Попередня     Головна     Наступна






11. Нове шкільництво


Початкова школа. Спадщиною по княжій добі залишилася Україні нижча, початкова школа. Школи здавна існували по містах, при більших церквах та при людніших монастирях. Деякі значніші панове закладали також школи по своїх маєтках. Учителювали по цих школах дяки, яких звали також уставниками. Тодішні дяки майже всі бували священичими синами, мали деяку освіту й пізніше самі приймали свячення. За своє навчання діставали плату збіжжям чи іншими натураліями. Крім того, учні мали за обов’язок час до часу давати їм окремі дарунки. Наука відбувалася або в хаті дяка, або в окремій «шкілці», що містилася при церкві. У цих школах учили тільки читати й писати — це була вся початкова наука. За шкільні підручники служили Часослов і Псалтир — на них діти вчилися абетки, на них удосконалювалися в читанні.

Щоб скорше вивчити абетку, назви літер в’язали у штучні речення: «аз буки віди глаголь» (я тобі кажу буквами слово); «добро єсть земля зіло» (земля — це велике добро); «како люде мисліте» (як люди думаєте); «рци слово твердо» (скажи тверде слово) і т. под.

Початки читання показували на складах, як це Котляревський оповідає про Енея:


І всіх зачав сам мордувати,

Поверху, по словам складати

Латинськую тму, мну, здо, тло...


Письма вчили уставного й каліграфували його на старий зразок. Це було потрібне для майбутніх переписувачів церковних книг. Навіть коли вже появилося друкарське мистецтво, то по глухих закутинах дяки й панотці ще власноручно переписували богослужебні книги. Скоропису вчилися найбільше ті, що мали намір стати урядовцями в канцеляріях, де вимагали скорого писання.

Врешті учень управлявся в співі й церковному богослуженні, бо школа була в тісному зв’язку з церквою і повинна була готувати церкві добрих служителів.

У споминах одного подільського священика з початку XIX в. знаходимо опис навчальних методів давнього учителя, дяка Івана. Він вимагав, щоб читання учнів було «голосне, докладне й виразне, при Апостолі співуче, у всім іншім рівне, як струна». Поставивши учня читати на крилосі, він усе покрикував на нього: «Голосніше, не біжи так, кріпче вимовляй!» Коли читець десь помилявся, дяк затримував його й примушував повторити те саме слово. Коли учень все-таки виявляв розсіяність, брав його за чуба, і той мусив мужньо витримати кару, не перестаючи читати. Коли дяк мав котрогось із учнів вислати на середину церкви читати Апостола, то наперед дома показував йому, як має стояти, яким тоном читати, де підвищувати й де понижувати голос, де перепиняти читання, як має віддати кінцевий мотив і як скласти поклін на три сторони. Кілька разів перепитував, поправляв, карав...

При співі дяк Іван вимагав, щоб учень дивився «до Бога», тобто вгору, і дуже це пильнував. І всі його вихованці, навіть священики, переймали цей спосіб: при співі підіймали високо голову і співали з глибоким почуттям. Учень мав за обов’язок удома сам підшукати і «затвердити» всі тропарі, кондаки, стихирі, канон, — усе, що було потрібне до чергового богослужебного дня. В обсяг співу входили також домашні духовні пісні, яких тодішні дяки знали дуже багато.

Коли дяк виходив на «треби» по хатах парохіян, то брав із собою також школярів і при цьому приучував їх, як мають поводитися, як поклонятися й як привітати господаря, як стояти «з повагою» в часі читання й співу, висунувши одну ногу вперед. Перед старшими учнями дяк Іван не раз критикував священика, як він у церкві читав, кадив, тримав чашу, благословляв, — і сам показував, як повинні богослуження відправлятися. Це була практична школа для духовенства, бо під рукою таких освічених дяків вчилися не раз кандидати на священиче звання.

Не всі вчителі стояли на такому рівні, як цей подільський дяк Іван. Частіше бували малотямущі дяки, що суворістю намагалися покрити своє незнання й знущалися безсердечно над своїми учнями. Про тяжкі муки початкуючого був популярний вірш:


Ой, як мене мати дала до школи,

Ой, дізнав я тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр: говори «аз»,

А як же я не вимовив, гоп мене раз.

Крикнув же він другий раз: говори «буки»,

Іще я не вимовив, вже впав в його руки.

Крикнув потім третій раз: говори «віде»,

Уже ж його рука по чуприні їде.

