[Галицько-Волинський літопис / Пер. Теофіль Коструба. — Львів, 1936. — Ч. II. — С. 3-121.]

Попередня     Головна     Наступна






[Див. початок літопису у Частині I.]



Після цього розкажемо про великі заворушення, великі підступи й безчисленні битви.

[1230/31] Настала крамола серед безбожних галицьких боярів. Вони нарадилися з Олександром, братанком його 1) (Данила), щоб його вбити й передати його землю (Олександрові). А вони (князі) сиділи в домі й (бояри) хотіли його підпалити; та ласкавий Бог піддав думку Василькові вийти геть. Він добув свого меча й ігрався з королевим слугою 2), а другий узяв щит і грався. Як це побачили невірні Молибоговичі, страх найшов на них від Бога й вони сказали: »Пропав наш заговір«, і кинулися до втечі як проклятий Святополк 3). Вони вже втікали, а Данило й Василько ще не знали (про заговір). Василько поїхав до Володимира, а безбожний Филип покликав князя Данила до Вишні, (бо) інші зробили (там) заговір із його братанком Олександром, щоб його вбити. Як він вїхав до Браневичевих піль 4), прийшов до нього посол від його тисяцького Демяна, кажучи йому: »Злий тобі пир приготовили, бо твій безбожний боярин Филип ізмовився з твоїм братанком Олександром, щоби тебе вбити; отже вертайся назад і тримай стіл твого батька«. Як це сказав Костянтин, той (Данило) вернувся від ріки Дністра; а безбожні бояри перевезлися на іншім місці, бо не хтіли бачити його лиця. Як же він приїхав до Галича, післав посла до свого брата, до князя Василька: »Іди ти на Олександра«. Тоді Олександер утік до Перемишля зі своїм дорадником, а Василько зайняв Белз.



1) Олександром, братанком його: помилка, зам.: стриечним братом. Так само нижче.

2) грайся з королевим слугою: »фехтувалися«.

3) як проклятий Святополк: в ориґ. »окаянний«.

4) до Браневичевих піль: в ориґ. »рли«, зам. »ріли«.



Він післав Івана, свого сідельничого, по /4/ невірних Молибоговичів і по Волдрисів і їх зловив Іван Михалкович 28, але їх не покарано смертю, лише помилувано. Раз як він веселився 5) на пирі, один із тих безбожних бояр залив йому лице (напоєм) із чарки, але він істерпів, нехай їм колись Бог заплатить.

[1231] (Тимчасом) сам Данило скликав віче. Він лишився з 18 вірними отроками й із Дамяном, своїм тисяцьким, і сказав їм: »Чи хочете мені остати вірними, щоби я вирушив проти своїх ворогів?« А вони закричали: »Ми вірні Богові й тобі, нашому панові; йди з божою поміччю«. Соцький же Микула сказав: »Пане! Як не подушиться пчіл, не можна їсти меду«. Отже він помолився Богові, святій Пречистій Богородиці й Михаїлові, божому архангелові, й вибрався з малим числом вояків. До нього прийшов на поміч Мирослав із малим числом отроків, а всі невірні (бояри) також ішли йому на поміч, удаючи вірних, а також і ті, що з ними змовлялися, бо прийшла на них біда. Данило прибув до Перемишля, та Олександер не видержав і втік; його переслідував Лев 6), але був поранений, бо був хоробрий; він помер у великій честі. А невірний Володислав Юрієвич, що (також) ізмовлявся з ними, гонив за ним аж до Сянока й Угорських Воріт 7). Так вимкнувся Олександер, кинувши все своє майно, і прибув до Угрів. Він прийшов до Судислава, бо Судислав був тоді в Уграх. А Судислав уйнявся (за ним), прийшов до короля Андрія й намовив угорського короля Андрія (до походу на Данила). Король Андрій справді пішов походом зі сином Белею й із другим сином Андрієм до Ярослава. [1232] А боярин Давид Вишатич замкнувся від князя Данила в Ярославі, а так само й Василь Гаврилович. Угри билися аж до заходу сонця, але город відбився від них.



5) як він веселився: Данило.

6) Лев: якийсь визначний боярин Данила.

7) Угорських Воріт: просмик, перехід до Угорщини через Карпати.



Вони зробили /5/ ввечері нараду 8). (На ній) Давид перестрашився, бо його теща, жінка кормильця Ніздила, що її називав матірю, була вірна Судиславові і сказала йому: »Не вдержиш города«. Але Василько 9) говорив йому: »Не погубім чести свого князя, а це військо не може добути цього города«; бо він був сильним і хоробрим мужем. Та Давид не слухав його й таки хотів піддати місто (уграм). Тоді приїхав Чак від угорського війська і сказав: »Не можуть вас уже здобути угри, бо сильно побиті«, а й Василько дуже обстоював те, щоби не піддати міста, але той (Давид) був перестрашений і таки піддав город. Сам він вийшов ціло з усім військом, а король зайняв Ярослав і пішов на Галич. Та Климята з Голих Гір утік від князя Данила до короля, а слідом за ним піддалися всі бояри (королеві).

Звідти король пішов до Володимира. Як він прийшов під Володимир, сказав: »Такого города я не бачив і в німецьких краях« 10); так гарно він виглядав, як на ньому стояли вояки, а щити блищали й оружники були подібні до сонця. В городі тоді був Мирослав, ув інших випадках хоробрий, але — Бог знає, чому — тоді затривожився й заключив мир із королем без порозуміння з князем Данилом і його братом Васильком ; тоді ж шляхом умови передав Белз і Червен Олександрові. Король же, за порадою невірних галичан, посадив свого сина Андрія в Галичі. Мирослав (потому) випирався, що, мовляв, не передав шляхом умови їм Червена, бо оба брати 11) дуже дорікали йому: »Пощо ти заключне мир, хоч мав багато війська?«



8) вони зробили нараду: бояри в Ярославі.

9) Василько: Гаврилович.

10) в німецьких краях: загальне означення католицьких країв.

11) оба брати: князі Данило й Василько.



Король стояв у Володимирі, а князь Данило взяв ве-/6/лику добичу, воюючи коло Белза 12), король же вернувся до Угрів.

[1232/33 зима] А Володимир 13) прислав до Данила послів, кажучи: »Йде на мене Михайло, поможи ж мені, брате!« Данило справді пішов, замирив їх, а з Руської Землі взяв собі частину — Торецький, та передав його Мстиславовим дітям, своїм шурятам 11), кажучи їм: »За добродійство вашого батька візьміть і держіть город Торецький«.

Після цих років королевич Андрій пішов походом на Данила й зайшов на Білобережжя. А Володислав їхав на сторожу від Данила 15) й його стрінуло військо коло Білобережжя. Вони билися за ріку Случ і гонили до ріки Деревної із Чортового Ліса. Про це прийшла війстка до Києва до Володимира й до Данила від Володислава й Данило сказав до Володимира: »Вони знають, брате, що ми тут оба, й ідуть на нас; пусти мене, я поїду й віддам їм«. Як вони про це довідалися, вернулися до Галича. Данило ж зїхався з братом, дігнав їх коло Шумська й переговорювалися з ними за ріку Вілію; а з королевичем був Олександер, Гліб Зеремієвич і ще й болохівські князі 16), а до того багато угрів. Данило бачився з королевичем через ріку Вілію й сказав якесь слово зарозуміле, що його Бог не любить. На другий день перейшов через ріку Вілію, на Шумськ, поклонився Богові й святому Семеонові, зібрав свої полки й пішов до Торчева. Як це побачив королевич Андрій, зібрав свої полки й пішов проти, нього, себто до бою. Він пішов по рівнині, а Данило й Василько мали зїздити з високих гір.



12) коло Белза: Іпат.: коло Бозку (Буська, Бужеська).

13) Володимир: київський князь, Михайло — Чернигівський.

14) своїм шурятам: шуринам.

15) на сторожу від Данила: провірити, що діється в краю.

16) болоховські князі: пограничні князі східно-подільських і східно-волинських міст — над Богом і Горинню. Їх було багато; поводження їх неясне.



Дехто про-/7/тивився, мовляв, »нам треба стати на горах«, і противилися сходженню, але Данило сказав їм, як стоїть у Письмі: »Хто не спішиться до битви, має полохливу душу«; так спонукав їх скоро зійти на них. Василько йшов проти угрів (на правім крилі), тисяцький Демян на лівім, а Данило зі своїм полком посередині; а його полк був великий, складався з хоробрих людей, добре узброєних, тож як вони (угри) це побачили, не хтіли починати з ним битви й рушили на Демяна й на інші полки. [березень] Стрільці наїхали соколом, а люди не видержали, побили їх і пограбили. Демян бився зі Судиславом, а князь Данило заїхав іззаду їх і рубав їх. Демян думав, що це все вояки, що втекли перед ним. Данило ж устромив своє копя в вояка, а як копя зломилося, витягнув свій меч. Він поглянув сюди й туди і побачив стяг Васильків 17), що добре боровся й гнав угрів, отже добув свій меч і пішов братові на поміч; багатьох (угрів) поранив, а деякі й померли від його меча. Він нарадився з Мирославом; як побачили вони, що угри збираються, поїхали оба на них, а ті не видержали й утекли. По них надїхали другі й зударилися, але й ці не видержали. Та в погоні вони (оба) розлучилися. Потому він бачив, що брат добре боровся, сулиці його криваві, а спис пощерблений від ударів меча.

Тимчасом Гліб Зеремієвич, зібравши угрів, приїхав на Васильків стяг. Данило приїхав до них і заохочував їх до бою, але не бачив між ними ні одного вояка, лише хлопців, що тримали коней. Угри ж пізнали його й хотіли мечами покалічити його коня 18), та милосердний Бог виніс його з-поміж вояків, а коневі його лише перетяли гострим кінцем меча шерсть на стегні. Він приїхав до своїх і казав війську їхати на них.


 

17) побачив стяг Васильків: зам. відділ війська зі стягом.

18) покалічити коня: щоби князь не міг утекти.



Васильків полк гнав угрів до табору й підтяли /8/ королевичів стяг; багато ж інших угрів утекло аж до Галича й там щойно задержалися. Як отже одні стояли нагорі, другі надолині, а Данило й Василько казали своїм людям ізїхати на них, Бог захотів так (на кару) за гріхи, що Данилова дружина кинулася втікати; та вони (угри) не посміли гнати (за нею) й так не потерпіло Данилове військо крім пятьох, що згинули. На другий день Данило зібрався, але не знав про брата, де він і з ким. А королевич вернувся до Галича, бо в його війську кинулася велика зараза 19); інші угри втекли й задержалися аж у Галичі. Велика була битва того дня, бо згинуло багато угрів, а Данилових бояр мало. Їх імена були: Ратислав Юрієвич, Мойсей, брат його Степан, Юрій Яневич. Потому Данило довідавшися, що його брат здоров, не переставав приготовлятися до битви з ними (уграми); він був у Велику Суботу в Торчеві. [2. IV. 1233]

Потому прислав Олександер до братів Данила й Василька: »Не годиться мені бути в незгоді з вами«; а вони прийняли його з любовю. [весна] Як показалася трава, Данило пішов із братом і з Олександром до Пліснеська, відібрав його від Ярбузовичів, забрав велику добичу й вернувся до Володимира.

А королевич і Судислав вислали Діяниша 20) на Данила. [літо] Данило поїхав до Києва, привів половців і Ізяслава проти них; а з Ізяславом ходив до церкви, і з Володимиром, і прийшли проти Данила. А Ізяслав учинив підступ і велів воювати Данилову землю; вони взяли Тихомль і вернулися. Остав лише Володимир із Данилом і Котянь.



19) велика зараза: в ориґ. »ураз велик«.

20) Діяниша: воєвода угорський Діонізій, нижче Даниш.

21) як пише Гомер: ні в »Іліяді«, ні в »Одиссеї« такого вислову нема. Воно взяте з других, або третіх рук, де було приписане Гомерові.



О, підступ є злий, як пише Гомер 21), поки не виявиться — солодкий, але /9/ як відкриється — злий, хто ж ним воює, зле кінчить. Бо це найгірше зло з усіх! Звідти 22) королевич Андрій, Діяниш і угри пішли до Перемиля, билися з Володимиром і Данилом за міст, та як ті відбилися, угри вернулися до Галича, покидавши пороки 23). А Володимир і Данило пішли за ними; Василько ж і Олександер прийшли до брата й відбули зїзд коло Бужеська. А Володимир, Котянь і Ізяслав вернулися.

В тому ж часі відступив Гліб Зеремієвич від королевича до Данила. [осінь] Данило ж і Василько таки пішли до Галича й там стрінула їх більша половина Галича: Доброслав, Гліб і багато інших бояр. (Данило) прийшов і став на березі Дністра, зайняв Галицьку Землю й роздав городи боярам і воєводам; вони мали багато доходів. А королевич, Діяниш і Судислав примирами голодом у Галичі. (Данило) ж стояв 9 тижнів, воюючи, й чекав леду, щоби перейти на них. А Судислав облудно післав до Олександра, кажучи: »Дам тобі Галич, іди від брата«, й той справді пішов геть із-під Галича; галичани ж думали піймати (його) 24). Та галичани поїхали за Данилом.



22) звідти: себто з Галича.

23) пороки: знаряди до розбивання мурів.

24) галичани думали піймати й т. д.: тут текст не цілком ясний.



[зима 1233/34] За короткий час помер королевич. Галичани, післали по Данила червоного Семюнка, а Судислав пішов до Угрів. Як же настала весна, Олександер налякався (наслідків) свого злого вчинку й пішов до свого тестя до Києва. Як Данило довідався про це, пішов на нього з Галича й дігнав його в Полоннім; його зловили на Хоморськім Лузі, а Данило не спав три дні й три ночі.

Як Володимир був (князем) у Києві, прислав свого сина Ростислава до Галича; (Данило) заключив із ним братерство й щиру згоду. Та як Михайло й Ізяслав /10/ таки не переставали на нього ворогувати, лишив у нього 25) Гліба Зеремієвича, Мирослава й багато інших бояр. А Володимир післав послів, кажучи: »Поможи мені, брате!« Данило ж, знаючи його прихильність (до себе) скоро зібрав полки й пішов. Та Михайло не видержав і відступив від Києва. Данило прийшов до Володимира й пішли разом на Чернигів. До них прилучився також Мстислав Глібович. Звідти 26) пішли, граблячи край; вони зайняли багато городів на Десні, отже взяли Хоробор, Сосницю, Сновеськ і ще багато інших городів, і прийшли назад до Чернигова. [1235 січень до травня] Мстислав і чернигівці замирилися з Володимиром і Данилом, бо такий був завзятий бій коло Чернигова, що аж таран на нього ставили, кидали каменем на півтора перестріла, а такою камінюкою, що ледви чотири сильні мужі могли б таку підняти. Звідти вони з миром пішли до Києва. Та Ізяслав таки не переставав; він навів половців на Київ. А Данило й його військо були змучені; він пополонив усю чернигівську країну, — бо воював від Хрищення 27) до Вознесення, (тоді) заключив мир і вернувся до Києва. Як половці прийшли до Києва й грабили Руську Землю, то Данило хтів піти додому лісовою країною 28), бо був ізнемігся, але Володимир просив, а Мирослав помагав йому: »Ходім на поганих половців«. Половці стрінули їх коло Звенигорода 29).



25) у нього: Ростислава.

26) з відти: з Чернигова.

27) Хрищення: Богоявлення (6. І.), »Водохрищі«.

28) лісовою країною: Поліссям.

29) Звенигорода: у Київщині.



Володимир хотів вернутися, а й Мирослав був за поворотом, але Данило сказав: »Вояк, що вийшов до бою, повинен або побідити, або згинути з руки противника. (Знаєте, що) я противився вам, та тепер бачу, що маєте полохливу душу. Чи не казав я вам, /11/ що не годиться йти втомленим воякам проти свіжих? Чого ж тепер тривожитеся? Йдіть проти них!« Вони ж стрінули велике половецьке військо коло Торецького й почалася завзята битва. Данило гнався за половцями, доки не застрілили (під ним) його гнідого коня, — бо передтим частина половців кинулася була тікати; Данило ж як побачив, що вони втікали, а його кінь, застрілений, повернувся до втечі. Володимира ж і Мирослава піймали в Торецькім, за порадою безбожного Григорія Василевича й Молибоговичів, а й інших багато бояр узяли; Данило ж утік до Галича. В Галичі був Василько з військом і він стрінув брата. А Борис Межибожеський за порадою Доброслава і Збислава післав до Данила посла, щоби йому сказав, що Ізяслав і половці йдуть до Володимира (Волинського), та це був підступ. Данило ж післав свого брата: »Стережи Володимир«. Як галицькі бояри побачили, що Василько зі здобиччю відійшов, підняли бунт. Судислав Ілліч сказав: »Княже! Галичани підступні; не наражуй себе на погубу, йди геть«. [осінь] Данило, пізнавши їх бунтівничість, пішов до Угрів. А як настала зима, Василько взяв ляхів і прийшов до Галича; Данило ж у той час прийшов до свого брата з Угрів і воювали, та не дійшовши до Галича, вернулися додому.

[1236] В той час прийшли на Каменець галичани, а з ними всі болоховські князі. Вони воювали по Хоморі, прийшли до Каменця, взяли багату добичу й пішли. В той сам час післав був Володимир Данилові на поміч торків і Данила Жировича. А Данилові бояри виїхали з Каменця, нарадилися з торками й догнали їх (галичан); тут таки й побили невірних галичан, а всіх болохівських князів піймали й привели їх до Володимира, до князя Данила. А як настало літо, почали слати послів Михайло й Ізяслав, грозячи: »Видай нашу братію, або підемо на тебе війною«. Та Данило молився Богові й святому архієреєві Николі й він /12/ показав своє чудо. Бо Михайло й Ізяслав навели на Данила ляхів, русь і половців, багато дуже. Кондрат став там, де тепер стоїть Холм, і післав воювати до Червена, Васильковичі 30) ж стрінули їх, воювали з ними, піймали лядських боярів і привели їх перед Данила до Городка. Михайло ж стояв на Підгірї. Він хотів нарадитися з Кондратом і чекав на половців із Ізяславом. Половці прийшли на Галицьку Землю, та не хтіли йти проти Данила; вони пограбили Галицьку Землю й вернулися. Як це почув Михайло, вернувся до Галича, а Кондрат через ніч утік до Ляхів; багато з його війська потопилося в Вепрі. [1237 літо] Як настало літо, вони (Данило й Василько) пішли походом на Галич, на Михайла й Ростислава. Вони були замкнулися в городі, а з ними дуже багато угрів. Отже вони (Данило й Василько) вернулися й воювали коло Звенигорода, хотіли зайняти город, але не взяли, бо в ньому була чудотворна ікона святої Богородиці. А тієї осені помирилися.

[1238] Як настала весна, пішли (Данило й Василько) на ятвягів і прийшли до Берестя, але що ріки були дуже розлили, то не могли йти на ятвягів війною. Данило сказав: »Не годиться, щоби хрестоносці держали нашу батьківщину, Темпличі, себто Соломоничі« 31), і пішли на них походом із великою силою. Вони зайняли город 33) у місяці березні, старшину їх Бруна піймали, так само й військо, й вернулися до Володимира.

[1237] Того ж року пішов Данило на Михайла до Галича, та вони 33) просили мира й дали йому Перемишль.



30) Васильковичі: з пізніших подія знаємо лише одного Васильковича, Володимира, — тай загалом княжичі мусіли б бути ще дуже молоді; може тут мова про військо Василька?

31) Тепличі, себто Соломоничі. Темплярії.

32) заняли город: Дорогичин.

33) вони просили: галичани. /13/



[1238] Після цього року Данило навів на Кондрата Литву, Миндога й Ізяслава новгородського. Данило ж у той час пішов був зі своїм братом ув Угри, до короля, бо він кликав їх на честь. [1236/37] Тоді цар Фридрих був пішов на герцика 34) війною, а Данило з Васильком хотіли йти герцикові на поміч, та король не дозволив їм і вони вернулися до своєї землі. А потому прийшов Ярослав суздальський і взяв Київ від Володимира, але не міг його вдержати й пішов назад до Суздаля; від нього відібрав (Київ) Михайло. [1236] Сина свого Ростислава він лишив у Галичі, а в Данила ще відібрали й Перемишль. [1238] І так між ними 35) був то мир, то війна. (Раз як) Ростислав пішов у поле, при божій помочі прийшла до Данила вістка, як він був у Холмі, що Ростислав пішов походом на половців 36) із усіми боярами й із кіннотою. Як це лише сталося, вийшов Данило з військом із Холму й на третій день став у Галичі; горожани прийняли його радо. Він підїхав під город і сказав їм: »Мужі городські! Доки хочете терпіти панування чужинецьких князів?« А вони загомоніли і сказали: »Ось наш пан, Богом даний«, і кинулися як діти до батька, як пчоли до матки, як спрагнені до джерела. А єпископ Артемій і двірський 37) Григорій не допускали його.



34) герцика: герцоґ австрійський Фридрих, що його вигнав німецько-римський цісар Фридрих II.



Та як побачили, що не можуть удержати города, отже як малодушні, що боялися піддання города, вийшли з очима повними сліз, із усміхненим лицем, облизуючи свої вуста, бо не мали вже сили панувати, й говорили з примусу: »Ходи, княже Даниле, візьми город!« [кінець 1238 або початок 1239] А Данило війшов до свого города, прийшов до (церкви) святої Богородиці, зайняв стіл свого батька, й на знак побіди прибив свою хоругов на Німецьких Воротах. На другий день прийшла до /14/ нього вістка, що Ростислав пішов було до Галича, та як почув, що город узятий, утік до Угрів дорогою, що нею йдеться до Борсукового Ділу, прибув до бані, що зветься Родна, а звідти пішов до Угрів. Бояри ж прийшли й упали йому (Данилові) до ніг, благаючи ласки: »Бо ми, мовляв, провинилися перед тобою, що держали іншого князя«. А він у відповідь сказав їм: »Дістаєте ласку, та більше цього не робіть, щоб не попали в гірше«. Данило ж, як довідався про їх прихід 38) (до Галичини), післав на них своє військо; воно гнало їх аж до Гір і вернулося.

В ті часи прийшли безбожні ізмалтяни, що давніше билися з руськими князями на Калках. Перший їх напад був на Рязанську Землю, й узяли копям город Рязань, підступом вивели князя Юрія й повели його до Приміська; бо в той час була його княгиня в Принську. [1237 грудень] Вони підступом вивели його княгиню, вбили князя Юрія й його княгиню, побили всю землю 39) й не пощадили навіть немовлят, що були при грудях. А кир Михайлович 40) утік зі своїми людьми до Суздаля й розказав князеві Юрієві про напад безбожних агарян. Як це почув великий князь Юрій, післав свого сина Всеволода з усіми людьми, а з ними кир Михайловича. А Батий кинувся на Суздальську Землю. Його стрінув Всеволод на Колодній. Вони билися й упало багато з обох сторін, та Всеволода побито й він доніс батькові про битву з напасником на його землю й городи. Тоді князь Юрій оставив свого сина і княгиню в Володимирі 41),



35) між ними: Данилом і Михайлом (чи Ростиславом).

36) на половців: в ориґ. помилково: »на Литву«.

37) двірський: найвищий княжий достойник, заступник князя.

38) про їх прихід: Ростислава з військом.

39) побили всю землю: зам. усіх мешканців тієї землі.

40) кир Михайлович: Олександер Михайлович, син кир — Михайла Всеволодовича, званого так на грецький взір.

41) в Володимирі: суздальськім, над рікою Клязмою. /15/



вийшов із города й збирав коло себе військо. Та він не мав сторожі й (тому несподівано) наїхав на нього беззаконний Бурондай, усіх горожан прогнав, а самого князя Юрія (татари) вбили. А Батий стояв коло города й завзято воював за город; вони (татари) так говорити горожанам: »Де городи рязанські, ваш город 42) і ваш великий князь Юрій? Чи не наша рука його піймала й віддала смерті?« Як це почув преподобний єпископ Митрофан, почав говорити до всіх зі слезами: »Діти! Не лякаймося підступних слів (отсих) нечесних, не привязуймося лише до цього тлінного й скоро минаючого життя, але дбаймо про те непроминаюче швидко життя з ангелами. Якщо навіть узяли б чужинці наш город копям і нас повбивали б, то я, діти, ручу, вам за те, що дістанете нетлінний вінець від Христа Бога«. На це слово, як усі почули, почали сильно битися. Татари ж били город пороками, стріляли безчисленними стрілами. Як побачив князь Всеволод, що ще сильніша буде битва, налякався, бо сам був молодий. Він сам вийшов із города з малою кількістю дружини, й ніс зі собою багаті подарунки: він думав, що той (Батий) пощадить його життя. [7. II. 1238] Та він, як дикий звір, не пощадив його молодости, але велів перед собою зарізати, а весь його город 43) вибив. А преподобний єпископ убіг до церкви з княгинею й дітьми; та той нечесний велів запалити (церкву) й так вони віддали свої душі Богові. Як він вибив город Володимир, пограбив інші суздальські городи й прийшов до города Козельська. Тут був молодий князь, на імя Василь. Нечесний довідався, що люди в городі сильні духом і підступними словами не можна було зайняти города.



42) ваш город: Суздаль.

43) весь город вибив: зам. усіх горожан.



Козляни ж рішили не піддатися Батиєві, бо сказали: »Хоч наш князь і молодий, то життя своє віддамо за нього. Так і славу /16/ цього світа матимемо й там небесні вінці дістанемо від Христа Бога«. Отже татари билися за город, хотіли добути; татари розбили городські стіни й увійшли на вал. Козляни ж різалися з ними ножами. Потому вони нарадилися, щоби зробити вилазку на татарське військо. [1238 весна.] Вийшовши отже з города порубали їх пращі, а далі напали на їх полки й побили чотири тисячі татар, але й самі полягли. Батий узяв город, побив усіх, не пощадив навіть грудних немовлят. Доля князя Василя не відома; дехто казав, що втопився у крові, бо був молодий. Від того часу в татарів не сміють вимовити імени города Козельська, але (називають його) »злий город«, бо там билися сім тижнів, а з татар згинуло три синя Темничі; татари шукали за ними й не могли знайти їх серед багатьох трупів. А Батий узяв Козельськ і пішов у Половецьку Землю.

[кінець 1239 або початок 1240] Звідти Батий почав посилати на руські городи. Він узяв город Переяслав копям, вибив весь, церкву архангела Михаїла зруйнував 44), забрав пребагато церковної золотої посуди й дорогого каміння, а єпископа, преподобного Симеона, вбили. Тоді ж післав на Чернигів. Вони обложили город у великій силі. Як же Мстислав Глібович почув про напад чужинців на город, прийшов на них із усім військом. Вони билися, але Мстислава побито й дуже багато його війська полягло. Город узяли й запалили вогнем, а єпископа лишили в живих і повезли його до Глухова. А Менгухан прибув поглянути на город Київ. Він став із того боку Дніпра коло городка Пісочного, поглянув на город і здивувався з його краси й величі. Він післав своїх послів до Михайла й горожан, щоби їх підвести 45), але вони не послухали його.



44) зруйнував: отже вона була мурована.

45) щоби їх підвести: намовити віддати Київ татарам без бою. /17/



Потому Михайло втік перед татарами за своїм сином до Угрів, а в Києві сів Ростислав, (син) Мстислава смоленського. Данило ж поїхав до нього й піймав його, а Київ поручив Дмитрові, щоби боронив його перед чужинцями, безбожними татарами. Як же Михайло втік із Києва до Угрів, (Ярослав) приїхав і взяв його княгиню, піймав його бояр і добув город Каменець. Як це почув Данило, післав послів, кажучи: »Пусти до мене сестру, бо Михайло на нас обох задумує лихо«. Ярослав почув слова Данила й так сталося; сестра прийшла до них, Данила й Василька, й вони держали її в великій честі. А король не дав своєї дівчини Ростиславові й прогнав його геть. Михайло й Ростислав пішли до свого вуйка Кондрата до Ляхів. (Звідти) Михайло прислав послів до Данила й Василька, кажучи: »Ми нераз провинилися й нераз тобі робили пакості, а що я тобі обіцював, того не ісповнив. Та як я й хотів коли погодитися з тобою, то невірні галичани не давали мені. Але тепер клятвою кленуся тобі, що ніколи вже не буду з тобою ворогувати«. Данило ж і Василько не пригадували зла, віддали йому сестру й привели його з Ляхів. Данило нарадився зі своїм братом і обіцяв Київ Михайлові, а його синові Ростиславові дав Лучеськ. Та Михайло не смів іти до Києва зі страху перед татарами, отже Данило й Василько позволили йому перебувати в їх землі, дали йому багато пшениці, меду, волів і овець доволі. Як же Михайло побачив, що Київ узятий 46), утік зі своїм сином до Ляхів до Кондрата; а як татари наближалися, то не стерпів і тут, а втік до Воротиславської Землі 47).



