[Галицько-Волинський літопис / Пер. Теофіль Коструба. — Львів, 1936. — Ч. I. — С. 97-128.]

Попередня     Головна     Наступна





ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС



[19. VI. 1205] Після смерти великого князя Романа, памятного самодержця усієї Руси, що побідив поганські народи, а сам мудрістю ума заховував божі, заповіді: бо він кинувся був на поган так як лев, а був сердитий як рись, нищив їх як крокодил, переходив їх землю як орел, а був хоробрий як тур. Він ревнував своєму дідові Мономахові 1), що погубив поганих ізмалтян 2), себто половців; бо він прогнав був Отрока до Обезів, за Залізні Ворота, Сирчан же остав над Доном і живився рибою. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом (воду з) Дону, зайнявши всю їх землю і прогнавши проклятих агарян. А після смерти Володимира лишився в Сирчана один кобзар, на імя Орь. Він (Сирчан) післав його до Обезів із такими словами: »Володимир помер; вертай же, брате, ходи до своєї землі; кажи йому (отсі) мої слова, співай йому пісні половецькі; та як (таки) не схоче (вертатися), то дай йому понюхати зілля, зване євшан« 3). А як той не хотів вертатися, ані (навіть) слухати, дав йому понюхати зілля. Як той (лише) понюхав, заплакав і сказав: »Краще мені в своїй землі кістьми лягти, ніж у чужій бути славним«, і вернувся до своєї землі. Від нього родився Кончак, що зруйнував Посулля, ходячи пішки з кітлом на плечах. — Отже цьому ревнував князь Роман і старався погубити чужинців. Тоді повстало велике замішання в Руській Землі 4). По ньому остало двох синів, один чотиролітній, а другий дволітній.



1) своєму дідові Мономахові: дід у значінні родоначальника.

2) поганих ізмалтян: біблійна назва на означення поган, як нижче: агаряни.

3) зілля, зване євшан: половицька назва полину, або чорнобилю

4) в Руській Землі: в Україні, бо тут подумана Київщина, Чернигівщина, Галичина й Волинь.



[1205] А Рюрик зібрав половців і багато руси й пішов на Галич. Він покинув монаший чин, прийнятий зі страху перед Романом. Він прийшов вій-/100/ною на Галич, але галицькі й володимирські бояри стрінули його коло Микулина, над рікою Серетом. Вони билися цілий день за ріку Серет; багато було ранених. Та врешті (галичани) не видержали й вернулися до Галича. Рюрик прийшов до Галича та не скористав нічого, бо (незабаром) після Романової смерти король умовився зі своєю ятрівкою 5) в Сяноці: він прийняв Данила як свого милого сина й оставив у нього (в Галичі) залогу, Мокія великого сліпоокого, Корочюна, Волпта й його сина Витомира, Благиню й багато інших угрів. Тоді двоє половецьких князів, Котяня Сутоєвича й Сомогура, напали піших, бо під ними були побили коней, і мало їх не взяли в полон. Отже Рюрик вернувся до Києва.

Незабаром після того привели (до Галича) Кормильчичів 6), що їх був вигнав великий князь Роман за виславлювання Ігоревичів 7). [1206] Галицькі бояри послухали їх ради, післали по них (Ігоревичів) і посадили в Галичі Володимира, Романа у Звенигороді. А княгиня Романова 8) взяла свої діти й утікла до Володимира (Волинського). Та Володимир хотів цілком вигубити Романів рід, а в тому йому помагали безбожні галичани. За радою галицьких бояр післав Володимир до володимирців із намовою попа, щоби їм сказав: »Не встоїть ваше місто, якщо мені не видасьте Романовичів і не приймете мого брата на княження до Володимира«. Володимирці хотіли вбити посла, але Мстибог, Моначюк і Микифор сказали: »Не пристоїть нам убивати посла«; бо вони мали облуду в своїм серці, хотіли зрадити свій город. Так вони врятували попа.



5) зі своєю ятрівкою: себто братовою; та про ближче споріднення короля угорського (Андрія II, 1205 — 1235) з нашою княгинею не знаємо нічого певного.

6) Кормильчичів: рід (боярський), потомки княжого кормильця.

7) виславлювання Ігоревичів: чернигівських, споріднених у жіночій лінії з галицькими Ростиславовичами.

8) княгиня Романова: друга жінка кн. Романа, мати Данила й Василька, незнаного походження й імени.



На дру-/101/гий день про це довідалася княгиня. Вона порадилася, з Мирославом і з дядьком 9) і вночі втікла до ляхів. Дядько ж узяв перед себе Данила й вийшов із города, а Василька взяв піп Юрій із кормилицею 10) й видісталися з города дірою в укріпленнях. Та вони не знали, кудою тікати, бо Роман був убитий у ляхах, а Лестько не заключив мира. Та Бог поміг, Лестько не памятав ворожнечі, але з великою честю прийняв, свою ятрівку 11) й дітей, пожалував їх і сказав: »Це діявол посіяв був між нами ту ворожнечу«; бо то Володислав інтриґував між ними, завидуючи їх згоди.

[1207] В тих роках Лестько післав Данила до Угрів, а з цим свого посла Вячеслава Лисого, кажучи королеві: »Я не памятаю боротьби з Романом, бо він був твоїм другом. Ви ж присягали собі, що як його рід лишиться на випадок його смерти, то ти будеш із ним у згоді. Тепер на них прийшло вигнання; ходімо ж, відберім і віддаймо їм їх батьківщину«. Король вислухав цих слів і жалував, що таке (лихо) сталося. Він оставив Данила в себе, а Лестько княгиню й Василька в себе. А Володимир (Ігоревич) післав великі дари королеві 12) й Лестькові.

[1208] Як минув уже давший час, настали суперечки між братами — Володимиром і Романом (Ігоревичами). Роман поїхав до Угрів, узяв угрів і бився з братом, побідив його й зайняв Галич, а Володимир утік до Путивля.



9) з дядьком: пістун княжий.

10) із кормилицею: мамкою.

11) прийняв свою ятрівку: про споріднення її з Лестьком не знаємо нічого.

12) післав великі дари королеві: щоби не виступав ув обороні Данила.

13) зрушив Олександер: Всеволодович, братанок Романа, князь белзький.



В тім самім часі зрушив Олександер 13) Лестька й Кондрата. Ляхи прийшли до Володимира, а володимирці відчинили їм ворота, кажучи: »Це братанок Ро-/102/манів«. Та ляхи кинулися грабити цілий город. Олександер просив Лестька, щоби рятував бодай решту города й церкву святої Богородиці. У цій церкві були сильні двері й (ляхи грабівники) не могли їх прорубати, поки пригнав Лестько й Кондрат і побили тих своїх ляхів; так урятувалася церква й решта людей (перед грабунком). Володимирці жалувалися, що повірили їх присязі; якби з ними (ляхами) не було їх кревняка Олександра, то не перейшли б були (ляхи) й Буга. Святослава ж піймали 14) й повели до Ляхів, а Олександер сів у Володимирі. Тоді ж піймали, й Володимира пинського, бо з ляхами був Інґвар і Мстислав. Потому в Володимирі сів Інґвар. В нього Лестько взяв дочку й відправив її, а сам пішов до Орельська.

[(1209?)] Приїхали берестяни до Лестька й просили Романової й дитяти 15), а (княжичі оба ще) були малі; він дав їм, щоби ними володів. А вони з великою радістю прийняли його, так якби виділи великого Романа живого. Після того Олександер жив у Белзі, а Інґвар; у Володимирі. Та бояри не любили Інґвара й Володимир узяв Олександер, порадившися з Лестьком. Княгиня ж Романова післала посла Мирослава до Лестька, кажучи: »Він (Олександер) держить усю нашу землю-батьківщину, а мій син (сидить) лише в Бересті«. (Тоді) Олександер узяв Угровеськ, Верещин, Столпя й Комів, а Василькові дав Белз. [(1210?)]



