[Галицько-Волинський літопис / Пер. Теофіль Коструба. — Львів, 1936. — Ч. I. — С. 4-23.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРО УКРАЇНСЬКІ ЛІТОПИСИ



В наголовку отсієї книжки читаємо: »Галицько-волинський літопис«. Виринає отже цілком зрозуміле й оправдане питання: що таке літописи?

Найпростіша відповідь на це буде ось яка: літописи — це історичні праці з княжих, чи й пізніших часів, що описують минуле рідного краю в цілості, або окремих його частин, чи й окремих міст, манастирів і т. д. Отже літописи — це такі »підручники історії України«, чи її частини, написані в давні часи — не; пізніше XVIII. століття, коли вже починала творитися новочасна історична наука, що стала предметом праць спеціялістів, опрацьовувано її в Академіях Наук, спеціяльних історичних товариствах, викладали її на університетах. Зі словом »історія України«, чи Польщі, Москви, Німеччини й т. д., вяжеться в нас уявлення про книгу, що її написав фахівець, отже якийсь професор університету, чи загалом учений, як він там офіційно й не називавісяб. Але таке уявлення правильне лише в відношенні до творів XIX — XX. століть, рідше вже XVIII-го, — а майже не можна його прикласти до »історій« давніших століть, себто до — літописів. Тому й не можна обмежитися до цього найпростішого пояснення літописів, яке подано нагорі.

З нинішніми підручниками історії вяже старі літописи основна ціль. Так як сьогодні історики, так і колишні літописці мали на меті вияснити повстання й розвій якоїсь держави;, чи діяльність таких, чи інших визначніших осіб; дальше повстання й розвій міст, інституцій, історію війн і т. д. Отже щодо цілі й предмету так старі літописи, як і нинішні історичні твори змагають до відкриття правди про минуле людини в суспільності, отже тим самим належать до науки, а саме до історичної науки, до історіоґрафії. /5/

Та крім цієї загальної подібности літописи виявляють величезні різниці в порівнянні з теперішніми; історичними працями. Основна різниця полягає у способі, в який тодішні історики-літописці пізнавали минуле, а як пізнають нині, себто — в різниці методи історичного досліду. Нинішні історики мають уже дуже багато способів, щоби відрізнити правду від неправди, дійсність від видумки; та давні літописці тих способів не знали й дуже часто приймали за правду різні видумки. Це було наслідком того, що тодішні історики-літописці не були фахівцями, лише бралися до писання історії на чийсь приказ (нпр. князя), чи з власної цікавости, чи доброї волі — але крім тієї цікавости й доброї волі інших даних на істориків не мали... Отже аматорство, нефаховість літописців давали такі наслідки, що вони некритично відносилися до своїх джерел.

Джерела річ незвичайно важна, конечна до пізнання минулого; це, власне, ті місця, в яких находимо відомості — як у земних джерелах воду. Джерелом для історика є сліди діяльности людини на землі. Можуть це бути або матеріяльні останки (як от будівлі, вали, знаряддя, гроші, гроби, твори штук пластичних і т. д.), передання (традиція) — устна (пісні про історичні особи, місця або події, сама мова), або й писана (книжки й усякі записи — на нагробниках, монетах, печатках і т. д., документи). Старі літописці майже не звертали уваги на матеріяльні останки як історичне джерела і згадували про них хіба як про свідків старих часів, а традиції цілком довіряли: для літописця нпр. так само фактом історичним числилося казкове оповідання про заснування Переяслава, як і документ про умову кн. Ігоря з греками. Тому про давні часи такий літописець подавав звичайно існуючі вусні перекази, довіряючи їм цілком. /6/

Правда, бували в тому напрямі й винятки. Сьогодні критичне відношення до джерела, себто провірка, чи воно гідне довіря, чи ні, — це перше завдання історика. Бо історик мусить писати лише правду, відбудовувати події, так як вони відбулися направду. Не завжди так поступав історик минулого — літописець. Історія, як наука, як це вже зазначено вище, не існувала тоді; не було кому стояти на сторожі людського знання, не було кому зараз таки, довести, що тут чи там такий-ось літописець написав неправду. Історія була приватною, а не публичною справою; критичне відношення до джерела було так само приватною справою літописця й залежало від його знання, бистроти й т. д.

