Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня (Частина II)     Головна     Наступна




Нарешті 16-го липня ми пройшли пустими полями і наблизились до Татарії. Вигляд цих полів згадаю найкоротше. Вони простягаються між Дніпром, де ми проходили, на півночі мають славне місто Чигирин, а ще вище Київ. На заході — Чорний ліс, по-польськи Czarny las, на сході — Кодак і запорозьку землю, на півдні Буг і Очаків. Від Дніпра до Бугу вони віддалені на 33 милі. Від землі запорожців до Чорного лісу й Чигирина є ще значно більше миль. Назву «пусті» вони одержали ще століття тому, коли були оброблювані й заселені козаками, яких непокоїли постійні напади татарів, і навпаки — для татарів вони не були безпечні для проживання. За згодою обох сторін ці поля були залишені пустими і позбавлені будь-якого обробітку, щоб задля претензій на право того чи іншого народу мешканці цих полів не мусили терпіти таку біду й небезпеку.

Коли від Дніпра відійшли на віддаль двох миль, у середині яких видно менші верхи й долини, нашим очам показались найперше відкриті поля, справедливо поділені на всі боки пагорками й залишені мешканцями, що шукали охорону. Не один з цих пагорків, набагато вищий від інших, зберігав руїни старих фортець, які теперішні запорожці використовують як сторожові пункти, з яких дбайливо слідкують за мандрівниками і нападають на необачних. Коли ж здобудуть користь, відступають до ставків чи радше до озер, які заволожують ці поля, де вони досить поглиблені.

За своєю звичкою козаки покидають своє головне поселення, т.зв. Січ, лишають свої півострови, яких тут Дніпро утворив чимало. Зимою вони перебувають біля згаданих озер для полювання на звірів. За ними вони слідкують, виходячи, мов звірі зі свого сховища, зробленого біля води під землею. Ми самі бачили двох серняток, які своїм найбистрішим бігом втомлювали шведських коней і були все ж таки забиті. Довідались ми, що тут є безліч зайців, сернят, буйволів і навіть диких ослів, лисиць, вовків та інших звірів.

Їхній священик із Січі, познайомившись зі мною на цих полях, розповів про їхню побожність. Багато з них, мовляв, денно й нощно відвідує службу Божу, довгими постами перевищує всіх інших козаків і москалів, марнує свої сили. Всі до одного вони живуть без жінок. Синів, народжених мимо Січі, вони змалечку привчають до військової майстерності і дисципліни, а також до голоду, холоду й жари, уміркованості й чистоти. Саме тому, коли декому за лютого морозу відмерзнуть ноги чи руки, все це бадьоро переносять, не жаліючись навіть на суворість погоди. Коли треба, вони за справедливу винагороду воюють на суші й воді проти турків, поляків і москалів. Своїми наїздами запорозькі козаки кілька разів наганяли панічний страх навіть самому Константинополю, спричинюючи там великі лиха, поєднані з поразками. А те, що крім усього іншого вони займаються піратством і розбишацтвом, сліпий і самозакоханий піп оцінював це як геройство, не ганьбу. Правдоподібно, що ці запорожці успадкували багато чого від амазонок — цих нечувано войовничих і шалено сміливих жінок, що рівнялися славою й перевищували відвагою мужів, та що, як кажуть, жили у Скитії біля Дніпра. Але про все це говорилось вище, хай наша розповідь вернеться до нашої дороги.

Наближаючись до Бугу, що від його назви кажуть мешканцям «богуминські козаки», побачили ми тяжку хмару саранчі, що затемнювала увесь простір, нападала на нас, а зі збіжжя й трави не залишала майже нічого. На думку багатьох вона віщувала прихід ворожих нам москалів і, пронісшися над Бугом і за ним, своєю дикістю нищила поля і луки.

Коли король Карло зайняв підвищені береги Бугу й від самого початку нашого приходу, що припав на 15 липня, через розвідників, які знали шляхи цих країв, пильно довідувався про прихід ворога, надійшов від бендерівського баші Понятовський і повідомив короля про дозвіл на перехід.

16 літня прийшли турки й обдарували короля константинопольським вином і сухарями, розкладеними на чудовому килимі. Баша, оточений шістьма аґами 53, привітав короля, що саме відпочивав у фаетоні: «Великий Королю! Коли наш непереможний цісар довідався про полтавську поразку Твого війська, зі щирого серця пожалів, що Ти, який дотепер був найпереможніший і славою свого імені наповнив і наш Орієнт, мусив цим неочікуваним падом уступити переможцеві. Нарешті, о Королю, хай Тебе це нещастя не хвилює, радше пам’ятай, що й Ти людина, підпорядкована людським перемінам. І ми мусили часто зносити подібну долю, але завжди знову набирали силу. Тому, що Ти такий славний, Королю, військо завжди будеш мати. Наш цісар Тобі свято обіцяє свою підтримку».

Все це, сказане по-турецькому, перекладав королеві Клінґенст’єрна і від його імені склав подяку цісареві і його послові, баші, за співчуття й за пропоновану допомогу, обіцяючи належні відплати. Король, побачивши у баші мистецький годинник, розділений на 24 години, попросив його показати і, затуляючи своїм веселим лицем весь біль своєї ноги, відпустив башу, обдарувавши його двома тисячами талярів, а кожного агу п’ятистами талярів. Збанок вина, одначе, наказав віднести найвищому майстрові свого двора. Цей мене запросив ближче і вгостив чаркою доброго вина.

Між тим привезли кавуни з сухарями, родзинками та іншими земними плодами й продуктами, до яких, коли збігались шведи, прибіг і я. А тому, що пан Дюбен пообіцяв, що я буду між першими, котрі матимуть приступ до сухарів, шведські офіцери — дані туркам на допомогу, щоб їх напористі голодні вояки не скинули до води — зробили мені місце. Подаючи один таляр, взяв я з турецької руки шість сухарів, з котрих кожний своєю вагою дорівнював одній лібрі. Багато шведів, змучених семиденним голодом, за золоті гроші й таляри, добровільно кидані на турецьке судно, діставали ледве два чи три сухарі. Так пройшов день 17 липня.

Наступного дня, 18 липня, король, повідомлений про наближення великої кількості ворогів, дав надвечір наказ до скорого переходу. Згадавши недавню небезпеку й утративши надію на поміч шведських офіцерів, я відвідав короля й стисло оповів йому про свою смертельну небезпеку під час переправи через Дніпро. Найпокірніше просив я у короля забезпечити мені місце між його вояками, що мали переправитись через ріку. Його Величність відповіла, що виконає моє прохання і своїм командним голосом наказала панові двірному майстрові Дюбенові знайти мені місце між першими. Подякувавши, я підійшов до пана Дюбена, котрий, обернувшись до мене, сказав, що це велика милість Його Величності щодо мене.

Весело поспішаємо з гори, на котрій ми близько королівського фаетону під голим небом без жодної тіні вже третій день відпочивали. Навколо не було ніякого дерева або якихось полін, крім дрібних трісок, що їх з усіх сторін зносили для потреб королівської кухні. За всю нашу дорогу через пусті степи ми не побачили жодного, дерева, хіба на двох місцях дві-три верби, що росли при мочаристих місцях, про що вже говорилось. Сюди мандрівники мусять дерево возити з собою, або розкладати вогонь з висушеного очерету, що рясно росте при згаданих водах.

