Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання





Нарис 9

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ


«Націоналізм» в українській інтелектуальній традиції

Історична генеза

Проблеми типології

«Інтегральний націоналізм»

Проблема взаємодії і взаємовпливів



У цьому нарисі автор не ставив перед собою мету дати вичерпний аналіз українського націоналізму як суспільно-історичного явища. Ця проблема потребує окремого, можливо й не одного, дослідження. Ми звернемо увагу лише на певні її аспекти, які, на наш погляд, мають важливе значення для формування відносно нової аналітичної структури, в основі якої — вже відомі нам теорії нації і націоналізму. /303/





«Націоналізм» в українській інтелектуальній традиції


Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Важко сказати, з якої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще не мало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних та (іноді) політичних прав нації. В полеміці Б. Грінченка і М. Драгоманова (1892— 1893), присвяченій проблемам українського руху, «український націоналізм» здебільшого згадувався саме в такому контексті, як альтернатива «шовінізмові». 58 Наприклад, Б. Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки...», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців 59.

На рубежі XIX — XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм». Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них кляс — національна буржуазія, яка називає себе «інтелігенцією», намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює «інтелігенція» народ на сліпу їй службу» 60. Цікавою можна вважати й ту обставину, що найзавзятіше тоді таврував «буржуазний націоналізм» публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. «Буржуазний націоналізм на Україні, — стверджував він у 1911 p., — чимраз вище підносить свою голову. Він виявляє явну тенденцію стати вождем загальнонаціональної опозиції [...]. Він вже починає прищеплювати робітничим масам отруту своїх ідей [...]. На наших очах він /304/ вибивається в силу, і силу, нам шкідливу, боротьба з котрою, в добре зрозумілих інтересах українського робітництва, є для нас конечною» . Не менший інтерес викликає і той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).

Тогочасна українська ліберально-демократична інтелігенція (або, за термінологією того часу, поступовська), яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні 62. В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» М. Грушевський у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 р. він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами» 63.

Крім того, термін «націоналізм» стосовно своїх ідеологічних конструкцій досить активно вживали діячі українського руху, які справді висловлювали деякі радикально-націоналістичні, ксенофобські ідеї. Йдеться передусім про М. Міхновського та його однодумців 64, які в 1902 р. створили Народну українську партію. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її [...]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична...» 6 Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості».

Очевидно, саме з цього часу в політичній свідомості української інтелігенції закарбувалося розуміння «українського націоналізму» як радикальної ідеологічної течії і політичного руху з виразними елементами національної винятковості, агресивності і ксенофобії. Після поразки української революції 1917—1921 pp. термін «націоналізм» був досить швидко монополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі як на еміграції, так і на тих етнічних українських землях, що опинилися у складі держав-сусідів. Як безумовне кредо /305/ українського націоналізму остаточно визначилася відома тріада принципів: незалежність, державність і соборність української нації. Публікація у 1926 р. книги Д. Донцова «Націоналізм» і дискусія довкола неї в українській публіцистиці 66, вихід праць ідеологів ОУН Ю. Вассіяна, М. Сціборського та інших у 1920 — 30-ті роки 67 привели до того, що ідентифікація «українського націоналізму» з відповідним політичним рухом та ідеологією (у даному випадку — ОУН) стала усталеною традицією, данину якій віддавали і дослідники, і політики, і публіцисти, як радянські, так і західні. Зокрема, у працях Дж. Армстронга та О. Мотиля «український націоналізм» ідентифікується саме з радикальним націоналізмом. Щоправда, ці автори пропонують розрізняти український націоналізм дореволюційного періоду і після поразки української революції 1917—1921 pp. Перший із них, або «націоналізм» з малої «н», як зауважує О. Мотиль, не мав проблем з тим, щоб поєднати національні прагнення із загальнолюдськими й демократичними ідеалами. Другий, «Націоналізм» з великої «Н», був радикальною течією, в якій загальнолюдські та національні цінності протиставлялися 68.

І. Лисяк-Рудницький пропонував розрізняти націоналізм у «широкому значенні», як «поняття, однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом» (зокрема, він писав про те, що в ідеології Кирило-Мефодіївського братства український націоналізм був новим елементом) , та у вузькому розумінні, як поняття, що «набрало партійного забарвлення» у зв’язку з появою у 1920-ті роки українського політичного руху, який перебрав назву «націоналістичного». В даному випадку поняття «український націоналізм» ототожнюється з терміном «інтегральний націоналізм» 70.

У радянській Україні вже з початку 1920-х років з’являється словосполучення «український буржуазний націоналізм», спочатку в директивних документах Комуністичної партії (більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течії і політичні угруповання, які вважалися конкурентами правлячої партії у сфері «національного питання». З кінця 1920-х років, коли радянський націоналізм як адаптована форма російського націоналізму перетворився на ідеологію модернізації, /306/ термін «буржуазний націоналізм» перетворився на універсальне знаряддя у боротьбі з будь-якими виявами національної свідомості, культури, ідеологічними чи політичними напрямами, які не збігалися з державною ідеологією в галузі «національного питання» і могли (чи вважалося, що могли) загрожувати пануванню цієї ідеології або стати основою для сепаратистських тенденцій.

«Наукові» розробки відповідно перетворювалися на розширені коментарі партійних постанов і ретельно відфільтрованих цитат «класиків». При цьому, як ми вже згадували, поняття «український націоналізм» мало досить широкий спектр. До лав «українських націоналістів» потрапили і представник консервативної політичної думки В. Липинський, і ліберальні демократи М. Грушевський, С. Єфремов, і навіть соціал-демократи В. Винниченко, Л. Юркевич та ін. 71 Цікаво, що таке трактування терміна суто формально (якщо позбавити його ідеологічного навантаження) збігається з «широким» розумінням «націоналізму», тим, що існувало в українській інтелектуальній традиції до початку ідеологізації цього поняття.