Звідси витворилися різні погляди на завдання літописця. Коли для одних це була виключно охота пізнати і змалювати минуле, то для других літописання мало інші, практичні цілі: навчити когось, як треба поступати, кого наслідувати, ким хвалитися й т. д.; та була ще й інша ціль: звеличати або опоганити якусь особу в минулому, чи й сучасному (бо літописи записували й сучасні події — як нинішні журнали, чи місцеві літописи). Отсе намагання (тенденція) виказати щось згідно зі своїм бажанням або вимогами сучасного моменту виступало особливо часто в тодішньому літописанню. Ось нпр. було кілька оповідань про Кия — сановника Києва, але літописець приймає за правдиве лише те, що говорило про Кия як князя, бо це відповідало його амбіції. Або знову було кілька оповідань про охрещення Володимира Великого, а літописець знову приймає лише таке, що відповідало сучасним потребам. Отся тенденційність, нерозуміння того, що історія повинна писати саму чисту правду, — це найосновніша різниця між літописною історіоґрафією, а сьогочасною науковою.

В цей спосіб ми схопилиб різницю між старою /7/ історіоґрафією, а новою, щодо самої основи. А тепер іще декілька слів про зовнішню форму літописів, про спосіб змальовування минулого в літописах і про їх предмет.

Стисле, дослівне розуміння літопису таке, що це є збірка запирок, які ведеться рік за роком, подаючи при кожній події означення року — дату. Ось зразок літопису в такому первісному, стислому значенні:

В році 6546. Ярослав ходив на ятвягів.

В році 6549. Ярослав ходив на мазовшан човнами.

В році 6563. Прийшов Ізяслав і сів у Києві... і т. д. Отже це коротші або довші річні записки, внутрішно зі собою не звязані. Предметам тих записок є події воєнно-політичного характеру, церковно-історичного (нпр. висвячення церкви, чи поставлення єпископа), а навіть астрономічного характеру (затьма сонця, місяця, небесні знаки). Крім того предметам записок бувають стихійні нещастя (землетрус, голод, зараза) й різні дивовижі (народження дивної форми звірят, дітей; пізній грім, сніг літом і т. д.). Місцеві-ж літописи манастирів чи церков записували: приїзд князя, напади степовиків і т. д.

Кожна така записка мала дату, найчастіше річну, або й ближчу (місяць, день, навіть і годину). Означування років у наших старих літописах не було таке, як нині, себто тоді не числено років від наріодження Христа Господа, але — від сотворення світа. Тоді в христіянському світі обчислили були (очевидно помилково), що від сотворення світа до Христа Господа минуло 5508 літ; тому, якщо хочемо обчислити з літопису, який у ньому по нашому численні випадає рік, треба, від літописного числа відняти 5508 (нпр. у літописі рік 6546-5508=1038 від нар. Хр. Г.). Рік починався тоді не в січні, як у нас тепер, а 1. вересня, або 1. березня; в т. зв. Київськім літописі маємо т. зв. /8/ мартівські (березневі) роки. Нпр. рік 6628 у літописі триває від 1. березня 1120 р. до 28. лютого 1121 року. Коли-ж маємо вересневий (сентябрський) рік, то нпр. дата: 2. вересня 6420 = 2. вересня 911, бо сентябрський рік 6420 триває від. 1. вересня 911 р. до 31. серпня 912 року. Оскільки отже хочеться вичислити точно дату, а в літописі є вказівка на місяць і день, то треба вважати на кінцеві чи початкові місяці року (час від вересня до березня).

Заховані наші старі літописи всі мають річні (чи точніші) дати при оповіджених подіях, але роки (хронольоґію) вставлено переважно пізніше; первісно не всі літописи мали хронольоґію. Тут доходимо до другого, ширшого значення слова »літопис«.

Нпр. Волинський (званий галицько-волинським) літопис, про який ширше буде мова в дальшій частині, був первісно написаний, як суцільне оповідання, де його автор (чи автори) нераз при одному оповіданні забігав наперед, бо така-то подія мала такі-то наслідки; щоби отже не розбивати цілости й звязку в оповіданні, треба було забігти часово наперед, а тоді вернутися до давнішого часу. »Та ми вернемося до попереднього«, нераз пишеться в тому літописі. Такі оповідання не має, власне, причини називати літописами в стислому розумінні, але в ширшому називаємо так їх і досі. Самі старі письменники називали оповідання без хронольоґії »повістю« або »сказанієм«, а »літописцем« називали лише літопис у стислому значенні. Та нині принято й ці й ті називати »літописами«, тому називаємо їх так і тут, лише зазначуючи різницю фактичну між обидвома родами літописів. А ще й те треба підкреслити, що до наших часів властиві літописи в первісному значенні не збереглися сліди їх маємо лише в захованих нині літописах, де обидва роди літописання стопилися так, що короткі записки виступають /9/ побіч ширших оповідань, хоч одні й другі мають дати.