Коли ми наближались до Бугу, зустрічали людей, які пропонували нам за невелику ціну добре вино. Вповні ним відсвіжені, без затримки одержуємо дозвіл сісти на судно, кероване п’ятнадцятьма особами. Воно могло взяти 30 — 40 наших вояків. Найменше цілу годину возились на ньому, аж доки не доїхали до протилежного берега. Під час глибокої й темної ночі ми послухали поради відійти на пагорок, щоб часом, заснувши біля води, не зазнали якоїсь біди. Врешті-решт ми, за допомогою рук і ніг, добираємось аж на гребінь пагорба й віддаємось відпочинку.

З самісінького ранку, розглядаючи з нашого пагорба шведський табір і військо, розташоване в місці перевозу, крім якоїсь темноти ми не могли нічого розпізнати в широчезній ріці. Ріка Буг бере свій початок на сусідньому Поділлі, де теж вона частково протікає. Вона дуже побільшується притоками, що вельми часто до неї вливаються та густо ділять рівнину цієї країни. В деяких місцях видно,що вона така велика, як у своїй морській дельті. Треба сказати, що своєю шириною вона далеко перевищує Дунай і Дніпро, з яким вона спільно вливається до Чорного моря.

Позбавившись коней, з яких одного позиченого ми повернули, а другого, недавно для мене придбаного, довірили вірним рукам досвідченого приятеля Бурґермайстра, ідемо пішки і за кілька кроків чуємо від якогось турецького вершника наказ повернутися. Коли ми, одначе, не хотіли, він готував стріли й загрожував насильством. Як лишень він від нас довідався, що й король перейшов цю ріку, відпустив нас.

Несучи вантажі, побачили ми недалеко від нас віз, який, після розпродажу харчів, мав з нашої пристані повернутися до Очакова. А коли ми від яничара довідались, що це місто віддалене від пристані на три милі, заплативши по одному таляру за кожну особу, доїжджаємо галопом на визначене місце. Домовитись нам з цією людиною не довелось, але коли вона побачила німецького золотого, показала нам на пальцях, скільки таких монет повинні ми троє дати. Від свого слова вона ніяк не уступилась.

Наближаючись до міста, зустріли ми огрядного міського башу з кількома здоровими вояками. Наші вояки привітали його скиненням капелюхів. Він на це відповів схиленням голови, накритої червоним турбаном, обмотаним найбільшим полотном, і правицею на власному серці. Потім він нею показав нам дорогу до міста. Подібні рухи він виконав день перед тим, коли вітав короля схиленням голови й правицею, що її кілька разів урочисто прикладав до серця.

В Очакові нас завели до будинку, де продавались їжа й напої. Ввічливий корчмар нас щиро привітав і ми попросили принести дещо поїсти. Він відразу приніс нам добре зварену телятину та інші страви і молдавське вино з тістечками.

Добре й смачно пообідавши, шукаємо віз і коней. Кінь, якого ми довірили Бурґермайстрові, здох. За нього згаданий Бурґермайстер, згідно зі своїми обов’язками, хотів дати п’ять дукатів. Одначе я, використавши до повного знесилення його коня в дорозі через голі степи, не хотів цих грошей прийняти, хоч два золоті, дані за сідло, взяв. Новий віз, подібний до поштового фаетону, не окутий залізом, придбали ми за шість золотих ринських. Разом з ним придбали ми також величезну татарську кобилу. За неї довелось дати пару пістолетів, дарованих мені за час перебування в Козакії. Ці пістолети дарував мені угорський пан Карловіц, вони мали вартість десять талярів, до яких ми мусили додати ще шість золотих ринських.

Маючи віз, почали ми безпечніше діяти, зайняли лавки й заснули. Не хотілось нам зважати на корчмаря, котрий, коли б хотів, міг би нас обікрасти або і вбити, чи спокійно замкнути і таємно відвезти до сусіднього судна, щоб продати константинопольцям. Так само, мовляв, зробили би нам і нашим необачним козакам і інші. Попередження козаків про такі перспективи змусило нас залишити турецьку корчму і перейти до якогось волоха.

Цей нас прийняв у їдальні свого дому, оздобленій килимами. Коли ми запитали про його віросповідання, він, трясучи довгого хреста, показав своє чоло й груди. Це людське плем’я має спільну мову з волохами, релігію з русинами й греками, звичаї з поганами. Говорять, що вони християни, хоч своє християнство зовсім не знають, задовольняються справою купецтва, яким нечесно займаються на землі й на морі.

В Очакові ми мали трунок, званий нардєнки 54, який я випив жадібніше, ніж вино, яке було вогненно-червоне й липке. Цей напій трохи розріджував травлення і був зроблений з малої кількості вина, розбавленого водою, і з якогось домішаного екстракту. Я, не знаючи цієї мішанини, часто її пив, вживаючи її проти дизентерії, яку могла принести невимовна спека і часткове поїдання тістечок. Це збільшувало розвільнення настільки, що воно мордувало мене шість тижнів, тобто всю дорогу звідти аж до Угорщини. Мені, зголоднілому, здавалось, що я різними стравами й напоями відновлюю свої сили. В невимовній спеці хотів я освіжитись якимсь напоєм, але для свого здоров’я, яке мені ще залишилось, приготував я пастку, бо ж проноси не можна було зупинити. О, якби я був спочатку стримався від цього турецького трунку й найсмачніших кавунів, та якби не було частішої нагоди дразнити свою жовч!

Наступного дня 21 липня, що на нього припала восьма Троїчна неділя, поспішали ми з міста до табору, який король Карло розташував на морському березі, за милю звідси. При першому наближенні до табору зачули ми, що король Карло, який дотепер довіряв своє здоров’я доктору медицини Скраґему, за таємними даними покутував за погіршення хвороби, спричинене недавньою химерною їздою на коні біля Полтави. Ця недуга тепер перейшла до гарячкового приступу. Приймаючи святе причастіє для спасіння душі та втихомирення свого сумління, король вже готувався до смерті.

І справді, крім хвороби тіла королівську думку непокоїла згадка про полтавську поразку, а також сумнівна вірність і зрада турків, яких можна було купити за кишенькові вояцькі гроші. Властиво, очаківський баша, вшанований подарунками і всіма почестями короля Карла, був запідозрений, що його підкупив ворог, щоб якийсь час перешкоджав шведам у переході. Тому шведи аж до третього вечора очікували судно, бо ж не могли протягом ночі й половини дня всі перейти Буг. На четвертий день після свого приходу до перевозу, тобто 19 липня, вони були знищені наступаючими московськими військами, ставши частково жертвою смерті, а частково здобиччю ворога. Кажуть, що загинуло їх тут біля п’яти сотень, між котрими були й козаки, які добре знали, що їм пощади не буде. Вони чинили опір усім своїм умінням і захищалися аж до смерті. Зрадливого очаківського башу настигла відплата не від шкутильгаючої ноги, від бендерського баші, званого сераскієр 55, який цю зраду виявив і письмово повідомив про неї Константинополь, наказавши цього зрадливого башу, разом із п’ятьма аґами, спільниками, задушити.

Король Карло, перебираючи в думках біль обох поразок, довідався про смерть своєї наймилішої сестри, вдови князя Гольштайна, забитого в польській битві біля Клішова. Доля її його вельми заболіла. Він казав, що смерть сестри завдала йому більшого болю, ніж недавня поразка його війська, бо сестри не можна воскресити, а поразку війська з допомогою Бога можна поправити. Шведи й козаки цією своєю поразкою уславили ріку Буг, котра разом зі своїм другом Дніпром вливається біля пристані до дніпровського лиману.

