Попередня (Частина I)     Головна     Наступна (Частина III)

Русини й москалі залежали колись від константинопольського патріарха, тепер мають власного, котрого призначає цар. Його затверджують святі єпископи, це започав князь Василь Великий, котрий митрополита, надісланого константинопольським патріархом, кинув до в’язниці, бо той гостро засудив його гріхи. Тримав його у в’язниці аж до смерті, відкинувши інтервенцію турецького султана. Відтоді й інші московські князі вибирають собі представників своїх церков, котрих єпископи узаконюють і затверджують. Московський великий князь за давнім звичаєм і, згідно з підпорядкованістю, посилає щорічно константинопольському патріархові п’ятсот золотих. Це хотів я додати до того, що вже сказав. Отже, віра русинів і москалів є кепсько упосліджена різними традиціями й немалими блудами, як і те, що є вельми далека від первісної грецької церкви, а вони, нещасні, вважають, що є її спадкоємцями. Але ж треба спішити з іншими справами.

Гадяч має дерев’яний, укріплений валами замок, а все місто оточене валами й насипами. Чимало укріплень зробили також і шведи, які хотіли бути в безпеці перед ворожим нападом. Відходячи з міста, шведи зруйнували більш укріплені місця і підпалили деякі будинки, господарі яких прислуговували москалям. Під замком мав Мазепа великі склепи, в яких були мед-вина, пиво і віск. На замку, що стояв на підвищеному місці й був забезпечений бастіонами, сторожевими вежами й гарматами, мав він чимало заліза, збіжжя та інших речей.

Шведська гвардія звідси вирушила 21 лютого, ми, одначе, відійшли пізніше, 18 березня, і за годину дійшли до монастиря, оточеного ровами й валами. Звідти рушили за вельми лютих морозів і через дві милі дійшли до міста Лютеньки, що теж охоронялось ровами й валами. Від місцевого команданта пана Спаррого одержали вигідну квартиру.

Тут ми побачили найкрасивішу, не так давно з каменя збудовану церкву, вівтар котрої коштував майже 20000. Ціла церква коштувала аж 100000 козацьких золотих, з яких кожен золотий коштує десять царських грошей. У своєму житті я ще такого вівтаря не бачив і так би не дивувався, коли б у Козакії міг побачити бодай кілька каменів. Вівтар простирався від одної стіни до другої, височів аж до склепіння, і мав різні статуї, оздоблені золотом і барвистими фарбами. Близько вівтаря показували труп якогось старого, перед століттям шанованого похованого священика, в якого — як вірилось — через надмірну святість аж дотепер збереглося обличчя й волосся. Увечері нас три мужі вшанували триголосним співом, тобто басом і двома дискантами, говорячи, що до вечірнього співу рідко використовуються хлопці.

20 березня прийшли ми до міста Борки і знайшли там двох наших земляків — пана Мартініго і пана Маттеідеса. Раненько 21 березня пробігли ми на морозі голими полями і не без страху перед ворогом, який окупував усі сусідні міста, дійшли за чотири милі до Опішні, а звідти за милю до Будищ. В Спішні був значний шведський гарнізон і дві тисячі москалів, котрі за недавнього взяття міста Веприка піддались королю Карлу. Опішнянські передмістя тягнуться більш ніж півмилі. В Будищах мав пристановище король Карло, воєвода Мазепа і увесь королівський і воєвідський двір. Нам було дано два будиночки, з яких вигіднішим я поступився нашому купцеві Ґрундові, що дбав за поліпшення свого становища. Саме місто займало меншу площу, а його передмістя були величезні.

В ньому ми шукали нагоди повернутися до Німеччини. Тут ми знайшли пана графа Левенгаупта, котрий нашу пошану з радістю прийняв і пожертвував своєю службою для підтримки нашої батьківської церкви і нас самих. Частіше ми відвідували пана Гермеліна, нам особливо відданого. Він познайомив пана графа Піпера з нашим проханням. Він думав, що, не образивши королівського двора, ми можемо звернутись до Царської Величності й зажадати вільного переходу, хоч спершу, правда, хотів почути про це думку графа Піпера і діяти згідно з волею Королівської Величності. Звернулись ми в цій справі також до воєводи Мазепи, який нам ще в Ромні щиро пообіцяв не тільки грамоту для переходу, а й супровід і допомогу своїх козаків.

В день святого Павла, на проповіді у пана Ренскельда у Гадячі, познайомився я з паном генерал-майором Шліппенбахом, з королівським комісаром Содданом, з паном Нойґебауером, котрий перед кількома роками був вихователем царевича, себто царського спадкоємця, а потім був волонтером ³⁴ у шведському таборі. Він листувався з доктором медицини Кортгольдом, що мешкав у Данціґу й підтримував князя конфедеративної Угорщини, за що діставав річну платню сто золотих.

В Гадячі познайомився я з паном Ґилленкрооком, генералквартирмайстром, що добре знався на будівництві, з підполковником королівської гвардії, з гадяцьким командиром паном Фоком, а також з паном Борре, котрий був королівським «шпрахмайстром» ³⁵, з паном Дібеном, що був інтендантом двору, тобто верхнім майстром королівського двору, з паном Цедергйєльмом, секретарем королівської канцелярії, та з іншими, про яких ми думали, що їх становище нам допоможе.

Із сусідніх міст сюди сходилось багато королівських урядників. Мене теж розшукувало чимало офіцерів і купців, що хотіли разом з нами їхати до чужини. Їх я, за порадою пана Гермеліна, спрямовував для одержання перепустки до королівської канцелярії. Пан Гардер, секретар Левенгаупта, озброєний знанням геометрії, думав, що його разом з генералом Левенгауптом відправлять на реєстрацію війська до Лівонії.

З мазепинців познайомився я з паном Войнаровським, сестрінком воєводи Мазепи. Він був з пані Обидовською, Мазепиною племінницею, у Мазепиного генерала, осаула Максимовича. Коли ми в нього попросили перепустку, він був досить привітний. Сам Максимович виявився діловим і гостинним. Чоловік цієї жінки, що звався Іван Обидовський, був вельми шанований, колись він був стольником ³⁶ Його Царської Величності.

Воєвода Мазепа, який в Ромні нас щиро приймав, говорив, що приятельство з нашим князем свято берегтиме. Тепер був інший, бо ж твердив, що грамоту безпечного переходу не може нам видати, доки не дістанемо перепустки від Найяснішого короля Карла, пана його земель. Коли ж ми подали йому такий листочок, виданий Його Величністю раніше, сказав, що в цій справі мусить інформуватися у королівському дворі. В цій хвилині надійшов пан Гермелін, який воєводу про нашу перепустку докладно поінформував і усунув таким чином підозріння обережного мужа.

Коли за чаркою вина згадали запорізьких козаків, що вже приходили на допомогу королеві й своєму воєводі, я радо сказав, що з їхнім приходом нам прийде багато доброго, але Мазепа, думаючи, що я говорю про шведське військо, поправив мої слова: «Найосвіченіший Пане, Його Королівська Величність перше, ніж мала ці допоміжні війська, завжди була щаслива, бо ж провадить справедливу війну і покладалась лиш на Бога — пана воєн і всякої справедливості. Тому Бог його не покине, хоч би ніхто із запорожців і не прийшов на допомогу». Це його довір’я нас підкупило. Згадалося, як він при першій зустрічі з графом Левенгауптом, здається, сказав, що йому, який так вагався, героїчна перемога цього графа, що сталася в недавнім бою між Дніпром і Сож’ю, поблизу села Лісної, додала сили прискорити перехід до шведського короля, бо цей граф з малою групою своїх вояків зумів затримати натиск ворога аж до третього дня. З більшою кількістю свого війська він пробився серединою ворожих військ і на конях переплив небезпечними ріками. Зумів навіть нещадно нищити ворога, який наступав з усіма силами до вирішального бою. Ми вірили, що пан Гермелін втрутився до нашої розмови 27 березня з Божого провидіння. Попереднього дня, 26 березня, москалі зненацька напали на Албеділовий полк і спричинили йому значну шкоду, взявши в полон самого полковника, який, б’ючи відважно ворога, задалеко загнався і був відрізаний від свого основного війська.

6 квітня наближався до нас воєвода запорозьких козаків Кошовий ³⁷. Коли і я, заплутавшись між королівськими військами, очікував його прихід, мав нагоду говорити з моїм паном Гермеліном, котрий про мене вже говорив з Найяснішим королем і з графом Піпером, він відвів мене до вікна, біля якого стояв король з паном Піпером. Зробив це він для того, щоб я, з’явившись їм на очі, міг їм пригадати моє прохання щодо грамоти для безпечного переходу.

Те, що я появився їм на очі, принесло бажаний ефект, бо ж пан граф Піпер, відійшовши трохи від короля, шепнув мені до вуха: «Найясніший король наказав мені, щоб я щодо вашої перепустки поговорив з паном Мазепою, що я без найменшого спізнення зроблю». Коли пан граф від мене відійшов, прийшов граф Левенгаупт, який саме вийшов від короля, а мене, якого пан Гермелін попросив іти до пана Піпера, відвів іншою стороною на обід пана графа, котрий сказав, що йому моя присутність вельми мила. Більше години ми, чекаючи на обід, розмовляли тільки утрьох. Вельми освічений пан граф між іншим говорив, що Найясніший король від самого початку ревно допомагає євангеличній справі. Коли був у Саксонії, то, здається, цілих три дні мав великі турботи і навіть відкладав розмови з міністрами. Після молитви взяв нарешті папір і власною рукою стисло визначив кілька точок і післав їх до Відня у Австрії, жадаючи, щоб йому протягом трьох днів на все це дали відповідь. Між іншим, була там справа про повернення усіх костелів у Сілезії, відібраних всупереч постанов Оснабріцького миру, запоруку котрого, як захисник євангеликів, взяв на себе. Цісарська Величність, кажуть, відповіла й пообіцяла гроші й князівство. Його Королівська Величність, одначе, своєму резидентові ³⁸, що був на цісарському дворі, негайно відписала, що за Оснабріцькою угодою свободу релігії не хоче продавати, також не хоче втратити гроші, зібрані з Божого благословіння, та що про обіцяне королівство хоче правотитися, щоб знати, кому воно належить. Тоді до короля надіслали пана Коловрата, котрий, підходячи до графа Піпера, спитав, чому шведська Величність, незадоволена зі своїх перемог, здобутими над королем Августом і московським великим князем, хоче заплутатись до нової цісарської війни. Але пан граф Піпер, здається, відповів, що шведська Величність не шукає причини для нової війни, лише піклується про дотримання Оснабріцької угоди, загроженої багатьма причинами.

Потім граф Піпер оповідав, як укладався договір про запоруку Оснабріцького миру та про підпис пана Коловрата іменем Його Цісарської Величності, як також про запоруку англійців, голландців і Королівської Величності пруської, як і про те, що є майже неймовірне, що ці укладені договори, як уже говорилось, не дотримуються.

Пан граф Піпер пригадав також справу про литовське князівство, котре хотіла б Царська Величність привласнити, оскільки його не стримала б переможна зброя Карла. Саме тому король Карло заслуговує на подяку, бо ж з Божою допомогою переміг такого сильного князя. Говорили також, що ніхто б не думав, що король так добре знає Святе Письмо, як у цьому переконались. Князь Любомирський, завдяки напученню короля, став лютеранином, тепер він, одначе, живе у Стокгольмі. Старший Сапіга, литовський великий князь, став кращої думки про євангеличну релігію саме завдяки розмовам з Карлом, які справили на нього велике враження.

Між тим нам двічі приносили різну їжу, кожний з нас випив по три чарки кримського вина, і доки скінчився обід, запросили пана графа Піпера до Королівської Величності. Він мав взяти участь у авдієнції, що її готували для запорожців. З одного боку короля оточували граф Піпер, князь Віртемберзький та інші міністри; з другого — пан Гермелін, Цедергєльм і багато інших. Запорозький воєвода був зі своїми козаками приведений до короля, привітав його і виконав присягу вірності. Король відповідав через посередництво свого комісара Солдана, який володів козацькою мовою. Кожний із запорожців по порядку перед Королівською Величністю глибоко кланявся і мовби падав до його ніг. Десь за годину повертались вони від короля до воєводи Мазепи, турботливість котрого підтримувала офіцерів аж до третього дня, інших — королівська щедрість.

Коли запорожці відходили, вийшов пан Гермелін і повідомив мене про подорожню грамоту, милостиво дану мені Королівською Величністю. Втішений цією новиною, підкріплений їжею й напоями, розмовами з визначними людьми і — несподівано — ласкою самого короля, повернувся я на свою квартиру, де оповідав пану Самуелу Погорському, що цього дня я бачив і пережив.

7 квітня, на яке припала неділя Квазімодоґеніті ³⁹, після закінчення Служби Божої, на котрій я з подивом спостеріг, як очі його Королівської Величності кілька разів були надто зосереджені на мені, прийшов до моєї господи Найосвіченіший пан Гермелін. Він повідомив, що з нами будуть післані королівські валахи з достатнім супроводом та що шлях наш простелиться через пусті рівнини, і що доведеться перепливати через глибокі ріки. Коли пан Гермелін упевнився, що я приготуюся до всіх мандрівних випробувань, він, побажавши мені щастя, відійшов.

