Попередня     Головна     Наступна (Частина II)




Даніел Крман

ПОДОРОЖНІЙ ЩОДЕННИК
(ITINERARIUM, 1708 — 1709)





[Відсутні фрагменти тексту додані до цього електронного видання за публікацією «Малоизвестный источник по истории Северной войны // Вопросы истории. №12 (1976). — С. 93–113».
...Вийшовши з Нейштадта, ми цілий день йшли через ліси і 1 серпня щасливо прибули до Вільни, столиці Литви. Перш ніж увійти до міста, ми були змушені чекати на один візок з Данціґа, в якому везли вино до шведського табору. Однак через труднощі шляху і віддаленість цього табору ці вина були доставлені до Вільни. Місто розташоване в лісах, якими оточене з усіх боків. Зі східного боку воно має замок, із заходу — великі передмістя, оточене стіною, колись мало найбагатші будівлі, але під час пожежі 1703 р. було сильно зруйноване. Є в ньому Академія Єзуїтського ордену, при ній — чудова базиліка і багата крамниця пахощів. Сусідить з цією базилікою розкішний будинок великого литовського князя Сапіги. Є й багатолюдний ринок. Євангелісти мають там свого пастора і храм, але їхній пастор поза храмом і власним житлом не перебуває в безпеці і тому змушений ходити по вулицях переодягшись, щоб не бути поміченим студентами Академії Єзуїтського ордену. Ми знайшли притулок у будинку, що знаходився напроти князівського палацу, до якого в цей час з'їхалося 25 татарських возів, що повинні були доставити у шведський табір вино, горілку й інші продукти...

Потім ми прийшли в інше місто, під назвою Упировичі, де під відкритим дахом постоялого двору ми провели ніч під дощем. Бажаючи купити що-небудь із харчів, я став обережно розпитувати жителів, чи не лютує в них зараза. Я зрозумів, що в будинку, сусідньому з нашим постоялим двором, усі лежать мертві. У цей же день власника його було поховано...

З Великого Бобра ми йшли три милі по селищу Словіни, у якому насамперед помітили дерева і литовські плоди, що хоча й були кислими, однак їх жадібно поглинали татари і наші візники. Примітно, що в таких великих лісах, по яких йшли до Литви, ми не бачили ні птахів, ні зайців, а в містах і містечках не бачили садових дерев, що може навести на думку про недбайливість жителів. Будинки їх відстоять друг від друга на чималій відстані; у даний час вони зовсім не мають парканів; дахи в них засипані землею, а зверху покладені або жержинами, або соломою. Підлоги в них вигнуті, складаються з трьох рядів обаполів, з яких у середині один ряд піднімається, інші з того чи того боку знаходяться трохи нижче...

Цього ж дня ми прийшли до містечка Павловичі і переночували біля цвинтаря під відкритим небом. Ми помітили в Литві, а згодом й на Україні, що цвинтарі знаходяться поза селищами, на якому-небудь піднятому чи окремому місці, прикрашеному високими березами, без сумніву, у наслідування іудеям, яких колись ховали в садах і під деревами. Ми також бачили в деяких місцях у гаях поховання знатних осіб біля тракту в споруджених з колод невеликих склепах. Особам нешляхетного походження до голови і до ніг кладуть на поверхні землі два великих камені, деяким установлюють хрест із невеликого деревця зверху могильного каменя, іноді могили прикрашаються квітами.

Наступного дня ми прийшли до Тетерина через ліси, що наводять страх через свою пустельність. Нещодавно ми почули в Словінах, що цими днями був узятий до полону Каніфер, волоський генерал, і з найближчого містечка був відведений до царя. Говорять, що цар відправляв там суд і був веселий і люб'язний... Угледівши Могильов, ми заночували під відкритим небом, без води, без сіна і з найбільшою небезпекою для життя... Наступного дня, 16 серпня, ми увійшли до міста Могильова. Це місто має глибокі рови й оборонні укріплення. Є біля нього і великі передмістя, хоча саме місто невелике.

...Цього самого дня (20 вересня) ми перетнули кордони Московії, дійшовши до московитського міста Мигновичі, розташованого між Смоленськом і Мстиславлем. Там ми почули, що Мстиславль спалено царем. Коли ми досягли відкритих полів, зупинилося все наше воїнство. Була ріка (Вяхра?), через яку московити хотіли зашкодити нам переправитися, але дарма. Король Карл, примчавшись до своїх полків, швидко взяв з однієї команди одного, з іншої двох воїнів, а також, маючи при собі тридцять воїнів, напав на московитські полки. Боролися запекло. Королівський кінь був убитий, тоді король зстрибнув на землю і, хоробро направившись уперед, подолав велику відстань. Там були вбиті генерал-авдитор Гол та Розенштерн, а король, спритно схопивши коня Гола, уже без вершника, швидко поскакав. Кінець додатка. — litopys.kiev.ua]


...Не була помилковою вістка, що до графа Піпера від козацького воєводи Мазепи принесли листа, котрим запрошено короля Карла до Козакії, 1 та що граф Піпер цю дорогу радив королеві, обґрунтовуючи це тим, що до короля могла б приєднатися уся Козакія, яка його зголоднілим військам забезпечила б достаток продуктів і вояків, що їх легко було б завербувати за гроші, про які козаки мріють. Але граф Ренскельд, здається, від цієї дороги з важливих причин відмовляв і начебто пропонував дорогу на Смоленськ до ріки Двини. Він думав, що після визволення Двини від московських гарнізонів королівське військо мало би досить товарів з Риги, яка підпорядковувалась шведам. Казали, що Смоленськ був настільки охоплений панічним страхом, що про свою здачу шведам думав скорше, ніж самі шведи. Їх охопила жадоба привернути на свій бік козаків і Козакію, що була вельми врожайна і бойова. Вірилось, що до короля Карла перейде двісті тисяч вояків.

Отже, ми поспішали цілий день і цілу ніч аж до виснаження коней. Можна було бачити, що багато чистокровних коней, змучених довгим бігом, впало на землю і з вершників стали піхотинці. Можна було помітити, що багато возів було поламаних, і чулись різні здогади вояків про це нестримне повернення. В кінці йшла королівська артилерія, супроводжувана кавалерією, яка замикала шеренги. На неї напали більше грізним криком, ніж рушницями, калмики. Але між ними не знайшлось нікого, хто б відважився затримати постріл шведської рушниці. Ми одначе пройшли Колоджином, де на пагорбі стояла церква, в сусідстві з якою було декілька домів, спалених москалями. Ми вернулись до Пацкова ще й тому, що полк тілесної охорони, в якому їхав і наш віз, рухався дуже швидко, а зморених коней треба було трохи нагодувати. Трапилось, що ми відірвались від цього полку, блудили по горах і змушені були притримуватись Майєрового полку. З ним дійшли до села Глубики, де я в дітей якоїсь матері, що, здається, захворіла від страху перед шведами, купив за кілька копійок багато редьки. Копійка — це московська срібна монета, рівна польському півтораку. Тутешня редька була просто пожитком, і ми смакували ту найдешевшу страву, що була нам тепер і пізніше доступна.

Долинами й лісами ми повернулись до Молятичів, звідти через верхи, порослими горохом та іншими зрілими струковими, дійшли аж до перекритої новим мостом ріки, яку нам було вможливлено перейти одними з перших. Глибокої ночі ми попали до якогось довгого села, на яке після нашого відходу напало кілька московських полків, що їх відігнала менша кількість шведів. Носились чутки, що зі шведського полку Гйєльма полягло в цій битві двісті вояків, а москалів тисяча.

29 вересня, саме на свято св. Михайла, дійшли ми до дуже великого міста Кричів, поділеного на три частини, з яких у одній з них на підвищеному місці стоїть дерев’яний радзивилівський замок. Тут є також чимало православних [руських. — ВИ. №12 (1976). — Прим. litopys.kiev.ua] церков. Один піп навчив мене тут [руської. — ВИ. №12 (1976). — Прим. litopys.kiev.ua] азбуки. Ми переночували в якомусь городі, в сусідстві з яким був будинок, що його сплюндрували наші слуги. Зранку наступного дня ці злодії мусили на мій наказ заплаканим жінкам усе повернути. Злодії були мешканцями Риги з Литви, вони звикли красти, лаятись і ненаситно жерти. Сам народ іронічно називає себе «Ундойч» 2. Коли одна з жінок побачила своє простирадло, зросила його сльозами і, розпачливо співаючи, його витягла, її невиразні слова годі було зрозуміти. Потім вона переді мною кілька разів аж до землі вклонилася. Я вперше тоді побачив цей звичай.

30 вересня, тобто в сімнадцяту неділю св. Трійці, ми перейшли через ріку Сож, на ній було два нові мости і текла вона до Кричева. Таким чином ми пройшли до 18 миль широких гір і до обіду дійшли до малого села, що звалось Костюковичі. Хоча полк, який ішов попереду, вже відійшов, а дальший ще не прийшов, ми все ж таки більше години просиділи посеред села, оточеного з усіх боків темними горами. Нам здавалось, що жодна небезпека нам не загрожує. Посеред гір є ще інше село, менше від першого, зване Каничів, в якому мене пан граф Піпер через посередництво придворного священика Юрія Нордберґа запрошував приходити до стола Його Ясновельможности. Наприкінці лісу було третє село, до якого нам скриті в горах козаки принесли хліб, сир і яблука. Дістали ми теж сир і велику паляницю хліба, якою харчувались кілька днів. Тут ми придбали також гуску, яку пан Погорський обскубовував чимало годин, присмажуючи її на відкритому вогні. Вона цілком почорніла й засмерділась, але й так нам смакувала. Це було 3 жовтня.

Наступного дня ми увійшли до торф’яної місцевості, де застряло багато возів; наші, на щастя звільнились. В суботу, тобто 6 жовтня, ми подолали ці гори, дикість яких тяжко описати будь-яким пером. Всі полки не тримались однієї дороги, але ввійшли до Козакії трьома шляхами. В багатьох місцях зголоднілі вояки мусили зрубувати дерева й на довшому відтинку пробивати собі дорогу. Час від часу дорога була настільки вузькою, що віз через повалені дерева не міг проїхати, їх треба було відсунути або порубати. Багато було змордованих коней, котрі ледве могли йти вперед, а не те що тягти завантажені вози. Коли загруз один віз, інші мусили зупинитись, бо ж, оскільки пробували обійти, діставались до більшої біди й затримувались ще більше. Вершники, одначе, гнали коней і через найгустіші зарості, що були по обох боках обозів. Виникали часті крики, сутички, прокльони, коли один не хотів або не міг уступитись іншому. Обозники лаялись, оскільки хтось інший затримував. Коней немилосердно частували палицями. За цих 14 днів здохло кілька сот коней, інші були настільки зморені, що ані стояти, ані їсти не могли. Час від часу ми дивувались жорстокости шведів і литовців, що так чинили з кіньми.

З цих гір дерева відвозяться аж до Риги, бо ж вони настільки високі й товсті, що можуть бути і для найбільших кораблів. Дотепер я таких високих і рівних дерев не бачив. В приморських затоках з них виготовляють щогли, а одна така щогла коштує в Ризі 150 талярів.

