідерство Англії загрожували розвиткові національної промисловості (остання була гарантом прогресу і розвитку). Отже, поставало питання про захист власної промисловості й економіки взагалі. В Європі ідеї захисту національної економіки в систематизованому вигляді виклав німецький мислитель і громадський діяч Фрідріх Ліст (1789 — 1846).

Ідея захисту національної економіки за допомогою протекціонізму в різних варіантах була адаптована в політиці держав Європи й Америки. У США в період громадянської війни було запроваджено високі митні тарифи на /242/ імпортовану продукцію з метою розвитку і захисту «молодої промисловості». У 1878 р. подібну систему заходів запровадила Італія, 1879 р. — Німеччина, 1881 р. — Франція, після Першої світової війни — Англія 144. Цілком очевидно, що ця політика була виявом ототожнення інтересів певних, економічно впливових, суспільних груп з інтересами нації. Зрозуміло, що протекціонізм стосувався, передусім, зовнішньоекономічних зносин. У межах національних економік мав панувати принцип вільної торгівлі.

Нарешті, під впливом економічних чинників, передусім появи «національних економік» та змагання між ними, націоналізм на ідеологічному рівні перетворився також і на політико-економічну доктрину модернізації, основи якої були закладені у працях Ф. Ліста. Захищаючи право своєї країни (Німеччини) займати гідне місце серед провідних держав світу, Ліст сформулював систему аргументів, в якій економіка і політичні принципи націоналізму були одним цілим. Націоналізм у цій системі ставав ідейним підґрунтям політики модернізації, конкретніше — індустріального розвитку. За аналогією з марксизмом, вважає Р. Шпорлюк, можна стверджувати, що, «вмонтувавши ідею економічного піднесення як глобального процесу в націоналістичну думку, Ліст перетворив націоналізм з утопії в "науку"» 145. Якою ж була ця система аргументів?

Ліст був націоналістом, вихованим у дусі Руссо, Гердера та ідеалів Французької революції. При цьому головним елементом, який поєднував особистість із людством, він вважав націю. Нація, у світогляді Ліста, — це даність, розвиток людства в цілому можна осягнути і зрозуміти лише через розвиток націй. Будучи палким прихильником об’єднання Німеччини, перетворення її на могутню європейську державу, а також відродження єдиної німецької нації, Ліст вважав головними передумовами досягнення цієї мети прискорене формування національної індустрії (в ширшому плані — модернізація), економічне й політичне об’єднання Німеччини, захист національної промисловості (на початку її розвитку) від конкуренції розвинутіших економік інших націй, активне втручання держави у справи національної економіки, державну підтримку сфер, які він вважав продуктивними (освіта, наука, охорона здоров’я тощо). Схема Ліста, /243/ вважає дослідник його творчості Ганс Геріх 146, — це програма перетворення національно-культурної спільноти (якою були на той час німці) на політичну націю. Націоналізм в його політико-економічних аспектах перетворився на доктрину модернізації, яка була застосована для успішного переходу в модерне суспільство. Уже в XIX ст. можна знайти приклади вдалого застосування націоналістичної доктрини модернізації: йдеться, передусім, про Німеччину та про реформи Мейдзі в Японії.

Подальший розвиток подій, зазначає Роман Шпорлюк, засвідчив: світ розвивався саме «за Лістом». Сформульована ним програма модернізації німецької нації стала своєрідною «матрицею», за якою розвивалися практично всі нації, що прагнули подолати відсталість в умовах нерівномірного розвитку. Ця програма виникла як специфічно націоналістична реакція на Промислову революцію (Р. Шпорлюк), проте згодом вона стала універсальною, до того ж настільки очевидною і загальновизнаною, що її вже не ідентифікували з іменем певного автора, як це було, скажімо, з марксизмом. Націоналізм, як доктрина модернізації, увійшов до арсеналу багатьох рухів і урядів країн Європи, Латинської Америки, Південно-Східної Азії вже у XX ст.






