Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання





Частина 3

«Український проект»


Нарис 8

Українська нація


Термінологічні проблеми

Генеза: «примордіалісти»

Модерністська альтернатива

Національна свідомість (ідентичність)

«Національне відродження» чи націотворення?


У попередніх, нарисах ми розглянули теорії нації і націоналізму, що ґрунтуються на теоретичному осмисленні світового історичного досвіду. Наскільки вони відповідають історичному досвідові становлення української нації? Відомі нам теорії нації і націоналізму засвідчують, що в націогенезі є певні, спільні для всіх націй і націоналізмів риси й закономірності. Поняття «нація» і «націоналізм» у різних теоріях мають спільні родові ознаки, /259/ які відображають ці загальні риси. Отже, можна припустити, що поняття «українська нація» і «український націоналізм» також відповідають цим «стандартам».

З іншого боку, цілком очевидно, що «український варіант» становлення нації і націоналізму має певні специфічні ознаки, які роблять його унікальним. У чому полягає ця унікальність, в яких моментах «український проект» відрізняється від «класичних варіантів» націотворення — це також проблема, аналіз якої дає змогу визначити місце української нації у світовій історії. Таким чином, ми повертаємося до вже відомого нам парадоксу в осмисленні явищ, які дістали назву «нація» і «націоналізм»: для того, щоб зрозуміти «національне», маємо поставити його в контекст «вселюдського», осягаючи окреме, маємо аналізувати його в контексті загального.

Розглядаючи «український проект», ми зосередимося головним чином на теоретичних аспектах становлення української нації і націоналізму, намагаючись уникати ілюстративних моментів, звернень до конкретних фактів, емпіричного матеріалу — інакше нам довелося б просто писати історію України з погляду націогенези 1.






Термінологічні проблеми


Одна з головних ознак сучасного українського суспільствознавства полягає в тому, що не існує згоди щодо поняття «українська нація», від якого можна було б відштовхуватися в конкретних (історичних, соціологічних тощо) дослідженнях. За цієї ситуації дослідники або ж взагалі не дають визначення, покладаючись на те, що з їхньої системи аргументів аудиторія сама зрозуміє, про що саме йдеться, або формулюють «робоче визначення», пристосоване до конкретних аналітичних завдань, або ж запозичують чиєсь визначення.

Зрозуміло, тут не йдеться про необхідність створити нормативне, універсальне визначення «нації», що є /260/ неможливим (це ми вже з’ясували раніше). Мається на увазі передусім певний набір формальних ознак поняття «українська нація», які визнаються такими, що з достатньою мірою адекватності відображають суттєві ознаки спільноти, що вважає себе, або ж яку вважають інші, «українською нацією». Очевидно, що для ведення продуктивної дискусії необхідно встановити її понятійні рамки, інакше вона втратить будь-який сенс.

Як приклад згадаємо тривалі суперечки з приводу того, який визначальний чинник вкладається в поняття «українська нація» — етнічний чи політичний?

У державно-нормативних документах, зокрема в Конституції України, таке поняття як «українська нація» не визначене, хоча й уживається разом з терміном «український народ», у рамках якого об’єднуються «громадяни України всіх національностей» 2. Цілком очевидно, що на момент ухвалення Основного закону в термін «нація» вкладався переважно етнічний зміст (принаймні такий стереотип переважав і, очевидно, переважає у масовій свідомості), концепція «нації» не пов’язувалася з концепцією громадянства. Цей підхід і досі відчувається в деяких наукових розробках. «Українська нація» у такому розумінні — це передусім етнічно-культурна, мовна спільнота.

При цьому досить часто поняття «український народ» і «українська нація» ототожнюються: «Термін У. [український] н.[арод] тотожний терміну українська нація й визначає етнонаціональну спільноту, яка ідентифікує себе як власний самобутній етнокультурний та етнополітичний організм на власній споконвічній етнічній території» 3. Значною мірою таке розуміння «нації» пов’язане також із тим, що воно змішується з поняттями «етнос» і «етнічна спільнота», що є очевидним наслідком категоріальної нерозробленості сучасної української наукової термінології та надмірної заангажованості суспільствознавства в політичних справах.

Можна назвати ще декілька причин, через які «етнічний» компонент нерідко переважає у розумінні «нації» в Україні: тривала бездержавність українців (за цих умов політично-етатистська версія нації, очевидно, не мала шансів на успіх), вплив народницьких традицій в сучасному суспільствознавстві, інерція радянських часів, коли панувала етнологічна концепція нації тощо. /261/

Поряд із цим підходом існує також й інша версія — «українська політична нація». Вона базується на громадянському розумінні «нації», коли належність до спільноти визначається громадянством індивіда (згадаємо дискусію про типологію націй і націоналізмів) і наближається до моделі «нації», що ґрунтується на понятті «народного суверенітету». Цікаво, що й у цьому випадку поняття «український народ» чи «народ України» також можуть використовуватися як відповідники терміна «українська нація», але вже зовсім у іншому значенні. Ідея «політичної нації» поширилася в середовищі інтелектуальної та адміністративно-політичної еліти.

Я. Грицак наводить цікаву гіпотезу (на жаль, не згадуючи імені її автора), згідно з якою у новопосталих державах вибір концепції національної ідентичності (етнічної чи політичної) залежить від типу еліти, яка приходить до влади. Якщо це культурницька еліта, вона має схильність вибирати етнічну концепцію. Політичній концепції нації віддають перевагу адміністративні еліти. Особливістю України є те, що у її випадку обидва типи місцевих еліт зробили вибір на користь політичної концепції нації 44. Як на нашу думку, ця інструменталістська гіпотеза, досить приваблива з погляду її аналітичної комфортності, може призвести до надмірних спрощень, не кажучи вже про спірний характер твердження щодо однозначного вибору еліт.

Можна припустити, що на практиці сучасні українські еліти віддають належне як «етнічній», так і «політичній» концепції нації, намагаючись збалансувати їх, оскільки вибір на користь лише однієї з них ставить під загрозу політичну стабільність і територіальну цілісність держави й відповідно — домінантні позиції цих еліт.

Понятійний поділ на «етнічну» і «політичну» концепції нації відповідає вже відомій нам типології Ф. Майнеке (Kultumation — Staatnation). Ми знаємо, що цей поділ є теоретичним відображенням двох варіантів націогенези. В українській інтелектуальній традиції вони існували вже на початку XX ст. у вигляді двох історіографічних шкіл. Можна згадати, наприклад, концепцію нації В. Липинського та його школи як зразок «політичної» теорії нації, а також «народницьку» версію, що орієнтувалася переважно на «етнічну» концепцію нації (ще раз наголосимо на умовності цього поділу). Варто звернути увагу й на ту обставину, що процес становлення української нації, /262/ якщо розглядати його як трансформацію етнічно-культурної спільноти (Kulturnation) у політичну, відбувався в умовах бездержавності (за винятком кількох досить коротких епізодів), тобто політична концепція не мала шансів на реалізацію, тоді як етнічна значною мірою сприяла стабілізації націогенези принаймні на рівні еліт. Користуючись термінологією Е. Сміта, ми можемо ідентифікувати українців початку модерної доби як демотичну етнічну спільноту, яка мала трансформуватися в політичну спільноту — націю.

Ще раз наголосимо на тому, що йдеться про концепції, а не реалії. У даному випадку йдеться не про реальне існування «етнічної» чи «політичної» нації як такої, а про спроби визначитися щодо ознак, які, на нашу думку, є притаманними певному явищу.

У цьому контексті стає зрозумілішою проблема з визначенням змісту, який вкладається в поняття «українська нація». Згадаємо, наприклад, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» ознаки «нації» і розглянемо, яким чином можна застосувати їх щодо терміна «українська нація».

Звернемося до «об’єктивних» ознак. Загальновизнаною є думка про те, що українці як етнос були і залишаються автохтонами, отже, можна вести мову про тривале, безперервне життя цього етносу у відносно стабільних територіальних межах. Проте бездержавність українців, набагато триваліша аніж періоди державного існування, фактично перекреслює територіальну ознаку як важливу складову у визначенні «української нації»: українські етнічні землі постійно були поділені між різними державами. Якщо ж вести мову про модерну епоху, що стала часом інтенсивного формування української нації, то ми дійдемо парадоксального висновку: територіально українська нація остаточно оформилася завдяки радянському режимові, який завершив об’єднання основних українських етнічних земель у рамках Української РСР, не кажучи вже про стабільну, хоча й суто символічну, державність у рамках Радянського Союзу. Поза тим, топонім «Україна» остаточно стабілізувався як «національний» лише в XIX ст.

Інша «об’єктивна» ознака — мова. Коли сформувалася українська мова як мова «високої культури» (за термінологією Е. Ґелнера)? Перша спроба мала місце в XVI— XVII ст., проте внаслідок політичної асиміляції «українських» еліт відбулася перерва у становленні стандартизованої /263/ літературної мови, і на рубежі XIX—XX ст. почалося формування її нового варіанта, яке тривало аж до перших декад XX ст. 5 При цьому цілком очевидно, що мовна самоідентифікація українців не може однозначно ототожнюватися з національною: скільки праць, написаних літературною українською мовою, спрямовувалось на обґрунтування тези про «злиття націй», скільки «українофонів» були водночас «україножерами» або взагалі не знали своєї національної приналежності, скільки людей, що не розмовляли і не знали української мови, вважали себе українцями за національністю? З іншого боку, посилаючись на дані радянських авторів, Б. Кравченко стверджує, що «українська національна ідентичність» у 1960 — 70-ті роки панувала навіть у мовно зрусифікованих регіонах радянської України 6, що «від зворотного» підтверджує тезу про недостатність мовного критерію як детермінанти у визначенні «нації».

Якщо брати до уваги таку ознаку, як «спільність економічного життя», то доведеться визнати, що «національна економіка» в Україні не склалася й понині, особливо коли зважати на той факт, що за радянських часів, тобто в епоху інтенсивної модернізації, економіка УРСР формувалася як інтегральна частина загальносоюзної економіки. Сучасні проблеми державного й національного будівництва, регіоналізм значною мірою пов’язані саме з відсутністю загальнонаціональної економіки.

Чи можемо ми за таких обставин відмовитися від орієнтації на «об’єктивні» ознаки, визначаючи параметри поняття «українська нація»? Очевидно, ні. Парадокс полягає в тому, що «об’єктивні» ознаки, безперечно, мають велике значення, однак тоді, коли вони набувають символічної цінності, коли відбувається їхня «суб’єктивація» (у даному випадку цей термін уживається не в його філософському значенні). На це звернув увагу Дж Армстронг. Аналізуючи проблему мовної ідентичності як аспекг становлення національної ідентичності українців, він зауважував, що мова сама по собі не відіграє вирішальної ролі у становленні цієї ідентичності, вона набуває значення лише тоді, коли перетворюється на символічну цінність 7.

Так само й розуміння «території» може стати надзвичайно важливим символічним чинником у формуванні національної свідомості. Коли на рубежі XIX—XX ст. в українській суспільно-політичній думці виникла ідея «соборної» України, тобто України в межах етнічних земель /264/ (тарасівці, Ю. Бачинський, М. Міхновський), то стало цілком очевидним, що ця ідея є надзвичайно важливим елементом національної свідомості української інтелектуальної еліти і відповідно — розуміння поняття «українська нація».