Вибиваючись із гір, дістались ми до великої ріки, через яку був міст. Близько сіл Високе, Симонівка і Шеверди прийшли ми до троїстого села Дроків, в якому ми поховали майстра Маґнуса, що недавно в горах захворів. Був це чоловік милий, говірливий і, завдяки своєму язикові, став відомий поміж вельмож і навіть самому королеві. Він теж листувався з різними людьми. Зате був, одначе, безсоромний і пристрасний читач «Соломонової голубки» — магічної й богохульної книжки.

У Дрокові ми пробули 14 днів, хоч, правда, натягнули шатро під голим небом і перетерпіли вельми сильний мороз. Немалий хаос спричинив шведам генерал-майор Лаґеркрон, котрому король наказав іти просто на місто Стародуб, яке на наказ Мазепи було готове здатися. Лаґеркрон з прямого шляху збився й заблукав. Прийшов до нього пізніше, коли воно вже мало новий московський гарнізон. Відчутна була теж поспішність короля в переходах через гори, бо ж коли б король залишився на другому боці гір ще бодай два дні, міг би з’єднатися з генералом Левенгауптом, що ось-ось підходив з дванадцятитисячним військом і з навантаженими всяким товаром возами. А оскільки це не сталося через те, щоб москалі не ввійшли до Козакії скорше, ніж шведи, цар 18 жовтня з усією своєю армією напав на графа Левенгаупта, котрий біля міста Шклове перейшов через Дніпро і дістався аж до ріки Сожі. Граф натискові царя три дні героїчно протистояв, але тому, що не мав усі полки разом, бо ж, здається, два відрізані вернулися до Риги, всі вози обозу, що їх було аж сім тисяч, дістались до рук москалів. Гармати москалі вкидали до води, більшість вояків впала в бою, а сам граф Левенгаупт із шістьма полками, перемагаючи дві глибокі й широкі річки, що на них були мости, згаданими горами поспішав до нас. Він, одначе, доки не дійшов до короля, не міг довідатись, де він є зі своїм військом. Ми вірили, що з ним прийдуть продукти, напої й одежа, але він — нещасний — прийшов з порожніми руками і був вельми пригнічений несподіваними змінами. Говорили, що він сам у цій баталії утратив шістдесят тисяч злотих. Яку, одначе, втрату мали інші офіцери, купці й маркетани? 3

9 жовтня, коли шведи відзначили свято св. Михайла, після служби Божої запросив нас граф Піпер на обід, на якому були теж пан Гермелін, пан генерал-майор Майєрфельд, родич графа, і доктор Мальмберґ, пан Клінґенст’єрна, пан військовий суддя Лілієст’єрна і я з другом своєї подорожі. І місцем, і всяким родом послуг відзначував мене граф, піднімаючи після обіду за моє здоров’я келих доброго токайського вина, підкреслюючи цей тост нюрнберзьким здоров’ям. Коли, одначе, я цю загадку не зрозумів, доктор Мальмберґ з Клінґенст’єрном, що сиділи біля мене, пояснили мені, що нюрнберзькі купці, подорожуючи, випивають за звичкою за здоров’я своїх жінок. Вони просили, щоб я цей келих випив одним тягом. Він вміщав, одначе, лиш дві-три ложки. Коли б я не випив, пан граф подумав би, що я не згадую його дружину сердечним почуттям, бо ж не хотів за один раз спорожнити келих, поданий мені за здоров’я його дружини.

Наступного дня ми почули, що між паном Піпером і паном Ренскельдом була тяжка перепалка, бо ж граф Піпер радив королеві ввійти до Козакії, хоч це загрожувало великими труднощами для війська, навіть смертю для багатьох. Король між тим наблизив своє військо до сусіднього міста Мґлинь, і хоч його мешканці спочатку чинили йому досить сильний опір, побачивши, що справа програна, втекли одної ночі до гір. Король тут здобув усяке їство й питво, а на пам’ять наказав збурити міські вежі. Від пана Мартіні, мадяра з Модрої 4, прапороносця шведів, дістали ми в подарунок окутий залізом віз і двоє коней. Його віз нам знаменито служив усю зиму.

Після двох тижнів ми за сильного морозу 21 жовтня вирушили далі. Через півмилі зупинились на якійсь рівнині, оточеній з усіх боків горами. Біля лісу був там якийсь дім, і ті, що до нього ввійшли, були біля півночі стривожені селянами, які ховалися в лісах. Ми, одначе, недалеко хижки відпочивали під возами, що були прикриті розпростертим шатром. Але ж як могло нас врятувати від страшного морозу полотно?

Вранці хотів я купити пляшку горілки, але був тричі обдурений. Тут був ризький громадянин [городянин? — Прим. litopys.kiev.ua], котрий пообіцяв принести її від якогось сусіднього купця. Але цей приніс меншу мірку і третину затримав для себе. Коли вертав мені решту грошей, був при цьому його приятель, який заховав між пальцями кілька копійок чи півтораків. Я це побачив, але вирішив краще мовчати. За три ринських роздобув я пляшечку, до якої не ввійшло навіть півміри, яку вживають у тренчянській столиці 5.

22 жовтня ми пройшли чверть милі через гори, дороги в яких, зарослі лісами, треба було прорубувати. Це робили вояки. Знову нам довелось переночувати в заліснених горах.

Тут був якийсь капітан, званий Ґевальтіґер, що був здеґрадований у своєму званні. Він взяв на свій віз якогось вмираючого молодика і, хоч сам не мав слуги та що хоч кілька ночей його окрадали злодії, всю вину складав на Бога, якого жахливо лаяв, кажучи, що він панує несправедливо та що все, мовляв, діється за абсолютним призначенням долі. Він сам, мовляв, жив побожним життям, але не мав ані одного слуги і мусить сам ним бути. Цей фарисей, котрого я з цього приводу кілька разів вилаяв, приготував для того молодика яму, за що я його похвалив. Всі інші, одначе, говорили, що цей капітан був для мертвого милосердним не зі щирого й християнського почуття, але тому, що хотів його гроші та інші речі. Казали, що таке почуття називається шведським воєнним милосердям.

23 жовтня, після покорення дикого трьохмильового лісу, ми прийшли до Костеничів, звідти до села Білан, де побачили по обох боках шляху майже сто могил. Були вони не такі як всюди, але далеко від королівського шляху. В минулих століттях з цього войовничого народу були саме тут поховані сотні тисяч впалих у бою людей. Подібні могили побачили ми й біля рік, де була переправа. Пан граф Піпер сказав, що бачив такі самі, додаючи, що військовий перехід через ці вісімнадцятимилеві широкі гори є небезпечний, та що їх без втрат не здолали війська інших королів, лиш тільки короля Сігізмунда, Стефана Баторія і нашого Карла.

Місто Костеничі було москалями випалене. Залишилась лиш церква, монастир і декілька домів, біля яких ми за вельми сильних морозів пробули ніч. Підняв нас з лісів королівський наказ, змушуючи продовжувати дорогу аж до дванадцятої години ночі. Тут ми почули, що в щетинського купця Генріха Рінтельна польські слуги украли триста талярів і втекли до ворога.

З Біланів ми скоро дійшли до села Юрковичі, де відпочивали на городі якогось шляхтича. Нестерпний мороз змусив нас пошукати квартиру. Генерал-квартирмайстер, будучи ще скорше пожаданий придворними духовними, надав нам помешкання спільно з генерал-візмайстером. Не хотячи бути тягарем для злого чоловіка, ми радше хотіли зайняти якийсь порожній, але теплий будиночок. Що значить прийти з великого морозу до теплого дому пізнали ми аж тоді, коли відчули, що всі наші сили відновлюються.

Наступного дня через село Понурівку дійшли ми до Межінок, де нам було надано добре мешкання. На третій день ми звідти рушили до міста Стародуба, яке мав зайняти генерал-майор Лаґеркрон, який був туди надісланий раніше. Так дійшли ми до вельми великого села П’ятовське, в якому в одній частині розквартирувався Найясніший король, у другій — польовий маршал, у третій — інші вельможі разом із нами. Звільнила нам місце школа, з якої ми у двадцять першу Троїсту неділю, тобто 28 жовтня, рушили до Стародуба. Ще ми не пройшли й півмилі, як наш слуга, що керував возом, зі стрімкої гори перевернув його і я, закутаний у плащ, полетів коміть головою. При цьому паді я відчув біль серця, спричинений ударами складених на ньому рук. Цей біль тривав кілька тижнів.

Під горою було мочаристе місце, а на другому боці було видно метушню калмиків, які в тумані, який їм вельми сприяв, гострили зуби на шведські вози. Місто було довше, ніж чверть милі, оздоблене церквами. Якийсь шведський вершник, бажаючи випробувати геройство калмиків, рушив їм назустріч, але вони при нападі використали довгий об’їзд, і скільки разів швед наступав на одного калмика, стільки разів той другий, пришпорюючи коня, відступав.

Залишивши місто ліворуч, їдемо через гірки по п’ятах королівського двору. Щойно, одначе, ми вийшли на відкрите поле, побачили, що передні вози надто поспішають, а за ними королівські на якийсь час зупинились. Їдемо єдиним нашим возом і, відділені від передніх і тих, що за нами, раптово бачимо, що галопом навпроти нас скаче яких двадцять калмиків. Що робити? Догнати інших ми не могли б, бігти назад до своїх було би теж небезпечно. Наш кучер не звик керувати возом в запряжці, а ворог не був далеко від пострілу рушниці. Але в біді допоміг Бог. Він додав кучерові сил і той — проти нашого сподівання — гнав коней якомога швидше. Я при цьому, підбадьорений співмандрівником, піднятою палкою замість рушниці, наганяв страх на ворогів. Але вороги, побачивши, що королівські війська приходять нам своєчасно на допомогу, перестали нас переслідувати. Ці королівські вояки називаються Einspänniger zur Bedeckung 6.

Уникнувши небезпеки, ми радо заспівали: Дякуємо, Захиснику наш, за охорону. В цей день Ти нас доглянув, зберіг від ворогів і т.д.

Але це ще не був кінець нашої біди. Нам треба було подолати мочарисько, де під вагою старих і переповнених возів і ними глибоко занурених у мул дерев затримався на пару годин один віз, а ми, всі останні, мусили зносити дикий вітер, доки вояки визволили цей віз з мулу. Деякі вершники, зробивши пару кроків поза кепсько утрамбованою дорогою, поспішили й загрузли глибоко в болоті, довго не маючи змоги зрушити ані вперед, ані назад.

Біля десятої години ночі дійшли ми до якогось села, де роздобули чимало соломи, а від ризького капітана Федора — буханець недопеченого й вельми чорного хліба, котрий одначе зголоднілим знаменито смакував. Мені, правда, недавня недуга відібрала легке ожиріння. Це посилило апетит і таким чином смакувало мені все, що було під руками. Коли б я перед тим з’їв трохи більше капусти, гороху, буряків, редьки, риби, а ще й свинини, мусив би зносити біль шлунку. Довелось переконатися, що Божа доброта поборює слабкість природи.

Вранці 29 жовтня ми входили до довгого села Білоруча, де дістали добрий нічліг і в домі знайшли багато овець, гороху, городини, муки й струковин, котрими ми протягом двох днів харчувалися, взявши трохи гороху з собою. 1 листопада нам довелось переночувати серед гір без вогню через обледенілі дерева, котрі не могли запалитися. Під сильним вітром не могли ми довго ні стояти, ні лежати. Він нам обпікав обличчя, пронизував усю істоту, не допомагали навіть часті ковтки паленки. Цей мороз вельми зашкодив нашому здоров’ю.