10 квітня після обіду пан Гермелін повідомив, що — згідно з наказом Королівської Величності — подорож нашу треба розпочинати цієї ночі. Одночасно він хотів би знати, чи я на таку дорогу вже підібрав відповідні коні. Глибокої темної ночі принесли мені від пана графа надісланих сто імперських талярів. З ними був і великий пакунок листів, що їх я мав віднести до...

Через велику поспішність не вдалося залучити тих, хто хотів спільно з нами відійти. Ми лишень встигли сказати «з Богом» пану Гермеліну й від секретаря Мазепи одержати перепустку, яка б забезпечувала нам вільний перехід через Козакію.

Після обіду ми відвідали воєводу Мазепу, який сказав, що йому вже відома наймилостивіша резолюція Королівської Величності щодо грамоти нашого переходу, котра має бути видана Його Маєстатом. Лежав він цілком хорий від триденного бенкетування із запорожцями, а коли почув згадку про грамоту на вільний перехід — згідно зі звичаями козаків — суворо дивлячись сказав: «Чи ж Бог я, щоб обіцяв вам вільний перехід? Вам доведеться йти через пусті місця, через великі води і через ворожі війська. Як потім можу я вас запевнити про вільний перехід, котрий є в руках самого Бога?» Я, збентежений новим викрутасом, відповів, що ми від Його Маєстату не вимагаємо дозволу на такий перехід, що його може дати сам Бог, якщо почує наші молитви, але просимо давно обіцяну нам грамоту вільного переходу через землі Його Маєстату. «Дам, — сказав Мазепа, — дам вам таку грамоту», і, піднявши руки до неба, промовив: «Буду просити Бога, щоб вас безпечно провадив через усі небезпеки». Я — після цього — подякував воєводі, приєднавши молитви за його благо, й відійшов.

Зміст цієї, грамоти, одержаної з такими великими зусиллями, був дослівно такий ⁴⁰:

Іоаннь Мазепа Гетманъ Войскъ Запороскихъ

с обоихъ сторонъ Днепра. Славного чина

Святого Апостола Андрея и белого орла Кавалеръ

Ознаймуємъ симъ подорожнимъ Листомъ Нашимъ кождому кому колвекъ о томъ ведати належить. А особливе въ Панстве...

Грамота гетьмана Івана Мазепи

Іван Мазепа, Гетьман Військ Запорізьких з обох сторін Дніпра, Кавалер славного ордена Святого Апостола Андрія та Білого Орла.

Цією подорожною Грамотою Нашою звідомляємо кожному, кому належить про це знати. А особливо в Державі Найяснішої Порти Отоманської Їх милостям Панам Володарям і людям всілякої знатності та гідності, також і Панам Старостам і всьому Військ Запорізьких Старшому і Нижчому Реґіменту Городового і Низового нашого товариства, що Їх милість пан Даніел Крман і Самуел Погорський з усіма своїми людьми, які з Держави Угорської послані від Найяснішого князя Його милості Семигородського, були в певних інтересах цієї Держави Угорської при дворі Найяснішого Короля Його милості Шведського, котрі тепер через Державу Найяснійшої Порти Отоманської належним чином додому повертаються. Тому, щоб повсюдно були вони, посланці з Держави Угорської, добровільно без затримки пропущені та щою їм, у разі потреби, не відмовлялось у допомозі, яку вони зажадали б, ми цього вельми від Їх милостей Панів Володарів у Державі Найяснішої Порти Отоманської жадаємо і просимо, обіцяючи все те сусідською приязню віддячити. А старшинам нашого Військ Запорізьких Городового і Низового Реґіменту це пильно наказуємо.

Дано в Головному Штабі, в Будищах, 30 березня 1709 року.

Іван, вибраний Гетьман і Кавалер, рукою власною.

Приймаючи цю грамоту й листи, котрі пан де Сільтман, генерал-ад’ютант Королівської Величності пруської і підполковник, того часу посол при шведській армії і т.д., надіслав був королеві і пану Ферові, першому міністрові та іншим, що мали донести їх до Берліна, вирушили ми з міста Будищ глибокої ночі, але задля темряви змушені були залишитись в передмісті аж до третьої години перед світанням. Приблизно в той час полковник королівських валахів Сандул, — за свої героїчні діла і найновішу, щасливо завершену експедицію до татарського хана й короля Станіслава, муж великого імені, виспавшись після вчорашньої пиятики, приготувався в цю дорогу. У своєму супроводі він мав п’ятнадцять козаків і між ними одного Мазепиного полковника, надісланого до хана. Разом із слугами нас було п’ятнадцять.

З ім’ям Божим вирушили ми 11 квітня, просувалися вельми швидко, інколи повним галопом. Через села Рибці й Іванчиці пройшли ми до села Петрівки, де Сандул відбочив до пана генерала Гамільтона. Коли ж я у нього розпитував, хто ж є той, що має з нами — згідно з наказом Його Королівської Величності — подорожувати, він ствердив, що тим чоловіком є він, і зник скорше, ніж ми його помітили. Ледве-ледве могли ми його розшукати й наздогнати. Потім він залишився в селі Хведірки у пана Травтветтера, майора Гйєльмового полку, в присутності котрого показав я грамоти славної канцелярії, котрі, побачивши, він визнав, засміявся і сказав, що про них знав.

До Нових Санжар ми дійшли біля третьої після обіду, летячи — згідно з татарським і козацьким звичаєм — через гори, долини, через рови й ріки повним галопом. Це було для мене вельми тяжко, але бажання повернутися на батьківщину і Божа поміч все це перемогли.

Запорожці прийняли нас вельми шляхетно. Наш полковник Сандул відвідав їхнього воєводу, званого Кошовий, і, вернувшись від нього, повідомив мене, що зі мною і моїми спільниками не може їхати, навіть якби ми дали йому сто золотих. Він нарікав на великі рівнини, глибокі ріки, на багато ворогів і на наших коней, котрим довелось долати таку тяжку дорогу. Я згадав про королівську пошту, котру він повинен занести королю Станіславу, але він її не захотів узяти і коли, застрашений моїми словами, її нарешті взяв, намагався, одначе, її повернути, говорячи, що за доставку таких листів легко може нарватися на смертельну небезпеку. Коли, одначе, хотіли ми його за всяку ціну стримати, він переконував, що при першій біді, або тоді, коли побачить, що наші коні виснажені, від нас відійде.

Ми раді були самі від нього відлучитися, щоб не втрапити з ним у небезпеку. Після його відходу ми 12 квітня знайшли воєводу Кошового і попросили його дати нам кілька провідників на дорогу. Він обіцяв нам провідників назад до Королівської Величності шведської, від котрої, як казав, уже має наказ, щоб нікого з табора Його Величності не випускати за Дніпро. Після цього ми показали грамоту вільного переходу від Його Величності, як також і від Мазепи. Через незнання латини він її прочитати не зміг, але грамоту від Мазепи дав прочитати людям в присутності старшин. Коли його секретар цю грамоту одержав і побачив на ній печатку, почав її цілувати і голосно зачитувати. Мусили ми теж показати наші угорські і пруські паспорти. Після багатьох роздумувань він остаточно повірив у законність нашої перепустки. Про супровідників, що мали до нас приєднатися за наші кошти, він, одначе, сказав, що буде це вирішувати зі своєю громадою. Таким чином цей воєвода не може нічого робити без відома й згоди всієї громади.

Запорозькі козаки утворюють власну республіку, але є, одначе, залежні від Мазепи, і їхній воєвода в присутності Мазепи не відважується вживати титулу воєводи, вживає його лише у запорозькій країні. А сам Мазепа носить титул воєводи війська запорозького і мешканців обох сторін Дніпра. Більше про це сказав я вище.

Коли в цей небезпечний час — передусім для бродячих пустими рівнинами військ чигиринського полковника Ґалаґана, відомого з недавнього знищення Кошового осередку, названого Січ, не знайшовся ніхто, хто б хотів нас супроводжувати, мусили ми 13 квітня повернутися. Але ми не повернулися до нашої будищанської квартири, тільки зупинились у селі Хведірки, в якому пан Траутветтер радо надав нам три будиночки. Дякували ми Богові за батьківську опіку, за те, що ми були визволені з такої тяжкої їзди. Не думали ми, що спроможні подужати щоденних 15 або 20 миль, до котрих, як ми чули, полковник Сандул, козаки й валахи були звиклі. Правду кажучи, здолавши вісім великих миль з Будищ до Нових Санжар, ми були настільки виснажені, що не могли ані стояти, ані сидіти, ані їсти.

У Хведірках залишились ми тому, що розійшлась чутка про те, що Мазепа з королем почне облягати Полтаву, розташовану звідтіля трохи менше милі. Ми думали, що після облоги й зайняття Полтави шведське військо почне воєнні операції перед Дніпром і за Дніпром, а для нас відкриє вільний шлях.

Пан майор Траутветтер увесь час за цього спільного побуту ставився до мене особливо приємно. Багато разів запрошував мене на обід і вельми просив, щоб я без будь-якого запрошення приходив щодня. Так само ставився до мене його брат, капітан. Тут я мав добрих друзів. Полковник Гйєльм, крім слів, не виконав нічого, але його капітан пан Вальдав, людина багата, бажаючи втекти від москалів, запропонував мені свій стіл, кілька разів запросивши на обід. Пізніше він разом з кіньми утонув у водах Дніпра. Також полковник Ґиллєнст’єрна часто мене запрошував на обід. Наш земляк, пан Ян Карол Карловіц, угорський саксонець, познайомив мене зі своїм капітаном і кілька разів, відвідуючи нас, подарував мені пару чудових пістолетів. Особливу прихильність виявив до мене пан капітан Ґотфрід Ян Сальміс. Тут же я познайомився з паном підполковником Левенгауптом і з паном бароном Фалькенберґом, котрий визволив з в’язниці нашу Найяснішу княжну. За це шведська Королівська Величність довго тримала його в тюрмі. Він мені жалівся, що жодної подяки за це не отримав.

23 квітня ввірвалися до новосанжарських передмість москалі, але після невдалого нападу вернулися, підпаливши при цьому передмістя. Звідти налякані димом офіцери Гйєльмового полку відступали до Полтави. Разом з ними утікали до села Супрунівки і ми, хоч наступного дня вернулися до нашого хведірчанського домика, де почули про козацьку акцію біля Санжар.

28 — 29 квітня і 1 травня ми відсвяткували шведський Великдень, довідавшись, що у Швеції третій великодній день не відзначається, а посувається на четвертий день. Коли, отже, третій день не святкувався, пан капітан Вальдав 30 квітня прийняв на урочисту гостину двох полковників — Гйєльма і Ґиллєнст’єрна, а разом з ними і інших офіцерів, між ними й мене, пригостивши нас їжею, напоями і музикою. Тут я з багатьма познайомився, бо ж нікого неприхильного до мене тут не було.

В неділю Exaudi ⁴¹, коли закінчились служби Божі і обід у пана полковника Ґиллєнст’єрна, шановний парох цього полку Ян Стаппенбек пояснив нам шведсько-козацько-московську битву, що відбулась біля кобеляцького мосту, де шведи добряче оточили москалів. Коли ж, одначе, командувач генерал Крузе діяв досить недбало, а козаки Кошового споглядали ворога безжурно, той з небувалим грюкотом зброї пробивався серединою шведів, вбивши шістьох капітанів Гиллєнст’єрнового полку і взявши в полон полковника, хоч, правда, він сам незабаром перебіг. Нещастя шведів було таке велике, що багато з них хотіло бути радше полоненими, ніж далі терпіти біду. Довідавшись, що цього полковника полонили, Найясніший король хотів знати про його рани, а коли почув, що той не ранений, а полонений, сказав: «Знаємо вже, яким способом його полонили».

29 квітня, тобто на другий день шведського Великодня, москалі урвалися до міста Опішні, недалеко Будищ, і побили там усю сторожу, яка налічувала двісті осіб, підпалили місто, але великої шкоди не сталося. Бачучи, одначе, наближення короля з кількома полками, вони відступили за ріку. Один утікач-швед упав у яму, що була прикрита соломою, і, ховаючись у ній, зачув слова найвищого московського генерала: «Генерал-марш, марш», передав їх шведам, які саме проходили, але москалі за міст не прийшли.

Найясніший король, вивівши своїх вояків з Опішні й Будищ, вернувся до Полтави, котру перед тижнем, біля 22 квітня, на спішний наказ Мазепи оточив. Саме в час відсутності короля вибуховий порох, укладений до підземних підкопів, оточенці своєчасно знищили. Це сталося в хвилину, коли мала вилетіти в повітря брама з фортецею. Розгніваний король Карло почав тоді 30 квітня увечері бомбардувати місто гарматними кулями. Ця акція тривала аж до 1 травня. Місту було завдано значної шкоди, кілька будинків було запалено, залога була загнана до середини міста.

З того часу минуло кілька днів без особливих військових операцій. Мазепинські козаки просили, щоб король не нищив вогнем містечко, в якім, як казали, Мазепа мав рідну сестру, а в них там жили їхні рідні. Крім того, в містечку сховане багатство найбільшого полку. Охоронців міста можна змусити голодом здатись королеві. Це станеться тоді, коли вони утратять надію на допомогу і побачать, що їм з дня на день загрожує ще більша небезпека.