А як сказав знову: говори «живіте»,

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте.

Ой, просив я і молився я,

Ні мені випроситися, ні вимолитися.

Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,

Одпусти мені цей раз, бо вже млію!

Тридцять раз я омлів і тридцять ожив.

А він щораз лучше руки доложив.

Пішов я додому та й татові кажу:

Так мене учитель збив, що я ледве лажу.

Ще я собі гіршого лиха набавив —

Що учитель не добив, то тато доправив...


Все-таки церковні школи мали у нас велику популярність, і кожна найменша навіть оселя вимагала, щоб дяк або священик вів при церкві науку. Тому й знання письма було в нас поширене далеко більше, ніж у інших народів, що мали свої держави. Архідиякон Павло Алеппський в описі України за Хмельниччини підносить грамотність українців: «По всій козацькій землі ми зазначили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими виїмками, навіть їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім цього, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях. Число грамотних зросло, особливо за часів Хмельницького». З XVIII в. маємо докладні звістки про наші школи, — тоді в кожному селі була вже «шкілка» — так само в Галичині, як і на Гетьманщині.


Перші гімназії. На переломі XVI — XVII ст. у наше шкільництво приходять основні зміни. Під впливом західних течій — гуманізму, реформації та єзуїтської школи — розбуджується охота до вищої освіти, потреба підняти рівень знання. Коли тодішні люди роздумували над причинами занепаду української культури й держави, то початок лиха бачили в тому, що не було добрих шкіл. Невідомий автор «Перестороги», може, львівський міщанин Юрій Рогатинець, пише: «Це надзвичайно зашкодило руській державі, що не змогли шкіл і наук звичайних поширити й їх не засновувати, бо коли б науку мали, тоді за несвідомістю своєю не прийшли б до такої погибелі. Як читаєш польські хроніки, знайдеш про те докладно, як поляки пообсідали руські держави, поприятелювавшися з ними, свої царські доньки дали за русинів та через них свої оздобні звичаї й науку поширили. І так Русь, заприятелювавши з ними, позавиділа їхнім звичаям, їхній мові й наукам, а, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, і ці з науками звикли до їхньої віри. І так помалу науками своїми все руське панство до римської віри привели, що потомки руських князів із православної віри на римську вихрестилися і назвиська та імена собі позміняли, щоб не було пізнати, що вони потомки благочестивих прадідів своїх...»

Ці міркування викликали живий освітній рух і дали початок середнім школам, що засновуються при церковних братствах по всіх більших містах. Найстарша з них і найкраще уладжена була грецько-слов’янська школа, або гімназія, при Успенському братстві у Львові. Заснували її 1586 р. серед надзвичайно піднесеного настрою. По всій Галичині було зорганізовано збірки на школу, а єпископ Гедеон Балабан зазивав у своїм посланні: «Розкрийте ваші душевні очі, зверніть увагу на нестаток освіти й умилосердіться над собою». На нижчому відділі школи головним предметом навчання була слов’янська мова. Вчили її на трьох ступенях: «У школі діти діляться натроє: одні, що будуть учитися слова пізнавати і складати; другі, що будуть учитися читати і напам’ять багатьох речей; треті будуть, читаючи, викладати, роздумувати і розуміти». Для початкової науки Львівське братство видало «Буквар язика словенського» 1612 р. і дешеві «часовнички шкільні».

Середня школа обіймала науку грецької й латинської мови та вищі ступені літературної освіти: поетику й риторику. До грецької мови прикладали особливу увагу, бо вона лучила Україну з грецькою церквою, а також у торгових зв’язках із Царгородом її знання було необхідне. Братство поставило греччину на високому рівні: дидаскалом (учителем) був єпископ Арсеній, уродженець Фессалії. Він невдовзі видав першу грецьку граматику — «Адельфотес», складену за допомогою своїх учнів. У 1622 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний утворив окрему фундацію на утримання учителів грецької мови. У школі звертали велику увагу на те, щоб ученики вживали чужу мову в щоденній розмові: «щоб діти одне другого питали по-грецьки і щоб їм відповідали по-словенськи; також питаються по-словенськи і щоб їм відповідали у простій мові; і не мають з собою говорити простою мовою, тільки словенською і грецькою».