14) Святослава піймали: третій Ігоревич, що засів у Володимирі зараз після втечі Романової, але наш літопис ту подробицю опустив.

15) Романової й дитяти: Василька, бо Данило був ув Угорщині в Андрія.



У тих самих роках, як Олександер сидів у Володимирі, а його брат Всеволод у Червені, воювали литва й ятвяги. Вони воювали Турійськ і околиці Комова аж до Червена, були вже коло червенських воріт, а залога була в Уханях. Тоді вбили Матвія, Любового зятя, й Доброгостя, що виїхали були на сторожу; тоді була /103/ біда в володимирській землі від наїздів литовських і ятвязьких. Та ми повернемося до попереднього оповідання — що діялося в Галичі.

[1210] Король Андрій побачив галицьке беззаконня й замішання й післав Бенедикта з військом. Вони піймали Романа, як мився в бані, й відвезли до Угрів. А був тоді в Галичі дуже мудрий книжник 16) Тимофій, родом із города Києва. Він сказав притчею 17) слово про цього насильника Бенедикта, що в останні часи антихрист назветься трьома іменами 18). Тимотей утік перед ним, бо (Бенедикт) допускався насильств над боярами й горожанами, жив у розпусті, насилував жінок, черниць і попадів; це справді був антихрист через свої плюгаві вчинки. Отже галичани покликали Мстислава на Бенедикта. Він прийшов до Галича, але не вспів нічого. Тоді Ілля Щепанович випровадив його на Галичину могилу, вишкірився і сказав до нього: »Княже! Ти вже посидів на Галичині могилі, то так, якби вже й княжив у Галичі«, бо вони посмішкувалися з нього. (Мстислав) вернувся до Пересопниці. А ми пізніше розкажемо про Галичину могилу й про Галич, який його початок 19).

Тимчасом Роман утік із Угрів. А галичани післали до його брата Володимира, кажучи: »Ми провинилися перед вами; вирятуй нас від цього насильника Бенедикта«. [1211] Отже вони (Ігоревичі) прийшли війною, а Бенедикт утік до Угрів. Тоді Володимир сів у Галичі, а Роман у Звенигороді, Святослав же в Перемишлі; синові свому Ізяславові дав (Володимир) Теребовлю, а (другого) свого сина післав до Угрів до короля з дарами 20).



16) мудрий книжник: учений у книгах.

17) сказав притчею: себто не впрост.

18) називається трьома іменами: неясна фраза.

19) про Галич, який його початок: на жаль, автор обіцянки не сповнив.

20) до короля з дарами: щоби не гнівався за прогнання Бенедикта. /104/



Данило тимчасом перебував ув Уграх. Король Андрій, бояри угорські й уся земля хотіли дати дочку свою 21) за князя Данила, хоч вони обоє ще були в діточім віці, бо він не мав сина. [21. VI. 1208] В тих роках убито царя Филипа римського, за намовою королевого брата 22). Він просив сестру, щоби йому знайшла помічника, та вона не могла ніяк помогти своєму братові й видала свою дочку за Людовика Лонокрабовича, бо це був сильний муж і помічник її брата. Її тепер називають святою, на імя Альжбіта, а попереднє її імя було Кинека; вода багато послужила Богові по своєму мужеві й (тому) її називають святою. Та ми вернемося до первісного оповідання, що його були почали.

Ігоревичі зробили нараду в справі галицьких боярів, щоби їх повбивати і при нагоді їх повбивали. [1211] Вбили тоді Юрія Витановича 23), (Іллю Щепановича й багато інших великих боярів, разом усіх убито 500), а інші розбіглися. А Володислав Кормильчич утік до Угрів, так само Судислав і Филип. Вони найшли в Угорській Землі Данила ще в діточім віці і просили короля: »Дай нам галицького отчича 24) Данила, щоб ми з ним добули його (Галич) від Ігоревичів«. А король дуже радо післав своє військо в великій силі й великого дворського Пота, поручивши йому зверхність над усім військом. А ось імена тих воєвод, що були з ним: перший Петро Турович, другий Бенко, третій Мика Бородатий, четвертий Лотохарот, пятий Мокян, шостий Табрець, сьомий Мароцел і багато інших, що їх не можливо списати. Вони зібралися всі й наперед пішли на город Перемишль.



21) дати дочку свою: королеву, на імя Єлисавету, про котру дальше оповідається дуже поплутано. Померла 1231. р.

22) королевого брата: Іпат. має: королевої.

23) Іллю Щепановича... 500: додано з Іпат.

24) отчича: стільки, що й дідич.



Як вони прийшли до города, Володислав сказав до них (бояр): »Браття! Чого ви зажурилися? Хіба отсі (Ігоревичі) не побили ваших батьків і братів, а інші не розграбили вашого майна, дочок /105/ ваших не видали за ваших рабів, а батьківщини ваші не перейшли в чужі руки? І ви хочете за них свої голови класти?« А вони розжалобилися над тим, що сталося, віддали город, а свого князя Святослава піймали. Звідти рушили (з військом) до Звенигорода. Та звенигородці завзято боролися з ними й не пускали їх до города, ані навіть до острожних воріт. Так вони почали облогу. Василько ж тоді княжив у Белзі. Отже від нього прийшли великий Вячеслав Товстий, Мирослав, Дамян і Воротислав, а також багато інших бояр і війська з Белза; від Лестька з Ляхів (прибув) Судислав Бернатович із багатьома поляками 25), а з Пересопниці прийшов Мстислав Німий з численним військом, від Володимира (Волинського) Олександер із братом і з великим військом; Інґвар післав свого сина з Луцька, із Дорогобужа й Шумська з великим військом. Але приїхали й половці на поміч Романові, а з ними Ізяслав Володимирович. Угри не встояли в битві й випали зі свого табору. Мика ранив навіть Тобашу і стяв йому голову; тоді угри кинулися чим скорше до ріки Лютої, бо помічні сили лядські й руські ще не були прибули. Це побачили половці, кинулися за ними й видали битву при переправі ріки, так що ледви вдалося після тяжкої битви переправитися помічним військам через ріку Люту. В битві Марцел утік від своєї хоругви й вона попала в руки руським полкам; через те дуже насміхалися з Марцела. Звідти вернулися угри у свої колимаги, себто до табору 26). Тоді Роман вийшов із города, щоби шукати помочі в руських князів. Та як він був у Шумську на мості, його зловили Зернько й Чюхома й привели до табору до князя Данила, до всіх (інших) князів і до угорських воєводів. Вони післали послів до горожан, кажучи: »Піддайтеся, ваш князь у неволі«.



25) із багатьома поляками: в ориґ.: »поляни«.

26) Угри не встояли: й т. д. аж до: у свої колимаги, себто до табору: дуже неясне місце в літописі; в перекладі для ясности пороблено переставки й доповнення.



Та вони не /106/ вірили, аж доки про це не розвідали напевно; тоді звенигородці піддалися. Звідти пішли (угри й союзні князі з Данилом) до Галича, але Володимир і його син Ізяслав утікли з Галича. За ними гналися аж до Нізди; Ізяслав бився над рікою Ніздою — в нього відібрали вючних коней; потому вернулися до Галича. Тоді приїхала велика княгиня Романова, щоби побачити свого дорогого сина Данила. Тоді ж володимирські й галицькі бояри, Вячеслав володимирський, Володислав галицький і всі бояри володимирські й галицькі, а й угорські воєводи посадили князя Данила на столі його батька, великого князя, Романа, в церкві святої Богородиці Приснодіви Марії. А й король Андрій не забув про давнішу свою згоду, в якій жив зі своїм братом великим князем Романом, і післав свої війська й посадив свого сина 27) (Данила) в Галичі. Полонених князів: Романа, Святослава й Ростислава хотіли угри вести до короля, та галичани просили їх, що хочуть їх повісити з пімсти. (Галичанам) удалося підкупити угрів великими дарами й зони передали князів на повішення, в місяці вересні. А Данило княжив у Галичі, хоч був іще такий малий, що й матері своєї був не пізнав 28).

