Попередня     Головна     Наступна





ДОБА ПЕРЕМІН



8. Село й місто


На новому становищі. Непримітно, спроквола, протягом цілих століть проходили основні зміни в житті й побуті України. Людина, що колись почувалася такою безсильною супроти світу, що її оточував, вже доходила до перемоги над природою й ставала її паном. Під ударом сокири відступають усе далі давні старовинні праліси, схиляють голови старезні дерева, вільні простори землі все далі заглиблюються в густі недоступні нетрі. Людські оселі одна по одній виростають серед таємничих пущ, стають усе людніші, зростають і поширюються. Шляхи протинають країну в усіх напрямках, дороги стають усе більш уїжджені й ширші; всюди появляються нові мости й перевози. Змінюється основно господарство. Вижити тільки з ловецтва вже не можна. Дикі звірі втікають у далекі оступи, ловець мусить добре находитися, заки знайде гніздо бобра, звірячі шкури дуже дорожіють, м’яса дичини стає все менше. Люди чимраз частіше беруться до хліборобства. Вдираються між ліси й бори, рубають дерева, корчують і випалюють пущі, заводять нові ріллі, пожадливо пошукують куснів вільної землі. Лани, покриті буйним збіжжям, — це краєвид, що починає вже переважати над давнім лісом. Але не село має головне значення в народнім житті, а місто. Міські оселі множаться з року на рік, у своїх мурах пригортають промислове й торгове населення і ведуть провід в усім житті. До незвичайного зросту доходять ремесла, задовольняючи своїми різнорідними виробами все більші потреби щоденної культури. Чого не можна було дістати чи виробити на місці, те довозили купці, що великими караванами прямували у всі сторони — так само далеко на схід, як і на захід. А потреби життя ставали все більш вибагливі й різноманітні. Вищі класи громадянства починали жити чимраз розкішніше, уладжували все гарніше свої садиби, дбали про багату обстанову хати, пишний одяг, про всілякі приємності й розваги життя. Зростає цікавість до знання й науки. Школи, що спочатку були привілеєм небагатьох, тепер все густішою мережею вкривають цілу Україну. Не вистачає вже нижчої школи, — по містах починають засновувати перші середні школи, врешті постає Академія. Письменство не замикається вже в мурах монастирів, а служить актуальним потребам громадянства, відгукуючись на всі події публічного життя. Зростають зв’язки із Заходом, приходять нові культурні течії, розбуджується інтерес до широкого світу, поглиблюється світогляд.

Українські землі перебувають під чужою владою, — майже цілком занепали традиції своєї державності. Громадянство, відсунене від публічного життя й державної творчості, живе тісними провінціальними інтересами. Але натиск сусідів, різнорідні обмеження та переслідування примушують єднатися й організовуватися. Міста перші починають організаційну працю. Церковні братства збирають у собі найсвідоміші елементи, громадять матеріальні засоби, всебічно охоплюють громадське життя й творять по містах сильні культурні осередки. З міст ця організація переходить на інші суспільні верстви, спроквола обгортає цілий край. Все сильніше й певніше поширюються громадянська свідомість і почування окремішності української нації. Врешті висловом політичних змагань стає козаччина. Степові добувачі, що на далекому Запорожжі витворили свій вільний устрій, беруть провід у свої руки, творять державну владу й ціле життя України спрямовують на новий шлях.


Ліси. Давні пущі доживали вже свого віку. Від XV ст. у Західній Європі відкрився попит на будівельне дерево, й тоді у країнах, що мали доступ до Балтійського моря, почали рубати ліси. Тоді й наші західні землі — Підляшшя, Холмщина, Волинь, Північна Галичина — попали також у смугу лісової гарячки. Тутешня шляхта, а також старости, управителі королівщин, державних маєтностей стали рубати безоглядно старі пущі, щоб мати сякий-такий доход з незаселених околиць. І не тільки вирубували ліс на матеріал, але не раз випалювали цілі простори, щоб вивезти за кордон сам попіл, поташ, якого шукали західноєвропейські промисловці. Так, у околицях, що лежали ближче сплавних рік, старі пущі лягли під ударами топорів. Але й після того знищення залишилося ще дуже багато лісів у різних околицях.