Ясної днини ми вирушили через гору й мостик, котрий нас трохи затримав. Подолавши тримильний верх, дійшли ми 2 листопада до Угродку, тричастинного села, де дістали разом з генерал-візмайстером помешкання.

Увечері 2 листопада мої супутники грали в карти, хотячи так задобрити генерал-візмайстера, котрий їм нагадував за помешкання. До мене приєдналося більше гравців. Один з них був вельми добрий. Своїм шахрайством візмайстер видурив понад тридцять золотих. Пізніше всі казали, що будуть уникати його товариства, щоб не оплачувати так дорого теплий відпочинок.

3 листопада через село Хмелинка прийшли ми до Ларинівки, де в якімсь шляхетськім домі натрапили на велику бочку не зовсім доброї горілки, яку продавали за досить низьку ціну. Нею ми наповнили всі свої пляшки й пізно вночі прийшли до якогось села, де селяни напали на шведські вози. Шведи їх калічили, а нам дісталась у одного з них корчма.

Спершу нам попались на очі дві жінки. Коли дістали від нас гроші, принесли нам кілька яєць, котрих ми не бачили вже п’ять місяців. А тому, що ми вже раніше повчились, що це покоління смертників охоплене тугою за сріблом, дали до рук настрашених жінок і їхніх дітей більше грошей, наказавши їм, щоб були добрими й для інших. Потім нам показався ґазда, що мав перев’язану голову й закривавлене лице. Він, принісши таким привітним гостям трохи горілки, взяв подані гроші. Коли відійшов, за його прикладом пішли ті дві жінки, залишивши нам своїх малих дітей. Перед тим ми їм сказали, що з такими дітьми не знаємо що робити, лиш те, мовляв, що їх ніжно доглянемо. Їм здавалося, що будемо з ними грубо поводитись або що їх візьмемо до нашого табору. Ті, що мене послухали й побачили, що були ошукані, обікрали наступного дня яму, що була поруч дому. В ній цей ґазда мав полотно, сорочки, козацьку шапку, що її потім Гаасові продав якийсь пан, хотячи мати свою частку з єгипетської користі.

Після сходу сонця, в двадцять другу неділю після св. Трійці, коли всі інші рушили, ми більшу частину дня залишились у нашій корчмі, не бажаючи нічого знати про небезпеку, що її могло б нам спричинити хоч би двоє озброєних селян. Один з нашої дружини, на ім’я Маєр, залишений своїм спільником Ґрундом для купівлі горілки, що її там було чимало, до нас уже не вернувся. Напевно, козаки його вбили. Він мав одежу, оздоблену золотими шнурами й невідповідну ні для його стану, ні для подорожі. Був це, отже, бідний чоловік. А цю одежу з чоботами, оздобленими блискучим золотом, купив досить дешево. Щоб його гонор позначився на його одежі, брав її для щоденного вжитку. Ніщо йому не перешкоджало — ані наші відради, ані живі приклади шведських вельмож. Ті, якраз, окрім деяких випадків, коли хотіли відзначити маєстат свого короля, одягалися у ворожій країні якнайдешевше, наслідуючи приклад свого короля.

Того ж дня дійшли ми до Новгород-Сіверського, головного міста північноукраїнського воєводства. Крім невеликого поєдинку з московським гарнізоном, не могли ми нічого особливого помітити. Трохи від нього показалась нам бруківка, що збігала з вельми стрімкої гори до розпростертої внизу рівнини. Коли ми помітили, що передні вози не можна було нічим гальмувати, разом з іншими почали шукати безпечніших шляхів. Уникаючи Скілли — натрапили на Харібду 7. Коли ж ми попробували спустити віз густими кущами, він зірвав коней і одного з них, що впав на землю, затиснув між густі дерева, з яких гурт наших людей ледве міг його витягнути. Коли цей віз звідти витягли й хотіли оволодіти ним без коней, лиш ручним керуванням, він дишлом ударив свого пана й поранив йому ногу. Деякі фурмани, побачивши, що вози прудко з’їжджають, а потім і перевертаються, скидали речі, що їх везли, на землю, боячись, щоб їх не зривала з місць їхня вага, хоч і так не були певні у їх безпеці. Коли вже день кінчався, кожний хотів скорше прийти до помешкання першим.

Найясніший король, залишивши сутичку з вояками, наздогнав наш віз і на якийсь час зупинився, зосередивши на мені свій зір. Через шапку, яку він вперше тепер взяв на голову, годі було його пізнати. Коли нарешті ми його пізнали, зняли свої капелюхи, а він, усміхаючись, відійшов. Ми, одначе, перемігши недавню незгоду, глибокої і темної ночі дійшли аж до села Гірки. З огляду на те, що годі було пройти вузькою дорогою, переповненою багатьма возами, переночували ми під голим небом на початку села, поблизу наповненої соломою стодоли. Ми зайняли призначений для нас будиночок і пробули тут від 5 до 10 листопада, щоденно слухаючи вибухи гармат, якими москалі намагались затримати переправу шведів через Десну.

Саме тоді прийшов Ясновельможний князь козаків Іван Мазепа з невеликою кількістю свого легкого війська. Його відвели до короля Карла, де в його тутешній резиденції відбулася авдієнція і обід. Був це день 8 листопада, пам’ятний його приходом і прийняттям. Згадаю при цьому подію, про яку я згодом довідався з різних джерел і від різних людей.

Іван Мазепа в своїй молодості служив при дворі польського короля у якогось визначного королівського міністра, який його застукав при перелюбстві з його дружиною. За це його вкинули у велику бочку, наповнену текучою смолою. Коли його витягли, вкинули до пір’я, яке цупко обліпило все його тіло. Потім його, оберненого обличчям до хвоста, посадили на коня, зв’язавши ноги під кінським черевом. Так він, подібний до огидної потвори, промчав на коні дев’ять миль, аж поки його не занесло до якогось знайомого йому шляхтича. В нього він випросив одежу і, зганьблений, поїхав не до Польщі, в якій родився, а до Козакії, яка прославлена істориками як пристановище злочинців, злодіїв і найстрашніших розбійників. Але тому, що він був шляхетського духа, Царська Величність, після смерті його попередника, призначила його воєводою козаків 8.

Муж цей є більше 70-ти років, має мужнє обличчя, створене для козацького генія. Говорить латинською, польською й російською мовами, володіє великими багатствами, котрі назбирав з платні Царської й польської Величності, як також зі своїх великих прибутків і з щорічних податків своїх підданих. Бо ж і вся Козакія належить на все життя цьому воєводі. До числа своїх придворних він вибирає кращих зі своїх підданих і з власної волі дає до вжитку міста й села. Від інших, одначе, він сам приймає податок за ужиток і від кожного орендаря бере щорічно один, два, або й більше польських золотих. У всіх містах і визначніших селах він має свої курії, 9 господарства, пивні й винні корчми.

Півстоліття до того козаки всіх своїх начальників і земських панів, а також жидів і духівників Ісусового Товариства, які їм поступово відбирали церкви, повбивали й оголосили себе вільними, навіть коли після страти їх воєводи у Варшаві рукою ката польська республіка з ними твердіше поводилась, утікали до царя, а на призначеного воєводу перенесли все право побитих панів. Цей, одначе, узаконив полковників, які називаються «полковники», а з них одні «городові», звані так згідно з фортецею, як: стародубський, чернігівський, сумський, ніжинський, охтирський, лубнянський, переяславський, прилуцький, гадяцький, полтавський або український, миргородський, чигиринський, уманський, торговицький, брацлавський, білоцерківський, паволоцький, кальницький, могилівський поблизу Татарії. Інші є добровільницькі, як хведківський, кожухівський, Синиця, Танський і Ґалаґан, котрий був спершу воєводою запорозьких козаків — людина вельми багата, що поселилась у Чигирині й дістала сучасного наступника на ім’я Кошовий 10.

Все це складає положення Козакії, яка починається на Волині й Поділлю і поширюється через обидві ці провінції аж до ріки Дніпра, тобто Бористену, а від нього забігає аж до смоленського воєводства через північносіверське, довжиною більше 180 польських миль. Її головою й метрополією є Київ — місце перебування митрополита, який бореться за першість з митрополитом московським і буває затверджуваний константинопольським, олександрійським і єрусалимським. Після Варлаама Ясінського наступив року 1708 Йоасаф Кроковський, митрополит Київський.

Козаки одначе діляться на українських, на т.зв. запорозьких, бо живуть «за порогами», за так званими місцями, на котрих мусять переправлятися через Дніпро на своїх човнах. Ці запорожці займають понад тридцять миль і мешкають на берегах Дніпра, який утворює там найбільше островів. Їхньою метрополією є Січ, пограбована й спалена москалями після союзу козаків з шведським королем. Козаки діляться теж на бугоминських, що є сусідами з рікою Буг, на донських, які мешкають біля Дону і подібні на татарів. Оскільки запорожці самі не мають жінок, їм заборонено затримувати будь-яку жінку більше одного або двох днів, щоб, само собою, могли бути напоготові й відважніші у війнах. Це мають від амазонок, котрі колись мали своє королівство недалеко від цих країн.

Запорожцям, одначе, дозволяється відвідувати жінок, оскільки мають їх подальше від Запоріжжя, але до нього приводити їх забороняється. Навіть через нестачу жінок не грозить цьому роду небезпека, бо ж приплив різного роду приблуд із сусідніх країв постійно зростає. Коли, отже, через різні провини такі люди не можуть ужитися на батьківській землі, Запоріжжя їх приймає з гарячими обіймами, їхньою мовою ці козаки говорять: козаки українські, запорізькі, бугоминські, донецькі, воєвода котрих зветься Некрасов 11. Козацькі вояки називаються «сердюки» 12.



Мазепа з гравюри Ґалаховського


Але повернемось до Мазепи. Він прийшов до короля з малою кількістю вояків, які замість прапора несли довгу жердину, верх якої був оздоблений позолоченою кулею з великою кінською гривою. Це була хоругва воєводи, інші були менші, частково з кулями, частково з шовку, котрий був означений знаком хреста, але згадані гриви вже не мали. Після авдієнції Мазепа сидів за столом з Найяснішим королем, який сам зайняв один бік довжелезного стола. На другому боці стола, праворуч від короля сидів Мазепа зі своїми вельможами. Їх було, здається, десять. Між ними був сестрінок Мазепи, маршал Войнаровський, що займав лівий бік проти Мазепи. Під час майже годинного обіду Королівська Величність не промовила ані слівця, вони, одначе, між собою двічі вчиняли гармидер. Було чимало шведських міністрів, які хотіли бачити Мазепу.

Коли закінчився обід, король, заохочений новиною, попросив принести мазепинську хоругву. Мазепа, одначе, відійшов до своїх частин, розташованих в сусідніх, переповнених шведами місцях. Він з великою небезпекою вирвався з московських рук, хоч цього хитрого лиса нелегко було піймати до пастки. Маючи в собі польський дух, він більше бажав добра полякам і шведам, ніж москалям, хоч це чудово приховував. Після недавньої перемоги, здобутої над графом Левенгауптом, удаючи радість, наказав своїм гарматам на честь Царської Величності стріляти стільки разів, скільки випив чарок вина за здоров’я Царського дому. Між своїми придворними Мазепа мав одного шведа, котрого випробовував різними жартами. Коли ж переконався, що він своєму королю вірний, вшанував його чаркою за здоров’я шведського короля, перевірив, чи хоче йому вірно служити і, взявши в нього присягу, надіслав його до короля Карла.