У сучасній українській науковій літературі й публіцистиці поки що немає усталеного розуміння терміна. Оскільки він, по-перше, залишається ідеологічним ярликом, по-друге, може трактуватися надто широко, сучасні автори вживають конкретніші й ідеологічно «цнотливіші» поняття: «національна свідомість», «національний» чи «національно-визвольний рух», «українство» тощо. Якщо в західному суспільствознавстві «хаос дефініцій» виник на основі методологічного плюралізму, то в Україні основною причиною непорозумінь є методологічна криза суспільствознавства, пов’язана з крахом офіційної ідеології радянських часів і вакуумом у категоріальній сфері (можна, щоправда, тішитися тим, що західне суспільствознавство також уже досить давно перебуває в тяжкій методологічній кризі).

Щоправда, в наукових 72 і деяких ідеологічних розробках 73 поступово викристалізовуються підходи, що ґрунтуються на осмисленні «західних» теорій націоналізму. Таким чином, ідея про багатовимірність поняття «націоналізм» дедалі більше сприймається позитивно. З іншого боку, легальне існування в Україні політичних партій і рухів, що претендують на звання націоналістичних і /307/ сповідують «націоналізм» як політичну ідеологію, залишає в ужитку «партійне» розуміння поняття. Нарешті, на рівні масової свідомості «націоналізм» традиційно, як і за радянських часів, асоціюється з національною ворожнечею, нетерпимістю, агресивністю, чому сприяє як досвід міжетнічних та міжнаціональних конфліктів у Югославії, на Кавказі та в Прибалтиці, так і політичний екстремізм деяких націоналістичних партій і рухів в Україні.

Завершуючи цей огляд, очевидно, варто наголосити на тому, що «український націоналізм», так само як і «націоналізм» узагалі — це передусім поняття, категорія, за допомогою якої визначається явище чи сукупність явищ, що мають спільні характерні ознаки. Подібно до слова «націоналізм», поняття «український націоналізм» спочатку було сформульоване в публіцистиці і лише згодом перейшло в наукову термінологію. Воно й понині існує в «паралельних просторах» і активно вживається як у науковому, так і в політико-публіцистичному мовленні. Ця обставина породжує численні проблеми з термінологією.

Говорячи про український націоналізм як про явище, ми можемо визначити його передусім як форму колективної свідомості, як політичну доктрину (політичну ідеологію) і, зрештою — як політичний рух. У загальному плані український націоналізм — це світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй загалом і української нації зокрема.






Історична генеза


Проблема історіогенези українського націоналізму безпосередньо пов’язана з проблемою націогенези і передусім становленням національної свідомості. Щоправда, тут ми маємо відразу вивести за рамки нашої дискусії питання про давність походження українського націоналізму. Якщо з’ясування генеалогії української нації залишає простір для аргументів як модерністів, так і примордіалістів, то спроби задавнити, архаїзувати поняття «український націоналізм» (хоч як це не дивно, але такі спроби мають місце) виглядають просто анекдотичними. Нашим першим і головним засновком буде те, що український націоналізм у будь-якій його формі і незалежно від того, в рамках якої інтелектуальної традиції ми вживаємо відповідний термін, є явищем модерної доби. /308/

Спочатку історичний сценарій (чи, може краще сказати, макросценарій) генези українського націоналізму мало чим відрізнявся від європейського. Націоналізм виникає в середовищі інтелектуальної еліти як почуття, сентимент, зусиллями цієї еліти оформлюється в набір доктринальних принципів і, зрештою, виходить на рівень політичної організації, стає рухом.

Як це виглядає на конкретнішому рівні? Протягом XIX ст. український націоналізм пройшов у своєму саморозвиткові три фази: зародившись на зламі XVIII—XIX ст. на соціально-психологічному рівні як суміш станових амбіцій нащадків козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової, «різночинської» інтелігенції, він під впливом дії зовнішніх чинників, про які йтиметься далі, оформився в нову форму етнічної, а згодом національної ідентичності інтелектуальної еліти українського суспільства (у цьому значенні ототожнення понять «націоналізм» і «національна свідомість» буде справедливим). Через кілька десятиліть він став елементом світогляду певної її частини — саме тоді й виникає «український проект», а наприкінці XIX ст. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний рух, завдання якого було «класичним» для східноєвропейських націоналізмів — «покликати» до політичного буття маси, перетворити їх на «націю». Щоправда, становлення українського націоналізму як політичної доктрини, як сформованої політичної ідеології відбувалося головним чином у рамках його радикального відгалуження, так званого «інтегрального націоналізму».

На «політико-ідеологічному» етапі своєї генези український націоналізм став елементом політичних програм практично всіх напрямів українського руху початку XX ст., передусім тих, що не визнавали себе «націоналістичними», навіть більше, поборювали «націоналізм». Лише радикально-націоналістична течія обрала назву «націоналістичної», тоді як інші, трактуючи «націоналізм» з позицій домінуючих у цих течіях ідеологій, відмовлялися від неї.

Як уже згадувалось вище, ідеологічне і політичне оформлення українського націоналізму на зламі XIX— XX ст. було спровоковане також могутніми соціальними чинниками. В руслі «модернізаційної» теорії сучасні дослідники сформулювали підхід, який ми умовно назвемо гіпотезою «опосередкованого впливу» (Р. Шпорлюк, /309/ І. Хімка та ін.). У загальних рисах вона виглядає так: перехід імперій до індустріальної модернізації і виникнення у пануючих націй відповідних типів націоналізму (як доктрини модернізації) викликали кризу архаїчно-аграрного українського суспільства. Фактично розгортався процес зміни типу суспільства в імперіях, до складу яких входили українські землі. Для українців ці зрушення були зумовлені не внутрішніми чинниками органічного розвитку (зокрема, соціально-економічними), а зовнішніми — потребою центра-метрополії в модернізації. Індустріальна модернізація (перехід від традиційно-аграрного суспільства до індустріально-модерного) призводила до розбалансування традиційної соціальної структури, властивої українцям, породжувала серйозні соціальні, соціально-психологічні й культурні проблеми і змушувала політично активну частину українського суспільства, передусім інтелігенцію, шукати адекватну відповідь. Оскільки на цей час національна ідентичність української інтелектуальної (вона ж і політична) еліти вже існувала у достатньо сформованому вигляді (також значною мірою як наслідок «інтелектуального імпорту»), то, хоча ця відповідь й формулювалася у термінах різних ідеологій, елементи націоналістичної доктрини в ній у більшості випадків були присутніми. Щоб упевнитися в цьому, досить уважніше розглянути програми українських політичних партій початку XX ст. 74

Звідси можна зробити такий висновок: український націоналізм, як ідеологія і форма політичного руху, був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім наслідком. Модернізація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції в ареалі традиційно-аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей у термінах модерної доби на ідеологічному рівні призводили до визрівання «культурницького», а з ним і «політичного» націоналізму, безпомилково охарактеризованих охоронцями імперської неподільності Росії як «современный этап южнорусского сепаратизма» 75.