Утім, доведемо наші міркування до логічного завершення. «Об’єктивні» ознаки, існуючи на рівні суб’єктивному (як символи в даному випадку), в реальному житті мають інструментальне, практичне значення. Коли вони входять у суспільну свідомість, то сприймаються як об’єктивна реальність, отже, стають «об’єктивними» і вже діють саме як об’єктивні чинники.

Усі ці спостереження підводять нас до висновку про те, що у формуванні поняття «українська нація» вирішальну роль відіграють суб’єктивні ознаки. «Об’єктивні» також мають велике значення, але вже в їхньому суб’єктивному втіленні. У цьому контексті визначення нації як «уявленої спільноти» (Б. Андерсон) та «комунікативна теорія» нації, взагалі всі теорії, що пов’язують суттєві ознаки цього явища із сферою «суб’єктивного», виглядають як найпридатніший інструментарій у дослідженні української нації.

Взаємодія, співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» ознак нації, «етнічних» та «політичних» її компонентів і відповідних чинників, розглядаються суспільствознавцями в різних контекстах, під різним кутом зору. Зокрема, ця проблема знаходить конкретніше втілення в різних поглядах на історичну генезу української нації. Можемо потішити себе тим, що в цій галузі вже сформувалися два основні «табори», які загалом відповідають поділові, що склався у світовому суспільствознавстві: маємо власних «примордіалістів» і «модерністів», про яких і йтиметься далі.






Генеза: «примордіалісти»


В сучасному українському суспільствознавстві проблема становлення української нації аналізується переважно в руслі етногенетичних або «етніцистських» концепцій. Основу цих концепцій складає система понять «етнос — народ — нація», де перше виступає родовим і здебільшого ототожнюється з другим і навіть із третім. Наведемо деякі з найчіткіших формулювань цього підходу: «Народ в якості етносу поєднує в собі всі характеристики, що визначають його як окрему спільність, /265/ котра володіє системою сталих ознак, що сформувалися історично. Відповідно до цього, етносами є народи, що перебувають як на племінній стадії розвитку, так і на стадії національного, тобто коли етнос стає народом-нацією. Отже, етнос — це родове поняття для будь-якої стадії цивілізаційного розвитку того чи іншого народу.

Взятий же в якості нації, народ характеризується, окрім властивостей, таких як мова, характер тощо, притаманних його попереднім етапам історичного розвитку, — національною свідомістю та сталою політичною організацією, що виражає його національні інтереси» 8.

Відповідним чином сформульовано аксіоматичну версію націогенези, згідно з якою українці (як етнос і народ) існують з прадавніх часів. Ще в період Київської Русі вони утворили етнокультурну (в інших варіантах — етносоціальну чи навіть етнополітичну, тобто національну) спільноту, яка в XVI—XVII ст. намагалася оформитися в національно-державну спільноту. Після існування в «латентному стані» у складі імперій вона пережила в XIX ст. період «національного відродження», наслідком якого стало формування «модерної української нації». Останній термін створює можливість для припущення, що існувала «домодерна українська нація», з якою іноді ототожнюється поняття «український народ».

Цей підхід значною мірою збігається з версією націогенези, запропонованою західними «етніцистами», зокрема Е. Смітом, Дж Армстронгом, П. Брассом, I. Лисяком-Рудницьким та ін. їхні аргументи в узагальненому вигляді зводяться до таких положень:

1. Нації утворюються не «з нуля», а на основі етнічних спільнот, реальних, чи «сконструйованих», «винайдених» іт. ін.

2. Етногенеза пов’язана з націогенезою через певні елементи культурної тяглості (символи, міфи, традиції).

3. Ці елементи культурної тяглості якісно змінюються, особливо в період націотворення, коли вони набувають інструментального значення.

При цьому на аналітичному рівні поняття «етнос», «етнічна група», «етногенез» відокремлені від понять «нація» і «націогенеза».

Сучасні українські суспільствознавці, які сповідують етногенетичний варіант націогенези, здебільшого не визнають ідеї про те, що етнічна спільнота може бути /266/ сконструйованою чи винайденою. Дехто наполягає на безпосередній антропологічно-біологічній тяглості у процесі етнонаціогенези. Досить поширеною є думка про «органічність» елементів культурної тяглості, що заперечує їхнє інструментальне значення. Як ми вже зазначали, поняття «етнос», «народ», «нація» досить часто ототожнюються. Нарешті, перебільшується чи й абсолютизується фактор безперервності в етнонаціогенезі.

Усе це складає основу примордіалістської версії націогенези українців. Ця версія є домінуючою в сучасному українському суспільствознавстві. Це можна пояснити популярністю народницької інтелектуальної традиції, до якої повертаються сучасні дослідники, а також ідеологічною та дослідницькою кон’юнктурою (термін «кон’юнктура» вживається тут у нейтральному значенні). Цілком очевидно, що в початковий період становлення державної нації, який нині переживає Україна, «соціальне замовлення» полягає в легітимізації її вимог історичними аргументами. Серед останніх найвагомішим має бути той, згідно з яким відповідна нація має якомога давніші історичні корені.

Ми вже окреслили найзагальніші риси цих підходів. Наведемо кілька конкретних прикладів. Почнемо з примордіалістських версій, що зосереджуються здебільшого на питаннях етногенези українців, як безпосередньої передумови й основи націогенези. Своєрідний соціально-біологічний варіант примордіалізму пропонує Л. Залізняк. Він стверджує, що «сучасні українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу... [...]. Українці XVI—XVIII ст. за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, самосвідомість, антропологічний тип тощо) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X — XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями (виділено мною. — Т.К.)» 9. Зрозуміло, що ця «етнокультурна тяглість» має засвідчити наявність подальшого історичного зв’язку з «національним відродженням» XIX ст., українською державністю XX ст. тощо. Л. Залізняк дещо пом’якшує радикальність своїх висновків, застосовуючи термін «праукраїнці».

Подібну аналітичну схему, але з ухилом у «культурницький примордіалізм» пропонує інший український /267/ дослідник А. Пономарьов. Український етнос, вважає він, шляхом тривалої історичної еволюції перетворився в націю. Цей процес, зокрема, знайшов відображення у зміні етнонімів-самоназв. «Етап формування українського етносу, — стверджує А. Пономарьов, — пов’язаний з етнонімом «русь», формування української нації — із самоназвою «українці». За часом перший етап охоплює історію до XII ст., другий розпочинається з XII ст., тобто від того часу, коли етнос утворив державу» 10.

Вирішальне значення в націогенезі, зауважує автор, має суб’єктивний чинник. Серед головних складників нації, що становлять її основу і розкривають внутрішню сугність, виступають національні інтереси. Останні «приводяться в рух визрілою національною ідеєю, довкола якої кристалізується етнос». Свідченням наявності національної ідеї є формування у людей національної самосвідомості, «що може виявлятися в підвищеному інтересі до національного коріння, етнічної історії, рідної мови». На цій основі формується «національна культура» та національна держава, яку А. Пономарьов чомусь називає «зовнішнім атрибутом».

Отже, на цій основі пропонується така «націогенетична концепція» (зауважимо, що поняття «етногенеза» та «націогенеза» автор уживає як тотожні): «етногенез українців слід відшукувати в київсько-руських пластах. Проте націогенетичний процес тоді було перервано і відновлено у XVI—XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого виступили: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки української нації, замішаної на козацькому грунті [...]. Щоправда, географічні кордони генетичного процесу формування українців швидко розширилися, бо національна ідея оволоділа всім населенням України, як і національний дух — в основі спільний для українців (виділено мною. — Г.К.)» 11.

Згодом, продовжує А. Пономарьов, націогенетичний процес «дозрівав» через низку етапів, відомих як національно-культурне відродження. «Розпочавшись у XVI ст. як воєнно-політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського етносу» 12. /268/

Ми вдалися до такого широкого цитування лише з однією метою — продемонструвати очевидну невиробленість термінології, що призводить до хаотичного згромадження категорій різного аналітичного рівня. Архаїзація терміна «національний», ототожнення термінів «націогенеза» й «етногенеза» (при одночасних спробах розмежувати їх), відсутність критеріїв, за якими визначається зміст цих та інших термінів (в якому значенні вживаються поняття «національний дух», «національне піднесення», «національне»?) тощо — все це не лише вади підходу до проблеми конкретного автора, а й віддзеркалення загального стану українського суспільствознавства. Утім, нас цікавить інше: А. Пономарьов намагається розв’язати дилему перервності і континуїтету в націогенезі українців, звертаючись передусім до «суб’єктивних» чинників, які справді були й залишаються найпридатнішими для цієї мети. В даному випадку це вияв найпоширенішого в сучасному суспільствознавстві підходу.

Згадаємо ще один варіант примордіалізму, назвемо його «політико-генетичною версією». На думку львівського дослідника Я. Дашкевича, вже в період Київської Русі існувала нація під назвою «русь». «...Процес формування русі як політичної та етнічної нації у IX—X ст., — стверджує автор, — відповідає тим принципам етнічності, які висуває етносоціологія у відношенні до націй, щоправда, вже після періоду Французької революції» 13. Київська Русь у цьому варіанті розглядається як «держава-імперія, багатонаціональна за своїм населенням». Цю імперію, вважає Я. Дашкевич, формувала верхівка єдиної політичної нації, що на початковому етапі утворилася з кількох етнічних елементів, серед яких переміг «східнослов’янський початковий субстрат, який таким чином перетворився на суперстрат, що асимілював норманів та іранців, приймаючи для своєї національної держави-імперії назву Русь і утворюючи вже гомогенну не лише політичну, але й етнічну націю під такою ж назвою» 14.

«Етнонаціональну» єдність Я. Дашкевич визначає такими параметрами:

1. Соціокультурна єдність (єдиний язичницький пантеон, а згодом — спільна християнська релігія «в слов’янському обряді з єдиною культовою церковнослов’янською мовою, що відіграла також уніфікуючу роль як мова єдиної руської літератури» та мова еліти). /269/

2. Єдність історії та сучасного досвіду (боротьба з Полем та її традиції, завоювання територій в IX—XI ст.).

3. Уявлення про спільне походження.

4. Колективна ідентичність (поділ на «своїх» і «чужих», який відбувався, на думку Я. Дашкевича, за етнічними та релігійними ознаками) і навіть — «високорозвинене почуття національної самосвідомості й національної гордості».

5. Почуття солідарності (передусім, усередині верхівки «політичної нації»).

До цих складників Я. Дашкевич додає також політико-державний чинник (існування держави з більш-менш визначеними кордонами та центром у Києві), соціально-економічний чинник (специфічна, притаманна лише Київській Русі, соціальна стратифікація суспільства, формування «регіональних ринків» — очевидно, мається на увазі щось на зразок «єдності економічного життя» — сам автор у даному випадку висловлюється невиразно); культурно-ідеологічний чинник (наявність єдиної давньоруської культури) 15.

Коментуючи цю версію націогенези, звернемо увагу на очевидні ремінісценції зі схеми Е. Сміта: знаходимо «етнічне ядро» латерального типу — русь, довкола якого формується «нація». Під егідою держави відбувається процес бюрократичної інкорпорації підлеглих етносів. Очевидною є також схожість з аналітичною схемою І. Лисяка-Рудницького, про яку йтиметься нижче.

Утім, повернемося до аргументації Я. Дашкевича. Фактично, якщо довести його міркування до логічного завершення, можна стверджувати, що в Київській Русі розгорталися процеси, які мало чим відрізнялися від процесів творення «націй до націоналізму» у Франції, Англії та Іспанії. Звідси можна дійти й іншого висновку — історія, чи «коріння», українців як нації сягає саме часів Київської Русі.