Маючи вже свій віз, ми могли продати його за подвійну ціну задля придбання дерева, котре привозять сюди по морю. Разом з ним привозять сюди теж бочечки вина й горшки. Ми, підживившись хлібом і сиром, після першої ночі в таборі утратили нашу кобилу. Власне, коли ми вже від Дніпра продовжували нічне чергування, пан Погорський, який вартував з півночі, над ранок заснув, і татари, або й козаки, вештаючись цілу ніч, відвели кобилу, яку ми вже не знайшли. Треба було докласти всіх зусиль, щоб сигнал, даваний звичайно трубою, не застав нас непідготовленими в дорогу без коня.

Нарешті 25 липня, коли зійшло сонце, рушили ми в напрямі Очакова. Наша компанія збільшилась багатьма купцями і вантажем. Очаків лежить біля Чорного моря, а ще його називають Джяр 56. З півночі він має замок, округлений валом і оточений стрімкими вежами. Саме в цей час його укріплювали новим валом з непаленої цегли. Рів наповнюється водою, веденою з моря, сюди приходять жителі випорожнити свій шлунок, не маючи іншого місця, яке б слугувало для цієї потреби.

В Очакові мешкають волохи, татари, греки і особливо турки, що продають різний товар, головно імбир, спеції, фіґи, інжир, каштани, добірні лісові горішки, тютюн і турецькі лляні полотна. Тут ми побачили турків, що замішують тісто, печуть хліб і займаються іншими домашніми справами. Вони мають червоні клобуки, скріплені вкладеною бавовною. Їх майже до самого верху обмотує довга біла смужка. Величніші турки носять туніки", що сягають аж до п’ят, півторастопові чоботи, що над ними звисають криві шаблі, обмотані стрічками. Яничари, одначе, носять короткі одежі. Деякі мають цілі руки голі аж до плеч, інші аж до ліктів. Також і ноги мають вони голі аж до колін, використовуючи для їзди чоботи, для прогулянки — сандалі або черевики, підбиті підошвою і скріплені ремінцем. Їх можна скинути з ніг без жодного намагання, коли лиш захочеться. Бачили ми теж цілком голих, інших, що закривають сороміцьке підв’язкою. Одні й другі були подібні до абесінців.

Король Карло, обійшовши місто, рушив у напрямку Бендер і після сімох зупинок дійшов 31 липня на бендерську територію, промандрувавши так сорок миль 58. Цей шлях проходив найзвичайнішою пустелею, на котрій спершу виринула морська затока, що була широко розлитою, але неглибокою. Після її переходу треба було наблизитись до моря, що заливало рівнину. Воно було таке солоне, що ні люди, ні худоба не могли його навіть лизнути. Крім того, тут не було припливів і ми більше милі трималися найспокійнішого берега. Відійшовши від нього 20 або 30 кроків назад, ми побачили ями, в яких появлялася солодка вода. Морське дно нагадувало біля берегів спресований в одне ціле пісок.

За королівським військом тяглося безліч возів, одні з яких були завантажені вином, котре турки називали череп [«шараб» тур. — вино. — Прим. litopys.kiev.ua], інші — нардєнками [«нарденґі» — напій (денґ) з гранату (нар). — Прим. litopys.kiev.ua], ще інші — яблуками, грушами, кавунами, деякі також паленкою та іншими речами, що їх — за стоянки — турки і мешканці цих країн, татари, розвозили з великим гармидером. Один з них кричав: «Череп, череп, череп!» Другий: «Горілка добра! Горілка добра!», тобто добра паленка. Інший, хотячи продавати молоко, викрикував: «Молоко, молоко, молоко!» Ще інший — «Нардєнки добрі, добрі!» і т.д.

Ці продавці з обох сторін охоплювали дорогу, котрою ми хотіли йти. Вони заглушували вуха різними вигуками. Приводили сюди й найчистокровніших татарських коней, з яких ми кілька виторгували за сто золотих. Інших продавали за меншу ціну, або продавали тому, хто більше дає.

Джерела тут були досить рідкісні. Лиш на одному місці натрапили ми на джерело цілющої води, на іншому місці, під малою гіркою, продавали воду, зачерпнуту з глибокої криниці. Близько Очакова ми перейшли якесь село, друге знайшли під якоюсь гіркою біля озера. У цьому селі житло робилось під землею. Третє село — Суклея — було трохи вище, недалеко Бендер. Воно було визначене для королівських охоронців. Його оздоблював ліс, що його ми після сімдесяти миль вперше з радістю побачили.

Татарський народ ще донині має замість хат вози й стада худоби; коней і волів доти випасає на спустошених рівнинах біля водянистих місць, доки трава не буде випасена або доки не висохне вода. Після цього татари зі своєю худобою перекочовують на інші водянисті місця.

Згадуючи татар, подам тут стислу історію цього народу. Татари — скитський народ. Вийшовши зі своїх осад, вони зайняли Вірменію, сплюндрували Азію, перейшли Урал, спустошили Сарматію і досягли країн ґотів і даків. Замордувавши короля, вони підпорядкували собі Індію. За наказом Саладина майже знищили християн, що саме провадили святу війну й здобули назад Єрусалим. За короля Бели IV вони три роки, за невимовних утрат мешканців, тримали Угорщину. Дехто вважає, що вони є монголи, інші називають їх помадами, потомками роксолянів. Взимку перед морозами вони спускаються до Озівського моря, влітку мандрують середньоземними рівнинами, носять з собою виткані з шерсті шатра, проживають на возах, худобу возять з собою, бо ж харчуються кінським молоком, таким же сиром і кінським м’ясом.

Мешкають вони у Великій Татарії і цій Малій, тобто Перекопській. Паном першої є Великий Моґул, пан, найбагатший на золото й худобу. Малою керує хан, який панує над Кримом і є заклятим ворогом москалів, на котрих інколи нападає на шляху, який зветься Муравський. Цей хан, як повідомлялось вище, намагався включитися у шведсько-козацький військовий союз.

Цю кримську Татарію заселюють люди здебільшого суворі на вигляд, низького зросту, з випуклими і грубими очима, приплюснутим носом і широким обличчям. Голову вони голять на тім’ї, яке потім подібне до кінської підкови. Їздити верхи вони учаться з хлоп’ячих літ, пішки ходять рідко, сідають на волів, як на коней, вози накривають хутром, які правлять їм за хати. Їздять поволі або дуже швидко, влітку перебувають у горах. Зимують, одначе, на водянистих рівнинах. Хлопців учать мітко влучати стрілами до цілі. Коли не вцілять — не дають їм їсти. Хоч і випасають табуни худоби, але з неї для їжі нічого живого чи здорового не беруть, споживаючи лиш мертве, конаюче або скалічене. Роблять це лиш у таборі або у великій біді.

Миски й горшки вони ніколи не миють, брудом і нечистотами не гребують. Коней мають чистокровних, не дуже високих, але більш продовгастих і вельми скорих. Жінок, доки не народять, за законних не визнають. Батьки дівчатам приданого не дають. Татарські жінки вельми мерзенні, подібні до циганок. Голову свою накривають високим круглим клобуком, зверха ширшим, подібним до кошика. Багатші з них обвивають клобуки не звичайним, а тонким полотном, оздоблюючи його камінцями і пір’ям пав.