Щоб, одначе, не викликати у царя супроти себе підозріння, що й так уже розійшлось між людьми, післав до царського двору свого сестрінка, польового маршала Войнаровського. Коли той зголосився на прийом до Шереметьєва, був прийнятий й почув, що для нього й для воєводи Мазепи та його прибічників уже підготовлено кайдани. Войнаровський, як тільки зник йому сперед очей, негайно почав у темряві ночі втікати, дійшовши щасливо до шведського табора. Виправдовуючи цей нерозважливий вчинок свого сестрінка, Мазепа зараз же надіслав цареві листа. Скликавши між тим приблизно тридцять надійніших полковників, він у них запитав: що треба робити і до кого хочуть вони приєднатися? Цар, мовляв, усі їхні вольності порушив: наслав до козацьких фортець московське військо, кожного року вимагає більшу кількість коней, відмовляється давати козакам обіцяну плату, відторгнув перед трьома роками три полки, які були до Козакії приєднані з Воротинського воєводства. Навпаки — від шведського короля, що перебуває вельми далеко, їхнім вольностям нічого не загрожує. Можна навіть думати про їхнє поширення. Король Карло ретельно дотримує своє королівське слово, їх не хотітиме залишити, оскільки приймуть його зверхність. Він дотепер постійно перемагає, а він — Мазепа — є вже на порозі смерті, але хоче всі свої сили і всю свою кров пожертвувати на спасіння своєї Козакії. Після цього всі з великою відповідальністю приєднались до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли.

Між ними був, одначе, один зрадник 13, котрий негайно таємно подався до царя, хотячи повідомити йому про все, що сталося. Мазепа, бажаючи випередити його зраду, пише цареві повного відданості листа. Просить його дати наказ щодо того, чи має дальше вичікувати, або чи має рушити проти шведів. Цього листа віддав він котромусь зі своїх вірних слуг, наказавши йому якомога перегнати зрадника. В той час, коли зрадник гарячково списував мазепинські акти, його випередив з листом посланець Мазепи. Після доносу зрадник був катований, але й після мук цей перебіжчик твердив, що Мазепа зрадив. Його, одначе, мучили і вдруге. Не дочекавшись перевірки, його мучили і втретє. На цей раз все раніше сказане він заперечив. Ця його поведінка викликала ще більшу підозріливість у царя, який ще раніше знав, що цей перебіжчик злий на свого воєводу Мазепу, який вчащав до його жінки 14.

Таким чином нещасний зрадник був відісланий назад до воєводи, який дав наказ стяти йому голову. Коли після Мазепиного переходу до короля була доведена його правота, Царська Величність заопікувалась його жінкою й дітьми, а замок Мазепи наказав цар спалити. Інші міста, а головно Білу Церкву, де знаходились скарби Мазепи й багатьох козаків, було оточено царськими військами. Наказ був виконаний скорше, ніж очікувалось. Міста Мазепи дістались цареві. Самого Мазепу цар замінив стародубським полковником Скоропадським, а Мазепине ім’я, прибите на шибениці, було — якщо вірити чуткам — позбавлене честі у всій Московії і Козакії.

Ми між тим 10 листопада рушили з села Гірки через село Ігнатівку, де побачили чимало мазепинських вояків, які спостерігали за шведами, що відпочивали. На сусідній гірці ми побачили дерев’яну церкву й монастир, оздоблений кількома чудовими вежами. Подібного до нього зовні ми ще в цих краях не бачили. Того ж дня ми через мочариська й гори дійшли до якогось села, де нам треба було чекати цілих шість днів. Але через те, що шведська Королівська Величність стягла сюди свої частини, не могли ми вимагати помешкання. Довелось по-військовому зробити солом’яні будки, що були подібні до свинських.

Тут ми знайшли пана Сільтмана, посла Королівської Величності пруської при шведському таборі, кревного Високодостойного пана графа Ренскельда, польного маршала. Він завів нас до цього Найяснішого мужа, з яким ми ще не мали нагоди познайомитись. Він дивувався й приписував особливому Божому провидінню, що ми за такої лютої зими й небезпек залишились живі й здорові, знаючи, що наша кухня забезпечується погано, запросив нас до своєї.

До цього села прийшов утікач з Московії — ризький міщанин Гофман, що був недавно полонений і призначений якимсь російським генералом головним кухарем. Він повідомив, що до міста Стародуба прибула Царська Величність. Король у цей час керував переправою через ріку Десну і відбивався від москалів, які захищали другий берег.

Як де, так саме тут проявилась Карлова військова мужність. Особливо звертав він увагу на гору перед Десною, бо ж саме тут планував він збудувати міст. На горі з’явився король зі своїми вельможами, вивчаючи розташування міста. Аж раптом прилетіла вогнева гарматна куля, вистрілена з мортири 15 московським артилеристом. Впала вона біля самого короля, але коли всі наближені попадали на землю, король спокійно подивився на неї, зовсім не боячись за своє життя перед вибухом, якого не сталося, бо ж Бог його охороняв.

Король після цього підібрав кілька вояків, котрі спустились до ріки ставити міст, а з допомогою артилерії його щасливо завершили. Ворога били з мортирів, розставлених на горі за охоронними кошами. Таким чином за кілька годин міст через ріку було поставлено. Король тим часом з новою групою своїх вояків напав на перестрашеного ворога на самому березі, де забив двісті московських солдат.

Ми, одначе, 15 листопада зі згаданих солом’яних буд рушили далі й через гори дійшли до села Мезин, яке сусідувало з Десною. По дорозі побачили королівські ручні млини, колеса котрих, розміщені між віссями, крутять з кожного боку воза два хлопи, і борошно таким чином сиплеться через трясуче сито, що є на кінці воза. Коли вози будь-коли зупинялися, вояки могли розпочинати молоти.

В селі Мезин нам довелося майже до півночі залишитись під голим небом. Коли потім деякі частини повідходили, ми зайняли будиночок, залишивши перед ним наші підводи зі скромним майном. З нього час від часу щось прихоплювали слуги наших ризьких купців. Так пропала навіть угорська сулія, в якій було трохи угорського оцту, сухарі й сіль, котра аж до нинішнього дня була в таборі найціннішою.

Ще за ясного дня ми перейшли річку й, побачивши московські трупи, прийшли на широко відкриту рівнину, де було безліч копиць сіна. Наше військо використовувало сіно замість дерева, запалюючи для цього великі копиці. Воєвода Мазепа, котрому все це сіно належало, їхав за королем з трьома тисячами козаків. Був помітний зі своєю булавою, оздобленою кінською гривою і оточений шведами, призначеними йому для тілесної охорони.

Того ж дня, пройшовши три милі, дійшли ми глибокої ночі до села Чиплеївки, що завдовжки в півмилі. Тут королівські волохи запалювали безкінечні солом’яні вогні, які нам справляли веселий театр.

Призначену квартиру ми, звичайно, мали, але наш чоловік, що цим опікувався, ходив звичайно перший. Він якось забув прийти до нас на зустріч, а коли нам було тяжко його в темряві шукати, ми попали до якоїсь стодоли, багатої на врожай, і в ній безтурботно відпочили. В цих краях було багато соломи, котру необережні вояки часто підпалювали. Коли там не було нікого з селян, займалися навіть сусідні хати. Вранці ми довідались, що 13 листопада був захоплений Батурин, і що москалі, котрі звідти верталися й мали чимало користі, переночували в цьому самому селі.

Після сходу сонця рушили ми, супроводжені Мазепою, далі. Так дійшли ми до села Райгород, звідки відкритими рівнинами попали до дуже довгого села Лукнів. Його мешканці пригостили свого воєводу й короля хлібом і сіллю, рибою, медом і сиром. Король Карло, шануючи народний звичай, щиро прийняв ці дари і перед очима гостителів відломив хліб і їв, закусюючи іншими дарами цієї країни.

Був день 17 листопада, коли ми серед темної ночі увійшли до Лукнова, а через те, що наш квартирмайстер Гаас знову кудись пропав, порадившись, зайняли ми один порожній дім, бажаючи його передати воякам,які ще не прибули.

Тут ми знайшли одного приблудного вола, овець, борошно, півнів і хліб. Майже всю ніч ми пекли хліб, а також овече і теляче м’ясо, готуючи все це в далеку дорогу. Наступного дня ми за ризький таляр купили горщок меду, з якого ризький купець приготував медовину. Отак вчорашня помилка, котра нас сюди привела, подарувала нам щастя. Рушили би ми й далі, до іншого села, що було за півмилі, але почувши, що квартиру дали нам тут, залишились у теплій хаті.

Вранці 18 листопада, на яке припала двадцять четверта Троїста неділя, рушили ми з нашої хати й дійшли до села

Краснопілля. В ньому ми кинули на підводу одного п’яного Мазепиного слугу, що справляв жалюгідне враження. Його, ураженого приступом епілепсії, коні везли галопом. Його голова була побита до крові, уста також випльовували кров. Побите тіло могло спричинити не тільки хворобу, а й смерть. Чи одужав він, чи ні, — ми не могли довідатись. Пізно вночі дістались ми до якогось села, де нашого ризького купця Ґрунда, що хотів уже спати, вигнали опівночі шведи. Разом з ними він мусив зайняти стодолу і сплатити штраф за відлучення від інших, яких ми трималися. Їхали ми, отже, з королівськими придворними, тобто з полком Гоф-Штадт, і між його квартирами знайшлося місце й для нас.

Наступного дня крізь дощ і болото дійшли перед полуднем до великого села Атюша і після довгої метушні зайняли квартиру, призначену секретареві пана графа Ренскельда. Коли ж я зустрів самого графа й попросив його дозволу на це помешкання, секретареві було звелено передати її нам.

Тут нам зустрілися мешканці, котрі вимагали платні не лише за всі речі, яких ми жадали, а й за свої найменші послуги. З їхніх уст не було чути нічого іншого, як копійки. Це є рід найдрібнішої подовгастої московської монети, що має вартість польського півторака. Москалі мають ще монету рубль, вартістю нашого грубого таляра, а може й більше. Мають теж піврубля, тобто півталяра, один бік котрого зображає царя з написом: Царь Петръ Алексеевичъ: В.Р.П., тобто Царь Петръ Алексеевичъ : всея Руси повелитель. Другий бік має двоголового орла з написом: полтинникъ московский. Мають вони монету від цієї наполовину меншу, в якій на одному боці — ім’я царя, на другому — двоголовий орел з написом: Всея Росіи Повелитель. Мають монету ще меншу, де на одному боці букви Ц.П.А. В.Р.П. Вони значать те саме, що вже було сказано. На другому боці є: АЩЕ гривна, тобто: 1705 — гривна. Є ще й менша за цю, вартістю три копійки з написом: АШД Алтын, тобто 1704 — Алтын. Сама дістала таке ім’я.