В XVI ст. ще непорушені були ліси в Карпатах. Ось що про це читаємо в люстрації королівщини: «В Сяницькій землі є досить королівських лісів, по горах до угорської границі, не тільки над рікою Сяном, але й над іншими ріками, тобто Ославою, Ославицею та іншими потоками, а також над великою рікою Вислоком і над потоками, що пливуть до неї, як також над річками Сяничком, Команчею й Пилицею, а на другу сторону Сяну до Перемиського староства й Ліської держави. Містечка й села деяких панів і королівські, що лежать на полях та не мають ні лісів, ні дібров, вкуплюються у ці ліси для дерева на будівлю й інших дерев. З того може бути в Перемиськім старостві добрий пожиток, бо й до Перемишля можна спускати дерево рікою Сяном та продавати».

Біля Сянока вже лісу було менше. Сяноцькі шевці за оплату до замку дерли кору з дуба, березини й іншого дерева, але потім вже таких лісів біля міста не стало.

«У Перемиськім старостві є досить великих лісів на торах, над ріками Сяном, обох Вігорах і Стрвяжі та над іншими ріками й потоками. В них звичайне дерево — бук та ялиця, а й на долинах знайдете різного дерева немало. Є також й голі полонини на деяких місцях, і на них буває добра паша для овець».

Над горішнім Дністром «є лісів на всі сторони досить аж до самого Бескиду — цією рікою міг би припускати з тих горішніх лісів дерев, що потреба, і зробити на них склад біля Старого Самбора».

У Галицькій землі «є великі ліси букові й різного дерева на великих горах, які звуть Альпами, що йдуть аж до угорських границь».

«Там за Коломиєю є лісів і пустинь досить, в котрих люди з багатьох сіл пасуть вівці цілий рік і свині, а особливо як зродиться жир на буковині... Так повідають і так є, що всі полонини й великі ліси аж до Бескида є королівські; а так важко, щоб люди без того могли обійтися, щоб не пасти в них свого добутку».

«У Снятинськім старостві є великі ліси до границі волоської і угорської, де з гір тече Черемош з іншими великими ріками. В тих лісах буковини та ялини дуже багато, й іншого дерева, з якого буває омела...»

Значні ліси були у північних околицях. В Любачівщині бори й ліси займали такі простори, що хліборобство не могло тут розвинутися. На півночі над Танвою «лісів, борів, дібров досить». Опака знаходиться в лісі, біля Башні є «оступи» з ловами на звірину, Липовець заснований у липовому лісі, Грушів і Коровиця стоять серед лісів, борів і дібров, урочище Поронятин біля Коровиці «дібровами і лісами заросле».

«На рівнинах біля Медини й довкола Мостиська, так і над рікою Сяном біля Медини, як і над іншими ріками, Вишнею й Сілкою, та над іншими ріками й потоками в різних місцях є досить дерева різного роду, але особливо дубини найбільше».

У Белзщині Любича в лісі й від неї простягаються великі ліси аж до Любачівщини і глибоко в Холмщину. Переважає тут бук і ялиця, менше сосни й дуба; діброви тримаються долин. Журавці стоять серед лісу. Міщани з Потелича на всі сторони врізуються в ліси та діброви. По обох сторонах ріки Рати величезні ліси, місцями ще цілком нерубані, простягаються на південь до ріки Свині й лучаться з великими яворівськими лісами. Особливо великий ліс біля Кам’янки Лісової. В лісі постає Воля дворецька Бутин, замкнений дібровами.

У Кам’янеччині просторі ліси стоять над Бугом. Урочище Стремінь серед рідкої діброви аж проситься, щоб заснувати тут село; Добротвір також має діброви; біля самої Кам’янки вже ліси винищено, але Батятицький ліс ще зберігся. Тутешні ліси лучаться з величезними ще нерубаними пущами на Волині й Поліссі. А звідти «лісова сторона» простягається в Київщину й Чернігівщину.

Безлісні околиці починалися на Східному Поділлі. Останній більший ліс у XVI в. був між Серетом та Гнізною. Надзбручанські Товтри звалися тоді Недобір, — пізніше польські географи перекрутили цю назву на Медобори. Це були околиці мало замешкані, й про них оповідали всяке страхіття. Козацький літописець Самійло Величко поміщує тут селище дикого злобного Сатира, що всякі лихоліття насилає на Україну. Далі ліс виступав уже тільки острівцями, як, приміром, грізний Чорний ліс на південь від Чигирина.