«Епоха націоналізму»


На початку цього нарису ми згадували про дискусію з приводу часу виникнення націоналізму. Ми можемо погодитися з тими авторами, які вказують на інтелектуальні, культурні чи навіть політичні передвісники націоналізму в різних країнах в часи, що передували його виходові на арену масової політики, й, відповідно, датують його народження XVI — XVII ст. Проте коли йдеться про «епоху націоналізму», про період, коли він змінив обличчя світу й людського суспільства, стає очевидним, що цей період розпочався Французькою революцією. Саме з кінця XVIII — протягом XIX ст. націоналізм став всесвітньо-історичним явищем.

Як відбувалась «універсалізація» націоналізму, перетворення його на глобальне явище? З 1815 р. (спроби всеєвропейської реставрації «старого порядку») і до середини XIX ст., стверджує Г. Кон, націоналізм поступово запанував в умах освічених класів Німеччини, Італії та інших центральноєвропейських народів 147. Революції /244/ 1848 p. («весна народів»), які стали також політичним дебютом націоналізму, були, за висловом Люїса Нем’єра, «революціями інтелектуалів». Можливо, ця обставина була однією з причин тимчасової поразки націоналізму в 1848 р. — він не спромігся дістати масову підтримку (Греція та Бельгія, що здобули незалежність, відповідно, у 1829 — 1832 pp. і 1831 р. були, скоріше, винятками).

Проте поза Європою націоналізм пережив свій перший тріумф. У Латинській і Центральній Америці боротьба за незалежність завершилася утворенням цілої низки суверенних чи, принаймні, окремих держав: Парагвай (1811), Ґватемала (1813), Арґентина (1816), Чилі (1819), Колумбія (1819), Мексика (1820), Перу (1821), Бразилія (1822), Болівія (1825), Уругвай (1828), Венесуела (1830), Коста-Ріка, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа (всі — 1838), Гаїті (1840), Домініканська Республіка (1844), Панама (1903). Безперечно, що суверенітет багатьох із цих країн був номінальним, формування націй у них тільки розпочиналося, націоналізм тут був ідеологією креольських еліт, а не масовим рухом, але головним у даному випадку є факт утворення нових політичних одиниць, побудованих на принципі, який у майбутньому стали називати «національним самовизначенням».

У другій половині XIX ст. — на початку XX ст. розпочався поступовий реванш націоналізму за поразки 1848 р. Очевидно, найважливішими віхами цього періоду стало об’єднання Німеччини (1867, 1879) та Італії (1861, 1870). Формування нації в цих країнах також було справою майбутнього. Вислів «ми створили Італію — маємо створити італійців» — був не просто ефектним гаслом, він віддзеркалював складну соціальну ситуацію всередині новоутворених держав (принагідно зауважимо, що з проблемою «творення нації» як політичної спільноти зіткнулися майже всі країни, які досягли незалежності).

У 1867 р. Угорщина здобула незалежність у внутрішніх справах, формально залишаючись у складі імперії Габсбургів. Поляки того ж року отримали «плацдарм» для державного відродження у Галичині. В Європі набирали силу «національні відродження» чехів, словенців, українців, румунів, сербів, болгарів, чорногорців, фіннів, норвежців та ін. До Першої світової війни незалежність здобули Румунія (1878), Болгарія (1908), Чорногорія (1878), Сербія (1878), Албанія (1912), Норвегія (1905), Люксембург (1867, 1890) та Ісландія (1908, 1944). /245/

Національний принцип дістав визнання у внутрішній і зовнішній політиці провідних держав світу. Уряди відстоювали «національні інтереси», піклувалися про національну економіку, освіту, безпеку. Навіть у царській Росії, яка була європейським форпостом у боротьбі проти націоналістичної революції, в державній ідеології з 1830-х років запроваджувався принцип «Самодержавство, православ’я, народність» — принцип ототожнення нації з державою.

Націоналізм вплинув також на інші глобальні світоглядні системи. Консерватори, які у 1815 р. прагнули відновити династичний устрій зразка «до 1789», стали відвертими прихильниками ідеї національної держави. Соціалістичний рух, який прагнув всесвітньої організації робітників, «націоналізувався» і перейшов до вирішення соціально-класових проблем у межах національних держав. Ліберали почали вимагати державного захисту для приватної власності, індивідуальних свобод та демократії. Християнство й досі переживає процес формування «національних» церков.