Отже, можна зробити висновок, що модернізаційна теорія у варіанті Е. Ґелнера «спрацьовує» при аналізі українського націоналізму, якщо застосовувати її не як догматичну конструкцію. /310/

Аналізуючи становлення національної свідомості українців, ми дійшли висновку, що цей процес розвивався за схемою «згори вниз»: інтелектуальна еліта (яка деякий час була й політичною елітою) виробляла новий тип світогляду, що надавав іншої якості попередньому почуттю етнічно-культурної «окремішності» українців від сусідів, яку З. Когут характеризує як «малоросійську ідентичність» і яка на початку XIX ст. зійшла на рівень місцевого патріотизму (йдеться про Лівобережну Україну) 76. Безперечно, цю схему не варто розцінювати як лінійну: мав місце і зворотний вплив та взаємодія. Зокрема, була наявною та «етнографічна маса», що розглядалася спочатку як аргумент на користь «окремішності» українського народу та його еліти від польського і російського народів, а згодом — як об’єкт перетворення в націю.

Цей новий тип світогляду (чи суспільної свідомості) можна охарактеризувати як націоналізм уже тоді, коли одним із центральних його елементів стає ідея суверенності українського народу, але як ідея демократична. Згідно з програмою кирило-мефодіївців, як відомо, Україна мала стати незалежною республікою у складі слов’янської федерації — і це ми трактуватимемо як елемент націоналістичної доктрини.

Взагалі еволюцію українського націоналізму як світогляду можна розглядати також як процес накопичення певних елементів цього світогляду в колективній свідомості: усвідомлення себе як окремої культурно-мовної спільноти, культивування цих аспектів «окремішності», протиставлення і порівняння себе із сусідами і концептуалізація такого стану речей, усвідомлення територіального ареалу власної спільноти, виникнення ідеї політичної суверенності українців тощо.

Ця схема, так само як і згадана вище ідея про «фази» розвитку українського націоналізму, має суттєвий недолік, на який слід звернути увагу: вона, як і багато розглянутих раніше теорій націй і націоналізму, побудована на телеологічному принципі «самодостатньої еволюції». Складається враження, що існують «гени», які задають програму майбутнього розвитку організму під назвою «українська нація», чи «український націоналізм». У ході цього розвитку має з’явитися типовий набір ознак, спільний для будь-якого націоналізму. Внутрішній розвиток українського націоналізму постає в даному варіанті як закономірність, а всі зовнішні впливи — як низка випадковостей, /311/ що заважають чи, навпаки, сприяють внутрішньому розвиткові. Неважко помітити, що ця ідея закладена в основу багатьох сучасних теоретичних досліджень націй і націоналізму (Е. Сміт, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум, Л. Ґрінфелд та ін.), отже, український націоналізм не виглядає тут оригінальним — ані як явище, ані як аналітична категорія.

Утім зауважимо, що, по-перше, йдеться не про те, чи є згадані аналітичні конструкції адекватним відображенням певних історичних реалій. Вони є узагальненнями того, що ми вважаємо реаліями, виходячи з нашого знання про минуле. По-друге, в даному випадку йдеться про націоналізм як про світоглядну систему, а такі системи, безперечно, відповідають саме еволюційному способові розвитку.

Досить продуктивною у науково-теоретичному осмисленні генези українського націоналізму видається також теорія «нерівномірного розвитку» в різних її варіантах. Україна була, як доводить Р. Шпорлюк, периферією імперій, які, у свою чергу, були периферіями Заходу. Отже, існувала своєрідна «багатоступенева нерівномірність» розвитку, що спровокувала нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство, яке опинилося в «аутсайдерах». Це викликало відповідну реакцію його еліт, про яку вже йшлося.

Інший аспект застосування теорії «нерівномірного розвитку» — це «територіальна нерівномірність» у внутрішньому розвиткові українського націоналізму. Йдеться про, якісні відмінності цього процесу на західноукраїнських землях і на Наддніпрянщині, що були наслідком квазіколоніального становища цих земель. Історичний час плинув неоднаково в різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про наявність двох українських націоналізмів. Цікаві спостереження щодо цього можна знайти у згаданих вище статтях П. Маґочія та Р. Шпорлюка 77 (хоча ці автори користувалися іншою термінологією). Цей аспект генези українського націоналізму, досить добре досліджений емпірично, потребує теоретичних узагальнень, що, очевидно, є справою майбутнього.

Утім, уже й сьогодні можна помітити, що на західноукраїнських землях, де надзвичайно великий вплив /312/ на формування національної свідомості справили контакти з наддніпрянцями, розпочався процес побудови чогось на зразок «громадянського суспільства», що відповідним чином позначилося на генезі українського націоналізму. Загальновідомо, що в цьому регіоні він мав значно більше можливостей для легального існування в рамках громадянських інститутів, аніж на Наддніпрянщині. Водночас конкуренція з польським націоналізмом, що значно загострилася внаслідок дії соціально-економічних чинників, сприяла виникненню радикальних тенденцій, які остаточно сформувалися під час української революції 1917—1921 pp. та після її поразки.

На Наддніпрянській Україні розвиток націоналізму в легальних формах був неможливим унаслідок протидії політичного режиму. Це, з одного боку, перешкоджало ідеологічному та організаційному оформленню першого, послаблювало його, а з іншого — привело до виникнення національного радикалізму, найвідомішими речниками якого були М. Міхновський і Д. Донцов (згадаємо також, що у формуванні деяких радикально-націоналістичних організацій провідну роль відіграли саме «наддніпрянці»).