Якщо сприймати міркування львівського історика як гіпотезу, основану на теоретичних конструкціях Е. Сміта та І. Лисяка-Рудницького, вона виглядатиме цікавою, хоча й не новою у теоретичному плані. Якщо ж акцентувати увагу на конкретній аргументації автора, то можна помітити очевидні методологічні огріхи й суперечливість висновків. По-перше, знов-таки «нація» ототожнюється з /270/ етносом і державою (щоправда, не завжди). Звичайно, цей термін архаїзується, а разом з ним і поняття «етнічної» та «політичної» нації. По-друге, викликають певні сумніви аргументи щодо наявності в «руській нації» деяких із згаданих вище елементів єдності: «уявлення про спільне походження», «колективна ідентичність» та «національна самосвідомість» (явний архаїзм), «почуття солідарності». Навіть якщо адресувати усі ці суб’єктивні ознаки політичній та інтелектуальній еліті Київської Русі («політичній нації»), виникають сумніви щодо їхньої безперечної наявності. Знов-таки привертає увагу невиробленість категоріально-понятійної сфери: про ототожнення деяких термінів уже йшлося, згадаємо також про те, що «національна держава» та «держава-імперія» у даному випадку постають як поняття рівнозначні, що, мабуть, є неприйнятним із методологічного погляду.

Позицію Я. Дашкевича з цих питань поділяє інший львівський історик — Я. Ісаєвич. Щоправда, він безпосередньо посилається на працю Е. Сміта «Етнічне походження націй» як на теоретичне джерело своїх міркувань. Звертаючи увагу на той факт, що в етнічних груп (Я. Ісаєвич вживає термін «етнія» як кальку з ethnie) та націй на початкових етапах їхнього формування є певні спільні риси — символи, самоуявлення, уявлення про майбутнє — він доходить такого висновку: «Не є таким безперечним твердження, що «модерні» нації настільки відмінні від етнічних формацій ранішого часу, що неможливо назвати одним терміном давні і модерні спільноти. [...] Від початків існування державності, від появи етнічної свідомості простежуються певні риси самосвідомості, які зберігаються протягом наступних 1000 чи 1500 років. [...] Вважається досить переконливим погляд, що головним фактором утворення нації були події тисячолітньої давності, а не політичний рух кінця XIX ст., який сприяв консолідації, але ж ніяк не започаткував її» 16.

Мабуть, не варто повертатися до узагальненої критики згаданих примордіалістських версій націогенези українців. Зазначимо лише, що «українські примордіалісти» підходять до проблем становлення націй з тих самих позицій, що й їхні західні однодумці. Отже, можна адресувати їм ті ж самі зауваження, про які ми згадували в нарисі, присвяченому теоріям націогенези.

Звернемося до тих аналітичних пропозицій, в яких примордіалістські аргументи співіснують з модерністськими. /271/ Найцікавіший варіант такої схеми запропонував І. Лисяк-Рудницький.

Формулюючи свій варіант підходу до націогенези українців, він вводить аналітичний поділ, згідно з яким слід розрізняти поняття «народ» і «нація». «Народ» — це «етнічна одиниця», «нація» —політична. «Те, що творить народ, — писав учений, — це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (просторовий і часовий) «народний характер» 17. Нація — явище суб’єктивної сфери, це «колектив людей, що хочуть бути державою» «існування нації спирається на свідому волю її членів» . Отже, поняття «народ» і «нація», вважав І. Лисяк-Рудницький, не тотожні, зрештою, й відповідні суспільні явища, які визначаються за допомогою цих понять, виникають у різні часи і мають різний «вік». Народ, або етнічний колектив, за І. Лисяком-Рудницьким — це основа, «підбудова», на якій формується нація (у вигляді «надбудови»).

Вчений погоджувався з тим, що формування українського народу загалом завершилося «в половині першого тисячоліття нашої ери». Що ж до початків становлення української нації, то їх, на думку дослідника, «треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто набагато століть після сформування українського народного (етнічного) колективу» 19.

Аналітичний поділ, запропонований І. Лисяком-Рудницьким, дав змогу йому сформулювати свій підхід до проблеми континуїтету й перервності в націогенезі. Становлення української нації — це процес, у якому спостерігалися перерви, однак наявність «основи», народу гарантувало спадковість у націогенезі. Вчений не заперечує того очевидного факту, що в побуті, матеріальній і духовній культурі українського народу, в його мові і територіальному розселенні відбувалися зміни. Однак вони, на думку дослідника, мали еволюційний характер, і саме це забезпечувало спадкоємність розвитку, континуїтет.

У процесі становлення української нації автор виділяє три фази: княжофеодальну (від Київської Русі до Люблінської унії), козацьку (XVII—XVIII ст.) та модерну (вона починається з «національного відродження» XIX ст.). «Очевидно, — зауважував І. Лисяк-Рудницький, — /272/ помилкою було б думати, що між трьома фазами існування української нації взагалі не було ніякого генетичного зв’язку. Якщо б це прийняти, то, будучи послідовним, треба б прийти до висновку, що маємо справу з існуванням трьох зовеш окремих національних об’єктів» 20. «Генетичний зв’язок» існує завдяки «підбудові», тобто народові.

Взаємодія «народу» і «нації» в націогенезі українців, і відповідно, співвідношення елементів перервності й безперервності у цьому процесі виглядають, на думку І. Лисяка-Рудницького, так по-перше, «надбудова», тобто нація в ті періоди, коли вона існувала, абсорбувала в себе багато характерних рис «підбудови». Внаслідок цього деякі константні риси народу закарбовувалися, зберігалися і як константні риси нації в ті моменти, коли вона формувалася чи відроджувалася. По-друге, певні риси, характерні для нації, залишалися в «підбудові»: «В такому випадку, якщо «вища» сфера стала жертвою знищення, ті її вартості й традиції, що їх вона встигла тривалим способом защепити «нижчій сфері», можуть зберегтися...» 21. Найнаочніший тому приклад — козацька традиція, яка значною мірою змінила побут і колективну свідомість українців. По-третє, існували елементи безпосередньо політичної спадкоємності, представлені в діяльності політичних чи релігійних еліт (боярсько-шляхетські кола, що приєдналися до козаччини, нащадки козацької старшини, що взяли участь у національному відродженні XIX ст. та в українській революції 1917—1921 pp.). Утім, ці елементи були надзвичайно слабкими й рудиментарними. По-четверте, важливим чинником континуїтету була «постійність геополітичної ситуації», передусім, стабільність фактора зовнішньої загрози. Усі ці елементи континуїтету мають спільну особливість — усі вони є частиною «реальної традиції», що має, так би мовити, «матеріальну основу». Ця реальна традиція доповнюється свідомо сконструйованою, як це було, наприклад, тоді, коли М. Грушевський обґрунтував зв’язок між Київською Руссю та претензіями сучасників на існування української нації. (Впадає в око цілковита схожість цієї ідеї з «винайденою традицією» Е. Гобсбаума. Зауважимо лише, що І. Лисяк-Рудницький сформулював її у 1951 р., за тридцять років до англійського вченого.)

Загалом, аналітична структура, запропонована українським ученим майже півстоліття тому, виглядає привабливою /273/ й актуальною і сьогодні. Для нас вона цікава не лише тим, що дає можливість структуралізувати наші уявлення про націогенезу і визначити співвідношення останньої з етногенезою. Вражає те, що в ній ми знаходимо елементи підходів, які набагато пізніше з’явилися в західному суспільствознавстві і вважалися цілком оригінальними. Ми вже згадували про ідею «винайденої традиції» в інтерпретації І. Лисяка-Рудницького. Привертає увагу й те, що його погляд на певні елементи етнічної ідентичності, як важливі чинники континуїтету в націогенезі, навдивовижу нагадують узагальнення Дж Армстронга та Е. Сміта, праці яких з’явилися на початку 1980-х років.

Концепція І. Лисяка-Рудницького формувалася під очевидним впливом теорії поділу націй на «історичні» і «неісторичні»: розриви в «національній» історії пов’язуються в ній передусім із втратою державності та політичних еліт (розриви в історії «надбудови»). Спроба поєднати в одній аналітичній схемі етногенезу і націогенезу, не ототожнюючи їх, як на нашу думку, досить вдала, водночас надала деяким міркуванням ученого примордіалістський характер (у тій частині, де йдеться про етногенезу та про континуїтет у розвиткові етносу). Привертає увагу й помітна суперечливість у вживанні терміна «нація». Явно архаїзуючи його, І. Лисяк-Рудницький згадує про «націю» в Київській Русі (називаючи її «руською») та в козацьку добу («козацько-українська нація»). Разом з тим він заперечує наявність «нації» в модерному розумінні цього слова в давні часи 22, термін адресується передусім елітам княжої та козацької діб. Саме тому виникає термін «модерна нація», який має відображати реалії доби після Французької революції (вчений розробив також окрему концепцію формування «модерної української нації», про яку йтиметься нижче).

Подекуди міркування І. Лисяка-Рудницького мають телеологічний присмак — згідно з його аргументацією українська нація виникла тому, що вона мала виникнути. Оскільки народ продемонстрував «подиву гідну тяглість (континуїтет)», націогенеза постає у цьому випадку як генетично запрограмований процес, що розвивався всупереч будь-яким перешкодам лише завдяки фактові буття народу (етносу).

Вважаючи схему І. Лисяка-Рудницького компромісним варіантом між примордіалізмом і модернізмом, /274/ розглянемо докладніше останній, попередню зауваживши, що «модерністське» спрямування в українській суспільствознавчій традиції не має таких коренів і не настільки поширене як примордіалізм.






Модерністська альтернатива


Характеризуючи модерністську версію генези української нації як альтернативу примордіалістській, ми, ясна річ, не протиставляємо їх одну одній. Раніше ми вже з’ясували, що відмінності між примордіалістами та модерністами зосереджуються передусім у сфері термінології, і вже після цього — в методології. Головне, що відрізняє модерністські версії націогенези українців, — це, по-перше, переконання в тому, що остання розпочалася саме в модерну добу, причому «нижня» хронологічна межа націогенези досить чітко окреслюється кінцем XVIII — початком XIX ст.; по-друге, увага передусім до «суб’єктивних» чинників становлення української нації.

Німецький історик А. Каппелер, який стоїть на позиціях модерністів, звернув увагу на такі відмінності «модерної нації» від до-національних спільнот:

1. У донаціональні часи суспільства були організовані «по горизонталі», наприклад, за станами. Нації формуються «по вертикалі» (тут помітний вплив теорії Е. Ґелнера чи принаймні збіг з його міркуваннями).

2. Ідея нації в модерну добу стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В попередні часи «етнічна самосвідомість була такою складовою, але не настільки важливою. Релігія, становий поділ, династія та інші складові мали більше значення».

3. Модерна нація — масовий, а не елітарний феномен, її виникнення пов’язане з участю широких мас населення в політиці, з демократією.

4. Нація — явище модерної доби 23.