Краєвид. Як ліс поволі уступав перед сокирою й плугом, це видно з тогочасних описів України різних подорожників. Найдокладніші записки про західні землі залишив німецький подорожник Вердум, що в 1670 — 1672 рр. кілька разів проїздив уздовж і впоперек Галичину й Поділля і доїхав аж до Дніпра. Він дуже докладно описує характеристичний краєвид різних околиць, які довелося йому бачити.

Вердум їхав із Польщі, від надвислянських низин, де томили його рівнина, одноманітні поля, вбога земля. «Ґрунти на Мазурах піщані й надзвичайно кам’янисті, так що вали, поля й плоти побудовані з самого каменю. В деяких місцях трапляється дещо глею між піском та камінням, і там рілля видає кращі овочі. Поля орють дуже дивно, вузькими пасмами, не більше як на два кроки широкі, хоч місцевість висока й не дуже мокра. Смерекові ліси з усіх сторін замикають поле. Милі тут дуже довгі...»

Коли Вердум наблизився до Холмщини, відразу вдарив його інший, відмінний краєвид. «У цій околиці, у напрямку до Русі, місцевість підноситься високими горбками й середньої висоти горами. Замість смерек зустрічаєш тут також березину й дубину, бачиш усюди великі отари свиней, здебільшого чорних, так само тут гарні вівці. Корови та взагалі рогата худоба частіше вкриті чорними плямами, воли сиві. Ґрунти тут дуже гарні, чорні, родючі, а також дуже житні». Чим глибше входив подорожник у Галичину, тим більше захоплювався красою, родючістю й багатством нашої країни.

Біля Ярослава — «це найбільш родючий край, що може бути під сонцем; складається з надзвичайно врожайних горбків і долин, а від буйності цілком чорний. Від півночі, сходу й заходу місто лежить при нечувано плідних і високих ґрунтах, на полуднє має низьку й мокру площу, що простягається на чотириста — п’ятсот кроків до ріки Сяну».

Місцевість від Ярослава до Корениці й Мякиша він описує так: «Ґрунти тут довкола дуже родючі. Ростуть на них самі гарні квіти й зілля, як материнка, фіалки, мальви, сині й білі дзвіночки, а також рід бузку, що має дуже червоні й смачні ягоди, що звисають китицями з дерева. Є тут також багато ожини. Далі ліс липовий і буковий, у якому гніздиться безліч диких голубів».

У Яворівщині земля худа й піщана, села стоять на піскових надмах. Але далі знову горбки; букові ліси, в деяких місцях мальовничі скелі. В околицях Жовкви широкі сіножаті й багна. Піді Львовом біля Брюховичів «є гора досить висока, на котрої шпиль треба пнутися більше, як півмилі; по другому боці знайдеш дуже чорний й товстий ґрунт, але не орють його такими малими скибами, як у Польщі; ця гора вся поросла бучиною».

На схід від Львова дорога веде через глибокі рови й гори, вкриті корчами. «Потім через веселу рівнину з мочароватими ґрунтами, на котрих дуже буйно ростуть трава, конюшина та інше зілля. На цій рівнині й у селі Белзці росте дико один рід вишні на корчах, не вищих, як дві п’яді; на них висять китицями малі чорні ягоди дуже приємного винного смаку».

На Поділлі краєвид знову змінюється. Недалеко Зборова «дивно товсті чорні й буйні землі». Біля Тернополя «одностайні, буйні, але неуправлені поля». «Микулинці — гарне місто на самій середині озера, між дуже веселими горбками й корчами». Над Збручем, під Скалою, «на горбках і долині, що розтягається під ними, росте дуже буйна трава й широка висока конюшина, а також різне лікарське й кухонне зілля, як шпарат, рід карчохів, материнка огородова, шавлія, слиз, потім полин, подорожник і велика кількість згаданих уже вишеньок на корчах...» Над Дністром знову високі й стрімкі скелі з печерами.

Вердум, із записок якого наводимо ці місця, був, треба Думати, ботанік і знавець рослинного світу, й природа промовляла сильно до його почувань. Умів він підмітити гарні околиці й милувався ними, як любитель-турист.


Дикі поля. Інший вигляд мала Придніпрянщина, особливо її південна, степова частина. До XVI в. це були землі, не порушені людиною, майже незалюднені, де ще давня природа збереглася в недоторканій красі. Були це справжні дикі поля. Подорожні, що зрідка проїздили цими околицями, всякий раз із захопленням описували невичерпні природні багатства, що тут чекали на людські руки.