Як минув якийсь час, галичани вигнали Данилову матір із Галича. Данило ж не хотів остати без матери своєї й плакав за нею, бо був молодий. Тоді надїхав Олександер, шумавинський тивун, і взяв його (коня) за поводи; але той (Данило) витягнув меч і вдарив його, та покалічив лише під ним коня. Мати взяла від нього з рук меч і просила остати в Галичі. Вона поїхала до Белза, а його лишила в невірних галичан, за порадою Володислава, — бо (бояри) хотіли панувати самі.



27) посадив свого сина: себто прислав полки, щоби забезпечити Галич перед чужим наїздом.

28) матері своєї був не пізнав: він не тому був не пізнав, що був малий (мав ок. 10 літ!), але тому, що від свого раннього дитинства поверх пять літ її не бачив (підчас свого побуту в Угорщині). /107/



Король довідався про це й засумував. [1211/12] Як же настала зима, король прийшов до Галича і впровадив свою ятрівку, велику княгиню Романову; (з нею) прийшли володимирські бояри, Інґвар із Луцька й інші князі. (Король) відбув нараду зі своєю ятрівкою й із володимирськими боярами, кажучи: »Володислав княжить, а мою ятрівку вигнав«. Тоді впіймали Володислава, Судислава й Филипа й мучили їх. Судислав дав багато скарбів, перемінився цілий у золото, себто дав багато золота й викупився; а Володислава скували й повели до Угрів. А Яволд і Ярополк, його брат, утекли до Пересопниці до Мстислава й намовили його рушити їм на поміч. Мстислав прийшов із ними до Бозка. А Гліб Потокович утік із Бозка, так само Іванко Станиславович і його брат Збислав прибігли до Галича, розказуючи про війну й відступство галичан. Тоді княгиня Романова зі своїм сином Данилом і Вячеславом Товстим утікла до Угрів, а Василько з Мирославом поїхали до Белза. Як минув якийсь час, король став готовитися до великої війни.

[1213] Того самого року прийшов Лестько до Белза за намовою Олександра. Він не сприяв Романовичам, а хотів для них лиха. (Лестько) взяв Белз і дав Олександрові; та бояри не спроневірилися, але пішли всі з князем Васильком до Камянця.

А король пустив Володислава, зібрав багато війська й пішов на Галич. Як він став у манастирї в Лелесові, невірні бояри хотіли його вбити; вбили його жінку 29), а шурин його ледви втік. [28. IX. 1213] Вбито також явлейського патріярха 30) й багатьох німців. Як король вернувся, багатьох повбивав, а решта розбіглася. Але тоді вже були розрухи й черезте король не міг воювати (за Галич). Отже Володислав із усіми галичанами 31) вїхав до Галича;



29) вбили його жінку: вона називається Ґертруда.

30) явлейського патріярха: Іпат.: авліського.

31) Володислав із усіми галичанами: очевидно з тими, що були разом із ним ув угорській неволі.



а Мстислав, як почув /108/ про королівський великий похід, утік із Галича. Тоді Володислав приїхав до Галича, прибрав княжий титул і сів на (княжім) столі. Данило ж відїхав зі своєю матірю до ляхів, випросившися від короля. Лестько приняв Данила з великою почестю. Звідти він подався зі своєю матірю до Камянця й тут його прийняли з великою радістю брат Василько й усі бояри.

[† 1212] Тоді княжив у Києві Всеволод Святославович, що дуже любив дітей Романової. Потому Мстислав пересопницький спровадив Лестька й пішов до Галича. А Лестько взяв Данила з Камянця, Олександра з Володимира, а Всеволода з Белза, кожного зі своїм військом. А Данилове військо було більше й сильніше, бо з цим були всі великі бояри його батька. Як це побачив Лестько, постарався про якнайкраще відношення до Данила й його брата Василька. Ярополк і Яволд замкнулися в Галичі, а Володислав виїхав зі своїми уграми й чехами, зібрав усіх галичан і приїхав на ріку Бобрку. Як про це довідався Лестько, післав на нього ляхів, від Данила Мирослава й Демяна, а від Мстислава Гліба Зєремієвича й Прокопієвича Юрія. Повстала велика битва й у ній побідили ляхи й русь; Данило був тоді ще такий малий, що не міг на коні їздити; Володислав утік, а багато його вояків побито. Та всетаки Лестько не міг узяти Галича; він лише пішов і воював коло Теребовлі, коло Моклекова і Збаража. Займили тоді ляхи й русь і Биковен, а (Лестько) взяв великий полон і вернувся до ляхів.

Потому Данило й Василько при помочі Лестька зайняли Тихомль і Перемиль від Олександра й княжили там зі своєю матірю; а на Володимир поглядали: »Так, чи сяк, мовляв, а Володимир буде наш«, — так при божій помочі вони дивилися на Володимир.

Потому король пішов на Лестька, а Данило був тоді в Лестька; та Лестько післав свого посла Лістича й воєводу Пакослава до короля, кажучи: »Не пристоїть бояринові княжити в Галичі; ти візьми мою дочку за /109/ свого сина, Коломана й посади його в Галичі«. Королеві подобалася Пакославова рада. [1214] Він відбув нараду з Лестьком у Спіші й узяв його дочку за свого сина. Потому піймав Володислава й вислав його на заслання. Він і помер на тому засланні, а ще й наробив лиха своєму родові й своїм дітям, бо всі князі були не ласкаві для його дітей через те. Король посадив свого сина в Галичі, Лестькові дав Перемишль, а Пакославові Любачів; Пакослав же був приятелем Романової й її дітей. За радою Пакослава Лестько післав до Олександра послів, кажучи: »Дай Володимир Романовичам, Данилові й Василькові; бо як не даш, то піду на тебе з Романовичами«. Та він не дав (добровільно) й тоді Лестько (силою) посадив Романовичів у Володимирі.

[1216] Та за якийсь час король відібрав Перемишль від Лестька і Любачів. А Лестько образився за таке осоромлення своє й післав до Новгорода по Мстислава, кажучи: »Ти мій брат, ходи й сядь у Галичі«. І Мстислав справді пішов до Галича за Лестьковою радою. [1218 або 1219] Галичани ж усі й Судислав післали по Данила, та Данило не вспів приїхати, а Бенедикт утік із Судиславом до Угрів. Мстислав же сів у Галичі.

[1219] Тими ж роками, як минув якийсь час, Данило взяв у нього дочку (за жінку), на імя Анну. Від неї він мав синів і дочок. Первенцем у нього був Іраклій, за ним Лев, після нього Роман, Мстислав, Шварно, — а інші молоді зійшли з цього світа. Як минув якийсь час, Данило поїхав до Мстислава до Галича і сказав на Лестька: »Держить, мовляв, мою батьківщину 33), та він (Мстислав) сказав: »Не можу, сину, проти нього стати через давнішу згоду; найди собі інших (союзників)«.



33) мою батьківщину: пізн. Холмщину, гл. нижче.