Крім кримських татар є ще черкеси, черемиси й калмики, що про них оповідав пан генерал-майор Маєрфельт, з яким я подорожував з Бендер до Угорщини. Коли він був у Царської Величності, бачив їх дві тисячі, що саме тоді приходили зі своїх країн. Вони, мовляв, є на одне й те саме лице, так що їх ледве відрізниш одне від одного. Вірять у Єдиного Бога, але вшановують божків, зготовлених з різних матерій, яких прикріплюють спереду возів. Обожнюють також сонце, місяць, зірки, різних тварин і стихії, а перед вживанням їжі приносять їм у жертву найкращі страви. При сході сонця вони сходяться, майже дві години сидять на землі й гортанно-дикими голосами моляться своєму богові, наслідуючи співом бурчання турів або завивання вовків. Відзначаються вони таким варварством, що Царська Величність не захотіла використати їхню допомогу проти шведів та інших християн.

Яку страшну жорстокість і дикість проявили ці калмики кілька років тому у польському Лешні — без сліз не прочитаєш. Вони смажили та їли дітей, танцювали над замордованими й побитими чоловіками, не могли насититись Ґвалтуванням дівчат і матерів, а також нечуваним вбивством зґвалтованих.

Калмики, що я їх бачив, були подібні до себе: низького росту, грубі, з широким лицем і носом, але малими очима. Здавалося, що вони походять від однієї матері. Татари, яких ми спізнали, носять довгу до колін темну й грубу одежу, якою, одначе, не закривають ні плечі, ні груди, ні боки, бо ж вона прив’язана на шиї і під час їзди на коні коливається на всі боки. Їхні ноги є або голі, або досить обмотані шкірою. Татари носять луки і стріли, уникають сутичок і воюють більше лестощами, ніж силою, хоч і є наділені невимовною відвагою.

Побачили ми кілька жінок, які продавали кобиляче молоко, рідке масло і м’який несмачний сир. Нічого між цими татарами не було чути так часто, як звичайне прокляття: «Гана сана сіті», як також слово «гайде» й «гайдіте», котре вживали тоді, коли когось до себе кликали, або наказували йому відступитися, сісти на коня, або його відвести, або коли треба було тікати.

Коли ми проходили землею цих варварів, не дотримувались порядку шведських вояків, а татар. Тому трапилось, що король Карло йшов однією, а воєвода Мазепа іншою дорогою. Таким чином, король із своїми вояками наздогнав воєводу аж наступного дня. Але ми, дотримуючись воєводи, що йшов перед королем, ледь встигали за ним, ба навіть не могли розпізнати, якої дороги він тримався. Зустріли татарського вершника, який охоче нас спрямував ліворуч, бо там, мовляв, є досить води, при якій Мазепа з козаками мав зупинитись.

Залишаючи утрамбовану дорогу, ми входимо до зарослих травою полів і за півмилі доходимо до малої мочари. Коли ми не побачили ні шведів, ні козаків, а навпаки — кількох татар, негайно повернулись праворуч до козаків, не знаючи дороги, ні даних про зупинку. Сонце вже заходило. Один маркитан зі своєю жінкою і двома помічниками почав відважно купувати коней цих татар, які були з різних місць, сміливо показуючи їм срібні й золоті монети. Чи він після того уцілів, ми вже не довідались, бо ж його ми вже ніколи більше не бачили. Він не піддався на наші наполегливі прохання відмовитись від задуманої купівлі коней.

З села Суклея король Карло нарешті 3 серпня наблизився до Бендер, де його прийняв баша зі своїм пишним супроводом і сальвами тридцяти середніх гармат. Але король, одначе, до міста не вступив і не перейшов Дністер. Він розташував табір на березі Дністра, на віддалі четвертини милі від міста. Турки й татари своїми навантаженими возами витворили вулиці не тільки в цьому селі, а й на цих берегах. Прихід шведів вони використали для своєї вигідної торгівлі.

Бендерський баша дав шведській Королівській Величності пишне шатро, навколо якого були ще й інші, де зупинились турецькі офіцери й купці. Інші вояки, що проходили, готували собі житла проти негоди у возах, звозячи з усіх боків траву. Не могли позбутися сонячної жари, яка вже з початку червня постійно смалила землю і мешканців цих країв.

Побачивши, що деякі хворі шведи одержали з королівської канцелярії перепустки до міста, і сподіваючись, що там краще лікувати довготривалу дизентерію, я зажадав з королівської канцелярії листа для бендерських офіцерів, які керували перевозом. Показавши їм цього листа, я мусив відразу заплатити одного таляра і зразу ж дістав дозвіл перейти Дністер, а в місті одержати безплатно житло в жида, до якого мене привели за наказом турецьких офіцерів, що керували перевозом. Перед тим я цілий тиждень чекав під голим небом і кожної ночі слухав спів турецької варти, який тривав понад чверть години і супроводжувався звуком якогось військового інструменту, об який бухали обома руками.

У місті був якийсь лікар-християнин, що перейшов на мусульманську віру і погодився лікувати мою дизентерію. Він передав через свого сина баночку з екстрактом трьох частин чистого меду, четвертої частини з пушкворця 59, ціцвару 60 та інших домішок, смак яких годі було розпізнати. Він хотів, щоб я йому відразу передав три таляри. Я здивувався з його зухвалості й відмовився заплатити, домагаючись приходу його самого. Але лікар більше не появився. Казали, що на нього за переоцінку дешевих ліків донесли баші, а потім його ув’язнили.

Між тим король Карло, переправивши свої війська через Дністер, розташував табір біля самого передмістя, а 6 серпня за шведським календарем, 16 серпня за нашим, відсвяткував день покаяння, слухаючи в своєму шатрі достойного священика Михайла Енемана, проповідника королівської сторожі, що оголошував з 51 розділу Сіраха. Коли він пояснив текст, приступив до аплікації, підкресливши, що треба хвалити Бога тому, що він в недавній полтавській битві охоронив короля з рештою його війська. Потім він дошукувався причин поразки, залишаючи політику і військові справи політикам і військовим діячам, оголошуючи за своїм поглядом причини поразки:

1. Вільне життя шведів у Саксонії, лютеранів у лютеранів, що тішилися з приходу шведів, і така велика сваволя, яка не буває навіть у турків і татар. 2. Безоглядна зарозумілість шведів, які відмовлялись укласти з царем мир, який був готовий виконати всі їхні вимоги. Вони уклали його з Августом і на завершення, виконавши збурення одного трону, задумували й друге. 3. Жорстокість шведів у Польщі, яка була їхнім союзником. Ця жорстокість була настільки великою, що багато поляків при допиті, боячись розкрити своє майно, змушена була віддати останні хвилини свого здоров’я або й життя, дочекавшись навіть викручення голови або виколення з неї очей. 4. Надмірна набундюченість шведів, які хотіли воювати без союзників — поляків і литовців, боячись, щоб якась мала слава перемоги не перейшла до інших, заслуги котрих зневажували. 5. Стародавня звичка шведів недооцінювати навіть найсильнішого ворога. 6. Безмежна віра шведів у власні сили, котра часто гнівила Бога, дарця перемог. 7. Безмежна віра у шведські сили багатьох чужинців, яка гнівила Бога. 8. Великі гріхи багатьох шведів, здійснені в таборі. Їх не можна було зупинити жодними королівськими наказами; між цими гріхами були богохульства, прокляття, розпуста, ворожбитство, побратимство з чортом, спрямоване на заклякання тіла, як також содомство, до якого деякі вдалися перед смертю. 9. Перебільшене бажання підтримувати політичну свободу поляків, здійснювану шляхом поширення кордонів польського королівства. Йдеться насамперед про прилучення України. 10. Збочена турбота щодо оновлення релігійної свободи в Сілезії, яку згідно з оснабрюським миром мали здійснити шведи. Але вони, забувши, що для цього оновлення їх спонукав і багатьма перемогами обдарував Бог, визначили собі іншу ціль. За це були покарані справедливим Божим судом.

