Попередня     Головна     Наступна






2. Господарство


Лови. Сільське господарство в ті часи відрізнялося від нинішнього одною важливою прикметою: воно далеко більше було залежне від дикої природи, ніж тепер. Хліборобство, що сьогодні є головним заняттям українського населення, спочатку не мало великих успіхів і лише під кінець княжої доби дійшло до повного розвитку. Так само не дуже успішно йшло розведення худоби. Натомість — принаймні в ранні часи — більшість людності віддавалася ловам і рибальству, яким сприяли природні обставини.

Багата первісна природа давала людині легкий і вигідний прожиток. Великі пущі й незаселені степи ховали в собі безліч усякої звірини, а ріки й озера повні були риби. З великої звірини у княжі часи згадуються зубри, тури, олені, лосі, ведмеді. Зубри водилися ще тоді й у Галичині: Ярослав Осмомисл уладжував на них лови на честь грецького царевича Андроніка Комніна. Назви осель Зубря, Зубряче, Зубрець тощо вказують тепер, де були головні гнізда цього великого звіра. Ще більше поширений був тур, предок домашнього вола і подібний до нього постаттю. Він був чорної масті, з ясною смугою вздовж хребта, без гриви, з великою головою, товстою шиєю й невеликим підгруддям. Могутні його роги виходили з черепа майже під прямим кутом, були похилені наперед, а потім кінцями загиналися назад. Визначався дикістю й відвагою. Літописець уживає порівняння: «хоробрий, як тур». Був небезпечний так само, як зубр, кидався на ловця й не раз підкидав його рогами разом із конем. Тури перевелися в Україні десь при кінці XVI в.

У степу водилися також дикі коні, яких пізніше звали тарпанами. Дикий кінь був менший від господарського, мав велику голову, коротку морду, гострі вуха, товсту шию, широкі груди, прямий зад; масті був мишастої, з темною смугою вздовж хребта, грива й хвіст чорні. Тарпани жили великими табунами, по 50 — 60 голів.

Із дрібної звірини цінувалися найбільше ті, що мали гарне хутро. З найстарших звісток літопису видно, що найбільше пошукували білок, тобто попелиць (як їх тепер у торгівлі називають), і чорних куниць; їхні шкурки уживали спочатку навіть замість дрібної монети. Але вже у княжі часи їх дуже винищено, і ці шкурки йшли до нас із Литви, де сила звірини заховалася в непрохідних пущах. Бобер згадується рідше, але й він мав свою ціну. Маємо згадки про боброві рукави княгинь та про боброві тули — сагайдаки. Рідко згадується рись. Щось інше від неї був «лютий звір», що кидався згори на ловця й міг повалити людину з конем.

Степи були повні всякої звірини. Один подорожній, що переїздив через степову смугу 1392 р., прямуючи до моря, пише: «Була це дорога гірка й томлива; нічого не було видно, ні города, ні села; ніде не бачити людини, тільки пустині великі і звірів сила: кози, лосі, вовки, лисиці, видри, ведмеді, бобри й птиці: орли, гуси, лебеді, журавлі та інші». На дрібну звірину полювали задля дорогоцінного хутра. З України йшли великі транспорти цих шкурок у південні й західні землі.

На лісову звірину полювали також задля м’яса, особливо перед воєнними походами, щоб забезпечити військо поживою. Лови відбувалися у різні способи. Звіра гонили на конях з луками або йшли проти нього пішки з рогатиною; також заставляли сила, тенета або завішували на деревах великі сіті _ перевіси. Терени, призначені на лови, звалися ловища або перевісища. Князі видавали окремі розпорядження, де й як мають відбуватися лови. Кращі райони залишали для себе на двірські лови. Закони про ловища встановила вже княгиня Ольга. Бували також лови з нагінкою: кличани криком наганяли звірину. Окремі псарі пильнували ловецьких псів. На птицю полювали з привченими до ловів соколами або яструбами. Ловами займалися цілі села, як ще дотепер вказують назви Козильники, Сокільники, Бобровники та ін.

Над ріками були окремі оселі риболовів. Рибу ловили вудками, сітями й великими неводами та мережами. На більшу рибу уживали також гарпуни у вигляді тризубів. Риболовлю проводили також на Чорному морі, на гирлах Дніпра та Дунаю. Галицькі риболови спускалися Дністром через море аж до вустя Дунаю.