Данило ж вернувся додому, поїхав із братом і зайняв Берестя, Угровеськ, Верещин, Столпя, Комов і всю Україну. Лестько дуже загнівався /110/ на Данила й як лише настала весна, ляхи поїхали воювати і воювали Побужжя. Данило післав за ними Гаврила Душиловича, Семена Олуєвича й Василька Гавриловича; вони гнали їх (ляхів) аж до Сухої Дорогви 34) взяли полонених і вернулися до Володимира з великою славою. Тоді вбили Клима Христинича, одного з його (Данилових) вояків, а хрест його стоїть і донині на Сухій Дорогві. Вони побили багатьох ляхів і гнали за ними до ріки Вепра. Лестько ж думав, що Данило за порадою Мстислава зайняв Бересть, і післав посла до короля (кажучи): »Не хочу части в Галичі, але дай його моєму зятеві«. Тоді король і Лестько післали велике військо й воно прийшло до Перемишля. В Перемишлі ж був тисяцьким Арон 35) і він утік перед ними. А Мстислав був тоді з усіми руськими й чернигівськими 36) князями. Він післав Дмитра, Мирослава й Михалка Глібовича проти них до Городка, та Городок був зрадив, бо там були Судиславові люди.



34) аж до Сухої Дорогви: дорогва — багнище.

35) був тисяцький Арон: варіянти: Ярон (Іпат.) і Роман (Поґод.).

36) руськими й чернигівськими: Русь у знач. Київщини.



Як Дмитро бився під Городком, прийшли на нього угри й ляхи і Дмитро відступив; тоді дяка Василя, званого Молза, застрілили під городом; вбили й Михалка Сулу, здігнавши на Ширці: йому стяли голову, зняли три золоті ланцюги й принесли голову до Коломана. Мстислав тоді стояв на Зубрі й Дмитро втік до нього. Та Мстислав не міг битися з уграми й просив свого зятя Данила й Олександра, щоби замкнулися в Галичі. Данило й Олександер обіцями піти до Галича; Данило справді замкнувся в Галичі, та Олександер не посмів. Тоді то велика княгиня Романова приняла монаший чин. Потому військо, себто Коломан і ляхи, прийшли під город (Галич). [осінь 1219] Після довгої битви на Кривавім Броді впав на них сніг; вони не могли стояти (на місці), пішли за Рогожину, (далі) пішли на Мстислава й приневолили його покинути /111/ край. А Мстислав сказав Данилові 37): »Вийди з города«. Данило справді вийшов із тисяцьким Дмитром, Глібом Зеремієвичем і Мирославом. Вони вийшли з города, а як були коло Толмача, дігнав їх невірний Витович Володислав, та вони обернулися до нього, прогнали його й відібрали від нього коня. А Данило був молодий тоді; він бачив, що Гліб Зеремієвич і Семюн Коднинський їздили по-мужеськи 38), приїхав до них і їх піддержував; тоді й інші кинулися бігти. Того дня билися цілу днину аж до ночі; та вночі вернулися, Данило і Гліб Зеремієвич піймали Янця; хоч молодий, (Данило) виявив велику хоробрість. Вони билися всю ніч, а вранці дігнав його (Данила) Гліб Василевич, але Данило обернувся на нього й гнав за ним дальше як поприще 39), — та він таки втік перед ним (Данилом), бо мав швидкого коня. Тоді щойно Данило вернувся й переїздив поміж ними 40) сам один, та вони не сміли напасти на нього, аж доки проти нього не виїхали Гліб Судилович, Гаврило Іворович і Переніжко. Звідти вони поїхали в Онут, а звідти в поле 41). Там був великий голод; та якраз напередодні святого Димитрія їхали туди вози до переправи через ріку 42); вони займили вози, накормилися обильно й похвалили Бога і святого Димитрія, що їх нагодував. [25. X. 1219] Звідти пішли нижче Кучелемина, думаючи, куди б то переправитися через ріку Дністер; та з ласки божої надплило багато лодок із Олешшя й на них переїхали через Дністер. Вони наситилися риб і вина. Звідти Данило поїхав до Мстислава. Мстислав дуже похвалив Данила, дав йому великі дари й свого швидкого сивого коня, і сказав йому: »Іди, княже, до Володимира, а я піду до Половців, щоби пімстити свій сором«.



37) Мстислав сказав Данилові: переказав через післанця.

38) їздили по-мужеськи: себто добре воювали.

39) дальше, як поприще: міра довжини (1000 кроків).

40) переїздив поміж ними: галицькими боярами.

41) звідти в поле: себто в степи.

42) до переправи через ріку: в ориґ.: »к плаву«. /112/



[1219] Як Данило приїхав до Володимира, по велінню божому прислали послів литовські князі до великої княгині Романової, до Данила й до Василька, щоби помиритися. А ось імена литовських князів: найстарший Живинбуд, Довять, Довспрунк, його брат Мидог, брат Давялів Виликаїл; а жемоїтські князі (отсі): Ердивил, Викинт; а русковичів: Киптибуть, Вонибуть, Бутовить, Вижеїв і його син Вишлий, Китений, Пликосова; а ось Булевичі: Вишикут, що його вбив Миндогот 43) і взяв його жінку, а побив його братів, Едивила, Спрудійка; а ось князі з Лотви: Юдьки, Пукийк, Бикши, Ликійк. Всі вони помирилися з князями Данилом і Василькам і був спокій у краю. А як ляхи не переставали чинити пакостей, наслав на них Литву; вона повоювала ляхів і багато в них наробила вбивств.

[1220] Тоді прийшов Филя прегордий, що надіявся обняти землю й висушити море, з багатьома уграми. Він мав звичай говорити: Юдин камінь побиває багато горшків«, або таку саму другу гордовиту пословицю: »Коби гострий меч, а швидкий кінь, — буде багато руси! 44)«. Та Бог цього не стерпів і іншим разом Данило Романович убив гордовитого колись Филю. А Олександер відступив від Данила й Василька до Лестька й вони не мали від нікого помочі, хіба від Бога, аж доки не прийшов Мстислав із половцями. Тоді Филя уступив із Галича з численним угорським військом і ляхами, забравши галицьких бояр, Судислава, Лазора й інших, а деякі розбіглися, бо він поводився (з ними) дуже гордовито.



43) його вбив Миндогот: видавці (1871, с. 492) поправляють на Миндовг.

44) буде багато руси: побитих і полонених.



[1221] У ті ж часи прийшов Лестько на Данила до Шекарева й не дав йому піти на поміч тестеві Мстиславові. А Кондрат приїхав мирити Лестька й Данила, але пізнав Лестькову облуду й не казав князеві Данилові їхати до Лестька. А Филя готовився до битви — /113/ він думав, що йому ніхто не може встояти на полі. Він оставив Коломана в Галичі й построїв укріплення на церкві Пречистої Владичиці нашої Богородиці; та Вона не стерпіла зневаги свого храму й віддала його в руки Мстислава. А з Коломаном був тут Іван Лекин, Дмитро й Бот. Половці приїхали на розвідку, але угри й ляхи гнали їх; тоді половчин пострілив Уза в око; він спав із араба 45), (свої) взяли його тіло й плакали по ньому. На другий день, перед самим святом святої Богородиці, прийшов рано Мстислав на гордого Филю й на угрів із ляхами й між ними дійшло до завзятої битви, в котрій побідив Мстислав. Як угри й ляхи втікали, побито їх дуже багато; а пишного Филю зловив Добринин парубок, що його Жирослав був украв у Вильні. Так він був поганьблений і через нього втратив свою батьківщину 46). Так побідив Мстислав і поїхав до Галича. (Угри) билися коло городських воріт, але потому вибігли на аркади церковні, а декого витягнули туди шнурами, — бо вони построїли укріплення на церкві; їх арабів забрали. Звідти вони стріляли й кидали каміння на горожан, але не мали там води й тому їх мучила спрага. Як отже приїхав Мстислав, вони піддалися йому й їх спроваджено з церкви. Данило ж приїхав із невеличкою дружиною й із тисяцьким Демяном, правда, не в той час, а трохи пізніше, й поїхав до Мстислава; тут настала велика радість, що Бог вирятував їх від чужинців: бо всі угри й ляхи були або побиті, або потонули в утечі по краю, чи й побиті смердами, так що ніхто з них не втік — така була ласка божа для Руської Землі. Потому привели Судислава до Мстислава, та він не задумав проти нього зла, лише показав йому ласку; той знову обіймав його ноги й обіцяв йому бути за невільника. Мстислав повірив його словам, учинив йому велику честь і дав йому Звенигород.