Повернімося до аналітичного поділу, згідно з яким генезу і функціонування українського націоналізму можна розглядати на трьох рівнях: соціально-психологічному (націоналізм як настрої, почуття), ідеологічному (націоналізм як доктрина, світогляд, система ідей) і політичному (націоналізм як політичний рух). Тут ми можемо знайти ще один аспект «нерівномірності розвитку», цього разу з погляду внутрішнього розвитку націоналізму. Зокрема, в радянській Україні націоналізм фактично був позбавлений можливості конституюватися на політичному рівні або ж функціонувати як ідеологія: про це свідчить доля українського «націонал-комунізму», ОУН після анексії західноукраїнських земель, нечисленних нелегальних організацій чи окремих постатей, які наважувалися сповідувати націоналізм у 1950 — 80-ті роки. Навіть більше, загальновідомо, що націоналізм переслідувався і на соціально-психологічному рівні, натомість відбувалася масштабна індоктринація масової свідомості ідеологією «інтернаціоналізму», прихована й відверта русифікація і насадження «радянського патріотизму», в основу якого був покладений адаптований радянським режимом новий варіант російського великодержавного націоналізму.

На Західній Україні, передусім у Східній Галичині, в міжвоєнний період, незважаючи на досить жорсткі політичні /313/ умови, в яких перебував український рух, він усе ж таки мав можливості для легальної діяльності, навіть для формування представницьких інституцій. Тут український націоналізм до певного часу, а саме до анексії Західної України Радянським Союзом, досить успішно функціонував на всіх трьох згаданих рівнях. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР призвело до поступової ліквідації українського націоналізму в цьому регіоні на рівні політико-ідеологічному, проте на соціально-психологічному рівні він виявився тут досить життєздатним.

У цій ситуації надзвичайно велику роль почала відігравати українська діаспора. Тут націоналізм досить успішно функціонував на всіх трьох рівнях, хоча, за вже відомою традицією, самоназву «націоналістичної» перебрала лише одна політична течія. Проте елементи націоналістичної доктрини традиційно залишалися компонентами політичних програм більшості політичних напрямів у діаспорі. Варто пам’ятати й те, що саме націоналізм діаспори став одним із потужних чинників ідеологічного та інституційного оформлення націоналістичного руху в Україні наприкінці 1980-х — на початку 90-х років.

Саме в цей період внутрішня структура українського націоналізму в Україні знову стає «повною». Найменше послаблення ідеологічного диктату правлячої партії за часів «перебудови» дало простір для виходу саме націоналістичного сентименту, а незабаром — відновлення українського націоналізму в Україні на рівні як ідеології, так і політичного руху. В сучасній Україні він функціонує на всіх згаданих рівнях (деякі його постулати стали навіть базовими елементами політики держави), очевидною є його поширеність на соціально-психологічному рівні у традиційно «націоналістичних» регіонах країни.

Варто ще раз нагадати, що згаданий поділ є передусім умоглядним. Це аналітична структура, яка пропонується для зручності аналізу. Зрозуміло, що реальність є набагато складнішою. Наприклад, коли йдеться про існування націоналізму як соціально-психологічного явища, не можна ототожнювати його лише з культурно-етнічною ідентифікацією особистості — він може проявлятися і як політичні настрої та почуття. Згадана структура також не може бути ієрархічною — політичний чи ідеологічний рівень функціонування націоналізму не розглядається як «вищий» щодо соціально-психологічного. Зрештою, межа між згаданими рівнями є цілком умовною. Це стає очевиднішим, коли ми звертаємося до питання про типологію українського націоналізму. /314/






Проблеми типології


Чи існує «окрема полиця» для українського націоналізму? Чи варто взагалі шукати таку «полицю»? Прагнення типологізувати явище, що має назву «український націоналізм», завжди буде пов’язане з небезпекою впасти в гріх чистої метафізики. Якщо ми визнаємо факт існування феномена під назвою «український націоналізм», ми маємо визнати також і те, що він не існує у «чистому вигляді», що він є багатоаспектним і поліморфним, зрештою — що він розвивається, змінюється, набуває іншої якості. Відповідно, постає питання про об’єкт типології. Як класифікувати український націоналізм кінця XIX ст. і кінця XX ст.? Чи підпадає він під якусь одну, спільну типологію?

Зрозуміло, що однозначної відповіді на ці запитання немає. З одного боку, «вмонтовуючи» український націоналізм в рамки будь-якої типології, побудованої на узагальненні та аналізі світового чи європейського історичного розвитку, ми маємо можливість для порівнянь на найзагальнішому рівні. З іншого боку, визнання за українським націоналізмом певних рис і ознак, які дають можливість класифікувати його в рамках певної типології, обов’язково призведе до неповноти узагальнення, оскільки на різних історичних етапах, у різних ситуаціях український націоналізм мав різні риси й ознаки. Вихід, мабуть, усе ж таки є: по-перше, слід визнати умовність класифікацій, по-друге, спиратися на ті типології, які дають простір для варіацій в їхніх рамках.

Звичний ярлик «буржуазний», який застосовувався щодо українського націоналізму радянськими суспільствознавцями, зрозуміло, мав суто ідеологічне значення, його науковий зміст був нульовим. Історичний парадокс полягає саме в тому, що український націоналізм у відповідний для цього час не був буржуазним, і саме це великою мірою позначилося на усьому ході української історії. Утім, ідентифікація націоналізму з певним класом чи певними соціальними верствами як аналітичний принцип використовується суспільствознавцями в усьому світі, і звичайно — не тільки марксистами. І якщо ототожнювати появу націоналізму як світогляду чи певної доктрини з певною соціальною верствою чи класом, то його «українську версію» слід адресувати інтелігенції. Згадаємо також характерний для радянської історіографічної школи поділ на націоналізм пануючих і поневолених, /315/ великих і малих націй, коли за останніми визнавалися політично та історично прогресивні риси.