Дедалі відчутнішими ставали соціально-економічні та політичні чинники, що сприяли подальшій трансформації націоналізму у фактор глобального розвитку. «Індустріалізація та урбанізація послаблювали силу і престиж старої влади, роз’їдали старі зв’язки і лояльності. Винаходи та удосконалення засобів комунікації створювали умови для того, щоб дедалі більша кількість людей усвідомлювала спільність своїх інтересів, а уряди налагоджували контроль над більшими територіями. Віра в можливість і необхідність прогресу ставала загальною... а нація та держава розглядалися як знаряддя прогресу» 148. В умовах переходу від старого аграрного суспільства до нового «індустріального всесвіту», наголошує П. Альтер, ідеологія націоналізму стала знаряддям «інтеграції та мобілізації мас» 149.

Поширення загального виборчого права, створення масових партій, організацій, рухів, зростання письменності й освітнього рівня мас, виникнення масової політики, перетворення соціально-економічних проблем у питання національної, державної політики — усе це створювало сприятливі умови та інфраструктуру для подальшої еволюції націоналізму, його «масовізації». З іншого боку, саме «соціалізація» націоналізму, разом із загостренням /246/ суперечностей між державами-«націями», призвела до виникнення його крайніх форм — інтегрального націоналізму, а згодом і появи фашизму та нацизму.

Перша світова війна стала своєрідним підсумком попереднього етапу генези націоналізму. З карти Європи зникли династичні імперії (Австро-Угорська, Російська та Оттоманська) і з’явилися нові держави — Чехословаччина, Угорщина, Польща, Фінляндія, Югославія (Королівство сербів, хорватів і словенів), Ірландія, Естонія, Латвія і Литва. В Африці незалежність здобув Єгипет. Передвісником майбутнього розпаду колоніального устрою стала система «підмандатних територій». Російська імперія трансформувалася в Радянський Союз. Принцип національного самовизначення було визнано на міжнародному рівні (знамениті «14 пунктів» американського президента В. Вілсона). Водночас націоналізм еволюціонував у радикальні, тоталітарні форми, що стало однією з головних ознак його розвитку в міжвоєнний період.

Напередодні і після Другої світової війни націоналізм поширився у країнах «третього світу» і став однією з основних причин розпаду світової колоніальної системи. У 1932 р. здобули незалежність Ірак та Саудівська Аравія, а згодом Ліван (1943), Сирія (1944). У післявоєнний період утворилися або стали незалежними такі країни 150:


1946 — Іорданія, Філіппіни, Монголія

1947 — Індія, Пакистан

1948 — Бірма, Цейлон (Шрі Ланка), Ізраїль, Північна Корея, Південна Корея, В’єтнам, Індонезія

1951 — Лівія

1954 — Камбоджа (Кампучія), Лаос

1956 — Судан, Марокко, Туніс

1957 — Ґана, Малайя (з 1963 р. — Малайзія)

1958 — Гвінея

1960 — Камерун, Сенегал, Малі, Того, Конго (Заїр), Мадаґаскар, Сомалі, Дагомея (Бенін), Ніґер, Буркіна Фасо, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Кіпр, Габон, Нігерія, Мавританія /247/

1961 — Сьєрра-Леоне, Кувейт, Танґаніка (з 1964 р. — Танзанія)

1962 — Західне Самоа, Бурунді, Руанда, Алжир, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Уганда

1963 —Кенія

1964 — Малаві, Мальта, Замбія

1965 — Гамбія, Мальдіви, Сінгапур

1966 — Гвіана, Ботсвана, Лесото, Барбадос

1968 — Науру, Маврикій, Свазіленд, Екваторіальна Гвінея, Південний Ємен

1970 — Фіджі, Оман, Тонґа

1971 — Бахрейн, Банґладеш, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бутан

