Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Вступне слово


Від самого початку доля немовби готувала Даніела Крмана (1663 — 1740), автора «ltinerarium»-y, до неспокійного мандрівничого життя, до пригод і небезпек. То були тривожні й бурхливі часи для Європи, надто для Середньої і Східної. Турецька експансія досягла апогею, турки загрожували вже й столиці Габсбурзької імперії Відню. В самій імперії загострювалися національні та особливо релігійні противенства, вибухали розрухи і повстання.

Лютерани Австрійської імперії (а їх було багато серед угорців, чехів, словаків) шукають підтримки у шведського короля Карла XII як наймогутнішого опікуна реформаторів. На цей час Даніел Крман уже здобув репутацію авторитетного теолога, був учасником і організатором проведення євангеличних синодів, укладачем петицій, — отож на генеральному синоді 1707 року його обрано до складу делегації, що мала вирушити до Карла XII, щоб обстати перед ним за євангеличну церкву.

Так і потрапляє Даніел Крман у свою найбільшу пригоду — Полтавський похід Карла XII.

Після ґрунтовної підготовки, збирання необхідних авторитетних підписів під петицією до Карла XII Даніел Крман (з кількома попутниками, з яких найдовше залишився Самуел Погорський) 14 травня 1708 року вирушив до Могильова, де тоді була штаб-квартира Карла XII. Не знав післанець, куди заведе його ця дорога!

Мандри до Могильова (через Польщу, Східну Прусію, Литву, Білорусію) виявилися тільки початком, а далі довелося приєднатися до почту Карла XII і розділити з ним усі тарапати його української авантюри та всі злигодні втечі через Україну, турецькі володіння, Молдову...

Але Даніел Крман не був войовником, він за всіх обставин залишався, як ми тепер сказали б, інтелектуалом: його насамперед цікавив політичний і дипломатичний бік подій, а найбільше — географічні та природні обставини, етнографічні та релігійні сторони життя народів. Це і є предметом нотаток (які він робив під безпосереднім враженням, якщо дозволяли умови, наприклад, під час тривалого перебування в Гадячі, — а вже пізніше, повернувшись на батьківщину, опрацював року 1710). У цьому і їхня найбільша цінність.

Українського читача цікавитиме насамперед те, що сказано про нашу землю, нашу країну, наш народ. А сказано багато — і приємного для нас, і не дуже. Але завжди важливо і повчально побачити себе «чужими очима», погоджуючись чи не погоджуючись. Звичайно ж, погляд Крманів, як і будь-чий, мав свої суб’єктивні обмеження, зумовлені як його становищем випадкового свідка, та ще й зі стану чужого воїнства, так і його релігійними, конфесійними упередженнями. Та, зрештою, і незнанням мови народу, отож і обмеженістю спілкування, неминучими непорозуміннями.

Але загалом він прагне бути об’єктивним і доброзичливим. Цікаво, що він чітко відрізняє (а це не всі мандрівники й науковці робили!) українців («козаків») від поляків, білорусів та росіян («московитів», як їх тоді називали). Українців він називає козаками, руськими, русинами, русами (наша давня питома назва, пізніше перебрана «московитами»), але вживає і термін «український». Він усвідомлює етнографічну (і політичну!) осібність України-Козакії. Але не спромігся побачити ще величезної на той час різниці між українською і російською (московською) церквою: для палкого лютеранина всі православні однакові «схизматики»! Так само не дуже він зорієнтувався і в мовній справі, прийнявши староукраїнську книжну мову за якусь ... московсько-українську: через наявність у ній церковно-слов’янізмів.



Гетьман Іван Мазепа (1639-1709) Олія, Ориґінал у збірках на замку в Ґріпсгольмі, Швеція


Об’єктом уваги Крмана був, зрозуміла річ, гетьман Мазепа, зверхник держави «Козакії». У Крмановому образі Мазепи переплітається легенда (про любовні пригоди молодого Мазепи при польському дворі) з незаперечними свідченнями самовидця. Крман побачив мужа вельми поважного віку (понад сімдесяти літ), суворого козацького вигляду, освіченого, знавця латини, польщини й русьчини, володаря великих багатств, людину амбітну і патріота.