Канадський історик Б. Кравченко, спираючись на концепцію П. Брасса (національна ідентичність — це не вроджена ознака, а нова орієнтація в суспільстві, яку обирає еліта для мобілізації сил на боротьбу з іншими елітами) та К. Дойча (аналітичне розрізнення термінів «народ»—«національність»—«нація»), стосовно української історії XX ст. запропонував такі «робочі терміни» /275/ для вивчення націогепези українців: народ — це спільнота, що розрізняється за об’єктивними критеріями (мова, одяг, ритуали тощо) і є достатньо великою, щоб бодай теоретично, якщо не практично, мати можливості для цілковитого поділу праці. Відрізняється від інших етнічних категорій тим, що не надає великого значення культурним ознакам, домагаючись задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.

У процесі переходу від народу до національності (набуття національної свідомості чи національної ідентичності) культурна самобутність стає важливою передумовою формування соціальних, економічних і політичних потреб людей. Виникає відданість «груповій символіці». Національність характеризується тим, що вона налагоджує систему внутрішніх зв’язків, завдяки яким виникає можливість ефективного регулювання поведінки її членів, зміцнення і розвитку груп, які складають соціальну структуру нації. Створивши таку систему зв’язків (неформальних, чи формальних — через суспільну або ж політичну організацію), «національність вважає себе за націю і визнається такою іншими, навіть попри те, що в неї все ще може не бути власної держави. Коли нація здобуває право на самостійне чи суверенне існування, ми можемо говорити, що утворилася державна нація» 24.

На думку Б. Кравченка, вирішальним періодом у формуванні національної свідомості українців, і відповідно — у становленні української нації, було XX ст. (хоча він і визнає, що деякі суспільні процеси, які набули найбільшої сили у XX ст., розпочиналися раніше). Б. Кравченко пов’язує зміни в національній свідомості українців із зрушеннями в соціально-економічній сфері, передусім — із трансформацією українського суспільства з аграрно-традиційного в модерно-індустріальне. Ця трансформація спричинила дестабілізацію і руйнування традиційної соціальної структури українського суспільства і формування нових, модерних соціальних структур, зокрема, якісно нових українських еліт. Останні, по-перше, мали вплинути на формування української національної свідомості, а по-друге, скористатися нею як знаряддям для реалізації власних політичних амбіцій. Праця Б. Кравченка була видана ще в 1983 p., проте, як показали подальші події, логіка його міркувань виявилася правильною: наприкінці 1980-х років частина українського партійно-державного «істеблішменту» скористалася національною ідеєю та /276/ національною свідомістю мас як засобами для утримання влади. При цьому і національна ідея і національна свідомість у Б. Кравченка — суспільний продукт XX ст.

Аргументи канадського історика (як модернізаційна версія націогенези) цікаві для нас насамперед тим, що, за Б. Кравченком, створення соціальних передумов для формування національної ідентичності українців, як масового феномена, відбулося саме за радянських часів: по-перше, кардинально змінилися комунікативні можливості українського суспільства (зростання освітнього рівня населення, створення потужної системи засобів масової інформації і комунікації); по-друге, змінилася внутрішня соціальна структура української нації, в ній з’явилися верстви і групи, яких раніше просто не існувало; по-третє, іншою стала й структура національної свідомості, в ній поряд з культурним з’явився соціально-економічний компонент; нарешті, як ми вже згадували, змінилася внутрішня структура українських еліт.

Та обставина, що національна свідомість українців вже мала коріння не лише в культурній, а й у соціально-економічній сфері, на думку Б. Кравченка, стала вирішальною для життєздатності цієї ідентичності — культурна русифікація хоча й впливала на неї, проте була недостатньою для її ліквідації 25.

Визнаючи міркування Б. Кравченка цілком слушними, все ж зазначимо, що він дещо абсолютизує вплив соціальних змін на формування національної свідомості. Усі згадувані ним аспекти соціальних, а в ширшому контексті суспільних змін можна трактувати і з інших позицій. Зокрема, зростання комунікативних можливостей суспільства в рамках Української РСР могло посилити і прискорити «денаціоналізацію» суспільної свідомості українців, сприяти консервації її на рівні етнічних почуттів. Зміни в соціальній структурі, наприклад збільшення кількості етнічних українців у містах, дійсно могли сприяти створенню якісно нової соціальної бази для формування національної свідомості, проте не варто недооцінювати й інший аспект цих змін — так звану маргіналізацію етнічних українців (розмивання традиційної культурно-етнічної ідентичності та неспроможність повністю прийняти новий тип культури, який був переважно російсько-радянським) з відповідними культурними втратами. Цілком очевидно, що проаналізовані Б. Кравченком процеси мали складнішу специфіку аніж це іноді /277/ виглядає у нього, проте слід визнати, що його версія генези національної свідомості українців, яку можна розглядати також як версію націогенези, створила нові аналітичні рамки для дослідження цих процесів і значною мірою вплинула на подальші наукові пошуки в цій галузі 26.

Наостанок розглянемо ще одну «західну» модерністську версію націогенези, запропоновану Р. Шпорлюком. Американський учений вважає, що в основу аналітичної схеми, необхідної для розгляду процесу творення «модерної української нації», можна покласти, по-перше, ідею Б. Андерсона про «уявлені спільноти», а по-друге, думку Л. Ґрінфелд про те, що творення чи формування практично всіх сучасних націй відбувалося в умовах протистояння (конфронтації) з іншими націями. Крім того, Р. Шпорлюк, очевидно, вважає слушною ідею творення нації довкола «етнічно-соціального ядра» (він цього терміна не вживає), у закінченому вигляді сформульовану Е. Смітом. Нарешті, він стверджує, що в українському випадку процес націотворення від самого початку мав політичне значення, заперечуючи тим самим механічне перенесення схеми М. Гроха (згідно з якою «національне відродження» починається з культурницької фази) на «український ґрунт» 27.

Процес становлення української нації розглядається Р. Шпорлюком у контексті світової історії: поширення націоналізму, нерівномірний розвиток різних країн, виникнення конкуренції між «передовими» і «відсталими» націями. Логіка його міркувань така: Україна була «окраїною» Росії і Польщі. Останні, у свою чергу, були також своєрідними «окраїнами» передового «Заходу». В модерну епоху, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації відсталих народів, починається трансформація російського і польського суспільств у національні, відбувається становлення модерних російської і польської націй. В конкретно-історичних умовах XIX ст. українці опинилися в ситуації, коли доводилося вибирати: або перетворитися з «окраїнного» суспільства на частину цих модерних націй, або самим трансформуватися в таку модерну націю.

Оскільки українці мали певну історичну, культурну і навіть державницьку традицію (хоча й не національну в модерному розумінні цього слова), а також нечисленну, проте досить високоосвічену еліту з традиціями /278/ локального патріотизму, вибір можна було передбачити. Почалося творення «України» — уявленої спільноти, але не як чиєїсь «окраїни», а як окремої соціально-культурної і в перспективі — політичної спільноти. Цей процес свідчив не тільки про творення нації, а й про розпад і трансформацію (making, unmaking and remaking) інших націй, у даному випадку польської і російської, оскільки останні претендували на те, щоб українці залишалися інтегральною частиною цих націй, вже як модерних. Відокремлення українців від росіян і поляків, які перетворювалися на модерні нації, не означало, на думку Р. Шпорлюка, відокремлення відсталого суспільства від передового. Українці прагнули увійти в модерний світ не через посередництво інших націй, а самостійно, вони не хотіли залишатися «периферією». «Змагання за незалежність, — наголошує Р. Шпорлюк, — не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки — воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а через створення столиці власної держави [...]. Отже, український проект націотворення був не більше і не менше як спробою трансформації периферій декількох націй, які у свою чергу являлися периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з ширшим світом, з тим, що у дев’ятнадцятому, а ще більше у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці» 28.

«Український проект» розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як «українська» і саме як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а значить, вже були вражені вірусом націоналізму. Спочатку їхня аргументація на користь «окремішності» українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування «історичної козацької нації». Згодом, коли ця «історична нація» розпалася під впливом цілої низки внутрішніх і зовнішніх чинників, «українці звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття «ми», і хто належить до «інших» 29. Поступово набір «ознак», які вказували на «окремішність» українців, розширювався: додалися такі, як територія, мова тощо. Фактично йшлося про акумуляцію /279/ елементів, ознак «нації» як уявленої спільноти в рамках «українського проекту». Водночас тривало вироблення понятійного простору: усталення самоназви, переосмислення старих понять, зокрема територіальних, етнографічних тощо. Далі спрацьовує вже відома схема: «будівничі нації» запрошують до її лав «маси», відбувається «націоналізація» цих мас, залучення їх до політики.

Цікавим у міркуваннях Р. Шпорлюка є також інтерпретація геополітичних чинників «українського проекту»: у формуванні образу нації важливу роль відіграло, зокрема, об’єднання правобережних і лівобережних українських земель у рамках однієї імперії, колонізація південних земель тощо. Шпорлюк звертає увагу й на ту обставину, що процеси творення нації у складі Російської імперії та імперії Габсбургів були настільки різними, що поставало питання: «Україна — одна нація чи дві?» Спільні етнічні корені українців Австро-Угорщини і Росії не могли бути достатньою передумовою для виникнення єдиної нації. Це усвідомлювали «будівничі» цієї нації. Саме тому вони висунули ідею соборної України, саме тому вони свідомо і цілеспрямовано працювали над творенням єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, а згодом — і політичного простору. Р. Шпорлюк, ілюструючи цю думку, вдається до такого формулювання: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою — вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією» 30.

«Модерністська» концепція Р. Шпорлюка є прикладом того, як «інструменталістські» теорії нації можна застосувати на «українському матеріалі». Надзвичайно важливою є його ідея про інтер-національний зміст процесу націотворення — кожна нація утворюється у взаємодії з іншими. Вчений відходить у даному випадку від звичних схем, які подають цю взаємодію лише як відносини домінування, «русифікації» чи «полонізації» тощо. Інша думка — про те, що процес націотворення від самого початку мав політичну спрямованість чи підтекст, потребує коментарів. Об’єктивно, в перспективі, незалежно від безпосередніх намірів перших «будівничих нації», їхня культуртрегерська діяльність справді потрапляла у сферу майбутніх політичних інтересів. Проте її суб’єктивний зміст і спрямованість усе ж таки залишалися в культурницькій сфері, і в цьому відношенні схема М. Гроха не втратила свого значення. /280/

Як бачимо, «модерністські» версії націогенези українців за своїм змістом мало чим відрізняються від подібних версій, побудованих на основі європейського історичного процесу. У цьому немає нічого дивного: націогенеза українців, незалежно від її тривалості, інтенсивності і конкретно-історичних обставин, відбувалася за «сценарієм», спільним для генези усіх націй. Її специфіка полягала не стільки у змісті, скільки у формах, і саме це найкраще демонструє саме модерністський підхід. Зауважимо, що «модерністи» особливу увагу приділяють «суб’єктивним» чинникам націогенези. «Примордіалісти», для яких на першому місці стоять «об’єктивні» чинники, також звертаються до аналізу певних суб’єктивних факторів націогенези. Сферою, яка певною мірою об’єднує ці дві течії (принаймні вони обидві визнають її важливою), є проблема становлення національної ідентичності або національної свідомості українців.

Формування модерністського напряму в сучасній українській історіографії відбувалося дещо «специфічним» шляхом. Усі попередні праці, в яких досліджувалися якісь аспекти генези української нації, в межах Української РСР могли будуватися лише на ортодоксально-марксистській методології (у кращому випадку) або ж на поточних директивах комуністичної партії (у гіршому варіанті). Зрозуміло, що формально ми можемо ідентифікувати їх як «модерністські».