1973 — Багами

1974 — Гренада, Гвінея-Бісау, Мозамбік

1975 — Ангола, Сан-Томе і Прйнсіпі, Суринам, Koмори, Папуа-Нова Гвінея

1976 — Сейшели

1977 — Джібуті

1978 — Домініканська Республіка, Соломонові Острови, Тувалу

1979 — о-ви Сент-Люсія, о-в Сент-Вінсент, Кірибаті

1980 — Зімбабве, Вануату

1981 — Беліз, Антигуа і Барбадос

1983 — о-ви Сент-Кристофер і Невіс

1984 — Бруней

1986 — Північні Маріанські о-ви

1990 — Намібія, Мікронезія, Маршаллові о-ви

1993 — Еритрея


Нарешті після краху «світової системи соціалізму» і розпалу СРСР, Югославії та Чехословаччини у 1990 — 1993 pp. /248/ здобули статус незалежних держав колишні республіки цих країн.

Констатуючи той факт, що націоналізм переміг у країнах «третього світу» не варто забувати про специфіку запровадження його принципів у цій «часовій» зоні. Здобуття незалежності, звільнення від колоніального гніту і створення суверенної держави було лише початком: на перший план виступало питання «творення нації». Антиколоніальний націоналізм спочатку мав передусім негативістський, деструктивний зміст: звільнення означало руйнування колоніальних структур. Здобуття державної незалежності вимагало зміни орієнтирів: ішлося про позитивні, конструктивні завдання і функції націоналізму. І саме тут виникало і виникає найбільше проблем: національні лідери країн «третього світу» сповідують, здебільшого, націоналізм політичний, громадянський, запозичений як ідеальна модель з європейського досвіду. Але ця модель запроваджується на територіях, характерною особливістю яких є надзвичайне етнічне, культурне, мовне, релігійне та племінне розмаїття, що, у свою чергу, провокує етнічний націоналізм та сепаратистські рухи. Згадаємо лише проблеми Індії з сікхами, сепаратизмом штатів Ассам та Нагаленд, етнічно-релігійні конфлікти на Цейлоні між сінгалезами і тамілами. Подібні конфлікти мали місце в Судані, Нігерії, Заїрі та інших країнах колишнього колоніального світу. Унаслідок цього запозичена на Заході модель націоналізму в країнах «третього світу» здебільшого позбавляється ліберального змісту. Наприклад, у Камеруні, де співіснують 200 племен, 124 мови й діалекти та чотири релігії, «національну єдність» удається забезпечити лише завдяки однопартійному режимові.

Отже, націоналізм приніс країнам «третього світу» не лише визволення від колоніального гніту, а й неймовірну кількість проблем, які не вдається вирішувати за допомогою принципів «класичного націоналізму». Це провокує нові його метаморфози, радикалізацію і створює передумови для масштабних конфліктів. Націоналізм переміг як ідеологія визволення від іноземного панування, проте його успіхи як ідеології політичної і соціальної інтеграції в межах «національної держави» поки що залишаються проблематичними.

У післявоєнній Європі, незважаючи на інтеграційні процеси, націоналізм не зникає з політичної арени. /249/ Регіоналізм у Франції, Англії та Іспанії, поширення радикально-націоналістичних настроїв у зв’язку з напливом дешевої робочої сили та емігрантів зі Східної Європи, Азії та Північної Африки, вибух крайнього націоналізму в Югославії та на Кавказі, проблеми національних меншин у країнах Балтії — все це свідчить про те, що прогнози щодо кінця епохи націоналізму є передчасними.

Отже, «епоха націоналізму» триває. Проте не можна не помітити очевидних зрушень протилежного характеру, процесів, які дістали назву «глобалізації»: формування й панування транснаціональних корпорацій та економічних структур, координація економічної політики в рамках Європейського співтовариства, космополітизація масової культури, формування наднаціональних військово-політичних структур, спроби узгодження екологічної політики тощо. Проте навряд чи глобалізація є свідченням того, що людське співтовариство, принаймні та його частина, яка вийшла за межі ґелнерівських «часових зон», переходить в іншу епоху, яка має заступити «епоху націоналізму». Очевидно, було б передчасно називати її «постнаціоналістичною» чи «антинаціоналістичною». Можна припустити, що з часом людство знайде нові рецепти організації суспільства, в яких національний принцип трансформується у нову якість. Проте це справа далекого майбутнього.