3 травня відбіг я з паном Погорським подивитись облогу Полтави. Ми побачили на горі невеличке містечко. З обох боків воно було оточене невеличкими верхами, укріплене двома насипами й валами. Під ближчим верхом король наказав збудувати укріплені редути, з протилежного верха, що на ньому був монастир, він бив ворога тяжкими гарматними кулями.

Царська Величність уже була прийшла з усім своїм військом і наказала прокопати вельми довгі траншеї, розмістити на них багато гармат, а на широких рівнинах і в близьких лісах — військові намети й усяке військо. Невеличка річка відділяла монастир і Полтаву, тобто шведський табір від московського. Навпроти московського табору міщани мали міцно укріплену браму і добре стережений вхід. Король Карло наказав зробити опорні бази, поставлені навпроти московських, закріпив їx військом і на найнебезпечніших місцях поставив сторожу, щоб оточеним у місті не могли привозити їжу. На протилежному боці була інша брама, котра теж мала варту. Навколо неї були вали, укріплені шведськими вояками. Цікаво було бачити ворога, що розкладав свій табір на віддалі гарматного пострілу. Про все це хотілось довідатись.

Потім настав шведський покаянний день, що ми його відзначили у Хведірках. Тому що упсальський архиєпископ, що дотепер приписував біблійні тексти, через перебої пошти цього зробити не міг, Найясніший король, хотячи його замінити, сам відзначив чотири покаянні дні. До них приклав тексти

Святого письма, котрі мали 1709 року прочитати у всіх полках. Ось вони:

1709 року. Перший покаянний день  ⁴², 14 (24 травня старого) нового календаря. Перший текст: із псальма 143, 2: І на суд не вступай із рабом Своїм, — бо жоден живий перед обличчям Твоїм справедливим не буде! Другий текст: з Єремії 4, 4: Обрізуйтеся Господеві й усуньте із ваших сердець крайні шкірки, щоб не вийшла, немов той огонь, Моя лютість, — і не буде кому погасити через злі ваші вчинки. — Третій текст: з Даниїла 9, 8: Господи, сором на обличчя нам, нашим царям, князям нашим та нашим батькам, що згрішили перед Тобою.

Другий покаянний день, 11 (12 червня старого) нового календаря. Перший текст: Псалом 143, 9: Урятуй мене, Господи, від моїх ворогів, бо до Тебе вдаюся! Другий текст: Друга книга Хронік 16, 9: Бо очі Господні дивляться по всій землі, щоб зміцнити тих, у кого все їхнє серце до Нього. — Третій текст: Друга книга Хронік 32, 7, 8: Будьте міцні та будьте мужні, не бійтесь й не жахайтеся перед асирійським царем та перед усім тим натовпом, з Ним рамено тілесне, а з нами Господь наш, щоб допомагати нам та воювати наші війни.

Третій покаянний день, 29 червня старого календаря (9 червня нового календаря). — Перший текст: Єремія 18, 7, 8: Я часом кажу про народ та про царство, щоб вирвати його, і щоб розбити та вигубити, та зло, яке думав чинити йому. Другий текст: Осії 7, 15, 16: А Я їх картав, їхні рамена зміцняв, а вони зло на Мене задумують... Вони навертаються, та не до Всевишнього, стали немов той обманливий лук... Упадуть від меча їхні князі за гордість свого язика, — це їхня наруга в єгипетськім краї! Третій текст: Ісаї 5, вірш 3, 4: Тепер же ти, єрусалимський мешканче, та мужу юдейський, розсудіть — но між Мною й моїм виноградником: що ще можна вчинити було для Мого виноградинка, але Я не зробив того в ньому? Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди.

Четвертий покаянний день, 6 (16 серпня старого) нового календаря. Перший текст: Єремія 50, 18, 19: Я покараю царя і верну Я Ізраїля на пасовисько його, і він пастися буде на Кармелі й Башані, і на горі Єфремовій та на Ґілеаді душа його ситою буде. Я покараю царя вавилонського і землю його, як я покарав був царя асирійського. — Другий текст: Псальм 80, 18-20: Нехай буде рука Твоя над мужем твоєї правиці, на людському сині, якого зміцнив Ти собі. А ми не відступимо від Тебе, Ти нас оживеш, і ми будемо Ім’я Твоє кликати! Господи, Боже Саваоте, приверни нас, і хай засяє обличчя Твоє — й ми спасемось! Третій текст: із Сираха 51, 10, 11, 12: Повсякчасно буду твоє ім’я хвалити, славословитиму його піснями. І мольбу мою вислухано: ти спас мене від згуби і врятував від лихої години. Тому славословитиму тебе й хвалитиму, — і благословитиму ім’я Господнє. (За Крманом ці вірші в Сираха 51, 15, 16, 17. За українським перекладом Святого Письма (1963): 10-12. - М.Н.).

Скільки таємниць справді приховано в цих вибраних текстах, це побачимо з наступної події. Треба, одначе, думати, що Його Королівська Величність особливим Божим натхненням вибрала ті, а не інші тексти, передовсім Єремії 18, Осії 7, Єремії 50, 80 псалом і Сираха 51, і передбачала упадок своїх князів і поворот решти людей до неволі.

Шведам велося дедалі важче, і з дня на день ми переживали кепські речі. Шведів, які хотіли покорити Полтаву голодом, заморив згодом голод сам. [Шведські конфедерати, козаки відбирали, де тільки могли, гроші у шведів, а іноді й життя. Селяни, які ховалися в лісах, шукали приводів для грабунку. — ВИ. №12 (1976). — Прим. litopys.kiev.ua]

З Нових і Старих Санжар і декількох сусідніх сіл привозили хліб, пиво, брагу, медовину та іншу потраву, але в дійсності що це значило для багатьох та чи всі вояки мали чим заплатити? Говорили, що в королівській квартирі гарець ⁴³ горілки продавався за 16 талярів.

Найосвіченіший пан генерал-майор Майєрфельд заплатив за один ґарець паленки 12 твердих талярів, що мені й сам сказав. Одна пара чобіт, потрібних для верхівця, коштувала 12 золотих ринських. Один широкий німецький капелюх, оздоблений тонкими срібними китичками, був вартий 30 золотих. Одна бочка пива, що мала 7,5 відра, коштувала 45 ринських. Один ґарець уміщає майже 3 угорські половинки, одначе не будинські, а ті, що їх вживають на пограниччі Австрії, Морави, Сілезії й Польщі угорські мешканці. 20 ґарців творить одну дев’ятку, а 150 ґарців рівняється одній козацькій бочці. Одно сідло продавалось за 12 ринських талярів, деколи й за 20.

Наш Гаас купував відро горілки за 8 твердих золотих, що їх вартість була 6 ринських золотих, разом за 48 золотих; підняв ціну відра на 22 ринських золотих і заробив на одному відрі паленки 70 ринських золотих. Це сталося ще перед облогою Полтави, коли само собою було всього достаток. На якомусь аукціоні за п’ять сорочок одержали 60 твердих талярів. Під час облоги піднялась також ціна хліба. Козаки, крім золотих і талярів, інші гроші не брали. Шведи ціну золотих і талярів підвищували, саксонська монета не приймалась, копійки можна було дістати рідше. М’ясо деколи можна було одержати, але через велику спеку його було тяжко утримати без запаху більше двох днів.

Бог послав таку силу мух, що літали роями. Вони, мов військо, заморили всі хати й двори, що були переповнені дохлятиною. Ними був повний і табір. Коли я відвідав свою стару хату в Хведірках, побачив густо покриті мухами стіни, стелю, піч, посуд і навіть всю підлогу. На довжину одного пальця ледве чи побачив би вільне місце. Немічні мешканці проти засилля мух захищались покривалами. Посеред хати можна було бачити кілька роїв мух, що висіли від стелі до підлоги, тримаючись купи, мов бджоли. Хто входив до хати, мусив пробиватися через рої мух, хоч і так вони його наскрізь прикривали. Ледве хто відкривав уста, треба було йому від них відмахуватися. Квартируючи в якомусь домі, я акуратно затуляв усі щілини, брав липові гілки, яких там чимало, і ними відганяв мух, але й цього було замало. Деколи ми пробували їсти надворі під деревами, але й там доскіпливі мухи насідали на тарелі, горшки і навіть наші уста. Вони сідали на краї мисок, на ложки, влітали до напіввідкритих ротів.

Коли йшов дощ, мухи влітали до будов і обсаджували в них густими роями склепіння, коли хто-небудь із знайомих нам торговців у таборі біля Полтави готував медовину, то до його посуду, в якому був мед або вода, попадало багацько мух. У все це важко віриться, а ще важче про це розповідати, але ж правдою було те, що до розпалених сонцем пляшок, до яких треба було наливати оту нещасну, за пару годин приготовлену медовину, влітали рої мух. До них долучались ті, що вдень їх вливали разом із медовою водою, і ті, що влітали до пляшок через відкрите горло. Одначе, ця напівзварена медова вода, що в ній всякими способами здихали тисячі мух, добре смакувала, але й добре за неї платилось. Міра «штоф» коштувала п’ять цісарських грошів.

Дехто настільки звик до мух, що й не помічав, як вони з ложки потрапляли до горла. Ті, що плавали в тарелях, могли викликати блювоту. У майора Траутветтера побачив я мухи у пастці. На середину стола цей добрий і гарний муж наливав чимало медовини або й молока, а коли ці огидні гості, мухи в роях, злітались втамувати спрагу, він, витягнувши з порохівниці порох, насипав його до скрученого паперу і, запалюючи його кінці, під сміх присутніх так знищував мухи.

Цих мух можна було назвати передвістям катастрофи, яку ніс розташований навколо ворог, котрим майже всі погорджували.

21 травня з Опішні і Будищ відводили до Старих Санжар веприцьких полонених москалів. Потім ці залишені шведами міста були підпалені, щоб не могли служити ворогові. Роззброєних дев’ятсот москалів вели повз наше мешкання, а коли вони у Старих Санжарах протримались більше місяця, 25 червня були визволені. На світанку цього дня ми почули десь за півмилі гуркіт гармат і понад дві години невтихаючі військові салюти. На місто, в котрому після недавньої кобилецької битви нещасний генерал-майор Крузе розмістив свій і якийсь інший полки, раптово напало вісім тисяч москалів. З різних джерел він, мабуть, довідався, що ворог йому загрожував, але все ж таки не потурбувався сховати вози й інші речі в безпечнішому місці.

Погорджуючи смертю, вороги розбили мур з тяжкої цегли і звільнили полонених. Полонені москалі, маючи можливість вільніше рухатись, напали на шведів. Багато ворогів загинуло, але коли шведи з міста відступали, не без утрат його залишили.

І тут шведам зашкодило те, що покладались на безпеку й довіру союзників, про яких прецінь знали, що їхня знаменита хитрість була загальновідома.

Якийсь брехун, під’юджений польськими єзуїтами, в минулому сторіччі видавав себе за Димитрія, Васильовичового сина, котрого одначе вже в дитинстві убили. Цей брехун цю байку подавав так майстерно, що його оголосили московським великим князем. Його також підтримувало польське військо. За жінку він собі взяв доньку сандомирського палатина ⁴⁴. Коли, одначе, виявилося його незнання відомих звичаїв і віри московської і коли відкрилось його шахрайство, цей театральний князь, прилюдно зганьблений, був добитий ножами. Туанус ⁴⁵ оповідав, що цей Димитрій перед битвою за взяття Московщини, «розпростерши руки й звернувши до неба очі, просив Бога: Найсправедливіший Боже, спершу мене блискавкою згуби, першого мене знищ, кров цих християнських вояків шануй, оскільки те, що роблю, є несправедливе або спокусливе й безбожне; Ти бачиш мою невинність, підтримуй справедливу справу. Тобі, королево небес, віддаю себе й військо своє. Оскільки це правдиво подається, він дійсно не був Димитрієм; може, то був безсоромний шахрай, що з таким спокійним лицем брехав, коли знав, що те, що говорить, не є правда; або коли він, будучи обманеним, вірив у фортуну, яка й інших наділяла і до нього якимось дивом прихильна була, бо ж спершу йому щасливо усміхалася, потім до смутку довела й нарешті до трагічного кінця допровадила», — стверджував Туанус.

Коли санжарський гуркіт утих, скочили ми на коней і, пришпоривши їх, прилетіли до міста. В кількох місцях диміло, у місті і поза ним лежало чимало московських трупів. Було видно, що один москаль, бажаючи з великим мішком утекти з того місця, в якому інші москалі були ув’язнені у солом’яних хатинах, упав на коліна, тримаючи мішок на плечах. Без духу лежав недавній полковник цих полонених. Увійшовши до шведського генерала, довір’ям якого він користувався, одягнув два його убрання, а своє натягнув зверху. Забравши з собою також інші речі, цей москаль скоро втік. Тут ми побачили поламані шведські вози й порожні скрині. Пропало двадцять тисяч талярів, що складали касу краусівського полку.