Згаданий проповідник потім докинув, що інші причини поразки шведів залишає Богові, всемогутньому і справедливому судієві. Самих шведів він, одначе, закликав до визнання гріхів і виправлення свого життя, а також до віри в Бога, котрий, бачачи каяття шведського народу, обдарує його милістю.

Коли закінчилась свята проповідь, король Карло запитав міністрів, які його оточували, як їм ця проповідь сподобалась. Коли вони мовчали, король похвалив проповідника, підкресливши, що він говорив правду, інакше робити він не міг і навіть мусив викривати гріхи малих і великих, за прикладом мудрого дереворуба, який, зрубуючи велике дерево, стинає з нього не тільки зайві гілки, що падають на землю, а й тріски і кору. Так само й цей проповідник цього покаянного дня мусив викрити гріхи своїх не тільки менших, а й більших слухачів, які самі повинні б згадати його Королівську пересторогу й передвістя Божої помсти, котра раз мусить бути виконана. Але Бог — справедливий суддя, виливаючи свій гнів на безбожних, все ж таки у цьому гніві своїх вірних і побожних, де б вони і які б вони не були, чудодійно помилує і вирве з будь-якої небезпеки, як він уже й виконав. Це, мовляв, був epikrisis 61 Королівської Величності про покаянну проповідь.

Треба визнати, що шведське військо, якщо не брати військову дисципліну й християнське життя, порівнюючи з військами інших монархів, могло б мати перевагу. Але диявол, одначе, засіяв у цьому побожному війську таку велику безбожність, що деякі вояки були викриті в найтяжчих і найкричущіших гріхах. Їхні офіцери, незважаючи на Божі слова і приписи свого короля, лишили цих грішників із собою, чим викликали гнів на все військо. Що вже казати про інших вояків, інших князів, які безкарно грішать і своїми гріхами хваляться? Тому стається, що відступаюче військо якогось князя зазнає великої поразки, іншого — зазнає її через свою кепську зброю або через нерівного собі ворога, за що воно потім мусило терпіти голод, спрагу, мороз, спеку, утрату своїх гарнізонів і майна. Бо ж коли, згідно зі свідоцтвом Девтерономія 23, 12 — 14, не міг Єгова ходити посеред ізраїльського табору, оскверненого смородом викалів, то через огиду відвернувся від табора свого народу. Але треба згадати інші справи.

Коли король побожно виконав ці Божі Служби, несподівано прийшов генерал-майор Майєрфельт, принісши з собою від Царської Величності постуляти жаданого миру. З ним прийшли теж посли Царської Величності, а між ними й стародубський полковник Скоропадський, наступник воєводи Мазепи, союзника шведів. Він виправдовувався перед Мазепою, що прийняв від царя титул воєводи і пообіцяв, що йому, своєму воєводі, буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього збунтованих козаків. Шведська Королівська Величність відповіла, що тепер є переможеною, та що з царем не хоче переговорювати про мир переможеним, а лише переможцем.

В той час Карло рахував шведсько-козацьке військо і роздавав військову платню, бачачи, що багато вояків у біді. Деяких при цьому підвищив на місце секретарів, інших призначив на місце міністрів, що впали під Полтавою.

Ми тим часом прогулювались у Бендерах, оглядали замок, турецьку мечеть, купецькі доми і знайомились із звичаями мешканців. Це місто розташоване на високому березі ріки Дністер, джерело якого є в Галицькій землі, б’є прямо з карпатських верхів, тече близько Кам’янця і Ямполя і побільшується багатьма великими ріками Поділля. Він є вельми глибокий і між своїми високими берегами помалу тече до Бендер. Шириною він не перевищує віддалі киненого пращею каменя, а при місті Акермані 62, інакше Білгороді, кількома устями вливається до Чорного моря. Із сходу над рікою височить замок, славний своїми вежами й спорудами, на захід містечко забудоване гарними будиночками, двома добре укріпленими брамами і муром. В його середині є вежовий храм, арки котрого обходить мулла, закликаючи збентеженим криком людей на служби Божі. Заходячи до мечеті, скидають у сінях взуття, сідають босі на покриту килимами землю і бурмочуть якісь молитви, часто кланяються і слухають читання Корану. Каліграфічно писаний витяг з нього, куплений за високу ціну, мають, здається, в кожному турецькому домі. Його вшановують з подвійною побожністю.

Під замком є муровані купелі, в яких є довга роздягальня. Їхня підлога є з червоних чотирикутних каменів. У стінах купелів є рівчачки, з яких витікає тепла приємна вода. В роздягальні дають шапочки й фартушки. Відкладену там одежу ретельно доглядає банщик, який вельми дбайливо натирає тіло милом і шерстяною шматою. Раз або двічі на тиждень відвідують ці купелі чоловіки й жінки, старанно дбаючи про чистоту свого тіла. Голярі вельми гострими бритвами виголюють не тільки голови турків, а й потилицю, груди і під пахвами, хоча вуса й бороду залишають, бо ж їх турки найбільше шанують. Скільки разів мусульмани випорожнюють міхур або черево, стільки разів миють сороміцьке й руки. Навіть не торкаючись нічого нечистого, вони докладно миють руки. В розмові турки дотримуються гідності, говорять мало, але продумано й серйозно. Турецькі жінки не показуються між людьми, а коли вже мусять показатись, ходять із заслоненим обличчям. Є в місті школа, в якій молодь учиться читати й писати. Одначе залишимо турків з усією їхньою показною святістю і продовжимо розмову про нашу дорогу.

Доки ми відпочивали в нашій господі, Його Королівська Величність, думаючи вислати пана Майєрфельта через Угорщину й сусідні краї до Швеції, згадала про мене, довідавшись від міністрів про доброзичливість, виявлену мені під час побуту в таборі. Коли ж королю відповіли, що я не був наділений ніякою особливою доброзичливістю, Королівська Величність натякнула, що це не є добре, що, мовляв, я, якого називали побожним, вченим, скромним і таким, що всі негоди терпеливо переносить, не завдаючи нікому ніяких турбот, гідний кращої уваги. Цю думку Його Величності про мене мені такими ж словами висловив, зустрічаючи мене цієї ж години, пан Клінґенст’єрна, присяжний королівської комори. Володіючи турецькою мовою, він був вельми корисний для королівського двора. Він також порадив мені бути бадьорим.

Наступного дня 19 серпня пан Майєрфельт наказав мене розшукати. Коли мене знайшли, запросив до себе. Щойно я до нього прийшов, він сказав: «Мабуть, щасливо прийшла ваша гідність. Ви є для мене найшанованішим гостем». При цьому був також присутній пан Клінґенст’єрна. Вони обоє ознайомлювали мене з дорогою до Угорщини, яка незабаром нас чекає, нагадуючи, щоб я, не попрощавшись із королем, не відійшов, бо для Його Величності буде моє прощання дуже миле. Пан Майєрфельт, одначе, перебив і сказав, що про мою поїздку з ним він з королем уже говорив та що відразу ж він відвідає короля і проситиме для мене авдієнцію. Встаємо від столу і я йду, шкутильгаючи опухлими ногами, за паном Майєрфельтом.