Становлення нації пов’язувалося з переходом від феодальної до капіталістичної формації, з появою буржуазії, з певними соціально-економічними зрушеннями, класовою боротьбою і т. ін. Оскільки на початку формально незалежного існування України більшість істориків продовжувала перебувати в рамках ортодоксально-марксистського дискурсу (інший їм був просто невідомим і на той час недоступним), будь-яка праця, присвячена становленню нації, була приречена на «модерністську» тональність. Згодом, коли інтелектуальні контакти із Заходом розширилися, з’явилися можливості для формування неортодоксально-марксистських підходів, а також тих, що не належали до марксистської традиції, але залишалися в рамках модерністських інтерпретацій. «Інтелектуальний імпорт» здійснювався як за рахунок запозичень аналітичних схем, так і завдяки безпосередньому вторгненню науковців із Заходу в український інтелектуальний простір (про що ми вже згадували). /281/

Перше академічне дослідження, безпосередньо присвячене становленню української нації, у цьому відношенні було показовим. Його автори — Валерій Смолій та Олександр Гуржій 31 — наголошували, що в їхній праці «використано традиційний понятійний апарат, прийнятий більшістю вчених країни. Автори виходили з того, що народність є продуктом феодального способу виробництва, і її характеризують такі ознаки, як спільність мови, території, господарства й культури, а також наявність певних рис характеру господарських зв’язків, етнічна самосвідомість. У процесі переходу від феодалізму до капіталістичного ладу ці ознаки кристалізуються і стають визначенішими, наповнюються ширшим якісним змістом, тобто народність переростає у вищу етносоціальну спільність, якою є нація» .

Як бачимо, аналітична схема була цілком традиційною для української радянської історіографії: побудована на класовому підході, принципах економічного детермінізму з елементами «формаційної телеології» й використанням стандартного визначення «нації», обов’язкового для всіх, чия інтелектуальна біографія включала вивчення курсу під назвою «науковий комунізм». Нетрадиційною була тема: формування української нації розглядалося як самостійна наукова проблема (автори, до речі, згадали про свого попередника К. Г. Гуслистого, який наприкінці 1960-х років намагався розробляти проблему націогенези українців у рамках офіційної методології). Незвичним було й те, що цю проблему аналізували «офіційні» історики: певною мірою це взагалі була «відповідь» паранауковим версіям, що почали катастрофічно множитися з початку незалежного існування України. Певні елементи нового можна було знайти і в авторських підходах. Зокрема, автори визнавали багатовимірність і суперечливість економічних та суспільних процесів, що призводили до формування нації, яке, за твердженням авторів, було «процесом складним і довготривалим». Звідси робився висновок про недоцільність визначення часового проміжку, в рамках якого цей процес «коливався». Це не завадило авторам визначитися із «хронологічними рамками» і зійтися на тому, що формування української нації відбувалося упродовж кількох етапів у XVII—XIX ст. — тобто, якщо користуватися термінологією, на той час ще невідомою більшості українських істориків — у рамках ранньомодерної й модерної доби. /282/

Як уже згадувалося вище, львівський дослідник Я. Грицак зробив першу спробу «реформулювати» новітню (модерну) історію України в руслі західних концепцій націогенези. Він вважає, що можна говорити про існування двох різних типів націй — «домодерних» і «модерних» (саме це, на його думку, є причиною непорозумінь між «примордіалістами» і «модерністами»). Відповідно, коли йдеться про формування «модерної» української нації, слід аналізувати процеси, що розгорталися в XIX—XX ст., коли ж ідеться про «домодерну» чи «ранньомодерну» націю — мова має йти про XVI—XVII ст. Посилаючись на відповідні міркування І. Лисяка-Рудницького та Я. Ісаєвича, Я. Грицак вказує на такий варіант, у якому елементи примордіалістської моделі узгоджуються з модерністською версією: українська історія (як історія становлення нації) вкладається в загальноєвропейський контекст. Відповідно «церковні рухи і козацькі війни XVI—XVII ст. є українськими аналогіями (очевидно, аналогами. — Г.К.) загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності — національної свідомості, а національне відродження XIX ст. — трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас» 33.

Такий підхід, як теоретичну конструкцію, можна вважати цілком виправданим. Проте, якщо довести його до логічного завершення знов-таки на рівні «теоретичних міркувань», можна згадати, що ідеологія церковних рухів та козацьких воєн XVI—XVII ст. містила певні міфологеми, що будувалися на апеляціях до історичного минулого. Звідси можна перейти до ідеї про «естафету еліт» від Київської Русі до польсько-литовської доби, звідти — до козацької доби, від неї — до «національного відродження» XIX ст. тощо. Іншими словами — реконструювати звичну схему «перетікання» української історії, яка навдивовижу нагадуватиме вже відому схему «народницької» школи, щоправда, сформульовану в інших термінах. Утім, зауважимо, що Я. Грицак не пропонує такого варіанта «рефлективної історії», а пропозиція І. Лисяка-Рудницького щодо аналітичного поділу на модерні і домодерні нації, пропагована Я. Грицаком, виглядає цілком слушною, тим більше, що в «домодерні» чи «ранньомодерні» часи термін «нація» вже існував у суспільному лексиконі, побутував у суспільній свідомості еліт. А це, у свою чергу, висуває на передній план питання — якою /284/ була ця свідомість і чи була вона «національною»? І якщо ми характеризуємо її як «національну», який зміст ми вкладаємо в це поняття?






Національна свідомість (ідентичність)


Порівняння двох «шкіл» у питаннях націогенези, які ми охарактеризували як «примордіалістську» і «модерністську», неухильно підводить нас до проблеми становлення «національної ідентичності» чи «національної свідомості». Питання про перервність і безперервність у націогенезі в даному варіанті набуває нової якості.

Найідеальніший (у прямому і в переносному розумінні) і найзручніший варіант осмислення націогенези українців і формування поняття про «українську націю», очевидно, може бути створений в рамках теорій на зразок «уявлених спільнот». І в цьому випадку проблема становлення «національної свідомості» (ідентичності) стає центральною, оскільки поняття «національна свідомість» виступає як синтез об’єктивних і суб’єктивних ознак нації. Аналізуючи процес становлення явища, яке ми називаємо національною свідомістю (ідентичністю), маємо відповісти на такі запитання: де, в якому пункті (чи пунктах) історичного часу слід шукати початки формування окремої самоідентичності українців? Коли і як українська нація почала формуватися як «уявлена спільнота»? Коли і як ця спільнота з етнічної почала перетворюватися на політичну? Відповідаючи на ці запитання, варто було б виходити з кількох засновків: по-перше, формування національної свідомості (як і націогенези взагалі), її становлення — це тривалий і суперечливий процес, а не подія. По-друге, даний процес не був фатально детермінований «історичною необхідністю» виникнення української нації, він складався з серії закономірностей і випадковостей. Романтично-націоналістична теза про те, що «покоління українського народу мріяли про незалежність і державність», у даному випадку відкидається як ідеологічний стандарт. По-третє, процес становлення національної свідомості не був безперервним і розвивався не лише по «висхідній» лінії: у ньому спостерігалися паузи, провали, періоди зворотного розвитку. По-четверте, варто розглядати його у взаємозв’язку та взаємодії з відповідними процесами в націй-сусідів. По-п’яте, розглядаючи історію становлення національної ідентичності /284/ українців, треба чітко розрізняти ідентичність культурних і політичних еліт (яка піддається хоча б приблизному аналізові) й ідентичність мас (яку принаймні до епохи статистики і соціології проаналізувати важко, майже неможливо через обмеженість відповідних джерел). По-шосте, маємо на аналітичному рівні розрізняти етнічну (культурно-релігійну, мовну) ідентичність і національну свідомість (яка є передусім політичною чи політизованою).

Національна свідомість (ідентичність) — це насамперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти й усвідомлює особливі відмінні риси даної спільноти, можна стверджувати факт існування національної свідомості (ідентичності). Тут ідеться не лише про відокремлення «ми» від «не ми». Національна свідомість набагато складніший феномен.

Е. Сміт пропонує такі параметри, присутність яких у суспільній свідомості свідчить про наявність національної ідентичності:

«1. Історична територія, або рідний край.

2. Спільні міфи та історична пам’ять.

3. Спільна масова громадська культура.

4. Єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів суспільства.

5. Спільна економіка, можливість вільно пересуватись у межах національної території» 34.

Якщо ми приймаємо аргументи Е. Сміта, то можна припустити, що наявність національної ідентичності є свідченням існування нації (реального або ж «у проекті»).

Польська дослідниця Т. Хінчевська-Геннель пропонує таке визначення: «Національна свідомість — це соціально-психологічний феномен, характерний для особистостей чи груп людей. Це прояв існування нації на певному етапі її розвитку, й водночас — необхідна умова її існування. Національна свідомість формується під впливом таких чинників, як належність до мовної спільноти, історичні традиції (у тому числі правові і звичаєві), релігія; потреба у створенні народного героя (моральної ідеї); територіальна спільність; прагнення незалежної державності. /285/ Жоден із цих чинників не є абсолютно необхідним, водночас наявність одного чи двох із них не є достатньою. Всі вони можуть змінюватися з часом» 35. Зауважимо, що згадані «чинники», або складники, національної свідомості частково збігаються з тими, про які згадує Е. Сміт, однак польська дослідниця не бере до уваги той факт, що вони водночас можуть бути (і є) складниками етнічної свідомості, не пояснює, як і чому вони стають національними.

Відповідь на це запитання ми вже знайшли у Дж Армстронга, який стверджував, що певні «об’єктивні» складові поняття «нація» стають важливими чинниками націотворення, переходячи у сферу суб’єктивного, перетворюючись на символи й міфи.

Основою еволюції, становлення «української ідентичності» Дж Армстронг вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність (континуїтет), на що роблять ставку історики та філологи, а міф про цей континуїтет. У такому випадку проблема історичної спадщини, яка є водночас проблемою легітимізації прав певної нації, виглядатиме зовсім інакше. Наприклад, запитання: «Чи було корінне населення Київської Русі предком українців?» виглядатиме так: «Чий міф про походження краще сформульований і вірогідніший?» 36.

Міф в інтерпретації Дж Армстронга — це не хибне знання, а скоріше ідеологічна конструкція, створена для певної мети. «Міф, — зауважує американський вчений, — це інтегруючий феномен, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення» 37. Якщо дивитися на проблему становлення національної свідомості українців у такому контексті, то стають зрозумілішими міркування істориків, які вважають період XVI—XVII ст. вирішальним у цьому процесі. Щоправда, як ми побачимо далі, прихильники цієї версії нерідко самі потрапляють у полон історичного міфу, характеризуючи певні вияви суспільної свідомості українців XVI— XVII ст. як «національну свідомість». Іноді це трапляється через семантичні особливості певних мов, іноді — завдяки вже звичній нам архаїзації терміна «національний».

Дослідження представників «класичних» українських історіографічних шкіл (В. Липинський, М. Грушевський), сучасні історіографічні розробки (В. Смолій, В. Степанков, Т. Хінчевська-Геннель, С. Плохій, Ф. Сисин, В. Щербак, Н. Яковенко та ін.) вказують на те, що з певною /286/ мірою достовірності можна локалізувати часи формування елементів національної свідомості українців.