Як бачимо, отже, літопис основно різниться від сьогоднішніх історичних праць — але головно літопис у первісному, стислому розумінні цього слова. Тепер властивих історичних праць так не пишеться. Нинішня історична наука не обмежується до самого оповідження події, але й старається повязати її причиново з попередніми й пізнішими, вияснити її значення в розвитку подій. Праці, писані на зразок літописів, є вже унікатами; крім нпр. хронік манастирів, зложених рік по році (типовий зразок цього — книжечка о. Василя Чернецького, Літопись монастиря ОО. Василіян в Кристинополи від єго осніованя 1763 до 1890, Львів, 1893), вони не трапляються. Єдиним у нас виїмком в тому напрямі є »Сводная галицко-русская літопись« старшого галицького історика москвофільського напрямку, о. Антона Петрушевича, видана в шістьох томах у Львові в 1874 — 1897 рр. Тут накопичено всякого матеріялу з часу 1600 — 1772 рр., без звязку, більше й меніше важного, ширшого й тіснішого значення, від записок на марґінесах церковних книг аж до виписок із сучасних історичних праць — і все розбито під роки. Більше такого виїмку не траплялося в нашій науці.

Причиною такого чи іншого змалювання подій, чи опису фактів, є таке або інше розуміння історичного процесу, себто чергування подій і їх взаємної залежности. Розуміння історичного процесу залежить від степеня культурного розвитку суспільности. Коли історик-літописець лише нанизує на хронольоґічну канву побіч себе факти, чи описує їх без звязку між собою — це знак, що він не розуміє розвою і взаємної залежности від себе подій. Він приймає їх, як явища, що випливають із надприродних причин (інтервенція богів ув історичних подіях старинного світу), або-ж як наслідки, скажім, астрономічних явищ (залежність /10/ від зявищ на небесних тілах, що ще є й у нас у літописах, коли нпр. затьма віщує лихо). Це т. зв. оповідна (нарраційна) історія. Зразком її можуть служити героїчні пісні й перекази, частинно й літописи — в первісному розумінні. Та краще розгляненім історичних фактів, зокрема ж зі становища провідної і впливової в суспільності верстви (князі, дружина, бояри, церковна влада) виказує невідповідність такої оповідної історіоґрафії. Літописець бачить, що на події впливає людина через свою моральну й фізичну силу, а не лише підпадає різним зовнішним спонукам. Зокрема христіянство зі своєю наукою про вільну волю людини з одного боку, а відвічальність за свої вчинки з другого боку, впливає на вироблення погляду, що єдиною (чи майже єдиною) порушуючою події силою є людина-герой, сильна особистість. А що людська натура в усіх часах є однакова, то й засади поведеняя в історично-важних справах повинні бути такі, які, — як показує якраз історичний досвід — приносять хосен, а не шкоду. Звідси нова — повчаюча роля історії, трактованої вже не як різнорідні явища, але як випливаючої з ділання людини. Це праґматична 1) історія. На цьому поземі стоять і деякі »повісті« чи »сказанія«, нпр. Волинський літопис, частини Київського, тощо. Сильніше розвинеться прагматичне літописання пізніше. Врешті підо впливом обсервації явищ природи й відкриття закону розвою в природі (еволюції) й залежности людських ділань не лише від особистих внутрішніх спонук, але й зовнішніх сил, а також від попередніх людських ділань, повстає розвоєва (ґенетична) історіоґрафія нашої доби, але цей ступінь ще недоступний літописцям.



1) праґматичний від грецького слова »праґма« = вчинок.