Скотарство та бджільництво. Поволі поруч із ловецтвом поширювалося скотарство. Наші предки самі вивели деякі породи худоби, приручуючи диких звірів. Так деколи удавалося дикого коня тарпана «вибити з дика», хоч це не була легка справа. Рогату худобу українці розвели, мабуть, з освоєних турів: сірі українські воли виказують своєю будовою велику подібність до давніх турів. Але багато порід худоби й коней приходило до нас з Азії, від степовиків, що тільки й жили зі скотарства. Про це оповідає близько 950 р. грецький цісар Константин Порфирородний: «Русь старається мати згоду з печенігами, бо від них вона купує корови, коні й вівці і з того живе легше і вигідніше, бо цієї худоби нема зовсім на Русі». І пізніше з походів на половців наше військо приводило як здобич цілі стада худоби, коней, овець і навіть верблюдів.

Худобу випасали головно у степах, «полях» або по лісових полянах. Були окремі назви пастухів різного роду, наприклад овчухи і волухи. Але у княжі часи худобу тримали тільки для власної потреби, задля молока й м’яса; про вивіз худоби на чужі торги ще нічого не чути.

Коней в Україні спершу було небагато, й тому князі мусили наймати собі на службу всяких степовиків, що славилися як добрі вершники. Дуже часто в українськім війську стрічаємо печенігів, торків, половців та ін., що творили кінні відділи. Деколи князі осаджували кочовиків на своїх землях, зобов’язуючи їх розводити княжі стаднини. Так, село Торки у Перемищині має назву від степового племені торків, що осіли тут ще у княжі часи. Ще в XVI в. мешканці цього села і кількох сусідніх тільки тим і займалися, що доглядали державної стаднини і хвалилися, що мають на це грамоти князя Льва. Літописи згадують деколи про великі стада коней. Так, в 1146 р. у чернігівського князя Святослава в Рахнах на Чернігівщині було в лісі 3000 стадних кобил і 1000 коней. Не тільки князі й бояри мали свої стаднини, але й у селян було досить коней. Перед походом на половців 1103 р. князі радили над тим, коли виходити на ворога, щоб селянам не пошкодити в польових роботах з кіньми. Волинський князь Володимир Василькович перед смертю 1288 р. роздав свої стада «убогим людям, у кого нема коней, і тим, що їхні коні згинули у війні з Телебугою» (татарським ханом). Нагляд над княжими стадами мали вищі урядовці, що звалися конюшими, а коней обходили звичайні конюхи. Кожний власник значив своїх коней окремими п’ятнами.

З домашньої птиці розводили тоді курей, качок, гусей. У відомім переказі про помсту Ольги над деревлянами оповідається, що деревляни тримали голубів у голубниках. Згадуються також освоєні журавлі й лебеді.

Дуже високо стояло у ті часи бджільництво. Бджіл тримали у бортях, тобто лісових дуплах, або у видовбаних колодах. Тому пасічників звали бортниками. Власники бортей означували їх своїми знаменами. За знищення борті або зрубання знаку на ній, або за крадіж колоди тодішнє право визначало гострі кари, бо пасічництво давало великі доходи. Мед уживався не тільки як їжа, але вироблювали з нього улюблений напій, а віск слугував для виробу свічок. І мед, і віск у великій кількості вивозили на продаж до Візантії та інших країн; в експорті України пасічні продукти стояли на першому місці.


Хліборобство. Управа ріллі спочатку була тільки другорядним, додатковим заняттям населення. Ловців, рибалок і пасічників було далеко більше, ніж хліборобів. Люди не відчували потреби сіяти багато збіжжя, бо лісові ягоди, звірина та мед вистачали їм на щоденний прожиток. До того ж небагато було вільних просторів, що надавалися під засів; треба було корчувати ліси, прочищувати землю й приготовляти її під збіжжя. Хліборобство поширилося спочатку в смузі лугів, де ліс був рідший, і лише пізніше перейшло в «лісову сторону». Але вже в часах княгині Ольги хлібороби ввійшли у Полісся, й тамошні деревляни, як каже літопис, «роблять ниви свої і землю свою».

Збіжжя звалося загально жито. Найбільш поширені роди збіжжя були: жито (звалося рожь), пшениця, овес, ячмінь, просо. У ранні часи чи не найбільш поширене було просо; згадують про нього різні письменники. Зрештою, відповідно до підсоння, у північних землях більше сіяли жита, у південних більше пшениці. Так, волинський князь Володимир у Бересті завів дань із вівса й жита; знову ж у Галичині князь Данило дає чернігівському князеві Михайлові на прожиток пшеницю; «татарські люди» на Поділлі сіяли пшеницю й просо. Зовсім нема згадки про гречку.