Було полонено дев’ятсот москалів, близько вісімдесяти з них загинуло. Були чутки, що це сталося з тихої згоди з москалями. Крузе був досить добре поінформований про прихід москалів, але не зажадав шведської допомоги, не звернувши уваги на полонених. З нашого села прийшло потім кілька сот вояків, але й ворог уже переплив через сусідню з містом ріку. Це справді була чимала втрата. Хоч, одначе, зі шведів загинуло ледве троє-четверо, прецінь москалі були вигнані. Задля них король Карло, бажаючи здобути місто Веприк, утратив майже п’ятсот власних вояків.

26 травня до Полтави, кажуть, увійшла майже тисяча москалів, з яких двісті було забито. І наступного дня москалі пробували те повторити, але були героїчно відбиті, утративши шістсот вояків. Шведи полонили бригадира, що був родичем Меншикова, головного міністра Царської Величності.

15 червня вирушили полтавські оборонці й з намазаним смолою посудом підпалили шведські апроші ⁴⁶.

21 червня за новим календарем ми в селі Хведірки відсвяткували другий день покаяння й почули пастора Гйєльмового полку, що читав з Другої книги Хронік, 16, про обов’язкове й корисне поєднання з Богом. Нагоду для цього дав йому прихід татар до короля й Мазепи в їх боротьбі проти москалів. Татарський хан надіслав якогось мурзу, тобто капітана, з котрим потім і ми по-мадярському розмовляли. Він колись був яґерським капітаном, але в недавній турецько-цісарській війні був післаний до Відня, звідки утік. З паном графом Піпером він розмовляв по-німецькому і, наскільки ми зрозуміли, зажадав, щоб татари вступили до спілки зі шведами й козаками з тою передумовою, що королівська Величність шведська не укладе мир з москалями. Тож нехай дозволить татарам, які захочуть зробити набіги на Московію, відводити людей і відганяти худобу. Вони будуть задоволені з цієї платні й будуть виконувати військові накази короля Карла. Звільнення цих висланців відкладалось на третій тиждень, здається, тому, що король Карло не хотів розпочати вирішальний бій з допомогою помічних татарських військ.

Мурза, одначе, коли ми хотіли з ним разом повернутись і відвідати Крим, жалівся нам, що відкладення його повернення до хана може бути шкідливе для обох сторін. Татари, як він казав, будуть готові ввірватися до Московії, як тільки довідаються, що король Карло виконав їхні вимоги.

Ці татари також дивувалися, що король Карло приступом бере Полтаву, бо ж Царська Величність через свого особливого посла їх повідомила, що війна московсько-шведська вже закінчилася з багатьма умовами й одруженням його сестри з королем Карлом. Цими брехнями москалі хотіли розбити мазепинсько-шведський союз [відвернути татар від мазепинсько-шведського союзу. -- ВИ. №12 (1976).— Прим. litopys.kiev.ua] , для посилення якого воєвода Мазепа цілком недавно послав у Крим свого посла з волоським полковником. Козаки мають якусь стару угоду, що її самі шанують іменем братерства. На її основі одна сторона зобов’язується дати допомогу іншій, що бореться з труднощами.

Всі дні поширювались чутки про прихід татар, і до шведського табора вже навіть привозили кримські вина, ізюм, мандлі, фіґи, виноград та інші речі.

Наш покаянний пастор виразно нагадував, що не варто довіряти союзу з татарами, але треба опиратися на Бога, продовжуючи серйозне каяття.

Та вернімося до наших приватних справ. У селі Хведірки ми дістали господу між мазепинськими козаками в останніх хатах, вельми віддалених від шведських вартових. Ми мусили боятися не тільки ворога, а й самих козаків, дух котрих проти нас розпалювався, роздражнюваний нами самими.

В моїй дружині був доктор медицини Ян Фабер, який хотів повернутися до Риги; у дружині ще був любовнянський міщанин Шаланґ, що минулого року привіз до шведського табора угорські вина. Був тут також його приятель, за походженням англієць, і якийсь кравець, звільнений паном Сільтманом. Він хотів триматися біля мене, я його охороняв, щоб його не взяли до війська.

Ці необачні люди не тільки перед зором козаків щоденно фали до півночі в карти, а й, вийшовши з дому, до викопаної ямки кидали тверді золоті таляри. Робили це задля тілесної розваги чи скорше для розкидання грошей і марнування дорогоцінного часу. Деколи якийсь з них програвав 20, 30, 50 і більше імперських талярів.

Боячись не тільки зовнішнього, а й внутрішнього ворога, зайняли ми інші будиночки, ближчі до шведських вартових. Мені довелось зазнати нечуваного підлабузництва від співмандрівників, бо ж Шаланґ разом із своїм другом англійцем, забувши, що я дав їм притулок, заздалегідь зайняли кращий дім, а мені й докторові залишили зруйнований і задимлений будиночок, про який нам розповіли шведи, буцімто в ньому через баталії чортів не міг перебувати жоден вояк. З нас, одначе, ніхто не помітив щось таке, що могло б наганяти страх. Коли, одначе, Шаланґовий слуга знайшов перед домом, який мені приділили, яму, а в ній лущений горох, два горшки масла, пшеницю і різні струковини, то ті, що були при мені, виступили проти нього. Цей слуга надіслав нам бодай трохи масла. Коли я їх відраджував, відіслали масло назад, підвищивши його ціну. Але я з цим не погодився, і масло знову повернули. Доктор Фабер сказав про це Травтветтерові, котрий масло забрав, буцімто воно належало його полкові.

Коли з’ясувалось, що Шаланґ вповні симпатизує Царській Величності, а шведські справи гудить і одверто зневажає, почала зростати прихована ворожнеча. Від такого чоловіка ми віддалились і зайняли в селі вигідніший дім, що був поблизу полковника Гйєльма, пана Травтветтера, пана капітана Вальдава і пана Карловича. Шаланґ не знав, як йому діяти, а тому пішов за нами і не соромлячись оселився в сінях нашого будинку. Ми мали вже досить вигідне помешкання, але сувора дійсність навчила нас майже кожного дня повторювати сумне і Христом відкинене слово поганів і вельми турботливих християн: Нема нічого, щоб ми їли, ані щоб ми пили.

Доки ми не продали віз, могли з місця на місце возити вуджене м’ясо й пляшки, придатні для пива й горілки, а також тарілки та інший кухонний посуд. Тому, одначе, що мій співмандрівник, незважаючи на мою заборону, віз продав, не залишили ми собі, крім коней і одежі, нічого. Йому здавалось, що ми, разом з волоським полковником, про якого я згадував вище, будемо подорожувати кіньми. Так сталося, що потім він від нас відійшов. До цього лиха ще додалась утрата всіх коней. Коли 29 травня пан Погорський хотів забігти до Санжар купити собі чоботи, прив’язав кепсько до плоту свого коня, а той, увільнивши віжки, вибіг на поле попастись. Всіх інших коней наш кінь поманив за собою, зник нам з очей і прив’язаним плащем сполохав усіх останніх коней. Знайти його нам не пощастило, ми втратили щонайменше 60 талярів.

Саме в той час калмики украли коней з усього шведського двору, і ціна на коні вельми зросла.

Жодним пером не можу описати нашу біду, котрої ми зазнали за шість тижнів біля цього села і саме стільки в ньому. Чотири тижні, доки тривав козацький піст, ми діставали овець і молоко. Козаки утримуються і без молока, задовольняються рибою, капустою, буряками, яблуками, кашею та іншми стравами цього гатунку. Коли ж час загального посту закінчився, залишили собі м’ясо, молоко і сир для себе. Було також чимало шведів, які цілий день скуповували овець, молоко та інше їдло. Коли нам інколи діставалось м’ясо, більше двох днів воно не витримувало, бо літаючі роями мухи його загиджували, залишаючи на ньому черв’яки і сморід. Коли, одначе, треба було свіже м’ясо варити, бракувало петрушки, солі, цибулі, борошна, масла та інших потрібних для цього приправ. Все це доводилось заміняти одномісячними лісовими яблучками, що, розварені набували смаку, від якого нападала гарячка. Молоко бувало майже кожен день, але, за звичкою козаків, ласих до грошей, було деколи розріджене водою і вельми дороге, хоч, одначе, вся ця земля залита молоком, сир ледве коли можна було побачити. Він був рідкий, а коли трохи засох, ставав, як гума. Паленку взагалі не можна було дістати, хоча її варто було мати через безперервне пиття води. Про її якість говорилося вище.

Коли я собі деколи дещо добував, хліб або напій, був тут не один, який пасся за моїми речами, чекаючи, коли я лиш ногу витягну з хати. Коли ми деколи тут або деінде в минулі часи нашого перебування в таборі вшановували когось, хто прийшов би під час обіду, щоб попоїв з нами, ніхто не відмовлявся та навіть і незвані кидались до миски. Деякі люди, що хотіли мене потішити, запросили мене поласувати солодким молоком з полуницями. Пан Травтветтер і Вальдав, запрошуючи мене, мали стіл, заставлений кількома добре приготовленими стравами і медовиною або пивом. Я, виснажений голодом або турботами, ледве міг іти, для інших, одначе, не хотів бути тягарем.

Те, що мене обминали болячки, відношу до особливого Божого провидіння. На майданчику біля хати, що його можу вважати майданчиком мого спілкування з Богом, я втішався читанням різних книжечок, молитвами і співами до Бога. Моя біда — сильно підкреслена насмішками моїх лайливих і грішних спільників з Божого прозріння і з моїх щоденних утіх, зачерпнутих з Письма Святого, — мені нагромаджувала змішані зі сльозами жалі, з котрими я звертався до найдобрішого Бога. Відповідно до всіх моїх утіх було моє покликання, виконане в ім’я всієї євангеличної церкви на синоді в Ружомберку. А моє — найліпше відоме Самому Богу — прагнення допомагати знедоленій церкві, що я її поставив вище батьківщини, приятелів, дітей, жінки й будь-чого іншого, що могло мені бути дорогим. Тут я навчився від нашого доктора Фабера читати по-французькому, що є особливо тяжке. В свою чергу я його навчив шістдесятковій аритметиці і астрології, корисній для медиків. Тут ми також побачили одного вояка, дезертира, за походженням німця, котрий за наказом Королівської Величності мав бути повішений, але через видатки для ката, що їх його полк не мав, був застрілений кулями однієї роти.

Тут ми почули, що якийсь бідний вояк вночі прихопив з чобіт одного козацького розбишаки рушничок, в якому були зав’язані якісь гроші. Так сильно впливала на людей голодна біда.

27 червня ми з двома полками утікали до Полтави, бо ходили чутки, що засвіта до нашого села знову урветься численне вороже військо. Вчорашнього вечора ми почули жахливий гуркіт шведських гармат, котрі відбили ворога від вступу до міста. Запопадливість ворога була такою великою, що він закидав багатьма гарматними снарядами не тільки шведів, котрих міг бачити, а й долину, оточену пагорбами, бажаючи завдати шкоди розташованому там королеві Карлові, якого й тут охоронило Боже провидіння. На цьому шляху ми побачили одного селянина, який, вискочивши з лісу, накинувся на шведа, що сидів з іншими вояками на возі. Після короткої шарпанини його зловили, добре збили й полонили. Вже з цього можна було передбачити, яка небезпека підстерігає шведів. Того ж дня, перебуваючи в якійсь халупці, що стояла майже на вершині приміської гори, почули ми постріли рушниць, які тривали цілу чверть години. Міщани, як казали, зробили наскік, але шведи й козаки, котрі були в апрошіях у лісах, їх рішуче відбили.

Для Найяснішого короля цей день був нещасливий. Коли почув, що декілька калмиків перейшло ріку, взявши в полон кількох піхотинців, вийшов їм назустріч, кількох ворогів забив, інших відігнав, а коли вертався до свого табору, несподіваним пострілом з московської рушниці був поранений у ногу, ту, що зламав у Польщі. Куля, яка ввійшла через ступню, загніздилась під пальцями. Негайно було скликано консиліум лікарів, які почали оглядати рану й вишукувати кулю. Майже цілу годину тривало це різання, спричинене тим, щоб часом не поранились нерви й жили пальців. Король не виявив ані найменшого знаку болю і, жартуючи, щохвилі нагадував лікарям, щоби взяли ножики і, не боячись, відважно й певно різали м’ясо пораненої ноги. Так само він, кажуть, поводився у Польщі, де зламав голінкову кістку. Він без страху запитав тоді лікаря — за скільки днів та голінкова кістка може зростися? Коли ж від нього почув, що ця нога видужає за шість тижнів, докладно лічив дні, і коли прийшов останній день шостого тижня, звелів привести для верхової їзди коня. Міністрам, які відраджували його від тієї їзди, відповідав, що лікар пообіцяв одужання за шість тижнів, і що саме цей час настав, а тому він хоче попробувати, як зможе їздити.

Того ж дня ми повернулися до свого помешкання і залишились у ньому не без страху перед ворогом і мешканцями аж до 1 липня. У селі зосталось мало вояків, а наш будинок був при самому вході в село.

Москалі між тим розкладали табір біля села, в якому був королівський двір з Мазепою. З ними були навіть такі калмики, що безстрашно ввірвались до дому, в якому мешкав Мазепа, маючи намір взяти його в полон, але шведи, які охороняли гетьмана, їх відважно відігнали і того ж дня, 29 червня, королівський двір з прилеглими полками звідтіля рушив і пішов за королем. Наше хведірчанське військо відійшло до Полтави 1 липня. Після того, як кінь пана Погорського знайшовся у капітана Функа з Гиллєнст’єрнівського полку, ми мали вже двоє коней. Функ говорив, що коли не мав коня, йому подарував його прапороносець Гйєльмового полку, званий Ек, який, одначе, твердив, що про інших наших коней нічого не знав.