Михайло Литвин у половині XVI в. пише: «Київ має землі такі родючі й легкі до роботи, що як виорати їх парою волів, і то тільки один раз, то вони дадуть багатющий урожай. Навіть необроблені, ці землі дають поживні рослини для людей своїм корінням та стеблом. Є також дерева з різними благородними фруктами й виноградні лози з великими, зовсім добрими китяхами, — вони дико ростуть подекуди на скелях».

Інші письменники XVI в. оповідають, що на Поділлі не треба щороку орати: досить раз посіяти — уродить і на другий рік. Коли залишити плуг на полі, то він за два-три дні так заросте, що тяжко його відшукати. Трава на пасовиськах така висока, що ледве видно в ній волів, які там пасуться; часом і рогів не бачити.

Ревізори державних земель у Наддніпрянщині в XVI ст. не раз серед сухих повідомлень із захопленням оповідають про природні багатства країни. «Є там рілля, спускні стави, сила бджіл, звір усякий, сади й городи розкішні і всякий інший пожиток. Там родить збіжжя краще, як при котрім іншім замку. Коні й деяка худоба ховається там розкішно по дібровах, а свині по дубняках, і дуже там всяка худоба множиться. Зубрів, оленів, лисиць та іншого звіра сила велика. Меду також достаток великий, і то незвичайно доброго, чистого, білого, без усякої праці великої не тільки з пасік, але готового з дупел вибираючи...»

Французький інженер Боплан, що в половині XVII в. кілька років прожив в Україні, пише: «Родюча земля приносить мешканцям хліб у такій кількості, що не раз вони не знають, куди його діти, тим більше що нема там сплавних рік, що впадають у море, крім Дніпра, який перегороджують тридцять порогів». Він також, описує дніпрові береги, покриті карловатими вишнями, що давали великі солодкі ягоди, — або знову корчі дикого мигдалевого дерева. «Треба признати, що вид цих кущів, доволі численних по полях, а ще частіших по глибоких долинах, робить дуже миле враження». Так само захоплювали його дніпрові острови — одні високі, з густим дубовим лісом, інші низькі, вкриті комишами.

А далі йшли безмежні буйні степи. Столітній запорожець Іван Розсолода оповідав: «Привілля велике було. Тепер такого ні близько, ні далеко нема. Тепер як сказати, що так воно тоді було, то й не повірять. Тоді квіти всякі цвіли, тоді трави великі росли. Ось тут, де тепер у нас церква, така була тирса, як оцей ціпок, що в мене в руці: як глянеш, наче жито стоїть. А комиш — як той ліс, здалека так і біліє, так і вилискує. А що вже пирій, ковила, мурава, орошок, кураї, бурунчуки — то як увійдеш у них, то тільки небо та землю й видко. Діти, було, губляться в траві. Оце підійметься вгору, виросте та знову і впаде на землю та так і лежить, як та хвиля на морі, а поверх неї вже друга росте. Підеш косити — косою не одвернеш, поженеш пасти коней, то й не побачиш їх, загониш волів — тільки роги мріють... А що вже між тією травою та різних ягід — то й казати нічого. Оце як увійдеш, було, в степ та як розгорнеш траву, то полуницю так і бери руками...»

Микола Гоголь, котрий ще на початку XIX в. бачив останки давньої природи, пишними барвами описує степову країну: «Все полуде, всі простори до самого Чорного моря були зеленою недоторканою пустелею. Ніколи плуг не проходив через незмірні хвилі диких рослин; тільки коні, що ховалися в них, як в лісі, витоптували їх. Нічого кращого не могло бути в природі: вся поверхня виглядала, як зелено-золотий океан, скроплений мільйонами різних квітів. Крізь тонкі високі стеблини трави проглядали блакитні, сині й фіолетові волошки; жовтий дрок вискакував угору зі своїм гострокінчастим вершком; біла кашка крутими шапками тиснулася на поверхню; занесений бозна звідки колос пшениці достигав у гущі...»