Хліборобські знаряддя на початках були дуже примітивні. Деякі племена вживали довго старосвітського рала, що було зроблене лише з дерева; потім усюди поширився краще вироблений плуг із залізним лемешем. Орали не тільки кіньми, але й волами; так в однім оповіданні згадується супруга волів (пара). У княжі часи з хліборобського знаряддя згадуються ще мотика, рискаль, лопата, рогалія (рід мотики), борона, серп, коса, граблі, ціп. Зрештою про хліборобські заняття знаємо тільки те, що орали землю, скородили, сіяли, відбували жнива, складали снопи в стоги, молотили на току, віяли зерно.

Давнє хліборобство так само, як у наші часи, терпіло не раз від елементарних катастроф. Деколи через велику посуху або надмірні дощі збіжжя не родилося. Такий недорід трапився, наприклад, у 1193 р., і через те настав голод. Печерський Патерик згадує також про інші «голодні літа». Дуже часто в ті часи шкодила засівам сарана. Від степу налітали пожерливі комахи й нищили всяку рослинність. Під 1094 р. читаємо в літописі: «Прийшла сарана на руську землю 26 серпня і поїла всякі трави й багато збіжжя; не чували про це від перших днів у землі руській, що бачили очі наші». Такі записи стрічаємо й пізніше в різних роках.

У пізніші часи хліборобство займало все більші простори й здобувало більше значення в господарстві. В половині XII в. під час опису війни у Київщині та Чернігівщині всюди згадуються запаси збіжжя; в одному сільці князя Ігоря на гумні стояло аж 900 стогів. Збіжжя вистачало не тільки на потреби України, але йшло воно й на експорт, головно в північні землі. Новгород Великий часто був залежний від українського довозу; в 1141 р. настав там голод, бо через війну не надійшли туди транспорти збіжжя з України.

Хліборобство розвинулося сильно також на західних землях, у Галичині й на Волині. Збіжжя вивозили аж у Литву. В 1279 р. був великий голод у литовській землі, і плем’я ятвягів прислало послів до володимирського князя Володимира Васильковича: «Господине княже Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, надіючись на Бога на твоє здоров’я. Господине, не помори нас, але перекорми нас для себе; пошли, господине, до нас збіжжя своє продавати, а ми радо купимо: чого схочеш, чи воску, чи білок, чи бобрів, чи чорних кун, чи срібла — ми радо дамо». Князь вислав збіжжя човнами Бугом на Нарву, але під Пултуськом поляки напали на транспорт, людей повбивали, а збіжжя забрали. Через те прийшло аж до війни з Польщею.

У княжі часи поширилися також головні роди культурних рослин. Знали вже тоді горох, боби, сочевицю, часник, цибулю, ріпу, льон, хміль. У більших містах були вже й більші городи; у Вишгороді під Києвом місцеві городники мали навіть свою організацію і свого старшого. До поширення городництва й садівництва дуже причинилися монастирі. У Патерику читаємо, що чернець Григорій заклав «малий огородець, де сіяв зілля й дерева плодовиті», а чернець Святоша «насадив своїми руками огород». Зі фруктових дерев були відомі тоді яблуні, груші, черешні, сливи, горіх. Мабуть, уже в ті часи пробували плекати також виноград.

Ремесла. Слов’яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від X в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.

У буйних пущах, де жили спочатку слов’яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, плотники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста. На теслярську техніку вказують такі вислови, як рубити хороми (будувати з дерева будинки), тесане дерево, тесла (окремий вид сокири). «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться», — наводить приповідку Кирило Турівський.

З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста — домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м’яли руками, як це видно з оповідання про Кожум’яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов’янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов’янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здавна також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

З мінеральних промислів найскорше розвинулося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови. В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.

У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха», — каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. В Холмі за Данила згадуються «кузнеці заліза, міді та срібла».

Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала, — дерев’яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з Церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицько-Волинський літопис 1259 р.: король Данило до нових церков у Холмі «дзвони привіз із Києва, інші вилляв тут». При церкві св. Юра у Львові зберігся один дзвін із княжих часів з датою 1341 р. Крім дзвонів, наші відливачі робили також інші роботи, наприклад, відливали з міді або олова церковні помости, дахи церков та інше.


Торгівля. Не всі околиці мали однаково розвинене господарство. У деяких сторонах високо стояло хліборобство, в інших — скотарство чи ловецтво. Скоро виникла потреба обмінювати різні продукти та вироби. Такий обмін відбувався передусім у місті на торзі. У Києві було велике Торговище на Подолі і Бабин торжок перед княжим двором у Новому городі. Були ще й інші торги — разом вісім. Подібні торговища були й по інших містах.