Того самого дня Царська Величність, про яку думалось, що хоче на нас напасти, задумала про відступ і, залишаючи свої траншеї, відступила глибокої ночі. Шведи, ввірвавшись у ті траншеї, захопили артилерійські снаряди, вибуховий порох, борошно, масло і кілька бочок горілки, а самі траншеї запалили. Вони горіли повних два дні. В близькому лісі, підстерігаючи москалів, забили необережних торгівців, польських слуг і декількох одурманених горілкою шведських вояків, яких було біля шістдесяти.

Наступного дня, 2 липня, король Карло, викликаний Царською Величністю, вивів усе своє військо на поле, залишивши речі поблизу Полтави. Так розпростерлась лінія довжиною в німецьку милю, середину котрої тримав король зі своєю гвардією й гарматами. Запорізькі козаки розмістились на флангах. Кіннотники були розміщені по сотнях і мали приєднаних піхотинців, теж розміщених по сотнях. Кожний полк, одначе, доповнювався меншою кількістю вояків. Між усіма полками і всіма сотнями були залишені порожні простори. Не було нікого видно, хто б не виглядав ворога з радістю, знаючи, що цей день буде вирішальний та сподіваючись, що шведи вже нарешті позбудуться голоду й інших нещасть, що їх мучили як повільна смерть. Ми з паном Погорським верхи на конях зміряли лінію з одного кінця до другого і побачили, з яким геройським настроєм бажають шведи взятися за зброю.

Побачили ми також зграї птахів, що літали над московським табором. Багато старших вояків, згадуючи те ж саме перед минулими боями, вважали це за щасливе передвістя. І справді, Царська Величність, котра вчора закликала до рішучого бою, побачивши на власні очі шведські сили, відмовилася від вирішальної битви. Шведські піхотинці і кавалеристи повернулись на свої становища, нічого не виконуючи. Були чутки, що Шереметьєв начебто не радив, щоб Царська Величність випробовувала в нинішній битві всі шведські сили. Ми повернулись до своїх обозів, розташованих на голих полях перед північною полтавською брамою. Наші обози було видно очам власного війська. Там ми знайшли воєводу Мазепу, котрий вранці, чудово одягнений, нісся на найчистокровнішому коні до бою, але Карло, похваливши його, порадив вернутись до обозів, охороняючи своє життя, бо ж він і так був слабого здоров’я.

Я між тим розпочав розмову з монахом, Мазепиним священиком, про правдивість віросповідання. Коли він запитував про обов’язки євангеличних пасторів, я розповідав йому про найвизначніших з них. Він, пригощаючи мене ковтком медовини, почав говорити про спробу об’єднати руські церкви з лютеранськими й показав якийсь рукописний трактат, відісланий кралівецьким теологам, що його написав отець Теофан Прокопович ⁴⁷. А перед тим монах, отець Михайло Польчин, схизматик, написав Ернестові, а коли цей не був присутній, відповідали кралівецькі теологи самі. Тоді, отже, написав Прокопович цю апологію, з якої можна зрозуміти, що святу унію більше можна бажати, ніж можна в неї вірити, особливо коли лютеранські пастори не хочуть, крім двох святощів і частого сповіщення Божого слова, діяти в церквах, і бояться Божої служби, шанування святих, образів і чудових обрядів. До нас, що так собі розмовляли, підійшов один шляхтич, член русинського братства. Довідавшись від пастора, що я шведського віросповідання — так вони називали євангеликів — мене, який з пошаною говорив про святих, добру хвилину терпляче вислухав, потім, пришпоривши коня, обернувшись до мене, сказав: «Я не хочу вашого, яке б воно там не було, хваленого віросповідання, але радше хочу бути з іншими, які побожно шанують Найблагословеннішу Діву Марію, нашу велику богиню, умерти, умерти, умерти!»

Наступного дня, 4 липня, я попросив Клінцковстрема, посланця короля Станіслава, щоб мене прийняв до своєї подорожньої дружини. Він відповів, що в цій справі допоможе, якщо йому звелить пан граф Піпер. Я потім відразу відвідав пана графа і дуже його попросив дати наказ для мого повороту. Пан граф найщирішими словами мені це пообіцяв, хоч майбутньої долі не знав.

5 липня, неподалік самого намету короля Карла, напали ескадрони калмиків на королівських волохів, але були героїчно відбиті. Доки чинились такі щоденні сутички, то й мені набридло їх спостерігати. 6 липня, разом з паном Погорським, вийшов я зі шведського табора. Ледве ми відійшли на доліт кулі, коли побачили, як з кожного боку летіло навпроти нас двоє калмиків. Ми були змушені сховатися в найближчому лісі.

Наступного дня, на котрий припадає шоста Троїцька неділя, по ранковій Службі Божій ми з паном Погорським і кількома рядовими шведськими вояками знову вийшли подивитись московську сторожу. Обидва табори були один від одного на малу четвертину милі. Шведи, одначе, поблизу намету свого короля розмістили гармати, розклали шатра, у кожному з яких було чотири або й п’ять піхотинців. Королівський табір ані тут, ані деінде не був підперезаний ровом. Можна було подивуватися з упевненості вояків, відвага яких була випробувана. Задля придбання їжі вони інколи задалеко вибігали. Останні сторожі були під найближчим пагорком, що його москалі укріпили двома добротними насипами. З лівого боку пагорок виявився заповнений безліччю московських вояків. Від них нас відмежовувала глибока долина і потічок. Москалі, що сюди-туди бігали, кликали наших, обіцяли їм, коли прийдуть, горілку й пиво. Коли бодай два піхотинці з двома вершниками виходили, будучи навзаєм віддалені пагорбком, що вони його мали, то «сміливі» москалі, побачивши шведів, повним галопом розбігались. Ми більше години втішались біганиною воюючих москалів і шведів, одна рота яких призначалась для допомоги найкрайнішої сторожі. Потім ми вернулись на шведські вечірні Служби Божі.

Вельми уважно спостерігаючи за поєдинком ворогуючих сторін, ми бачили зграї ворон і гайворонів, що наповнювали пустим скрекотом і голосним карканням наші вуха. Вони літали навколо нашого табору, навіть і над королівським табором, в якому ми перебували. Ходили чутки, що Свята Королівська Величність призначила на наступний день наступ на ворожі насипи, тобто початок давно очікуваної битви.

Цей королівський наказ багато людей по-різному тлумачать, а чужинці обговорюють його ще й донині. Більшість звинувачує найпереможнішого короля у юнацькій бравурі, інші — в задерикуватості й легковажності щодо оцінки сил ворога. Деякі — в нетерплячості, що виникла від болю пораненої ноги. Я не хочу бути джерелом чогось, що могло б очорнити Маєстат такого великого короля. Радше буду казати, що король Карло мусив прийняти це рішення для невблаганної і суворої дійсності. Він знав, що ворог на своїй землі має багато їжі, що ті маєтні й численні села, котрі дотепер оддавали провіянт за великі гроші, є вже вичерпані та навіть і самі собі відмовляють; що хліба стає все менше й менше; що військовий склад вже годі було поповнювати; що поодинокі полки самі себе обслуговували; що дійшло до вичерпання продуктів під час облоги Полтави. Сила рядових вояків ослабла через варварську минулорічну зиму, весняну непридатність шляхів і літній голод. Багато з них тішило себе надією на кращу долю, швидкоплинність нужденного життя. Коли подумки згадають всі нещастя, що впали на їхні голови, проклинають гідні плачу успіхи своєї зброї, думають про перебіг до ворога. Завдяки крайній недостачі продуктів та іншій біді ледве можна було сумніватися у військовому бунті, особливо коли через згадані труднощі вояки, що володіють різними технічними ремеслами, змушені виробляти військові млини, оковувати вози залізом, ремонтувати колеса возів і т.д. Деякі були змушені забезпечувати худобі корми, інші виконувати важливі варти, а тому ледь викраювали за цілий день одну вільну годину, потрібну для чищення стайні, догляду коней чи для наповнення власного шлунку. Крім того Царська Величність одверто заявляла, що хоче шведів ослаблювати віддаленням вирішальної битви, виснажувати їх частішими нападами своєї й калмицької кінноти [легкої кінноти козаків й калмиків. — ВИ. №12 (1976). — Прим. litopys.kiev.ua], а перешкодою постачання загнати їх до голоду і підписання миру. Думаю, що королю Карлу було шкода своїх вояків та що на відкритому полі він хотів захистити справедливу справу. Прецінь внутрішня вирішальна причина того дня найліпше була відома Богові і Карлові.

Глибокої ночі за королівським наказом всі королівські вози, карети королівського двора і вози сусідніх полків були відведені з королівського табору до півмилею віддаленої гори. Нам теж було наказано відступити. Коли ми неслись на конях, зустрілись із кількома шведськими ескадронами, котрі сходились до короля без найменшого гармидеру.

Цієї ночі ми пробули під голим небом без вогню, без соломи, без сіна й напоїв, не знаючи, що возів з поля бою є тут так багато, що жалко було б їх віддати нахабним і злодійкуватим калмикам. Їх охороняли від ворожих нападів з хребта гори, від чола — військові гармати разом із двома-трьома тисячами вояків.

Коли настав день 8 липня, король Карло, що був прикований на носилках, на чоло свого війська поставив двох своїх найкращих генералів — графа Ренскельда і графа Левенгаупта. Коли прийшли до межі, звідки без перемоги не можна було ступати ані назад, ані вперед, король наказав їм воювати з останніх сил і бути бадьорими. Вислід бою поклав на плечі Найвищому Володареві — Богові. Довіряючи силі зброї, випробуваній мужності своїх генералів і відвазі вояків, наказав зайняти бойове становище і на своїх місцях зробити порядок. Генерал Ренскельд зайняв праве крило, розташоване в напрямі ріки, Левенгаупт мав ліве крило. Король, підтримуючи обох генералів, тримав центральну позицію. Між кіннотою шведи помістили піхотинців, а козаків і волохів поставили на обох крилах. На протилежному боці поставили за своїми спинами вози, які б їх у випадку несподіваної небезпеки охороняли.

Також генерали підбадьорювали своїх вояків, бажали ще з більшою відвагою спрямувати їх до бою за добро короля й своє власне, не боячись численної переваги ворога, бо ж уже давно менша кількість вояків навчилась воювати проти більшості. Вони бо завжди були підтримувані оборонцем справедливої справи — Богом, завжди мстили за віроломність. Справа складається вельми добре, і хай станеться будь-що, а їм буде незле. Як переможуть — незабаром буде мир, як програють — умруть за славу батьківщини. Треба, отже, воювати, щоб перемогли. Коли ж Богові буде хотітись інакше, хай чесно помруть. Навіть своїх найслабших вояків може король підбадьорити, бо й сам хворий рушає до бою.

З обох сторін було багато лісів, що їх до міста перетинала рухлива ріка. Москалі, одначе, були щасливіші від шведів уже тому, що свої вали укріпили на вищому місці й могли на атакуючих шведів посилати хмари куль. Крім того, вони кількістю переважали шведів у шість разів і, коли б треба було, могли би втікати до безпечніших місць, посилених їхніми гарнізонами. Шведи вже давно мали випробувану Божу мудрість свого короля, досвід твердого рішення, побожність і її нерозлучного друга — щастя. Довіряючи добрій справі, здобутій за довгі роки під орудою непереможного короля, й будучи озброєні духом і тілом, були підбадьорювані своїми начальниками. Вони завжди були готові виконувати накази скоріше, ніж їх висловили, легковажили життям задля їх ретельного виконання. Цілий світ є свідком, що ніде на землі не можна б побачити вояків, які би краще переносили спеки й морози, втому й голод, жертовніше виконували б накази, охочіше б ішли на умовний знак до бою, самовідданіше приймали би вірну смерть, з погордою відкидали б військовий заколот, спокійніше б жили у таборі, були б побожніші й котрі, міняючи бойову позицію, краще б знали шикуватись до клину, кола, трикутника й чотирикутника, або до ножиць і пили.

Король Карло мав так багато визначних мужів, що хоч усе його військо, яке привів на Україну, налічувало 18 тисяч, міг би, одначе, як у грецькому війську перед Троєю, бачити у Ренскельдові — Одіссея, у Левенгаупті — Аянта ⁴⁸, у Кройтцові — Нестора, у Майєрфельтові — Агамемнона, у Спаррові — Діомеда ⁴⁹, у Гамільтонові — Паламеда ⁵⁰, а в самому королеві Карлові — Ахілла.

Король тепер через свою великодушність не показав усе своє військо, але йому достатньо було зі жменькою 12 полків напасти на сто тисяч регулярного війська при 50 тисячах легкої ворожої зброї, залишаючи дві тисячі в полтавських апрошіях. Майєрфельтів полк, що мав дві тисячі мужів, залишився в санжарських квартирах і стільки ж в обозах. Два гарматні постріли мають дати готовим до бою воякам сигнал. Бозна з якого нещасного лиха так сталося, що забули про молитви, котрими вельми побожний король завжди розпочинав дні чи бої.