Перебуваючи тут три дні, рушили ми на Батурин, куди дійшли при заході сонця. Це місто має замок на невеличкому пагорбі, оточеному валами й насипами. Заснував його Стефан Баторій, найвойовничіший польський король, від якого це місто й дістало ім’я. Воно було резиденцією воєводи Мазепи, який мав тут закопані скарби. Через підступність свого слуги він їх утратив. Цей слуга мав чисті аркуші, підтверджені підписом і печаткою свого пана. Таким чином він сфальшував листа, котрий давав йому право вступити до містечка й виконати накази свого пана. Коли слугу впустили, він напав на замок, добув його, скарби забрав, а містечко мечем і вогнем спустошив. Приблизно триста людей втекло через мури замку, але більшість була побита. Ми лиш побачили задимлені млини, розвалені будинки, людські трупи, що були наполовину спалені й закривавлені.

Залишаючи Батурин, мусили ми йти аж до села Городище, де в місцевого пастуха овець одержали добрий нічліг, а на день Катерини, тобто 25 Троїсту неділю, пили вино, якого ми ще ніколи в житті не пробували. Це не була вода, ані медовина, ані вино, розріджене водою, але, як нам здавалось, до яблуневого соку було долито трошки найзвичайнішого вина, бо ж ця рідина мала ледве помітний смак вина й була свіжа. Тут ми мали нагоду двічі розмовляти з Найяснішим паном Олофом Гермеліном.

27 листопада ми звідти перейшли до села Голенки, де не трапилось нічого особливого, хіба те, що тут ми могли роздобути за невелику ціну гусей і посилитись надією на кращі часи. 28 листопада ми звідти полями, за лютих морозів доїхали до села Рубанка, що поблизу міста Красний Колядин, в якому, одержавши добре помешкання, попросили його господаря принести нам пива, бо ж багато днів ми його не куштували.

На світанку 29 листопада ми вирушили і, їдучи безперервно рівнинами, пройшли п’ять миль, добравшись до якогось села, що в ньому нам теж приготували нічліг. Були раді з того, що вже перемогли сильні морози, що маємо гостинного господаря, і при цьому тепер їмо гусятину з капустою, приготовану по-мадярському, а також тій вістці, що король з цілим двором вирушив до Ромна та що тут уже є інші квартирмайстри, які віддали наше помешкання капітанові. Той капітан під жодним претекстом не дозволив нам ані разу переночувати в цьому домі. Найнявши господаря, людину вельми услужливу, мусили ми за сильного морозу відкритими рівнинами доганяти інші полки. По дорозі побачили чимало вояків, які через велику втому худоби сиділи під голим небом без вогню. Одні валялись на землі напівмертві або й зовсім мертві, інші жалібно нарікали на поламані вози, ще інші йшли повільним кроком.

Під невпинним бігом коней перелетіли ми дві милі аж до передмістя Ромен, але оскільки брама міста була замкнена, а надія на добру волю квартирмайстра згасла, за порадою нашого провідника ми зайняли порожню школу. З його допомогою роздобули корм для коней, солому для спання й пиво. Наступного дня, 30 листопада, нам виділили поблизу валу два будиночки, через які мені того ж дня і 2 грудня багато людей спричинило чимало неприємностей.

Спершу прибіг доктор Белов, королівський лікар. Він сказав, що один з тих будиночків було призначено йому, так що я можу зайняти інший, в який,як мені здавалось, він хотів поселитись. Цьому чоловікові я охоче уступив і зайняв два сусідні будинки. Для ризького купця Ґрунда, підводою якого доїхав я з Могилева до Дрокова, було моє помешкання відкрите. Але він хотів сам мати власний дім, до котрого я вже поселився. Даючи пану генеральному судді Лілієнст’єрнові сто ризьких талярів, він розпочав наливати медовину,пиво й горілку, хоч передбачав, що я не буду спокійно переносити крики вояків, які попивали й грали в карти. Тому він попросив квартирмайстра переселити мене до іншого будинка. Було, одначе, відважно залишити раз зайняту квартиру й таємно перейти до іншої. З тих мотивів я на це не погодився, боячись, щоб мене потім з нової квартири не вигнали, а попередню щоб не втратив.

В першу неділю посту були тут якісь вояки. Вони говорили, що мають отримати сусідні будинки для успішного виконання королівських наказів. Був тут також мазепинський капітан, котрий на пропозицію Ґрунда хотів зайняти цей дім, показуючи мені інший. Пан генерал-квартирмайстер Ґилленкроок, до якого я звернувся, казав мені залишитися у попередньому мешканні. Коли ж мене хтось турбуватиме, можу захищатися з допомогою палиці. Таким чином я залишився у попередній квартирі. У ній ми мали гостинну господиню, котра досить добре готувала рибу й м’ясо. Коні, одначе, мусили залишитись під голим небом. Ми старались, щоб їм приносили сіно з сусідніх полів. Риби, особливо щук, тут було вдосталь. Червону горілку можна було спершу купити дешево, але через три тижні годі було її дістати навіть за високу ціну. Спосіб її виробництва простий: на ягоди черешні наливається горілка, а коли вона забарвлюється, п’ється. Черешні, одначе, позбавлені свого природнього смаку, вживають в їжу.

Хліба й солі мали ми досить, але не могли роздобути хутра для підкладки нашої літньої одежі. З великою бідою ми дістали овечі шкури, але, не маючи з собою кожум’яки, мусили самі собі виготовити нагрудники, халяви й рукавиці, бо ж зима була люта. Біда нас навчила всяких справ. Цілком певно, що ми би померли, коли б цього своєчасно не зробили. Перебувши тут чотири тижні, їжею й напоями ми значно підкріпились, але забути перетерпілий голод не могли.

Тут я знайшов церковного співака, якого місцеві називають дяком. Він мене за два дні навчив читати по-їхньому. Від роменського пана Теодора Яновського придбав я за 7 золотих псалтир, Новий Завіт і церковний ритуал, що були в одній книжці. Її читанню я присвятив дні і ночі й помітив, що дочки словацької мови — мова польська й руська" ні взаємно не є собі далекі, ні матері-родительці не є безкорисні.

Включу сюди те, що помітив я з розмови про релігію православних. Яновський і гадяцький міщанин Теодор Хомінський, як також багато інших, сказали мені, що київський митрополит приймає благословіння від патріярхів константинопольського, єрусалимського й антіохського, що в Києві патріярх щорічно екскомунікує римського папу, що руською мовою є перекладені й видані грецькі отці: Хризостомус, Теофілактус, болгарський єпископ, а також історики Евсебіус, Теодоретус та інші; що руською мовою мають перекладену усю Біблію і можуть її всі читати; мають теж великий фоліянт проповідей на всі неділі й свята цілого року; проповіді в них лиш на Різдво, Великдень і на Зелені свята, щоб священики не використали нагоду лаяти своїх вірних і щоб не розпливались у почуттях. В недільні дні спершу співають літанії, потім апостол і євангеліє. Церковна служба і причастіє Божої вечері виконуються хлібом і вином; служба Божа буває кожний день; дітей до причастія допускають; установлюється порядок семи святостей; віриться в потребу добрих діянь на виправдання перед Богом; святі, насамперед Матір Божа, св. Михайло Архангел і Микола шануються за їхні чудеса, котрі виконали й дальше виконують; постанови екуменічних концилюмів мають у великій пошані, як теж віросповідування атаназієвське; зряджуються два місця для душ померлих, тобто найвищі й найнижчі та саме стільки середніх; не допускається чистилище, інтерпретоване в римському обряді; священикам дозволяється подружжя, але не друге, бо ж святий Павло учить, що єпископ повинен бути чоловіком однієї жінки. Духівництво можна підкупити хабарями й грішми так само, як світську верхівку, священики з волі київського митрополита наділені громадянськими правами; парохії й поля священики не одержують; їжу й одяг забезпечують не тільки з церковних побічних прибутків, а й з власних полів і торгів. Чотиритижневі пости у Христовому адвенті і в сорокаденному пості перед Великоднем і влітку свято дотримуються, вживаючи рибу, капусту, хліб й олію, а споживати м’ясо, молоко, сир і масло в тих часах заборонено; Закон Божий вивчається у школах і пояснюється в церквах; гріхи, разом із визначенням сатисфакції, визнаються особисто; деякі священики не вміють читати навіть по-своєму, хоч у вищих духовників отримали священичий сан. Сам роменський головний духівник, котрого звуть «протопіп», є таким, і парафію він одержав тоді, коли перед тим був лиш громадянин, та й то не передовий, але вельми багатий; коли хтось переходить з іншого віросповідання на їхнє, треба його знову хрестити згідно з їхнім обрядом; у недільні дні роздаються проскури, які мусить пекти священик, вживаючи для цього річкову воду, черпану в певні часи і в певних місцях; борошно, одначе, приносять вірні, котрі хочуть мати такі колачики. Коли він їх не подає так часто, як вони хочуть, б’ють його палками. Ці проскури дехто з’їдав у церкві, дехто відносить додому й перед їжею ділить їх на шматочки між домашніми; на вечірнях певні уривки зі Святого Письма відспівує священик, раз один, раз другий, також і дяк.

До них вкладаються визначніші й важливіші висловлювання святих отців, які передає хлопець від одного священика до другого, а також і до самого хору. При співі текстів Святого Письма дотримується у всіх церквах спільна мелодія. В Московії під час хрещення дітей занурюється до води, у Козакії — кропляться або поливаються, чого й звуть їх тут поливанцями, а в Московії зануреннями.

Оце все писав я так, як мені приходило на думку, не дбаючи при цьому про порядок. У всіх русинських священиків спостерігав я грубу неотесаність і ослячу глупість. Зате був доброї думки про старовинність їхньої віри, послідовність єпископів і про особливу красу їхньої богослужби. По латині знає ледве кожний тисячний, а коли знає, прикрашає поличниками Присціяна 17 грубіше, ніж наші хлопці. У службах Божих вживають багато грецьких слів, які кепсько вимовляють і розуміють.

Теодор, про якого вище сказано, коли я його раз застав близько другої по полудню, в часі адвентного посту, привітав мене так з обідом: «Під час їжі має бути спокій». Потім продовжував по-своєму: «Превелебний отче, сідайте біля мене праворуч, прошу вас, сідайте до мого столу і їжте мій піст». Я йому відповів, що нині постую. «І ми сьогодні постимо, — сказав він, — а прецінь їмо». Я йому знову сказав, що мій приватний піст складається з молитов і утримання від всякої їжі й трунку на посилення глибшої побожності. «Ми, одначе, — сказав він, — дотримуємось посту усі, протягом усіх чотирьох адвентних неділь, бо так приписує наша грецька церква». Я йому відповів, що й наша церква дотримується прилюдних постів, але їх не обмежує конкретними днями, обрядами й визначенням їжі. «Але ви, — відповів він, — увечері багато їсте й п’єте, ми одначе — тягнемось до хліба, риби, капусти й води, а тому наш Ісус Христос дозволяє нам усім сидіти по правиці Божій». Я відповів, що ми постимось не вибором їжі, ані зобов’язанням людського сумління церковними законами на певні часи, бо такий піст нам Святе Письмо ніде не приписує та що святий Павло його виразно називає як переборщений. Найліпший є піст духовний, коли кожен постить одночасно від гріхів, згідно зі свідоцтвом Єзехіїла... що є, одначе, у нашій церкві вояки, котрі, мабуть, деколи потужніше вечеряють, оскільки є й між православними чимало таких якраз у самі дні посту, та що й самі попи на прилюдному місці п’ють горілку аж до п’янства, потім спекулюють, присягають, клянуть себе й інших. Це робиться de facto, а не de jure 18. Коли, одначе, хтось із наших для підтримання побожності перемагає своє тіло й постить цілий день без жодної їжі й питва, треба про нього сказати, що він, після цілоденного посту від гріхів, не досяг мети правдивого посту, оскільки ввечері свідомо й жадібно нажирається. Зрештою, ми теж певно віримо — не лиш через піст чи якусь іншу нашу заслугу, але для найдосконалішої заслуги Христа Пана, досягнену конечною вірою, — залишимось раз щоправда не по правиці Божій, котру зайняв сам Христос, але по правиці Христа Пана, обіцяній всім віруючим.