Між тим, що пан Майєрфельт понад годину говорив з королем, я перебував у пана Дюбена, керівника королівського двору. Розмовляв з ним про різні справи, будучи вшанованим різними виявами доброзичливості. Коли пан Майєрфельт вийшов від короля, закликали мене на авдієнцію до Його Величності, яка саме відпочивала у турецькому шатрі. До короля я звернувся з такими словами:

«Найясніший і Найміцніший королю, Пане, Пане Наймилостивіший! Вашій Найсвятішій Величності буде відомо, що саме тепер минув рік, протягом якого я перебував у таборі Вашої Просвіщенної Величності. І хоч довірені мені міністри Вашої Величності запропонували, щоб я пішов до москалів за перепусткою безпечного переходу, я все ж таки не хотів цього зробити тому, щоб виявити свою і угорського народу пошану і найпокірнішу повагу до Вашої Величності.

Одначе тому, що я нині зрозумів, що наймилостивіша воля Вашої Найсвятішої Величності є та, щоб я супроводжував пана Майєрфельта аж до Угорщини, не хотів я відійти без того, щоб з Вашою Величністю не попрощатись. Тому складаю найпокірнішу подяку Вашій Величності за наймилостивіше вирішення наших прохань, за надання можливості повернутися до моїх настоятелів і за сто талярів, які мені для повернення на батьківщину приділив пан граф Піпер. Хай Наймилостивіший Бог якнайщедріше відплатить таку велику ласкавість Вашої Королівської Величності, щоб повернути їй колишнє здоров’я та щоб стала Вона щасливою подолати незламним і героїчним духом своє сучасне нещастя, щоб дальше спочивати в милостивій Божій волі, яка повертає всі незгоди на добро. Треба певно вірити, що все нещастя, яке вкралося після постійних перемог, буде тим славнішою нагородою для посилення героїчної честі, що і всіх найбільших нещасна доля зробить тим славнішими, чим більше вони були мучені, щоб все це Ваша Величність скоро зазнала. Я за це буду з нашими євангеличними Станами відразу молитися.

Тепер доручаю Вашу Величність Божій милості, знову і знову благаючи, щоб Ваша Величність ласкаво згадала наші знесилені євангеличні Стани і коли б знайшлося щось, що їм могло б бути передано, милостиво просимо їм передати. Вони вельми натхнені Вашою Величністю, бо знаю, що вони вважатимуть своїм найбільшим щастям при кожній нагоді виявити Вашій Величності вдячність духа«.

На це я Його Королівська Величність відповіла, що дякує за моє побожне бажання і виявлені служби та, мовляв, не має вже нічого, щоб далі передати нашим Станам, але свою милість їм обіцяє.

Коли я це вислухав, почав висловлювати своє прохання про прискорене визволення пана Гермеліна, маючи намір задля його спасіння упасти до ніг Його Величності. Коли Його Величність почула моє прохання, спитала, за кого я прошу. Почувши ім’я Гермеліна, хотіла знати, чому я за нього уклінно прошу.

Я відповів, що за цю людину прошу тому, що певно знаю, що вона побожна і самовіддана для посилення євангеличної релігії і особливо потрібна не тільки для Його Найсвятішої Величності, а й нам, чужинцям, вона сердечно віддана. Його Величність відповіла: «Якщо живий, цілком певно, що його якнайскоріше визволимо». Коли я потім подякував за цю ласкавість, Його Величність підперлась руками, піднесла тіло й відпустила мене з веселим виглядом лиця.

Я повернувся до господи з паном Погорським, який бозна чому не вийшов з сіней перед зір короля. З якнайскорішою швидкістю ми придбали все потрібне для дороги. Жид нам несподівано привів татарську кобилу, вельми придатну для нашого воза. За неї ми заплатили без довгих і зайвих слів дванадцять талярів.

Біля півночі прийшов секретар пана Майєрфельта, званий Барділі, і побажав мені від пана Дюбена, майстра королівського двора, багато здоров’я, і вручив мішок грошей,призначених з наказу короля для моєї дороги. Я був вельми зворушений цим несподіваним подарунком, не можучи в густій темряві розпізнати людину, яка відразу ж після моєї подяки відійшла.

Як тільки розвиднілось, почав я оповідати пану Погорському, який крутився навколо воза й коней, про Боже провидіння, яке так досконало з’явилось мені тепер у сні. Перед тим я часто говорив про нього недовірливим людям і Погорському з його філософствуючим розумом. А коли йому здавалось, що я оповідаю сни, поклав я перед ним мішок, повний грубих талярів, і дозволив йому його обмацати. Погорський, коли побачив мішок, здивувався й почав вгадувати, скільки в ньому талярів, але йому знову нагадали, що він повинен усвідомити Боже провидіння і нашу вдячність. Побачивши слуг пана Майєрфельта, які готувалися в дорогу, ми негайно з Божим іменем і невимовною радістю рушаємо до солодкої батьківщини. Нас можна було порівняти з жидами, які з такою великою радістю повертались з Вавилонського полону, що їм самим здавалося, ніби та радість їм тільки сниться.

Був день 20 серпня, на світанку якого ми відійшли. 22 серпня біля четвертої години після обіду дійшли ми після 25-годинної подорожі, рівно ж стільки миль, до міста Ясси. Так вельми поспішав пан генерал Майєрфельт. Майже більше двох миль віддалену від Ясс сплавну ріку Прут ми змушені були подолати за допомогою човна. Прут бере свій початок у карпатських верхах навпроти марамороської столиці. Він протікає Галичиною і побільшується ріками Черемош і Молдава. Своєю глибиною перевищує він бойовий спис, між берегами скоро біжить і зволожує Молдавію.

Ясси розташовані між верхами. На сусідньому верху стоїть незвичайний і міцно укріплений монастир, який має вигляд замку. Саме місто є подовгасте, має малі дерев’яні хатини, між якими показується резиденція воєводи, яка красою не відрізняється від інших. Молдавський воєвода, званий мешканцями господар, називався Михал Вода Раковиця. Отримавши листа від бендерського баші, він післав пану Майєрфельтові бочечку вина і потрібні для кухні речі. Для супроводу дав нам двох капітанів з двадцятьма чотирма вояками і переказав, що нема вже ніякої небезпеки, бо ж він недавно вичистив молдавські гори від розбійників. Крім цих двадцяти шести осіб ми в Бендерах ще одержали для безпеки одного турецького капітана, званого аґа, який під час дороги роздобував по селах для нас їжу, пиття і свіжих коней.

23 серпня ми звідти рушили, а 25 добрались до Сучави, віддаленої майже на п’ятнадцять миль. На всій цій дорозі зустріли ми два або три села, потім уже були найпустіші місцевості, позбавлені каменя й дерев. Селища і села Польщі, Литви й України, тобто Козакії, є властиво всі з дерева і багато не треба, щоб вони згоріли. Саме тому у всіх цих країнах є така велика недостача каменя, що в северчанському князівстві навіть за кілька золотих не дістанеш ні камінчика після пройдених двадцяти або тридцяти миль. Навіть палені цеглини ми там дуже мало бачили. В Молдавії, одначе, яка ближче до гір, не без здивування бачили ми кам’яні мости, які з наказу турків перекривали і ці найменші ріки.

Від Ясс Сучава віддалена на п’ятнадцять миль. Зі сходу має замок, який колись був міцно укріплений, але коли попав під турецьке право, був з усіх боків понищений. Сучава величалась і церквами, яких було майже п’ятнадцять, найчастіше спустошених і зруйнованих. Мала вона теж збудований з каменя монастир. Майже всі інші будинки були дерев’яні, бо ті, що колись були кам’яні, лежать в руїнах. Зі страху перед бунтом турки не хочуть мати в цьому краї ніяких замків. Становище молдавського воєводи є хистке, бо ж жодного дня він не є безпечний перед бунтівниками. Коли будь-хто з них пообіцяє Ясній Оттоманській Порті більше, ніж становить податок, дістане вище становище і права воєводи. Коли в присутності свого попередника покаже листа від Ясної Порти, вижене його і забере усе його майно.