На вищому ступені науки учень мав добути також загальну літературну освіту: «Повинен буде дидаскал учити і на письмі їм подавати науки зі Святого Євангелія, з книг Апостольських, з пророків усіх, з отців святих, з філософів, поетів, істориків та інше». І тут учні мали виказувати практично свої знання. Складали промови, вірші на честь визначних осіб, святочні привітання, панегірики, а далі також шкільні драми й веселі різдвяні та великодні вірші. Крім цього, по школах учили ще трохи рахунків, основ астрономії, щоб уміти обчислювати календар, музики, співу, рисунків.

На початку XVII в. мережа середніх шкіл стала дуже густа, особливо на західних землях. Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ, Луцьк, Кам’янець на Поділлі — всі ці міста кинулися закладати в себе грецько-слов’янські школи. І хоч не всі вони показалися життєздатні й довговічні, все-таки підняли високо рівень нашого культурного життя: з них вийшла перша українська інтелігенція.

Пізніше середні школи звалися колегіями. При кінці XVIII в. особливо чисельні були уніатські колегії під управою василіян.

Академія. Буйний розвиток середньої школи заохочував тодішніх діячів сягати ще вище й завершити культурну будову найвищим типом школи — академією. Перші спроби в цьому напрямі поробив князь Костянтин Острозький ще в ті часи, коли почали було засновуватися перші гімназії. Він робив спроби у своєму Острозі зібрати найвизначніших учених, і наших, і чужинців, і створити з них гурт, що взяв би в свої руки весь провід культурної праці. За науковими силами він вдавався до Греції й до Риму, і йому вдалося приєднати кількох значніших дослідників, як греки Лукаріс, Никифор, Мосхопул, Палеолог, краківський математик і астроном Іван Лятос і наші книжники: Герасим Смотрицький, невідомий з прізвища Василь, другий анонім — «Клірик Острозький», Дам’ян Наливайко та ін. Великим їх ділом було перше видання повної Біблії та складення різних церковно-полемічних трактатів. Але сама Острозька школа хоч і прибирала горді назви «триязичного ліцею», «колегії» й «академії», в дійсності не перейшла поза обсяг тодішньої середньої школи й була звичайною гімназією.

Рівень високої школи добула лише Київська академія. Вона творилася поволі, упродовж кількох десятиліть. У 1615 р. при церкві Богоявлення постала братська школа «наук елліно-словенського і латино-польського письма». Розвиток її опирався на багату фундацію Галшки Гулевичівни-Лозчини, що записала на братство свій дім і майдан у Києві. Засоби школи збільшив також гетьман Сагайдачний своїм щедрим записом. Першими ректорами були галичани Борецький і Сакович, що завели в школі навчання за львівськими зразками. Але по 15 роках успішного розвитку братська школа опинилася нараз у критичному стані. Амбітний печерський ігумен Петро Могила, невдоволений із занадто великої самостійності братства, рішився заснувати при Печерській лаврі свою власну школу під назвою колегії. Це могло привести до розбиття київського шкільництва на два ворожих конкуренційних осередки. Тоді впливові представники громадянства вдалися до обох розгарячених сторін і допровадили справу до компромісу. Могила зрікся своєї колегії, а Богоявленське братство віддало йому за те провід своєї школи. Звідси й пішла назва відомої Києво-Могилянської академії.

Могила провів основну реформу школи. Перш за все як мову навчання завів латинську мову. Чому це треба було зробити, він пояснював такими словами: «Латинська мова нам на те потрібна, щоб бідну Русь не називали глупою Руссю. Обманець говорить: вчіться по-грецьки, не по-латині. Це добра рада, але корисна в Греції, не у Польщі, де латинська мова має найбільший успіх. Поїде бідака русин на трибунал, на сейм, на сеймик, у гродський або земський суд, — без латини платить вини (судові кари). Без неї нема ні судді, ні возного, ні ума, ні посла, — тільки дивиться то на цього, то на того, вилупивши очі, як каня. Не треба нас підганяти до науки греки, стараємося за неї при латині так, що, дасть Бог, грека буде свята, латина для життя».