46) побачив, що Київ узятий: своїм звичаєм літописець і тут забігає наперед — мова про грудень 1240.

47) до Воротиславської Землі: Шлеськ.



Він прибув до німецького міста, на імя Середа. Як німці побачили, що він має великий табор, побили йому людей і відібрали велику части-/18/ну табору, й убили його внуку. Михайло ж іще навіть не був туди дійшов, лише зібрався, й дуже зажурився, бо татари вже прийшли на бій до Їндриховича 48); отже Михайло вернувся знову до Кондрата. Та ми вернемося до попередного.

[1240] Того ж року прийшов Батий до Києва з великою силою, великим множеством своєї сили. Він обляг город, обступила його татарська сила й город був у стані прикрої облоги. Коло города був (сам) Батий і його хлопці окружили город; не можна було (нічого) чути від гамірного скрипання його теліг 49), сильного реву його верблюдів і іржання його кінських стад. Руська Земля була повна війська. (Русь) піймали в них татарина, на імя Товрула, й той розказав про всю їхню силу. Отсе були його брати 50), сильні воєводи: Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, Менгу і Кююк, що вернувся, почувши про хамову смерть, і став ханом, хоч не був із його роду, але був його першим воєводою; далі Бідяй багатир і Бурундай багатир, що взяв Болгарську Землю й Суздальську, й інших воєвод без числа, що ми їх тут не писали. А Батий поставив пороки на город коло лядських воріт, бо тут були прийшли дебри 51). Пороки били безнастанно день і ніч й вибили стіни. Горожани вийшли на вибиті стіни й тут можна було бачити ламання копій і розбивання щитів, а стріли затемнили світ побідженим. Дмитро був ранений. Татари вийшли на стіну й сиділи той день і ніч. А горожани збудували другий город 52) довкруги (церкви) святої Богородиці (Десятинної). На другий день прийшли на них (татари) й почалася між ними велика битва.



48) до Їндриховича: Генриха Побожного, що згинув у битві з татарами (1241).

49) теліг: великих возів.

50) його брати: Батиєві.

51) були пройшли дебри: не цілком ясне речення.

52) другий город; себто нові укріплення.



Люди вибігли на церкву й на /19/ склепіння церковні зі своїм добутком. Та від тягару провалилися з ними церковні стіни й так (вороже) військо зайняло город. [6. XII. 1240] Дмитра ж вивели раненого, але не вбили його із за його хоробрости.

У тім часі Данило поїхав був ув Угри до короля, бо ще не чув був про прихід поганих татар на Київ. Як же Батий узяв Київ і почув про Данила, що він ув Уграх, пішов сам до Володимира і прийшов до города Колодяжна. Він поставив 12 пороків, та не міг розбити стін і почав перемовляти людей; вони ж послухали його злої ради, піддалися й самі були побиті. (Звідти Батий) пішов до Каменця й до Ізяславля й узяв їх. Він бачив Кремянець і город Данилів, що їх не можна добути, й пішов від них. Прийшов тоді до Володимира, взяв його копям і вибив без пощади, так само город Галич і багато інших городів, що їм нема числа. Але Дмитро, київський тисяцький Данилів, сказав Батиєві: »Не можеш бавити довго в цій землі, час тобі вже йти до Угрів; а як будеш баритися, то це сильний край, зберуться на тебе й не випустять тебе до твого краю«. А це він йому сказав тому, що видів, як Руська Земля гинула від нечесного. І Батий послухав Дмитрової ради й пішов до Угрів. [1241 березень] Король Беля й Каломан стрінули їх на ріці Солоній. Тут вони билися й угри кинулися тікати, а татари гнали за ними до ріки Дунаю; по побіді стояли там три роки.53)



53) три роки; направду два роки й кілька місяців.



Ще передтим поїхав був князь Данило до короля в Угри, бажаючи з ним посвататися, та між ними не дійшло до згоди. Він вернувся від короля і приїхав до Синевідська, до манастиря святої Богородиці. На другий день устав і бачив дуже багато (людей), що тікали від безбожних татар і вернувся назад до Угрів, бо не міг прийти до Руської Землі тому, що мав зі /20/ собою мало дружини. Він лишив свого сина 54) в Уграх і не дав його галичанам, бо знав їх невірство, й тому не взяв його зі собою. Він пішов із Угрів до Ляхів, на Бардуїв, і прийшов до Судомира. А як почув про свого брата, про дітей і про свою княгиню, що вийшли з Руської Землі в Ляхи перед безбожними татарами, поспішився шукати їх і знайшов їх над рікою, званою Полька. Вони дуже врадувалися, що зійшлися разом, і жалувалися, що Руська Земля побіджена й що чужинці взяли багато городів. Та Данило сказав, що, мовляв, »не добре нам ту стояти близько воюючих чужинців«, і пішов до Мазовецької Землі до Болеслава, сина Кондратового. Князь Болеслав дав йому город Вишгород; він був тут, аж доки не дістав вістки, що безбожні вже зійшли з Руської Землі, й тоді вернувся до своєї землі.

[весна 1241] Він прийшов до города Дорогичина й хотів увійти до города, але йому сповіщено, що, мовляв, »не війдеш до города«. Та він сказав: »Це ж був город наш і наших батьків«. »Але ви не війдете до нього« (була відповідь). (Тоді) він відійшов, думаючи собі, що Бог потому відплатить начальникові 55) того города. І (Бог) дав його в руки Данила; він обновив (город) і збудував церкву святої Богородиці й сказав: »Це мій город, бо я передше здобув його копям«. Але (покищо) Данило з братом прийшли до Берестя й не могли йти в поле через сморід багатьох побитих; а й у Володимирі не остав живий, церква святої Богородиці була повна трупів і тіл мертвих. Потому ж Михайло пішов від свого вуйка на Володимир зі своїм сином, а звідти пішов до Пинська.



54) свого сина: Льва, за котрого сватав королівну.

55) начальникові: в ориґ. »держателю«.



 А Ростислав Володимирович прийшов до Данила до Холму, бо Бог його вирятував від безбожних татар; так він /21/ показав свою правду 56), що не є в змові з Михайлом. Михайло ж не додержав правди за Данилове й Василькове добродійство, але перейшов його землю, не піславши й посла, пішов до Києва й жив під Києвом на острові; а син його Ростислав пішов до Чернигова. А Лев вийшов із Угрів із галицькими боярами і приїхав до. Водави до свого батька й батько дуже втішився ним.

Галицькі ж бояри називали Данила князем, а самі панували над цілим краєм. Доброслав Суддіч, попів внук, зробився чистим князем і грабив усю землю. Він пішов до Бакоти й узяв (собі) все Пониззя без княжого дозволу, а Григорій Василевич думав собі задержати ціле перемиське Підгіря; з того повстали розрухи в краю й грабежі від них. Як про це довідався Данило, післав свого стольника 57) Якова з великим жалем до Доброслава, кажучи до них: 58) »Я ваш князь, а ви моїх приказів не сповняєте, лише руйнуєте край. Чернигівських бояр я не казав тобі, Доброславе, приймати, але давати волости галицьким, а коломийську сіль відлучити на мене«. А той сказав: »Так станеться«. В той самий час, як Яків сидів у нього, прийшли Лазор Домажирич і Івор Молибожич, два беззаконники, з роду смердів, і поклонилися йому до землі. Яків здивувався й питав про причину, чому вони поклонилися, а Доброслав відповів: »Я дав їм Коломию«. Та Яків сказав йому: »Як ти можеш без княжого дозволу віддавати її отсим? Адже ж великі князі держать отсю Коломию для роздавання оружникам, 59) а ці не гідні й Вотьнина держати!« А він розсміявся і сказав: »Що ж я можу (на те) сказати?«



56) показав свою правду: додержав обіцянки.

57) стольника: княжий урядовець (пор. польське »підстолій«).

58) до них: до бояр, яких репрезентував тут Доброслав.

59) оружникам: назва вояків, (тяжко збройних).



Яків же приїхав і все розказав князеві Данилові, а /22/ Данило журився й молився Богові за свою батьківщину, що ці нечесні її держать і володіють нею. За короткий час прислав Доброслав (донос до князя Данила) на Григорія, »що він, мовляв, тобі не вірний«, — він рив під ним, бо сам хотів держати цілий край. Вони самі пересварилися й приїхали (до Данила) дуже гордовито: Доброслав їхав лише в сорочці, залишений такий, що навіть на землю не дивився, а галичани бігли коло його стремени. Данило ж і Василько, як побачили його гордість, іще більше його не терпіли. Так то Доброслав і Григорій оба себе старалися ловити. Як Данило почув їх слова, що вони повні облуди, а поступати згідно з його волею не хочуть, але навпаки, хочуть ще й його владу передати іншому (князеві), нарадився з братом, і з конечности, бачучи їх беззаконня, казав їх увязнити.

[1241 осінь або зима] А потому Ростислав (Михайлович) зібрав болоховських князів і решту галичан і прийшов до Бакоти. А Курил печатник 60) був тоді в Бакоті; його післав був князь Данило й Василько списати грабежі нечесних бояр, і він успокоїв край. Як вони були коло воріт, (Ростислав) відступився, хотячи перемовити його багатьома словами, та Курил відповів йому: »Так ти відплачуєшся своїм вуйкам за добродійство? Чи ти не тямиш, як король угорський вигнав був тебе з твоїм батьком, як тоді прийняли тебе мої пани, твої вуйки? Твого батька держали в великій честі й Київ обіцяли, тобі дали Луцьк, а твою матір, свою сестру, вирвали з рук Ярослава й дали твоєму батькові«. Ще й багато інших мудрих слів говорив йому. Та як бачив, що той не слухає його, вийшов проти нього з піхотою; а той, як побачив це, пішов геть. Так (Курил) мудрістю й силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро.



60) печатник: »канцлере, печатав княжі документи. /23/



Як же Данило почув про прихід Ростиславів із болохівськими князями на Бакоту, зараз таки кинувся на них, їх городи попалив, а греблі розкопав. А князь Василько лишився був стерегти землю від литви, своє ж військо післав із братом. Данило ж, узявши велику добичу, вернувся й зайняв їх городи: Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божеський і Дядьків. А Курил, печатник князя Данила, прийшов із трьома тисячами піхоти й трьома сотками кінноти й позволив їм (Данило) пограбити город Дядьків. Звідти (вони) грабилн й палили Болохівську Землю; їх були лишили татари, 61) щоби для них сіяли пшеницю і просо, а Данило на них іще більше ворогував за те, що вони покладали всю свою надію на татар. А їх князів (давніше) вирвав (Данило) з рук мазовецького князя Болеслава; бо говорив Болеслав : 62) »Яким правом вони ввійшли в мою землю, як я їм не дав? Це ж не є твої вояки, але окремі князі«, й хотів їх пограбити. Вони ж обіцяли бути підданими й благали (помочі в Данила), аж Данило й Василько хотіли за них воювати з ним (Болеславом); щойно Василько поїхав і переконав його, себто просто благав його й іще дав йому багато дарів за їх визволення. Та вони й так не памятали цього добродійства. Бог дав їм за те відплату так, що на остало нічого в їх городі, що не було б пограблене. А він (Данило), при божій помочі, прийшов до свого брата, зазначуючи побіду.



61) їх були лишили: болоховців.

62) говорив Болеслав і т. д.: мова про давніші події, з 1230-их років.



Але Ростислав таки не переставав у своїй злобі, лише зібрав військо, (взяв) невірного Володислава й пішов на Галич. [1242 початок] Він прийшов до Домамирової Печери й їх (горожан) перемовив Володислав — вони піддалися Ростиславові. Звідти, зайнявши, рушив до Галича, кажучи: »Галич уже /24/ твій«, а сам узяв від нього тисячу.63) [весна] Як це почули Данило й Василько, зібрали військо і скоро пішли на них. Він не видержав,64) утік із Галича до Щекотова, а за ним утік Артемій, галицький єпископ, і інші галичани. Данило ж і Василько гнали за ним, але якраз тоді прийшла вістка, що татари вийшли з Угорської Землі й ідуть до Галицької Землі; та вістка його врятувала, а кілька його бояр таки зловлено. Данило ж, бажаючи приготовити край (на прихід татар), поїхав до Бакоти й Каліюса, а Василько поїхав до Володимира. Данило післав дворецького 65) на Перемишль, на Костянтина рязанського, що його післав (туди княжити) Ростислав, а й перемиський владика виступав разом із ним проти нього (Данила). Та як Костянтин почув, що на нього йде Андрій, утік ніччю. Отже Андрій не застав його, але застав владику. Він розграбив йоло гордих слуг, роздер їх боброві тули,66) а так само роздер їх вовчі й борсучі прилбиці.67) А славного співця Митусу, що з гордости не хтів служити князеві Данилові, привели обдертого й якби звязаного, так як каже Приточник: »Зухвалість твого дому буде зруйнована, бобр, вовк і борсук будуть ізїджені«. Це так сказано притчею.

В той час татари розігнали Ростислава 68) в Борку й він утік до Угрів. Король угорський віддав тепер за нього дочку. Як Данило був у Холмі, прибіг до нього його половчин, на імя Актай, і сказав, що, мовляв, »Батий вернувся з Угрів, і вислав на тебе двох багатирів, щоби тебе шукали, Манмана й Балая«.



63) узяв тисячу: уряд тисяцького.

64) Він не видержав: мова про Ростислава.

65) післав дворецького: на імя Андрія, гл. нижче.

66) тули: сагайдаки.

67) прилбиці: скіра, причіплена до шолома, що охороняла лиця.

68) розігнали Ростислава: зам. Ростиславове військо.



Данило ж замкнув Холм, поїхав до брата свого Василька, й узяв /25/ зі собою митрополита Курила;69) а татари воювали до Володави й коло озер 70) і вернулися, вчинивши багато лиха христіянам.

Як же Михайло почув, що король дав дочку за його сина, втік до Угрів. Але угорський король і його син Ростислав не вчинили йому чести; отже він розгнівався іна сина й вернувся до Чернигова. Звідти поїхав до Батия і просив у нього своєї волости 71). А Батий сказав: »Поклонися вірі наших батьків«, та Михайло відповів: »Бог нас віддав і нашу волость у ваші руки за наші гріхи й тому тобі кланяємося й віддаємо честь. Але вірі твоїх батьків і твоєму нечистому перед Богом велінню не кланяємося«. [20. IX. 1246] Тоді Батий розярився як дикий звір і велів заколоти князя Михайла; його заколов беззаконний Доман, путивлець, нечесний, а разом із ним заколов його боярина Федора. Вони потерпіли як мученики й прийняли вінець від Христа Бога.



69) митрополита Курила: власне — свого кандидата на митрополита.

70) коло озер: ближче не означена місцевість.

71) просив у нього своєї волости: затвердження її посідання.



А Данило й Василько почали війну з лядським, князем Болеславом. [1243 або 1244] Вони ввійшли в Лядську Землю чотирма дорогами: сам Данило воював коло Люблина, Василько над Ізволою й Ладою, коло Білої, двірський Андрій над Сяном, а Вишата воював Підгіря. Вони взяли добичу й вернулися. Але потому вирушили знову й повоювали Люблинську Землю аж до ріки Висли й Сяну. Вони приїхали під Завихвост. Князь Василько стрілив через ріку, але не могли переправитися через ріку, бо вона (сильно) наводнилася, отже вернулися, забравши багато добичі. За короткий час приїхали ляхи й воювали коло Андрієва. Як це почув князь Данило з братом Васильком, зібрали свою силу, веліли приладити пращі й інші /26/ прилади до облоги города: й рушили походом на город Люблин: за день поспіли з Холма до города (Люблина) із усім військом і пращами. Як пращі кидали (каміння), а стріли летіли (густо) як дощ на їх город, ляхи побачили, що битва з руссю стає чимраз тяжча, й почали просити пощади. Данило й Василько пощадили їх, але під умовою, що не будуть помагати своєму князеві; вони ж обіцяли це. Отже Данило з братом вернулися, повоювавши цю землю.

[1243 або 1244] А Ростислав попросив багатьох угрів і просився в тестя, щоби міг піти на Перемишль. Він війшов (до Перемиської Землі), зібрав багато смердів як піхотинців і скликав їх до Перемишля. А Данило й Василько, як це почули, післали Льва, ще молодого так, що й не міг іти в бій, (а з ним) післав свого братанка Всеволода,72) Андрія, Якова й інших бояр. Вони билися над рікою Січницею, але побідив Ростислав, бо мав багато піхоти. Андрій і Яків билися завзято, але Всеволод не поміг їм і завернув свого коня до втечі, а вони (Андрій і Яків) іще довга билися й відступили здорові. Про це дійшла вістка до Данила; він зібрав багато війська (кінного) й піхоти, вигнав (Ростислава) з краю й (той) пішов до Угрів.

Того самого року прийшла литва 73) й воювала коло Пересопниці; (їх вождом був) Айшевно Рушкович. Данило ж і Василько поїхали до Пинська й зачекали, аж доки він 74) сюди не прийшов. Як же вони переїздили по пинському полі, випали (князі) на них із города. Але погани таки були горді на себе; 75) (князі отже) кинулися на них, а ті не стерпіли й почали втікати, в утечі ж падали з коней.



72) свого братанка Всеволода: сина Олександра белзького.

73) прийшла литва: литовці.

74) він: Айшевно, вони: литовці.

75) були горді на себе: не хотіли піддатися без бою.



Василько перший привів добичу до свого брата; всі його (Айшевнові) /27/ вояки були побиті, а сам Рушкович ледви втік. Настала велика радість у городі Пинську з побіди Данила й Василька, бо вони відібрали (литовцям) усю добичу, так їм Бог поміг. Потому, як минуло кілька літ, литва воювала коло Мільниці й забрала велику добичу. Данило й Василько гналися за ними до Пинська, бо пинський (князь) Михайло подав їм вістку 76) й вони засіклися в лісі, бо їм був дав знати Михайло, будучи в Пинську. Данило й Василько пігнали за ними, а й двірський Яків (повів) своє військо. Литва не повірила Михайлові й вийшла зі свого табору. Так із ласки божої литва втекла, її побито, а добичу всю відібрано; сам Лонкгвени ледви втік. Ця вістка прийшла до Данила й Василька й настала велика радість у городі Пинську. А ще перед чернигівською війною Данила, як він сидів у Галичі, а Василько в Володимирі, ятвяги воювали коло Охожа й Бусовна й усю ту околицю пограбили; а тоді ще Данило не був збудував Холма. За ними гнав Василько з Володимира, дігнав їх — на третій день поспів із Володимира до Дорогичина. Вони билися коло дорогичинських воріт, як на них напав Василько; вони обернулися проти нього, але не видержали перед Васильком. Бог поміг, злі погани втекли; їх завзято рубали, гнали за ними багато поприщ і вбили (самих їх) князів сорок, а й багато інших побито, бо й вони не встояли. (Василько) післав послів до Галича, до свого брата; настала велика радість у городі Галичі в той день. Сам Василько був середнього росту, але умом великий, так само відвагою, й нераз побіджав поган. А часом то вони (Данило й Василько) посилали (військо) на поган, як от на злих войовників Скомоїда й Борутя, що згинули в битві з насланим військом. Бо Скомоїд був волхв 77)



76) подав їм вістку: Данилові й Василькові.

77) волхв: чародій.



і виз-/28/начний чарівник, а швидкий був, як звір. Він, ходячи пішки, повоював Пинську Землю й інші краї; (та врешті) вбили його нечесного, а його голову заткнули на кіл. І в інші часи, з божої ласки, побивано поган, та цього ми не хотіли, писати, бо було б дуже багато.

[1245 літо] А потому Ростислав просив свого тестя короля, щоби післав із ним військо на Данила. І він справді взяв військо, пішов до Лядської Землі, просив Лестькової (вдови) й намовив її, щоби післала з ним ляхів — і вона післала військо. Визначні бояри й інші ляхи втекли були з краю, бо хтіли йти до Данила,78) та як почули про похід Ростислава, (вернулися), бо хотіли дізнати ласки Лестьковича 79) й його матери, отже пішли до нього (Ростислава) на поміч, а ще незабаром Данило піймав найстаршого зпоміж них Творяна. А Ростислав вирушив у похід і прийшов на город Ярославль, та як побачив, що це сильний город, а в ньому Данилові й Василькові люди й багато боярів, пішов до Перемишля. Він зібрав багато туземців, воєнних знарядів, і городських,80) і пороків, зібрав своє військо й пішов назад до Ярославля; город Перемишль він лишив за собою, бо думав собі: »Як того не добуду, то бодай цей задержу«. Як він так стояв коло города й укладав знаряддя, що при його помочі мав добути город, почався :великий бій під городом. Він приказав своїм віддалитися, щоби його війська не ранили горожани, доки не приладить пороків. Він хвалився перед своїм військом і говорив: »Якщо я довідався б, де Данило й Василько, то я поїхав би на них«. Він так пишався й устроїв перед городом ігру; він бився з Воршем, але під ним упав кінь, а сам він нарушив собі плече; та це не був добрий знак для нього.



78) хтіли йти до Данила: напасти на його край.

79) Лестьковича: Болеслава, зв. Соромливим.

80) городських: себто до здобування городів. /29/



Як Данило й Василько довідалися про його прихід війною, помолилися Богові, почали збирати військо й післали послів до Кондрата, кажучи: »Через тебе, мовляв, найшли на нас ляхи,81) бо ми твої помічники«. Він і післав йому поміч. Данило й Василько післали (ще й) до Литви з просьбою помочі й Миндог прислав їм поміч. Та вони ще не прибули обі,82) як Бог показав над ними свою ласку, — що люди побіду, дістають не від помічного війська, але від Бога; отже вони скоро зібрали військо й рушили походом, а наперед післали Андрія, щоби побачив їх 83) і піддержав город, 84) що вже близький його рятунок. Ще військо, щоби не дійшло до ріки Сяну, а позсідали з коней, щоби вбрати оружжя, як явився такий знак над військом: Налетіло багато орлів і ворон, якби велика хмара. Птиці гралися, орли ж клекотіли, плавали своїми крилами й підкидалися на воздусі, як ніколи іншим разом не бувало; і це був добрий знак. А Данило зоружився, взяв своє військо й пішов понад рікою Сяном. А був тут глибокий брід. Половці наперед переправилися через нього й як були на другім боці, побачили їх (ворогів) стада, — бо їх сторожі не було коло ріки. Та половці не сміли грабити їх без княжого дозволу; ті ж побачили (половців) і втекли зі стадами до свого табору. Данило ж і Василько також не барилися, але скоро перейшли через ріку. (Перейшовши) вони зібрали кінноту й піхоту й рушили без гамору до битви, бо їх серце було сильне до війни і рвалося до бою. А Лев був іще молоденький, отже (Данило) поручив його Василькові, хороброму й сильному бояринові, щоби стеріг його в битві.



81) найшли на нас ляхи: ворожі Конрадові.

82) не прибули обі: помочі, польська й литовська.

83) щоби побачив їх: оглянув ворожі сили.

84) піддержав город: підбадьорив обляжених.



Як Ростислав побачив, що прийшло (вороже) вій-/30/сько, зібрав своє військо, русь, угрів і ляхів і рушив проти них, а піхоту лишив проти воріт города, щоби вважали на ворота й не дозволили (горожанам) вийти на поміч Данилові й порубати пороків. Ростислав отже приготовився до бою й перейшов через глибоку дебру. Він ішов проти Данила; та тисяцький Андрій не хтів його допустити до битви з Данилом і швидко сам почав сильну битву з Ростиславом. (У ній) ламалися копя, греміло як від грому, з обох боків багато падало з коней і гинуло, а інші були поранені сильними ударами копій. Данило післав йому 20 вибраних мужів на поміч, але Василь Глібович, Всеволод Олександрович і Мстислав не могли (дістатися) до Андрія й утекли назад до Сяну. Так Андрій залишився лише з малою дружиною, але підїздив і сильно боровся з ними.

А Данило, як побачив, що ляхи сильно наступають на Василька, зі співом »кіріє елейсон«, що сильним голосом гомонів у їх полках, а з другого боку близько битву з Ростиславом, а з-заду Филю, що стояв із хоругвою й говорив: »Русь скора до битви, але витримаймо їх напад, бо вони довго не видержують у бою«, — рушив на нього з Яковом Марковичем і з Шелвом; так Бог не вислухав його (Филі) чваньківства. Шелва (правда,) покололи, а й Данила піймали, та він видерся з його рук і виїхав із-поміж війська. Він побачив угрина, що їхав на поміч Филі, збив його (з коня) копям, зломив на ньому панцир, той впав і спустив дух. А до того гордого Филі Лев, ще молодий, ізломив своє копя. Та Данило скоро знову найшов на нього, розігнав його військо, а його хоругов роздер. Як це побачив Ростислав, кинувся тікати, а угри й собі повернулися до втечі.

Тимчасом Василько бився з ляхами. Вони стали проти себе й дивилися на себе, а ляхи почали лаятися, кажучи: »Ану, проженім великі бороди!« А Василько сказав, що, мовляв, »ваше слово — брехня, бо нам /31/ Бог помагає«; торкнув свого коня й рушив. Ляхи не видержали й утекли перед ним. Данило ж гнав за уграми й руссю 85) й бив їх, але журився, бо не знав, що з братом; та як побачив, що його хоругов жене ляхів, дуже зрадів. Він став на могилі проти города й (сюди) приїхав до нього Василько. Данило хотів за ними (ляхами) гнати, але Василько здержував його. Ростислав зрозумів, (що програв битву), завернув коня й утік.

Багато угрів і ляхів побито й узято до неволі й то з усіх частин. Тоді двірський Андрій узяв у полон також гордого Филю; його привели до Данила й Данило вбив його. А Жирослав привів Володислава, злого бунтівника, й у той день і його вбили. Побито й багато угрів із гніву. Данило ж і Василько не йшли до городу і Лев також став на місці, показуючи воякам серед трупів свою побіду. А вояки вночі аж до півночі вганяли і приїздили (до табору), приводили велику добичу; крики не уставали всю ніч, — шукали один одного. Так Бог показав свою ласку й дав побіду князеві Данилові в навечеря великих мучеників Флора й Лавра. [17. VIII. 1245] Данило запалив город, 86) що його збудував Ростислав, і пішов із багатьома полоненими до Холму, котрий сам збудував. Тоді приїхала до нього литва й Кондратові ляхи на поміч у війні й вернулися додому. А Ростислав утік до ляхів, забрав свою жінку й пішов ув Угри. Він нате вийшов був із Угрів у Лядську Землю, бо думав собі зайняти Галич і панувати над ним; та Бог за його горді наміри не сповнив того, чого він бажав.



85) руссю: руська дружина Ростислава.

86) запалив город: укріплення.



Як Данило й Василько були в Дороговську, Могучій прислав свого посла до Данила й Василька (з приказом): »Дай Галич!« А (Данило) дуже зажурився, бо ще не був укріпив своєї землі городами. Він нара-/32/дився зі своїм братом і вирішив їхати до Батия, кажучи: »Не дам половини моєї батьківщини, але поїду до Батия сам«. [26. X.] Він виїхав на празник святого Дмитра, помолившися Богові, й прибув до Києва. А тоді панував над Києвом Ярослав 87) через свого боярина Дмитра Єйковича. Він прийшов до манастиря 88) архістратига Михайла, званого видубицьким, скликав усіх монахів і казав ігуменові й усім братам, щоби за нього помолилися, що вони й зробили, щоби він дістав ласку від Бога. Так і сталося; він упав перед образом архістратига Михайла, вийшов із манастиря до човнів і прочував біду страшну і грізну. Він приїхав до Переяслава й ту стрінули його татари. Звідси він поїхав до Куремси й бачив, що нема в них добра. З того часу почав ще більше гризтися, бо бачив, що їх опанував діявол; він бачив їх гидкі й забобонні чарування й вигадки Чінґісхана, його бридкі кровопийства й численні його чари. Царів, князів і вельможів, що приходили туди, водили коло куща кланятися сонцеві, місяцеві й землі, діяволові й їх помершим батькам, дідам і матірям, що в аді. Яка ж гидка їх фалшива віра! 89) Як це він почув, тяжко зажурився.