Наші літописи стоять на межі оповідної й праґма-/11/тичної історіоґрафії. Зокрема в XII — XIII. столітті вони уявляють зі себе головно оповідання про воєнні події князів і дружини. Єдине, що на думку їх авторів гідне закріплення на письмі, як »історія«, це воєнні подвиги лицарства — »щоб собі добути чести, а князеві слави«, як означує й ціль життя княжої дружини славне »Слово про Ігорів похід«. Бачимо з того, з яких кругів виходили в переважній мірі »повісті« й »сказаннія« XII — XIII. століть: це твори княжого оточення, дружини, дружинні повісті — майже лицарські романи, лише, що автори тут не фантазували, а просто розказували дійсні факти (хоч промовчуючи або змінюючи дещо) про свого князя і його бої. Хронольоґізатори, що потому пришивали до цих »повістей« і »сказаній« хронольоґію, добре зрозуміли ідею і предмет літописців. »В році такім-то не діялося нічого« — таку, здавалося б, до крайности наївну, фразу-вислів читаємо нераз у літописах; та це означає — по теперішньому кажучи — що в такім-то році не діялося нічого на воєнно-дружиннім відтинку. »Князь пив із дружиною«, читаємо нераз, »як сталося таке«; отже це не вважається — і слушно — за діяльність історичної ваги. Що діялося поза областю княжо-дружинною, що робили »цивілі«, воякові-дружинникові видавалося — нічим, не вартим його уваги. Так поза скобкою оставали справи державного устрою й політики, церковні справи, культура, торговля й економічне життя загалом, інтереси і змагання інших верств, — словом те все, що для нинішнього »цивільного» історика є цікавіше, чим історія воєнних операцій самих у собі. Правда, тепер військо — частина суспільности, зокрема після знесення сталої армії; тоді було інакше — дружина майже, або й цілком таки, не була звязана зі суспільністю. Літописець — подібно.

Значиться, в порівнанні предмету старих літопи-/12/сів і нинішньої історіоґрафії бачимо, що літописи трактували справу вужче. Можемо їх отже назвати хіба »політичною історією свого часу, з перевагою зацікавлення до воєнних операцій князів і дружини.

Правда, деякі літописи писали духовні особи, головно монахи. Зокрема слідно це в деяких частинах Київського літопису й майже в цілій »Повісті временних літ«, знаній також під дуже поширеною (неслушно) назвою »Несторового літопису«. Та замітна річ: навіть там на першому пляні історія князів і війн, а не нпр. церковні справи. Ба, що більше, нераз про найважніші події церковного життя або не згадано цілком, або зроблено лище натяк. Це не є признака лише спеціяльно нашої української історіоґрафії т. зв. середньовіччя. Як розглянемося ширше, кинемо оком по цілій тодішній європейській історіоґрафії, спостережемо те саме явище. Ось хочби в польській історіоґрафії бачимо те саме. Два історики — один сучасний останній редакції »Повісти временних літ«, анонімний історик-монах, званий Ґаллем, пише про воєнну славу князів, а для змагань краківського єпископа, що виступив проти князя — має лише слово образи; другий духовник, бл. Кадлубок, із початку XIII. століття, отже сучасник викінчення Київського літопису, теж кладе собі за ціль — хвалу воєнних подвигів польських князів. Подібне явище бачимо тоді скрізь: ув анґлійській, французькій, німецькій і інших європейських історіоґрафіях, де авторами теж були переважно монахи.

Яка причина того явища?

Це, очевидно, тодішні життєві умовиш спричинили його. Аджеж якраз ці століття — XI — XIII. — були часом, коли повставали нові держави в Европі. Творили-ж їх якраз князі чи королі й дружина. Це було те найбільш чинне діяння, що тогочасні письменники вважали за гідне опису, за властиву історію. В багатьох /13/ європейських мовах історія таки й називається »діянням« (нпр, у латинській, польській, чеській і ін.), там, де того слова не заступлено іншим — грецьким словом »історія«. Тогочасні письменники виводилися в великій мірі якраз із тієї провідної верстви. Вони хоч і вступали до манастирів (до речі, засновуваних теж князями й їх дружинниками), але з ідеольоґією свого стану не зривали — й далі були перейняті нею. Це виясняє нам характер тодішньої європейської історіоґрафії взагалі й української зокрема.

Тепер кинемо оком на найважніші українські літописи з княжих часів, точніше — XI — XIII. століть, бо ні з давніших, ні з пізніших часів існування Української Княжої Держави літописів або й цілком не доховалося, або, може, їх не проваджено. Заховалися три такі літописи: початковий, званий »Повість временних літ« або »Літопис Нестора«, т. зв. »Київський літопис« і волинський, званий »Галицько-волинським«.