На це розлючений Теодор: «Що, по правиці Христовій? Ми не будемо по правиці Христовій, але в небеснім царстві, в храмах нашого Вітця, й будемо жити в багатьох, багатьох домах не по правиці Христовій, бо ж Христос нам каже: Ходіть, благословенні мого Отця, займіть царство небесне, яке вам від вічності приготоване. А це царство дасть лиш нам, що постались усі чотири пости в році, що дотримуємо сім заповідей нашої Православної церкви, які благали й молились до благословенної Діви Марії й до святих, що не читали єретичні книги і не слухали єретиків, бо єретиків треба до пекла, бо ж вони не хотіли все це виконувати». На це я відповів, що по правиці Божій сидить лиш Христос, згідно із псалмом 110, де замість «сидіти» за святим Павлом I, Kop. 15 викладається за допомогою «царювати»: згідно Ефез. 4, Kop. 15 викладається за допомогою «наповнювати все», згідно Ефез.І за допомогою панування над усім царством, панством і над усім сотворінням. Таким чином під правицею Божою розуміється величність, рівна величності Отця, до котрої побожні, котрих раз Христос поставить по своїй правиці, не будуть повищені, бо ж не досягнуть величність рівну Бога Отця. На теології зі Святого Письма учиться, в якому значенні треба розуміти Царство Боже, храми Отця й перебування в них, та що напевно учиться, що об’єктивною ціллю теології є Бог, в основному один, в особах Тройці. І оскільки Христос theanthropos 19 аж до самої людської природи; формальною ціллю є, одначе, сама блаженність, щодо ума й волі, а її радість з пізнання й любові до Бога в другому житті, яке прирівнюється до царства й великого дому, одначе не в розумінні світському, тим паче матеріальному, начеб у ньому були матеріальні, якісь великі й численні достатки.

Доки я це говорив, перше, ніж міг продовжувати і аплікувати, мій Теодор з часом сильним голосом вигукнув: «Я не хочу, не хочу, не хочу вашого пояснення, я маю пояснення святих отців, я ніколи не слухав теологію, маю досить катехизму». При цьому він пальцями затикав вуха, повторюючи слова: «Я не хочу, не хочу, не хочу вашого пояснення, ви надто вчені теологи, але я не хочу слухати ваше вчення».

Бачачи збоченість цієї людини, я встав, подякував за те, що вона так чемно мене й мого провідника прийняла; додав, що вже попробував і буду іншим оповідати, які вчені й чемні православні духовні, передовсім роменський Теодор, котрий визнав, що в нього немає Біблії, але коли буде треба, позичить її у своїх слухачів. Казав, що в школах жодних статей теології не слухав; про себе він високої думки, інших посилає до пекла і цілий день ходить по міській площі, зі своїми слухачами розгулює, влаштовує скандали, займається спекуляцією, не має жодних книжок, навіть Біблії, а інших слухає із замкненими вухами і з неймовірною відвагою уподібнює поведінку покірного Христа. Він побоювався, одначе, щоб не вийшли на світло денне якісь його слова, котрими образив шведську Королівську Величність, королівську свиту і євангеличну церкву. Тому почав нас стримувати й просити, щоб ми про те з вояками, котрі його недавно побили, нічого не говорили. Ми, одначе, побачивши, що він негідний дальшої розмови, відійшли і більше до нього не повернулися.

Іншого разу про вшанування святих розмовляв я з одним монахом, мазепинським придворним духовним, котрий мені після багатьох банальних слів сказав: «Коли вшанування святих навіть нічого не приносить, воно не може нам шкодити».

Я йому відповів, що воно шкодить як їхньому спасінню, так і Божій славі.

Додам до цього деякі дрібнички про побожність нашої господині. Кожного ранку, коли вона вставала, або увечері, коли хотіла спати, завжди ставала біля дверей навпроти образів святих Михайла й Миколи, схиливши голову аж до колін; потім голову піднімала й правою рукою робила знак хреста, дотикаючись спершу чола, потім правого боку черева, правої сторони серця й нарешті лівого боку шлунку. Такі рухи повторяла деколи три рази, іншим разом дев’ять раз, муркаючи при тому звичайну молитву свого народу: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас. — Коли цю молитву три рази повторила, тричі перехрестилася. Коли говорила: В ім’я Отця і Сина і Духа Святого, перехрестилась раз. Але коли вона почувалася грішною — Боже милостивий, будь для мене, грішної! — вклонилася й перехрестилася три рази. Потім ще три рази говорила: Господи, помилуй! До цього додавала: Слава Богу єдиному во Троїці Святій славимому Отцю і Сину і Святому Духу, нині і прісно і во віки віков. Амінь. Також: Молитов ради, Пречиста Ти Матір, і всіх Святих Твоїх, Господи, Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас. Амінь. Це значить: Для прохання пречистої Матері і всіх Твоїх святих, Пане Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас. Амінь. — Додавала ранкову молитву «Отченаш» і дванадцять разів повторила «Господи, помилуй» — між такими ж поклонами й хрестами. Коли, одначе, кланяються, повторюють псальм 95, 6. Прийдіть, поклонімося Цареві нашому Богу. Прийдіть, поклонімося і припадімо Самому Господу Ісусу Христу, Цареві і Богу нашому.

Матір, що відходила, наслідували по порядку діти з тими самими рухами; одні молилися більше, другі — менше. Їжу зачинали перехрещенням, ним і продовжували з довшими зітханнями.

Коли входили до церкви, деякі хрестились стоячи, інші — припавши на коліна, дотикаючись головою землі. Після цього вставали й знову падали на коліна й дотикались головою землі. Кілька разів це повторювали.

На святого Миколи після звіщання всіх дзвонів сходились до церков, які оздоблювали великою кількістю запалених свічок. Був виставлений образ святого Миколи, котрого всі цілували, затримуючи порядок між чоловіками й жінками. Після служби Божої їли свої проскури або брали їх додому. На цю службу прийшла Королівська Величність зі своїми міністрами.

Правду писали історики, зазначивши, що мало простих руських і москалів знають «Отченаш», бо його треба знати панам і попам, які не займаються жодними ділами і досить їм вірити в Бога і Його Сина Ісуса Христа й Духа Святого. Отже, святе віровизнання потрібне князям, а найбільше його потребують вельможі й шляхта.

В Ромні почули ми про нечисте життя духовних, про їхні пиятики в корчмах, про сварки й бійки між ними самими та їхніми підлеглими. Тут ми побачили, як недавно похрещене дитя, що саме було хоре, принесли до причастя Святої Вечері. Йому давав священик з келиха срібною ложечкою до уст хліб зі свяченим вином.

Тут ми теж побачили похорон одного міністра Мазепи, який, покладений перед вівтарем, мав на труні меч, а на грудях відпустки і лист, відісланий київським митрополитом святому Михайлові архангелу й Петрові, щоб його пустили до неба. Але священик сказав мені, що це свідоцтво було видане його побожності. Попи і найповажаніші особи оточували труну і один за одним, беручи кадило, обходили її, наповнюючи приємним ароматом усі кути церкви. При цьому вони переказували багато дечого про людську смертельність зі Святого письма й усяких молитов. Їх церкви у всіх святочних і будніх днях наповнюються кадильним ароматом. Священик, одначе, виконує службу за ширмою. Спершу він починає читати, потім два або й кілька з них говорять інші тексти, один високим, другий басистим голосом. Дяки до того співають звичайне «Господи, помилуй» — раз без модуляції, раз із нею, частіше аж три рази, інколи дванадцять разів і більше. Але ті, що переказують псальми та інші святі писання, говорять їх так скоро, що скоріше вже не можна, показуючи цим, як чудово вміють читати. Пригадую, що почув одного, який відчитав 51 псальм майже за три подихи, так нерозбірливо, що коли бракувало вже йому повітря, набирав його з могутнім акордом на останньому складі.

Деякі, побачивши образ Царської Величності, опустивши голову до землі й хрестячися, кілька разів кланялися і йшли додому. Нема хати без ікон. Визначніші хати оздоблені різними іконами. Також приміщення для диспутів, влаштованих у Києві або деінде, оздоблюються образами різних святих. Часто ми бачили Тези незайманого товариства, котрими визначається, що Дух святий походить лиш від Отця, а не від Сина. Але Ромен уже залишимо.

Ми думали, що на цих зимових квартирах пробудемо довго, але під натиском москалів король Карло звідти рушив на місто Гадяч, хотячи допомогти своїм. Перемігши за найгірших морозів москалів, почав він штурмувати місто Веприк. Перший удар шведів був нещасний, бо впало з них біля п’ятсот, між ними всім відомий граф Левенгаупт та інші славні полковники й офіцери. За другого штурму з допомогою драбин місто було взято, а дві тисячі московських вояків і стільки ж мешканців полонено. Король усіх помилував, але Мазепа своїх підданих, кинених до ям, кількох замучив голодом. На жінок, які лляли на шведів гарячу воду й кидали каміння, деякі переможці брязкали мечами. [скажено рубали мечами жінок. — ВИ. №12 (1976). — Прим. litopys.kiev.ua]

Знищуючи москалів, король Карло йшов переможно більше п’ятнадцяти миль в далину і стільки ж в ширину. Із чотирмастами вояків напав він при містечку Зіньків на тисячу москалів, при місті Опішня з трьомастами вояків напав на п’ять тисяч і щасливо їх відбив. Села й міста наказав плюндрувати, а хати палити. Де натрапив на мешканців, убивав їх. Тим, що втікали з Козакії, дарували життя і під загрозою страти на горло наказали вернутися до своїх, щоб проти шведів нічого ворожого не робили. Багато тисяч худоби й їх добра згоріло.

Раніше, ніж Карло вернувся до своїх у Козакію, лід розтав і якась ріка затопила багато переможних шведів. Потонули також вози з грішми воєводи Мазепи, котрий був з королем. На другому березі ріки мусило, разом з гарматами, залишитись на найлютішому морозі під голим небом чимало вояків, котрих міг би ворог вельми легко знищити, знаючи, що далі рушати вони не можуть. Коли вода упала, шведи щасливо її перейшли, а декілька підвід повитягували.