Цікаво, як у свій спосіб типологізували український націоналізм суспільствознавці, завданням яких була «ідейна боротьба проти українського буржуазного націоналізму». Ю. Римаренко, наприклад, стверджував, що «український націоналізм має, так би мовити, різні масті», в «таборі української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, якщо розглядати питання в історичному плані, — писав він у 1974 p., — діяли націонал-реакціонери, що відображали інтереси великих землевласників, великої буржуазії...; націонал-ліберали, соціальною базою яких була велика й середня українська торговельна буржуазія та українські обуржуазнені поміщики ... і націонал-демократи, що відображали інтереси міської дрібної буржуазії, куркульства та дрібнобуржуазної інтелігенції» 78. Така «субкласифікація» у рамках класового підходу могла б служити й аналітичним інструментом (принаймні в рамках певної методології), коли б не очевидна ідеологічна заангажованість, яка призводила до того, що головним завданням було не зрозуміти, а спростувати.

Звернімося до інших прикладів. Згідно з найпопулярнішою і найвідомішою типологією Г. Кона український націоналізм, на перший погляд, має всі ознаки «східних» чи східноєвропейських націоналізмів. Він виник і розвивався в авторитарних, закритих суспільствах, значною мірою грунтувався на емоціях, міфологізації минулого. Його носієм через брак інших, «національно орієнтованих», верств була здебільшого інтелігенція тощо. Важливо врахувати особливості української новітньої історії, зокрема тривалу бездержавність українців (або їхню «квазідержавність» у складі СРСР), а також ту обставину, що формування української нації відбувалося переважно в рамках авторитарних чи тоталітарних політичних режимів. Якщо брати до уваги той факт, що український націоналізм у будь-яких формах був об’єктом репресій, то можна дійти висновку, що він залишався переважно в рамках «східної» моделі.

Якщо звернутися до іншої, спорідненої з типологією Г. Кона, класифікації Л. Ґрінфелд, то за сукупністю домінантних ознак український націоналізм слід віднести до категорії «етнічних, авторитарно-колективістських» націоналізмів. Особливо ця категорія пасує українському варіантові «інтегрального націоналізму». Утім, оскільки /316/ Л. Ґрінфелд допускає варіативність застосування її схеми й умовність поділу, можна припустити, що в певний період своєї історії український націоналізм був також носієм ознак, притаманних «громадянському, ліберально-індивідуалістичному» націоналізмові, хоча в такому вигляді він ніколи не існував як цілісне явище (і тоді слід інакше дивитися й на типологію Г. Кона). Елементи такого типу націоналізму ми можемо знайти в політичних програмах українських партій початку XX ст., у діяльності Центральної Ради й урядів УНР і ЗУНР, в ідейних настановах найвпливовіших західноукраїнських партій міжвоєнного періоду, в публіцистиці дисидентського руху 1970-х років тощо.

Зрештою, ми вже знаємо, що бінарні класифікації стосовно націоналізму не виправдовують себе, оскільки вони не враховують багатофакторність і багатоаспектність розвитку націоналізму (чи націоналізмів). Навіть у тому випадку, коли певний націоналізм, зокрема український, здавалося б, підпадає під категорії «східного», «етнічного», «культурницького» тощо, з’ясовується, що ці ознаки, по-перше, не завжди відповідають «зразкам», на основі яких формулювалися ці дефініції, а по-друге, в ньому досить легко знайти ознаки протилежного типу націоналізму.

Звернімося до інших типологій. За Л. Віртсом, український націоналізм, як рух, тривалий час залишався партикулярним, або ж, за типологією Е. Сміта, сепаратистським, націоналізмом. Його головним завданням було відокремлення, досягнення автономії і незалежності для української етнічної спільноти. Водночас типологія Е. Сміта «не спрацьовує» в тому відношенні, що український націоналізм із сепаратистського перетворюється на інтеграційний (не змішувати з інтегральним! — Г. К.) не після, а до здобуття незалежності: ідея «соборної України» остаточно сформувалася, як відомо, в 90-ті роки XIX ст.

Можна й далі застосовувати відомі нам типології щодо українського націоналізму, проте й наведених уже прикладів цілком вистачає, щоб зрозуміти: універсальна типологія, навіть для одного, українського, націоналізму неможлива. Щоправда, коли будувати типологію на принципі «домінантних ознак», можна сконструювати приблизно таку типологічну схему: український націоналізм зародився і значний період своєї історії розвивався як націоналізм «східного» типу, як етнічно-культурний, сепаратистсько-інтеграційний націоналізм бездержавної /317/ нації з елементами громадянського, ліберального націоналізму. Мабуть, ця схема враховує основні особливості функціонування й генези українського націоналізму. В неї є лише один недолік — вона не має практичної пізнавальної цінності, оскільки базується на еклектичному змішуванні різних типологій, а значить сама класифікація втрачає сенс.

Отже, вихід, очевидно, полягає в тому, щоб застосовувати принцип «домінантних ознак» лише для класифікації українського націоналізму в конкретно-історичному контексті. Проте й у цьому випадку будь-яка типологія буде неповною.

Можна, спираючись на думку П. Альтера, припустити й таке: український націоналізм взагалі не існував як єдине, цілісне явище. В різні періоди новітньої української історії виникали й діяли різні українські націоналізми, які не лише об’єднувалися набором певних спільних принципів та ідей, а й протистояли один одному.

Наведемо такий приклад: центральною ідеєю українського націоналізму (якщо вважати його єдиним явищем) була державність нації. Проте чи існував єдиний, так би мовити, універсальний «проект» української нації та державності? Можна ідентифікувати принаймні чотири моделі нації, вироблені українською інтелігенцією: народницька (М. Грушевський), консервативно-елітаристська (В. Липинський), тоталітарно-елітаристська (Д. Донцов, теоретики Організації Українських Націоналістів), класово-соціалістична (українські соціалісти та націонал-комуністи). Кожній із цих концепцій відповідала модель державного устрою української нації. Постає питання: як розглядати відповідні ідеології: як варіанти українського націоналізму, чи як різні українські націоналізми?

Як ми пам’ятаємо, в деяких уже згадуваних нами типологіях присутній так званий «інтегральний націоналізм», який вважається окремим історичним типом націоналізму. В українській історії «інтегральний націоналізм» також має місце, але чи можна вважати його історичним типом саме українського націоналізму?