Населення й комунікація. Упродовж століть український народ безнастанно старався прибільшити свої простори в напрямку на південь і схід, у вільні незалюднені степи. Але ці зусилля довгий час не могли досягти своєї мети. Татарські орди, що кочували в Дикому полі і в Криму, відгороджували Україну від Чорного моря й ніяким способом не уступалися зі своїх селищ. Змагання княжої доби закінчилися розгромом Київської держави й довголітнім татарським пануванням над нашим народом. Литовські князі у своїй експансії в Україну намагалися також перемогти татар і дійти до моря. Великий князь Вітовт добув уже собі доступ до чорноморських портів і почав їх укріплювати. Але татари знову опанували степи. В XV — XVI вв. безнастанно йшла кривава боротьба на степовому пограниччі, але вона успіхів майже не мала. Південна границя наших осель посунулася небагато — на лінію Рашків — Умань — Кременчук — Полтава. Перелом принесла лише козаччина. Запорозьке військо засіло сильно на низу Дніпра, побудувало собі нездобутну фортецю Січ і розпочало постійну, систематичну боротьбу з Ордою. Запорожці не допускали татар переходити Дніпро, громили їх на переправах і самі щораз ходили походами на татарські кочовища. Завдяки перемогам козаччини інші оселі почали посуватися чимраз глибше в Дике поле, й український плуг зачав орати ніколи не орані степи. Але пізніші війни з Польщею й Московщиною та нещасна Руїна спинили ці колонізаційні змагання, й вони обновилися тільки аж під кінець XVIII в. Тільки на сході українські переселенці пішли далі й опанували Слобідщину. Хоч наш народ, порівнюючи з теперішнім часом, займав не більше як половину території України, перенаселення в нас ще не було. Навпаки, наші землі були дуже рідко заселені. Близько 1600 р. все населення тодішньої України не переходило двох мільйонів людей. З того часу маємо перші статистичні дані, що ближче пояснюють цю справу. Різні землі мали таку людність:


Землі

Людність

разом

на 1 кв. км

Галичина

446 000

10

Холмщина

133 000

7

Підляшшя

233 000

24

Волинь

294 000

7

Поділля

98 000

5

Київщина

234 000

2

Брацлавщина

311 000

9


Про Полісся, Чернігівщину, Буковину й Закарпаття докладніших обчислень не маємо. Вражає те, якою малою була густота населення. Найгустіше заселене Підляшшя мало таку густоту, як сьогодні найрідше замешкане Полісся, а Київщина була майже незаселеною пустелею.

Від заселення залежала вага різних земель. Провід вели тоді західні землі, головно Волинь і Галичина. Тут найвище розвинулося сільське господарство, промисли і торгівля, тут були найвизначніші міста, як Львів, Перемишль, Ярослав, Холм, Луцьк, тут і духовна культура стояла найвище. Придніпрянщина по татарськім спустошенні втратила своє значення і відзискала його лише тоді, коли над Дніпром зорганізувалася козацька держава.

Комунікаційні лінії, гостинці, найбільш густі були на заході. Головним центром став тут Львів, що зайняв місце старовинного Галича. Із Львова розходилися дороги на всі сторони: на захід до Перемишля й Ярослава, на північ на Куликів, Раву, Замостя й Люблін, на північний схід через Кам’янку Струмилову до Луцька, на полуднє ня Коломию до Молдови й через Стрий або Дрогобич на Угорщину. Це ті самі шляхи, що й дотепер не втратили значення. До того ж важливими водними дорогами були Сян і Буг, що лучили західні землі з балтійськими портами. Сюди йшов головний наш експорт за кордон; комяги, дубаси, шкути та інші човни раз у раз пропливали цими ріками. Західні землі зі східними злучував великий гостинець, що йшов із Холма на Городло, Луцьк, Житомир до Києва.

Київ був центром шляхів Східної України: на північ дніпрова дорога вела на Білу Русь, на північний схід сухопутний шлях через Ніжин і Путивль до Москви, на полуднє давній караванний шлях до Криму й турецьких земель.

Коли говоримо про гостинці, то треба мати на увазі, що це не були гостинці биті чи муровані, а тільки звичайні протерті дороги, на яких бував більший рух. Ніхто не дбав про те, щоб утримувати їх у доброму стані, — хіба якщо де вже цілком не можна було проїхати через багно чи болото, з необхідності мостили дорогу ріщам чи зрубаними гілляками. В іншому значенні уживали назву шлях: це були широкі дороги, що вели через безлюдні околиці. Ними найохотніше проходили татари. Головних шляхів було три: Чорний — між притоками Дніпра й Бугу, Кучманський — між Бугом та Дністром і Покутський, або Золотий, — між Дністром та Прутом. Ці шляхи минали всякі річки й ішли сухими вододілами. Щоб татар не допускати в глибину країни, попри шляхи будували оборонні замки.