45) спав із араба: із арабського коня (в ориґ.: »із фаря«).

46) що його Жирослав... свою батьківщину: не цілком ясне місце. /114/В тім самім часі Олександер відступив (від Романовичів) і заключив мир із Лестьком, Коломаном і гордим Филею, а Романовичам безнастанно бажав лиха. Після ж побіди Мстиславової й литовського воювання на ляхів Лестько заключив мир із Данилом і Васильком при посередництві послів Держислава Абрамовича й Творяна Войтиховича 47), а Романовичі — тисяцького Демяна; (тому) Лестько відступив від Олександра. [1223] А в суботу вночі Данило й Василько грабили в околицях Белза й Червеня й пограбили всю землю: боярин грабив боярина, смерд смерда, город город, так, що не остало ні одно село не пограбоване, як це притчею говорять (святі) Книги: не остав камінь на камені. Отсю ніч називають белжани злою ніччю, бо та ніч злу гру їм зіграла: бо їх повоювали перед досвітком. Та Мстислав сказав: »Пощади брата Олександра«, й Данило відступив від Белза й пішов до Володимира.

А в часи Данила й Василька Романовичів були (такі) володимирські єпископи: був Асаф блаженний і преподобний святитель Святої Гори 48); потому був Василій зі Святої Гори; а потому був Никифор, на прізвище Станило, — він був передше Васильковим слугою; а потому Кузьма, лагідний, преподобний, смиренний єпископ володимирський. Потому Бог позволив, що Данило збудував город Холм, — про його повстання розкажемо пізніше. За божою волею князь Данило вибрав і поставив єпископа Івана, з крилошан великої церкви святої Богородиці володимирської. Бо передтим єпископ Асаф був ув Угровську, та він постудив на митрополичий престіл, за те його скинено з його стола, а єпископську столицю перенесено до Холма.



47) Творяна Войтиховича: в ориґ.: Вотиховича.

48) святитель Святої Гори: не з Атону, але зі зимнянського манастиря коло Володимира, що називався »Св. Гора«.



Того самого року прийшла нечувана сила: безбожні моявитяни, названі татарами, прийшли на Половецьку Землю. Половці стали (проти них); Юрій Кончакович /115/ був найстарший із усіх половців (князів), та й він не міг встоятися перед ними. Він утік, (а в утечі) побито багато їх (і гнали татари половців аж) до ріки Дніпра. Тоді татари вернулися й пішли до своїх веж 49). Багато ж половців прибігло в Руську Землю; вони говорили руським князям: »Якщо нам не поможете, то нині ми побиті, а завтра ви будете«. Князі відбули в Києві нараду й вирішили таке: »Краще нам стрінутися з ними на чужій землі, ніж на своїй«. Тоді в Києві був Мстислав Романович, а Мстислав (Всеволодович) у Ковельську й Чернигові, а Мстислав Мстиславович у Галичі; це були старші князі в Руській Землі, бо Юрія суздальського не було на тій нараді. А це знову молоді князі: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславович київський 50) і багато інших князів. Тоді ж охристився й великий князь половецький Бастій. Лише Василька не було, бо він був молодий, (тож) сидів у Володимирі. Звідти вирушили в місяці квітні й прийшли до Варязького Острова на ріці Дніпрі. Сюди приїхала до них ціла Земля Половецька, приїхали чернигівці, кияни, смолняни й інші країни. Ми всі перейшли Дніпро насухо, так, що вода покрилася дуже багатьома людьми. Галичани й волинці, кожний зі своїми князями, а куряни, трубчани й путивельці кожний зі своїми князями приїхали на конях; а вигонці галицькі поїхали по Дністру 51) й виплили на море; вони мали тисячу човнів. (З моря) вони поплили Дніпром, минули пороги й спинилися коло ріки Хортиці на броді коло Протолчі 52); з ними був Домамірич Юрій і Держикрай Володиславович.



49) до своїх веж: вози — мешкання кочовиків.

50) Всеволод Мстиславович київський: помилка, бо київським князем був Мстислав Романович.

51) поїхали по Дністру: в ориґ. очевидно помилково: »по Дніпру«.

52) на броді коло Протолчі: якийсь острів, чи просмик.



Тоді прийшли вісті, до табору, що вже прийшли (татари), щоби побачити руські човни. Як це почув Данило Романович, погнав на коні (за ними), щоби /116/ побачити невидану (досі) силу. Та вони вже були відійшли; Юрій говорив, що то були стрільці, а інші казали, що це прості люди, ще більше, як половці; Юрій Домамирич говорив: »це войовники, добрі вояки«. Тоді приїхали (до табору) і сказали Мстиславові, а й Юрій розказав усе. Молоді ж князі сказали: »Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте, ходімо проти них«. Отже перейшли всі князі, Мстислав і другий Мстислав, чернигівський, через ріку Дніпро, (потому) перейшли й інші князі й пішли в половецьке поле; а перейшли через Дніпро у вівторок. Татари стрінули руські полки, та руські стрільці побили їх, сіли їм на карки і гнали далеко в поле; взяли й їх майно, багато стад, так що кожний вояк дуже збагатився. Звідти йшли 8 днів до ріки Калки й там їх стрінула татарська сторожа; ця сторожа билася з ними (княжим військам) і (тут) убито Івана Дмитровича і ще двох із ним, а татари відїхали геть до ріки Калки. (Тут) стрінулися татари з військами половецькими й руськими. Мстислав Мстиславович велів наперед переправитися через Калку Данилові з військом, а разом із ним мали піти й інші війська. За ними переправився сам (Мстислав) і сам їхав серед сторожі. Він побачив татарські полки, приїхав і сказав: »Беріть зброю!» А Мстислав (Романович) і другий Мстислав (чернигівський) сиділи в таборі й не знали (про те). Мстислав же (галицький) не сказав їм (про свій плян) із заздрости, бо між ними була велика незгода. Як уже військо зібралося на місці, Данило виїхав наперед, а з ним Семян Олюєвич і Василько Гаврилович, і кинулися на татарське військо. [31. V. 1223] Василько був поранений, а Данила ранили в груди, та він був молодий і сміливий і тому не завважив ран на тілі: він мав тоді 18 літ і був сильний. Данило сильно боровся й побивав татарів; як це побачив Мстислав Німий, думав, що Данило ранений, і кинувся сам на них, — а й він був сильним мужем, — бо це був кревняк Романа з роду Володимира, званого Мономахом; він дуже лю-/117/бив його (Даниловрго) батька й віддавав йому на випадок своєї смерти свою волость для князя Данила. Врешті татари кинулися до втечі, а Данило побивав їх зі своїми частинами, а також (бився з ними) й Олег курський. Але серед завзятої битви кинулися на них (князів) інші (татарські) полки; за гріхи наші руські війська побито. Данило бачив, що наступає більша військова сила, а й їх стрільці сильно стріляли й завернув коня до втечі, через натиск ворогів. Як вік утікав, почув спрагу, а як, пив воду, тоді почув рану на своїм тілі, в битві ж не завважив її задля сили й мужества свого віку: бо він був відважний і хоробрий, а від голови до ніг не було на ньому скази. Сталася тоді така побіда над усіми руськими князями, якої не бувало ще ніколи. А татари, побідивши руських князів за гріхи христіян, дійшли аж до Святополкового Новгорода 53). Русь не знала їх підступности й вийшли проти них із хрестами, та вони побили всіх. Та Бог іще чекав христіянського покаяння й завернув їх назад до Східної Землі 54); вони воювали Танагутську Землю й інші (східні) країни. Тоді ж таки їх чаногіз-хана 56) Таногути вбито. (Ті краї) вони перемовили й потому підступом їх ізнищили, а інші краї війною, але найбільше таки понищили підступом.