«Інтегральний націоналізм»


Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму» заслуговує особливої уваги з двох причин. По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні /318/ організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих контроверзій.

По-друге, є суто науковий аспект проблеми: потребують уточнення термінологія і поняття, що застосовуються в аналізі «інтегрального націоналізму», і, зрештою, необхідно з’ясувати місце і роль цього напряму в загальній еволюції українського націоналізму.

По-третє, як ми вже зазначали вище, український націоналізм у формі організованого політичного руху розвивався здебільшого саме як «інтегральний націоналізм».

Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. Дослідники здебільшого використовують термін «інтегральний націоналізм» як родове поняття, в рамках якого об’єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини XX ст. (До речі, це ще один приклад того, як ідеологічний винахід переходить у наукову термінологію: К. Гейз «легітимізував» цей термін як науковий, хоча він свого часу був самоназвою цілком конкретного націоналізму.)

Дж Армстронг, спираючись на висновки К. Гейза, дає такі характеристики «інтегрального націоналізму»:

1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.

2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.

3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність.

4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації».

5. Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням «вищої біологічної життєздатності нації» 79. /319/

Ці риси, на думку Дж. Армстронга, були спільними для націоналістичних рухів, що з’явилися в Європі у 1920-ті роки. Український «інтегральний націоналізм» у цьому плані не став винятком, тим більше, що як рух та ідеологія він значною мірою був продуктом копіювання європейських зразків. І. Лисяк-Рудницький вважав, що «у доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.)» 80. Щоправда, на думку Дж. Армстронга, в українському варіанті «інтегрального націоналізму» можна знайти «міцні елементи ліберальних, демократичних, а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір» 81.

Ми не будемо сперечатися щодо правомірності застосування терміна «інтегральний націоналізм» до українського радикального націоналізму 1920 — 30-х років, нагадаємо лише, що самі представники цього напряму користувалися іншими самоназвами: «організований націоналізм», «революційний націоналізм» тощо. Термін «інтегральний націоналізм» ми визнаємо як «робочий».

Зауважимо також, що поряд з «інтегральним націоналізмом», уособленням якого дослідники вважають Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її попередників (Леґія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) існував споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий «донцовський» націоналізм. Між донцовським «чинним націоналізмом» і так званим «організованим націоналізмом» (ідеологія і рух ОУН), хоча вони й були спорідненими явищами, існували досить серйозні розбіжності. «Організований націоналізм» при всіх своїх крайнощах пропонував певну конструктивну програму і мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як «чинний націоналізм» Д. Донцова був, передусім, набором емоційних закликів і не являв собою системи . З іншого боку, навряд чи ОУН мала б такий успіх і вплив у західноукраїнському суспільстві кінця 1920 — 1930-х років, коли б психологічний ґрунт не був підготовлений «донцовським» націоналізмом. /320/

Одна з найпопулярніших тез ідеологічних критиків і противників українського «інтегрального націоналізму» — його спорідненість, духовна й ідеологічна, з німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом. До певної міри ця теза, якщо відмовитися від примітивного ідеологічного таврування самими термінами («фашизм», «нацизм»), відповідає дійсності. Деякі ідеологи ОУН безпосередньо запозичували ідеологічні конструкції італійських фашистів, а очевидна орієнтація на Муссоліні й Гітлера як на основні фігури в ревізії Версальської системи, що позбавила Україну будь-яких сподівань на незалежність, є загальновідомою. Культ сили й дії, волюнтаризм, ірраціоналізм, харизма лідера, елементи расистських теорій тощо — усе це також споріднює український «інтегральний націоналізм» з фашизмом і нацизмом.

Проте варто звернути увагу також і на фундаментальні розбіжності, що дають підстави відмовитися від методу формальних аналогій і не ототожнювати український «інтегральний націоналізм» з нацизмом і фашизмом. По-перше, український «інтегральний націоналізм» був ідейною течією і політичним рухом бездержавної нації, а якщо формулювати коректніше, нації, яка щойно втратила державність. По-друге, як зазначає І. Лисяк-Рудницький, німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм були продуктом індустріальних і урбанізованих суспільств (щодо Італії 1920-х років як «індустріального й урбанізованого» суспільства можуть виникнути певні сумніви), тоді як український варіант «інтегрального націоналізму» виник в аграрному, економічно відсталому суспільстві. Тому, вважає дослідник, «найближчих родичів українського націоналізму» слід шукати серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи, таких, як хорватські усташі, словацькі глінківці, румунська Залізна Гвардія, польський радикально-національний союз тощо.

Зрештою, стверджує І. Лисяк-Рудницький, «український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків» 83. На думку вченого, існував цілий комплекс соціально-економічних і політичних причин, що створили передумови для появи українського «інтегрального націоналізму»: господарський застій, безробіття інтелігенції, аграрне перенаселення, /321/ адміністративне свавілля поляків у Західній Україні й водночас — неефективність традиційних легальних українських партій, становище українців в СРСР тощо.

Можна погодитися з тим, що український інтегральний націоналізм виник на основі певних специфічних передумов, характерних саме для розвитку української нації у період між світовими війнами. І все ж таки слід враховувати, що як ідеологія і рух він не був оригінальним явищем. Поява цієї течії була цілком природним наслідком поразки української революції 1917— 1921 pp. і водночас — виявом глобальнішої тенденції до радикалізації націоналістичних рухів у період після Першої світової війни. (Можна припустити, що будь-який націоналістичний рух, який розвивається в умовах нерозвиненого громадянського суспільства, матиме радикальний характер.) Водночас ідеологія «інтегрального націоналізму» являла собою цілу низку доктринальних запозичень із популярних на той час расових, етатистських, елітаристських та інших теорій, з долученням певних, традиційних для української політичної думки кінця XIX — початку XX ст., постулатів. Це стосується як «батька» українського радикального націоналізму Д. Донцова, так і найвидатніших теоретиків Організації Українських Націоналістів (М. Сціборського, Ю. Вассіяна та ін.).