Замок. Як у княжі часи укріплені городи, так пізніше оборонні замки служили для населення захистом у часі воєнної небезпеки. А поскільки життя України протікало серед безнастанних воєн, число замків із кожним століттям ставало все більше.

Спочатку замки були дерев’яні, так само як старовинні городи. І всі укріплення будували тим самим способом, як колись. Стіни замку складалися з городень — дубових або соснових зрубів, які всередині наповнювали землею. Стіни були грубо обліплені глиною або покриті муравою й були такі сильні, що й гарматна куля не могла їх розбити. Вгорі на стінах стояли дерев’яні криті ґанки, що звалися тоді обланки або бланковання; в них були отвори для зброї, т. зв., підсябиття. По внутрішній стороні стін були комори, будовані з тесаного дерева, де можна було зберігати всяке майно. Покрівлі цих комор служили помостом для оборонців замку. На рогах замку та над воротами будовано дерев’яні вежі або башти, де були приміщені всякі засоби оборони, головно гармати.

У пізніші часи, коли артилерія краще розвинулася, дерев’яні укріплення не могли вже утриматися, й тоді почали будувати муровані замки. На матеріал до будови уживали камінь і цеглу. Камінь часто був дикий, необроблений, навіть річний риняк. Мури будували завгрубшки від півтора до двох метрів, високі на 3 — 4 метри. Для оборони особливе значення мали башти; у більших замках бувало їх по кілька. Башти були будовані дуже сильно, на два або три поверхи, звичайно круглі або чотирикутні; згодом появилися п’ятикутні бастіони. В часі найбільшого напору ворога, коли слабші частини замку були добуті, залога замку могла ще боронитися в башті.

До замку вели оборонні ворота, що звичайно містилися в котрійсь башті. Ворота були подвійні, виковані з заліза або дубові, сильно обковані, з засувами й замками. Посередині замку було широке подвір’я. Тут стояв дім власника замку, будинки для залоги, всякі комори, шпихліри, стайні, арсенали. Під спорудами будовано просторі підземелля й пивниці. Середина подвір’я була вільна. Тут населення з околиці могло знайти захист у часі війни разом із своїм добутком. Тут також відбувалися перегляди війська, лицарські ігрища й усякі забави.

У XVIII в. змінилися способи оборони. Артилерійське мистецтво дійшло до такого розвитку, що вже й найсильніші мури не давали забезпеки перед гарматними кулями, гранатами та бомбами. Тоді за прикладом західніх інженерів при замках почали будувати земляні фортифікації, що складалися з валів, шанців, окопів, редутів і т. п. Ці укріплення робили на значній віддалі від стін замку, й ними можна було затримати приступ ворога.

Найбільше замків було на степовому пограниччі України — в Полудневій Галичині, на Поділлі, у Брацлавщині. Поруч із великими сильними замками, такими як Львів, Бучач, Теребовля, Кам’янець, Бар, у цих околицях стояло безліч малих дерев’яних замочків чи городків. Скрізь укріплення складалися з двох частин: сильнішого замку й слабших укріплень підзамкової оселі. Все було дерев’яне — башти, ворота, частоколи, паркани. Але ці замочки чудово відбивалися від татар, а не раз ставили завзятий опір і сильнішому ворогові, — як подільська Буша, що вславилася в часи Хмельниччини, або Умань, яку порівнювали з голландською Бредою, — така була сильна й неприступна.


Місто. Під охороною города або замку поставало підгороддя, або підзамче, що з часом перетворилося на окреме місто. У XIV — XV вв. наші міста стали вповні самостійними оселями. Якщо котре було залежне від свого пана-власника, то за грошову оплату добувало собі свободу. Інші вже від початку заснування діставали привілей на самоуправу. У ті часи кожне місто було немов окремою державою, що у своїх мурах жило своїм незалежним життям.

Мури міста найчастіше мали форму чотирикутника, — такий план міст прийшов до нас із Німеччини. Мури були високі на кілька метрів і так само грубі й забезпечені, як стіни замків: мали стрільниці та інші оборонні засоби. В мурах у різних місцях стояли оборонні башти. Ці башти мали свої назви від цехів, що їх боронили під час війни: башта Кравецька, Ковальська, Кушнірська тощо. В’їзд до міст був через оборонні брами. Так, у Львові були дві головні брами: Галицька й Краківська і дві менші — Єзуїтська й Босацька. Мури йшли не раз двома лініями, за ними був рів, а ще далі — земляні фортифікації Через рів до брами вів розвідний міст. Сама брама замикалася або міцними дверима, або залізними ґратами, які спускали згори.