Коли було дано сигнал до бою, відвезли королівські гармати до обозів. Граф Левенгаупт, розвинувши королівські прапори, почав з лівого боку наступ на ворожі траншеї, які без будь-яких значних втрат зайняв і відібрав для свого короля двадцять гармат, укріплених на двох насипах, а Ренскельд з правого боку вельми успішно нападав на ворога. Король Карло, сидячи на носилках, півмилі переслідував утікаючу московську кавалерію, розпорошену втечею. Триста своїх вояків він залишив на оборону двох насипів, здобутих атакою Левенгаупта.

На фатальне нещастя шведів якийсь генерал-майор..., відрізаний від решти шведського війська, перейшов [потрапив. — ВИ. №12 (1976). — Прим. litopys.kiev.ua] з 15 прапорами до ворога. Про нього король Карло нічого не знав, але цар у нього знайшов список усіх полків, виведених до бою і розташованих деінде. Будучи ознайомленим з кількістю бойових шведських військ, він поставив двадцять тисяч москалів проти трьохсот шведів, що охороняли насип. Побивши їх до останнього вояка, він здобув назад свої траншеї й гармати. Королеві, який вертався з переслідування московської кавалерії, він так дошкуляв, що той мусив кривавим мечем пробивати дорогу до своїх.

Разом з паном Погорським і з нашим охоронцем, почувши гуркіт гармат і сальви рушниць, поспішав я подивитись на шведську акцію. Сальви тривали цілих чверть години. Збуджені новинами, ми залишили обози й, пришпоривши коней, поспішали до піхоти. Бажаючи дійти до неї і до того військового табору, який оточував Карла, дістався я за порадою старих друзів і офіцерів до кінця лівого крила, що його замикали запорозькі козаки та що було найнебезпечніше, бо ж загрожували вороги в легкій зброї. Ледве ми до нього добрались, як тут налетіло кілька тисяч калмиків з таким неймовірним ревом, що ліве крило почало тікати, але кілька прибулих шведів з гострими мечами повернуло його назад, і знову був наведений порядок.

Пан Погорський, котрий під час бігу на місце бою начепив на капелюх солом’яний знак, щоб його можна було відрізнити від москалів, прибіг туди задля користі, хотячи піймати кілька коней. Побачивши замішання, спричинене запорожцями, і почувши гидкий крик калмиків, що повсякчас вигукували і-і-і, він загубив відвагу, бо ж над нашими головами літали кулі. Не слухаючи моїх порад, він, піддавшись страхові, ані хвилину не хотів залишитись у таборі. Якесь Боже провидіння вивело нас звідти.

Між запорожцями зчинилася паніка, хаотична втеча, бо ж інакше ми натрапили б на ворожі ескадрони, що вирушали з міста на допомогу своїм. Але навіть наші коні, вже досить змучені, не змогли б утекти швидше від козацьких, і не могли б нас занести до досить віддалених обозів.

Доки тривав бій, чули ми настільки грізні вистріли рушниць і гуркіт гармат, що його ледве чи могли собі уявити ті, які їх на власні вуха не почули. Перші сальви було чути за атаки, другі на початку бою, треті — після повторного здобуття траншеїв, четверті — за повернення короля, п’яті — з усіх найбільші — за післяобіднє продовження боїв, шості — за вигнання шведів з апрошів. Кожні з них тривали цілу чверть години.

Між тим в обозах знайшлись шалено сміливі й безбожні розбійники, польські слуги, які, незважаючи на великий гуркіт зброї і ворожий напад, грали в карти, переховуючись у густих лісах. Напад загрожував обозам, всі охоронці наших речей перелякались.

Король Карло, маючи до полудня в руках повну перемогу, не послухав генералів, щоб нею задовольнитись, а наказав «Марш!»; потім, коли обидві надто виснажені армії якусь годину відпочили, Карло битву відновив. Підігріла його настирність, не так відвага ворожих вояків, як скорше несподівані лестощі. Його вороги розтягнули крила до півкола і не лиш у траншеях, але й на кінцях цих крил поставили свої великі й малі гармати. Багато з них було переносних, зроблених зі шкіри, натягненої на тонке залізо. Їх виробляв французький інженер Ле Метр, який стверджував, що винайшов їх сам. Ці гармати постійно заряджали вже не кулями, а кусками заліза. І ось цими, і ще й більшими гарматами, що їх було, кажуть, сто, він стріляв у шведів п’ятдесят раз, перебивши дощенту всю гвардію короля Карла, яка була серцем і душею шведського війська. Внаслідок цього старі й найкраще вишколені вояки були буквально засипані залізним градом. Вони припадали до землі скорше, ніж могли вхопитись за зброю. Останні, одначе, найчисленніші, так героїчно стримували наступ ворога, що воюючи вже не за честь, а за життя, боронилися голими руками, бо ж їм була вибита з рук зброя. Одначе й ці частини попали до рук переможця. Частково їх було перебито, частково вони повтікали.

Король Карло перебував у такій великій небезпеці, що не тільки упав з носилок, розбитих великим снарядом, але й, будучи вже на коні, якого тут же було забито, пересів на другого, але й цей був забитий. Тоді два його охоронці, хотячи пересадити його на третього коня, будучи влучені кулями, попадали на землю, а король, якому текла кров з недавньої рани, був оточений з усіх боків ворогами і вже зі своїми охоронцями майже був у їхніх руках. Допомога прийшла від Бога і кількох капітанів, які ввірвалися поміж ворогів, щоб визволити свого короля.

Герой, що дотепер ніколи не відступав, бачачи, що перед такою необхідністю треба відступити, прихилився до обозів. Вперше він зрозумів, що необхідність — немилосердна стріла — не допускає інколи мати розум доброчинної людини. Коли б він міг, як перед тим, виконувати завданя найвищого командира, шведська доля могла би бути — за свідченням решти вояків та інших мудрих людей — далеко кращою!

Коли Царська Величність змела шведів з поля, то випустила кілька полків на дві тисячі шведів, що були в полтавських апрошах, в яких кожний відважно захищався, але все ж таки всі до одного загинули. Вони були залишені своїми, засипані місцевими з насипів, побиті переважаючими ворогами, що займали пагорби й долини. Вже навіть із самої тріскотняви рушниць було видно, з якою відвагою вони відбивалися від ворога. Коли московська навала кинулась грабувати, то здобула велику кількість золотих, які деякі дурні міняли за кілька копійок, тобто півтораків. Багато з цих грабіжників продало їх за кілька козацьких золотих, вартістю в десять цісарських грошей або за годинники, зроблені майстерними руками англійських і голландських годинникарів.

Здобувши несподівану перемогу, Царська Величність з пишним супроводом увійшла до Полтави. Визволені з облоги полтавці на знак покори й відданости повісили на високій вежі білий прапор.

Деякі москалі вислідили, де наші обози, але коли почули вистріли наших тяжких гармат і побачили місця, придатні для оборони, чимало наших людей і обозів, то побоялися на нас напасти. А нам, крім смерті, в такому хаосі не було вже видно нічого. Кілька разів до нас наближалися з бою козаки або розпорошені шведи, але через величезну куряву ми не могли їх розпізнати, перелякано очікуючи ворожий напад і нашу остаточну смерть. Але коли ми довідались про прихід короля — це було для нас воскресінням. Вибуховий порох глибоко в’ївся в обличчя королівським охоронцям і всім іншим найближчим до короля. Від вітру, що віяв з московського табору до шведського, артилерійський дим і земна курява, піднесені угору в найбільшу спеку, дошкульно насідали на людей. Траплялося, що найближчих знайомих, які наче були покриті сажею, ми не впізнавали. Цей порох годі було змити навіть за кілька днів.

Король Карло, відпочивши годинку при обозах, надіслав генерала Понятовського до баші ⁵¹ в Бендери, жадаючи від нього вільний перехід через султанські землі. Через кілька днів і ночей післанець завдання виконав. Понятовський був резидентом литовського великого князя Сапіги, що був королеві Карлові щиро відданий. Це був муж бистрого розуму, володів словом, знав кілька мов. Згідно з поглядами багатьох, він найбільше надавався до дипломатичної служби. І зовні він був вельми приємний, зачаровував людей вже з першого погляду. Була в нього якась вроджена щирість, поєднана з надзвичайною людяністю, котрою багатьох він приваблював, а невмолимих присмирював. Крім того, він найкраще знав дороги, котрими треба було їхати. До короля він вернувся через вісім днів. Тоді саме король біля ріки Бугу очікував відповідь баші. Понятовський промандрував з Полтави до Бендер вісімдесят, а з Бендер до Бугу сорок, разом сто двадцять миль. Розділивши їх на вісім днів, припаде на кожний день п’ятнадцять миль. Такою була його відданість дорученій йому справі.

Потім король Карло, не падаючи духом, вдався у такій великій біді до хитрощів. Він вислав до царя генерала Майєрфельта, який від імені свого короля хвалив царську мужність за те, що дав королеві можливість розпочати бій, а одночасно попросив царя поховати полеглих на полі бою і одержати список полонених і забитих. Насправді королеві йшлося побаламутити переможця, підбадьореного несподіваною перемогою, зупинити його від подальшого переслідування. Ця хитрість короля не підвела, бо ж цар, що захлинався від радості перемоги, прийняв генерала Майєрфельта із сальвами кількох гармат і, побачивши його, сказав: «Що, власне, діється? Перед тим, хотячи вступити до Полтави, ви не могли, нині, одначе, не хотячи відступаєте?» — «Діється це, — відповів генерал, — невідворотністю долі і грою химерного щастя, передовсім з волі завжди справедливого Бога». Після цього цар вшанував Майєрфельта пишною гостиною і його прохання виконав, але всупереч очікуванню затримав його на багато днів. Випустив його з такою умовою, що він або сам повернеться до в’язниці, або замість себе надішле іншого генерала. Цар лицемірив у своєму рішенні тому, що й король, котрого завжди вважав за свого брата, затримав у себе кількох московських послів. Майєрфельт, хотячи лікувати в купелях свою зламану торік ногу, попросив у царя вільний перехід через землі Його Величності. Коли цей дозвіл одержав, повернувся з належним супроводом на турецькі землі і до самого короля, який уже був на території Бендер.

Інакше, коли б цар хотів свою перемогу зміцнити, не може бути сумніву, що це б збільшило біду переможених шведів. Але інакше хотілося Богові, що мав у своїй руці королівське серце.

Таким чином Карло, виконавши всі потрібні дипломатичні домовленості, негайно наказав відвести всі обози до Дніпра, з якими і ми подалися. Проїхавши дві милі, ми переночували на санжарських полях, котрі ґольтв’янський полковник частими нападами зробив небезпечними. Табір утікачів замикав король з групою своїх кіннотників, які позбігались до нього з лісів, де раніше перебували. Хотячи якось утечу затаїти, втікачі рушили з полів Полтави аж тоді, коли сонце заходило, а до Нових Санжар до Майєрфельтового полку дійшли аж глибокої ночі.

Полтавський бій і той день 8 липня був для шведів фатальний і пам’ятний для всіх поколінь. Коли, одначе, про нього згадаю, волосся встає дибом, а думка жахається. Здається, що шведська Королівська Величність на початку цього року передбачала, визначаючи на день 9 липня для пояснення текст покаяння Осії 7, 16: Упадуть від меча їхні князі за гордість свого язика, — це їхня наруга в єгипетськім краї! — Дійсно, впав тоді цвіт шведського війська. Полонений був граф Піпер, перший міністер і секретар євангеличних Станів, полонений був Олоф Гермелін, секретар євангеличних Станів, найбільш довірений і найпобожніший муж короля, підвищений до цього звання з ректора Дорпатської академії, мій і мого євангеличного роду прихильник, котрого треба вважати за одного з кращих. Полонений був теж секретар Цедергйєльм, пан граф Ренскельд, найвищий польовий маршал, полонені були генерали Гамільтон, Штакельберґ, Шліппенбах, полонені були вищі й нижчі офіцери, а також пастори і між ними найкращий — Нордберґ, двірський проповідник. Полонена була рота вибраних рядових вояків. На полі бою впало також багато мужів різних станів. З десяти тисяч була частина побитих, частина полонених.

Цю поразку, здається, пророкувала якась віщунка, що перед битвою відважно стала перед Мазепою й сказала, що ні він, ні король Полтави не здобудуть і що поблизу оточеної Полтави буде велике кровопролиття. Коли в цей час король відвідав Мазепу і все це від нього почув, то, відкидаючи таке передбачення, сказав, що він довіряє своєму Богові і справедливій справі. Сама віщунка на питання Мазепи, який кінець чекає її саму, відповіла, що в сінях дому є той, хто незабаром зітне їй голову. Так воно і сталося.