87) Ярослав: Всеволодович, суздальський.

88) до манастиря: в ориґ.: »в дом«.

89) фалшива віра: в ориґ.: »прелесть«.

90) міру: в ориґ.: »чюм«.



Звідти прибув до Батия над Волгу, щоби йому поклонитися. (Тут до нього) приступив Сонгур, чоловік Ярослава, і сказав: »Твій брат Ярослав кланявся кущеві, то й ти повинен поклонитися«. Та він (Данило) відповів: »Діявол говорить із твоїх уст; Бог замкне твої вуста й ніхто не почує твого слова«; і якраз у той час позвав його Батий і так Бог вирятував його від їх злого біснування й чарування. Він поклонився по їх звичаю й увійшов до його (Батиєвого), шатра. А він сказав: »Даниле! Чому ти вже давно не /33/ прийшов? Та й то добре, що ти вже бодай тепер прийшов. Чи ти пєш чорне молоко, наш напій, кобилячий кумуз?« А він відповів: »Досі я не пив, та як прикажеш, то буду пити«. Той сказав: »Ти вже наш татарин, пий наш напій«. Він випив, поклонився по їх звичаю, вимовляючи приписані слова, і сказав: »Піду поклонитися великий княгині Баракчинові«. Сказав: »Іди«. Пішов і поклонився по звичаю. А (Батий) прислав міру 90) вина і сказав: »Ви не звикли пити молока, то пий вино«. О, найгірше зло почесть татарська! Данило Романович, великий князь, що володів (цілою) Руською Землею, Києвом, Володимиром і Галичем, зі своїм братом, та ще й іншими краями, тепер сидить на колінах, та ще й холопом 91) його називають, ще й данини хочуть, а він життя не певний серед погроз. О, яка зла честь татарська! Аджеж його батько був царем у Руській Землі, покорив був Половецьку Землю й воював у всіх інших краях; тож як його син не дізнав чести, то хто інший може її дізнати? Бо їх злоба й облуда безконечна: Ярослава, великого князя суздальського, строїли зіллям; Михайла, князя чернигівського, що зі своїм боярином Федором не поклонився кущеві, ножем зарізали, як це ми вже попереду описали їх заколення, й вони дістали мученицький вінець; так само багато інших князів і бояр побили. Князь 92) був у них 25 днів і тоді відпустили його й тих, що з ним були, й затвердили за ним його землю. [весна 1246] Він прибув до своєї землі; тут стрінув його брат і сини й був плач над його приниженням, та ще більша втіха, що приїхав здоровий.



91) холопом: невільником.

92) князь: Данило.



[1245/46] Тієї ж зими прислав Кондрат посла по Василька, кажучи: »Ходім на ятвягів!« Але що впав був сніг і крупи, не могли йти й вернулися від Нура.

[1246] Скоро розійшлася вістка по всіх краях, /34/ що він (Данило) прийшов від татар, що Бог вирятував його. Отже ще того самого року прислав угорський король вицького,93) кажучи: »Візьми мою дочку за свого сина Льва«; боявся його, бо він був у татарів, побідив Ростислава й його угрів. А він нарадився 94) з братом і не повірив його словові, бо він (король) давніше був обіцяв дати свою дочку й не додержав того. Та митрополит Курил ішов (через Угри), висланий Данилом і Васильком (до патріярха), щоби його поставив на руську митрополію. Як він був у короля, переконав його король багатьома словами, та ще й прихилив дарами, що, мовляв, »переведу тебе до Греків із великою честю, якщо (вчиниш так, що) Данило помириться зі мною«. А той сказав: »Покленися мені, що не зміниш свого слова, а я піду й приведу його«. І прийшов митрополит (до Данила) і сказав йому: »Чого ти бажав, те маєш, візьми його дочку для свого сина за жінку«. А Василько сказав: »Іди до нього, таж він христіянин«. [1247] Тоді Данило пішов, узявши свого сина Льва й митрополита, прийшов до короля до Ізволина й узяв його дочку своєму синові за жінку. Він віддав йому (королеві) полонених бояр, що їх Бог віддав у його руки, як побідив їх із братом під Ярославлем, заключив із ним мир і вернувся до своєї землі.

[1247 31.VIII.?] В тих роках помер великий князь лядський Кондрат, що був славний і дуже добрий; за ним жалували Данило й Василько. [1248] А потому вмер його син Болеслав, князь мазовецький, а Мазовше дав своєму братові Сомовитові, послухавши князя Данила: бо за ним (Сомовитом) була його братанка, дочка Олександрова, на імя Настася, що потому вийшла за угорського воєводу Дмитра. В ті ж роки сів Сомовит на Мазовші.



93) вицького: якийсь угорський достойник.

94) він нарадився: Данило. /35/



[кінець 1248 або початок 1249] До нього післали послів Данило й Василько, щоби йому сказали, що, мовляв, »ти зазнав від нас добра, тож ходи з нами на ятвягів«. Вони взяли поміч також у Болеслава, воєводу Суда й Сигніва, зїхалися в Дорогичині й рушили в похід. Вони перейшли болота й найшли на їх (ятвязьку) країну. Та ляхи не видержали й запалили їх перше село; таким способом вони зле зробили, бо подали їм знак 95). Зате гнівалися на них Данило й Василько; а вони 96) воювали їх аж до вечера й узяли велику добичу. Як настав вечір, приїхали злинці й зібралася ціла Ятвязька Земля; вони післали до Данила Небяста, кажучи: »Лиши нам ляхів, а сам іди в спокою з нашої землі«; та їх бажання не сповнено. Ляхи обкопалися, а русь ні.



95) їм: ятвягам, бо пожежа вказувала на ворожий напад.

96) вони: поляки.



Вночі (ятвяги) напали на ляхів, а ляхи завзято боронилися; на них стріляли, кидали головні як блискавки, а каміння сипалося як дощ. Як ляхи дуже терпіли, післав Сомовит із проханням: »Пришліть мені стрільців«; та вони (Данило й Василько) гнівалися за той перший пожар і ледви післали. А (ятвяги) мали вже переломити остріг і боролися рукопаш; на те наспіло багато (руських) стрільців, повбивали багатьох (ятвягів) стрілами й відігнали їх від острога. Так цілу ту ніч не було через них спокою. На другий день зібралися всі ятвяги, піші й кінні, дуже багато так, що ліси стали повні від них. Вони встали й запалили свої колимаги, себто табор, у день воскресення, себто в неділю. А князь Данило пішов наперед і відійшов далеко з Болеславовими ляхами, а Василько зі Сомовитом облишилися. Лазар же з половцями їхав позаду; на нього зробили (ятвлги) сильний напад і відібрали його хоругов. Він прибіг /36/ до Василька й Сомовита й тут почалася між ними 97) завзята битва; з обох сторін падало багато. Василько й Сомовит сильно держалися в бою, а двірський Андрій хоч мав відважне серце, то зате нездужав тілом і руками; він кинувся на (вороже) військо, але випустив із рук коня й мало що його не вбили. А Василько післав посла до свого брата, щоби йому переказав, що, мовляв, »коло нас великий бій, вернися до нас«. Данило справді, вернувся і гнали за ними до лісів. Та вони всетаки нападали на них (княже військо); згинуло багато між ними, (як от) Федір Дмитрович, що сильно боровся, був ранений і з тієї рани вмер над рікою Нарвою. А Ящелт сказав: »Нам добре сидіти, але якщо нас (направду) жалуєте, то наперед жалуйте себе і свого безчестя 98), бо нашими головами маєте собі задержати свою честь«. І так сталося. Данило казав своїм воякам сідати на коней, вони сіли й рушили. Як ятвяги побачили силу, руську й лядську, змякли їм серця 99). Вони (княжі війська) грабили й палили їх (Ятвязьку) Землю, перейшли ріку Олег і хотіли стати в тісних місцях. Як це побачив князь Данило, закликав (голосно) і сказав до них: »О мужі військові! Хіба ви не знаєте, що сила християн — простір, а поган — тіснота? Їх то звичай — воювати з-за укріплень«; і перейшов Жаку, грабуючи, й аж як прийшли на одверті місця, стали табором. А ятвяги таки нападали на них, але русь і ляхи гнали за ними й побили багатьох ятвязьких князів; гнали ж їх до ріки Олга й (аж там) перервано бій. На другий день вони (русь і ляхи) блукали, бо проводирі не знали, (куди йти). Тоді вбили двох вармійців, а третього зловили руками живого й привели до князя Данила.



97) між ними: Васильком, Земовитом і Лазарем з одного, а ятвягами з другого боку.

98) свого безчестя: побиття війська.

99) змякли їм серця: стратили відвагу.



Він /37/ сказав до нього: »Виведи нас на добру дорогу, то подарую тобі життя« і подав йому руку 100); той вивів його й вони перейшли ріку Лук. На другий день дігнали їх пруси й борти: Військо сіло на коней, а піхота також узяла оружжя з табору. Їх щити були як зоря, а шоломи як сходяче сонце, копя ж так у руках держали, якби багато трощі разом; стрільці ж ішли з обох боків, у руках держали свої рожанці 101) з наложеними на них стрілами своїми проти (ворожих) вояків; Данило ж сидів на коні й проводив військом. А пруси сказали до ятвягів: »Чи можете дерево піддержати сулицями, а на це військо відважитися 103) (наступати)?« Вони ж, як побачили це, вернулися до себе. Звідти князь Данило прийшов до Визни й перейшов через ріку Наров. Вони визволили багато християн із неволі й їм співали похвальну пісню, бо Бог їм поміг. Вони прийшли до своєї землі, послідувавши шляхом свого батька, великого Романа, що все був готовий на поган кинутисяй як лев, а половці страшили ним своїх дітей.

[(1248 ?)] В ті ж роки прислав угорський король послів до Данила з проханням помочі, бо він воював із [німцями. (Данило) пішов йому на поміч і прийшов до Пожгу. А до нього (короля) були прийшли німецькі посли; бо цар держав Відень, Землю Ракуську і Штирську, а герцюк 103) уже був убитий. А ймення послів були: Жалош Пурський, званий Сольським, Гарих Порунський і Ота Гаретенник Пітовський. Із тими король виїхав назустріч князеві Данилові; а Данило прибув до нього, зібравши своє військо.



100) подав йому руку: для певности, що додержить слова.

101) рожанці: ближче незнаний рід лука.

102) чи можете дерево й т. д.: порівнання сили кн. Данила (дерево) до ятвязької (сулиці — короткі списи).

103) герцюк: Фридрих австрійський, убитий 15. VI. 1246.



Німці ж дивувалися з татарського оружжя, бо коні (Данилового вїй-/38/ська) були в личинах і шкіряних коярах 104), а люди в ярицях; полки виглядали дуже гарно, цілі полискувалися від оружжя. Сам (Данило) їхав побіч короля, руським звичаєм: під ним був прекрасний кінь, сідло з чистого золота, стріли ж і шабля прикрашені золотом і іншими штуками, аж дивно, кожух обшитий грецьким оловиром 105) і золотими плоскими кружечками, а чоботи зі зеленої шкіри, шитої золотом. Німці дивилися й дуже дивувалися, а король сказав до нього (Данила): »Для мене це має більшу вартість, як тисяча срібла, що ти прийшов (прибраний) по звичаю руському, батьків твоїх«. (Данило) запросився до нього до табору, бо того дня була сильна спека. А він (король) взяв його за руку й повів його до свого шатра, роздягнув його й убрав у свою одежу; так віддав йому велику честь і (Данило) вернувся додому.

[1248] Того ж року прогнав Миндог своїх братанків, Тевтевила й Едивида. Він післав їх на війну зі своїм вуйком, із Виконотом, проти Руси воювати до Смоленська, і сказав: »Хто що здобуде, нехай собі держить« 106), Бо він воював із ними й зайняв Литву; він зайняв цілу Литовську Землю й величезне їх майно і знищив їх багатства; до того ще й післав на них своє військо, бо хтів їх убити. Вони ж довідалися про це й утекли до князя Данила й Василька, і приїхали до Володимира. А Миндог прислав своїх послів (до Данила й Василька), кажучи: »Не помагай їм«, але Данило й Василько не послухали, бо сестра їхня 107) була за Данилом.



104) личини, кояри, яриці: убір кінський і людський, ближче незнаний.

105) грецьким оловиром: шовкова тканина, перетикана золотом.

106) хто що здобуде й т. д.: тут текст попсований.

107) сестра їхня: Тевтивила й Едивида.



Тому Данило порадився зі своїм братом, післав до Ляхів, до лядських князів послів, щоби їм сказали: »Час настав христіянам (ударити) на /39/ поган, бо самі між собою воюють«. Ляхи обіцялися, але (обіцянки) не виповнили. Данило ж і Василько післали Викинта до Ятвягів і до Жемоїти й до німців до Риги 108); Виконтові справді вдалося прихилити сріблом і багатьома дарами ятвягів і половину Жемоїти. Німці ж відповіли Данилові, що, мовляв, »ми для тебе лише замирилися з Викинтом, бо він погубив багато наших братів«. Отже німці брати обіцяли йти Тевтивилові на поміч. Данило ж і Василько, брат його, нарадилися зі сином (Даниловим); він післав брата на Волковийськ, сина на Слоним, а сам пішов до Здитова; вони добули багато городів і вернулися додому.

[1250] Потому прислав Викинт (вістку), що, мовляв, »Німці хочуть рушити на поміч Тевтивилові«. Данило післав тоді Тевтивила і свою поміч із ним, русь і половців; вони довго воювали 109). Звідти Тевтивил пішов із Даниловою добичею до Риґи. Рижани прийняли його з великою честю й він охристився. Як же Миндог довідався, що йому (Тевтивилові) хочуть помагати Божі Дворяни, єпископ і все ризьке військо, налякався. Він післав потайки посла до Андрія, майстра ризького 110), й відтягнув його великими дарами, себто переблагав його; бо він був післав багато золота і срібла, гарної срібної й золотої посуди, й багато котней, кажучи: »Якщо вбєш або проженеш Тевтивила, то ще більше від цього дістанеш«. А той сказав: »Не можеш спастися, як не пішлеш до Папи й не приймеш хрищення, а так само не побідиш ворогів; я ж твій друг«. О, це найгірше зло! Золотом засліпив свої очі, але через них іще зазнає лиха. [початок 1251 ?] А Миндог післав до Папи і прийняв хрищення.



108) до німців до Риґи: Орден меченосців.

109) довго воювали: Мендовгову Литву.

110) майстра ризького: великого майстра (гохмайстра), Ордену меченосців (»Божих Дворян«).



Та його хрищення було облудне; він і далі потайки прино-/40/сив жертви своїм богам, першому Нонадієві, далі Тевявели, Дивериксові, заячому богові, й Медійнові. А як виїздив у поле й вибігав заяць на поле 111) — в рощу до ліса не входив і різки не смів ізломити; приносив жертви своїм богам, палив тіла мертвих і явно видко було, що це поганин. Тевтивилові ж сказали (про замисл проти нього) єпископ і пробощ 112) Виржан; вони жалували його, бо знали, що якщо Тевтивила не вигнано було б, Литовська Земля була б у їх руках і мусіла б прийняти хрищення. А що Литва остала нехристіянською, то цьому завинив Андрій, і за те його брати скинули з його становища. [1251] А Тевтивил прибіг до Жемоїти, до свого вуйка Викинта, взявши ятвягів і жимоїть 113) і Данилову поміч, що її був йому давніше дав Данило, й пішов на Миндога. Миндог був зібрався (до війни), але не думав із ним воювати битвами. Він війшов у місто, зване Ворута, а вночі вислав, свого шурина, — та русь і ятвяги розігнали його (військо). На другий день виїхали на них 114) німці зі самострілами, але русь і половці виїхали на них зі стрілами, а ятвяги зі сулицями і гнали по полі як на грі, а звідти вернулися до Жемоїті. Тоді Миндовг зібрав велику силу й пішов походом на город Викинтів, на ймення Твиременть. Тевтивил виїхав із города, (а також) русь і половці Данилові разом, жимоїть і багато піхоти. Вони гнали (за Миндоговим військом і в погоні один) худощавий половчин пострілив Миндовга в стегно; Миндовг отже вернувся до своєї землі. Тоді билося багато війська з обох сторін; під тим городом убито Висимота.



111) заяць на поле: тут мов би бракувало чогось у тексті.

112) пробощ: в ориґ. »пребощ«.

113) жимоїть: жмудинів.

114) на них: Тевтивилове військо; лицарі під проводом Андрія були в союзі з Мендовгом.



А потому Тевтивил прислав Ревбу (до Данила), /41/ щоби йому сказав: »Іди до Новгороду«. [зима 1251/52] Данило ж пішов походом із братом Васильком, зі сином Львом і з половцями, зі своїм сватом Тігаком і прийшов до Пинська; князі ж пинські мали облуду (в серці) й він їх примусив іти з ним на війну. Литва післала сторожів на озеро Зять, але її гнали через болота, аж до ріки Щари. А як зібралися разом усі вояки, зробили нараду й сказали: »Вже мають вістку про нас«; отже вони опиралися плянові йти воювати. Але Данило сказав розумну промову, що, мовляв, »посоромимося перед Литвою й усіми землями, як не дійдемо й завернемо з дороги; та ще завтра«, казав, »нарадимося«. Тієї ночі він післав післанця до всіх воїв 115), щоби сказав таке: »Ходіть, нехай бачуть ті, що не хочуть іти на війну«. Як ті побачили, що вої пішли, хоч і нерадо, але пішли всі. На другий день вони пограбили Новгородську Землю й вернулися додому. Ятвяги їхали на поміч Данилові, але не могли добитися, бо були великі сніги; отже вони вернулися при божій помочі взявши велику добичу.

[1252] Потім післав (Данило) з братом і зі сином Романом своїх людей; вони зайняли Городен, а самі вернулися від Більська. Потому вони післали багато своєї піхоти й кінноти на їх городи й пограбили цілий їх край. А Миндог прислав свого сина й він воював коло Турійська. Того самого року прислав Миндовг послів до Данила, прохаючи мира й бажаючи згоди й сватівства. Тоді також прибіг до Данила Тевтивил зі Жемоїті й Ятвягів, кажучи, що Миндовг перекупив їх сріблом — і Данило прогнівався на них.

Тими ж роками, як минув якийсь час, — бо хроноґраф 116) мусить писати все, що сталося,



115) до воїв: до своєї дружини.

116) хронограф: історик.



отже часом забігати наперед, часом знову вертатися назад: розум-/42/ний читач зрозуміє, (чому); тому й числа років ми тут не писали, а впишемо при кінці, по аніохійським соборам 117), олімпіядам, грецькими числами, а римськими високостами, так як Євсевій Памфілів і інші хроноґрафи списали від Адама до Христа; всі роки розчислимо й допишемо до готового твору 118); — [5. VI. 1246] отже після вбивства герцюка, званого Фридрихом, що бився й подолав угорського короля, але його вбили його ж таки бояри в битві, настали великі заворушення між могутніми людьми за становище й волость убитого герцюка, себто за Землю Ракуську й Штирську. А король угорський рекс і король чеський билися за неї. Король же угорський, шукаючи помочі для здобуття Німецької Землі, прислав до Данила послів, кажучи: »Пішли мені сина Романа, щоби я одружив із ним герцюкову сестру й дав йому Німецьку Землю«. [весна 1252] Він поїхав до Німців із Романом, дав герцюкову сестру за Романа й заключив умову, але ми її тут не вписуємо через величину. Потому знову післав до Данила послів, кажучи: »Ти мені свояк і сват, поможи мені (в війні) проти чехів«. Він намовив його й (Данило) пішов на Опаву своєю дорогою 119). [1253] (Данило) сам грабив Землю Моравську, багато городів розкопав 120) і всі попалив, а багато вбивства вчинив у тій землі. Данило зїхався з Болеславом, думаючи, як то перейти б Опавську Землю.



117) по антіохійським соборам і т. д.: способи числення років із різних вихідних точок.

118) до готового твору: в ориґ.: »в задняя«,

119) своєю дорогою: себто не разом з королем.

180) розкопав: вали, попалив: міста.



Болеслав не дуже хотів, але його жінка помагала словами Данилові, — бо вона була дочкою угорського короля, на ймення Кинька, — а Данило князь хотів, почасти для короля, а почасти для слави, бо не було передтим у Руській Землі такого, хто воював би Чеську Землю — /43/ ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий. Бог виповнив його бажання; він спішився дуже на війну, взяв свого сина Льва й поміч від брата Василька — тисяцького Юрія, зїхався з Болеславом і пішов із Кракова. Вони перейшли через ріку Одру до города, що називається Козлий. До нього приїхав Володислав, син Казимира, (сина) Лісконогого Межка; він узяв кінноту й піхоту й прибули до ріки Псини. Тут Данило й Лев учинили нараду з Володиславом, куди воювати, та він не сказав правди й дав фалшивих провідників. А князь Данило післав Льва, Тевтивила й Едивида, двірського й усе військо, а сам лишився лише з малою горсткою, зі старими боярами й із тисяцьким Юрієм. Лев же поїхав і воював, а як побачив, що провідники брешуть, не слухав їх, але пішов у лісні гори 121) й узяв велику добичу.

А як Данило йшов з Болеславом до Опави, післав (той) на сторожу своїх ляхів. Тоді якраз виїхав Андрій із Опави 122) з чехами; вони стрінулися й у битві побідив Андрій, бо ляхів було мало; він одних побив, других узяв до неволі й на ляхів напав великий страх.



121) у лісні гори: ближче неозначена місцевість.

122) Андрій: чеський воєвода.



Данило ж приїхав і сказав їм: »Чого лякаєтеся? Хіба ви не знаєте, що не буває війни без погибших? Чи ви не знаєте, що отсе стрінули були військо, а не жінок? Як мужа вбють на війні, то яке це диво? Інші й дома вмирають без слави, а ці ж умерли зі славою. Отже скріпіть ваші серця й піднесіть ваше оружжя на (вороже) військо!« Цими словами покріпив їх, а говорив ще й багато більше, й пішов на Опаву. А як побачив, що з довколишніх сіл утікає дуже багато людей до города й не мав кого на них післати, сказав до Володислава: »Ти неправдиво поступив зі міною, а себе погубив, бо як тут був би Лев і мої /44/ люди, ми зробили б велику шкоду, а й цей город чей же добули б!« І він пожалував того, що відіслав свого сина Льва й військо. Він силував ляхів їхати до города, та вони таки не хтіли. Як це побачив (Данило), зажурився, бо не знав, де його син і військо; ляхи же не хтіли їхати до города, але хотіли стати здалека від города. А зїзд усьому війську був назначений під городом. А Данило сказав: »Хоч ви й хочете йти геть, то я хочу остзти сам, із малою дружиною, й чекати на моє військо«. Отже Болеслав і ляхи послухали його й стали нижче города, на ріці Опаві; не сміли відлучитися від нього.

Того ж вечера прийшов Лев із військом і з багатою добичею. Того ж вечера відбули нараду, щоби на другий день перейти ріку, обійти город, попалити підгороддя,123) храми, загороди й гумна. Як настав ранок, то так зробили. Болеслав не йшов за ріку, але стояв на горах, готовий до бою, а Володислав пішов. Прийшли до перших воріт і запалили, потому прийшли до других воріт, але сюди виїхали чехи й декого з них убили, а інших прогнали; Бенеш стояв перед воротами з хоругвою. Вони й коло других воріт попалили (підгороддя) довкола города; як прийшли до третіх воріт. Данило казав і зсідати з коней і палити околиці города. Люди несподівано кинулися до города. Як німці 124) побачили сильний набіг руський, кинулися до втечі; кількох їх таки й убито в утечі; вони так дуже тікали, що навіть не замкнули воріт. Данила тоді дуже боліли очі й він не видів, що діялася в воротах.



123) підгороддя: в ориґ.: »вся внішняя«.

124) німці: вл. чехи.



Він бачив, що біжуть його люди, добув свого меча й відігнав їх; так не взято города. Як він потому побачив, що сталося, зажурився, що не взято города. Він був виснажений хоробою і втомлений і сказав до свого сина: »Попали /45/ всі околиці города, а я піду до свого колимагу«, себто до шатра. Він цілий час війни був хорий на очі й багато намовляло його вернутися, та він того не зробив.

На другий день (Данило) зібрався й пішов догори ріки Опави, рабуючи й палячи, і став близько города, званого Насилля, бо чув, що в тім городі були полонені русь і ляхи. На другий день він зібрав військо й пішов до нього (города). Як (горожани) побачили напад величезного війська, не видержали й піддалися. Він зайняв город, визволив полонених і поставив на городі свою хоругов і зазначив побіду, а самих (горожан) помилував. Звідси відійшов і став на німецькім селі 125).



125) на німецькім селі: радше чеськім.



А як Данило почув, що Бенеш пішов до Глубичичів, на другий день зібрав війська з Болеславом і пішов, грабуючи й палячи, до Глубичичів; а Володислав післав (військо) й запалив усі довколишні села, та зле зробив, бо через те не взяли города. Бо як Данило й Болеслав прийшли до города, все військо хтіло взяти город приступом. Вітер віяв сильно на город, а город був збудований із ялини; бачучи малу греблю, вояки їздили сюди й туди, щоби знайти дров і соломи й підкинути до города, та не знайшли, бо Володислав попалив усі близькі довколичні села; тому не запалено города. Того ж вечера радилися: »Куди маємо йти, чи до Особологи, чи на Гербарта, чи вернутися додому?« А Герборт прислав Данилові меч і свою піддачу. Отже Данило, Болеслав і Лев нарадилися і сказали: »Ми вже пограбили всю землю«, й на другий день вернувся додому (Данило), перейшов ріку Одру й перейшов через Володиславову землю. А тоді в Кракові були папські посли, що принесли (Данилові) від Папи королівську корону й достоїнство, й хотіли бачити князя Данила. А він переказав їм: »Не годиться мені бачитися з вами на чужій землі, /46/ землі, а пізніше«. Звідти він перейшов через Судомирську Землю й прийшов до города Холма з честю і славою, ввійшов до церкви 126) Пречистої, впав, поклонився й прославив Бога за все; бо ніодин руський князь (ще досі) не воював Чеської Землі. Він бачився зі своїм братом і пробував у великій радості, перебував у церкві святого Івана, в городі Холмі, в веселості, хвалячи Бога, Пречисту Його Матір і святого Івана Золотоустого.

В тому ж часі прислав Папа шановних послів,137) що принесли вінець, скипетр і корону, себто королівську гідність, кажучи: »Сину! Прийми від Нас вінець королівства«. Бо вже давніше прислав був (Папа) до нього єпископа бернського й каменецького, кажучи йому: »Прийми вінець королівства«. [1247 або 1248] Та він тоді не прийняв, кажучи: »Ворог татарин зле живе з нами, то як можу прийняти вінець без твоєї помочі?« Тоді прийшов Опіза,128) приніс вінець і обіцяв, що, мовляв, »матимеш поміч від Папи«. Як же він (Данило) таки не хтів, намовила його мати його, Болеслав, Семовит і лядські бояри, кажучи, щоби таки прийняв вінець, »а ми будемо тобі помагати проти поган«. [осінь 1253] Так він прийняв вінець від Бога, від церкви святих Апостолів і від престолу св. Петра, від отця свого Папи Никентія й від усіх своїх єпископів. Бо Никентій 129) виклинав тих, що зневажали грецьку правовірну віру 130) й хотів скликати собор у справі правовіря й зєдинення Церкви.



126) церкви: в ориґ.: »дому«.

127) прислав Папа: очевидно тих самих послів, що хотіли бачити кн. Данила в Кракові.

128) Опіза: папський лєґат.

129) Папи Некентія: себто Інокентія IV.

130) грецьку віру: первісну, зперед схизми, або обряд.



Данило ж прийняв від Бога вінець у городі Дорогичині, як ішов на війну зі сином Львом і зі Сомовитом, лядським князем; а брат /47/ його вернувся, бо мав рану на нозі, але післав із братом усе своє військо.