Посередині міста був чотирикутний ринок, тобто торговиця. Тут стояла міська ратуша — будинок, де урядував бурмистр із радою та збирався лавничий суд під проводом війта. У ратушевих кімнатах відбувалися також усякі міські свята й прийоми визначних гостей. На стінах були малюнки місцевих малярів, у судовій кімнаті — звичайно «Суд Соломона» або «Страшний суд». Зовні ратуші були т. зв. багаті крамниці, що належали найвизначнішим купцям, пивниця ради, де продавали пиво й мед міських броварів, у підземеллі — пивниці й усякі склади. Над ратушею стояла вежа, висока на кілька поверхів; на ній удень і вночі перебувала сторожа, пильнуючи, чи до міста не йде ворог або чи не зайнявся де вогонь. Міський трубач з верху вежі витрублював різні мелодії. На вежі був також міський годинник. На долішньому поверсі була уладжена в’язниця для злочинців, яких судило місто. Засуди суддів оповіщували з високого ґанку при головному вході ратуші.

На ринку поруч із ратушею стояли ще інші міські будинки, як вага, воскобійня, суконниці, де продавали сукно, та деколи ще приватні крамниці, т. зв. ятки, або столи з усяким крамом. Перед ратушею стояв т. зв. прангер — стовп, до якого прив’язували злочинців, що їх публічно карали. Прангер часом мав вид різьбленої колони або зображував постать Справедливості. На цьому місці виконували також засуди смерті; так, на львівськім ринку покарали смертю козацького ватажка Підкову. На ринку відбувалися торги й ярмарки, — тоді приїжджі купці заїздили сюди з возами й ставили свої шатра.

По чотирьох сторонах ринку стояли доми міщан, звичайно будовані з цегли. Був припис, що дім у ринку не міг мати більше як три вікна на одному поверсі, — щоб заощадити місце, будували доми вузькі, але на два-три поверхи. З кожного рогу ринку йшли по дві вулиці, а від них другорядні вулички. Назви вулиць бували від народів, що при них мешкали: Руська, Вірменська, Татарська, або від важніших будов: Кафедральна, Шпитальна та ін. Вулиці були вузькі й тісні, рідко коли викладені бруком або дошками. Болото й сміття згортали тільки на великі свята й тоді ж закидали ріщам всякі доли й ями. Тодішні міста не мали ще постійного освітлення; тільки перед значнішими крамницями висіли ліхтарі, особливо там, де продавали напої під віхою, тобто застромленою зеленою гіллякою. Особливо старанно будували міські колодязі, щоб мати добру воду. У Львові вже у XV в. були водопроводи, якими спроваджували до міста здорову воду з джерел. Дуже поширені були парні, в яких міщани брали купелі.

Давні міста мали незвичайно багато святинь — і між мурами, і у передмістях. У Львові в XVI в. було кільканадцять церков, в тому числі кілька монастирських, і стільки ж костьолів та кляшторів. При церквах були зчаста шпиталі, тобто притулки для немічних, не раз гостиниці для подорожніх та всякі добродійні товариства. Масою різних будов, кам’яними мурами, зверхнім достатком і багатством, а особливо рухом і життям місто відрізнялося від інших осель, що ховалися серед далеких лісів.

Сільські оселі. У дальших околицях, віддалених від людних шляхів, оселі мали ще такий самий вигляд, як колись перед віками, у слов’янські та княжі часи. На Поліссі, Волині, навіть у різних сторонах Галичини люди жили ще старовинними дворищами. Така оселя мала ледве кілька хат, але великий простір землі, порозкиданої серед лісів, по різних урочищах, островах над річками й озерами. Хто зайняв де-небудь якусь частинку землі, поляну, нивку, сіножать, озеро, — те йому й належало. Землі було багато, й ніхто її не міряв. Особливо пошукували за місцями ловів і рибальства, по далеких «оступах» та «уходах», тобто в устях рік. Люди по-старосвітськи вели спільне господарство, жили «на одному хлібі», радо лучилися в добровільні спілки, щоб більш успішно вести всякі промисли. Межі між територіями різних дворищ не були означені. В лісах між сусідами за межу уважали місце, «де зіткнуться топори»; це значить: де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу.