Але ніодин із них не заховався до наших часів у первісному виді, так як його написано. Всі три вичислені літописи заховалися в великій збірці, де з них редактор тієї збірки старався зробити одну цілість, перейняту одною провідною ідеєю. Зладжено цю збірку за часів галицького князя Льва Даниловича (1250 — 1301) і волинського князя Мстислава Даниловича (княжив ув останніх десятиліттях XIII ст.) десь на Волині, найправдоподібніше в Володимирі Волинськім. Провідною ідеєю цієї збірки була думка про безпереривність розвою державного й національного життя, починаючи від заснування Київської Держави, через її розвій (за Володимира В. й Ярослава Мудрого), часи деякого політичного роздроблення й занепаду в XII. ст. й після, повного впадку в 1-шій половині XIII. ст., продовженого в Галицько-волинській Державі, що її князі (Ярослав Осмомисл, Роман Великий і король Данило) /14/ витягали руки по Київ, щоби стати »царями й самодержцями всієї Руси-України«. Тому в Галицько-волинській Державі добре дбали, зокрема на Волині, щоби призбирати памятки рідного минулого. Знані там були добре старі літописи XI — XII. століть, памятки літератури XI — XII. століть, як проповіді митрополита Іляріона, Слово про Ігорів похід, оповідання й пісні про подвиги Володимира Мономаха, прабатька Романовичів, і багато іншого. На Волині й у Галичині пробували кияни, що покидали знищений і, ослаблений Київ і приносили зі собою скарби київської культури. Поважним сполучником до кінця XIII. ст. між Києвом і Галичем була й спільна митрополія. Врешті безнастання виміна, пересування населення зі західно-українських земель до східніх і навпаки, ще більше скріплювала духову й фізичну єдність Києва з Володимиром—Галичем. Цього єднання майже не було між Україною а північчю — Суздальщиною, пізнішою Московщиною. Зовнішнім знаком того було поширення назви »Русь« на цілу Україну — в Суздальщині-ж, »Заліссі«, як його звали тодішні українці — ця назва поширилася щойно штучно згори, й та дуже пізно.

Отже ідея переємства Галицько-волинської Держави після Київської — це провідна думка редактора літописного волинського збірника кінця XIII. століття. Тому він не лише не притягнув до нього по »общеруській« схемі нпр. суздальських, чи новгородських літописів, але навіть місцевих українських поза-волинських — як перемиського, чи чернигівського, й які б там не існували тоді місцеві літописи. Редактор орієнтувався на центри: наперед Київ, потому — Володимир. Тому в збірник попали зпочатку київські, а далі — волинський літописи. Так у цій збірці, маємо перший, великий підручник історії України, зладжений згідно з тодішніми можливостями й розумінням. Підручник цей обіймає часи від початків /15/ словянської кольонізації в Східній Европі аж до 1289. р. й займає 612 карт великого формату, густо записаних; отже це книга, величини (як порівняти з друкованою); »Ілюстрованої історії України« Михайла Грушевського, але обіймає час лише бл. 500 літ.

Але, на превеликий жаль, і цей збірник не дійшов до нас у рукописі з XIII. століття. Маємо лише пізніші списки (кодекси) цієї літописної збірки. Найстарший щодо часу, переписаний не з ориґіналу, але з відпису (копії) вже, походить із 1420-их років. Переписаний він десь у Псковщині, в Московщині, а заховався в манастирі св. Іпатія в місті Костромі в Московщині й тому зветься »Іпатським списком (кодексом)«. Зате інші кодекси, хоч пізніше переписані, більше наближені до первісного, ориґінального збірника. Такий кодекс, переписаний в Україні в XVI. ст., названий від його пізнішого власника Хлєбніковським. З цього українського кодексу списано дві, копії: одну закінчено. 1620. року в Животові (у Брацлавщині), друга, з XVIII. століття, має ще й цікаві приписки на вільних від письма берегах книги (марґінесах); животівський список називається тепер Поґодінським, а другий — Єрмолаївським.

Таким способом, як бачимо, ні одного з вище вичислених літописів не маємо окремо, в первописі (ориґіналі,), але в відписах. Але що ще цікавіше, так це те, що вже кожний із трьох названих літописів є також збіркою, переробленою й пізніше доповнюваною.

І так основні наукові досліди (студії) над початковим літописом, »Повістю временних (минулих) літ«, виявили, що це не є особисто Нестором лише написаний твір. Порівнання окремих частин початкового літопису між собою виказали, що маємо до діла з кількаразовою перерібкою первісного літопису. Первісний літопис, що носив наголовок: »Повість временних літ, откуду єсть пошла Руская Земля і хто в ней начал первіє княжити« /16/ (себто по-теперішньому: »Оповідання про минулі літа, звідки взялася Руська Земля, хто в ній почав зпершу княжити«), повстав за часів кн. Ярослава Мудрого (1019 — 1054), коло 1050 року, й складався переважно, або й цілком, із місцевих переказів і споминів. Років тут не значено, бо це була »Повість«, не літопис; це був, отже, зразок оповідної історії. Пізніше стали цей літопис переробляти й тих перерібок було кілька. Найбільше над цим працювали монахи Печерської Лаври — можливо, що дещо в цьому ділі зробив і Нестор, хоч цілого літопису він не написав. Скільки разів перероблювано цей літопис — годі знати, в кожнім разі яких три, або й чотири рази. При котрійсь перерібці вставлено й хронольоґію. Остаточно викінчено цей літопис після 1110-го року (мб. 1118-го), таки в Печерській Лаврі. Крім того переписувано, або й перероблювано його також ув інших манастирях, як от у св. Михайла (Золотоверхім) у Києві.