Як король Данило прийшов на Ятвязьку Землю й воював, Лев довідався, що Стійкинт засікся 131) в лісі, а з ним ятвяги, і пігнав на нього, взявши людей, і прийшов до засіку. Ятвяги кинулися на нього зі засіка, а кіннота, що була з ним (Львом), утекла. Лев отже зсів із коня й сам один завзято бився з ними. Як вони 132) побачили, що Лев сам бється з ними, дехто вернувся йому на поміч. А Лев забив свою сулицю в його (Стійкинта) щит, так, що той не міг закритися, й тоді Лев убив Стикента мечем, а його брата проколов мечем. Вони (ятвяги) кинулися втікати, а він гонив за ними пішком, інші ж на конях гнали за ними, побивали й кололи їх. Король Данило став у Стікинтовім домі й сюди приніс князь Лев до нього оружжя Стікинтіове й його брата й зазначив свою побіду; а батько його король дуже тішився мужеством і відвагою свого сина. Та від ятвягів приїхав (до ляхів) Комат і обіцяв, що (ятвяги) будуть їм послушні; а ляхи наповнилися зависти й підступу й почали сприяти поганам. Як про це довідався король Данило, приказав воювати Ятвязьку Землю; тоді знищено й цілий Стікинтів дім, що й дотепер стоїть пустий. А як король Данило йшов по озері,133) бачив при березі гарну гору й город, що давніше був на ній, на ймення Рай; звідти вернувся до дому.

[1254] В ці ж роки, або передтим, або пізніше, приїхали татари до Бакоти й Милій 134) прилучився до них. Данило ж пішов був на війну проти литви, на Новгородок; а була роскаль (тоді). (Данило) післав свого сина Льва на Бакоту, а Лев післав двірського 132)



131) засікся: збудував засік.

132) вони: Львове військо, що втекло.

133) йшов по озері: замерзлім.

134) Милій: посадник Бакоти.

135) Лев післав двірського: певно свого, не батькового. /48/



 перед собою. Вони зїхалися, піймали Милія й баскака, 136) й Лев привів Милія до свого батька; так Бакота знову була королева, його батька. Потому (Данило) порадився зі своїм сином і відпустив його, 137) а поручив за нього Лев, що буде вже вірним; та як знову наїхали татари, він зрадив і віддав Бакоту знову татарам.

Потому ж Куремса прийшов до Кремянця й воював коло Кремянця. А Андрій 138) говорив то сяк, то так, раз, що, мовляв, »я королів«,139) то знову — що татарський; він держав неправду у своєму серці й Бог віддав його в їх руки. Він сказав: »У мене є Батиєва грамота«; та вони (татари) ще дужче розярилися на нього й убили його, а серце його вирізали. Та вони нічого не вспіли коло Кремянця й вернулися до свого табору.

А Ізяслав (Мстиславович) просив у них (татарів) помочі, щоби йти на Галич, та вони йому сказали: »Як ти підеш до Галича? Данило лютий князь, як позбавить тебе життя, то хто тобі поможе? Та він не послухав їх, лише зібрав коло себе (військо) й пішов до Галича. Як це почув Данило, зажурився, бо це сталося несподівано. Отже він післав свого сина Романа й усіх своїх бояр на нього, бо Льва ще передтим був вислав до короля (угорського); отже сам поїхав проводити своє військо. По дорозі до Грубешова він 140) убив шість вепрів 141), і то сам убив рогатиною 142) три, а три його отроки й дав воякам мясо на дорогу.



136) баскака: татарський урядовець.

137) відпустив його: Милія.

138) Андрій: посадник кремянецький.

139) королів: себто Данилів.

140) він убив: кор. Данило.

141) вепрів: диків, диких свиней.

142) рогатиною: рід списа з гаком.



Сам він поручився святому Николі й сказав своїм воякам: »Хочби й самі татари були, то не ля-/49/кайтеся«. Вони ж сказали: »Хай Бог буде твоїм помічником; ми сповнимо твій приказ«. Отже Роман узяв військо й ішов день і ніч. Вони несподівано напали на них (Ізяславове військо); вік (Ізяслав) не мав куди втекти й вибіг на хори церковні, де (колись) були вибігли беззаконні угри. Його окружив князь Роман (своїм військом) і вони 143) примирали зі спраги; аж на четвертий день він 144) зійшов і князь 145) привів його до свого батька. А Лев як почув, що він післав 146) Федора до солянок 147), забрав зі собою своїх слуг і гнав за ним; (Федір) сам утік, а його людей (Лев) піймав і поїхав до Угрів.

Потому Войшелк помирився з Данилом і віддав дочку Миндогдову за Шварна, свою сестру, й прийшов до Холму до Данила. Він покинув своє князівство й постригся в монахи; Романові ж, королевому синові, дав Новгородок від Миндога, а від себе Слоним і Волковийськ і всі городи. Сам же він просився, що хоче йти на Святу Гору.148 ); король отже порозумівся про подорож через край угорського короля. Та він таки не міг добитися до Святої Гори й вернувся з Болгарів.

[зима 1254/5] А потому Данило пішов на ятвягів із братом, сином Львом і зі Шварном 149), що був іще молодий, і післав по Романа до Новгородка. До нього прийшов Роман із усіми навгородцями й із тестем своїм Глібом, із Ізяславом вислочеським, а з цього боку прийшов Сомовит із мазовшанами й поміч від Болеслава зі судомирцями й краковлянами.



143) вони примирали: Ізяславові дружинники.

144) він зійшов: Ізяслав.

145) князь: Роман.

146) він післав Федора: Ізяслав свого боярина,

147) до солянок: коломийських, щоб їх заняти.

148) на Святу Гору: на Афон.

149) Шварном: в ориґ.: »Шеварном«.



Настала велика війна, так що болота ятвязькі наповни-/50/лися військом. Усі руські й лядські князі скликали нараду й вояки сказали: »Ти король, голова всім військам. Як ти пішлеш кого наперед, то хіба не послухаєм? Бо ти знаєш спосіб воювання, маєш свій спосіб провадити бій і кожний тебе соромитися буде й боятися 150). Тож іди сам попереду!« Данило тоді впорядкував військо, видав приказ 151), хто має йти до бою й сам рушив попереду. Він пустив наперед стрільців, а других із обох боків дороги, двірському велів іти за собою, а сам поїхав з малою кількістю оружних отроків. Як він уже їхав, приїхав до нього син Лев, сам один, і сказав до нього, що, мовляв, »нема з тобою нікого, то я поїду 152) з тобою«, а король сказав до нього: »Хай так буде«, й поїхав своєю дорогою. А Анкад 153) був йому за провідника; йому обіцяв (король), що його села не спалять. До нього (короля) приїхав син Роман, сам один. Як приїхав до села, званого Болдикища, післав (туди) Льва з братом. А Лев тихо обїхав село, порубав усіх (людей), а одного привів. Король питав його, а той відповів, що, мовляв, »у селі, званім Привища, зібралися ятвяги«. Як це почув король, післав отрока Андрія, щоби переказати двірському: »Як побачиш, що ми погнали, чим скорше гони за нами«, і, пустив військо, як хто лише міг гнати. А князь Василько, як інші полки пішли тихо по ґрунях, приказав те саме свойому полкові; та він був молодий 154) і сказав навпаки: заборонив двірському розпускати людей, але казав удержати військо. А той ятвяжин утік зі села Олидикищ і вони 155)



150) соромитися буде й боятиметься: соромитися буде відстати від бою, боятися — як начального вождя.

151) видав приказ... до бою: в ориґ.: »кому полком ходити«.

152) я поїду: в ориґ.: помилково: »не їду«.

153) Анкад: полонений ятвяг.

154) він був молодий: вище згаданий Андрій, що передавав приказ князя Василька його війську.

155) вони: ятвяги.



вору-/51/жилися, стрінули стрільців 156) на кінці села, званого Привища, й відігнали їх. Але Данило й Лев таки спішилися до них і кликали голосно: »Біг, біг!« 157) Як ятвяги побачили (їх) скорий приїзд, не видержали й кинулися тікати, та як були по середині села, то знову завернулися. Данило ж і Лев таки гнали на них і кинули сулицями; тоді (ятвяги) знову навернулися до втечі. Стрільці дальше стріляли, а оружники не билися з ними. Вони ж 158) прибігли до воріт і заметушилися; тоді деякі з них завернулися, а багато падало один на другого, бо був ховзький лід. Данило ж і Лев скоро скочили на них до воріт і ті втекли, але вже не верталися. І була того дня велика ласка (божа) над королем і над його військом, що з такою (малою) дружиною побідив гордих ятвягів, злинців, крисменців і покінців; так, як пишеться в Книгах 159). Вислід бою не залежить від сили, але від Бога. А як король хотів далі за ними гонити, здержав його Лев, кажучи: »Пішли мене за ними«; а батько пустив його. Один вояк витягнув свою правицю, добув рогатину з-за свого пояса, кинув далеко і збив ятвязького князя з його коня; як він летів до землі, вийшла його душа з кровю до ада. Данило ж і Лев одних вязали, а других виводили з хвороста й рубали. Тоді надійшов двірський із полком. Король Данило сказав йому: »Ти зле мені зробив«, але двірський відповів: »Не я, не з моєї волі, але зле нам зробив посол, що не приніс нам вірно приказу«.



156) стрільців: короля Данила.

157) Біг, біг: себто — змусити ятвягів до втечі, а ось ми йдемо на поміч.

158) Вони: ятвяги.

159) в Книгах: у св. Письмі.



Потому король і Лев взяли полонених і вернулися до Василька й Семовита. Вони стрінулися й настала велика радість із побіди над поганами; вони палили їх доми і, грабили їх села. Вони стали на ніч /52/ на Правищах, забрали їх майно й попалили їх доми. А на другий день пішли (в глибину краю), грабуючи землю й палячи: запалили Тайсевиче, Буряля, Раймоче, Комата і Дора, городи грабили, і ще раз запалили Стекинтів дім. Вони стали на селі Корковичах; там було стільки всякого запасу, що так багато війська наситилося, самі й їх коні, на двох дворах, а що не могли поїсти самі й їх коні — то ту решту спалили. А на другий день приїхав від ятвягів Юндил і сказав: »Даниле! Добру дружину держиш і твої полки великі!« На другий день (знову) пішли й грабили їх землю але в його (Даниловім) війську не було шкоди; та як завсіди були хоробрі, (так тепер) Бог вложив страх у їх серце. Тієї ж ночі (Данило з військом) став на болотах, на островах; а на другий день приїхали ятвяги, дали данину й замирилися й ще просили, щоби не побив їх полонених. А потому, з божої ласки, (Данило) прийшов до своєї землі з честю й славою, як побідник своїх ворогів. Він знову хотів іти на них війною, та як про це довідалися ятвяги, прислали своїх послів і свої діти й дали данину, (а до того) обіцяли бути послушними й рубити городи 160) в своїй землі.

Тоді 161) Данило післав Коснятина, званого Положишило, щоби зібрав у них данину. А Коснятин поїхав, узяв із них данину — чорні куни й біле срібло. Він дав частинку з ятвязької данини в дарі воєводі Сигнівові, на свідоцтво, щоби знала вся Лядська Земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові, синові великого князя Романа. Бо по великім князеві Романові ніхто з-поміж руських князів не воював їх, лише його син Данило. Отже це Бог йому дав данину, а свідком зробив Лядську Землю, на память своїм дітям, й показав своє мужество, дане йому від Бога.



160) рубити городи: будувати з дерева, для Данилової залоги.

161) Тоді: в ориґ.: »потому«.



Так і премудрий хроноґраф написав, що добродійства по /53/ віки святяться. Отже й ми, оповіли про багато війн, а це ось написали про Романа; це треба було скорше писати, а ми записали аж тепер по всім.

Потому ж, як ми переділе сказали, король (угорський) зробив великий обіт, але не виповнив його Романові. Він кинув його в городі Непірці, а сам пішов геть, обіцяв йому, а не поміг; він мав облуду (в серці), хотів його городів 162). Він поклявся був великою клятвою Романові й його княгині, що як добуде німецьку землю, то всю дасть Романові; княгиня ж добре знала його вдачу, тому заприсягла його перед хрестом, але він (таки) не дав ніколи йому (Романові) помочі. Часто на нього приходив герцик 163); а раз прийшов із великою силою й вони билися. Він 164) став на поприще перед городом і не міг (його) добути. Тоді почав підлещуватися до нього (Романа): »Покинь угорського короля, бо ж ти мені кревний і свояк. Ми поділимося Німецькою Землею 165). А рекс угорський, себто король, багато обіцяє, але того не виповнить. Я ж кажу правду й поставлю тобі свідків, отця мого Папу й 12 єпископів, на свідоцтво, що дам тобі половину Німецької Землі«. Та він (Роман) сказав: »Я правдою обіцявся моєму батькові, угорському королеві, отже не можу послухати тебе, бо мав би сором і гріх, якщо не сповнив би обіцянки«. Він доніс угорському королеві всі слова, якими герцюк чинив йому обіцянки і прохав помочі в нього; та він не післав йому помочі, бо хотів (німецьких) городів для себе, а йому обіцяв дати інші городи в Угорській Землі. Княгиня ж знала його підступність і сказала, що, мовляв, »мого сина взяв до дочки й держить його як закладника; а тепер ще й городів наших хоче 166),



162) його городів: Романових, себто Австрії.

163) герцик: герцоґ Оттокар чеський.

164) Він: герцоґ.

165) Німецькою Землею: себто Австрією.

166) мого сина... хоче: в ориґ. стилізація трохи неясна.



хоч ми тут за нього /54/ терпимо й примираємо голодом«. Бо то баба ходила й купувала поживу потайки в городі Відні 167) й приносила; такий був голод, що вони вже хотіли їсти коней. Врешті княгиня сказала: »Іди, княже, до батька«; але він був окружений (військом герцога) й не міг виїхати. Та Веренгер, на прізвище Просвіл, бачив його доброту, — а він був із ним на війні, — пожалував Романа 168), приїхав із (військом) силою й вивів Романа із города. [1253/4] А ми вже передше сказали, що Войшелк дав був Новгородок Романові.

[зима 1254/5] Після війни з Куремсою Данило почав війну з татарами. Він нарадився зі своїм братом і сином 169), післав Діонісія Павловича й зайняв Межибожжя. Потому Данилові люди й Василькові воювали Болохів, а Львові Побожжя й татарських людей. Як же настала весна післав свого сина Шварна на Городок, на Семоч і на всі городи, здобув Городок, Семоч і всі городи, що були піддалися татарам, Городеск і по Тетереву до Жедечева. А возвягляни збрехали Шварнові, взяли (його) тивуна, але не дали йому тивунити. Тоді Шварно прийшов, добув усі городи, а з ним прийшли до Данила білобережці, чорнятинці й усі болоховці 170).

А Миндовг (також) прислав послів до Данила: »Пришлю до тебе Романа й новгородців, щоби (разом) пішов до Возвягля, а звідти до Києва«, — й назначив збірку у Возвяглі. Отже Данило з братом пішли до Возвягля з великою силою й чекали на вістку від Романа й Литви. Він стояв на Корецьку днину, чекаючи вістки від них, і (не діждавшися) пішов до Возвягля. Передтим післав був сина 171) Шварна,



167) Відні: в ориґ.: »Вядні«.

168) Та Веренгер... Романа: знову трохи неясно в ориґ.

169) сином: Львом.

170) прийшли до Данила... болоховці: посли від них.

171) сина: в ориґ.: »синови«.



щоби /55/ обляг город і не дав нікому з них утекти; а з ним було пятьсот вояків. Горожани ж, як побачили мало війська з князем, сміялися, стоячи на городі 172). Але на другий день прийшов Данило з величезним військом, зі своїм братом і сином Львом; як це побачили горожани, настрашилися, не видержали й піддалися. Він запалив город, а людей вивів і дав на поділ — одних своєму братові, других Львові, третіх Шварнові, взяв город і пішов додому. А Роман і литва прийшли до города (Возвягля) й литва кинулася на город, але не бачила вже нічого, лише головні і пси, що бігали по городищі. Вони 173) журилися і плювали, посвійськи кажучи: »янда«, і взивали своїх богів, Андая й Дивирикса, і всіх богів своїх згадували, себто бісів. А потому Роман поїхав за батьком, узявши зі собою мало людей, а решту пустив додому. Данило ж і Василько веселилися, а Лев поїхав до себе додому 174).

Литва ж роздумалася й воювала, бо були (вони) злі, отже поїхали й воювали коло Лучеська. Данило, ні Василько, не знали (про те); проти них поїхали служачі князя Данила 175) й Василькові люди, Юрій, Олекса двірський і інші. Як поїхали на них, ті приїхали напроти Коструги 176). Почався бій кінноти, та вони (литва) не стерпіли, але кинулися до втечі. А вони (русь) рубали їх і кололи, й увігнали їх ув озеро; тут чіпалося по 10 мужів одного коня, думаючи, що, мовляв, »кінь нас винесе« — й так тонули, бо їх топив ангел, післаний Богом. Так нагрузло (повне) озеро трупів, щитів і шоломів, а туземці мали велику користь, витягаючи їх. І так настала велика різня литви. Як побідили, славили Бога і святу Госпожу Богородицю.



172) на городі: у первіснім значенні, себто — на валах.

173) Вони: литовці.

174) до себе додому: до Галичини.

175) князя Данила: дотепер літописець називав його королем.

176) Коструга: урочище на Волині. /56/



Вони післали добичу Данилові й Василькові, й Данило й Василько врадувалися з помочі божої, що на поган. А це були Миндогові люди й їх воєвода Хвал, що дуже руйнував Чернигівську Землю, і Сирвид Рюшкович; Сирвид утік, а Хвала й багатьох інших побито.

[кінець 1255] Потому ж Куремса пішов походом на Данила й на Василька, а прибув без вісті. Василько отже збирався до війни в Володимирі, Данило в Холмі, а до Льва післали послів, щоби приїхав до них. Куремса, ще не перейшовши через Стир, післав людей до Володимира. Військо підїхало до города, а горожани вибігли проти них пішо й завзято боролися з ними. (Татари) вибігли з-під города 177) й удалися до Куремси; вони сказали (йому), »що горожани, мовляв, завзято з нами борються«. Данило й Василько також готовилися до війни з татарами. А сталося так, за гріхи (наші), що загорівся Холм через прокляту бабу. Ми нижче напишемо про заснування города і прикрашення церкви, а також про ту велику шкоду, так що всі жалували. Полумя ж було таке, що з цілого краю було видко заграву, навіть зі Львова було видко, по белзьких полях — так сильно горіло. А люди думали 178), що то татари запалили город, втікли в лісові околиці й тому не могли зібратися. Данило ж ізїхався з братом і потішав його, що, мовляв, ця біда прийшла з божої волі 179), тож не треба по-поганськи жалуватися, але надіятися на Бога й на Нього зложити свою журбу — і так сталося. Потому вони поїхали до Володимира (Волинського), зібрали трохи дружини й молилися Богові, що вирятував їх від татарського наїзду. Але (всієї) дружини не могли зібрати і слали сюди й туди (за набором вояків).



177) з-під города: в ориґ.: »із града«.

178) люди думали: в ориґ.: »людемь же видящимь«.

179) прийшла з божої волі: в ориґ.: »от Бога бившій«.



Вийшло ж Василь-/57/ковим людям так, що як виїхали, стрінули татар, билися з і ними й узяли полонених. А потому, як Куремса стояв коло Лучеська, вчинив Бог велике чудо. А саме Лучеськ був іще не укріплений і не приготований. До нього збіглося багато людей, а то була вже зимова пора й стояла велика вода. Отже як він (Куремса) прибув до Лучеська й не міг перейти 180), хотів опанувати міст, та горожани відрубали міст. Він поставив пороки й хотів (їх) відігнати (від роботи коло моста), але Бог створив чудо, і святий Іван і святий Никола: такий ізвіявся вітер, що як пороки викинули були (камінь), то вітер завертав той камінь на них (татар); а як ті далі сильно кидали на них (горожан), божою силою зломився їх порок. Так вони не вспіли нічого й вернулися до свого краю, себто в поле.

А (тепер про те,) що ми вище писали, підчас (опису) Куремсиного походу, про запалення города Холма. Отже город Холм засновано в такий спосіб: З наказу божого, як Данило княжив у Володимирі, заснував город Угровеськ і поставив у ньому єпископа. Як він (Данило) їздив по полі й займався ловами, побачив гарне й лісисте місце на горі, окружене полем, і спитав туземців: »Як називається це місце?« А вони відповіли: »Його назва — Холм«. Йому ж сподобалося це місце й він подумав, що тут треба збудувати малий городок. Він обіцяв Богові й святому Іванові Золотоустому, що збудує на його імя церкву. Він построїв малий городок, але як побачив, що Бог його помічник і святий Іван йому помагає, збудував інший город, що його татари не могли добути (й тоді), як Батий зайняв усю Руську Землю 181): тоді було запалено церкву Святої Тройці й наново відбудовано.



180) не міг перейти: через наводнені околиці очевидно.

181) як Батий зайняв і т. д.: себто 1241. року.



Як побачив князь Данило, що Бог опікується тим місцем, почав закликати /58/ прихожих людей: німців, русь 182), (усяких) чужоземців і ляхів; вони йшли день-у-день, а й із Татарів тікали всякі — молодь, майстри, (як от) сідельники, лучники, тульники 183) й ковалі заліза, міді і срібла. Так закипіло життя, наповнилися двори й поле довкола города. Він вибудував церкву святого Івана, гарну й величаву, а виглядала вона так: 4 арки, з можного вугла перевід, а поставлені вони на чотирьох людських головах 181), що їх вирізьбив якийсь артист. З вікна були прикрашені, римськими шклами 185). Як увіходиться в вівтар, стояли два стовпи з цілого каменя, а на них арка; верх високо прикрашений золотими звіздами на лазуровім полі. А її поміст усередині був вилитий із міді й чистого олива, так що блищалася як зеркало; двоє дверей, прикрашених білим галицьким каменем і зеленим холмським, тесаним, були покриті різьбами якогось мистця Авдія. Плоскорізьби були на них розписані всіми кольорами і золотом; на передніх дверях був (вирізьблений) Спас, а на північний святий Іван, так що всі, хто дивився, дивувалися. Прикрасив (Данило) й ікони, що їх спровадив із Києва, дорогим камінням, перлами й золотом: образ Спаса й Пречистої Богородиці, що йому дала сестра Федора 186), з Федорового манастиря спровадив також ікони, а (образ) (Стрітення із Овруча, від його батька 187), правдиві чуда — але все те погоріло в церкві святого Івана, лише один Михаїл остав із-поміж тих чудових ікон. І дзвони спровадив із Києва, а деякі тут вилив 188) —



182) русь: мешканців Київщини й таки своїх, галичан і волинців.

183) тульники: виробляли тули.

184) людських головах: різьблених з каменя.

185) римськими шклами: правдоподібно — вітражі.

186) сестра Федора: Романівна, колись замужна, за Володимировичем галицьким.

187) від його батька: Романа; Овруч належав до Романового тестя.

188) тут вилив: у своїй землі. /59/



і це все вогонь попалив. А посеред города була висока вежа, так що можна було з неї бити по цілій околиці города. Вона була підмурована до висоти 15 ліктів каменем, а сама була збудована з тесаного дерева 189) й вибілена як сир, так що світилася на всі боки. Близько неї була студня, себто колодязь, глибока на 35 сяжнів. Храми були прекрасні, а в вогні плила мідь як смола 190). Він засадив гарний сад, вибудував церкву в честь святим безмездникам (Кузьмі й Демянові) 191) — вона має 4 стовпи, витесані з цілої камяної брили, й вони піддержували склепіння: від них (ідуть) другі (стовпи) до вівтаря пресвятого Димитрія, — а той стоїть перед бічними дверми гарний, принесений із далеких країв. На поприще від города стоїть камяний стовп, а на ньому камяний різьблений орел; висота камяного стовпа 192) десять ліктів, а з вершком і підніжками — 12 ліктів.

Як (Данило) побачив таку руїну города, війшов і до церкви й побачив знищення, дуже розжалобився, помолився Богові, відновив церкву, а єпископ Іван посвятив. Він знову помолився Богові й вибудував його (город) твердшим і вищим, лише такої вежі не вспів збудувати, бо будував інші городи проти безбожних татар, отже тому її не збудував. Зате збудував у городі Холмі величезну церкву в імя Пресвятої Приснодіви Марії, що своєю величиною і красою не менша була від первісних. Її прибрав чудовими іконами, а з Угорської Землі спровадив посудину 193) з червоного мармору, різьблену гарною штукою, а довкруги неї були (вирізьблені) зміїні голови. Умістив її перед церковними дверми, що зовуться царськими.



189) з тесаного дерева: дилів, брусів,

190) храми були... як смола: тут отся фраза не на місці.

191) Кузьмі й Дамянові: додано з Іпат.

192) камяного стовпа: в ориґ.: каменя.

193) посудину: в ориґ.: чашу.



Казав у ній по-/60/строїти й хрестильницю, щоби хрестити воду на святе Богоявлення; у ній казав блаженний єпископ Іван зробити з гарного дерева (хрест?) 194), точений і позолочений назовні й унутрі, гідний подиву.

Як минув якийсь час, прийшов безбожний і злий Бурондай із дуже численним татарським військом, із великою силою, й зайняв місце Куремси. З Куремсою Данило воював і ніколи не боявся Куремси, бо Куремса не міг йому зробити нічого злого, доки не прийшов Бурондай із великою силою. Він післав послів до Данила з таким словом: »Іду на литву; якщо ти в мирі (з нами), то йди зі мною«. Данило ж сів із братом і сином 195) і радили сумну раду, бо знали, що як Данило поїде (з татарами), то буде не з добром. Вони всі нарадилися — і замість брата поїхав Василько. Брат провів його до Берестя й післав із ним своїх людей. Він помолився Богові Ізбавителеві перед іконою, що є в городі Мільниці в церкві святої Богородиці, що й тепер стоїть у великій почесті, й обіцяв Йому король Данило прикрасити її. А Василько їхав сам за Бурундаєм до Литовської Землі, десь там найшов литву, побив її й привів добичу Бурондаєві. Бурондай похвалив Василька, мовляв, »хоч і брат твій не їхав« 196). Він їздив із ним і воював. А він (Василько) шукав свого братанка Романа 197) — й так воювали Землю Литовську й Нальщанську; бо (Василько) лишив княгиню й свого сина Володимира в брата.



194) хрест: в ориґ. бракує — як показує стиль — слова (предмету).

195) сином: Львом.

196) хоч і брат і т. д.: себто: ти й сам добре списався!

197) шукав... Романа: його схопив Войшелк, гл. далі.



Потому король Данило поїхав і взяв Волковийськ, а князя Гліба вислав (звідти) й держав у великій пошані: бо він радше тому їхав до Волковийська, ба-/61/жаючи зловити свого ворога Войшелка й Тевтивила. Та він не знайшов їх у городі й розсилав людей, щоби їх шукати по стаях 198), але таки їх не знайшов: бо вони були поступили підступно, (а саме) Войшелк увязнив його (Данилового) сина Романа. І ще раз післав Михайла й (той) воював над Зелвою, шукаючи за ними, й не найшов їх. Потому задумував іти на Городен, бо думав, що вони там; він післав по свого сина Льва й по своїх людей і прибув до города Мільника. Та як він хотів іти. до Городна, а всі (з ним) також бажали (йти), прийшла від ляхів вістка до короля Данила, що татари є на Ятвягах. Лев сказав (до батька): »Твої вояки голодні й їх ноні (також)«, а він відповів: »Пішлемо розвідку над Визною«. Король Данило дав воякам досить борошна й їх коням. Бо він був післав давніше двох послів до Ятвягів, щоби довідалися, що з братом 199). Але як татари прибули до Ятвягів, піймали тих послів і питали їх: »Де є Данило?« Вони ж відповіли: »В Мільниці є«. А вони сказали, що, мовляв, »це ж наш союзник, ходім туди«. Сторожа (вислана Данилом) минулася з ними, а вони прийшли до Дорогичина. Як отже ця вістка прийшла до Данила, він вислав 200) геть (від себе) Льва, Шварна й Володимира (Васильковича), кажучи їм: »Якщо ви будете в мене, то ви мусите в мене їздити до них до табору; як же я буду... 201).



198) по стаях: по станицях поза городом (?).

199) що з братом: кн. Васильком, що пішов з татарами.

200) він вислав: в ориґ.: »послаша«.