На основі аналізу згаданих раніше параметрів та складників «національної свідомості» дослідники досить упевнено стверджують, що протягом XVI—XVII ст. тривав процес акумуляції у свідомості (в культурі) «українських» еліт тих елементів, які дозволяли їм відмежуватися від ширшого культурно-політичного і релігійного довкілля (недиференційованого на той час культурно-політичного простору), де панувала культура, від якої треба було «відокремитися», або ж якій треба було протистояти. (Термін «український» вживається в даному випадку умовно, на зразок того, як «французький» вживається щодо територій «Франції» до того, як вона стала Францією в сучасному розумінні.) На цей час припадають і початки формування ідеї «політичної відрубності», «самостійництва» і державницької ідеї (їх не варто ототожнювати з «національною» ідеєю, яка була інтелектуальним продуктом кінця XVIII ст.).

Говорячи про «національну свідомість» українців і про «націю», поміркованіші дослідники адресують ці поняття певним станам, не поширюючи їх на все населення тогочасних українських земель. Т. Хінчевська-Геннель згадує передусім шляхту і козацтво, як носіїв національної свідомості, інтелектуальну й частину політичної еліти 38. Такої ж думки дотримується і Ф. Сисин. При цьому «нація» у нього — це передусім «руська знать» 39, хоча йдеться і про «козацьку націю».

Очевидно, для нас уже не буде новиною архаїзація понять «національний», «національна свідомість» тощо, досить популярна серед дослідників української історії XVI—XVII ст. Проте варто було б усе ж уникати терміна «національна» щодо цього періоду. Можливо, краще вживати щось на зразок «українська», «руська», «рутенська» — загалом, «окрема» ідентичність українців як територіальної, соціальної, етнокультурної спільноти. Утім, якщо брати до уваги той факт, що навіть заповзятливий модерніст Е. Ґелнер визнавав, що початки модерної доби й відповідних форм свідомості можна знайти в європейській історії XVI ст. (зрозуміло, серед окремих представників еліт), а Б. Андерсон веде родовід «уявлених спільнот» — націй — саме з цього часу, і, зрештою, ту обставину, що українські еліти на початку «ранньомодерної доби» могли відчувати інтелектуальні впливи Європи, /287/ можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. виникли передумови для формування певної форми свідомості, яку згодом, значно пізніше, почали називати національною, і становлення якої відбулося в наступні століття. Утім це лише припущення.

У сучасній історіографії широко вживаються терміни «національна революція», «національно-визвольна війна» та інші, з явною екстраполяцією сучасного змісту поняття «національний» на явища, що належать до іншої епохи. Наприклад, В. Смолій та В. Степанков, розповідаючи про повстання, що розпочалося влітку 1648 р. під проводом Б. Хмельницького, стверджують, що воно «переросло в загальнонаціональне», а події 1648—1676 pp. характеризують як «національну революцію» 40. В. Смолій наголошує, що «на відміну від шляхти Речі Посполитої, яка лише себе вважала польським політичним народом (мабуть, ідеться про «політичну націю». — Г. К.), козацтво вважало себе лише частиною українського народу, до якого зараховувалися також шляхта, духовенство, міщанство й навіть селянство» 41. З подальших міркувань згаданих авторів стає зрозумілим, що йдеться про наявність нації у складі згаданих верств і станів і про наявність «національної еліти».

В. Степанков значно радикальніший у своїх висновках. Він вважає, що «національна революція» середини XVII ст. в Україні була типологічно близькою до Нідерландської революції (нагадаємо, що Я. Грицак також наголошує на такого роду аналогіях). На думку В. Степанкова, українські маси вже в той час були носіями «почуття націоналізму», навіть більше, посилаючись на Я. Дашкевича, він стверджує, що існував «ідеологічний рівень» національної свідомості. При цьому В. Степанков суперечить сам собі, стверджуючи, що «стара еліта не спромоглася, а нова ще не встигла розробити програму національного визволення». Таке твердження явно заперечує наявність «ідеологічного рівня» національної свідомості. Згадуючи тезу Я. Дашкевича про те, що «нації піднімалися на національно-визвольні змагання — звичайні селянські маси без елітарної ідеології, але з цілком націоналістичним ставленням до своїх національних поневолювачів», В. Степанков робить висновок, що «національна свідомість живилася почуттям ненависті до польського панування», слідом за Я. Дашкевичем явно ототожнюючи «націоналізм» із ксенофобією 42. /288/

У деяких відношеннях, очевидно, сучасні автори не оригінальні, вони лише продовжують традицію початку XX ст., коли тогочасні діячі «національного відродження» писали про український «національний рух XVII—XVIII ст.», про український «національно-культурний рух XVI —XVII ст.» 43 тощо (щоправда, будучи правовірними позитивістами, вони не наважувалися знаходити «націоналізм» серед українців XVII ст.). Таку очевидну схожість можна пояснити, зокрема, й тим, що як на початку, так і наприкінці XX ст. історики України виконують одне інтелектуальне завдання — легітимізацію національно-державних домагань української нації історичними аргументами. Маємо справу з якісним перевтіленням, реформулюванням уже відомих історичних міфів. У цьому випадку доречно буде згадати думку Дж. Армстронга щодо символічної цінності та інструментальних можливостей міфу, або ідею про «винахід традицій» Е. Гобсбаума.

В західних дослідженнях, які здійснювалися до виникнення відповідної політично-культурної кон’юнктури, період XVI—XVII ст. також характеризується в рамках термінів, пов’язаних зі словом «національний». Однак терміни «нація» і «національна свідомість» стосуються передусім політичне елітних груп та інтелектуалів. Зокрема, Ф. Сисин згадує про «руську політичну націю», функції якої виконували спочатку шляхта і князі, а після 1648 р. — козацтво 44.

Спробуємо узагальнити аргументи прихильників тези про становлення «національної свідомості» українців у XVI—XVII ст. Якщо вийти за рамки суто термінологічної дискусії і зосередитися на змісті процесів, які, на думку згаданих авторів, сприяли становленню «національної свідомості», то можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. відбувалося соціально-психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель від спільного до цього часу комунікативного й суспільно-політичного простору (зауважимо, що ця спільність була до певної міри умовною передусім через розбіжності в релігійно-культурній сфері).

Спостерігалися спроби зафіксувати цей стан речей у політичній сфері, інституалізувати його, що проявилося у формуванні державних інституцій, становленні державної бюрократії та специфічної соціально-станової ієрархії з відповідними формами політичної свідомості. В культурній /289/ сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як підґрунтя для становлення окремої, «руської», «української» форми суспільної свідомості: згадаємо хоча б «козацький міф» та його редуплікацію у XIX—XX ст.

Отже, можна було б запропонувати таку схему: якщо розглядати згадані процеси і явища як такі, що були початковим етапом становлення певної форми свідомості, яка згодом в інших історичних обставинах дістала назву національної, то аргументи деяких авторів, особливо тих, які адресують наявність елементів «національної свідомості» елітам XVI—XVII ст., можна вважати слушними. Особливе значення мав період Хмельниччини, не тільки і не стільки конкретним змістом тогочасних процесів, які були надто суперечливими і багатоаспектними, скільки його пізнішими інтерпретаціями і творенням надзвичайно живучої міфології — спочатку в літописах XVIII ст., а згодом — у діяльності неофітів «національного відродження». Водночас стає зрозумілою метафізичність та неісторичність аргументів тих, хто вважає наявність сформованої і навіть інтегральної «національної свідомості» українців у XVII ст. доведеним фактом. Привертає увагу також очевидна невиробленість понятійно-категоріального апарату та методологічна невпорядкованість їхніх аналітичних засобів.

Утім, спробуємо інтерпретувати у свій спосіб деякі аргументи прихильників «ранньомодерної» та примордіалістської версій націогенези українців саме в контексті становлення національної свідомості. Один із найцікавіших аргументів прихильників «континуїтету» — ідея про спадковість певних елементів політичної традиції за схемою «Київська Русь — княжа доба — польсько-литовська доба — козацька держава — Гетьманщина — національне відродження XIX ст.». Як виглядатиме ця досить стереотипна схема, якщо подати її в іншому інтелектуальному контексті? Звернемося з цією метою до ідей Е. Гобсбаума та Дж. Армстронга про «винайдену традицію» та міф як інструментальний чинник у націогенезі.

У цьому випадку можна зробити такі припущення: у XVI—XVII ст., тобто в період формування початків «національної свідомості» українців (цю думку поділяють більшість сучасних дослідників), політична еліта використовувала щойно реформульований міф (чи заново /290/ винайдену традицію) про «київську спадщину» для легітимізації власних політичних амбіцій, що зводилися передусім до інституалізації цих еліт у рамках існуючого політичного й територіального простору. В середині XVII ст., із переформуванням «українських» еліт, на перший план виступають інша винайдена традиція й міф (умовно назвемо їх «козацькими»), які де в чому поєднуються із попередніми у таких сферах як релігія та організація церкви з центром у Києві, звичаєве право, інституційний уклад (спроби утворити «князівство Руське») тощо.

У XVIII ст. «козацький» міф формулюється остаточно, знов-таки як елемент культурних, політичних, економіч.них амбіцій привілейованих верств (еліт). У XIX ст. «козацький» міф реінтерпретується в його «демократичнішому» варіанті, значною мірою як міф про інтегрованість «українського» суспільства в минулому. Зрозуміло, що у цьому випадку він стає частиною міфу національного, бо його творці вже жили в новітню епоху. «Київська спадщина» цього разу вже стає антикварним елементом. Усе це згодом відбивається на формуванні історичної свідомості й на позитивістських реінтерпретаціях історії і становленні двох історіографічних шкіл: М. Грушевського й В. Липинського.

Зробимо висновок: в усі згадані періоди (епохи), які представляються як «пункти поєднання» у схемі континуїтету української історії, «національна свідомість» на рівні чи то «міфу», чи то «винайденої традиції» щоразу має іншу якість, що визначається не лише накопиченням її різноманітних елементів, які нібито роблять її дедалі «повнішою», а переформулюванням цих елементів і винайденням нових. Відповідно ця «національна» свідомість у кожну із згаданих епох є відмінною, і вважати її саме «національною» в різні періоди, мабуть, недоречно. Міф про «київську спадщину» в XVI, XVII — XVIII, XIX ст. — це цілком різні за характером, інструментальними функціями, можливостями й спрямованістю ідеологічні явища. «Козацький міф» XVIII і кінця XIX ст. — очевидно, різні речі, хоча й виявлені в одному джерелі (парадокс можна знайти хіба в тому, що наприкінці XX ст. «козацький міф» залишається майже незмінним у порівнянні із кінцем XIX ст.).

Ми повертаємося до питання про перервність і безперервність (континуїтет) у становленні національної свідомості, а в ширшому плані — націогенези. У процесі /291/ культивування культурної, а часом і політичної окремішності, автономності в середовищі української політичної і культурної еліти фактично спостерігається майже повна перерва протягом значної частини XVIII ст. (загальновідомі поодинокі винятки лише підкреслюють спрямування головної тенденції).