Слід також уникати однобічності в оцінці деяких внутрішніх рис українського «інтегрального націоналізму». Наприклад, ця течія майже безумовно визнається тоталітарною. І це, певною мірою, відповідає дійсності: програми ОУН 1929 та 1939 pp. формулювалися як програми побудови тоталітарного монопартійного суспільства з елементами корпоративної системи на зразок італійської. Організаційна структура ОУН, принципи стосунків загалу і керівництва — все це також свідчить про тоталітарність «інтегрального націоналізму» як політичного руху. Проте існували серйозні розбіжності між деклараціями і практикою. По-перше, ОУН від самого початку свого існування не була єдиною організацією: зокрема, існував Провід з нечисленними структурами, що складалися з політичних емігрантів, і масова «крайова організація». Між ними постійно точилися суперечки, що врешті-решт призвело до розколу ОУН. Це ставить під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН. По-друге, відомо, що під час Другої світової війни ОУН змінила ідеологічну орієнтацію з «тоталітарного націоналізму» на /322/ «демократичний націоналізм». Хоча це іноді й розглядається як тактичний крок, наступний розкол в ОУН (відхід «двійкарів») свідчить про те, що це було виявом певних внутрішніх тенденцій, що також змушує нас обережніше ставитися до звинувачень інтегрального націоналізму в «тоталітарності». Нарешті, після останнього розколу ОУН усередині 1950-х років, коли рух остаточно звільнився від ревізіоністів, його можна було б трактувати як тоталітарний, однак існування в умовах західних демократій сприяло його відходу від тоталітарних настанов.

Інше поширене уявлення про характерні ознаки «інтегрального націоналізму» — це культ ірраціоналізму, як протиставлення попередній «опортуністично-прагматичній» політичній традиції. Проте як у деяких духовних настановах, так і на практиці український «інтегральний націоналізм» сповідував цілком прагматичні, раціональні принципи. «Націоналізм релятивізував традиційні моральні цінності, — зауважував І. Лисяк-Рудницький, — підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом — «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіявеллізм» 84.

Ці зауваження спрямовані передусім на те, щоб виробити більш диференційований підхід до проблем становлення та еволюції українського «інтегрального націоналізму», розуміння його місця в історії українського націоналізму загалом. Останнє питання потребує окремих зауважень.

Як відомо, сучасні дослідники (Дж Армстронг, О. Мотиль) протиставляють «інтегральний націоналізм» попереднім формам українського націоналізму. І. Лисяк-Рудницький також відокремлює його від «націоналізму в ширшому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом». Навіть у рамках радикального націоналізму були спроби протиставити його історичні прояви: зокрема, Д. Донцов заперечував спорідненість «свого» націоналізму з націоналізмом М. Міхновського. Дослідник творчості Д. Донцова М. Сосновський стверджував, що «націоналізм Міхновського і «чинний націоналізм» Донцова єднає спільна назва і на цьому подібність між ними кінчається, не враховуючи ... окремих елементів другорядного значення» 85. З іншого боку, публіцисти з різних таборів ОУН виводять генеалогію свого руху від братства «тарасівців» та М. Міхновського (щоправда, вони керуються передусім політичними, а не науково-аналітичними міркуваннями). /323/

Мабуть, ці підходи можна узгодити. По-перше, «інтегральний націоналізм» хоча й був до певного часу єдиною організованою формою українського націоналізму, останній у вигляді елементів політичної доктрини був представлений у діяльності багатьох інших політичних течій як у Західній Україні міжвоєнного часу, так і на еміграції (згадаємо хоча б ідею незалежності і соборності України). По-друге, «інтегральний націоналізм» хоча й заперечував формальний зв’язок із попереднім етапом розвитку українського націоналізму, не був радикально новою ідеологією і абсорбував деякі елементи ідеологічних конструкцій попереднього етапу (зрештою, він мав що заперечувати!). По-третє, в рамках радикального напряму українського націоналізму все ж таки простежується безпосередній «генетичний» зв’язок. Якщо вести мову про «чинний націоналізм» Д. Донцова, то загальновідомо, що визрівання деяких його ідей розпочалося ще напередодні Першої світової війни. Якщо придивитися уважніше до націоналізму ідеологів ОУН міжвоєнної доби, то стане очевидним, що вони будували свої конструкції не лише на запозичених на Заході теоріях, а й на певній історичній традиції.

Отже, «інтегральний націоналізм» і споріднений з ним «чинний» націоналізм Д. Донцова були специфічними виявами, формами загальнішого явища під назвою «український націоналізм». Воно, у свою чергу, виникло й розвивалося на тлі подібних загальноєвропейських і світових процесів. Розуміння цього ставить нас перед необхідністю докладніше розглянути проблему взаємодії і взаємовпливів в історії українського націоналізму.






Проблема взаємодії і взаємовпливів


Еволюція українського націоналізму, зрозуміло, відбувалася не у вакуумі. Можна навіть зробити таке припущення: український націоналізм значною (часом, вирішальною) мірою був продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємного проникнення інших ідеологій, доктрин, світоглядів. Ми вже знаємо, що така риса не була притаманною лише українському націоналізмові, це була загальносвітова тенденція. Сам феномен значною мірою був наслідком зовнішніх впливів і взаємовпливів. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх передумов виникнення українського націоналізму в будь-яких /324/ формах також було б неможливим. Проте саме зовнішні чинники і впливи стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.

Передусім, варто зауважити, що український націоналізм не був інтелектуально оригінальним явищем. Відомо, що елементи загальної доктрини націоналізму були «імпортовані» у свідомість українських інтелектуальних еліт наприкінці XVIII — на початку XX ст. із Заходу. Величезний вплив на зрушення в політичній свідомості представників українських еліт справили Французька революція і війна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була зміна уявлень про народ, який дістав права носія суверенітету. Ідеологічне оформлення українського націоналізму в XIX ст. відбувалося під впливом такої європейської духовно-інтелектуальної течії, як романтизм. У другій половині XIX ст. позитивізм підштовхнув українських інтелектуалів до пошуку «етнографічних» аргументів на підтримку національної ідеї.