[листопад 1259] Після цього через два роки було спокійно в цілім краю. В тих днях було весілля в князя Василька в городі Володимирі; він віддавав свою дочку Ольгу за князя Андрія Всеволодовича до Чернигова. А Васильків брат, князь Данило, був тоді також зі своїми обома синами, зі Львом і зі Шварном, /62/ і багато було інших князів і багато бояр. І як так вони були, а самому розгарі весілля, тоді прийшла вістка до короля Данила й до Василька, що йде Бурондай окаянний, проклятий, і братія дуже тим зажурилася. Бо він був прислав послів і переказав таке: »Якщо ви мої союзники 202), виїдьте мені на стрічу; хто ж мене не стріне, той у війні зі мною«. Отже князь Василько поїхав назустріч Бурандаеві зі Львом, своїм братанком, а король Данило не поїхав із братом, але післав замість себе свого холмського владику Івана. І князь Василько поїхав зі Львом і з владикою проти Бурандая, взявши багаті дари й напої і Стрінув його в Шумську; Василько зі Львом і з владикою пішов перед нього з дарами. Та він сильно гнівний був на князя Василька й на Льва, а владика стояв у великім страху. Потому Буронда сказав до Василька: »Якщо ви мої союзники 202), розкиньте всі свої городи«. Отже Лев розкинув Данилів Істожок, а потому післав розкинути Львів, Василько ж післав і розкинув Кременець і Лучеськ. Із Шумська князь Василько післав владику Івана наперед до свого брата Данила. Владика приїхав до князя Данила й почав розказувати йому про те, що було, розказав йому й про Бурандаїв гнів, а Данило настрашився й утік до Ляхів, а з Ляхів утік до Угрів. Так Бурандай пішов до Володимира, а князь Василько з ним. Він не дійшов іще до города й став на Житані на ніч. А Бурандай почав говорити про Володимир: »Васильку, розкинь город«. Князь Василько почав думати про город, бо не можна його було скоро розкинути — був завеликий (на те) — й приказав його підпалити; так через ніч він цілий погорів 203). На другий день приїхав Буранда до Володимира й побачив власними очима, що город погорів.



201) я буду...: тут перерва літописному оповіданні.

202) союзники: в ориґ.: »мирници«.

203) цілий погорів: очевидно — деревляні укріплення, не місто.



 Він почав пити й обідати на дворі в Ва-/63/силька, а як пообідав і напився, ляг на ніч у Пятиднях. На другий день прислав татарина, на ймення Баймура; той Баймур приїхав до князя і сказав: »Васильку! Прислав мене Бурандай, велів мені розкопати город«. А Василько сказав йому: »Виповни твій приказ«. І він почав розкопувати город, зазначуючи образ побіди. Після того пішов Бурандай до Холма, а князь Василько з ним — разом зі своїми боярами й зі своїми слугами. Як вони прийшли до Холма, город був замкнений. Отже вони спинилися оподалік від города, але не вспіли тут нічого, бо в ньому були бояри й добрі люди, а город був сильно забезпечений пороками й самострілами. Буранда розглянув укріплення города, що його не можна добути, й почав казати князеві Василькові: »Васильку! Це город твого брата, йди кажи горожанам, щоби піддалися«; й він післав із Васильком трьох татаринів, на ймення Куйчія, Ашика й Болюя й Хому перекладчика 201), що розумів руську мову, — що буде говорити Василько, як приїде під город. Василько ж, як ішов під город, взяв собі в руку каміння; як прийшов під город, почав говорити до горожан — а післані з ним татари слухали: »Костянтине холопе й ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Це город мого брата й мій, піддайтеся!« Він говорив, а камінь кинув додолу, даючи їм штучно зрозуміти, щоби билися, а не піддавалися; як він це говорив; то тричі кидав каменем додолу. А цей великий князь Василько був якби Богом післаний на поміч горожанам, що дав їм штучно зрозуміти. Костянтин стояв на заборолах города й зрозумів знак, що йому подав Василько, і сказав до князя Василька: »Їдь геть, бо дістанеш каменем у чоло; ти вже не брат для свого брата, але ворог йому«.



204) Хому перекладчика: так у Хлєбн., Іпат. має; »к тому толмача«.



А татари, післані з князем під город, почувши, поїхали до Бурандая й переказали /64/ Василькові слова, що він казав до горожан і що знову говорили горожани.

Після цього Буранда швидко пішов до Люблина, а від Люблина пішов до Завихвоста. Бони, прийшли до ріки Висли, найшли собі ту брід у Вислі, перейшли на другу сторону ріки й почали воювати Лядську Землю. А потому прийшли до Судомира, обступили його з усіх боків, обгородили довкола своїм городом 205) і поставили порок. Так почали бити неослабаючи день і ніч, а стріли не давали змоги показатися з-за заборол, — через чотири дні 206); на четвертий збили заборола з города. Тоді татари почали приставляти драбини до города 207) й так полізли на город. Наперед вилізло два татарини на город із хоругвою й пішли по городі, рубаючи й колючи; один із них пішов по одній стороні города, а другий по другій. Тоді один із ляхів, не боярин, ні з визначного 208) роду, але проста людина, навіть не в оружжі, лише в плащі, зі сулицею, заслонившися одчаєм якби твердим щитом, сповнив учинок достойний памяті. Він побіг проти татарина й як лише зійшовся з ним, зараз його вбив; але з-заду надбіг другий татарин, зранив ляха й тут його вбив. Люди ж, як побачили татарів на городі, кинулися навтеки до дітинця 209), а що не могли вміститися в ворота, бо був вузький міст коло воріт, то натискали на себе, дехто падав із містка в рів, як снопи; рови ж були дуже глибокі, а так наповнилися вмерцями, що можна було ходити по трупах як по мості. А були в городі курені 210), роблені зі соломи; вони самі загорілися від вогнів, а потому став горіти цілий город.



206) своїм городом: укріпленнями, потрібними до облоги.

206) чотири дні: вл. чотири доби.

207) до города: в значенні »укріплень«.

208) з визначного: в ориґ.: »доброго«.

209) дітинця: внутрішня кріпость.

210) курені: в ориґ.: »стани«.



Була ж у тім го-/65/роді камяна церква, велика й чудова, що сяла красою, бо була збудована з тесаного каменя; вона була повна людей, та що верх у неї був покритий деревом, вона почала горіти й погоріла, а в ній безчисленна кількість людей. Ледви вояки вибігли з города. А на другий день ігумени з попами й із діяконами нарядили крилос, відспівали обідню 211) й почали причащатися, спершу самі, потому бояри з жінками й дітьми, а далі всі від малого до великого; вони почали, сповідатися, одні в ігуменів, другі ж у попів і діяконів, бо безчисла людей було в городі. Потому вийшли з города з хрестами, зі свічками й із кадилами; вийшли бояри й боярині, нарядившися в весільні одежі, а боярські слуги несли перед ними їх дітей. І був великий плач і ридання, мужі плакали над своїми товаришками (недолі), матері плакали над своїми дітьми, брат над братом, а не було кому їх помилувати, — бо гнів божий сповнився на них. Як вони вже були вигнані з города, татари посадили їх на болонні коло Висли й вони так сиділи два дні на болонні; тоді перебили їх усіх, чоловіків і жінок, і не лишився (в живих) ні один із-поміж них. А потому (татари) пішли до города Лисця, прийшли туди й облягли; а город був у лісі на горі, а в ньому була камяна церква святої Тройці. Та город не був сильний; вони добули й його й вирубали всіх (горожан) від малого й до великого. А потому Бурандай вернувся назад до своїх веж. Таке було закінчення здобуття Судомира.

Потому ж пішла Литва від Миндовга на ляхів воювати, а з ними Остафій Костянтинович, окаянний і проклятий, що був утік (до Литви) з Рязаня. [23. VI. 1262] Литва добула Єздів у навечеря Рождества святого Йоана 212), тут убили князя Сомовита,



211) обідню: св. Літургію.

212) у навечеря... Йоана: так у Хлєбн., Іпат. мав: »наканун Іваня дня, на самая купальня«.



а сина його Кондрата взяли до неволі й забрали багато доби-/66/чі, — й тоді вернулися до себе. Миндовг ізгадав, що князь Василько з багатирем 213) воював Литовську Землю, післав військо на Василька й воювали коло Каменця. Але князь Василько (сам) не їхав за ними 214), бо надіявся другого війська, (отже) післав за ними Желислава і Степана Медушника. Вони гонили за ними аж до Ясолди, але їх не дігнали, бо мали мало війська, — тому захопили добичу і скоро забралися (звідти). А друге литовське військо воювало того самого тижня коло Мільниці, а з ним був Тюдиядминович Кодвижадь; ці взяли велику добичу. Князь Василько поїхав за ними зі своїм сином Володимиром, із боярами й слугами, положивши свою надію на Бога, на Його Пречисту Матір і на силу чесного хреста; дігнали їх коло города Небля. Литва ж стояла коло озера. Як побачили (що надійшов князь Василько), приготовили свої частини до бою по своєму звичаю, себто стали 215) в трьох рядах за щитами. Василько також приготовив свої полки, пішов проти них і почалася битва. Та Литва не видержала й кинулася до втечі, — але дарма, не можна було втекти, бо довкруги було озеро.



213) багатирем: татарським ханом (Бурондаєм).

214) за ними: радше проти них.

215) стали: в ориґ.: »сідоша«.



Отже (русь) почала рубати їх, деякі з них потанули в озері й так побито їх усіх, що не остав із-поміж них ніодин. Як це почули пинські князі, Федір, Демид і Юрій, приїхали до Василька з питтям і почали веселитися, бо бачили (князі), що їх вороги побиті, а своя дружина вся ціла, лише один був убитий із Василькового полку — Прійбор, син Степана Родовича. Після того пинські князі поїхали до себе, а Василько поїхав до Володимира з побідою й великою честю, прославляючи Бога, що вчинив дивні речі й покорив ворогів під ноги князя Василька. Він післав добичу своєму братові королеві з Борисам Ізіболком. А король тоді їхав ув Угри й Бо- /67/рис дігнав його коло Подтелича. Король же журився дуже, що там із братом і з братанком його Володимиром, бо він був іще молодий, як війшов один із його слуг і почав так говорити: »О пане! 216) Ось якісь люди їдуть за щитами й сулицями, а з ними поводні коні« 217). Тоді король скочив із радости, підніс догори руки, віддав хвалу Богові і сказав: »Слава Тобі, Господи! Це ж Василько побідив Литву«. А Борис приїхав і привів добичу королеві: осідланих коней, щити, сулиці, шоломи. Король почав випитувати про здоррвя свого брата й братанка, а Борис розказав, що вони здорові й розказав йому про все, що сталося. Для короля це була велика радість, що брат і братанок здорові, а вороги вибиті; він обдарував Бориса й відпустив до свого брата.

Після того 218) відбувся зїзд руських князів із лядським князем Болеславом; а зїхалися в Тернаві (такі князі): князь Данило з обома своїми синами, зі Львом і зі Шварном, а князь Василько зі своїм сином Володимиром. Вони зложили між собою умову про Руську й Лядську Землю й затвердили її чесним хрестом 219). Після того роз’їхалися до себе.

[12. IX. (?) 1263] Після цього зїзду, як минув один рік, ув осени був убитий великий князь литовський Миньдовг, що був самодержцем у цілій Литовській Землі. Про його вбивство так розкажемо 220): Як він княжив у Литовській Землі, почав мордувати своїх братів і братаничів, а інших вигнав зі землі (литовської) й почав сам княжити в Литовській Землі. Він дуже загордів, вивищився великою славою й гордістю, й уважав, що нема йому рівного.



216) о пане: в ориґ.: »о господине«.

217) поводні коні: без їздців, що їх ведуть на поводах.

218) Після того: в Іпат. »В літо 6771.« — було первісно, але потому вишкробано. Іпат. 6771. зазначено нижче.

219) чесним хрестом: присягою.

220) Про вбивство... розкажемо; себто справа мається так і т. д.



А був у нього син /68/ Войшелк і дочка; дочку він віддав за Шварна Даниловича до Холма, а Войшелк почав княжити в Новгородку. Він (Войшелк) тривав у поганстві й почав проливати багато крови 221); він убивав кожного дня по трьох або чотирьох, а котрого дня не вбив нікого, то дуже жалував, як же вбив кого, то тоді був веселий. Та врешті найшов на нього страх божий і він задумав прийняти святе Хрищення; він христився таки тут, у Новгородку 222), й почав жити у християнстві. [1254] Після того Войшелк пішов до Галича, до князя Данила й Василька, бажаючи прийняти монаший чин; тоді то Войшелк христив 223) Юрія Львовича. Потому він пішов у Полонину до Григорія в манастир, постригся в черці й був у манастирі у Григорія 3 роки. Звідти пішов до Святої Гори, діставши благословення від Григорія. А Григорій був такий святий чоловік, що другого такого не було перед ним, ані після нього не буде 224). Та Войшелк не міг дійти тоді до Святої Гори, бо в тих краях були тоді великі заворушення. Отже він прийшов назад до Новгородка, вибудував собі манастир на ріці Німні, між Литвою й Новимгородком, і тут жив (як чернець). А батько його Миндовг докоряв йому за його життя й він дуже негодував на свого батька.

Якраз у тому часі померла княгиня Миндовгова й (Миндовг) почав по ній карити 225). А її сестра була за Домонтом, нальщанським князем. Отже Миндовг післав до Нальщан по свою свесть 226), переказуючи таке: »Твоя сестра вмерла, приїдь карити по своїй сестрі«.



221) проливати багато крови: в поганських жертвах (?).

222) тут у Новгородку: отже ця частина писана в Новгородку.

223) христив: певно тримав до хресту.

224) такий святий... не буде: звичайний спосіб у наших літописах, щоби висловити високі прикмети якоїсь людини.

225) карити: відбувати жалібний поганський обряд.

226) свесть: жінчина сестра, »шваґерка«. /69/



Вона приїхала карити; та Миндовг хотів узяти свою свесть за себе й почав їй казати: »Твоя сестра, вмираючи, веліла мені тебе взяти за себе 227), бо так казала, щоби інша не зобижала дітей«; і взяв її за себе. Як це почув Довмонт, дуже цим загризся й думав, щоби якось убити Миндовга, але не міг, бо мав малу силу, а цей велику. Отже Довмонт шукав собі (союзника), щоби мав із ким убити Миндовга. Він найшов собі Треняту, сестрінка Миндовгового, й із ним думав убити Миндовга. А Тренята був тоді в Жемоїті. Якраз тоді 228) Миндовг був післав усю свою силу за Дніпро, на Романа, брянського 229) князя. Довмонт також пішов був із ними на війну, але вибрав собі догідну хвилину й вернувся назад, так кажучи: »Чари не дозволяють мені з вами піти«. Отже він вернувся назад і скоро, пігнав, дігнав Миндовга й тут таки його вбив і обох його синів разом із ним, Рукля й Репекія. Так доконано вбивства Миндовга.

Після вбивства Миндовга Войшелк дуже перелякався 230), втік до Пинська й тут жив, а Тренята почав княжити в усій Землі Литовській і в Жемоїті 231). Він післав по свого брата Товтивила до Полотеська, переказуючи: »Приїдь сюди, брате, поділимо собі Миндовгову землю й майно«. Товтивил приїхав до нього й почав думати, як то можна б убити Треняту, а Тренята собі таке саме думав на Товтивила. Але Товтивилів намір видав його боярин, Прокопій, полочанин, а Тренята попередив, убив Товтивила й почав княжити сам. Після цього 4 парубки, Миндовгові конюхи, почали придумувати, як то можна б убити Треняту.



227) за себе: собі за жінку.

228) Якраз тоді: тут Іпат. має: »В літо 6771«.

229) брянського: так Іпат.; Хлєбн. має »дебрянського«.

230) Войшелк дуже налякався: щоби його не вбили.

231) Жемоїті: в ориґ. Жемоти.



Вони вибрали той /70/ час, як він ішов до лазні митися й убили Треняту; так доконано його вбивства. [поч 1264] Як це почув Войшелк, пішов із пинянами 232) до Новгородка, взяв ізвідти зі собою новгородців і пішов до Литви княжити; а ціла Литва з великою радістю прийняла сина свого пана 233). Отже Войшелк почав княжити в усій Литовській Землі й почав вигублювати своїх ворогів. Він вигубив їх дуже багато, а решта розбіглася, хто куди видів. Він убив і того окаянного, проклятого, беззаконного Остафія, що ми про нього вище писали.

[1263] А в тім році, як убито Миндовга, було весілля в Романа, брянського 234) князя; він віддавав свою кохану дочку, на ймення Ольгу, за князя Володимира, сина Василькового, внука великого князя Романа галицького. В той час (саме) найшло 235) литовське військо на Романа. Він бився з ними (литовцями) й побідив їх, але сам був був ранений і показав велику хоробрість. Він приїхав до Брянська 236) з побідою й великою честю й не тямлячи на рану на своєму тілі, віддав свою дочку. В нього ще було три (дочки), а ця четверта; та отою він любив більше від усіх і післав із нею свого старшого сина Михайла й багато бояр. Та ми вернемося до попереднього.

Отже як Войшелк княжив у Литві, почав йому помагати князь Шварно й Василько, бо він назвав Василька своїм батьком і паном 237).



232) пинянами: мешканцями Пинська.

233) сина свого пана: в ориґ.: »своего господичича«.

234) брянського: так Іпат., Хлєбн. має: »дрбенского«.

235) найшло литовське військо: з Мендовгом, як вище описано.

236) до Брянська: так Іпат.; Хлєбн. має: »в Дебрянеск«.

237) назвав... паном: піддався під протекторат.



[1264] А король був тоді попав у тяжку недугу й у ній скінчив своє життя, а положили його в церкві святої Богородиці, в Холмі, що її сам був збудував. Цей король Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим. Він вибудував багато городів, построїв церкви й прикрасив їх різними /71/ прикрасами. Він яснів братньою любовю зі своїм братом Васильком; цей Данило був другим по Соломоні. А після цього Шварно пішов на поміч Войшелкові, князь же Василько ще й від себе післав йому на поміч усе своє військо — бо Войшелк назвав був Василька своїм батьком і паном. Отже Шварно прийшов із поміччю до Войшелка в Литву. Як Войшелк побачив поміч Шварнову й свого батька Василька, дуже зрадів; він почав готовитися (до походу) й вирушив із великою силою, почав займати городи, провадячи (військо) в Литві й у Нальщанах. Так він зайняв городи, а ворогів своїх побив і тоді вернулися додому.

[28. VII. до 2. X. 1264] Тими ж роками появилася на сході хвоста та звізда 238), страшного вигляду, що випускала зі себе великі лучі; така звізда називається «хвостата (звізда)«. На вид цієї звізди перестрах опанував усіх людей, а знавці дивилися й казали, що, мовляв, будуть великі заворушення в краю; та Бог вирятував (край) і не сталося нічого (злого).



238) хвостата звізда: комета.



Того самого року померла велика княгиня Василькова й поховали її тіло в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській. Тодіж були великі заворушення серед самих татар; вони самі себе побивали й погибло їх стільки, як піску морського.

[1265] Після того, як княжив у Литві Войшелк і Шварно, пішла Литва походом на Ляхів, щоби їх воювати, на князя Болеслава. Вони йшли попри Дорогичин, а Шварнові слуги йшли з ними. Вони воювали коло Скаришева, коло Визлжі й Торжку й узяли велику добичу. А тоді князь Болеслав був дуже хорий. Як же потім Болеслав подужав, післав свого посла до Шварна, — а Шварно тоді був у Новгородку, — кажучи так: »Пощо ти мене воював і зайняв (був) мою землю без провини з мого боку?« Але Щварно заперечив, ка-/72/жучи: »Не я тебе воював, але Литва«. Та посол сказав до Шварна: »Так тобі переказує князь Болеслав: Я не маю жалю до Литви, бо це не замирений зі мною (князь) і воював зі мною нераз 239), але я маю жаль до тебе. Та нехай Бог буде за правом і розсудить нас«. [1266 перша половина] Із того часу почали війну. Ляхи почали воювати коло Холма, а були з ними воєводи Сигнів, Ворж, Сулко й Невступ; та вони, нічого не взяли, — (люди) були збіглися до городу, бо їм подали вістку окраїнні ляхи 240). Після того Шварно швидко приїхав із Новгородка й почав збирати свою силу, а так само князь Василько й його син Володимир; вони всі зібралися разом, і пішли в Ляхи воювати. І так Шварно почав воювати коло Люблина, а Володимир коло Білої; вони взяли велику добичу й пішли додому: Шварно пішов до Холма, а Володимир пішов до Червена, де був його батько Василько, а з Червена пішов до Володимира.

Та як вони прийшли додому, почали ляхи ще того самого тижня воювати коло Червена, але не взяли нічого й так пішли назад. А потому князь Болеслав прислав до Василька свого посла Григорія, пробоща люблинського, й переказав таке: »Свояче! Зїдьмося«. Василько сказав: »Я рад«; і назначили собі зїзд у Тернаві. Після того Василько поїхав на зїзд до Тернави; та як він був у Грабівці, дістав вістку, що ляхи вчинили підступ, на зїзд не пішли, але обійшовши довкруги, на Ворота, пішли до Белза, почали там воювати й палити села. Тоді Василько скоро рушив від Грабівця зі Шварном і своїм сином Володимиром. Вони прийшли до Червена й побачили, що села горять, а ляхи воюють. Василько пустив на них кінну атаку 241) в тих місцях, де ляхи були розбіглися (грабити), воюючи по селах;



239) нераз: в ориґ.: »тако і гораздо«.

240) окраїнні ляхи: в ориґ.: »ляхове украіняне«.

241) кінну атаку: в ориґ.: »вороп«. /73/



їх (ляхів) багато побито, а інших узято до неволі Ляхи 212) ж настрашилися й пішли назад до себе. А Василько післав за ними Шварна, свого братанка, й свого сина Володимира, а наказав їх так: »Не бийтеся з ними близько 243), але пустіть їх до їхньої землі; щойно як вони поїдуть, поділившися (на дрібніші відділи), тоді бийтеся з ними«. Так пішов за ними Шварно з Володимиром, із великою силою, бо полки виглядали як великі бори. Шварно ж ішов попереду зі своїм полком, а Володимир ішов із-заду зі своїм полком. Ляхи ж іще не вийшли були до своєї землі, лише щойно були перейшли через Ворота; це було тісне 244) місце, й його не можна було нікуди обминути, тому воно називалося Ворота — через свою тісноту. Тут їх (ляхів) дігнали. Шварно йшов наперед зі своїм полком, не памятаючи на слова свого стрия, й не дожидаючи полка свого брата Володимира, кинувся до бою. Вони зударилися чолами 245); ляхи знищили Шварнів полк, а інші полки не могли поспішити на поміч через тісноту. [17. VI. 1266] Так ляхи побідиди русь і вбили багатьох із-поміж них, бояр і простих людей; тут убили обох синів тисяцького 246), Лаврентія й Андрія, що показали мужність свою й не втекли брат від брата, але тут прийняли побідний кінець. А після того помирилися ляхи з руссю, Болеслав із Васильком і зі Шварном, і жили далі в великій згоді.

Після цього Войшелк віддав своє княження своєму зятеві 247) Шварнові, а сам знову хотів прийняти монаший чин. Шварно дуже просив його, щоби ще княжив із ним у Литві, але Войшелк не хотів.



242) Ляхи: решта війська, що було розбрилося на грабіж.

243) близько: у своїм краю.

244) тісне: в ориґ.: »твердо«.

245) чолами: передовими частинами.

246) тисяцького: його не названо по імені.

247) зятеві: вл. шуринові.



Він го-/74/ворив так: »Я багато нагрішив перед Богом і людьми; ти княж, а земля тобі забезпечена«. Шварно так і не міг упросити його й тоді почав княжити в Литві. [1266 або 1267] Сам Войшелк пішов до Угровська, до манастиря святого Данила, взяв на себе чернечий одяг і почав жити в манастирі. Він так говорив: »Ось тут коло мене близько мій син Шварно й другий — пан мій і батько, князь Василько; ними я буду тішитися«. А Григорій полонинський, його наставник, був іще живий. Войшелк довідувався про його життя й радий був, (що він живе); він післав по нього, кажучи: »Приїдь сюди, пан-отче!« 248). А той справді приїхав і подав йому вказівки до чернечого життя.

В той час прислав Лев посла до Василька, кажучи так: »Я хотів би зїхатися з тобою, але так, щоби разом був і Войшелк«. А Василько післав посла до Войшелка, у Страстний Тиждень, кажучи так: »Прислав до мене Лев, щоби ми зїхалися; а ти не бійся нічого«. Але Войшелк боявся Льва й не хотів їхати; він поїхав лише на Василькову поруку. Приїхав до Володимира у Святу Неділю 249) і спинився в манастирі святого Михайла великого.



248) пан-отче: в ориґ.: »господине отче«.

249) Святу Неділю: Великдень (Воскресення Христове).



А німчин Марколт запросив до себе всіх князів на обід, Василька, Льва й Войшелка; вони почали обідати, пити й веселитися. Василько ж напився й поїхав додому спати, а Войшелк поїхав до манастиря, де був спинився. Після того Лев поїхав до нього до манастиря й почав говорити Войшелкові: »Напємося, куме, по чарці вина«, й почали пити. Та діявол споконвіку не хотів добра людському родові. Він вложив у серце Львові (зависть) і він зі зависти забив Войшелка за те, що той дав Литовську Землю його братові Шварнові (а не йому). Так доконано. вбивства його. [Великдень 1267] Його тіло опрятали й положили в церкві святого Михайла великого. А після /75/ (смерти) Войшелка князем у Литовській Землі був Шварно; та він княжив небагато літ і помер, а його тіло поховали в церкві святої Богородиці, близько батькового гробу. [ок. 1269]

Після цього почав у Литві княжити окаянний і беззаконний, проклятий, безмилосердний Тройденій. Його беззаконних учинків не можемо списати зі сорому; він був таким беззаконником, як і Антіох сирійський, Ірод єрусалимський і Нерон римський, та він іще гірші того беззаконня чинив. Він жив 12 літ і тоді помер беззаконник. А в нього були (отсі) брати: Борза, Сурпутий, Лісий, Свинкели, та ці (князі) жили в святім Хрищенні, в любові, покорі і смирнюсті, держалися правдивої христіянської віри й особливо любили вбогих. Вони (всі) померли ще за Тройденевого життя.

[1269] В тому ж часі помер благовірний і христолюбивий великий князь володимирський, на ймення Василько, син великого князя Романа. Його тіло положили в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській. Після нього почав княжити, на його місце, його син Володимир, що яснів братньою любовю до всієї своєї братії, до бояр і до простих людей; а Лев почав княжити в Галичі й у Холмі, по своєму братові Шварні.

Після цього (руські князі) помирилися з ляхами, (себто) з князем Болеславом. [1273] А Болеслав тоді був почав війну з воротиславським князем й йому пішли на поміч Лев і Мстислав; Володимир же сам не пішов, лише післав своє військо зі Жилославом, а сам тому не ходив, що воював із ятвягами. Після того князі нарадилися, що треба йти на ятвягів. [1273/4] Отже як настала зима, князі самі не пішли, але післали на війну своїх воєвод: Лев післав зі своїм військом Андрія Путивельця, Володимир післав зі своїм військом Желислава, а Мстислав післав зі своїм військом Володислава Ломоносого. Вони пішли походом і зайняли /76/ Злину, ятвяги ж зібралися, та не сміли битися з ними; так вони прийшли з побідою й великою честю до своїх князів. Після цього приїхали ятвязькі князі, Минтеля, Шюрпа, Мудійко й Пестило до Льва, Володимира і Мстислава, благаючи собі мира; вони ж (князі) ледви замирилися з ними. Ятвяги втішилися миром і поїхали до своєї землі.

Як іще Тройденій княжив у Литовській Землі, він жив зі Львом у великій згоді й (вони оба) посилали собі (взаємно) дари. А з Володимиром (Тройденій) не жив у згоді черезте, що батько Володимирів, князь Василько, вбив на війнах 3 братів Тройденевих; тому (Тройденій) не жив із ним у згоді, а воював із ним, хоч великих війн не провадили. Тройденій післав піхоту й вони воювали (край) Володимира, а Володимир також післав (військо) й так воювали цілий рік. [1274] Потому ж Тройденій, забувши на приязнь Льва, післав городнян 250) і велів добути Дорогичин. Із ними був Трид. [1275] Цей знав про город, як його можна добути; він вийшов уночі (зі свого табору) й так добули його (город) на сам Великдень і вимордували всіх (горожан) від малого до великого.

Як це почув князь Лев, засмутився тим дуже й почав роздумувати (що робити). Він післав до Татарів, до великого царя Менгутимора, й прюсив у нього для себе помочі на литву. Меньгутимер дав йому військо, а з ним воєводу Ягурайна, й дав йому на поміч усіх задніпрянських князів — Романа дебрянського зі сином Олегом, Гліба, князя смоленського, й багато інших князів, — бо тоді були всі князі підчинені татарам. [зима 1275/6] Як настала зима, руські князі 251) почали приготовлятися, Лев, Мстислав і Володимир, а з ними пішли князі пинські 252).



250) городнян: мешканців Городна.