Структура політичних лояльностей верхівки українського суспільства вмонтовувалась у російську абсолютистську систему, хоча, як доводять сучасні автори, в середовищі української еліти періодично з’являлися «автономістські» амбіції 45, які, гадаємо, також не варто було б ототожнювати з «державницькими», а тим більше «національними». Як на нашу думку, «автономна» ідентичність локальної еліти стосувалася здебільшого прагнення зберегти станові привілеї, територіальні особливості самоврядування. Це була реакція не на «національну», а на станово-територіальну асиміляцію українських земель та еліти. Навіть більше, коли йдеться про відстоювання «малоросійською» політичною елітою (чи її частиною) давніх «вольностей» і прав, як це було, наприклад, 1767 р. з утворенням Законодавчої комісії та в інших епізодах другої половини XVIII — початку XIX ст. 46, то можна припустити, що цей варіант «автономізму» скоріше був пов’язаний саме з прагненнями вмонтуватися в імперську ієрархію, щоб здобути максимум прав та привілеїв, а не з «сепаратизмом» і боротьбою за права «нації».

Можна припустити також, що на початок епохи так званого «національного відродження», яка, на нашу думку, не обмежується рамками XIX ст., а охоплює період з кінця XVIII— початку XIX ст. до 20-х років XX ст., а в деяких проявах триває й понині, специфічно «українська» ідентичність — прототип «націоналізму», не існувала як цілісне явище. Не можна заперечувати очевидне: існували політичні сепаратистські сентименти серед частини знатних родин (згадаємо хоча б місію В. Капніста до Пруссії, чи «гурток Лукашевича»); було усвідомлення культурної окремішності «малоросів» від «великоросів», зрештою, на Лівобережній Україні залишалася живою пам’ять про автономність Гетьманщини. Проте усе це були фрагменти, усі ці спогади, амбіції, сентименти не були систематизованим, упорядкованим уявленням, навіть більше, вони збалансовувалися почуттями і прагненнями зовсім іншого характеру і спрямування.

У цьому відношенні, очевидно, може бути цікавою думка канадського історика П. Маґочія, який вважає, що /292/ взагалі «національна ідентичність» доби українського «національного відродження» формувалася на основі не лише так званої «первісної етнічності», в якій «свідомість особи є усталеним і незмінним явищем, яке формують кровні зв’язки, спільне походження, мова та культура». Не менш важливою, на його думку, була так звана «ситуаційна або факультативна етнічність», у рамках якої може формуватися система різноманітних лояльностей, нерідко, здавалося б, несумісних. У багатонаціональних державах, стверджує далі П. Маґочій, виникає ситуація, коли найзручнішою формою «національного самовизначення» особи (він цього терміна не вживає) буває одночасне співіснування декількох лояльностей. Зокрема, на українських землях у XIX ст. цілком природною була ситуація, коли дехто вважав себе як малоросом (українцем), так і росіянином.

Водночас у процесі «національного відродження» виникла структура взаємовиключаючих лояльностей — коли вважалося, що неможливо одночасно бути і поляком і українцем, або ж українцем і росіянином. В одній із своїх статей, вперше опублікованій у 1989 р., П. Маґочій писав: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни (і в іншому контексті: становище українців у радянській Україні до сьогоднішнього дня) можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з іншого...» Такий підхід видається значно продуктивнішим аніж ті, що виключають із процесу «національного відродження» певні верстви чи особистості, які були «асимільовані», «русифіковані» чи «полонізовані». Як на нашу думку, він може бути застосований і в дослідженнях, присвячених структурі національної свідомості діаспор, не в останню чергу — української.

Очевидно, вирішальним періодом у становленні «національної свідомості» українців стали XIX—XX ст. Ми вже згадували про історичний нарис, присвячений перетворенню національної ідентичності в масовий феномен і про зміну природи цієї ідентичності (Б. Кравченко). Наведемо приклад того, як ця ідентичність формувалася на рівні еліти і в її «первісному» вигляді. Оскільки у XIX ст., коли, власне, відбувався процес становлення національної свідомості українців як культурного феномена (самоусвідомлення), він знаходив відображення передусім у /294/ літературній сфері, Г. Грабович пропонує розглядати його саме крізь призму літературних процесів. «...Кількома, далеко не пропорційними етапами, — пише він, — протягом одного сторіччя здійснюється перехід від провінційної до національної свідомості». Цих етапів, на думку автора, було п’ять:

1. Котляревський та «котляревщина». Відбувається відокремлення «української стихії» (етносу, народної культури) від російської, заперечення спільного з російським канону, «на базі своєрідного нативізму» проектується нова ідентичність, яка «накреслюється моментами емоційності, чуттєвості, народного етосу як такого і характерно розпливчастої, виразно неінституалізованої, стихійної (недиференційованої) пам’яті».

2. «Історія Русів» і преромантики. «Основний момент тут — заякорення загального почуття тотожності й окремішності в історичній пам’яті. Ця пам’ять ще обумовлена «домінантою ностальгії, сентименту і літературних конвенцій». Важливим елементом цього етапу є також відкриття нового мовного стилю, і не бурлескного, як у І. Котляревського, і не «народного», а «високо-середнього» (очевидно, йдеться про початок конструювання стандартизованої мови).

3. Починається «критичне усвідомлення». Цей період пов’язаний з Т. Шевченком і кирило-мефодіївцями. Успадковане від попереднього етапу, цього разу вже «протонаціональне» і «протополітичне», українське самоусвідомлення набуває рис критичної програми. Критичне самоусвідомлення на цьому етапі має міфічно-містичну, релігійно забарвлену форму («Книга буття українського народу» М. Костомарова, міфічний ключ поезій Т. Шевченка). Т. Шевченко постає справді центральною фігурою цього етапу. «Суть перелому, що його здійснює Шевченко, — стверджує Г. Грабович, — полягає, як на мене, не так у тематизованому (історіософському, націотворчому) змісті його слова ... а в самому голосі, в переоцінці, навіть відкритті, суб’єкта, індивідуальності. Власне тим ... уможливлюється новонароджена національна свідомість: не регіоналізмом .., а новою універсальною концепцією людини, якою можна було озброїтися проти гегемонії російського універсалізму...» (Виділено мною. — Г. К.). /294/

4. Пошевченківська доба. Центральною постаттю цього періоду є П. Куліш (важливу роль відігравав також і М. Костомаров). З Кулішем, вважає Г. Грабович, по-перше, починається «послідовний історичний ревізіонізм» минулого в ключі універсальних, раціональних цінностей; по-друге, закладаються основи раціоналістичного осмислення майбутнього нації «саме в прагматичному плані — як культуртрегерство, як своєрідна культурологічна «інвестиція»; по-третє, від нього починається «проблематизація українськості, тобто її трактування власне в ключі інтелектуальної, пізнавальної проблеми і власне в контексті світової думки».

5. Уособленням цього етапу є М. Драгоманов. З ним завершується процес національного самоусвідомлення як такого, формування концепційного виміру політичного націотворення (хоча, зазначає Г. Грабович, останнє продовжується й у XX ст. і триває й понині). Нові параметри цього самоусвідомлення — секулярність, соборність і цілісний євроцентризм. Змінюється і сам стиль цього самоусвідомлення: відбувається остаточний перехід від романтичних мотивів на рейки раціонального, позбавленого романтичного міфологізму та містицизму, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному і національному 48.

Вказуючи на те, що згадані етапи були віхами еволюції одного явища, Г. Грабович водночас заперечує «лінійність» у розумінні цього процесу: справді, кожний етап виводив самоусвідомлення українців на вищий ступінь, проте усі вони були значною мірою синхронними і співіснували на певних відрізках часу. Можна розвинути цю думку далі: оскільки процес націотворення тривав також протягом усього XX ст. і не завершився й понині (Г. Грабович визнає це), можна припустити, що риси усіх згаданих етапів можна знайти на будь-якому відрізку часу, пов’язаному з черговим варіантом «національного відродження». Про це переконливо свідчать, зокрема, події останнього десятиріччя. Тут можна знайти у стислому вигляді всі виділені Г. Грабовичем етапи: і повернення до наївного нативізму, і ностальгічні спогади про козацьку добу з відповідною ідеалізацією та міфологією, і месіаністсько-містичні моделі, і релігійний культ Шевченка, і пошуки універсальної концепції людини, і нові варіації «проблематизації українськості» (каламбур О. Толочка про «Україну між чимось і чимось» може слугувати прикладом /295/ навмисної абсурдизації цих пошуків), і, зрештою — очевидні спроби частини інтелектуалів формулювати національну свідомість у рамках раціоналістичного вибору. Наостанок зауважимо: якщо розглядати процес становлення нації як «уявленої спільноти» з погляду формування «національної ідентичності», то можна зробити таке припущення: «будителям сплячої нації» фактично довелося не стільки відроджувати, скільки заново конструювати її в уже якісно нових термінах, починаючи з головного — формування уявлення про себе як про націю, становлення національної свідомості саме в сучасному розумінні цього поняття, фактично — з творення «уявленої спільноти», а не з її «відродження». Це міркування виводить нас на інший сюжет: як відбувався процес, що дістав назву «національного відродження», якими були специфічні риси українського варіанта цього процесу, зрештою, чи є правомірною ця назва?






«Національне відродження» чи націотворення?


Як ми вже з’ясували у попередніх нарисах, термін «національне відродження» є ідеологічним винаходом XIX ст., надзвичайно популярним серед інтелектуальних еліт так званих «неісторичних» націй. У самій назві цього терміна міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне «відродитися». Оскільки у XIX—XX ст. саме інтелектуальні еліти були мозком чи й нерідко безпосередніми організаторами «національних відроджень», а наукові дослідження були невід’ємною частиною відповідних ідеологічних конструкцій того часу, цей термін цілком природно стабілізувався в арсеналі суспільствознавства й дістав права наукового. У нього навіть з’явилися відповідники: іноді йдеться, наприклад, про «пробудження націй» — хтось вдало назвав це явище «синдромом сплячої красуні».

Термін «національне відродження», очевидно, варто брати в лапки, підкреслюючи тим самим його умовність. Загалом, здається, можна було б запропонувати альтернативний термін — націотворення, оскільки і за змістом, і за формою українське «національне відродження» було саме творенням нації, і суб’єктивний чинник мав вирішальне значення для «започаткування» цього процесу. В даному контексті нового значення набуває запропонований /296/ Р. Шпорлюком термін «український проект»: націотворення було б неможливим без такого проекту. Нація мала виникнути спочатку в уяві діячів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями.

Зрозуміло, що цю взаємодію не слід розуміти механістично: нібито купка інтелектуалів винайшла чи запозичила ідею «української нації» і спробувала застосувати її на практиці (згадаймо консервативну критику націоналізму І. Кедорі або, наприклад, закиди на адресу українського руху як наслідку «польської» чи «німецької» інтриги). Інтелектуали, «будителі нації», у своїх пошуках відбивали певні загальні тенденції суспільного розвитку, вони були дітьми свого часу, діяли в цілком конкретних суспільних умовах і значною мірою їхній духовний світ був породженням цих умов. Якщо у першій половині XIX ст. націоналізм для більшої частини Європи був новиною, справді інтелектуальним винаходом, то після «весни народів» він став загальносвітовою тенденцією, і Україна у цьому відношенні не була винятком.

В українській історіографії вже є праці, в яких дається систематизований виклад подій, що становили суть «національного відродження», причому саме в руслі деяких сучасних теорій нації і націоналізму 49. Тому ми не будемо поринати у фактографію і зосередимося на деяких інших, крім згаданих, теоретичних аспектах проблеми «національного відродження».