Після того минув якийсь час. Та Олександер завжди мав ворожий настрій до своїх братів Романовичів, Данила й Василька. Він почув, що Мстислав не живе в згоді зі своїм зятем, князем Данилом, дуже врадувався й підмовляв Мстислава до війни. Мстислав пішов на війну і прийшов на Лису Гору 56), а Данило поїхав до Ляхів, зрушив князя Лестька й вийшов проти нього (Мстислава); Мстиславові ж прислав поміч Олександер.



53) до Святополкового Новгорода: Витичів на північ від Києва.

54) до Східної Землі: до Азії.

55) чаногіз-хана: джінґіс-хана, найвищого хана.

56) прийшов на Лису Гору: ближче означити її положення не можливо.



Як війська зійшлися в битві, то (противники) загна-/118/ли його (Олександра) до Белза й мало що не добули города. На другий день знову рушили проти них, та Мстислав не встояв і вернувся до Галича. А князь Данило воював із ляхами Галицьку Землю й околиці Любачева, а пограбив також Землю Белзьку й Червенську, аж до остатка. Василько ж князь, теж забрав багато полону, кінських і кобилячих стад, аж ляхам було зависно. (Врешті) з обох сторін післано послів 57) і пущено Демяна й Андрія.

Після цих подій Мстислав привів Котяня зі силою половців і Володимира київського. Він удавав, що йде іна ляхів за порадою Олександра. Та Олександер ніколи не переставав намовляти (Мстислава) проти свого брата Данила, кажучи, що, мовляв, твій зять хоча тебе вбити. Але сам Олександер не смів їхати, він скористав із того, що в нього направляли башту, й вислав свого (воєводу?) Яна. Бо Мстислав сказав: »Це ти, Яню, говорив, що Данило вдруге наводить на мене ляхів«; та всі князі пізнали тоді Олександрову клевету й Яневу брехню. І сказали всі князі: »За свій сором займи всю його волость«; та він не хтів брати його (Олександрової) волости через братню любов і всі йому це похвалили. А Мстислав прийняв свого зятя згідливо, вшанував його великими дарами й дав йому свого швидкого коня актаза 58), — другого такого не було в ті роки; також обдарував свою дочку Анну великими дарами. Він приїхав на побачення з братією 59) до Перемили и тут скріпили мир.

Але потому облудний Жирослав сказав до галицьких бояр: »Мстислав іде в поле й хоче вас видати своєму тестеві Котяневі на вирізання«. Та Мстис,лав був невинний у цій справі й не знав нічого про (такі поголоски серед) них.



57) з обох сторін післано послів: не цілком ясна фраза.

58) коня актаза: назва коня.

59) на побачення з братією: з князями (Данилом і Васильком).



 Вони ж (бояри) повірили й ві-/119/дійшли до Перемиської Землі, до Гір Кавказьких 60), себто Угорських, на ріку Дністер 61). Вони післали послів своїх (до Мстислава), кажучи: »Жирослав нам говорив, що ти маєш нас віддати Котяневі«. Та Мстислав післав свого отця 62) (духовного) Тимофія (щоби їм сказав): »Що, мовляв, невинно мене оклеветав перед вами Жирослав«. Тимофій поклявся на те, що Мстислав нічого не знає про це, й привів усіх боярів до нього. Князь тоді поганьбив Жирослава й вигнав його від себе. Так Бог вигнав із-перед Свого лиця Каїна, кажучи: »Будь проклятий, стогнучи й трясучися 63) на землі, котра відчинила свої вуста, щоби прийняти кров твого брата«. Так то й Жирослав відчинив уста свої 64), на свого пана, — тож хай не буде для нього пристановища в усіх землях, у руських і в угорських, і в ніяких інших краях; нехай скитається по всіх краях, голодний, а вина й оливи хай не має лише скупенько, двір його хай буде пустий, а з селі його бодай ніхто не жив 65). Вигнаний ізвідти він пішов до Ізяслава: бо він був названий облудним брехуном, найбільше непокірний із усіх і сама брехня 66), син доброго батька, якого вбогість не дала розвинутися його злобі; але його язик годувався брехнею, хоч він покладав свою надію на брехню — до того вживав розуму; він пишався облудою більш, чим вінком, самозванець, бо ошукував не лише чужих, але й своїх улюблених для користи; тому він хотів бути в Ізяслава. Та вернімся до попереднього.



60) до Гір Кавказьких: книжна назва на Карпати, що в старій добі нашого письменства зовуться »угорськими горами«, або просто »Горами«.

61) на ріку Дністер: в ориґ. помилково: »Дніпр«.

62) свого отця духовного: сповідника.

63) стогнучи і трясучися: апокрифічна подробиця.

64) Так то й Жирослав: порівняння нездале, бо то земля відчинила вуста, а не Каїн!

65) тож хай не буде: прокляття з відгомоном лектури св. Письма.

66) сама брехня... бути в Ізяслава: текст неясний аж до затрати значення. /120/



[1224/5] Мстислав, за порадою брехливих галицьких боярів, віддав свою меншу дочку за королевича Андрія й дав йому Перемишль. Андрій послухав Семюнка Червоного, втік до Угрів і почав приготовлятися до війни. Як настала зима, він пішов до Перемишля. [1226/7] Тоді (там) держав тисячу 67) Юрій; він передав (уграм) Перемишль, а сам втік до Мстислава. Король же став у Звенигороді. Він післав своє військо до Галича, та сам не відважився їхати до Галича, бо йому казали угорські віщуни, що як побачить Галич, то не буде жити; тому він не йшов до Галича, бо вірив ворожбитам. Та Дністер наводнився й годі було перейти. Мстислав виїхав на зустріч із військом. Вони подивилися на себе 68) й угри поїхали до свого табору, — і а з ними був і Пакослав із ляхами. Звідти пішов король до Теребовля і здобув Теребовль, пішов до Тихомля і здобув Тихомль. Звідти пішов до Кремянця, бився під Кремянцем, але тут побили й поранили багатьох угрів. Тоді Мстислав післав посла Судислава до свого зятя Данила, кажучи: »Не відступай від мене«, а той відповів: »Маю правду в своїм серці«. Звідти король прибув до Звенигорода. Мстислав виїхав із Галича, а угри виїхали йому назустріч із королевого табору. Мстислав бився з ними й побідив їх; гнали за ними (галичани) аж до королівського табору й рубали їх; тоді то вбили Мартиниша, королівського воєводу. Тоді король затривожився і скоро пішов із (Галицької) землі.



67) держав тисячу: був тисяцьким.

68) подивилися на себе: варіянт: на нас (Іпат.).



Данило ж зі своїм братом Васильком прибули до Мстислава до Городка; з ними був і Гліб (Зеремієвич). Вони говорили: »Іди, княже, на короля, він ходить по Лохті«, та Судислав перешкоджував у тім; він мав облуду в своїм серці, не хтів погуби короля, бо на нього покладав великі надії, — а король був виснажився. А в той час Лестько йшов на поміч; та Данило /121/ не допускав його помагати королеві. Як той (Лестько) таки дуже напирався, Данило й Василько післали своїх людей над Буг і не дали дому перейти. Він отже звідти вернувся у свою землю, бо був виснажений воєнним походом. А король угорський пішов до Угрів. Його дігнав Ізяслав із підступним Жирославом і пішли з ним до Угрів.