З Сучави ми вирушили на Кімполюнґ і дійшли туди наступного дня 26 серпня. Це місто розташоване у підніжжі молдавських вершин, які починаються в Угорщині і тягнуться до Чорного моря, де вони не є такі високі, як тут. Зате нам вони здалися здалеку подиву гідними і нагадували Карпати. Чим ближче ми були до Сучави, тим частіше вони з’являлися. А тому, що вони розтягнуті також вшир, ми могли підійти до них двома напрямками. Ці вершини уможливлювали нам нічліг на траві, що був цілком безпечний. Між горами поблизу шляхів є також кілька шинків, призначених для мандрівників. Там можна купити вино, горілку, хліб, сир і фрукти. Кімполюнґ має багато будинків, мистецьки збудованих з ялиць. Купці-русини привозять сюди різні товари з Польщі й Семигороду.

Пан Майєрфельт дотепер все роздумував: чи продовжувати дорогу через Семигород, чи через молдавські верхи. Він побоювався, щоб цісарські вояки, які утримували своїми гарнізонами Семигород, його не затримали, доки він з Відня не дістане дозволу на вільний перехід. Він обрав собі дорогу через гори. Тоді ж дістався сюди якийсь студент, Самуел Майс, семигородчанин з Германштадту. Він повертався з академії на батьківщину саме через Польщу і радив нам не йти надто вузькими і стрімкими дорогами, які ведуть до Семигороду, бо ж вершники їх не могли б легко пройти. Одначе через молдавські верхи годі було вже далі добиратися возами, і ми були змушені якусь частину їх дешево продати, а решту покинути. За наш віз, куплений за шість золотих ринських, ми, вельми благаючи, ледве могли дістати більше, ніж сідло, та й то дерев’яне і голе.

Коли тепер нарешті зійшлось усіх двадцять шість осіб, даних нам на супровід, і турецький аґа наказав привезти з кімполюнґських полонин свіжих коней, щоб змінити попередніх, рушаємо в дальшу дорогу. В цій дорозі мусимо переходити через ріку Молдаву багато разів більше, ніж учора, коли ми були між Сучавою й Кімполюнґом, де цю ріку треба було десять разів переходити. Щоб не наштовхуватись на бистрини, обрали ми доріжки й стежки, протоптані через стрімкий верх більше козами, ніж кіньми.

Тільки ми зійшли на високу гору, як після неї починалась інша, ще вища. Коли ми долали цей гребінь, мій кінь двічі або тричі навколо себе обкрутився і, вельми знесилений, упав. Коли ми дали нашим коням годину відпочинку, видряпались на найвищу гору і після заходу сонця стали відпочивати під гіллям ялин, яке ми скріпили плащами й килимами, щоб врятуватися від невщухаючих злив, які тривали цілих два дні. Та, на жаль, наші потуги були марні, бо вся одежа промокла за ці проливні дні і ночі, а нещасні коні були зморені ще більше.

На світанку доходимо до гори, вищої від усіх інших, і коли нам здається, що це вже остання, виринає дальша, стрімкіша від першої. Здавалось, що доторкаємось самих небес.

Крім безперестанної зливи приходять інші турботи. Там, де гори були найвищі, ми побоювались розбійників, про яких було відомо, що їх відлякувала велика кількість мандрівників та що вони відійшли до темніших гір. В деяких місцях їх помітила наша передня сторожа. На цих високих вершинах наша дорога була загороджена поваленими високими зрубаними деревами, щоб затримати наступ ворогів. Коні, які топтались на всі боки, утворили ями, які наповнювались водою, і коні в них часто загрузали аж по коліна. Ці ями були пастками для коней, бо коли вони були заглиблені на однакову віддаль, коні їх переступали або обходили, будучи змушеними перескакувати впоперек повалені грубі дерева або заходити в кущі. Там, де не була яма чи повалене дерево, напевно була якась кам’яна брила. Коли наші супровідники не могли продертися верхом, більше тримались за кінські хвости, ніж їхали. Без загрози для життя не було безпечно віддалятись на дальшу відстань від інших.

На гребенях цих гір ми зустріли кількох куруців 63, які були вислані до молдавського господаря. Вони нам сказали про стан справ удома.

Нам довелося спускатись до марамороських долин із такою стрімкістю, наче збігали по даху будь-якого будинку. Щоб легше спускатись, треба було звертати направо й наліво, бо ж тяжко було в такому поспіху злазити з коней. Будучи знесилений довготривалою дизентерією і стрімкістю дороги, не зміг би я без чужої допомоги сісти на коня. Кілька разів я зі своїм шведським сідлом, яке не мало хвостового ременя, сповзав аж до кінської голови, хоч це сідло було добре прикріплене ременями. Допомагало мені при цьому кілька людей, заздалегідь підбадьорених грошима.

Коли ми подолали всі ці перешкоди, зустріла нас широка й досить глибока бистрина, котру ми кілька разів переходили, щоб добратися аж на марамороську землю. Там ми натрапили на варту ракоцієвських вояків 64, з яких один вершник заздалегідь оголошував наш прихід. Він поспішав до села Борша, в якому я з Погорським і нашими чотирма волохами змушений був бути переднім вартовим.

Так ось які вони, молдавські верховини, що відокремлюють Польщу від Семигороду, замкненого суцільними вельми високими і дуже стрімкими горами. Вони височать майже від самого Чорного моря, мають різні закрути й доходять аж до Угорщини. Їхні долини тим часом оживляють численні бистрини, відомі не тільки холодною водою, а й сильним струмом води, який пориває з собою великі каміння й дерева. Ці бистрини протікають між вельми високими горами, які оточені густими кущами, що затінюють собою прохід води.

Кажуть, що гребені цих гір настільки холодні, що в деякі роки бувають ледве два місяці без снігу і дозволяють вівчарям випасати овець. Як кажуть, ні пером, ні словом їх не змалювати. В мене виникло дивне побажання, щоб у них перебували замість християн радше кози — і то дикі кози або собаки, турки й татари або засуджені на смерть. Своєму Богові складаю подяку, бо ж з його допомогою я за цілі два дні їх подолав. Це сталося в день мого народження 28 серпня, коли мені сповнилось 46 років життя, а сорок сьомий я саме розпочав. Саме в день мого народження стався татарський напад 1663 року на тренчянську столицю, що супроводжувався спустошенням вогнем і мечем, був він для мене, що народився під час втечі, вельми небезпечний і майже фатальний. Тому цей день майже завжди містив у собі якісь несподівані прикрощі, про що я пам’ятав усе життя.

В селі Борші місцевий капітан виділив нам кілька будинків, в яких ми очікували дальших наказів пана піджупана 65, до якого ми між тим надіслали пана Погорського. Наступного дня примчав слуга і приніс дві пляшки доброго вина. Чарка його, посилена угорською їжею і свіжим повітрям, мене цілком оздоровила й позбавила дизентерії, з чого вельми дивувався пан генерал Майєрфельт. Кисла їжа і варений у молоці сир та угорська бриндза відігнали цю хворобу, яку, як здалось генералові, можна було зупинити зворотним методом. Він завжди мене, згідно зі своєю бендерською обіцянкою, разом з моїм спільником запрошував до свого стола, накритого солодким соусом, цукром і родзинками, змушуючи мене проти моєї волі їсти десертне.