Між частинами і вставками, що їх пізніші редактори повставляли до первісної »Повісти временних літ«, особливо заслугує на увагу оповідання про осліплення князя теребовельського, Василька Ростиславовича. В цьому оповіданні, вложеному до »Повісти« під 1097 роком, маємо навіть вказівку на його автора: це близький довірений князя Василька (може його сповідник?), на імя також Василь, але, очевидно, галичанин. Він описав осліплення кінязя без років (отже це »повість«, не літопис) і описав там події 3-х років: 1097 — 1100. Написана та повість між 1113 а 1124 ромом; вложено її отже в »Повість временних літ« підчас останньої редакції (1118), не пізніше, бо вставки з великою пошаною про Володимира Мономаха вказують на час його панування в Києві. Це перший, захований до наших часів, твір, що повстав у Галичині.

У збірнику XIII. століття зараз таки слідом за »По-/17/вістю временних літ« слідує продовження без окремого наголовка, так що дуже трудно тут відмежувати черговий літопис, званий у науці »Київським літописом«. Доведений цей літопис до кінця XII. століття, до року 1200-ного. Чи було якесь його продовження — певно не знаємо, хоч мабуть було. Маємо тут вставлені роки — також пізнішою рукою. Літопис цей, як і попередній, не є працею одного автора; можемо тут відрізнити щонайменше пять складових частин, окремих повістей, що їх пізніше перетикано короткими річними записками. Ідеольоґія цього літопису, головно ж частини, що оповідає про часи кн. Ізяслава Мстиславовича, — типово дружинна, як це ми сказали передтим у загальному огляді літописів. Бачимо з того, що авторами були люди переважно, або й виключно, світські. Бачимо тут також дуже виразно політичні орієнтації окремих авторів: то на Мономаха й його рід (частина з рр. 1118 — 1146), то знов на Ізяслава Мстиславовича (1146 — 1153), або Андрія суздальського, чи, врешті, Ростиславовичів (київських). Цей літопис під оглядом стилю перевищає рішуче не лише »Повість«, але й Волинський літопис.

Ми згадали вище, що Київський літопис кінчиться на подіях 1200-ного року, а третя складова частина волинського збірника починається щойно подіями 1205-го року, після смерти князя Романа Мстиславовича. Чи існувало продовження Київського літопису — не знаємо, але вістки про княження Романа Мстиславовича в Галичі в рр. 1200 — 1205 маємо в суздальськім (московськім) літописнім збірнику, що його викінчено в XIV. столітті. Ми скажемо декілька слів про той літописний збірник, що доховався в кількох списках; найдавніший із них, переписаний 1377 року монахом Лаврентієм, і тому називається »Лаврентіївським списком (кодексом)«.

Після смерти кн. Мстислава Мономаховича († 1132) почала вже сильно впадати сила Київської Держави, /18/ а натомість почали скріплятися окремі князівства на землях бувшої Руської Держави Володимира Великого, а саме: волинське, галицьке, чернигівське, полоцьке, новгородське й володимирсько-суздальське. В Чернигові, Полоцьку, Смоленську, Галичі й Новгороді засідали різні князі, хоч і з роду Володимира Великого, то зі собою дальше споріднені; натомість на Волині й Суздальщині княжили потомки Володимира Мономаха. Вони вважали, Київську Державу своєю батьківщиною — але суздальські князі з часом стали від неї відчужуватися й дбати виключно про свій край. Так повстав завязок Московської Держави й нації. Відбилося це й на місцевому літописанні. Ми бачимо тут, у суздальськім збірнику, на початку »Повість временних літ«, як спільне добро предків Мономаха; та далі слідує вже суздальський літопис (не як на Волині — київський!), що Україною цікавиться лише з погляду інтересів своєї землі й династії. Як бачимо, то разом із відокремленням (сепаратизмом) суздальських князів від Києва починає повставати ціл-цілком окреме уйняття (концепція) історії, як ув Україні, концепція місцевої, національно московської історії. Але, що в Суздалі цікавилися й українськими землями, чи ще більше — їх князями, нераз посвояченими через женячку зі суздальськими, отже в суздальськім літописі попадають нераз цікаві вістки про Україну й її князів. Тому вони почасті цікаві й для нас, тим більше, що наші літописи часом затратилися (як от про часи Романа).