251) руські князі: задніпрянські, названі вище.

252) князі пинські: в Іпат. додано: »і турівські«.



Як вони так ішли попри Турів до /77/ Слуцька, тут, коло Слуцька, зійшлися з татарами. Вони всі скоро пішли до Новгородка, але не дійшовши до ріки Сирвячи стали на ніч. На другий день вони встали й рушили, досвіта перейшли ріку й ту дочекали до світанку. Як зійшло сонце, вони почали приготовляти полки, а як приготовили полки, рушили до города. Татари йшли на правім крилі зі своїм військом, далі (на ліво) йшов Лев зі своїм військом, а за Львом ішов на лівім крилі Володимир зі своїм військом. А татари прислали послів до Льва й до Володимира, кажучи так: »Наші діти бачили, що військо стоїть за горою, (бо) пара йде з коней; пішліть ваших добрих людей із нашими татарами, щоби поглянули, що воно там таке«. Вони ж післали з ними добрих людей, поїхали й оглянули, що нема ніякого війська, а пара йшла зі струмків, що спливали з гір, бо були великі морози. Так вони прийшли до города й стали коло нього. А Мстислав іще не був надтягнув, але пішов був від Копиля й воював по Поліссі, (а так само не прибули) ні Роман, ні Гліб, тії князі задніпрянські, лише один Олег, син Романів, надтяг, бо він був іще перед тим прийшов із татарами; татари ж дуже чекали на прихід Романа. А Лев поступив нещиро зі своїми братами: він потайки перед Мстиславом і Володимиром добув із татарами окольний город 253), а дитинець лишився. На другий день після зайняття города прийшов Роман і Гліб із великою силою.



253) окольний город: зовнішня кріпость, дітинець — внутрішня.



Всі князі гнівалися на Льва, (себто) Мстислав, Володимир і його тесть, Роман дебрянський, Гліб смоленський і багато інших князів, а гнівалися на нього всі за те, що не вважав їх за рівних собі людей, але сам зайняв город із татарами. Вони були врадили так, що як разом добудуть Новгородок, то потому підуть у Литовську Землю; але тепер не пі-/78/шли через гнів на Льва й вернулися до себе. [поч. 1276] З-під Новгородка приїхав і Олег до своєї сестри 254) до Володимира (Волинського). Бо Володимир (Василькович) запрошував тоді дуже до себе свого тестя, кажучи так: »Пан-отче! Прийдь, побудеш у своєму домі 255) й побачиш свою дочку, чи здорова«. Але Роман відмовився, кажучи так: »Сину мій Володимире! Не можу їхати від свого війська. Ось я находжуся в землі, де триває війна, хто ж отже допровадить моє військо додому? Та ось маєш на моє місце мого сина Олега, хай їде з тобою«. Отже вони попрощалися й тоді поїхали до себе.

Після цього прийшли пруси до Тройденія зі своєї землі, приневолені німцями (покинути свій край); а він прийняв їх до себе й частину їх поселив у Городні, а частину посадив у Слонимі. Та Володимир порадився зі своїм братом Львом, післали до Слонима своє військо й забрали їх, щоби не засідали землі 256). [1276/7] Після цього Тройденій післа свого брата Сирпутія й (той) воював коло Каменця. Володимир післав проти нього (військо), взяв у нього Турійськ над рікою Німаном і коло нього зайняв села; після того вони помирилися й жили в великій згоді.

Після цього вложив Бог у серце князеві Володимирові добру думку й він почав думати, що треба б десь за Берестям поставити город. Він узяв книги пророків 257) і так собі подумав: »Господи Боже, сильний і всемогучий, що своїм словом все твориш і розбудовуєш! Що, Господи, вкажеш мені, твоєму грішному рабові?«



254) до своєї сестри: замужної за Володимиром Васильковичом.

255) у своєму домі: вл. у домі зятя, так якби в себе.

256) щоби не засідали землі: бо якби вони там закорінилися, то країна набрала б етнічно пруського характеру.

257) книги пророків: зі св. Письма.



На тому він спинився, розгорнув книги й попав на пророцтво Ісаї: »Дух Господній на Мені /79/ (спочиває), тому помазав Мене, післав Мене нести добру вістку вбогим, уздоровляти скрушених серцем, проповідати полоненим волю, а сліпим прозріння, прикликати приємне літо Господнє й день відплати Бога нашого, втішати всіх, що плачуть, дати тим, що плачуть, славу Сіонову, за помазання (голови) попелом, і веселість, а прикрасу за дух смутку, й (вони) назвуться родами правди, ростинами Господніми на славу; й забудуються вічні пустині, що запустіли попереду, піднесуться пусті городи, що запустіли від роду« 258). З цього пророцтва князь Володимир порозумів, що Бог ласкавий для нього, й почав шукати пригожого місця, де поставити б город. А ця країна вже пустувала 80 літ — від часів Романа, та тепер Бог ласкою своєю підніс її. Володимир післав фахову людину, на ймення Олексу, що (вже) за його батька (Василька) зрубив 259) багато городів.



258) Дух Господній... від роду: Ісая 61, 1 — 4.

259) зрубив: построїв.



Отже Володимир післав його з туземцями в човнах, у гору ріки Лесни, щоби знайшов де відповідне місце для поставлення города. Він (справді) найшов таке місце, приїхав до князя й почав розказувати. Князь отже поїхав сам із боярами й слугами й подобав собі те місце над берегом ріки Лосни. Він велів витеребити його й після того вибудувати на ньому город. Назвав його »Каменець«, бо (там) був каменистий ґрунт. [1277]

Після цього прислав окаянний і беззаконний, поганий Ногай своїх послів, Течичага, Кутлубугу й Єшимута, з грамотами до Льва, Мстислава й Володимира, з таким словом: »Завжди мені жалуєтеся на Литву; та ось (тепер сам) даю вам військо й із ним воєводу Мамшія, тож ідіть із ним війною на ваших ворогів«. [1277/8] Як отже настала зима, пішли походом на Литву руські князі, Мстиславі і Володимир, лише Лев не пішов, але післав свого сина Юрія. Так вони всі пішли до Новгородка. А як вони були прийшли до Берестя, /80/ дістали вістку, що вже татари попередили їх (і скорше прийшли) до Новгородка. Князі отже, Мстислав, Володимир і Юрій, почали, нараджуватися, кажучи: »Якщо й підемо до Новгородка, то там і так уже татари повоювали все; ходім радше до якогось іще цілого міста«. Так вони подумали й пішли до Городна. Вони минули вже геть Волковийськ і стали на нічліг. Тут Мстислав і Юрій, потайки перед Володимиром, післали своїх лучших бояр і слуг, щоби воювали з Туймою 260); вони там воювали й (там) лягли на ніч, а до свого війська не йшли, без сторожі, поскидавши свою здобичу. Тоді втік від них один полонений 261) до города 262) й почав так розказувати горожанам: »Недалеко лежать на селі (ворожі) люди без порядку«; а пруси й борти виїхали з города, вдарили на них уночі й побили їх, декого піймали й повезли до города, а Туйму везли на санях, бо був тяжко ранений. На другий день, як полки підійшли до города, прибіг (один із розбитого відділу) до Мстиславового війська 263), голий і босий, і почав розказувати про те, що сталося, що бояри й слуги Мстиславові і Львові побиті, а декого з бояр узяли в полон.



260) з Туймою: воєвода Юрія.

261) полонений: в ориґ.: »біглець«.

262) до города: Волковийська.

263) прибіг... війська: тав у Хлєбн.; Іпат. має: »прибіже Ратиславко Мстиславль«.



Дуже зажурилися цим Мстислав і Юрій за свій нерозум, а Володимир негодував на них, що вони так поступили потайно перед ним. Вони почали радитися, якби то добути город. А перед городовими воротами стояла висока камінна вежа й у ній заперлися пруси; попри неї ж не можна було піти до города, бо (залога) стріляла з тієї вежі. Отже вони (наперед) зробили приступ до неї (вежі) й здобули її; тоді впав перестрах на город, (горожани) якби помертвіли, стоячи на заборолах города, (так пе-/81/рестрашилися), що здобуло вежу, бо це була ціла їх надія. (Князі ж) почали радитися про (долю) своїх бояр, якби їх могли видістати (з неволі), але ніяк не могли. Тоді Мстислав і Юрій умовилися з горожанами так: вони не будуть брати города, лише заберуть собі своїх бояр. (Так і сталося;) вони забрали своїх бояр, а городові не зробили нічого, й так вернулися до себе.

Як іще Тройденій княжив 264) у Литовській Землі, післав велике військо на Ляхів, (а з ним разом) післав свого брата Сирпутія. Тоді й ятвяги воювали коло Люблина 3 дні, взяли величезний полон і так прийшли з великою честю додому.

По цьому році настав голод по всій землі, в Руси, в Ляхах, у Литві й у Ятвягах. Тоді ятвяги прислали своїх послів до Володимира (Васильковича), кажучи так: »Пане і княже Володимире! Ми приїхали до тебе отсе від усіх ятвягів, надіючися на Бога; й на твоє здоровля 265). Пане, не помори нас 266), але прогодуй для себе 267) нас; пішли, пане, до нас продавати твоє жито, а ми радо купимо: чого лише забажаєш, чи воску, чи білок, чи бобрів, чи чорних кун, чи срібла — радо дамо«.



261) Як іще Тройденій: перед цими словами у Хлєбн. і Поґ. маємо дві літери: пs себто на цифрову вартість — 86. Є це, очевидно, рештка дати (6786=1278), яку автор літопису знайшов певно в такім вигляді при цій короткій записці й сам уже не знав, до чого вони відносяться.

265) на твоє здоровля: радше: на твою доброту.

266) не помори нас: не дай нам згинути голодовою смертю,

267) для себе: бо ми станемо тобі в пригоді.



А Володимир післав до них із Берестя жито в човнах, Бугом, із добрими людьми, що до них мав довіря. Вони плили Бугом, звідти перейшли на Наров і поплили по Нарові. По дорозі вони прибули під город Полтовеськ і стали тут на нічліг, спочити собі, й тут під городом їх усіх по-/82/били вночі, жито забрали, а човни потопили. Володимир пильно слідив, бажаючи дізнатися, хто це вчинив. Він післав до свого брата Кондрата 268) посла з таким словом: »Мої люди побиті під твоїм городом, отже або на твій приказ, або кого другого, але ти знаєш (що діється) у твоїй землі, — скажи!« Та Кондрат виперся: »Я не побив, а хто (це зробив) другий — не знаю«. Але Володимирові вказав його вуйко, князь Болеслав, на свого братанка Кондрата, кажучи так: »Шкода, що випирається, бо то таки він сам побив твоїх людей«; а Болеслав тоді жив у незгоді зі своїм братанком Кондратом. Болеслав отже сказав до Володимира: »Розправся з ним, бо він дуже тебе осоромив; скинь зі себе той сором«. Тоді Володимир післав своє військо на Кондрата, воно повоювало по цій стороні Висли й узяло велику добичу. Після того Кондрат прислав до свого брата Володимира послів, бажаючи мира з ним; Володимир помирився й почали жити в великій згоді; Володимир йому звернув ще й челядь, що був повоював.



268) до свого брата: вони дійсно були споріднені, гл. нижче.



[грудень 1279] Того самого року помер великий князь краківський Болеслав, добрий, спокійний, лагідний, покірний, незлобний. Він жив багато літ і так у пізній старості відійшов до Господа. Його тіло опрятали й положили в церкві святого Францішка в городі Кракові.

Після смерти великого князя Болеслава не було кому княжити в Лядській Землі, бо в нього не було сина; отже Лев хотів для себе (Лядської) Землі, але бояри (лядські) були сильні й не дали йому землі. А в Болеслава було 5 братанків: 2 Сомовитовичі, Кондрат і Болеслав, і три Казимировичі: Лестько, Земомисл і Володислав; лядські бояри вибрали собі одного з-поміж них, Лестька, й посадили його в Кра-/83/кові на столі Болеслааовім, і почав княжити Лестько. А після того Лев захотів для себе частини Лядської Землі, городів на Україні 269). Він поїхав до Ногая окаянного, проклятого, і просив собі в нього помочі на ляхів, а той дав йому поміч, проклятого Кончака, Козія й Кубатана. Як настала зима, вони рушили: Лев радо йшов із татарами й зі своїм сином Юрієм, а Мстислав, Володимир і Мстиславів син Данило пішли під примусом татарським. Так вони всі пішли до Судомира й перейшли на другу сторону за рікою Вислою, коло самого городу, а перейшли по леді. Наперед перейшов Лев своїм полком, зі своїм сином Юрієм, за ним Мстислав і його син Данило, а (щойно) за ними (всімн) татари. Так вони перейшли і стали коло города; там стояли недовго, без бою. Після того Лев пішов зі своїм військом 270), хотячи йти до Кракова. А Володимир стояв назаді коло города зі своїм військом. Йому почали доносити, що в лісі є засік, повний людей і засобів, не добутий ніяким військом, бо був дуже сильний, отже Володимир післав туди добрих 271) людей, а за ними Кафилата Селезенця 272). Як вони прийшли до засіку, ляхи почали завзято боротися з ними, так що ледви добули його з великим трудом; там забрали багато людей і засобів.



269) на Україні: пограничні, певно — Люблинщина; пор. вище »ляхи україняни«.

270) зі своїм військом: тут ув Іпат. додано: »до Кропивниці з великою гордістю«.

271) добрих: знатних.

272) Селезенця: може »сілезійця« зі Шлеська (пояснення Карамзіна).



[23. II. 1280] А що ми писали вище про Льва, що він ішов зі своїм військом, (то воно так вийшло:) почали (еояки) розходитися воювати, але Бог над ними показав свою волю, бо ляхи побили багатьох бояр і слуг із його війська, а також /84/частину татар. Так то Лев вернувся назад із великим безчестям 273).

[березень 1280] Коло цього (часу 274) Лестько пішов походом на Льва, зайняв у нього город Перевореськ, побив у ньому всіх людей від малого до великого, а город запалив, і вернувся до себе.

Потому ж діявол вложив ненависть у (серця) двох Сомовитовичів, Кондрата й Болеслава, й вони почали між собою ворогувати й воювати. А Кондрат жив у дружбі зі своїм братом Володимиром (Васильковичем), Болеслав знову ж жив у приязні з Лестьком і з його братом Володиславом. Отже Болеслав зібрав своє військо й пішов війною на свого брата Кондрата до города Їздова; Кондрата не було тоді в городі й (Болеславові люди) взяли город приступом. А в Ляхах був такий закон: (у війнах між собою) челяди не забирали (в противника), ні не побивали, але гробили. Як уже взяли город і забрали з нього багато (всяких) достатків, пограбили людей, (Болеслав) ограбив свою ятрівку, княгиню Кондратову й братанку свою ограбив — осоромив тяжко свого брата Кондрата.



273) із великим безчестям: пробивається ворожий настрій літописця до кн. Льва. З тим іще стрінемося.

274) Коло цього часу: в ориґ.: »противу же сему«.



Після того Кондрат післав посла до свого брата Володимира й жалувався йому на своє осоромлення. А Володимир розжалобився й розплакався і сказав послові свого брата: »Кажи, брате, нехай Бог буде местником за твоє осоромлення; а я ось готов тобі на поміч«. Він почав приготовлятися до війни проти Болеслава й післав посла до свого братанка Юрія, щоби просити помочі. А братанок переказав йому таке: »Стрию мій! Я рад би й сам іти з тобою, та ніколи мені; їду, пане, до Суждаля женитися й беру зі собою трохи людей. Але ось усі мої люди й бояри — Богові в руки й тобі, /85/ коли захочеш, тоді йди, з ними«. Володимир отже приготовив військо й пішов до Берестя. [1282] Тут він назначив збірну точку; сюди прийшли холмяни до нього, а з ними був воєвода Туйма. (Звідси) пішов Володимир до Мільника з величезним військом; із Мільника виправив із ними воєводу Василька, князя слонимського 275), і Желислава й Дуная, а з Юрієвим військом був воєвода Тюйма; так пішли до Ляхів, А Володимир, як уже вислав (їх), поїхав до Берестя; та ще перед походом вислав був свого посла до брата Кондрата тому, що в нього були невірні бояри, отже щоби не дали знати Болеславові (про руську поміч для Кондрата). Отже посол Володимирів, як приїхав до Кондрата, почав говорити до нього при всіх боярах: »Так тобі каже брат Володимирі: Я радо поміг би тобі (мститися) за твою зневагу, але не можу, бо нас непокоють татари«. Після того посол узяв князя за руку і стиснув йому руку; князь порозумів і вийшов із ним. (Тоді посол) сказав йому: »Так переказує тобі брат: Готовся сам і човни приготовляй до плавби на Вислі, а військо буде в тебе завтра«. Кондрат дуже був радий (із того), велів скоро приготовити човни й сам приготовився (до походу). Як же прийшло (руське) військо, воно перевезлося (через Вислу) й тоді полки почали приготовлятися до походу. Так вони й вирушили: Василько йшов зі своїм полком, Желислав зі своїм полком, Дунай зі своїм полком, князь Кондрат із ляхами зі своїм полком, а Тюйма зі своїм полком; так ішли вони з великою силою й запопадливо. Вони ще лише наближувалися до города Сохачева й задумали його взяти, щоби не запускатися у глибину краю; але князь Кондрат заборонив їм і повів їх до Гостиного, бо це місто любив Болеслав.



275) князя слонимського: тут ув ориґ. є слово: »Володимірови«, але це якась помилка, тож його опускаємо.



Отже полки /86/ прийшли до города (Гостиного), стали коло города як великі бори и почали приготовлюватися до здобуття города. А князь Кондрат почав їздити й говорити: »Мої милі брати, русе! Ходім однозгідно«; й так вони підступили під укріплення. Частина війська стояла (в резерві) й пильнувала, щоби несподівано не наїхали ляхи (Болеславові). Як вони підступили під заборола, ляхи почали обкидати їх камінням як сильним градом, але стріли вояків не давали їм навіть виглянути зі-поза укріплень. Тоді почалася боротьба на копя й на городі було багато ранених то копями, то стрілами, а мерці почали падати зі заборол як снопи. Так добули город, забрали в ньому багато запасів і величезний полон; решту (людей) побили, город запалили й так вернулися до себе з великою честю. Князь Кондрат поїхав до свого города, взявши на себе побідний вінець 276) і змазавши зневагу при помочі свого брата Володимира; а князь Василько рушив до Берестя з величезною добичею й післав перед собою вістку своєму панові, князеві Володимирові.



276) взявши... вінець: переносно, себто — побідивши.



Володимир тимчасом дуже журився, бо не мав вістки від свого війська, — аж тут прийшла до нього вістка від його війська, що всі йдуть цілі й здорові, з великою честю. Володимир дуже зрадів, що вся його дружина ціла, а стер сором зі свого брата Кондрата. З його полку вбито лише двох, та й то не під городом, а на розїздах: один був родом прусин, а другий був його двірський слуга, любимець, боярський син Михалевич, на ймення Рах. А його вбивство опишемо так:

Як війська йшли попри город Сохачів, то якраз у той час виїхав був князь Болеслав геть із Сохачева, щоби ловити тих, кого знайде на розїздах. А князь (Володимир) наказував своїх воєвод, Василька, Желислава й Дуная, щоби не розпускали війська на грабу-/87/нок, але всі разом щоби йшли до города. Та отсі відїхали потайки від війська й поїхали на село (а було їх разом) із тридцять людей; з ними (поїхав) також Блус, (син) Юріїв. Вони заїхали дорогу від села, а там якраз челядь утікала до ліса, — й вони поїхали за ними. Якраз у той час кинувся на них Болеслав із ляхами, а їх дружина не видержала й усі разом із Блусом пустилися втікати. Та ці два, Рах із прусином, не втікали, але вчинили діло достойне памяті — почали битися по-мужеськи. Прусин зударився з Болеславом і тут його багатьох (ляхів) убило, а Рах убив доброго боярина Болеславового й сам зазнав подібного кінця. Отсі померли з мужеським серцем і оставили по собі славу потомним вікам. — Після того князь Володимир поїхав із Берестя до Володимира (Волинського).

[початок 1285] Після цих подій ішов проклятий і беззаконний Ногай а з ним Телебута, в Угри, з великою силою, з величезним військом, і веліли зі собою піти руським князям 277): Львові, Мстиславові, Володимирові й Юрієві Львовичеві. Та Володимир тоді був хорий на ногу й черезте не йшов, бо мав небезпечну рану, але післав своє військо з Юрієм, своїм братанком, — бо тоді всі князі були підчищені татарам; отже вони пішли всі, лише один Володимир остався (дома), бо був хорий. А Болеслав іще порадував, через свій нерозум. Він підглянув відповідний час, прийшов із двома сотнями (війська), повоював коло Щекарева, зайняв десять сіл і так пішов назад, залишився й чинився таким, якби всю Русь зайняв.



277) руським князем: як бачимо, тут руські князі вже самі галицько-волинські!



Після того Льва скоро (татари) відпустили, як він лише війшов був ув Угорську Землю. Він приїхав додому й жалував того, що Болеслав воював його землю. Він післав до свого брата Володимира, кажучи йому: »Брате! /88/ Скиньмо зі себе нашу зневагу; пішли до литви й наведи її на Болеслава«. А Володимир післав Дуная, щоби навів Литву (на Болеслава). Литва обіцяла йому так зробити й сказала: »Володимире, добрий і справедливий княже! Можемо за тебе свої голови покласти. Коли тобі забагнеться, то ми готові«. Тоді Лев і Володимир приготовили свої полки й пішли до Берестя. Вони прийшли до Берестя й чекали на литву, та литва не наспіла на (назначений) речинець. Тож Лев і Володимир самі не йшли, але післали воєводів: Лев післав зі своїм військом Тюйма, Василька белжанина 278) і Рябця, а Володимир післав зі своїм військом князя Василька, Желислава, Оловянця й Вишту. Так вони пішли на Болеслава й почали воювати коло Вишгорода; піймали там величезну кількість челяди, худоби й коней. Після того прийшла литва до Берестя й почала говорити до князя Василька: »Ти викликав нас, тож веди нас кудись; ми готові, бо ми на те прийшли«. А князь почав думати, куди б їх повести, бо його власне військо було вже далеко відійшло на Болеслава, а ріки почали розмерзатися. Тоді Володимир згадав, що ще передтим Лестько, піславши Люблинця, взяв був у нього села на Україні, на ймення Воїн. Володимир тоді багато навпоминався, щоби йому звернув його челядь, але він не звернув йому челяди, — й тепер він за те наслав на нього литву. Вони воювали околиці Люблина, забрали дуже багато челяди, набрали добичі й вернулися назад із честю. Після того прийшло військо Львове й Володимирове з великою честю, забравши величезну добичу, й так розійшлися кожний до себе.



278) Василько белжанин: із Белза.



А в попередні роки, тоді як Лестько здобув був Львів город Перевореськ, також ляхи воювали коло Берестя по Кросні, взяли десять сіл і пішли назад. Берестяни були зібралися й гнали за ними. Ляхів було /89/ двіста, а берестян (лише) 70, зате з ними був воєвода Тит, знаний всюди зі свого мужества в війнах і на ловах. Вони дігнали їх (ляхів) і билися з ними; за божою поміччю побідили берестяни ляхів, убили їх 80, а інших піймали, відібрали все заграблене своє (добро) й так вернулися до Берестя з честю, прославляючи Бога й Його Пречисту Матір. Ми ж після цього вернімся до попередного.

Як ішов проклятий і беззаконний Ногай, а з ним Телебуга, вже після пограблення Угорської Землі, Ногай пустився через Гори 279); що мав перейти за три дні, то він ходив 30 днів, блукаючи по горах, — гнів божий водив його. Серед них настав великий голод, почали людей їсти 280), а далі й самі почали гинути й вимерла їх величезна сила; очевидці казали, що їх тоді вмерло сто тисяч. А проклятий і беззаконний Телебуга вийшов (із гір) пішки, зі своєю жінкою й одною кобилою, засоромлений Богом.

Та після цього всього Болеслав знову здурнів і без перерви творив пакости князеві Володимирові й Юрієві. Володимир же й Юрій почали готовитися до війни з Болеславом. Володимир післав іще послів і зрушив литву й так усі пішли походом, а князь Юрій також ішов із ними на Болеслава. Як вони були вже в Мільниці, прислав до нього (Юрія) посла його батько Лев, кажучи: »Не йди, сину, сам із литвою; я вбив їх князя Войшелка, чи не схочуть метатися«. Так Юрій і не пішов на батькове слово, лише післав своє військо. Вони пішли, здобули город Сохачів, набрали в ньому багато запасів і челяди, решту порубали, й так набралися добичі й вернулися до себе.



279) через Гори: Карпати (чи Семигородські?).

280) А почали людей їсти: правдоподібно полонених. /90/



Після цього знову проклятий і беззаконний Телебуга хотів піти війною на Ляхів. Він забув про божі кари, що сповнилися над ним ув Уграх, як то ми вище про те писали, зібрав велику силу (війська) й прийшов до Ногая. А вони жили в великій незгоді. Телебуга післав до задніпрянських князів і до волинських 281), до Льва, Мстислава й Володимира, й велів їм іти зі собою на війну; а тоді всі князі були підчинені татарам [грудень 1286] Так прийшов Телебуга на ляхів, зібравши велику силу. Як він прийшов до Горині, стрінув його Мстислав із напоями й дарами. Звідти пішов попри Кремянець до Перемиля й тут стрінув його Володимир із напоями й дарами на Липі; після того дігнав його князь Лев коло Бужковичів із питтям і дарами. Як вони прийшли на Бужківське поле, переглянули ту свої полки. Князі сподівалися, що їх повбивають (татари), а городи займуть, але вони звідти пішли до Володимира (Волинського) і стали на Житані. Телебуга поїхав оглядати город Володимир; інші знову говорять, що й у городі був, але це (певно) не відомо. В неділю вони минули город, на другий день по Миколинім дні; 282) Бог вирятував своєю волею й не зайняли города, лише насильство велике творили в городі, гограбили багато товару й коней. Так беззаконний Телебуга перейшов у Ляхи, але частина татар остала в Володимирі кормити любимі ноні. Ці спустошили Володимирську Землю, бо не дали вийти з города навіть по поживу; а як хто (відважився) виїхати, то такого побивали, інших знову брали до неволі, ще інших грабилн, відбирали коні, — й так у городі померло в облозі, божим гнівом, дуже багато людей.



281) до волинських: як бачимо, під Волинню літописець розумів Галичину й Волинь разом.

282) В неділю... дні: »Треба тут розуміти »неділю« як тиждень, бо день неділя не припадала на 7. грудня ані в сім, ані в сусідніх роках«. (М. Грушевський, Хронол. подій, с. 53).



Отже як Телебуга /91/ йшов до Ляхів, то з ним ішли всі князі приневолені татарами: князь Лев зі своїм сином Юрієм зі своїм військом, Мстислав зі своїм військом, а Володимир зі своїм військом. Вони пішли до Завихвосту й прийшли до ріки Висли; ріка замерзла була, але (ще) не могли її були перейти, отже пішли до її горішнього бігу до Судомира. Тут вони перейшли ріку Сян по леді; звідси, від Сяну, Володимир вернувся назад від них; Вислу ж вони перейшли по леді вище Судомира. Вони приступали до города (Судомира) з усіх сторін, але не вспіли нічого; почали отже воювати Лядську Землю й стояли на ній 10 днів. Телебуга хотів іти до Кракова, але не дійшов і вернувся від Торжка, бо йому донесли, що Ногай попередив його й прибув до Кракова. Через те настала між ними ще більша незгода; він таки й не зїхався з Ногаєм і пішов назад на Львову землю, на город Львів. Вони стояли на Львовій землі 2 тижні, кормлячися, не воюючи, але не давали з города вийти й за поживою; хто (відважився) виїхати з города, то одних побивали, других брали до неволі, інших обдирали й пускали голих, то ті померли з морозу, бо була (того року) дуже люта зима; так спустошили цілий край. А це все наслав Бог на нас за наші гріхи, караючи нас, щоби ми покаялися з наших злих, беззаконних учинків; Він накінець іще й гнів свій сповнив на нас і підчас облоги померло в городах дуже багато (людей), а інші померли на селах, вийшовши з городів після відходу безбожних агарян. Та ми вернемося до попереднього.