Коли там був король Карло, якийсь німецький полк, злякавшись великої кількості ворогів, почав поволі утікати. За це його згідно з королівським наказом було позбавлено з ганьбою прапорів і бубнів. Король Карло, пришпоривши коня, помчав уперед і сам напав на ворога. Йому здавалось, що його піхотинці йдуть за ним, але вони були ще досить далеко. І хоч короля обстрілювало з рушниць кілька рот, він тоді уцілів якимось дивом. Згодом, коли підійшли піхотинці, він відбив ворога й примусив його тікати. Коли ж ворог, входячи до міст, загороджувався возами, король, скочивши з коня, почав власними руками перевертати вози і разом зі своїми піхотинцями пробивати дорогу до тих міст. Почувши, що близько є Шереметьєв із п’ятдесятитисячною залогою, він повернувся зі своєю піхотою, хоча багаточисельний ворог не відважився його переслідувати.

Оповідав нам Це Гермелін, підкреслюючи, що говорить святу правду і вбачає в цьому Боже провидіння, яке охороняє короля. Карло, вернувшись до Гадяча здоровим, звелів, щоб його військо рушило з Ромна до Гадяча. Отак 28 грудня, на свято Безвинних, ми вирушили. Ворог довідався про наш відхід і деяких вояків, котрі там на одну або дві години залишились, після вторгнення взяв у полон. Ми, одначе, відкритими рівнинами, разом з воєводою Мазепою, оточеним двома полками козаків, ішли дальше. Всі інші недавно відійшли від нього до москалів.

Промірявши три милі, дійшли ми глибокої і темної ночі до села Липове. Побачивши на його кінці більший відділ війська, ми подумали, що там переночує наш придвірний полк. Зійшовши з дороги, яка мала нас до нього довести, завернули ми ліворуч до липівської церкви. З огляду на те, що ніхто не міг нічого сказати про помешкання, яке нам забезпечував Гаас, залишились ми на цілу ніч під голим небом біля вогнища, що його розпалили з плотів. Зима була настільки дошкульною, що хоч частину тіла, відвернену від вогню, охороняв накинений на одежу плащ, не міг він утримати тепло. Кепсько було при вогні їсти, тяжко було також зігріти шлунок горілкою. Добре укрившись накиданою у віз соломою, я вклався. Коли б, одначе, заснув, цілком певно, що замерз би. Через дві години я ледве відчув простягнені ноги, які не міг скорчити.

Коли ніч проминула, ми зранку вирушили через пагорки, прикриті глибоким снігом, боячись кожної хвилини зустрітись з ворогом, бо ж король Карло мав тут бій з москалями, яких біля 300 там і полягло. Вирушаючи з Липового, ми мусили обминати ці трупи. З Божою поміччю дійшли ми щасливо до королівського двора,що відпочивав у селі Русанівка. Шукаючи безнадійно квартирмайстра, ми раптом увійшли до хати, призначеної для поштмайстра і для нас, відчуваючи і тут Божу опіку, що час від часу берегла нас від лютої зими.

Тут ми завершили старий рік, зустріли новий — за грегоріянським календарем — і, перебуваючи чотири дні в теплім помешканні, мусили зненацька 2 січня 1709 р. вирушити до міста Гадяча, зненавиджене нами через саму свою назву. Ми вірили, що ця назва походить від гадів. Саме тоді ми довідались, що москалі спалили його передмістя та що його людям бракує хліба й продовольства. На наше щастя, якийсь приятель королівського поштмайстра, прийшовши з Гадяча, почастував нас доброю горілкою. Щоб не змерзнути, поклав я до воза нагріту цеглу і нею зігрівав руки й ноги. Зігрівшись таким чином зсередини й зовні, міг я пройти більше половини нашої дороги. Треба було проїхати лиш дві милі, але через широкі поля, на яких скаженів варварський, найдикіший і найльодовитіший вітер так нестерпно, що деякі наші фурмани, несучись на конях, змерзли. Інших, особливо тих, що від надмірної норми паленки заснули, знайшли у возах і підводах мертвими, іншим за нігті зайшли зашпори, а мороз поступово перейшов аж до грудей і вкоротив їм віку. В інших взялися льодом повіки на очах, ще в інших заледеніли пальці на руках і ногах. В деяких від дотику до заліза, що обтягувало й укріпляло сідло, ушкоджено статеві органи. Гідне уваги було й те, що якийсь чоловік, їдучи разом зі своєю жінкою на возі, довго з нею розмовляв, а згодом випустив душу раніше, ніж вона це запримітила. Мороз охопив усю його істоту.

Коли, одначе, ані плащ обличчю, ані тепла цегла ногам, ані рукавиці пальцям не помагали, я здобував природне тепло довгим і частим бігом. Наш слуга, одягнений у літній польський одяг, був уже посинілий і виглядав як мертв’як, хоч до морозу був звиклий. Він керував кіньми, інколи їхав верхи, інколи біг за підводою і, хоч можна було сказати, що є жертвою тієї страшної стихії, все ж таки вижив.

В такий лютий і нестепний мороз дійшли ми по полудню до Гадяча, і хоч великий простір перед брамою був переповнений возами і саньми, нам все ж таки вдалося в’їхати до міста, даремно тратячи дві години на пошуки квартирмайстра. Входимо до якогось спорожнілого дому, споживаємо скромну їжу й тішимось теплом. Але раптом прилітає верхівець і повідомляє, що до цього дому приїде один полковник та що ми мусимо його звільнити. Покладаючись на милість чи немилість полковника, вирішили ми почекати на його приїзд. Тяжко довелось нам випрошувати у нього дозвіл на нічліг у сусідній кімнаті, приділеній його сторожі. Отак між вартовими, котрим були доручені полонені і за різні кари ув’язнені, провели ми майже без спання ніч, яка випала для нас досить теплою.

Наступного дня, освяченого в грегоріянському календарі іменем Данила, привів нас квартирмайстер, на прізвище Мерлінг, до якогось дому, призначеного двом капітанам. Наша радість не була тривалою, бо ж ледве ми провели там дві години, Мерлінг повернувся і звелів капітанам перейти до іншого будинку, бо тут має бути королівська канцелярія. Коли капітани збирали свої речі, просив я Мерлінга «на рани Христові», щоб не залишав мене поневірятись на морозі без помешкання, обіцяючи йому навіть щедрий гонорар. Нарешті він довів мене до будиночка, обвітреного під Гадячем, і, вигнавши з нього вояків, написав на стіні моє ім’я. Додав при цьому, що коли б нас хтось турбував, маємо звертатись за допомогою до капітана з найближчої хати.

Скинувши в цій квартирі плащ, виходжу назустріч нашому возу і бачу двох духовних осіб і стількох же фельдшерів, що вносять свої речі до моєї квартири. Після тривалих розмов погоджуюсь, щоб духовники залишились, але фельдшери аж ніяк не хочуть відійти. Прийшли ще й їхні слуги, і таким чином будиночок, в десять стіп завдовжки і шість завширшки, мусив прийняти двадцять одну особу разом із сім’єю господаря. Наступного дня почали фельдшери воякам, які приходили до нас, відрізати своїми ножиками з ніг і рук замерзле й загниваюче м’ясо, сварячись між собою за квартиру. Сумні були мої іменини вчорашнього дня, сумний був і цей погляд на пальці, котрі треба було відрізати, щоб не заразилась здорова частина.

Свято Різдва Христового відзначали шведи того самого дня, коли наші безбожні фельдшери привітали цей день сварками й бійками. Предметом сварки був нічліг. Фельдшери Адам Якобі, Вільгельм Кальтенбах і Буденбурґ з достойним мужем Яном Біурбеком минулої ночі розмістились на кількох дошках, прикріплених до сусідньої з піччю стіни. Я і пан Самуел Погорський вклалися на обидві лавки біля стола, цупко їх тримаючи. Нині шановний пан Карл Страндбек своєчасно повкладав свої речі на цю лавку й почав відпочивати, бо ж коли вчорашньої ночі лежав на землі, мучив його страшний мороз. Двері мали велику щілину, якою влітав вітер і вистуджував хату.

Дерева тут жодного не було, хіба те, що зривав вітер зі стріхи. Тому віконця хати з обох сторін покрилися льодом. Піч певний час утримувала тепло, але тому, що була вузька, не могла використовуватись для відпочинку ні домашніх, ні захожих. Домашні, звідти вигнані, мусили потім лягати спати під згаданими дошками, сусідніми з піччю, або десь у комірчині, облаштованій за звичаєм козацької країни для зберігання капусти й інших продуктів. Решта підлоги в хижі належала воякам.

Кальтенбах, витиснутий із вчорашньої лавки й наляканий відпочинком на землі, почав зі Страндбеком сваритися, говорячи, що в полку фельдшери й духівники рівні, з чим Страндбек не погоджувався і вдавався від гостріших слів до бійки. Йому дісталось чимало різних лайок і образ: осел, розбійник, собачник і т. ін. Коли ці двоє рвучко хапали один одного за волосся, перемагаючи перемінне, і ніхто не приходив на допомогу, я скромно їм закидав, що огидно бачити таке самоприниження духівника, а свято Різдва Христового було так поганьблене. Скандал ущух, і Кальтенбах мусив переночувати на землі, всю ніч трясучись і клацаючи зубами. Коли хтось виходив за потребою, то крізь відчинені двері вривався вітер і подвоював його нещастя.

Розгніваний на свою гірку долю, відійшов він скоро до теплих хаток для хворих, але й тут через сморід поранених і нарікання хворих мусив зазнати невдачі. Відійшов також Адам Якобі, призначений фельдшером до іншого полку. Оскільки наші коні змушені були стояти під голим небом без корму, треба було і слугам духівників відійти зі своїми кіньми до сусіднього села. Таким чином ми залишились з шановним Яном Біурбеком самі. Присівши до нашого столу, він просив капітана пана Люнґфельда, щоб він звільнив нашу квартиру.

Замість тих, що відійшли, прийшов господар зі своєю родиною, але всіх його домашніх, одного за другим здолала та сама хвороба. Вони зайняли піч, відчували біль голови, нічого не могли їсти, цілу ніч і день пили. Всі разом ми мали єдине горнятко, що вміщало одну шестину. Це горнятко, занурюючи до коновки, мусили ми всі, здорові й хворі, використовувати для своїх щоденних потреб.

Воду приносили із ріки Псел, котра плила під замковою горою, навпроти нашого помешкання. На ній прорубали ополонки, з котрих черпали воду для куховаріння і напування коней. Лід на ріці був товстий і міг довго утримувати тягар трупів, що їх сюди з міста привозили. Тут лежало біля двісті здохлих коней, овець, корів, волів, заморених частково дорогами, частково голодом. Вода в річці, що кілька тижнів просякала смородом, коли сніг розтавав, ставала смердючою. Ми хотіли воду оздоровити, варячи в ній аніз, але це не допомагало. Рідко коли ми могли роздобути пиво, медовину — частіше, та й то за високу ціну. Горілки, одначе, нам не бракувало. Вона була для нас універсальним ліком.

На недавньому шляху і в цій квартирі ми витерпіли неймовірний мороз, який запам’ятаємо на все життя. Випущена з уст слюна замерзала скоріше, ніж падала на землю. Замерзлі горобці падали зі стріх на землю. Можна було тут побачити скалічених на руках, інших на руках і ногах, деяких — позбавлених пальців, інших із замерзлими вухами, носами, обличчям. Багато повзало на чотирьох на землі, інші тяжко шкандибали через відморожені статеві органи. Всі будинки були заражені, померло більше трьохсот місцевих хворих.

Навіть король Карло, який звик був переборювати всякі незгоди, не уник лютих морозів. Обличчя починало з морозів біліти, але коли пан граф Ренскельд натер його снігом, набуло первісної свіжості.