Літописи подають деякі риски, як виглядав тодішній торг. До міста їдуть шляхами «купці на возах з тягарами важкими», рікою пливуть човни з крамом до пристані. На торговище приходять ченці з клобуками, «копитцями» й іншими монастирськими виробами, продають їх і за те купують хліб для монастиря. Були уже й спеціалісти-купці, що вдосконалювалися на одному роді торгівлі, наприклад продавці домовин. Поруч із християнськими купцями скоро появляються жиди. В Києві вони мали свою окрему дільницю коло Жидівських воріт. Догляд над торгами тримали княжі митники; вони збирали сплати на мостах (т. зв. перевіз) і на торзі — торгове і мито. Митники були також урядовими свідками при купівлі й продажу, сповіщали публічно на торгах про всякі втрати, крадежі і т. д.: «як хто загубить коня або зброю, або убрання — заповідає на торзі».

У внутрішній торгівлі велике значення мала сіль. Добували її в Україні у двох місцях: у кримських озерах й лиманах та на галицькому Підгір’ї. Коли дикі орди опанували степи, сіль ішла майже виключно з Галичини. Продавали її навіть у Києві. Довозом солі займалися соляники, або прасоли, що по всій Україні розвозили возами цю цінну копалину.

На вивіз за кордон йшли з України спершу тільки продукти лісового господарства. Шкіри й хутро, мед і віск — це весь добуток, що продавали з України до Візантії та на східні ринки. У давні часи велася також торгівля невільниками, але християнство поклало їй кінець. У пізніші часи піднялося значення хліборобства, і, як уже знаємо, наше збіжжя йшло значними транспортами на північ, а треба думати, також на Чорне море.

Осередком вивозової торгівлі довгі часи був Київ. Ранньою весною з лісових земель привозили до Києва однодеревні — човни, вироблені з одного пня; у київській пристані корабельні майстри пристосовували їх до дороги на море. До Києва з’їздилися купці з усіх більших городів і привозили свої продукти. Транспорти йшли під контролем уряду: купець діставав від князя срібну печать, ніби легітимацію, або грамоту, у якій було означене число кораблів: «послав я кораблів стільки...» У червні човни випливали з Києва. Під Витичевом, яку милю від столиці, стояли ще два-три дні, чекаючи, поки зберуться всі човни. Купці відправлялися Дніпром все в більшому числі, озброєні, бо у степах можна було сподіватися напасті від кочовиків. Коло більших порогів витягали човни на берег і переносили їх на плечах або линвами протягали повз берег. Нижче порогів купецька флотилія відпочивала коло острова св. Етерія (тепер Березань). Далі їхали вздовж західного берега Чорного моря аж до Константинополя. Це була «страшна й небезпечна, важка й трудна дорога», — оповідає грецький цісар Константин Порфирородний.

У Царгороді українські купці залишалися по кілька місяців. Бувало їх не раз по кількасот — так що греки боялися пускати їх до міста. Їх поміщували у передмісті коло церкви св. Маманта, або «у святого Мами», як у нас говорили. Тут вони вели свої торгові діла, купували потрібний крам та корабельні припаси. У часи князя Олега наше купецтво мало в Царгороді свої особливі права: не платило ніякого мита, діставало від уряду потрібні харчі, т. зв. місячину: хліб, вино, м’ясо, рибу, овочі; могло також користуватися публічними лазнями, «скільки схочуть».

Із Візантії приходили до нас дорогоцінні тканини, особливо шовкові: паволоки і коприни, металеві вироби, прикраси з золота й срібла, посуд глиняний й скляний, вино, південні овочі, всяке східне коріння, як перець та імбір. Матерії, прикраси і зброю привозили до нас також із Персії, Сирії та Єгипту через Каспійське море. Від степових кочовиків (печенігів, половців та ін.) Україна діставала коні, воли, вівці. З північних околиць Східної Європи йшли транспорти рідкого хутра, як соболі, горностаї тощо. Залізні вироби, особливо зброю, доставляла Швеція, де була найкраща залізна руда. З Західної Європи приходили промислові вироби, особливо сукно з Фландрії, також тонше полотно, металеві предмети, оселедці, напої. З Угорщини йшли добрі коні, т. зв. фари, і метал з карпатських копалень.

Чужі купці, т. зв. гості, часто бували в Україні й по більших містах мали свої колонії. Так, у Києві були греки, італійці, німці, хозари; у Володимирі на Волині німці мали свою окрему громаду; крім них, жили також купці з Криму. В Галичі була німецька колонія, у Львові — німці й татари.

Західні українські землі вели живу торгівлю з Польщею, Німеччиною, Чехією та Угорщиною. Вивозили свої продукти, як віск у великих кругах, шкіри й шкірки, а також східний крам — шовк, коріння, перець та ін. Галицькі купці мали власні кораблі на Балтійському морі й привозили з Заходу сукно, полотно, метал і всякі інші промислові вироби.



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.