Король, одначе, переживав поразку з великим болем. Вернувшись з бойовища до обозів, він говорив, що коли повернеться до Швеції, якнайскорше позбирає війська і піде на Московщину, де все знищить вогнем і мечем. При цьому виявилась мужність Карла, який з малим військом напав на багаточисленнішого ворога, будучи при цьому на носилках. Виявилась одночасно й вірність шведів, що жертовно воювали за свою батьківщину і визволяли свого короля з лабет ворога. Виявилась також несталість Фортуни, коли з переможців стали переможені, коли навіть утікачам не залишалось місця для втечі, їм пригадалася людська слабість, яку при успіхах часто забуваємо. Це добре знав угорський король Матей, бо ж коли цісар Фрідріх побив його військо, він своїх вояків, які хотіли з великого сорому загинути, потішив: це є найкраще віщування майбутньої перемоги. Щасливий той князь, котрому з самого початку гірко посміхнеться Фортуна, бо ж вона є хитка і нестала. Коли принесе щасливий початок, то кінець увінчається найгіркіший, а коли спочатку буде нещаслива, через свою несталість напевно принесе щасливе закінчення. Олександр Великий в безперервних перемогах просив завжди богів, щоб до них вклав якусь похибку, щоб його, після ланцюга щастя, не гризло сумління нещастя. Полікрат ⁵², будучи спочатку найщасливішим, мав, одначе, найгірший кінець. Тому король Матей просив усіх своїх, щоб через свою втечу нічого не випустили з колишньої бадьорости й відваги, бо ж ворог перевищував їх кількістю й силою. Про це треба в майбутньому дбати, старатися, щоб цю ганьбу змити славною перемогою. Само собою, що й нашому Карлові ця владна, тепер уже стомлена пані вершителька людських справ нагадала про свою нестійкість і досвідом злих справ навчила його чинити добро. Виявилось теж Боже провидіння щодо охорони короля Карла, символ котрого був викарбуваний на монетах ось так: Бог мій охоронець.

Цей охоронець заздалегідь повідомив короля про нещастя: на небосхилі, вступом Марса 14 травня до знаку Лева, а 10 липня він перейшов до Діви, біля цього часу входили до знаку Лева Венера й Меркурій, але інші, прихильніші позиції притиснула злорадність Марса.

Карловий випадок свідчить, що королі справді перебувають під Божою опікою. Король часто проходив незнаними й небезпечними місцями з двома-трьома вояками, часто сам рушав на зухвалих ворогів, кілька разів вривався до їхніх лав. Біля Торуні він утратив провідника, на руку котрого спирався. Його супутник був убитий великою кулею. Кілька разів король знаходив в одязі осколки куль, які до тіла не доходили. Тепер, одначе, уцілів у найбільшій присутності смерті. Свого часу зазнав подібне угорський король Імріх, що проходив між вояками свого ворога Андрія, і так до них промовив: «Під охороною всемогутнього Бога є королі. І я безоружний йду між ворожою зброєю, бо ж всупереч хотінням фанатиків для мене досить безпечна ця корона, дана мені Богом, і це жезло, що його ношу».

Виявилась, зрештою, теж прихильнішою Фортуна до Царської Величності, королем Карлом дотепер досить недооцінена. Сама Царська Величність забажала собі прихильність цієї Фортуни, Богом дозволену. В листі до воєводи бельзького, великого короля польської корони, з табору біля Полтави 29 червня старого юліяно-русинського календаря, тобто 10 липня нового календаря, писалося:

«Повідомляємо Ваше Панство про велику й несподівану перемогу, що її нам Бог післав за невимовні геройства наших вояків, які у битві утратили мало крові. Вчора зранку завзятий і найвогненніший ворог зі своїм пішим і кавалерійським військом напав на нашу кавалерію, котра, хоч і боролась, мусила прецінь уступити, понісши великі втрати. Потім ворог знову рушив проти чола нашого табора. Ми, вивівши йому назустріч з траншеїв усі свої піші частини, вишикувались перед його очима. Наша кіннота змагалась на обох крилах. Коли ворог це побачив, негайно рушив і зупинився під лісом. Його ми, вийшовши йому назустріч, негайно вигнали з бойовища і здобули при цьому багато прапорів і гармат. Одночасно взяли ми в полон пана генерал-полковника, польового маршала-поручика Ренскельда, крім того ще й чотирьох інших генералів: Шліппенбаха, Штакельберґа, Гамільтона й Рооса, а також найвищого міністра — графа де Піпера з двома секретарями Євангеличних Станів — Гермеліном і Цедергйєльмом. Взяли ще також кілька тисяч офіцерів і рядових вояків, про що незабаром напишемо, бо ж тепер не дозволяє час. Одним словом — усі ворожі частини були знищені, і це був їхній кінець. Про короля поки що не знаємо нічого певного, чи знайдеться десь між живими, чи між мертвими. Решту розпорошених ворогів, одначе, переслідує князь генерал-поручик Голіцин і генерал Баур. Цим листом і новиною про велику перемогу вітаю Ваше Панство! P.S. Привели, крім того, полоненого князя віртенберзького, кревного родича шведського короля».

Щодо листа, то треба підкреслити, що Царська Величність не була добре поінформована про кількість шведського кавалерійського й пішого війська, виведеного на поле бою. Із вищесказаного виходить протилежне. Цар визнав, що його кіннота зазнала великої втрати, що кровна жертва його вояків була мала, та що впало майже чотири або п’ять тисяч московських вояків. Дальше, оскільки полонених вояків було декілька тисяч, природно потім, що на полі бою їх упало мало. Всі частини, одначе, не могли бути знищені, бо ж через Дніпро перейшло дві тисячі шведів і стільки ж запорізьких козаків. Кілька німецьких полків, як відомо, здалося аж 30 червня юліянського календаря, тобто 11 липня нашого календаря.

Царська Величність повідомила про свою перемогу також Цісарську Величність віденську, передала її теж данському, саксонському, пруському та іншим княжим дворам, котрі через посередництво московських резидентів вітали переможців, будували арки перемоги, улаштовували гостини. Московський посол на пруському дворі поставив переможну браму, де було написано: Берегти покорених і нищити гордих. — Один день був вирішальний за всі роки. — Вночі вилітали з води й землі ракети з буквами П.О., т. зн. Петро Олексійович. Вони горіли в повітрі зі страшним тріском. Хай, одначе, ця розповідь вертається, звідки прийшла.

Коли на санжарських луках минула ніч, ми рушили засвіта 9 липня, що на нього припав день загального покаяння з отим пам’ятним текстом Осії 7, 16. Та коли безсоромну втечу настигло прилюдне покаяння, поспішили ми до села Білики, звідки йшли дві милі до міста Кобеляки, від них до Соколиків, що були далі на дві милі й розташовувались на пагорбі біля ріки Ворскли й були відомі укріпленим замком. За вечірнього сутінку дійшли ми аж до Дніпра, пройшовши того дня переважно полями вісім миль.

Між Біликами й Кобеляками побачили ми зловісні зграї літаючих ворон і галок. Для нас — утікачів — їхній крик був змішаний з якимсь страхом і жахом. В просторому місті Кобеляки ми трохи забавились і відпочили, придбавши назад втраченого недавно у Хведірках коня. Це мене розгнівало, бо пан Погорський без винагороди за цього коня, бажаючи скористатись воєнним правом, віддав одній добрій людині менше потрібну нам тварину. А ця людина недавно обіцяла нам допомогти, завізши нас аж до Бендер. Тепер, одначе, він залишив свій дім і хотів би йти зі шведами.

Провівши ніч під голим небом, 10 липня ми увійшли до села Переволочна, що було кілька днів тому спалене москалями. Нам здавалось, що на цьому місці, відомому як перевізне, знайдемо якийсь міст, пароплавчик або човен, але крім двох-трьох рибальських чайок не знайшли нічого. Цілий день ми змарнували надією, що прецінь скоро поставлять міст.

Наш спільник Шаланґ, замість горілки, роздобутої без нашої згоди в Кобеляках, почав мене лаяти за мою віру в Бога й шведського короля. Коли я не міг уже переносити його лайок, відійшов і сказав йому, що я з московських рук вирвуся, а він, через цю свою безбожність і образи Сотворителя, до них разом із своїми друзями дістанеться. Сказане наступного дня здійснилося. Він хотів за великі гроші перевезтись через ріку, але це йому не вдалось.

Коли ми того дня хотіли переплисти Дніпро на рибальських чайках, у котрих помістилося би по дві особи, могли б дістатися до другого берега. Але ми побоювались не тільки дірявих чайок, а й козаків, що бігали на другому березі. Ми боялися прибути до них першими.

Ріка Дніпро, вельми відома найдавнішим історикам і географам, витікає під Смоленськом на межі Чорної Русі, званій тепер Московія. Вона багата на початкові джерела, потім збагачується багатьма ріками, що до неї вливаються, а біля Очакова впадає вона до Чорного моря. Північну її суворість пояснюють тим, що прецінь звідти витікає, обмиває Смоленськ, Могилів, Рогачів, Київ і Кодак. Вона судоплавна, багата на солодку воду й добру рибу. Коли розтають сніги, або коли дощі тривають кілька днів, при Переволочній вона затоплює поля. Хоча в цьому липні не було дощів, то й так вона своєю : шириною страшна й утворює якийсь півострів. З Божої волі ми втратили всяку надію на переправу. Єдиний пароплав, який міг узяти 50 осіб, мазепинські козаки все ж того дня роздобули, але дістатись на нього ми не могли навіть за сто золотих, бо він був призначений для визначних королівських і мазепинських вояків. Між тим ми бачили, як козаки майструють на два сяги довгі човни, і хоч ми деякі з них бачили, плисти на другий берег не було на чім.

11 липня на світанку ми теж спробували змайструвати такого човна, привізши зі знищеної переволочнянської церкви претяжкі чотиригранні балки. Найняті робітники за дві години його змайстрували, хоч то суперечило здоровому глузду. Хто б вірив, що такий тягар зможе плавати на поверхні? Як основу вони поклали дві балки в три сяги завдовжки. На них поприбивали впоперек інші три, завдовжки більше двох сягів. На них поприбивали найменше на три пальці товсті дошки з поламаних шведських возів. На такий тягар поклали віз із різними речами, котрий, як лиш дістався на глибину, цілий занурювався. Наші чотири веслярі, озброєні на п’ять пальців широкими веслами, як лиш побачили, що човен під тягарем розпадається, на наш наказ перевернули віз із усім товаром до води, і лише двоє з них повернулось на берег.

З паном Погорським і ризьким купцем Бурґермайстром я з двома веслярами спробував на човні дістатись на другий берег. Човен постійно виринав. Всі речі, окрім свого плаща і кошика, наповненого руськими книжками, білизною й буханкою хліба, я залишив. Через те що шведи, використовуючи все вміння, примусили своїх чистокровних коней переплисти Дніпро, звеліли й ми панові Гаасові вчинити так само з нашими кіньми.

Коли ми на кілька кроків відійшли від берега, побачили багато ворогів, що зайняли пагорки, віддалені від ріки лиш на чверть милі. Наших веслярів годі було умовити утриматись від повернення. Пан Погорський, вбачаючи спасіння в переправі, зайняв задню частину човна й був занурений у воду майже по вуха. Один з веслярів утримував передню праву сторону, другий — ліву, я був посередині. Як тільки хтось із нас вагою свого тіла відхилявся зі свого місця, негайно трохи занурювався до води й нахилявся. Тоді протилежний бік човна з криком нас усіх підіймався.

Поки ми пливли на спокійних водах, доти ми від берега віддалялись, але коли ми допливли на середину ріки, де прудка течія, наш човен нахилявся. Виснаживши всі свої сили аж до знемоги, ми не могли зрушити ні вперед, ні назад, ні за течією. Тривалий час змагались ми не так з човном, як з небезпекою смерті, просячи зі сльозами й плачами допомоги один в одного, благаючи спасіння від Бога. Пан Погорський почав трястися, жалівся, що йому від холоду дубіють руки. Ми хвилинами занурювались по коліна у воду, деколи й по бедра і вище. Чим більше ми рухали човном, тим менше пливли вперед. Найдурніший не міг керувати ним. Коли хто рвонув уперед, другий своїм веслом тягнув його назад. Ніхто з нас не думав, що з нами добре діється, бо ж коли не рушаємо вперед до бистрих вод, відстаємо, але й вони могли б забрати нас у вир, до біди.

Коли нас майже повністю охопив розпач, прийшов нам на допомогу Отець небесний, надсилаючи на милість двох козаків. Вони пливли назустріч нам в рибальських чайках, котрих ми спершу боялися. Завдяки безмежному милосердію Божому й ранам Ісусовим, плачу нашому й двом золотим монетам, які ми тримали в руках, вони до нас наближались. Сумніваючись одначе в нашому щасливому переході з човна до чайок, краї котрих навіть на половину пальця не виходили з глибокої води, вони знову від нас віддалялися. Коли нарешті зрозуміли наші благання й постійні крики розпуки, наблизились до нас і взяли спершу до себе мій плащ і затоплений кошик. Один з них узяв лиш мене, другий — пана Погорського й того ризького купця. Так вони щасливо Довезли нас на другий берег.

Ще вранці роздобув я з бідою за два таляри пляшку горілки, котра не перевищувала міру нашої або німецької половини. Пана Погорського попросив я взяти її з собою до чайки, але він, хотячи або й не хотячи, залишив її в човні. Виходило, що ми кілька наступних днів були позбавлені звичайнісіньких життєвих радощів.