Були чутки, що в найближчому лісі замерзло сім тисяч москалів, які готувалися зненацька заподіяти лихо королеві. Було досліджено, що від такого лютого морозу висихають від кореня дерева. Те, що Томаш Лансіус твердить про Поділля, набагато більше стосується Козакії. Цей великий муж говорить: сила морозу є там така велика, що дерева висихають від кореня, а вода, виллята з висоти, замерзає скорше, ніж досягне землі.

Але ці химери погоди були корисні полякам. Коли 1418 р. вторглось до Росії сімдесят тисяч турків, їх захопив раптово лютий мороз з силою силенною снігу. Тоді їх померзло більше сорока тисяч, багато з них було знайдено ще в теплих утробах забитих коней. Ця негода викликала у турків певну побожність: вони повірили, що руських і поляків охороняє Бог.

Варто згадати, що Різдво Христове ми святкували тричі: перший раз 25 грудня, згідно з поправленим в Угорщині грегоріянським календарем; вдруге за шведським звичаєм — після десяти днів, тобто 4 січня 1709 р.; втретє — за звичаєм руських і грецької церкви — одинадцятого дня від вищеподаного 25.12 грегоріянського рахунку, тобто 5 січня 1709 р. Різниця між шведами і греками є в тому, що греки не скориґували одинадцять днів, котрі з часів ніцейського концилу [мабуть, Нікейський собор. — Прим. litopys.kiev.ua] постали із забутих хвилин, що належали 365 дням і 6 годинам. Шведський король Карло, одначе, не прийняв календар євангеликів, реформований 1700 р. Але, щоб цих одинадцять днів непомітно випускалось, — не раптово, як це сталось у лютому 1700 р. — та щоб календар міг точно відповідати небесним рухам, король звелів, щоб один день, що складався з чотирьох йдучих по собі шести годин, пропустити кожного четвертого року. Це мало бути близько свята св. Матвія. Таким чином, за сорок років відпадуть усі згадані дні. А так виключений один день спричинив різницю у святі народження Христа.

Тричі відсвяткували ми Новий рік, тобто 1 січня. Тоді ми почули, що король Карло просунув своє військо до міста Веприка, а коли утратив біля п’ятсот своїх вояків, як було вище сказано, у другій атаці, біля 15 січня, зайняв визначне своїм положенням і укріпленням місто. Хоч воно диміло, може, найбільше, піхота шведська, посунувшись вперед, змусила Лебедин і Зіньків негайно Карлові здатися.

В Гадячі, відчувши коротку радість світу, 20 січня відійшов на той світ імперський капітан Федір. Для короля Карла він був особливо дорогий тому, що урятував йому біля Варшави життя. Тоді Федір без огляду на власну небезпеку скочив у воду, де лежав король. Цього капітана залишила втомлена Фортуна, і коли він не міг допомогти ні своїй заборгованій і шаленій жінці, ні собі самому, Високоблагородний пан Гард, полковник королівської тілесної сторожі, несподівано призначив його управителем двору, обіцяючи йому щорічно сто золотих. Але щойно він ступив на цей ступінь щастя, як раптово його здолала недуга, а 20 січня був похований.

У цьому місті м’ясник Ганс Якоб, котрий тримався нас, одного разу напився і загубив усі свої гроші, що їх у Козакії добув дозволеним і недозволеним способом. Заморозивши обоє ніг, він спустив душу в голоді й холоді. Дехто говорив про його нечесне життя в Ризі, через що, можливо, і покарав його Бог. Говорили, що й Федір, перебуваючи в Ризі, інколи за одну ніч програвав сто золотих, зовсім при цьому не хвилюючись. Коли ж помирав, мав ледве двадцять ґрейцарів.

В цьому ж місті був виведений на ешафот для самоповішення один слуга Мазепи, якого підкупили москалі. Його викрили при підготовці убивства Мазепи.

У Гадячі був чоловік, який знав посередньо латину, Теодор Хомінський. Гадяцький протопіп Стефан Тишкович, його свекор, говорив, що зять має титул доктора теології, але він нам це заперечував, бо ж ми перед тим вели різні розмови про основні справи релігії. Він сам бачив, що слабо знається на апології вшанування святих і добрих прикладів. Ян Борзовський залишив церкву благословенної Діви Марії перед приходом шведів, котрі забрали клейноди цієї церкви, книги, келихи і всю одежу священиків. Його заступником у цій церкві був Юрій Єростасович, який під час похорону дитини нашого господаря, під час обряду, улізши до гурту жінок, що були навколо труни, на очах всіх присутніх обіймав якусь жінку. Домашні жінки й чоловіки на це усміхалися. Але нас охопив переполох, що такого гріха допустився священик — та ще й перед очима людей — в часі похоронного смутку.

Олеаріус у третій книзі «Подорожей», а з них Андрій Каролюс у Memorabilia ecclesiastica seculi decimi septimi на 106 сторінці оповідає, що якась закордонна і поки що чужої національності панна, не руської віри, під впливом розмов перейшла до московської церкви. Коли потім знову за національним обрядом була похрещена, вимагала благословіння від еклезіярха, котрий звався Нікон. Він був московським патріархом і хвалився своєю красою. Задивившись на гарне дівча, він сказав: «Я роздвоєний, чи маю тебе скоріш поцілувати, чи дати тобі благословіння». У москалів є така звичка, що коли приймають перебіжчиків, бажають їм усього доброго і дають їм лагідні поцілунки.

У соборі ми побачили, як до Святої Вечері принесли хору дитину. Священик срібною ложечкою з келиха зачерпнув свячене вино, до якого був покришений хліб, і обидва «способи» вложив до уст хорої дитини. Від попів я потім довідався, що діти приймаються винятково, але семилітні хлопці й дівчата, що можуть уже грішити, приймаються звичайно. Молитви за померлих, чи вже дорослих, чи малолітніх, виконуються нормально.

Дітям дають різні ймення, з них визначніші такі: Фтеодор, т.є. Теодор; Фтеодос, т.є. Теодосіус; Василь, т.є. Басіліус; Марко, Терешко, Дем’ян, Федір, Іван, Михайло, а також жіночі: Хвеська, Теодора, Гораздка, т.є. Пульхерія; Мотря, т.є. Мотрона; Настя, т.є. Анастазія; Гелена, Марія, Зінька, Гапка, Палажка, Пріська, Докія — а хто б згадав усі інші грубі вже самим звучанням.

Читаючи євангеліє, священик, співаючи, кличе: Премудрість, що мають від греків, які, бажаючи читати євангеліє, говорять: Sofia orthoi 20, тобто «Мудрістю праві». Грецькі руські, хотячи чути євангеліє, стоять, а рідше сидять; час, одначе, в котрому сидять, називається Kathismalos 21, котрий руські називають кафізма. Ця kathisma є віршик, котрий треба співати сидячи. Євангеліє на Службі Божій читає диякон, на ранковій — священик. Нічні молитви entó mesonykto 22 називають греки mesonyktoi orthoi 23, котрі рівняються нашим Laudes, поруському їм кажуть Полуношниця. Прокімен є двовірш, перед читанням святого біблійного або іншого тексту чи легенди, по-грецькому називається prokeimenon distichon a ta stichiга, називаються Давидові вірші, або довші цитати зі Святого Письма, поєднані до однієї цілості; тому у руських книгах я часто читав цей напис: На стиховнях стихіри. Prokeimna також називаються два вірші, що уводять цілі служби Божі, взяті з Давидових псальмів і з інших святих книг, котрі читаються зразу ж після цих віршів. По-грецькому говориться akoluthia, по-латинському seguentia, тобто цілі згадані служби, на котрих по порядку за собою чергуються молитви, співи, псальми та ін. Дальше «Слава на вершинах Богу» по-грецькому зветься doxologia. Церковний чотириніжний столик називають tetrapodion. Antifon є антифон 24. Lyturgia — літургія 25. Psalom — псалом 26. Исповіданіє гріхов — сповідання гріхів, що його можемо бачити у всіх русинських церквах. З грецького troparion руські говорять тропар, що є спільна назва всіх церковних співів і означає будь-який віршик і є подібний нашим antifonam. Також слово кондак 27 походить з грецького kontakion, що походить від kontos — коротка річ або аро tu kontu, що значить спис; якби сказав: короткий молитовний подих, подібний нашим antifonam; навпаки, грецьке synapte значить молитви за різні особи або різні речі, взяті до одної цілості, котрі у нас називаються колекти 28. Грецьке eirmoi, поруськи ірмос, називаються тяги, бо ж наступні віршики тягнуть до свого музичного тону згідно з різницею восьми тонів, вживаних у русинських церквах. Церковна книга, одначе, називається eirmologion. Грецьке échos, по-руському глась, значить голос. Мелодія восьми голосів називається októéchon. Порядок більшого числа troparion греки називають kanona, по-руськи зветься канон. Але ho óikos, по-русинському ікос, є рід гімну, влаштованого й поставленого як фонтанж 29 на хвалу Богу або якогось святого і є протилежне до kontaktion. Навпаки, hé hépakoé є рідкісні гімни, по-руському звані іпакон. Таким чином вже буде ясно, що значить стих поклонь, міждочасіє, піснь, сідалень, глас. Мають також рід Служби Божої світилень, теж паракліс; hagia dóra 30 зветься Свята Вечеря, a antidóron 31, eulogicus або благословенний святий хліб, заміна Святої Вечері. Цей хліб дається тим, що не готові прийняти святу тайну; дають їм його після служби і є він квашений. Приватний хліб колись посилав єпископ своїм вірникам приватно. Він зветься prosporos, по-руськи проскури, про котрих деінде katavasie значить повторення, Akafist 32.

Померлих святих величають, їх образи побожно вшановують. Заперечують, щоб душі побожних мали блаженне бачення перед воскресінням. На Зелений четвер посередництвом московського патріарха в присутності царя відлучують всіх людей з інших церков. Чистилище відкидають. Вірять, що оправдання дістається з Христової заслуги для віри, але мусить підтримуватись і доводитись добрими ділами. Багато приписують здатностям волі. Життя монахів вважається досконалим і ангельським. Багатьма способами доказують, що холостяцьке життя є шляхетніше, ніж у подружжі. Розлучення дозволяють навіть через незначні причини.

Вчення отців і постанови сімох коцилів ставлять майже на рівень Святого Письма, щобільше, на практиці дають їм перевагу. Проповідей уникають, вважаючи, що достатньо самого читання Божого слова та що так можна уникнути єресі і різних поглядів на віру. Усіх чужовірців вважають варварами. Тих, що до них приходять, хрестять знову. При Святій Вечері не подають окремо Тіло і Кров Христа. До вина в келиху вкидають ламані шматочки хліба і їх, розмочених, подають ложечкою віруючим.

Перед тим, як читати книги пророків, не торкаються цих книг руками доти, доки багато разів не вклоняться і не перехрестяться. Синкретизм 33 відкидають, говорять, що, крім їхньої церкви, нема спасіння. Римського папу не визнають головою церкви, також першість римської церкви перед іншими. Вимагають каяття; церковну службу вважають святою, а ступені між духовними шанують. Начальство, передовсім царя Московії, вшановують найбільше, а перед його образом глибоко кланяються й хрестяться.





Попередня     Головна     Наступна (Частина II)


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.