30 серпня за наказом пана піджупана, що тоді перебував у службовому будинку, чим виправдовував свою відсутність, нашим провідником став згаданий слуга. Після відпущених перших супровідників, за яких бендерський аґа дістав у нагороду за свої старання і вірну службу двадцять дукатів, пару пістолетів, один мистецьки виготовлений англійський годинник; молдавський мурза дістав від цього ж пана Майєрфельта десять дукатів. Жид, який супроводжував бендерського аґу, дістав за знання і перекладання з чужих мов вісім золотих, останніх двадцять четверо людей одержало по три таляри. Таким чином усі вони дістали майже триста ринських золотих, крім годинника, який коштував щонайменше сорок талярів, і пістолетів, яких ледве чи можна було купити за десять талярів. Слуга, який нас супроводив півдня, дістав два злоті. На його місце прийшов потім один із присяжних славної марамороської столиці, який нас привів до Високоповажного пана піджупана, що очікував пана Майєрфельта в місті Сиготі, віддаленому від Бороша на п’ять миль.

Такі довгі були ці милі, що хоч ми 31 серпня ще за світу рушили аж до глибокої ночі, то все ж таки, пришпорюючи коней, не змогли пройти три милі і дійшли до Сиготу аж наступного дня, 1 вересня, біля дев’ятої години до обіду. Пан піджупан Франтішек Дарвай прийняв там нас з великими почестями і ми провели цей день тут. На нього припала чотирнадцята троїчна неділя, в якій євангелична молодь вшанувала співом і коротким привітанням пана Майєрфельта, який якраз обідав. Від нього вона дістала шість талярів. Мадярською мовою вона продекламувала підвищеним і повільним голосом два віршики з Давидового псалтиря, що у євангеликів є звичним. При цьому вона додала кілька латинських слів. На привітання цієї молоді пан Майєрфельт відповів через моє посередництво.

2 вересня пан піджупан відвіз пана Майєрфельта на своїм фаєтоні до своєї шляхетської курії, яка знаходилась у селі Вайнаґ 66. Для цього ми були змушені перейти з допомогою порому найславнішу угорську ріку Тису (по-латині Tibiscus). В цьому селі нас почастували у піджупана пишним обідом. На знак подяки пан Маєрфельт подарував пані Дарвиїчці золотий перстень, оздоблений образом свого короля Карла.

З присутніх тут було кілька семигородських вигнанців, між якими був пан Ян Арельтт, семигородський саксонець, міщанин бистрицький, довірений радник Найяснішого князя семигородського пана Франтішека Ракоці. З паном Майєрфельтом привітали ми теж пана графа Михайла Микиша де Заболя, родом Сікула, і генерала. Тут я познайомився з паном графом Яном Бетленом, який походив зі старого бетленівського роду і так само, як Арельтт, це була людина поважна й учена, її старечий вік покривала доброчесність. Арельтт дуже радів з мого приходу і просив, щоб я продовжував наше приятелювання листуванням.

3 вересня, коли нам приділили комісара, рушили ми від пана піджупана й обідали у місті Хусті, у якому на високій горі стоїть сторожовий замок і яке разом з марамороською столицею є під семигородським правом, бо ж семигородські князі його та інші міста відвоювали в Угорщині. Аж до сьогодні вони ощасливлені титулом: Пани частин угорського королівства.

Історики називають цю столицю Мармацією 67, з якої випливає Тиса та в якій є соляні копальні. В них видобувається подібна до мармуру сіль — і то в такій кількості, якої б вистачило для цілої Скитії. Кажуть теж, що в цих копальнях твердіє сіль у найхудожнішу форму амфор, мисок, сільничок та інших ужиткових посудин. Нині по Тисі відвозять марамороську сіль до Токая і до країв під турецьким пануванням. Возять її теж до різних частин Угорщини, з чого можна собі скласти уявлення про щорічні прибутки, які йдуть з цих копалень у скарбницю семигородського князя.

Тим часом цісарські вояки ввірвались до семигородського міста Надь Баня 68, в якому були копальні найякіснішого золота. Коли забрали місцевого старосту і євангеличного пароха, вернулись до своїх у Бистрицю, а потім, видушили з міщан кілька тисяч для викупу полонених, яких випустили. Нас, одначе, віддалених від Бані ледве на чотири милі, добряче налякали.

З вересня ми дійшли до якогось села, віддаленого від Хусту на дві милі, мешканці якого його покинули через щоденні податки для слабкої армії. 4 вересня ми, не дочекавшись білого дня, прийшли спершу до Королева, де побачили опущений замок Ніялаб 69. Звідти ми прийшли до міста Севлюш 70, мешканці якого, вважаючи нас цісарськими вояками, що завоювали Семигород, забрали свої речі й поспішали втекти до сусідніх гір. Тут ми зі столичним нотарем пообідали і освіжились двома пляшками доброго вина, одержаного від якоїсь вдови Перенички. Заїли ці її дари солодким виноградом, малинами і бросквами, яких наш пан Майєрфельт ще ніколи не бачив.

У цьому місті є пишні палаци великоможних панів Перенеївців, нащадків Петра Перенього, який був першим патроном євангеликів Угорщини і своїм палатинським 71 гонором у початках реформації Лютера вельми підтримував у своїх просторих землях євангеликів.

Вже на землі Севлюша побачили ми чимало виноградників, настільки пошкоджених минулої зими морозами, що багато винограду висохло, а в багатьох місцях вродилося дуже мало або зовсім нічого. Перед заходом сонця ми дійшли до якогось села, розташованого під горою, а коли минула ніч, мене 5 вересня на світанку відіслали з паном Погорським і Маєрфельтовим секретарем Бардилі до князя в Мукачеві. Від Його Ясності ми мали зажадати папірець для подальшого безпечного переходу.



* * *


Переклад власноручно писаного листа пана Олафа Гермеліна, адресованого Даніелу Крманові. Цей лист є між 412 і 413 сторінками Itineraria.


Найясніший і Найшляхетніший Пане!

Нелегко знаходжу причину, чому Вас, готових і охочих усе зразу переносити, наш полковник не допустив до подорожньої дружини. Підозрюю, що за цим дещо приховується; те, що дотепер не вдалось вислідити. Поки що жалію Вашу долю: коли б лишень міг її полегшити! Тут вам тяжко буде дістати супровід скорше, ніж вернеться полковник. Думаю, що коли так передбачати, Ви рушите в дорогу безпечніше. Правда, буде неприємно очікувати цей час: але бачу, що ледве чи лишається інша можливість. Доки берег Дніпра будуть утримувати своїми військами запорожці, перехід буде завжди вільний; а пускатися в безмежні степи без належних супровідників вельми необачно. Річ в тім, що степи охоплюють навколо біля тридцяти миль. Коли дійти до ріки Буг, звідти до Молдавії треба пройти дорогу за три дні. Певно, є це величезні простори, коли б іти прямою дорогою. Від неї, коли буде треба частіше збочувати, щоб уникнути непевні або менш відомі місця, втома подвоїться. Хотів би Вас, одначе, запевнити про свою всебічну допомогу, щоб задовольнити Ваші бажання й прохання, хоча ще не знаю, чим у цій справі міг би посприяти. Бажаю здоров’я.


Найшляхетнішому Вашому імені

найповажніший служитель

Олоф Гермелін

В Будищах, 17 квітня року 1709


Адреса на звороті листа:

Найдостойнішому і Найшляхетнішому Панові Даніелу Крманові, найповажанішому суперінтендантові 72 євангеличних церков в Угорщині.







Попередня (Частина II)     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.