З берега ми побачили багатьох, які, як і ми, переправлялись подібними човнами. Вони теж жалібними голосами просили допомоги, будучи то зануреними по плечі й голову у воду, то зовсім зникаючи під водою. У деяких було видно з води лиш голову. Бачили ми й кілька зовсім утоплених, побачили й коней, одних, що плавали без вершників, інших — що вже перепливли, ще інших — затягнених з вершниками виром до води. Між ними був і капітан Гйєльмового полку Вальдав, людина, багата на золото й вельми гостинна. Яку долю мали наші веслярі, що попливли назад, — сам Бог відав.

Втративши п’ять коней, слугу й багато речей, ми щиро подякували за наше визволення Богові, нашому спасителеві.

Найсумніша драма була тоді, коли чимало з тих, що хотіли врятуватися, були змушені всі свої речі, крім грошей, попалити, втопити у ріці або викинути. Тут можна було побачити тисячу возів, сотню бричок і дорогих фаетонів, що були навантажені різними скринями, які треба було трощити, викидати або спалювати. Кожний міркував, як переправити свої речі, дехто розшукував довгі шнури для перевезення порожніх возів, інші забирали залишені вози й пристосовували їх для свого вжитку. Якась жінка, походженням з Семигороду, за чоловіком Борелл, мала немовля й обіцяла дві тисячі талярів тому, хто її з дитиною й чоловіком перевезе на другий бік. Командир королівської однощоглової яхти замішав між вояків одного й другого купця, позбиравши на дарунках для себе чималі гроші. Знають, отже, королівські офіцери, кожний відповідно до свого звання, вести військове господарство і з кожної негоди й собі щось урвати. Більша частина королівської артилерії похована, кажуть, між Кобеляками й Соколкою. Королівська канцелярія, крім якихось протоколів, була спалена. Така ж доля спіткала й королівські вози.

Генерал Левенгаупт, одержавши наказ бути з королем, увесь час просив його дозволити йому повернутися до котрогось з німецьких полків, обіцяючи при цьому відвезти їх до кримської Татарії. Не маючи інших Генералів, король нерадо відпускав його від себе, але, переможений його проханням, погодився нарешті з його поверненням. Коли ж цей генерал дійшов до інших полків і оголосив королівські накази, вони, налякані не тільки ворогом, а й шириною ріки, котру хотіли б перейти, відмовились іти з Левенгауптом і капітулювали перед ворогом, з чим Левенгаупт мусив погодитись. Їх до цього спонукало не тільки велике нещастя минулої зими й весни, небезпека переправи між сильними течіями й вирами ріки, а й перспектива кепського майбутнього без власних речей у турецькому або татарському середовищі. Левенгаупт не міг перейти через ріку, він теж боявся ворогів. Це все спонукало його погодитись на капітуляцію. Тим, що багато обіцяли, мало дісталося. Коли москалі забрали в офіцерів зброю й речі, почали з ними поводитись, як із рядовими вояками. Ті, що перейшли на службу до Царської Величності, були відіслані до гарнізонів у найбільш віддалені провінції, щоб у наступних війнах не спричинювати хаос.

В німецьких полках були одначе (через сказані вище невдачі й різне ставлення до короля) й такі, що в Карла набули військового досвіду, були в нього підвищені до полковників і підполковників, навіть до офіцерів найвищого рангу. Вони з погордою сприймали всі небезпеки і з повною відвагою вирішили далі йти з королем. Коли б першого й наступного дня нашого походу не завадив прудкий вітер, що спричинив великі хвилі, у полон до ворога перейшло б якнайбільше тих, що йшли за королівськими прапорами. Бо ж справді, як раніше, так і тепер з Божою волею воювала проти нас уся стихія.

Визначніші, котрі з королем перейшли через ріку, були такі: воєвода Мазепа, Войнаровський, його сестрінок і найвищий козацький польовий маршал, Мазепин секретар разом з дружиною. Він обіцяв триста талярів за переправу його воза на протилежний берег. З полонених це був Меншиковий родич і московський бригадир, зі шведів — генерал-майор Лаґеркрон, про якого шведи говорили, що після утрати всіх інших генералів Бог залишив цього останнього, з усіх найгірших. Спершу він був у короля вельми шанований. Коли хто хотів щось у короля полагодити, радили йти спершу до Лаґеркрона. Після утрати нагоди здобути Стародуб король перестав йому довіряти. Переправились через Дніпро також генерал Спарре, барон Фалькенберґ, визволитель угорської княжної з цісарських рук, за що був потім надовго ув’язнений, також Клінґенст’єрна, засідатель королівської комори, який був потім підвищений на секретаря, Дюбен, індендант двору, тобто найвищий начальник двору, Нойґебауер, усі королівські піхотинці, лікар Мальмберґ, єпископ Маґнус Аврівіллюс, Енеман, капеляни королівської піхоти, також Вюрффель, капелян якогось німецького полку, інших не можу пригадати. Шведів було біля двох тисяч і стільки ж мазепинців і запорожців, воєвода котрих Кошовий був з ними, а отже і з нами, що переходили Дніпро.

Наш співмешканець Петер Ґрунд хоч і перейшов ріку, але відмовився іти з нами ліворуч, через що попав між козаків і був позбавлений усього свого майна. Він хотів вернутись до німецьких полків, які тоді схилялися до капітуляції. Цьому хиткому чоловікові, вельми гнівливому, лайливому й сварливому, котрий нам часто спричинював чимало лиха й хотів уже на початку дороги верховодити, злу долю передбачав я ще в селі Хведірки, де він перед моїми друзями пробував багатьма викрутасами змити жовч, вилляту на мене й моїх спільників. «Коли ти, — говорив я йому, — здоровий, без біди й утрат повернешся до своїх додому і не покаєшся своєчасно у своїх великих злочинах, які ти сам перед людьми визнав, бажаю, щоб ти це моє передбачення запам’ятав».

Татарський посол, мурза, вчасно відійшов після вдалого поля бою, а потім, коли було Дніпро перейдене, дістав від короля Карла відповідь і подався за своїми.

Доки тривала московсько-німецька капітуляція, калмики кілька разів напали на шведів і німців і що могли відбирали в полонених, а тих, що їм чинили опір, били, лаяли й грозили смертю.

На кручі над рікою ми більше двох годин сушили на палючім сонці свою змочену одежу, папери й інші речі. Мої голі ноги набули кольору раків і почали пухнути. Ця біда настигала й багатьох інших. Нещодавно дві буханки хліба в кошику у водах Дніпра настільки зліпились, що виглядали, мов замішане тісто, яке ми через його гіркоту не могли їсти та яке не хотіли навіть коні.

Коли ми з наріканням дякували Спасителеві й роздумували над нещасним і жалюгідним станом шведів, то довідались, що калмики з допомогою своїх татарських коней, які звикли плавати через ріки, загрожують нам власною переправою через Дніпро. Одночасно почули ми заклик шведської труби до дальшої дороги. Скоро зібрали свої речі й рушили польовим шляхом уперед. Звідкись примчав Бурґермайстер і сказав, що за помірковану ціну купив двох коней, з яких одного віддав мені. Це була найкраща новина: можна було навантажити на коня одежу й дрібні речі. Підійшли до берега Дніпра, але я став шкутильгати, бо ноги все більше й більше пухли. Нас наздоганяють два королівські сурмачі й випитують, як нам ведеться. Вони зрозуміли наше страждання й позичили моєму спільнику великого коня. Він, правда, шкутильгав, але був витривалий. Сурмачі запропонували нам іти з ними. Рушаємо вперед, але не знаємо, котрою дорогою треба йти, щоб бути за королем. Саме тоді, коли нам дісталось кілька сідел, споряджених прив’язаними плащами й перекинених через коней попередніми шведами, наздогнав нас якийсь полковник. Він попросив мене, щоб я взяв і наклав на коня все, що мені сподобається.

Як сильно це Боже провидіння тоді мене й мого супутника підбадьорило й освіжило, не можу висловити жодними словами. Ми ж бо своїми нерозумними розмовами того часу частіше грішили супроти особливого Божого провидіння. А коли цей полковник сказав, що коні й сідла вже тут, але бракує хліба, не міг я знайти людину, яка б сумнівалася в правдивості батьківського Божого провидіння. Після цього я закликав своїх супутників вірити в добро й нести хрест хоробріше.

З географічної мапи польського королівства, котру я з собою носив, і з багатьох інших даних я знав, що вступаємо до 30-мильового поля, званого по-польському Dzike pole, тобто Дике поле. Там ми, охоплені жахом, бачили пустоту й відсутність слідів людської праці. Там лякала нас безлюдність і бездорожжя степів. Погорський, коли б не раніший досвід, вірив би, що бачить кінець світу.

Ми трималися шляху, де перед нашим зором виднілись два глибокі й зарослі травою рови. Навколо шляху росла різноманітна й висока трава. Боязко й розглядаючись на всі боки, мандруємо так майже дві милі. Раптом ліворуч бачимо групу вояків, що наближалась верхи прямо на нас. Думаючи, що це калмики, трясимося, але коли вони нас пізнали, так само як ми їх за їхнім одягом, залишаємо свій шлях і поспішаємо через трави до них. Глибокої ночі наздоганяємо короля, який зупинився біля стоячої води. Коли ми пройшли повз табір козаків, наблизились до безпечнішого шведського. Знаючи, що козаки звикли красти і всю ніч будуть бродити по шведському табору, пильно доглядаємо своїх коней.

Коли перед засвітом був даний наказ рушати, сідаємо на коней і їдемо в степ, хоч не галопом, але без найменшого відпочинку коней. Ця поїздка тривала аж до другої після обіду. Ми хотіли якнайскорше дійти до води. Коли коні освіжились травою й водою, знову продовжуємо свою дорогу. Їдемо до пізньої ночі, доки знову не сходимо до стоячих вод, які заздалегідь визначували наші зупинки.

На самому світанку 13 липня встаємо на щоденний звук труби і як завжди рушаємо далі. Мої ноги були вже запухлі аж до колін, верхні халяви вже годі було обути. На наступний день припала сьома неділя після св. Трійці з євангелієм про Христа, який в пустелі наситив чотири тисячі своїх вірних сімома хлібами й кількома рибинами.

Пам’ятаючи це Євангеліє в наших пустелях, підігрівав я себе й інших надією, що Христос нагодує своєю всемогучою й щедрою правицею також чотири тисячі наших людей, які вже з три дні голодували. Для мене воно так і сталося, бо вже 11-го липневого дня, в який ми рушили до цих степів, аж до 16-го липня ми їли хліб, одержаний від турків. Подорож протягом цих найдовших липневих днів мене вельми виснажила. За увесь цей час ми вдвох не мали нічого, крім чотирьох шматочків, що довжиною й шириною рівнялися пальцю й були даровані відданим мені жидом. Рівно стільки ж дістав я від якогось волоха, котрого ми одного разу запросили на вечерю. До цих шматочків додалося бараняче м’ясо, надіслане мені Сірманном, який був майстром королівської кухні, тобто contuleurom. Воно було таке солоне, що ніяк не давалось їсти і разом із кістками важило ледве одну лібру. Ми були змушені роздати його або й зовсім викинути. Це була наша їжа, котру ми в жахливу спеку запивали надмірною кількістю мочаристої води. Навіть її ми не могли мати стільки, скільки б нам хотілося, і пили її лиш під час наших зупинок.

Приходили ми до якихось мочарів, що виглядали як довгі ставки. Одного разу це було дуже скоро до обіду, іншого — дуже пізно після обіду, і майже перед і після заходу сонця. А тому, що ми не могли взяти з собою якусь посудину, в якій можна б носити воду, доводилось при зупинці відразу випивати чимало води, щоб якось витримати на дальшому відтинку нашого шляху. Мій шлунок від цих вод, так багато випитих, скоро після цього спухнув, а пухлина біля 24 липня значно побільшувалась. На сьому неділю св. Трійці від ваги сідла й мого тіла на хребті мого коня теж намулялась пухлина, а сам кінь знемігся, що наступного дня залишився у нашому війську майже останній.

А тому, що козаки, наші союзники й співмандрівники, при кожній нагоді шведів обкрадали — а ті їхали останніми — я мусив подбати про іншого коня. В одних вони забирали речі, в інших деколи життя. Про це все довідався один із жидів, що був мені відданий. Коли він привів доброго коня, зажадав від мене п’ять дукатів, які я йому, після його запевнення, що він цього коня ніде не вкрав, на місці й виплатив. Як лиш почав я нестись на коні, здавалось, що не їду, а лечу вперед.

Але радість моя була короткою, бо ж біля ріки Буг я мусив пережити його втрату: він не міг переплисти ріку під час ворожого наступу на шведів. Король Карло перемінив піхотинців на щонайбільшу кількість кіннотників, але чимало було й таких, які змушені були пройти дорогу від Дніпра до Бугу на власних ногах. Коли комусь порвалось взуття — ішов босим.

Король розмістився на носилках, викладених грубшою матерією, і опирався на пишну подущинку, його везло двоє сильних коней, з яких один ішов перед носилками, другий за ними. Так він дійшов аж до Бугу і я його бачив кілька разів. Мазепа їхав на фаетоні з п’ятьма мільйонами золотих і з більшими срібними речами, які ми тут і перед тим бачили.

Попередня (Частина I)     Головна     Наступна (Частина III)