А Судислав рив під Мстиславомм, кажучи йому: »Княже! Дай свою заручену дочку за королевича й дай йому Галич; ти й так не вдержишся сам у ньому, бо тебе бояри не хочуть«. Та він не хотів дати королевичеві, а радше хотів дати Данилові. Але Гліб Зеремієвич і Судислав відмовляли його від передання Данилові й казали йому: »Якщо даш королевичеві, то, коли схочеш, могтимеш відібрати від нього, та як даш Данилові, то Галич не твій навіки«. Бо галичани хотіли Данила й післали були від себе (до нього) в тій справі. Тоді Мстислав дав Галич королевичеві Андрієві, а сам узяв Пониззя; звідти пішов до Торецького. А Мстислав Німий дав свою батьківщину князеві Данилові й поручив йому свого сина Івана. Та Іван помер, Луцьк займив Ярослав, а Черторийськ пиняни.

Тепер почнемо розказувати про безчисленні бої, великі труди, часті війни й численні коромоли, часті повстання й численні замішання: бо вони (Романовичі) від молодости не мали спокою.



69) він був виїхав: князь Ярослав.



Як Ярослав сидів у Луцьку, Данило поїхав до Жидичина поклонитися й помолитися святому Николі. Ярослав кликав його до Луцька, а бояри сказали йому: »Візьми Луцьк, а князя їх піймай«; та він відповів: »Я приходив сюди молитися до святого Николи й не можу того вчинити«. І пішов до Володимира. А звідти зібравши військо, післав проти нього (Ярослава) Андрія, Вячеслава, Гаврила й Івана. А він був виїхав 69) із города й тут його й зловили разом із його жінкою; піймав його Олекса Орішко, бо мав швидкого коня, дігнав /122/ його й піймав перед городом. Лучани ж замкнулися. [1227] На другий день прибули Данило й Василько й лучани піддалися; брат дав Василькові Луцьк і Пересопницю, а Берестя йому був дав ще давніше.

Повоювали ятвяги околиці Берестя. За ними погнали (війська) з Володимира. Два (ятвяги), Мондунович Шутр і Стегут Зібрович, напали на військо, але Данило і Вячеслав убили Шутра, а Стегута вбив Шелв. [1228] Як ятвяги втікали, кинувся за ними Данило, задав Неброві чотири рани, а держаком вибив копя з його рук. Його дігнав Василько й зараз почали кричати: »Брат бється за тобою«; він залишив гнати, вернувся братові на поміч, й він так вирятувався, а інші розбіглися 70). Та ми лишимо це й вернемося до попереднього.



70) інші розбіглися: очевидно — мова про ятвягів, що напали були на Василька.

71) ходімо на них: на угрів, добувати Галич.



Данило післав до свого тестя Дамяна, щоби йому переказав: »Не годиться пинянам держати Черторийська, не можу того стерпіти їм«. Як Дамян переказав йому це (Мстислав сказав): »Сину! Я провинився, що не дав тобі Галича, але дав чужинцеві; та це було за порадою Судислава, а він мене ошукав. Як же Бог так хоче, то ходімо на них 71), я приведу половців, а ти візьми Галич, а я Пониззя, й нехай тобі Бог помагає. Щодо Черторийська, то ти правий«. Дамян вернувся в велику суботу, а на другий день, на (сам) Великдень, Данило й Василько приїхали до Черторийська. На ніч обложили город, на рано ж обїхали город і Мирослав і Дамян сказали: »Бог віддав наших ворогів у ваші руки«. А Данило велів зробити приступ до города; вони здобули город їх, а князів їх піймали.

Потому помер великий Мстислав, удатний князь. Він бажав видіти ще (передо смертю) свого сина. Данила, але Гліб Зеремієвич із зависти не пустив його, А той (Мстислав) бажав поручити свій дім і свої діти /123/ його опіці, бо мав до нього (Данила) велику любов у своєму серці. Потому випустили Ярослава (з полону) й дали йому Перемиль, а потому Межибожжя.

Того самого року митрополит Кирило, преблажений і святий, приїхав, щоби довести до мира, та не міг. А потому Ростислав пинський не переставав клеветати, бо йому були взяли дітей до неволі. Володимир же київський зібрав військо, (а так само і) Михайло чернигівський, »бо (як він говорив), його (Данилів) батько постриг був мого батька« 72); він мав великий страх у своїм серці. А Володимир забрав Котяня й усіх половців і прийшли до Камянця; і так Володимир із усіми князями й Михайло з усіми князями, куряни, пиняни, новгородці й турівці облягли Камянець. Данило вдавав, що хоче з ними заключити мир, але він зводив їх 73), і поїхав до ляхів, а свого посла Павла (післав) до Котяня, кажучи: »Отче! Залиши цю війну, погодімся зі собою«. І він (Котянь) справді пішов, зайняв Галицьку Землю, пішов до Землі Половецької й уже не вернувся до них. (А пішов Котянь на Галич) тому, що королевич був у Галичі й Судислав із ним, а він (королевич) був у мирі з Володимиром і Михайлом. Так отже вони не вспіли нічого 74) й вернулися. Данило ж і Василько зібрали багато ляхів із воєводою Пакославом і пішли до Києва; а був із ними й Олександер. Та їх стрінули посли від Володимира й Михайла, Воротислав 75) Петрович і Юрій Толигнієвич, і просили мира; отже вони помирилися, а ляхи вернулися назад.



72) Михайло чернигівський: його слова »постриг мого батька«, відносяться до Рюрика — з пошани до нього.

73) він зводив їх: в ориґ. »переводя іми«.

74) вони не вспіли нічого: коаліція князя.

75) від Володимира й Михайла, Воротислав і т. д.: в ориґ. помилково: Михайла й Воротислав...



[† 1227 листопад.] В ті ж роки вбито Лестька, великого князя лядського, на нараді; а вбив його Святополк Одонич і Воло-/124/дислав 76) за порадою невірних бояр. Після смерти свого брата Кондрат навязав добрі зносини з Данилом і Васильком і просив їх, щоби йому пішли на поміч проти Володислава Старого. Вони ж самі пішли на війну, а в Бересті оставили Володимира пинського, а також угровчан і берестян, щоби стерегли край від ятвягів. [1229.] У той час Литва воювала ляхів. (Литовці) думали, що вони в мирі (з Романовичами) й прийшли в околиці Берестя. Але Володимир сказав: »Може ви там із ким у мирі, але зі мною ви не в мирі«, випав на них із берестянами й побив усіх.

А Данило й Василько прибули до Кондрата. Вони нарадилися з ним і вирушили до Каліша й над вечір прийшли до ріки Вепра. На рано ж, як засвітало, перейшли ріку Пресну й підійшли до города. В ту ніч був великий дощ. Як вони побачили, що ніхто не виступає проти них, пустилися воювати й грабити. Русь дійшла до Милича й Старгорода й зайняла декілька воротиславських сіл; вони взяли велику добичу й вернулися до табору. Вони думали, як би то піти до города на бій, та ляхи не хотіли битися. Вранці Данило й Василько взяли своє військо й підійшли до города; а Кондрат любив руський бій і заохочував своїх ляхів, та вони таки не хотіли. Вони оба приступили 77) до каліських воріт, а Мирослава з іншими полками післали на зад города, а город окружала вода й сильна верба й лозина, так що самі не знали (про своїх), де хто бився. Як отже ці відступали від бою, то тамті рабили наступ 78), а як тамті відступали, то ці наступали; через це незнання не взяли того дня города. Зі заборол же летіло каміння як сильний дощ, а вони стояли в воді, аж доки не стали на сухім — на накиданих камінях.



76) Святополк Одонич і Володислав: зам. Святополк і Одонич Володислав.

77) вони оба приступили: Данило й Василько.

78) як отже ці відступили і т. д.: не було координації в боєвих операціях, через ті верби й лози.