Врешті третім літописом, що ввійшов у волинський збірник XIII. століття, є Волинський (званий Галицько-волинським) літопис. Окремого наголовку він не має. Названо його »галицько-волинським« тому, що він оповідає на початку досить широко про галицькі події в звязку з боротьбою за галицький престіл для Данила, а в другій і третій частині вже говорить виключно про волинські події, не виявляючи ближчого зацікав-/19/лення Галичиною, чи її князями, яких навіть не любить (Льва і його сина Юрія). Але така назва не цілком оправдана, бо ми бачимо, що так перша частина, як і дальші, написана на Волині. Автор першої частини про галицьких бояр висловлюється »невірні галичани«, а сам дуже хвалить волинців і виявляє особливо добре обзнайомлення якраз із волинськими справами. До галицьких відносин він не виявляє ніякого зрозуміння, ні навіть ближчого зацікавлення; Галичина займає його з династично-дружинного становища волинських Романовичів. Отже, писав її волиняк і певно таки на Волині, чи Холмщині. Тому годі називати цю частину літопису (первісно окрему цілість) галицькою — лише з огляду на її зміст; тоді нпр. суздальський літопис треба б називати суздальсько-київським, чи суздальсько-київсько-галицьким, бо там є вістки й про Україну. Дальша частина аж до кінця також писана на Волині. Хіба отже з огляду на зміст можемо називати й називаємо цей літопис Галицько-волинським, а з огляду на місце написання можна його назвати просто волинським.

Очевидно цей літопис, як і попередні, не є твором одного автора. Можемо в ньому розрізнити три частини. Перша оповідає про події від смерти кн. Романа Мстиславовича аж до остаточної перемоги кн. Данила в бою під Ярославом (1245. р.). Автор цієї частини, видимо, гарячий приклонник князя Данила, на духовника не виглядає, лише на світського дружинника. Ідеольоґія його цілком князівсько-дружинна. В цілому оповіданні аж до ярославського бою видно, що писав його не сучасник, але щойно пізніше описав. Маємо вказівки, що писано цю частину в 1240-их роках, отже найправдоподібніше після ярославського бою, який автор описав уже як сучасник. Правда, на цьому оповідання не вривається; той самий автор пише далі про подвиги кн. Данила, але пише вже як сучасник. Із того боку замітна /20/ річ, що після коронації Данила на короля, автор перестає називати свого володаря князем, а послідовно називає його королем. Ту саму руку слідно дуже виразно аж до опису подій із 1255-го року.

Ми не знаємо, як називався автор цієї частини, бо про себе він не подав ніяких вісток. Натомість бачимо з його твору, що це була людина, як на той час, дуже широко освічена. Знав він добре св. Письмо (Старого й Нового Завіта), старих літописців грецьких і римських і навіть визнавався на їх хронольоґії й різницях між ними під цим оглядом, чув про Гомера (хоч безпосередно його творів не знав), знав дуже добре місцеві, українські літературні памятки, як літописи, Слово про Ігорів похід, різні »сказанія«, нпр. про бій над Калкою, чи про Батіїв погром, які включає до свого літопису, й багато інших. Що особливо цікаве — так це те, що автор цієї частини виявляє знання сучасної західно-европейської історії й пише про неї так само свобідно, як і про свою рідну, користується урядовими документами й т. д. До духовенства він ставиться з великою пошаною, але особливого зацікавлення церковними справами не виявляє. На основі деяких вказівок у тексті можемо з великою правдоподібністю догадуватися, що автором цієї частини був високий достойник на дворі кн. Данила, а саме його стольник Яків.

Оповідання це, як також і дальші, що ввійшли в склад Волинського літопису, писане без хронольоґії, про що автор сам говорить. Він не хотів розривати цілости й тяглости оповідання, а щойно по закінченні твору хотів позначити дати. Але цієї обіцянки він не виповнив, бо видно щось перервало йому роботу недокінченою — може смерть. Ті, що продовжували його оповідання, також не дали хронольоґії. Таким способом у волинському збірнику XIII. ст. хронольоґія до цього літопису не була додана — і так без хронольоґії маємо /21/ той літопис у Хлєбніковськім і Поґодінськім кодексах. Але пізніше якомусь книжникові прийшло до голови вставити сюди хронольоґію — й він це зробив дуже невміло; так змінений кодекс маємо в Іпатськім списку. Та, очевидно, така хронольоґія не заслугує на довіря й учені історики нераз провірювали її. Провірку всіх дат Волинського літопису перевів Михайло Грушевський і тепер можемо мати вже добрі дати до подій, описаних там.