Отже проклятий Ногай не пішов до Ляхів одною дорогою з Телебугою й пішов окремою дорогою на Перемишль, бо між ними була велика незгода. Він прийшов до города Кракова, та не велів (там) нічого коло нього, так як і Телебуга коло Судомира, лише воював Лядську Землю. З Телебугою він не зїздився, бо вони оба боялися, той цього, а цей того. Так вони /92/ й вернулися назад до своїх веж; Телебуга пішов назад своєю дорогою, а Ногай своєю дорогою.

Тієї ж зими був у Ляхах великий помір; померла їх величезна кількість 283).

А після Телебужиного й Ногаєвого відходу князь Лев счислив, скільки людей згинуло в його землі: скільки взято до неволі, (скільки) побито і скільки їх із божої волі згинуло 284) — (виявилося, що) півтринадцяти тисячі.

[1286/7] Тієї ж зими в князя Юрія Львовича помер син, на ймення Михайло, ще молодий, і плакали за ним усі люди. Його тіло опрятали й положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її збудував був його прадід, великий князь Данило, син Романів.

Тієї ж зими обявився гнів божий поміром не лише в одній Руси, але й у Ляхах; тієї ж зими й у Татарах вигинуло все, коні, худоба й вівці, все вигинуло, не остало нічого.

[1287] Тієї ж зими в новім році в Німцях виступило море й затопило землю, гнівом божим; потануло більше, як 16 тисяч душ, а церков 100 й 11 камяних (лише), не кажучи про деревяні.

Того ж року Лестько Казимирович післав своє військо й воював князя Кондрата Сомовитовича. А князь Кондрат зібрав свою дружину, гнав за ними (вояками Лестьковими), бийся з ними й побідив їх при божій помочі. Він побив багатьох із Лестькового війська, бояр і просту челядь, убив його воєводу Сиражського Матея й відбив своє (пограбоване) добро й так вернувся до себе з великою честю, хвалячи і славлячи в Тройці Отця й Сина і Святого Духа в усі віки агіос 285).



283) великий помір: про нього ще нижче.

284) взято до неволі... згинуло: додано: з Іпат.

285) в усі віки аґіос: очевидно пізніший додаток переписувача; Іпат. має: »і нині« — без дальших слів. Аґіос по-грецьки = святий. /93/



Того ж року ходила вся литва й жемоїть уся на Німців до Риґи. Але до них дійшла вістка про це й вони збіглися до городів; отже вони прийшли до городу й не вспіли коло нього нічого. Звідти вони пішли на Лотиголу й дійшли до города Медвежої Голови, та не вспіли коло нього нічого й так вернулися до себе, здобувши (лише) багато добичі. Як це почули торунські німці, що вся жемоїть пішла на Риґу, пішли на Жемоїть, помагаючи своїм німцям, піймали їх (до неволі) величезне число, інших побили й так вернулися до себе з величезним полоном.

[30. IX. 1288] Того ж року помер великий князь краківський, Лестько Казимирович, а єпископ, ігумени, попи й діякони опрятали його тіло, відспівавши звичайні пісні, й так положили його тіло в городі Кракові, в церкві Святої Тройці; за ним плакали дуже всі люди, бояри й прості.

[грудень 1287] Як настала зима, післав Бог на нас свій меч, що послужив (як знаряд) його гніву, за збільшення наших гріхів. Ішли походом Телебуга й Алгуй із ним із великою силою, а з ними руські князі: Лев, Мстислав, Володимир, Юрій Львович і багато інших князів, бо тоді всі руські князі були підчинені гнівом божим татарам, і так пішли разом у похід. А князь Володимир був хорий, бо Бог наслав на нього невилічиму недугу. Отже як вони йшли до Ляхів і дійшли до ріки, що називається Сян, князь Володимир ослаб через неміч свого тіла. Він почав слати послів до свого брата Мстислава, кажучи так: »Брате! Бачиш мою неміч, що я знемагаю, а дітей у мене немає. Я даю тобі, своєму братові, всю свою землю й городи, після моєї смерти; ось це даю тобі при царях 286) і їх радцях«. А Мстислав ударив чолом перед своїм братом Володимиром.



286) царях: ханах, рядцях: достойниках.



Володимир же пі-/94/слав (послів) до брата Льва й до братанка Юрія, з такими словами: »Доношу вам, що я дав свою землю й городи моєму братові Мстиславові«. А Лев сказав до Володимира: »То й добре, що ти дав; чи я буду від нього відбирати (землю), після твоєї смерти? Ми всі в божій волі, а мені коби Бог дав і своє вдержати в такий (прикрий) час«. Після того Мстислав післав до свого брата Льва й до свого братанка, кажучи, так: »Ось мій брат Володимир дав мені цілу свою землю й городи. Якщо ти хотів би щось починати після смерти брата мого і твого, то ось маєш царів і мене, говори зі мною, що бажаєш!« Але Лев не сказав на ті: слова нічого.

Після того Телебуга пішов походом до Ляхів, а з ним (пішов і) Алгуй і всі князі; Володимира ж завернули назад, бо жаль було дивитися на нього, такий був хорий. Він приїхав до Володимира й усі люди раді були, бачучи свого пана, що цілий 287) вернувся. Він побув кілька днів у Володимирі й почав говорити до своєї княгині й бояр: »Я хотів би виїхати до Любомля, бо не хочу мати до діла з поганами 288); я хорий, не можу з ними огризатися, вони й так уже мені сидять у печінках. Ось на моє місце (остає) єпископ Марко«. І він поїхав до Любомля з княгинею й зі своїми двірськими слугами. З Любомля поїхав до Берестя, перебув у Бересті 2 дні й поїхав до Каменця; тут, у Каменці, звалила його недуга й він лежав. Він сказав своїй княгині й слугам: »Як щезне ця погань із землі, то поїдемо до Любомля«.



287) цілий: в ориґ.: »во здоровї«.

288) не хочу... з поганами; в Іпат, так: »бо вже доїла мені та погань«.



Як же минуло декілька днів, приїхали його слуги до Каменця (з тих), що то були в Ляхах на війні з татарами. Володимир почав їх випитувати про Телебугу, чи вже пішов із Лядської Землі. Як вони відповіли: »пішов«, (питав /95/ дальше): »А брат мій Лев і Мстислав і братанок мій, чи здорові?« Вони ж відповіли: »Всі цілі й здорові, пане, бояри й слуги«. Тоді Володимир віддав хвалу Богові за те; про Мстислава ж казали, що пішов із Телебугою (дорогою) на Львів і додали: »Твій брат (Мстислав) дає боярам город Всеволож і роздає села«. А Володимир став дуже негодувати на брата свого й почав говорити: »Я лежу хорий, а брат додає мені ще більше болю; я ще живий, а він уже роздає мої городи й мої села; міг би вже роздавати після моєї смерти«. І Володимир післав свого посла з жалобою до свого брата Мстислава, кажучи: »Брате! Ти мене ні на війні не спіймав, ані копям не добув (моєї землі), ані з моїх городів не вибив мене, прийшовши на мене війною, що так поступаєш зі мною. Ти мій брат, але я маю й другого брата, Льва, а ще й братанка Юрія; та з-поміж вас трьох я вибрав лише тебе одного й тобі дав усю свою землю й городи після моєї смерти, — але поки я живий, то ти не маєш (права) мішатися до нічого. Я так учинив через гордість свого брата (Льва) й свого братанка (Юрія), що тобі дав свою землю«. А Мстислав сказав своєму братові: »Скажи, пане-брате, земля божа і твоя й городи твої, я над ними не маю власти, але я послушний тобі; дай мені, Боже, мати тебе за батька й служити тобі правдою до моєї смерти, аби лише ти, пане, був здоровий; я маю на тебе більшу надію, скажи« 289).



289) скажи: як вище її нижче: вислів, що зазначує передачу чужих (княжих) слів через посла.



(З тим) приїхав його посол до (князя) Володимира до Каменця й переказав Мстиславову мову, а Володимир радий був із тієї мови. Після того (Володимир) поїхав із Каменця до Раю. Як уже був тут, почав казати до своєї княгині: »Хочу післати по свого брата Мстислава, щоби з ним зробити умову /96/ в справі землі й городів, тебе, моя мила княгине Ольго, й отсього дитяти Ізяслави, що я любив її як рідну дочку: не дав мені Бог своїх (дітей), за мої гріхи, але ця була для мене якби рідна, від моєї княгині, бо я взяв її ще в пеленках від її матери й вигодував«. Він післав до брата (Мстислава) свого володимирського єпископа, Евсігнія, а з дам Борка й Оловянця, з такими словами: »Приїдь до мене, брате, хочу з тобою зробити умову про все«. А Мстислав приїхав до нього до Раю зі своїми боярами й зі слугами; з ними приїхав володимирський єпископ, Борко й Оловянець. Мстислав спинився на подвірї, а його слуги сказали Володимирові: »Брат твій приїхав«. А він лежав хорий. Як почув, що брат приїхав, піднісся й сів і післав по брата, а той прийшов до нього й поклонився йому. Володимир почав розпитувати його про Телебугу, що діялося в Ляхах і кудою він вертався з Ляхів; а він (Мстислав) розказав йому по черзі все, що було, й ще говорив із цим про багато інших справ.

(Після цього) Мстислав пішов на подвіря, а Володимир післав до нього свого єпископа з Борком і Оловянцем, щоби йому сказали: »Брате мій! Нате, кажи, я тебе покликав, що хочу з тобою зробити умову про землю й городи, про свою княгиню й отсе дитя; хочу списати: грамоти«. А Мстислав сказав єпископові свого брата: »Пане, скажи, брате мій! Чи я хотів цього, щоби добиватися твоєї землі після твоєї смерти? Цього мені й на думці не було. Але ти сказав був, як ми буди в Ляхах із Телебугою й із Алгуєм, а брат мій Лев і братанок мій Юрій там (також були), — отже ти, пане-брате мій, прислав до мене, кажучи так: Мстиславе, даю тобі всю свою землю й городи по своїй смерти«. І ще Мстислав додав єпископові свого брата: »Скажи, пане-брате! Якщо подобалося Богові й тобі, що хочеш писати грамоти, то як божа воля й твоя«. Отже єпископ прийшов від Мстислава і переказав (Володи-/97/мирові) братові слова, а Володимир велів своєму писцеві Ходорцеві писати (такі) грамоти 290):

»В імя Отця і Сина і Святого Духа. Молитвами Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії й святих ангелів. Це я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів, даю всю свою землю й городи, після моєї смерти, своєму братові Мстиславові, і стольний город Володимир. І другу грамоту я написав, таку саму, своєму братові; а хочу ще й своїй княгині писати таку грамоту«.

»В імя Отця і Сина і Святого Духа. Молитвами Пресвятої 291) Богородиці і Приснодіви Марії і святих ангелів. Це я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів, пишу грамоту (таку): Я дав своїй княгині, після моєї смерти, свій город Кобринь, із людьми й даниною, так як мені давали, так і по мені нехай дають моїй княгині. А що я дав їй своє село Городло, з митом, а як люди на мене тягли 292), так (мають) і на мою княгиню після моєї смерти; як буде князь рубити город, то (не має їх брати) ні до (будови) города; побори ж і татарщина 293) (належать) до князя. А Садове й Сомино я також дав своїй княгині і манастир святих Апостолів, що я сам вибудував. А ще я купив село Березовичі у Юрієвича Давидовича, Ходорка, й дав за нього 50 гривен кун 294), 5 ліктів шкарлату 295) (й) жебрині дощаті: це село я дав Апостолам. А моя княгиня, після моєї смерти, як захоче піти в черниці, нехай іде, як же не схоче, то як їй подобається;



290) грамоти: це найстарші, заховані грамоти галицько-волинських князів, що їх автентичність безсумнівна.

291) Пресвятої: Іпат. має: »святої«.

292) на мене тягли: поносили тягарі.

293) татарщина: ближче незнана данина.

294) гривен кун: означення з монетної системи.

296) шкарлату: багряної дорогої тканини; жебриня: слово неясного значіння. /98/



я не встану дивитися, що хто робитиме після моєї смерти«.

Після того Володимир післав посла до брата, кажучи так: »Брате мій Мстиславе! Цілуй мені хрест на те, що ти не відбереш нічого від моєї княгині після моєї смерти (з того), що я їй дав, і від цієї дитини Ізяслави також, і що не віддаш її силою за нікого, лише за того, за кого схоче моя княгиня, за того її дати«. А Мстислав сказав: »Скажи, пане-брате! Хай Бог боронить, щоби я мав щось після твоєї смерти відібрати у твоєї княгині, або в цієї дитини, але дай мені, Боже, мати мою ятрівку як достойну матір і так її шанувати. А про це дитя як так кажеш, то коби її Бог до того допровадив, і дай мені, Боже, (тоді) її віддати як свою рідну дочку«. [7 — 14 II. 1288] На те він цілував хрест. А діялося це в Федорову неділю.

(Мстислав) узяв умову з братом і приїхав до Володимира (Волинського). Він поїхав до єпископії 296), до (церкви) святої Богородиці, скликав володимирських боярів свого брата, містичів 297) русь і німців, і велів перед усіми читати братову грамоту про віддання (йому) землі, всіх городів і стольного города Володимира; цього вислухали всі від малого до великого. А володимирський єпископ Евсігній благословив Мстислава підносним 298) хрестом на володимирське княження; бо (Мстислав) уже хотів княжити в Володимирі, але брат не дозволив йому, кажучи: »Може княжити щойно після моєї смерти«.



296) єпископії: катедральної церкви.

297) містичів: мешканців міста — оселі довкола города.

298) підносним: в ориґ.: »воздвизальним«; певно більший, не малий ручний.



Отже Мстислав побув кілька днів у Володимирі й поїхав до своїх городів, до Лучеська, Дубна й інших городів, що ми їх не списали. А Володимир приїхав із Раю до Любомля й тут лежав цілу зиму /99/ хорий, розсилаючи своїх слуг на лови. Бо він і сам був добрий ловець, хоробрий, ніколи до вепра або до медведя не чекав на своїх слуг, щоби йому помогли, але скоро сам убивав усякого звіра; тому славний був по цілому краю, бо Бог був дав йому щастя не лише на ловах, але й у всьому, задля його доброти, і справедливости. Та ми вернемося до попереднього.

Як настало літо, а князь Кондрат Сомовитович, брат Володимирів, почув, що (Володимир) дав свою землю й городи Мстиславові, прислав до Володимира свого посла, кажучи так: »Пане-брате мій! Ти ж заступав мені місце батька, як мене держав під своєю рукою зі своєї ласки; завдяки тобі, пане, я княжив і держав (під своєю владою) свої городи, відборонився від своїх братів і був (їм) грізний. Тепер же я, пане, довідався, що ти дав усю свою землю й городи, своєму братові Мстиславові; та я надіюся на Бога й на тебе: Коби ти, мій пане, післав свого посла з моїм послом до свого брата Мстислава, щоби мене, пане, прийняв брат із твоєю ласкою під свою руку й щоби, так уймався за моєю обидою, як ти, мій пане, уймався за мною, як мене зобижали«. А Володимир післав до свого брата Мстислава, переказуючи йому так: »Брате мій! Ти знаєш, які були відносини між мною і моїм братом Кондратом, як я робив йому честь і обдаровував його, а як його хто зобижав, то я стояв за ним як за собою. Коби ти задля мене також прийняв його з любовю під свою руку й постояв за ним, якби з ним було зле«. А Мстислав обіцяв Володимирові, кажучи так: »Брате мій! Я радо задля тебе приймаю (його) з любовю під свою руку, як йому буде обида, то дай мені, Боже, голову свою зложити за нього«. Після того Мстислав прислав посла до Володимира, кажучи йому: »Я хотів би зїхатися з Кондратом; ось це доношу Богові й тобі 299), як мені велиш?«



299) Богові й тобі: бо як подобається Богові й тобі, так поступлю. /100/



А Володимир сказав: »Можеш із ним зїхатися«. Отже Мстислав післав свого посла до Кондрата, кажучи: »Хочу зїхатися з тобою; приїдь до мене«. І приїхав Мстиславів посол і переказав мову Мстислава й Володимира; і радувалися цим.

Після того поїхав Кондрат до Мстислава й приїхав до Берестя, а потому приїхав до Любомля. А Володимирові сказали його слуги: »Приїхав, пане, твій брат Кондрат«; він казав йому прийти до себе. Кондрат прийшов до Володимира (до кімнати), де він лежав у тяжких терпіннях, війшов, поклонився й гірко заплакав, як побачив його біль і змарніле його (колись) гарне тіло. Він розмовляв із братом про всякі справи, про котрі ми вище писали, й пішов на подвіря, а Володимир прислав йому доброго свого коня. Він (тут) пообідав і поїхав до Володимира, а з Володимира поїхав до Луцька. Він прибув до Луцька, але Мстислава тут не було; він був у недалекій від города місцевості, на ймення Гай. Ця місцевість була гарна на вид, забудована різними будинками; була там також прекрасна церква, що сіяла красою, тому князь любив там перебувати. Отже Кондрат поїхав до Гаю, а Мстислав стрінув (його) зі своїми боярами і слугами, прийняв його з честю й любовю під свою руку, по слову брата Володимира, кажучи так: »Як тебе мав (у своїй опіці) мій брат, робив тобі честь і обдаровував тебе, так дай, Боже, й мені з тобою бути, робити честь і обдаровувати тебе й постояти за тобою, якби тебе хто зобижав«. Після того почали веселитися. А Мстислав обдарував Кондрата гарними кіньми, з чудними сідлами, дорогими одежами, й інших багато дарів дав йому й так відпустив його з честю.

А після Кондратового відїзду з Любамля, пригнав лях Яртак із Люблина й сказали (слуги) Володимирові: »Яртак приїхав«; та він не казав (кликати) його перед себе, але сказав своїй княгині: »Йди розпитай його, /101/ з чим він приїхав? Княгиня післала по нього, а він скоро прийшов; вона почала питати його: »Князь питає тебе, з чим ти приїхав, — скажи«. [30. IX. 1288] Він почав казати, що князь Лестько вмер; на це Володимир розжалобився й розплакався за ним. (А посол говорив дальше:) »Мене прислали люблинці, хочуть, щоби князь Кондрат ішов до Кракова княжити; отже я хочу скоренько найти Кондрата, де він буде«. Княгиня ж війшла і переказала Яртакову мову (князеві). Володимир велів дати під нього коня, бо його коні були пристали. Він скоро пігнав, найшов його (Кондрата) в Володимирі й почав говорити Кондратові: »Князь Лестько помер; мене прислали люблинці, їдь до нас княжити до Кракова«. А Кондрат звеселився і зрадів краківським княженням. Він поїхав чимскорше й приїхав до Любомля, бо хотів іще поговорити з братом, щоби йому якесь порадив. Та Володимир не казав йому йти до себе, лише сказав своїй княгині: »Йди, розмовся з ним і виправ його, нехай їде геть; він не має що в мене робити«. Але княгиня війшла (ще раз) і переказала Кондратову мову: »Брат тобі, пане, говорить: пішли зі мною свого (воєводу) Дуная; нехай із честю (поїду)«. Й він поїхав скоро до Люблина. Та як він приїхав до Люблина, ляхи заперли город, а Кондрата не пустили до себе. Кондрат став на горі у монахів і післав до горожан посла, кажучи так: »Пощо ви мене покликали, як тепер передо мною замкнули город?« А горожани відповіли: »Ми тебе не спровадили, ані не посилали по тебе, але нам голова Краків, бо там і наші воєводи, й великі бояри; як будеш княжити в Кракові, то й ми будемо твої«.

А після цього сказали Кондратові: »Йде військо до города«. Їм здавалося, що це литовське військо й вони перестрашилися; Кондрат вибіг на (оборонну) вежу до монахів, зі своїми боярами і слугами, а з ним Дунай (воєвода) Володимирів. Та як військо прийшло до города /102/ пізнали, що це руське військо. Кондрат запитав вояків: »Хто є воєводою в цьому війську?« А вони відповіли: »Князь Юрій Львович«; бо він хотів для себе Люблина й Люблинської Землі. Юрій приїхав до города, та горожани не віддали йому города й приготовлялися пильно до бою. Юрій пізнав їх нещирість, а вони сказали: »Княже! Зле їздиш, а війська з тобою мало; як прийде багато ляхів (війська), тож буде тобі великий сором«. Як Юрій почув від них ці слова, розпустив свою дружину воювати; вони взяли велику добичу, попалили жита й села, так, що не остало й у лісах (схованих запасів), але все військо попалило. Так воїни вернулися до себе, з величезною добичею — челяді, худоби й коней. А Кондрат і собі поїхав додому, здобувши для себе великий сором: краще було йому не жити. Після того настали великі заворушення в Лядській Землі.

Як після цього минуло кілька днів, прислав Юрій Львович свого посла до свого стрия Володимира, кажучи йому: »Стрию мій! Бог знає й ти, як я щиро служив тобі, вважав тебе якби за батька, щоби ти пожалував моєї служби 300). Ось тепер мій батько, пане, прислав до мене й відбирає від мене городи, що їх був мені дав: Белз, Червен і Холм, і каже мені бути в Дорогичині й у Мільниці. А я бю чолом Богові й тобі, своєму стриєві: дай мені пане, Берестій, щоби це було наше спільне (добро)«. А Володимир сказав послові: »Скажи, синовче! Не дам, сам знаєш, що я не зміняю слова, ані я не брехун. Бог знає й усі небесні (сили) 301), що я не можу нарушити умови, зробленої із моїм братом Мстиславом; я дав йому всю свою землю й городи і (ще й) грамоти пописав«. З тими словами відправив посла свого братанка.



300) пожалував моєї служби: і винагородив Юрія чимсь за його вірну службу.

301) усі небесні сили: в ориґ.: »вся поднебесная«.



А після того Володимир післав свого слугу, /103/ доброго й вірного, на ймення Рачшу, до свого брата Мстислава, кажучи таке: »Скажи моєму братові: присилав, кажи, до мене мій братанок Юрій, просить у мене Берестя, та я не дав йому ні города, ні (навіть) села; тай ти, скажи, не давай нічого«. Він узяв зі своєї постелі соломи в руку й сказав: »Хочби я тобі, кажи, мій брате, дав цей віхоть соломи, то й того не дай після моєї смерти нікому«. А Рачша знайшов Мстислава в Стожку й переказав йому братові слова. Мстислав же вдарив чолом перед словом свого брата і сказав: »Ти мені брат, ти й мій батько король Данило, що ти прийняв мене під свою руку; отже що ти прикажеш, я радо, пане, тебе послухаю«. Він обдарував Рачшу й відпустив, а той приїхав і розказав усе по порядку Володимирові.

Потому прислав до Володимира Лев свого єпископа перемиського, на ймення Мемнона. А його (Володимирові) слуги сказали йому (Володимирові): »Владика приїхав, пане«. Він спитав: »Котрий владика?« Вони ж відповіли: »Перемиський, приїхав від брата Льва«. А Володимир розумів, що й куди 302), пощо приїхав, і післав по нього. Він війшов до нього (князя), поклонився йому до землі і сказав: »Брат тобі кланяється«. Князь велів йому сісти. (Тоді владика) почав відправляти своє посольство (кажучи): »Брат тобі, пане, говорить: Стрий твій, а мій батько, король Данило, лежить у Холмі в (церкві) святої Богородиці; там само його сини, мої й твої брати, Роман і Шварно — всіх кости тут лежать. Тепер же, брате, ми почули про твою тяжку недугу, тож щоби ти не погасив свічки 303) над гробом твого стрия і братів твоїх, але щоби дав город Берестя: це була б твоя свічка (на їх гріб)«. А Володимир розумів притчі 304) й тих багато слів.



302) розумів, що й куди: в ориґ.: »древняя і задная«.

303) не погасив свічки і т. д.: фундація за упокій душі.

304) розумів притчі: себто — як, той окружав саму справу.



Він говорив /104/ багато з єпископом на теми (святих) Книг, бо був такий великий книжник і фільософ, що другого такого не було ні перед ним, ні після нього не буде. Він сказав (врешті) єпископові: »Скажи, брате, Льве княже! Чи ти мене вважаєш за дурного, що я не мав би зрозуміти цієї хитрости? Чи мала, скажи, твоя земля, що Берестя хочеш? Аджеж ти сам (один) держиш (під своєю владою) три князівства, Галицьке, Перемиське й Белзьке, і ще тобі не досить? А ось, скажи, мій отець, а твій стрий лежить у єпископії у святої Богородиці в Володимирі, а чи ти багато над ним свічок поставив? Може ти дав який город, щоби то була свічка? Щойно, скажи, ти просив живим 305), а отсе вже й мертвим просиш, але не дам — не кажу города, села в мене не візьмеш; розумію я твою хитрість, не дам«. І Володимир обдарував владику й відпустив, бо ще не був у нього ніколи.



305) просив живим: натяк на недавню просьбу Юрія.



А князь Володимир Василькович лежав хорий 4 роки. Його хоробу так опишемо: Почали йому гнити долішні уста, першого року мало, а на другий і третій рік почали більше гнити. Але він не був іще дуже хорий, ходив і їздив на коні. Він роздає убогим усе майно: золото, срібло, дороге каміння, золоті й срібні пояси свого батька, і своє, що був надбав іще при батькові, все роздав. Великі посудини золоті й срібні, кубки золоті й срібні сам перед своїми очима казав побити й потопити в гривні, так само великі золоті намиста своєї баби й своєї матери, все потопив і розсилав милостиню по цілім краю. Він і стада роздавав убогим людям, у кого не було коней, або в кого погинули підчас війни, Телебуги. Тай хто вискаже твої величезні милостині й дивну щедрість, що ти показував убогим, сиротам і хорим, вдовицям і жадним, і ласку до всіх тих, що потребують ласки? Бо ти чув слово Господнє (сказа-/105/не) до царя Навуходоносора: »Рада моя нехай тобі буде по твоїй волі, а твої злі вчинки (нехай) переміняться у щедрість (для) вбогих«. Це почув ти, о чесний, і ділом сповнив те, що чув, подаючи тим, що просять, одягаючи голих, насичуючи голодних і спрагнених, подаючи хорим усяку потіху, викуповуючи задовжених 306), увільняючи невільників: бо твою щедрість і милостиню згадують тепер люди, а зокрема Бог і ангели. Задля тієї любленої Богом милостині маєш сміливість перед Богом, як постійний слуга Христів. Помагає мені (св. Письмо) сказати (такими) словами: »Милосердя хвалиться на суді, а милостиня мужеві мов би печать із ним«. А найвірніше слово самого Господа: »Щасливі милосердні, бо вони будуть помилувані«. Ще інше ясніше й вірніше свідоцтво наведемо про тебе, сказане апостолом Яковом: що хто наверне грішника з дороги його блудної, той спасе душу й покриє пребагато гріхів. А ти ж вибудував багато церков Христових, впровадив туди Його слуг, — подібний до великого Костянтина, рівний йому умом, рівний любовю до Христа, рівний у віддаванні почестей слугами Його! Він зі святими отцями Нікейського Собору установляв закон для людей; ти ж із єпископами й ігуменами часто збирався, з великою смирністю багато розмовляв на теми (святих) Книг, — про це проминаюче життя. Та ми вернемося до попереднього.

Як кінчився четвертий рік і настала зима, він почав дуже ослабати. Йому випало все тіло 307) з бороди, вишили всі спідні зуби й челюсть бороди перегнила. Це був другий Йов.



306) викуповуючи задовжених: тих, що попали в неволю за довги.

307) тіло: в ориґ.: »мясо«.



Він війшов до церкви святого й великого Христового мученика Юрія, бажаючи взяти Причастя в свого вітця духовного і війшов у малий вівтар, /106/ де священики скидали свої одежі, бо тут він мав звичай завжди ставати (підчас богослуження). Він сів на стільці, бо з ослаблення не міг стояти, підніс руки на небо й почав молитися зі сльозами: »Владико Господи Боже мій! Поглянь на неміч мою й дивися на моє приниження, в яких я тепер находжуся, бо я на Тебе надіюся й терплю. За все це дякую Тобі, Господи Боже; я дістав (багато) добра від Тебе в моєму житті, то не мав би перетерпіти й лиха? Як Твоєму Маєстатові подобалося, так і сталося, що ти принижив мою душу; але зроби мене учасником у Твоєму царстві, за молитвами Пречистої Твоєї Матери, пророків, апостолів, мучеників і всіх преподобних святих отців: вони терпіли й догодили Тобі, (хоч і були) спокушувані діяволом 308), як золото в горнилі, тож їх молитвами, Господи, прилучи мене до вибраного Твого стада з правими вівцями«.



308) спокушувані: спокушувати в цсл. = випробовувати.