(Вони) запалили зводжений міст і /125/ журавець 79), так що ляхи ледви вгасили городські ворота. А Данило й Василько ходили попри город; інші ж стрільці стріляли на город і поранили 160 мужів, що стояли на заборолах. Як настав вечір і вони вернулися до свого табору, Станислав Микулович сказав: »Там, де ми стояли, не було води, ні високої греблі«. Данило ж сів на коня, поїхав сам оглянути город і ствердив, що так є справді. Тоді Данило поїхав до Кондрата і сказав йому: »Якщо ми знали були б давніше про це місце, то були б добули город«. А Кондрат просив їх, щоби на другий день знову зробили приступ до города. На другий день Данило й Василько післали своїх людей; вони стояли й теребили ліси коло города, а горожани навіть не сміли на них кинути каменем, лише просили, щоби Кондрат прислав їм Пакослава і Мстивуя. А Пакослав сказав до Данила: »Переміняй одежу свою й їдь із нами«. Данило не хтів, та брат сказав йому: »Йди, щоби почути їх віче«; бо Кондрат не довіряв Мстивуєві. Тоді Данило взяв Пакославів шолом і став за ними. А мужі стали на заборолах і сказали їм: »Так скажіть великому князеві Кондратові: »Чи це не твій город? А ми мужі, що тут ізнесилилися в цім городі, чи ми є підданні іншого? 80). Аджеж ми твої люди, ваші брати, то чому нас не пожалуєте? Якщо Русь нас полонить, то яку славу буде мати (з того) Кондрат? Як руська хоругов повіватиме на заборолах, то кому вчиниш честь? Чи не Романовичам? А свою честь затратиш. Тепер ми служимо твоєму братові, а згодом будемо твої; лише не дай слави Руси й не знищ цього города«. І ще багато іншого говорили. А Пакослав сказав їм: »Кондрат рад би вам учинити ласку, та Данило дуже лютий, не хоче від нас уступитися, доки не добуде города«, й розсміявся й сказав: »А ось він сам стоїть, говоріть із ним«.



79) міст і журавець: прилад до зводження моста.

80) чи ми є піддані іншого: в ориґ: »странници«.



А князь пхнув його держаком від списа і зняв зі себе шолом. Тоді вони /126/ крикнули з города: »Будемо тобі служити, просимо миру«. А він добре насміявся й довго з ними говорив, а далі взяв від них двох мужів і приїхав до Кондрата; Кондрат отже помирився з ними й узяв від них закладників. (Підчас цієї війни) русь була полонила багато (лядської) челяді й бояринь; а тепер русь і ляхи поклялися між собою 81): якщо після цього буде коли між ними усобиця, то ляхи не будуть воювати руської челяди, а русь лядської. Потому (Данило й Василько) вернулися від Кондрата додому з честю, бо Бог їм поміг; вони дали йому велику поміч і вернулися зі славою до своєї землі, бо ніякий інший князь не ходив так глибоко в Лядську Землю, крім Володимира Великого, що охрестив Землю (Руську).



81) русь і ляхи поклялися: зразок тодішнього міжнароднього права.



[1230] Як минув якийсь час, Василько поїхав до Суздаля на весілля свого шурина, до великого князя Юрія, взявши зі собою Мирослава й інших. А як князь Данило був ув Угровську, прислали галичани, кажучи: »Судислав, мовляв, пішов на Пониззя, а королевич остав (сам) у Галичі; приходи ж чимскорше!« Данило скоро зібрав військо, післав Дамяна на Судислава, а сам рушив із малою дружиною з Угровська до Галича. На третій день (походу) на ніч став він коло Галича; а Судислав не встояв перед Дамяном і втік до Галича. Як Данило був приїхав до Галича, то Галич замкнувся; Данило взяв (лише) Судиславів двір, так.що можна було бачити багато запасів вина, овочів, харчів, копій і стріл. Як потому Данило, побачив, що (його) люди понабирали повно того не хтів стати коло города, але пішов на другу сторону Дністра. Тієї ж ночі Судислав убіг у город; якраз були зловили людей із його війська й вони сказали, що Судислав уже в Галичі. Данило ж стояв ув Угольниках, на березі Дністра. Галичани й угри виїхали (з города) і стріляли на леді; та як настав вечір, леди почали таяти й вода на Дністрі піднеслася, безза- /127/конний, злий Семюнко, подібний до лисиці своєю червоністю, запалив міст на Дністрі. А Дамян прийшов (до Данила) з усіми галицькими боярами, з Мирославом, Володиславом і з численними галицькими боярами. Данило цим тішився, але журився мостом, якби то перейти Дністер. Він погнав до моста й побачив, що кінець його згас; настала отже велика радість. На другий день прийшов Володимир Інґварович 82) вони перейшли через міст і стали на березі Дністра. На рано вставши Данило обїхав город, зібрав Галицьку Землю 83) і став довкруги города на чотирьох сторонах; а зібрав він від Бобрки аж до ріки Ушиці й Прута й обляг із великою силою. Врешті вони (галичани) ізнемоглися й піддали город. Як Данило зайняв город, пригадав давню згоду з королем Андрієм і пустив його сина, та ще й провів його до ріки Дністра; з ним вийшов лише сам Судислав. За ним (Судиславом) кидали камінням і говорили: »Йди з города, бунтівнику!« 84).



82) прийшов Володимир: очевидно з помічним військом.

83) зібрав Галицьку Землю: себто до нього пристали всі.

84) бунтівнику: в ориґ.: »мятежниче землі«.

85) рекс: по-латині »рекс« значить »король«.



Андрій же прийшов до свого батька й брата, а Судислав безнастанно говорив: »Ідіть на Галич і займіть Руську Землю; бо якщо не підеш, то зміцняться проти нас«. А Беля рекс 85), себто король угорський, вирушив із великою силою; він сказав: »Не опреться, мовляв, город Галич, бо нема такого, що вирятував би його з моїх рук«. Та як він увійшов ув Угорські Гори, післав Бог на нього архангела Михаїла, щоби відчинив небесні збірники; (така настала злива), що аж коні, тонули, а й самі (угри) вибігали: на високі місця; та він (король) всеодно завзявся здобути город і край. Данило ж молився Богові й Бог вирятував його з руки сильних. (Король) обляг город і післав посла; а посол закликав великим голосом і сказав: »Послухайте слів великого короля угорського: Нехай не уставляє вас (до бою) /128/ Дамян, кажучи: Бог вирятує нас; і нехай не надіється ваш Данило на Господа, кажучи: Не віддасть цього города королеві угорському; (я) стільки ходив на інші краї, то хто може опертися моїй руці й силі моїх полків?« Та Дамян всеодно кріпився й не налякався його погроз, бо йому помічником був Бог. Данило ж привів собі ляхів і Котяневих половців, а в короля були половці Біговарсові 86); та Бог зіслав на них фараонову рану. Тимчасом город укріплявся, а Беля ослабав і відступив від города, а за собою оставив людей, багатьох оружників 87) і кіннотчиків. Та на них зробили випад горожани і багато з них падало в ріку, багато згинуло, багато було ранених, а інші попали до неволі. Сталося подібно, як на іншім місці сказано: »Скирт ріка злу гру виграла горожанам« 88); так і Дністер виграв злу гру уграм. Звідти король пішов до Василева, перейшов Дністер і пішов до Прута. Бо Бог зіслав на них рану, ангел бив їх: вони або гинули, інші ж із підошев виступали як із черевиків 89), інші влізли між коней і вмирали, ще інші таки коло вогню, як зійшлися (їсти) і мясо підносили до вуст, (тут таки й) умирали; інші ж умирали від різних ран, — а до того небесні води всеодно топили їх. Так отже він утік через невірство галицьких бояр, а Данило, за божою волею, одержав свій город Галич.




86) половці Біговарсові: половці під начальством іншого хана, що, очевидно, в даний момент був порізнився з Котянем.

87) багатьох оружників: піхоти.

88) Скирт ріка і т. д.: пословиця з грецької хроніки Малали.

89) із підошев виступали: шкіра відпадала їм від ніг.







Кінець I. частини





[Див. продовження літопису у Частині II.]







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.