Але на густіше заселених місцях давній лад не міг утриматися без змін. Тут значно скорше відчулася недостача землі й чимраз гостріше поставало питання права приватної власності. В XV — XVI ст. шляхта дійшла до необмеженої влади над селянством і почала змінювати споконвічний порядок громади й оселі. В ці часи по всіх селах поміряли докладно землю й поділили її на лани, по 30 — 60 моргів; від лану селянин мусив платити означену данину. Потім дідичі почали забирати собі кращі селянські ґрунти, скуповували їх за примусову дешеву ціну, «не без розливу сліз», або просто зганяли селян і переводили їх на інше місце, на пустирі, які щойно треба було корчувати й управляти. Багато сіл перебудовано основно на спосіб т. зв. німецького права: хати стояли рядом, близько побіч себе, по обох сторонах дороги; за кожною хатою простягалася довга, вузька смуга землі, що належала до цього господаря, т. зв. загуменки або зади. Такий план залишився в багатьох селах до нинішнього дня.

Поставало тоді багато нових сіл, найбільше по свіжевирубаних і викорчованих лісах. Власник землі доручав досвідченому підприємцеві, т. зв. осадчому, заснувати нову оселю. Осадчий діставав більший простір землі, право вести лови, поставити млин і корчму, побирати данину від поселенців. Це було підприємство, що добре оплачувалося, й таким осадництвом займалася радо бідніша шляхта, а навіть і наші панотці. Осадчий закликав поселенців, забезпечуючи їм кільканадцять років свободи від усяких данин і обов’язків, щоб вони могли належно загосподаритися. На знак того, що кілька літ волі залишається в оселі, дідич або осадчий ставив т. зв. хрест свободи. Нунцій Руджієрі близько 1560 р. пише: «Коли пан хоче заснувати село або місто, то каже наперед поставити на голому полі хрест, у місці, що призначає на майдан, і вбити в цей хрест стільки цвяхів, кілько має бути літ вільних від чиншу, данин або роботи. Тоді кожному вільно осідати й будуватися на цьому місці, а потім щороку витягають по одному цвяхові з хреста, поки їх усіх не витягнуть, — лише тоді починають платити чинш панові, який пан означив наперед, найчастіше з обов’язком робіт». Цей звичай утримався довгі часи. Близько 1670 р. такі знаки стрічав у різних місцях німець-подорожник Вердум. Так, в околиці Збаража «в одній слободі або пустому селі пан казав виставити палю і стільки дерев’яних цвяхів вбити в неї, кілько літ свободи дає тим, хто тут наново осяде». Так само в Білому Камені: «місто дуже спустошене, але знову трохи підноситься; тому виставили там свободу, тобто хрест волі на вісім років».

Коли вже поселенці стягнулися на нове місце, починалася жива запопадлива праця, щоб якнайскорше добути користі з землі.

У ревізії королівщін 1565 р. стрічаємо опис такої свіжої оселі львівського німця Штанцеля в тодішній Белзщині: «Нікий Штанцель, львівський міщанин, на основі якогось привілею, що його не показав, побудував собі немалий став на ріці Свині, де до нього впадає кілька потоків, і млин добрий. Там також і кузню рудну збудував, з котрої орендар дає йому щороку п’ятсот лемешів і кільканадцять возів заліза... Там же фільварок побудував добрий, до котрого копає дуже багато новин, і сіножатей має досить. Покопав також на ґрунті села Бутина ліси великі дубові, і дерева бортного досить, на деяких місцях більше як на півмилі. Й осадив там уже десять домів на одній стороні ріки Свині, в них мешкають загородники й помагають йому в роботі; а по другій стороні ріки є чотири доми ремісників, що в руді роблять. У згаданім фільварку він тримає досить худоби й овець, — це дає йому велику користь».

В часи Хмельниччини такий живий колонізаційний рух бачимо на степовому пограниччі. Сирієць архідиякон Павло Алеппський, що об’їздив Україну з антіохійським патріархом Макарієм 1651 р., пише: «Наша дорога того дня і пізніше йшла дубовим лісом. Поляки в часах своєї влади рубали ліс для будови твердинь, міст і домів. А коли козаки заволоділи країною, землю поділили поміж себе і тепер той ліс рубають, випалюють коріння і засівають землю зерном».










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.