Як ми вже згадували, мабуть, не варто обмежувати хронологічні рамки «національного відродження» періодом XIX — початку XX ст. Цей процес охоплює значно ширший період. І в такому випадку варто було б вести мову або про декілька «національних відроджень», або про єдиний, але багатоаспектний і багатовимірний процес, у якому, подібно до націогенези, була б своя діалектика перервності і безперервності. Спробуємо виділити кілька етапів у цьому процесі.


Перший етап. Тривав з кінця XVIII ст. до кінця 20-х років XX ст. Розпочався як «культурницька» течія, перейшов, за схемою М. Гроха, в ідеологічну, а згодом у політичну стадію, досягнувши апогею в період /297/ української революції 1917—1921 pp. і створенні української держави. Протягом 1920-х років у радянській Україні повернувся на рівень культурного «відродження», щоправда, в масовіших масштабах. У політичній сфері трансформувався в «націонал-комунізм». Завершився у 1930-ті роки внаслідок масового терору і знищення значної частини національної інтелігенції.

На західноукраїнських землях хронологія і зміст цього етапу загалом схожі, проте з останньої чверті XIX ст. відбувається також значно виразніший процес побудови елементів громадянського суспільства в рамках «національного відродження», який консервується в умовах другої Речі Посполитої, даючи простір радикалізації українського націоналізму у відповідних формах. Припиняється наприкінці 1930-х років з анексією Західної України і поширенням тоталітарного режиму на цю територію.


Другий етап. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Сценарій той самий: розпочинається як «культурницька» течія серед «шістдесятників», у цьому ж середовищі політизується, досягає рівня політичних програм. В офіційному політичному просторі реалізується у вигляді обережного, лояльного «автономізму» частини партійної еліти. Припиняється з погромом початку 1970-х років, однак у «латентному вигляді» існує як дисидентський рух.


Третій етап. Друга половина 1980-х — 90-ті роки. Знову-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», виходить на рівень політичних програм і реалізується у формі незалежної української держави. Можна було б сказати, що триває й далі, оскільки принаймні на рівні декларацій і частково на рівні суспільної практики відбувається формування української нації (щодо змісту цього поняття існують різні думки, про що ми вже згадували). Однак термін «відродження» в даному випадку потребує уточнення, оскільки очевидними є занепад матеріального підґрунтя культури, розпорошення інтелігенції і розвал інфраструктури освіти, науки тощо.

Як бачимо, у процесі націотворення створюється певна «матриця», логічна схема, яка періодично під дією різних чинників і на різних історичних етапах самовідтворюється в іншому якісному вимірі, щоразу в коротший історичний термін. Елемент безперервності, а точніше регенеративності, у цьому процесі забезпечується наявністю інтелігенції, яка була й залишається ключовим соціально-культурним елеметом цієї черги «відроджень». /298/

Зрозуміло, що це значною мірою спрощена картина. Передусім зауважимо, що логічна схема: «культурне відродження — ідеологічний рівень — політична програма (рух)», запозичена у М. Гроха, в українському випадку потребує коректив. Зокрема, на думку Р. Шпорлюка, націотворення (nation-building) та націоналізм (ідеться про Україну) слід розглядати як політичні з самого початку, «навіть тоді, коли ті, хто бере участь у національному русі, заперечують будь-які свої політичні наміри чи не надають своїм діям політичного значення, чи наполягають на тому, що їхньою єдиною метою є наукова інтерпретація народної культури, фольклору чи місцевої історії» . Владу, вважає Р. Шпорлюк, не слід розуміти лише в класичному варіанті як чисто політичне явище. Може бути й влада культури: право і здатність виробляти й поширювати символи, цінності та ідеї. Отже, з міркувань Р. Шпорлюка можна зрозуміти, що «будителі нації», маючи цю владу, опосередковано і нерідко навіть незалежно від своїх первісних суб’єктивних намірів, об’єктивно потрапляють у сферу ідеології і відповідно — політики, їхня «культурницька» діяльність особливо в певних суспільно-політичних умовах набуває політичного значення.

Ці думки варто брати до уваги, коли йдеться про українське «національне відродження», чи націотворення, особливо в запропонованому вище варіанті. Ми переконалися, що кожний з «етапів» чи циклів починається з «культурництва». Проте на кожному етапі це «культурництво» має прихований, а часом і явний політичний підтекст. Навіть більше, в рамках кожної «культурницької фази» завжди існують елементи безпосередньо політичні. Наприкінці XVIII — на початку XX ст. це був політичний сепаратизм В. Капніста та членів «гуртка Лукашевича», в епоху «шістдесятників» узагалі спостерігалися спроби створення організацій, метою яких була агітація за вихід України зі складу СРСР 51, зрештою, в період «перебудови» культурницькі ініціативи започатковувалися людьми, які мали абсолютно чітку політичну мету і їхнє «культурництво» було не більше як тактикою. Отже, схема «політизації культурництва» не існує у чистому вигляді.

Цікаві спостереження щодо механізму і спрямованості «національних відроджень» знаходимо у П. Маґочія. Українське національне відродження, зауважує він, розглядається або: «1. як однобічний процес усе більшої національної свідомості, яка з’являється передусім серед інтелігенції і лише після цього передається масам» (такий /299/ підхід сповідували як «народницька» (М. Грушевський), так і «консервативна» (Д. Дорошенко) школи в українській історіографії); або «2. як дещо складніший розвиток, який характеризується різними стадіями, кількість і хронологічні межі яких різні автори по-різному інтерпретують (І. Лисяк-Рудницький 52, Дж. Решетар, О. Прицак)» . Обидві схеми, вважає П. Маґочій, виходять з телеологічних настанов, згідно з якими «національне відродження» розглядається як наперед обумовлений процес, а його наслідки — з позицій успішності у досягненні головної мети — самостійної держави 54.

Визнаючи ці зауваження П. Маґочія цілком слушними, звернемо увагу на те, що й сам він також пропонує «стадіальну» схему розвитку «національного відродження» з більш-менш чітко окресленими хронологічними етапами 55, і в цій схемі ми знаходимо ті ж самі телеологічні настанови. Щоправда, як ми вже знаємо, канадський історик відмовляється від ідеї «монолітної лояльності», пропонуючи ідею «ситуативної етнічності», і це значною мірою компенсує недолік його схеми. Утім, як на нашу думку, при побудові будь-яких схем періодизації уникнути телеологічних настанов практично неможливо.

Отже, підсумовуючи все сказане вище, доходимо висновку: термін «національне відродження» може використовуватися як науковий інструментарій лише у певному контексті і з відповідним коментарем, при цьому завжди слід пам’ятати про його ідеологічні корені. Для того, щоб охарактеризувати загальний процес становлення української нації в модерну добу, очевидно, коректнішим буде вживати термін «націотворення», коли йдеться про свідому діяльність певних соціальних чи суспільних груп та політику. «Національне відродження» як процес формування і «соціалізації» національної ідеї, як «масовизація» національної свідомості — тривалий, суперечливий і багатовекторний процес. У цьому процесі були моменти перервності, стагнації і зворотного розвитку. Він був варіативним, багатоаспектним.





* * *


Як бачимо, комплекс проблем, пов’язаних з визначенням поняття «українська нація», генезою самого явища, цілком збігається з проблемами, що досліджуються світовим суспільствознавством у загальнотеоретичному /300/ ключі. Загальновідомо, що Україна протягом тривалого часу не привертала увагу авторів теоретичних праць з питань становлення націй і націоналізму. Ситуація змінюється, і, як вважає Я. Грицак, завдяки невиробленості багатьох сюжетів, багатству інтелектуальних парадоксів і складності дослідницьких проблем українська історія може бути «великим пробним каменем, який виявляє чинність тих чи інших теорій, навіть якщо вони безпосередньо не стосуються України» 56. Варто зауважити, що будь-яка історія будь-якої європейської країни не поступається українській ані складністю проблем, ані «багатством інтелектуальних парадоксів» і також може бути «пробним каменем» для будь-якої теорії, хоча й не таким великим.

Очевидно, справа в іншому: наскільки теоретичні висновки, зроблені на основі аналізу українського історичного досвіду, збігатимуться з відповідними міркуваннями, сформульованими при дослідженні історії інших націй, і де можна знайти розбіжності (останнє завдання, здається, не містить великих евристичних можливостей). Чи «вмонтовується» історія української нації в якісь загальні теоретичні конструкції? Зауважимо й таке: українська історія — це не «об’єктивна реальність», яка є мірилом адекватності якихось суб’єктивних побудов — це також цілком суб’єктивна версія, відображення не «того, що було», а «того, що ми уявляємо».

Проблема націогенези українців, наприклад, є багато в чому показовою саме з погляду методології і саме з погляду подібності до загальнотеоретичних пошуків, основаних на досвіді інших націй, і розбіжності з ними. Розгляд цієї проблеми дає підстави стверджувати, що на аналітичному рівні слід розрізняти етногенезу й націогенезу, поняття «етнос» і «нація», і вже в рамках цього поділу розглядати спільні риси згаданих явищ і процесів (це досить давно практикується в західній соціології). Однак у сучасній українській суспільствознавчій літературі традиції народницької школи і радянської офіційної етнології залишаються домінуючими і поняття етно- і націогенези здебільшого ототожнюються навіть у працях деяких «модерністів». Зрозуміло, що в «історичній реальності» (яка для нас є також умовною) ці два явища і процеси були тісно пов’язані. Проте даний зв’язок не варто розуміти механістично — нібито в певному пункті історичного часу етногенеза переросла в націогенезу, /301/ «етнос» перетворився на «націю», як це роблять деякі сучасні автори. Очевидно, націогенеза взагалі могла не початися, вона переривалася і припинялася незалежно від факту існування етносу. Якщо формулювати механізм взаємозв’язку коректніше, очевидно, можна стверджувати, що з якогось моменту ці процеси могли іноді відбуватися паралельно, іноді збігатися, що етногенеза справді утворювала ґрунт для націогенези, але вона не припинилася з початком останньої тощо.

Ця проблема є віддзеркаленням іншої, в методологічному плані набагато масштабнішої, — ідеться про співвідношення перервності і безперервності в націогенезі. Етногенетична концепція в більшості її проявів перебільшує значення безперервності в націогенезі. Хоча це й відповідає певній традиції і освячено іменами видатних дослідників минулого, евристичні можливості такого підходу, як на нашу думку, вже вичерпані. Український історик О. Толочко зазначав, що «така увага української історіографії саме до ідеї безперервності є певною реалізацією комплексів, бо потай ми всі знаємо, що українська історія не є неперервною. [...] Більш евристичним для нас мало б бути зосередження саме на моментах перериву. [...] Вони нам прояснять, і в тому числі в етнічних процесах на нашій території, значно більше, ніж спроба назвати це все нацією, і уявляти тисячолітній розвиток лише в одному терміні» 57.

Викликає інтерес і той факт, що історія становлення української нації та етносу виглядає справжнім зразком у давній суперечці «примордіалістів» і «модерністів», навіть у контексті світового суспільствознавства, знов-таки з погляду схожості проблем і аргументів. Саме в цій історії можна знайти надзвичайно цікаві й продуктивні аргументи на користь обох напрямів, причому висновки і припущення, які на перший погляд видаються суперечливими, насправді доповнюють один одного, будучи різними варіантами осмислення певного процесу.

Отже, «український проект» дає досить широкі можливості для всебічної «апробації» загальнотеоретичних конструкцій (ідеться не про величину «пробного каменя», а про можливості його застосування). Не менш показовим у цьому відношенні є також теоретичне осмислення іншого явища — українського націоналізму.










Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.