* * *


Підсумовуючи все викладене, зауважимо, що теоретичне осмислення генези націоналізму в рамках різних інтелектуальних шкіл спрямоване передусім на з’ясування причин виникнення цього феномена, при цьому ми не маємо жодної теорії, яка б могла претендувати на універсальність. Націоналізм розглядається як наслідок соціально-культурних і політичних змін, породжених переходом від традиційно-аграрного до модерно-промислового суспільства (Е. Ґелнер); як штучний продукт ідеологічного перевороту (І. Кедорі); продукт тривалої еволюції етнічних, культурних ідентичностей (Е. Сміт, Дж. Армстронг); як наслідок нерівномірного розвитку (Т. Нейрн); як вияв біологічних чи соціально-психологічних потреб людської натури (А. Ґастоні, «берклійська група»); як /250/ наслідок кризи ідентичності еліт (Л. Ґрінфелд); як ідеологічний винахід, метою якого є легітимізація претензій певних держав в умовах зростання капіталістичної конкуренції (Е. Гобсбаум); як засіб підсилення централізації та уніфікації у процесі становлення держав (М. Манн, Ч. Тіллі) тощо. Кожний підхід чи теорія дають нам можливість зрозуміти один чи декілька аспектів феноменології націоналізму, проте жоден із них не може вважатися головним, вирішальним у виникненні й еволюції цього явища.

Виникненню націоналізму передувала ціла серія соціальних, політичних, культурних, соціально-психологічних, економічних, зрештою, світоглядних зрушень у житті людства, що створили сприятливі умови для виникнення такої форми ідентичності, як національна, та появі ідеологічного феномена, що відповідав цій формі ідентичності. Зрозуміло, ми не можемо розглядати до-національну епоху в історії людства як неухильне просування до «ери націоналізму». Мабуть, варто погодитися з тими авторами, які акцентують увагу на елементі випадковості у виникненні націоналізму, або характеризують його як «винахід», розумову конструкцію. З іншого боку, факт виникнення націоналізму та його колосальний вплив на історію людства свідчать про те, що він, як світоглядна система чи принцип, відповідав і поки що значною мірою відповідає певним глибинним потребам розвитку суспільства й людської особистості, принаймні, в модерну епоху. Нарешті, можна розглядати націоналізм як одну з форм самоусвідомлення й самоорганізації, винайдену людством у ході його історичної еволюції, або ж як символ, знак, ієрогліф, за допомогою якого інтелектуали дають визначення певному суспільному явищу — була б інша назва — виник би інший «ізм».

Варто також пам’ятати про те, що націоналізм був не єдиною формою реакції на глобальну суспільну трансформацію, найвиразнішими проявами якої стали Французька революція та промисловий переворот. Виникли інші нові світоглядні системи (комунізм, лібералізм, консерватизм), відчутні зміни відбулися у традиційних світоглядах (релігія). Отже, його генезу слід сприймати не як осібну еволюцію специфічного світогляду, а як вияв загального світоглядного зламу. /251/



Загальна схема, за якою націоналізм еволюціонував як світове явище, збігається з тим аналітичним поділом, який ми запропонували раніше: націоналізм з’являється як почуття, сентимент, форма рефлексії освіченої еліти (інтелектуальної чи політичної), згодом перетворюється зусиллями цієї еліти на політичну доктрину, ідеологію, світогляд, на основі яких виникає націоналістичний (національний) рух, який в ідеалі приводить до формування національної держави, або ж трансформації попередньої державної форми в національну. Подальші трансформації націоналізму визначаються конкретно-історичною ситуацією — він функціонує на всіх згаданих рівнях одночасно, або ж обмежується одним чи кількома з них. «Експорт націоналізму», як уже виробленої доктрини, уможливлює інші варіанти його еволюції, де згадані етапи й рівні функціонування можуть мінятися місцями. Нарешті, націоналізм не існує в «чистому», рафінованому вигляді. Він активно взаємодіє з іншими ідеологіями, впливає на них і сам зазнає їхнього впливу, набуваючи найрізноманітніших форм.










Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.