Відомості, які подає Д. Крман про устрій Козакії, про полкові міста, поділ козаків на українців і запорожців тощо, — загалом відповідають тим уявленням, що були усталені в пізнішій історіографії. Велику цінність являють Крманові спостереження й міркування про відносини між Козакією і Росією та Швецією, між Мазепою і Петром I та Карлом XII. У Крмана не викликає сумніву патріотизм Мазепи та його прибічників, їхнє бажання позбутися московських утисків і заручитися спілкою з далекою Швецією, яка не буде небезпечною для Козакії. Водночас він помічає і випадки ворожого ставлення українського населення до чужих їм етнічно і релігійно шведів, і так само випадки жорстокостей шведського воїнства до мирного населення. Взагалі нотатки Крмана допоможуть українському читачеві побачити, скільки горя принесла нашій землі, нашому народові війна 1708 — 1709 років, як плюндровано міста й села, грабовано людність — і то не тільки «московитами» (хоч масштаби Петрових катувань України Крман сповна не побачив), а й шведами.

Хочу відзначити одне цікаве свідчення Крманове, хтозна чи достовірне. Коли до Бендер у складі Петрового посольства прибув і новообраний (Петром I призначений!) гетьман Скоропадський, він нібито виправдовувався перед Мазепою за те, що прийняв титул гетьмана, і обіцяв, що в слушну хвилину приведе до Мазепи збунтованих козаків... Навіть незалежно від того, було саме так чи ні, це є посереднім свідченням того, що Мазепа залишався легітимним гетьманом України-Козакії і що незалежницькі ідеї та сподівання не згасли.

Що ж до самого Даніела Крмана, то з поверненням на батьківщину його пригоди не скінчилися. Третій міявський період його життя (1711 — 1729) дослідники вважають найпліднішим з погляду творчості (релігійна поезія, мемуари сім’ї Крманів, історія доугорського і угорського періоду християнства, трактат про походження словаків, видання чеського катехізису, полемічні твори тощо). Євангелична діяльність кидає його в різні кінці Австрійської імперії (побував він і в Галичині, зокрема в Дрогобичі), а його вплив на кола протестантів-реформістів змушує католицький клір вживати репресивних заходів щодо нього. 1721 року католицьке духовенство звинуватило його у зневажанні католицької церкви, угорського короля і габсбурзького роду. Згодом і цісар Карл VI зажадав ув’язнення для Крмана. У в’язниці Крман пробув майже 11 років (1731 — 1740), і помер у ній 24 серпня 1740 року 74-річним старцем.

Так закінчилося бурхливе життя одного з найвизначніших словацьких літераторів, раннього провісника словацького національного відродження, «словацького Плутарха».

Пропонована нині в українському перекладі Ольги й Григорія Булахів праця Д.Крмана (скорочений варіант) є чи не головною в його спадщині. Вона й сьогодні, через мало не триста років, являє собою не лише безсумнівну наукову цінність, — вона й просто цікава для читання кожному, вона, як кажуть, читабельна: завдяки багатству спостережень, картинності описів, поєднанню подробиць та конкретного матеріалу з міркуваннями загального характеру (моралістичними, історіософськими і, сказати б, «народознавчими»), риторичним якостям стилю. Все це добре відтворено в перекладі, який радує виразністю, природністю і пластичністю українського викладу.

Ця книга, на мій погляд, просто необхідна українському читачеві — і тому, хто цікавиться історією своєї країни, і науковцеві. Адже досі в нас про Даніела Крмана майже нічого не знали і не знають — навіть в українських енциклопедіях його прізвища немає. Тільки в давній книзі Володимира Січинського «Чужинці про Україну» (Львів, 1938; Прага, 1942: Київ, 1992) йому відведено кілька сторінок — про його українські враження.

Важливість цього видання побільшується наявністю історичного і філологічного коментаря та ґрунтовної фахової передмови видатного дослідника української літератури у загальнослов’янському контексті, зокрема українсько-чесько-словацьких зв’язків, — Миколи Неврлого (Мікулаша Неврлі). Хай це буде і добрим кроком до майбутнього повного академічного видання важливої історичної пам’ятки.



31.01.99

Акад. Іван Дзюба






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.