Перерване оповідання продовжувано пізніше. Маємо тут описи татарського знищення й дальша увага літописця була звернена на Холм. Очевидно, що це оповідання (1255 — 1258) написане в Холмі. Місто Холм, його церкви й т. д. описане так докладно, як ніде інде ніяке інше місто. Очевидно писав це якийсь холмщак іще за життя кор. Данила; кн. Данило передав Галичину в управу свойому синові Львові, а сам переніс свою столицю до Холму. Звідси, очевидно, й походить велике зацікавлення автора литовськими справами, що були найбільше важні для наших північно-західних земель.

Та як приглянутися ближче обом названим частинам, то помічаємо що вони виявляють дуже тісне споріднення — і радше таки першу і другу частину треба вважати за одну, першу, за твір одного автора — стольника Якова, що певно жив у Холмі, коло короля Данила.

Третя частина писана зі становища Володимирських князів — Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича. Автора цієї частини характеризує не такий уже широкий круг зацікавлення, якого наслідки на письмі ми бачили в першій частині цього літопису. Його вченість теж дещо менша; хоч і знає й наслідує твори старшої української літератури (нпр. Похвалу Володимирові Великому, пера митрополита Іляріона), подає документальні вістки, а навіть цілі княжі докумен-/22/ти, то всетаки не виявляє того полету, що автор першої частини. Також і в цьому випадку можемо вказати на автора, бо він сам говорить про себе, хоч і не цілком просто. Отже це надворний писар кн. Володимира Васильковича, Федорець (чи Ходорець), як він сам себе називає. Його духовий образ рисується нам відмінно від автора першої, — стольника короля Данила. Він менше перейнятий князівсько-дружинною, лицарською ідеольоґією, а натомість більше підкреслює культурну й господарську сторінку. Описує він нпр. із видимим захопленням, як його князь списує книги, які саме, котрим церквам дарує, тощо, або знову подрібню підкреслює княжі записи — навіть наводить їх у цілості в літописі. Бачимо, що це вже не вічно кочуючий зі стола на стіл зі своїм князем лицар, із деякою домішкою авантюрництва, не дбалий про місцеве громадянство; це тип громадянина осілого, зацікавленого, чи князя люблять піддані (опис похорону Володимира Васильковича). Це знак часу: аджеж останнє століття існування Галицько-волинської Держави було часом її найбільшого розквіту.

Останні записи в Волинськім літописі можуть походити й від іншого автора. Літопис, як цілість, також не доведений до якогось закінчення. Його оповідання, а з ним загалом наше літописання княжої доби, вривається. /23/













ЗАМІТКА ДО ПЕРЕКЛАДУ



Подаю переклад Галицько-волинського Літопису. Не маю в тій ділянці майже цілком попередників, бо лише частини перекладав М. Грушевський у своїй Історії й Історії літератури (т. III). Маючи нагоду дати переклад, призначений, очевидно, не для фахівців, а для масового читача, я не міг подати ні наукових приміток, ні тяжких пояснень під текстом. Зате я стараюся в цьому популярному виданні усунути те, що бентежить дослідника, а ще більше бентежило б широкого читача, а саме — іпатську хронольоґію. Поступаю в цій справі згідно з правильним постулятом М. Грушевського (Хронол. подій і Іст. укр. літ. III. 145) і викреслюю на основі академічного видання з 1871 р. іпатські роки, а з варіянтів даю до текісту Хлєб. і Поґод. Власне, я роблю більше (по моїй змозі): з варіянтів реставрую текст Хлєбн. у Вол. літоп., а з Іпат. беру лише те, що в Хлєб. (дуже поправнім у порівнанні з Іпат.) виразно попсоване або пропущене з явною шкодою для розуміння тексту. Підкреслюю, що імена й назви географ. взяті теж із Хлєбн. В клямрах ( ) даю свої доповнення, потрібні для розуміння тексту, але яких у тексті не має. Естетика мови в перекладі уступала в моїй праці перед точністю. Інші справи зазначені у примітках. Хронольоґію подаю за М. Грушевським.


Т. К.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.