Він прийшов із церкви, ляг і вже більше не виходив, бо почав іще більше занемагати. Йому випало все тіло 307) з бороди й перегнила кість бороди, так, що можна було видіти гортанку. Він не їв нічого сім тижнів, крім одної води, та й її потрохи. І так у четвер під ніч почав (сильно) ослабати, а як дійшло до півнів, порозумів, що душа хоче виходити з тіла. Він поглянув на небо, віддав хвалу Богові й сказав: »Безсмертний Боже! Хвалю Тебе за все, бо Ти направду один Цар для всього, що даєш усьому живучому насолоду (Твоїм) багатством: бо Ти створив цей світ, Ти зберегаєш його, очікуючи душ, що Ти їх післав, щоби тих, що добре прожили життя, Ти пошанував як Бог, а тих, що не корилися Твоїм заповідям, дати на осудження; бо цілий Твій суд правдивий і безконечне життя від Тебе; Ти милуєш Твоєю ласкою всіх, що прибігають до Тебе«. Він скінчив молитву, підніс руки до неба й віддав свою душу в божі /107/ руки і прилучився до своїх батьків і дідів, віддавши загальний довг 309), що від нього не може втекти ніхто з роджених. Отже як засвітало в пятницю, помер побожний христолюбивий, великий князь Володимир, син Васильків, внук Романів, що княжив по батькові 20 літ. А помер він у городі Любомлі в році 6796 (=1288) 310), дня 10-го грудня, на (память) святого вітця Мини.

А княгиня його з двірськими слугами обмили його, оповили його оксамитом із круживом 311), як пристоїть царям, положили його на сани й повезли до Володимира; а горожани, від малого до великого, чоловіки, жінки й діти, з великим плачем проводили свого пана. Вони привезли його (тіло) до Володимира, до єпископії, до (церкви) святої Богородиці, й так поставили його на санях у церкві, бо було вже пізно.

Того самого вечера в цілому городі довідалися про княжу смерть. А на рано, як відспівали утреню, прийшла його княгиня, його сестра Ольга й княгиня Олена, черниця, з великим плачем; зійшовся цілий город, і плакали за ним усі бояри, старі й молоді. А володимирський єпископ Евсігній і всі ігумени, Огапит, ігумен печерський, і попи з цілого города відспівали над ним звичайні пісні, провели його з богохвальними піснями й гарено пахучими кадилами й зложили його тіло в батьковім гробі 312). За ним плакали володимирці, згадуючи його добре серце для них. Зокрема ж плакали за ним його слуги; вони обливали своє лице сльозами, віддали йому останню прислугу, опрятали його тіло і вложили його до гробу, дня 11-го грудня, на память святого Данила Стовпника.



309) віддавши загальний довг і т. д.: мова про смерть.

310) в році 6796 (=1288): в ориґ. помилково: 6797 (=1289) (М. Грушевський, Хрон. подій, с. 57).

311) із круживом: круживо — мережання, мережка.

312) в батьковім гробі: побіч батька.



Княгиня ж його безнастанно плакала, сто-/108/ячи коло гробу, проливаючи зі себе сльози як воду, і так говорила: »Царю мій добрий, лагідний, покірний, справедливий! Правильно надано тобі імя в (святім) Хрищенні Йоан 313), бо ти всім добродійством подібний до нього: багато докучали тобі рідні, але я не бачила, щоби ти колинебудь за їх злю віддав (кому) злом, але жив, покладаючи все на Бога«. Але найбільше вже плакали по ньому лучші мужі володимирські, кажучи: »Добре було б нам, пане, враз із тобою вмерти, бо ти нам дав таку свободу, як і дід твій Роман, (що) увільнив був нас від усіх тягарів; а ти, пане, ревнував йому и наслідував дорогу свого діда. Тепер же, пане, не можемо вже на тебе дивитися, бо вже нам зайшло наше сонце, й ми остали (безборонні) перед обидами всіх«. Так само плакало над ним усе населення володимирське, чоловіки, жінки й діти, німці, сурожці й новгородці; а жиди плакали (за ним) так, як підчас здобуття Єрусалиму, коли їх вели до вавилонської неволі. (Плакали й) жебраки й убогі, черці й черниці, бо він був милосердний для всіх убогих. А цей побожний князь Володимир був ростом високий, широкий у плечах, гарний із лиця, волосся мав жовте, кучеряве, бороду стриг, а руки й ноги мав гарні, голос грубий, а спідні вуста дебелі. Він ясно говорив на теми зі (святих) Книг, бо був великий фільософ. Був також добрим ловцем, і (загалом мужем) хоробрим, лагідним, спокійним, незлобним, справедливим, не хапчивий 314), не брехливий, ненавидів злодійства, а (гострих) напоїв не пив від маленького. Він любив усіх, зокрема ж свою братію 315), а хрестного цілування додержував по справедливості дійсній, не лицемірний.



313) Йоан: очевидно носив імя св. Івана Золотоустого, як показують дальші слова, що вказують на біографію того святого.

314) не хапчивий: в ориґ.: »не мздоїмець«.

315) свою братію: князів.



Був повний страху божого, пильно прикла-/109/дався до (давання) милостині, доглядав манастирі, потішав черців, а всіх ігуменів приймав (у себе) з великою любовю. Він і вибудував багато манастирїв, бо на весь церковний чин і на (окремих) церковників створив йому був Бог серце й очі. Він не заморочив своєї голови панством, був кормильцем черців, черниць і вбогих, і (загалом) для всіх станів був мовби улюбленим батьком, — та найбільше виявляв своє милосердя милостинею. Він чув, що Господь говорив: »Що зробите для Моєї меншої братії, те й Мені зробите«. А знову Давид каже: »Щасливий той чоловік, що милосердиться й дає (милостиню) цілий день; він не спіткнеться в Господі (маючи піддержку)«. В ньому жило мужество й розум, справедливість і правда ходили з ним, а й багато іншого добра було в ньому. Гордости в ньому не було, тому, що гордість понижена перед Богом і людьми; навпаки, він завжди принижував себе скрушеним серцем і видавав зідхання від (глибини) серця, з очей проливаючи сльози, приймаючи покаяння Давидове, оплакуючи свої гріхи, полюбивши непереминаюче більше від переминаючого, небесне більше від дочасного, а царствування зі святими в Бога Вседержителя більше від переходячого цього земного царства.



316) обительниче: обительник = мешканець. Від слів: »Тож Господь...« йде, власне, текст »Похвали кагану Володимеру« митр. Іляріона, лише зі змінами імен і одною вставкою.



Тож Господь удостоїть тебе на небі бути заповідником чести, задля твоєї побожности, що ти (нею) відзначався в своєму житті. Добрий свідок для твоєї побожности, обительниче 316), свята церква святої Богородиці Марії, що її збудував твій прадід на правовірній основі, де й лежить твоє мужнє тіло, чекаючи на архангельську трубу. Дуже добрий свідок твій брат Мстислав, що його Господь зробив твоїм наслідником у владі /110/ твоїй, що не нарушує твоїх постанов, але ще скріпляє (їх), що не зменшує установ твоєї побожности, але ще додає, не псує, але приводить до ладу, бо що ти не викінчив, він викінчує, так як Соломон (за) Давида, що збудував великий і святий дім божий його (Давидовою) мудрістю, — на освячення й очищення твого города. Він прикрасив її всякими прикрасами, золотом і сріблом, дорогим камінням, прегарними посудинами — й вона дивна і славна для всіх сусідніх країв; така друга не найдеться в усій північній землі — від сходу аж до заходу. І славний твій город Володимир, окружений величю мовби вінцем, віддав людей твоїх і город святій славній і скорій на поміч христіянам святій Богородиці. І той привіт, що архангел віддав Богородиці, буде й цьому городові; бо до Тієї сказав: »Будь поздоровлена, обрадована, Господь із Тобою!« — а до города: »Будь поздоровлений, побожний городе, Господь із тобою!«

Встань же, шановна голово, з твого гробу, встань, струси сон, бо ти не вмер, але спиш до загального воскресення. Встань, ти не вмер, бо не може вмерти той, хто ввірив у Христа, — живодавця для всього світа. Струси сон, піднеси очі, щоби ти побачив, якої чести тебе вдостоїв там, але й на землі не без памяті 317) тебе лишив — твоїм братом Мстиславом. Устань, поглянь на твого брата Мстислава, що прикрашує стіл твоєї землі й насичуючися 318) солодкого вигляду його лиця, молися за землю твого брата, що ти йому передав, і за людей, що над ними побожно панує 319),



317) не без памяті... Мстиславом: бо память про нього зберегае Мстислав.

318) й насичуючися і т. д. аж до: амінь: цього уступу немає в Іпат., немає такого й у »Похвалі« Іляріона.

319) панує: в ориґ.: »владичествова« (отже: панував).



щоби ти захоронив його (твоїми молитвами) в мирі й у побожності, щоби Господь Бог хоронив (його) від усякої війни, /111/ неволі й голоду, находу чужинців і усобної 320) війни. Найбільше ж молися за твого брата Мстислава, щоби він, скінчивши управляти Богом даних йому людей без згіршення, міг стати з тобою без засоромлення перед престолом Вседержителя Бога і прийняти від Нього вінець нетлінної слави з усіми праведними, амінь.

До цього ж 321) поглянь і на твою побожну княгиню, як побожно заховується по твоєму переданні, як покланяється твоєму імені: вона знає, що як не тілом (можеш це бачити), то Господь духом показує тобі це все, як твоє добре насіння не висушив вітер невіря, але дощ божої помочі розмножив його обильно. Будь поздоровлений, наш учителю побожности! Ти був правдою вдягнений, силою підперезаний, милостинею мовби золотою різьбленою гривною прикрашений, правдою сповитий, мудрістю вінчаний. Ти був, шановна голово, одінням для голих, ти був кормильцем голодних, спрагненим напоєм 322), вдовицям помічником, подорожним захистом, безборонним оборона, обижуваним охороною, вбогим збогаченням, чужинцям гостиною, — за ці, й за багато інших добрих діл дістаєш на небі добра, котрі Бог приготовив тим, що люблять Отця і Сина і Святого Духа.

Як цього побожного 323) князя Володимира, названого в святім Хрищенні Йоаном, сина Василькового, зложили до гробу, то його тіло лежало в гробі не замазане 324)



320) усобної: домашньої.

321) До цього ж. і т. д.: тут продовжується Іпат. Маємо тут іще одну-дві фрази з Іляріона, але доповнення вже додані свої. Нпр. »як покланяється Твоєму імені« — цілком не на місці; в Іляріона мова про Імя Боже.

322) спрагненим напоєм: ориґ. »оглаженієм« зам. »овлаженієм«.

323) як цього побожного і т. д.: цього знову немає в Іпат.

324) не замазане: не замурований гріб.



від дня 11-го місяця грудня, до дня 6-го мі-/112/сяця квітня. Але його княгиня не могла утолитися, прийшла з єпископом Евсігнієм і з усім крилосом, отворили гріб і побачили його тіло ціле й біле, а від гробу йшли гарні пахощі, подібні до дорогоцінних ароматів. Так вони побачили чудо, а побачивши, прославили Бога й замазали його (Володимирів) гріб, у 6-тий день місяця квітня, в середу Страстного Тижня.

А князь Володимир підчас свого княження зрубив багато городів, після (смерти) свого батька; зрубив Берестій і за Берестієм зрубив город на пустім місці, названім Лестня, й надав йому імя Каменець, бо (там) була камінна земля. Він вибудував у ньому камінну вежу, 17 сяжнів високу, подиву гідну для всіх, хто її бачив. Він вибудував (там) також і церкву Благовіщення святої Богородиці, прикрасив її золотими 325) іконами, викував срібні посудини до богослуження, дав сюди також євангелію апракос 326), обковану сріблом, апостол апракос, парамейник і збірник свого батька і підносний хрест. Також у Більську він обдарував церкву іконами і книгами, А в Володимирі цілого святого Димитрія 327) помалював, викував срібні богослужебні посудини, ікону Пречистої Богородиці обкував сріблом і дорогим камінням, (дав) заслони, шиті золотом, а другі оксамитні з дрібними перлами й прикрасив її всякими.дорогоцінними тканинами. В єпископії ж, у церкві святої Богородиці, великий образ Спаса обкував сріблом і дав святій Богородиці 328), списав апостол апракос (і також дав) святій Богородиці, так само богослужебні пусудини зі щирого золота з дорогим камінням дав Богородиці,



325) золотими: радше — позолочуваними.

326) апракос: приладжений до потреби богослужень, по неділях і святах розложений, а не цілість.

327) цілого святого Димитрія: себто церкву св. Дмитра.

328) дав святій Богородиці: церкві.



 а ще на память по собі поставив /113/ у святої Богородиці образ Спасів, обкований золотом і дорогим камінням. А до свого манастиря (святих) Апостолів дав євангелію апракос, а апостол сам (власноручио) списав, великий збірник свого батька тут також положив, і хрест підносний і молитовник дав. До перемиської епископії дав євангелію апракос, обковану сріблом із жемчутом, що її сам (власноручно) списав був, а до Чернигова до єпископії післав євангелію апракос, писану золотом, а обковану сріблом із жемчугом, посередині ж її (був образ) Спаса на емалії. В луцьку єпископію дав великий срібний позолочуваний хрест із чесним деревом 329).

Він збудував також багато церков. У Любомлі вибудував камяну церкву святого великого мученика Христового Юрія, прикрасив її кованими (сріблом) іконами, викував срібні богослужебні посудини і покровці оксамитні, (а на них) золотом із жемчугом вишиті херувим і серафим; (дав) також обрус напрестольний, цілий вишиваний золотом, а другий із білчатої 330) паволоки. Він списав євангелію апракос, обкував її цілу золотом і дорогим камінням із жемчугом, а на ній викуваний деісус 331) зі золота, великі дощечки з емалією, аж дивно. Другу ж євангелію (списав), теж апракос, покриту оловиром 332); на неї вложив дощечку з емалією, а на ній (були зображені) святі мученики Гліб і Борис. Він списав апостол апракос, списав прологи 333) (на всі) 12 місяців, (де) описано життя святих отців і історії святих мучеників, як вони вінчалися своєю кровю за Христа,



329) хрест із чесним деревом: реліквіяр, із деревом Животв. Хреста.

330) білчатої: слово неясного значіння.

331) деісус: грецьке слово, означає Розпяття з особами під хрестом.

332) оловиром: дорогою матерією (оксамит).

333) прологи: короткі життєписи святих.



(далі) списав 12 (книжок) мі-/114/ней 334), тріоди, охтай, єрмолой, а ще й служебник списав для святого Юрія, й молитви вечірні й ранішнії, окремо від молитовника, а молитовник 335) купив у протопопшої, дав за нього 8 гривен кун, і віддав святому Юрієві. Він дав святому Юрієві (ще й) дві кадильниці, одну срібну, а другу мідяну й підносний хрест. Вималював 336) на золотім тлі намістну ікону святого Юрія і вложив на неї золоту гривну з жемчугом. Так само вималював святу Богородицю намістну на золотім тлі і вложив на неї золоте намисто з дорогим камінням. Він вилив і мідяні двері. Він почав був її (церкву) малювати й помалював усі три вівтарі 337), й шию 338) всю помалював, але не скінчив, бо захопила його хороба. Він вилив і дзвони з таким чудовим звуком, що других таких не було в усій землі. А в Берестію він також вибудував камяну вежу, таку зависоку, як і каменецька. Вибудував (там) також церкву святого Петра, дав (до неї) євангелію апракос, обковану сріблом, виконані срібні богослужебні посудини, срібні кадильниці й підносний хрест сюди дав. Він ще й інших багатої добрих діл зробив у своєму житті, про що знають по цілім краю. Тут закінчимо (описувати) Володимирове княження.



334) мінеї і т. д.: богослужебні книги (охтай — октоїх, єрмолой = ірмольоґіон), як вище »парамейник«.

335) молитовник: виглядає так, що це часослов.

336) Вималював: очевидно не особисто.

337) усі три вівтарі: видно, що крім головного вівтара були ще й два бічні (певно в бічних навах).

338) шию: копули внутрі.

339) Як Володимира і т. д.: звідси продовжається Іпат.



Як Володимира 339) складали до гробу, брат його (Мстислав) не поспів на похорон його тіла. Він приїхав щойно після (похорону) зі своїми боярами й зі слугами, поїхав до єпископії до (церкви) святої Богородиці, де положено (тіло) його брата Володимира і плакав над /115/ його гробом дуже сильним плачем, так якби по своєму батькові королеві. Як угодився від плачу, почав розсилати залоги до всіх городів.

Та як він хотів післати (свою залогу) до Берестя, до Каменця й до Більська, дістав вістку, що в Бересті, в Каменці й у Більську (стоїть) уже Юрієва залога. Бо берестяни зробили бунт, як іще князь Володимир був хорий. Вони поїхали до князя Юрія й цілували на те хрест, що казали: »Як уже не стане в живих твого стрия, то ми твої й город твій, а ти наш князь«. Отже як Володимир помер і Юрій почув про (смерть) свого стрия, вїхав до Берестя й почав у ньому княжити, за порадою своїх безумних молодих бояр і бунтівників берестян. А Мстиславові сказали його бояри й братові: »Пане! Твій братанок великий сором учинив тобі. Тобі дав (той город) Бог і твій брат, і молитва твого діда й твого батька. А ми, пане, й наші діти готові свої голови зложити за тебе. Йди, займи наперед його городи, Белз і Червен, а щойно тоді підеш до Берестя«. Та князь Мстислав був мягкого серця й відповів своїм боярам: »Не дай мені, Боже, того зробити, щоби я мав пролити невинну кров. Я (радше) поправлю (це) по-божому й по благословенні мого брата Володимира«. Він післав послів до свого братанка, переказуючи таке: »Братанку! Якщо б ти там не був на тій дорозі 340) й не чув (про справу передачі землі, то ще можна б оправдати твій учинок); але ти сам добре чур, твій батько чув і ціле військо чуло, що мій брат Володимир дав мені всю землю й усі городи після своєї смерти, при царях і при рядцях, і вам 341) казав, і я (вам) говорив.



340) на тій дорозі: з татарами до Польщі, коли відбулася передача.

341) вам казав: Львові й Юрієві.



Отже ж ти чогось хотів, то чому ти тоді зі мною не говорив при царях? І ще скажи мені те, чи ти сам зі своєї /116/ волі сів у Бересті, чи на приказ твого батька? — щоби я знав, що не на мене впаде та кров, але на винного. Бо по справедливості Бог (мені буде помічником) і чесний хрест. Я хочу доходити свого права при помочі татар, а ти сиди; як не поїдеш по-доброму, то мусітимеш поїхати«. Після того він післав до свого брата. Льва свого володимирського єпископа, переказуючи так: »Жалуюся, скажи, перед Богом і перед тобою, бо ти, скажи, мій старший брат; скажи ж мені, мій брате, поправді: чи зі своєї волі твій син сів у Бересті, чи на твій приказ? Бо якщо він це зробив на твій приказ, то кажу тобі, мій брате, не скриваючи: Я післав накликати татар, а й сам приготовляюся. Отже як мене Бог розсудить із вами, але на мені ця кров не буде, лише на тім, хто поступив не по-правді«. А Лев налякався того, бо ще не зійшла йому (зі зубів) оскома (від) Телебужиного походу й він сказав єпископові свого брата: »Син мій, скажи, не на мій приказ це зробив; та цим, скажи, не журися, мій брате, я посилаю до нього (посла), щоби мій син геть поїхав із города«. Єпископ же приїхав до Мстислава й почав переказувати братові слова, а Мстислав рад був із того. Після того Мстислав швидко післав гінців за Юрієм, князем пороським 342), із наказом, щоби його завернув; бо він був післав його навести татар на свого братанка. Тоді Юрій пороський служив Мстиславові, а перше служив Володимирові. Як це почув князь Лев, післав Семена, свого дядьковича 343), до свого сина з рішучим словом, кажучи йому: »Ідь геть із города, не наводи на край руїни; мій брат післав по татар, а як ти не поїдеш геть (ізвідти), то я поможу моєму братові Мстиславові проти тебе, і як умру, дам цілу свою землю своєму братові Мстиславові,



342) князем пороським: так Іпат., у Хлєбн.: »порусском«.

343) свого дядьковича: сина свого пістуна-дядька. /117/



а тобі не дам, бо ти не слухаєш мене, свого батька«. Отже Семен поїхав до Юрія. Мстислав же післав із ним Павла Денисієвича, бо той їздив до князя Льва і знав цілу справу. З ними післав і свого вітця духовного. А Павлові сказав: »Як уже поїде геть мій братанок, то приготов (там) для мене поживу й напій, а так само приготов і в Каменці«. Семен приїхав до Юрія й переказав батькові слова, — й на другий день Юрій поїхав геть із города з великим соромом, пограбивши всі доми свого стрия, так, що не остав камінь на камені в Бересті, в Каменці й у Більську 344).

А Павло сказав Мстиславові: »Братанок (твій) уже поїхав, а ти, пане, приїдь до свого города«. Мстислав же поїхав до Берестя. Як він вїздив до города, стрінули його горожани з хрестами від малого до великого, і прийняли з великою радістю свого пана. Берестини ж, провідники бунту, втекли до Юрія до Дорогичина, бо він їм цілував хрест на те, що їх не видасть стриєві своєму. А Мстислав побув кілька днів у Бересті й поїхав (ізвідти) до Каменця й до Більська — і всі люди дуже були йому раді. Він заприсягнув 345) людей, поставив залогу в Більську й у Каменці. (Після того) приїхав до Берестія і сказав до своїх бояр: »Чи є тут ловче? 346). А вони відповіли: »Зроду не було, пане«. Мстислав же сказав: »То я тепер накладаю на них ловче за їх бунт, щоби мені не дивитися на їх кров 347). І велів своєму писцеві писати грамоту:

»Це я, князь Мстислав, син королів, внук Романів, накладаю ловче на берестян на вічні часи, за їх бунт: зі сотки по дві локні 348) меду,



344) не остав камінь на камені: очевидне перебільшення.

345) заприсягнув: в ориґ. »утвердив«.

346) ловче: назва данини.

347) щоби... на кров: не хотів їх карати смертю.

348) локні: міра.



по дві вівці, по /118/ пятьнадцять десятків льну, по сто хлібів, по пять цебрів вівса, по пять цебрів жита, й по 20 курей, — по стільки з кожної сотки; а на горожан 4 гривни кун. А хто моє слово порушить, стане зі мною перед Богом«.

Отсе я вписав у літопис (про) їх бунт.

Зміцнивши залогу в Бересті, (Мстислав) поїхав до Володимира. Як він приїхав до Володимира, зїхалися до нього всі його бояри, старі й молоді, (а було їх) дуже багато. А князь Мстислав засів на столі свого брата Володимира на сам Великдень у році 6797 (=1289), місяця квітня в 10-ти.й день і почав княжити після свого брата, ясніючи любовю правди супроти всієї своєї братії, й бояр, і простих людей. Настала тоді велика радість для людей: і Воскресення Господнє й сядення княже (на стіл). Він жив у мирі зі сусідніми краями: з Ляхами, з Німцями і з Литвою, пануючи над своєю землею, що простягалася аж по Татарів, а сюди по Ляхів і по Литву. Тоді литовський князь Бурдикид і його брат Буївид дали князеві Мстиславові свій город Волковийськ, щоби (Мстислав) жив із ними в мирі. Тоді приїхав був і князь Кондрат Сомовитович до Мстислава, просячи для себе помочі проти ляхів, бо хотів княжити в Судомирі. Мстислав обіцяв йому (дати поміч), обдарував Кондрата й усіх його бояр і відпустив їх, сказавши йому: »Ти їдь, а я за тобою пішлю своє військо«. І як Кондрат поїхав, Мстислав зібрав своє військо й післав його, а воєводою іменував Чюдина. Так засів князь Кондрат у Судомирі через князя Мстислава, королевого сина, і при його помочі.

[зима 1288/9] Після Лестька засів у Кракові Болеслав Сомовитович, брат Кондратів, але прийшов Їндрих, князь воротиславський, вигнав його й хотів сам княжити. А Болеслав зібрав своє військо і своїх братів, Кондрата й Локотка і пішли на Їндриха 349)



349) Їндриха: в ориґ. Андриха.



до /119/ Кракова. Та Їндрих не видержав їх приїзду й виїхав геть до Воротиславля, а в Кракові лишив свою залогу — німців, своїх лучших мужів. Він обіцяв дати великі дари й волости, а самих їх (ще й) водив до хреста, щоби не піддали города Болеславові. Вони ж цілували (хрест), кажучи: »Можемо свої голови за тебе покласти, а города не піддамо«. А Їндрих лишив їм доволі поживи. Болеслав приїхав зі своєю братією, вїхав до міста, але військо не могло вїхати до города 350), бо (на них) сильно стріляли з города пороками й самострілами, тому не можна було приступити до нього (города). Отже вони стали оподалік города, обідаючи села. А часом треба було їхати далеко від города. Містичі не билися разом із горожанами проти Болеслава, лише сказали: »Хто сяде княжити у Кракові, то (буде) наш князь«. Так вони стояли під городом цілий рік, зводючи бої, але не вспіли коло нього нічого.

Того ж року князь Лев, брат Мстиславів, син королів, внук Романів, сам пішов на поміч Болеславові. Він прийшов до Кракова й раді були йому Болеслав, Кондрат і Локотко, якби своєму батькові: бо Лев був князь мудрий, хоробрий і сильний на війні, й у багатьох боях виявив чималу мужність. Лев почав їздити довкола города, (приглядаючися), щоби куди його можна добути й страшив горожан, та не можна було нікуди, бо він цілий був збудований із каменя й мав сильні укріплення — пороки й самостріли коловоротні 351), великі й малі. Після того він поїхав до свого табору. На другий день він встав і як сходило сонце рушив до Тинця. Коло нього билися завзято, мало не добули города; багатьох горожан побили, інших поранили, а свої всі були здорові.



350) вїхав до міста... до города: протиставлення »міста« — оселі »городові« — замкові. Пор. нижче: містичі і горожани.

351) самостріли коловоротні: рід самострілів.



Лев прийшов (ізвідти) назад до Кра-/120/кова, велів своїм (воякам) приготовлятися, бо хотів іти битися до города, й ляхам також приказав; так вони пішли всі (разом), підійшли до заборол і билися сильно оба (війська). А в той час князь Лев дістав вістку, що йде на нього велике військо; він приказав перервати бій і почав приготовляти свої полки, а Болеслав із Кондратом свої полки. (Лев) вислав сторожу, щоби приглянулися війську, але (виявилося, що) не було нічого: це самі лядські воєводи 352) полошили його, щоби не взяв города. А Лев побачив їх облуду й нарадившися з ними довго, післав своє військо до Воротислава воювати Їндрихові землі. Вони (пішли і) взяли без числа челяди, худоби й коней, усяких запасів, — бо ніяке військо не входило так глибоко в його землю, — і прийшли до Льва з великою честю і з величезною добичею. А Лев дуже зрадів, що його всі в добрім здоровї, а добичі багато. Тоді Лев поїхав до Чехів на зїзд до короля, бо жив із ним у Великій згоді; він заключив із ним досмертний мир. А король обдарував Льва всякими дорогими дарами й так відпустив його з великою честю. (Лев) приїхав до свого війська й його бояри і слуги втішилися ним, що побачили (знову) свого пана. Але коло города Кракова не вспіли нічого. Так Лев пішов до себе з великою честю, взявши величезну добичу челяди, худоби й коней, усяких запасів, прославляючи Бога й Його Пречисту Матір, що йому помогла.

Того ж року Бог вложив князеві Мстиславові в серце добру думку: збудувати камяну гробницю над гробом своєї баби Романової, в манастирі у святого...353)



352) лядські воєводи: як виходить із дальшого — таки Болеславові.

353) у святого...: ні в Хлєбн., ні в Іпат. не названо святого.



й він посвятив її в память праведників Йоакима й Анни /121/ і відправив у ній службу. 354) Того ж року в городі Чорторийську збудував камяну вежу.

[1289/90] Тієї ж зими помер пинський князь Юрій, син Володимирів, лагідний, спокійний, справедливий. За ним плакала його княгиня, сини його й брат його князь Демид і всі люди плакали за ним великим плачем.

Тієї ж зими помер степанський князь Іван, син Глібів. За ним плакали всі люди від малого до великого. На його місце почав княжити його син Володимир.355).





Кінець






354) відправив службу: очевидно — установив відправу завпокійних богослужень по княгині Романовій.

355) його син Володимир: на тім кінчиться Хлєбн. і Іпат.; Поґод. скінчився скорше.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.