Ідеологічний і політичний дебют радикального українського націоналізму на зламі XIX — XX ст., у свою чергу, чималою мірою був реакцією на кризу позитивізму, кризу аполітичного культурництва і просвітянства, так званого українського народництва, хоча не слід забувати й те, що новоявлені українські націоналісти виховувалися саме в гуртках «культурників» (це стосується й українських соціалістів).

Оформленню етнічної самосвідомості неофітів українства середини XIX ст. у самосвідомість (ідентичність) національну сприяли також впливи російського і польського націоналізмів (останні переживали в цей час серйозні трансформації). Зокрема, виникнення і пропаганда концепції «самодержавство, православ’я, народність» (1832) могло підштовхнути до пошуків і формулювання «української альтернативи» (на думку Р. Шпорлюка, саме так і сталося), а невтомна боротьба сусідів-поляків за відновлення своєї державності могла стати й, очевидно, стала надихаючим прикладом для конструювання ідеї культурного і політичного сепаратизму (наведемо й конкретніший приклад: повстання 1831 p., «федералістичну» ідею польських повстанців 1863 р. щодо відновлення Речі Посполитої у вигляді добровільної федерації трьох окремих народів: польського, литовського та українського) 86. /325/

Варто згадати також про «конфліктний фактор» у формуванні національної свідомості українців: зокрема, політика переслідувань української мови і культури в Російській імперії у другій половині XIX ст., яка традиційно розцінюється як така, що послабила «український рух», могла сприяти поглибленню і загостренню (політизації) національного сентименту діячів епохи «національного відродження», його еволюції в національну свідомість, і далі — у спроби інституційного оформлення відповідної протидії. Від’їзд М. Драгоманова за кордон і перші спроби виведення «українського питання» на міжнародний рівень, посилення контактів наддніпрянців з Галичиною, що мало відповідні політичні наслідки для обох частин України, — все це наочно засвідчує, що події розвивалися саме в такому напрямі. Хоча це й парадоксально, Галичина стала «Українським П’ємонтом» значною мірою завдяки зусиллям російського імперського уряду. Нагадаємо також, що термін «сепаратизм» стосовно «культурницьких» ініціатив діячів українського руху вперше пролунав саме з табору охоронців «єдиної і неподільної», отже, останні своїм ставленням до українства сприяли оформленню політичної національної свідомості українців.

У Західній Україні потужним чинником прискореної еволюції українського націоналізму в ідеологічні й політичні форми стала дедалі гостріша конкуренція з поляками. Останні були не тільки конкурентами, а й давали наочний приклад національної самоорганізації для українців: відповідаючи на виклик поляків, вони майже в усьому копіювали своїх противників. Є всі підстави стверджувати, що етнічна концепція польської нації, яка набула поширення у другій половині XIX ст., стала могутнім поштовхом для виникнення відповідних поглядів серед діячів українського руху початку століття.

Елементи націоналістичної доктрини неважко відшукати у будь-якій ідейній течії в українстві кінця XIX — першої третини XX ст. — народницькій, консервативній, соціалістичній (комуністичній), демократичній. Цілком очевидно, що націоналізм впливав на кожну з них і, відповідно, сам відчував впливи з їхнього боку, запозичував певні елементи з інших доктрин.

Один із найцікавіших сюжетів в історії українського націоналізму — його взаємодія з соціалізмом і комунізмом. Ми знаємо, що така взаємодія була світовим явищем. /326/ Перші заклики до незалежності і соборності України, як відомо, пролунали з рядів української марксистської інтелігенції в Галичині (В. Будзиновський, Ю. Бачинський) і соціалістичної інтелігенції на Наддніпрянщині («Самостійна Україна» М. Міхновського) — щоправда, останній не належав до соціалістичних угруповань. Перші програмові документи українських націоналістів (Народна Українська Партія) містили чимало соціалістичних гасел і вимог, а члени партії називали себе націонал-соціалістами. Найвидатніший ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов починав свою політичну кар’єру як соціал-демократ. Утілення в життя націоналістичного ідеалу — створення Української держави у 1917 p., було справою українських соціалістів, а здобуття незалежності у 1991 р. — певною мірою було результатом адаптації націоналізму частиною комуністичної верхівки України.

Варто згадати й такий феномен, як український «націонал-комунізм» 1920-х років, який зароджувався саме на початку XX ст., — спроби поєднати націоналістичні постулати з комуністичними 87. Ці спроби спостерігалися й пізніше — у 1960-ті (серед частини українських дисидентів) 88 і в 1990-ті роки (про «націоналізм номенклатури» вже йшлося).

Отже, становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по-перше, лише в контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними системами, по-друге, через його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує висловлену нами раніше думку про те, що український націоналізм — не «ідеологічне збочення», не штучний винахід радикалів-параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм «уписується» в загальний контекст світової історії, хоча, зрозуміло, має свої специфічні риси, особливості та «аномалії», пов’язані зі специфікою його історичної генези. Виникнення і розвиток українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях — вияв загальносвітових тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, — вияв загальнолюдського в національному.




* * *


Як ми переконалися, український націоналізм та феноменологія української нації цілком укладаються в рамки аналітичних структур і теорій націй та націоналізму, які формулювалися на основі аналізу світового історичного /327/ досвіду. Це має підтвердити тезу, згідно з якою історіогенеза української нації і націоналізму як конкретно-історичних явищ відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі.

Цікавою можна вважати й ту обставину, що українські дослідники, які здебільшого не мали доступу до теоретичних досягнень західного суспільствознавства в цій галузі, аналізуючи український націоналізм, нерідко доходять висновків, узагальнень, аналітичних конструкцій, які нагадують інтелектуальні відкриття західних колег.

Безперечно, теоретичне осмислення проблем, пов’язаних з феноменологією української нації і націоналізму, не замикається в коло суто «націологічних» чи «етнологічних» питань. Інтелектуальний контекст цієї проблематики значно ширший. Є всі підстави стверджувати, що без такого контексту неможливе переосмислення української історії взагалі, принаймні її модерного періоду. І, зрозуміло, це переосмислення можливе лише в рамках широкого інтелектуального контакту із світовим суспільствознавством, на основі знання про теоретичні досягнення світової думки в галузі теорії націй і націоналізму.










Попередня     Головна     Наступна         Бібліографічні посилання


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.