В науці прийняв він організацію єзуїтських шкіл, що тоді стояли найвище в Європі. Навчання відбувалося в семи класах: 1) інфіма, 2) граматика, 3) синтаксима, 4) піїтика, 5) риторика, 6) і 7) філософія. У трьох нижчих класах учили основ латинської мови на базі граматичних вправ і лектури найвизначніших латинських письменників. Два середніх класи, піїтика й риторика, мали навчати учнів вільно володіти латиною, особливо ж укладати промови й вірші. Найвищі класи філософії мали вже університетський характер: тут викладали різні відділи схоластичної філософії, як логіка, фізика, метафізика, етика, а також дещо математики й географії. Це було завершення світських наук. Богословські студії в академії спочатку трактували тільки принагідно, не раз долучуючи третій рік філософії. Лише в 1690-х роках зорганізовано систематичні богословські студії, й цим способом академія набула характер університету.

Те, що академія прийняла західні зразки, значно полегшило її педагогічну працю, бо можна було користуватися готовими програмами й навіть підручниками у різних ділянках знання. Але воно рівночасно вплинуло від’ємно на наукову ініціативу наших учених. Замість самим шукати нових шляхів і самим будувати основи своєї культури, наші професори часто задовольнялися тим, що живцем переносили до нас здобутки Заходу, не входячи навіть в те, чи вони для нас відповідні й корисні. Академія відкрила широко ворота західним, латинським впливам, але рівночасно не продовжувала давніх зв’язків України зі Сходом, із Візантією. Навіть грецької мови з кожним десятиліттям учили менше. Через це українська культура почала втрачати свою всесторонність, якою визначалася в давніх часах, свою оригінальність і окремішність, а дісталася під непереможний вплив Західної Європи, яку в нас репрезентувала Польща. І хоч Київська академія була живим огнищем культури для цілого Сходу, хоч плинули до неї учні навіть із балканських країн, але для самої України вона дала менше, ніж могла дати.

Шкільні звичаї. Шкільництво того часу вийшло з глибоких потреб громадянства. І хоч верхи того громадянства скоро закостеніли під чужими впливами, але долом живо плила народна струя, барвисто пробиваючись у шкільних установах і шкільних звичаях.

Найстарша братська школа, Львівська гімназія, мала свій оригінальний «Порядок школи», в якому ясно й докладно визначено її виховну програму. Суворі вимоги поставлено до особи вчителя. «Дидаскал, або учитель, цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що уявляє з себе образ добра в усьому». Учитель повинен розуміти, яке відповідальне його звання: «Дидаскал, взявши доручену йому дитину, має вчити її з промислом доброї науки, за непослух карати, не по-тиранськи, а по-учительськи, не забагато, а по силі, не розпусно, а покірно і смиренно, не тільки по-світському, а й вище світських, щоб також недбайливістю своєю або заздрістю, або лукавством не залишився винуватий ні за одного Богу Вседержителеві, а потім батькам його і йому самому...»

У школі всі учні були рівні. «Багатий над убогим у школі нічим вищий не має бути — тільки самою наукою, тілом вже всі рівні. Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно — як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що ходять по вулицях поживи просити». Але, за тодішнім звичаєм, пильніші учні мали сидіти на перших місцях: «Котрий більше уміє, сидітиме вище, хоч би був і дуже убогий, — котрий буде менше уміти, на підлішому місці має сидіти». Учні мали за обов’язок утримувати лад і чистоту в школі. «Двоє або четверо хлопців, на кожний тиждень інші, мають стояти на сторожі; від цього жоден не має відмовлятися, як на нього прийде черга. Обов’язок їх буде — прийти раніше до школи, школу замести, в печі запалити й коло дверей сидіти та пильнувати всіх, що виходять і входять; а котрі б не вчилися, пустували або в школі неспокійно поводилися, або, додому йдучи, непристойно велися, — мають їх записати й оповідати».

У пізніших часах прийнялися ще інші шкільні звичаї. Приписи для учнів вивішував у класах префект — директор школи. Там були докладно означені права й обов’язки молоді. У приписах академії було навіть указано, в якім порядку учні мають входити до шкільного будинку: за другим дзвінком входили учні трьох нижчих класів, за третім — «поети», за четвертим — «ритори», за шостим — філософи і богослови.

Щоб заохотити учнів до науки й напружити їхню амбіцію, давня школа придумала т. зв. локації — чергу місць у класі, від перших до останніх; пильний учень посувався все вище в локаціях і доходив нарешті до першої лавки, де засідали найкращі учні. Учень, що визначився найбільше з усіх, діставав назву імператора і мав право сидіти на окремому місці поруч з учителем. Нового імператора учні садовили на його місці дуже святочно, кричали йому латинською мовою: «Здоров будь, імператоре!» У перших лавках сидів сенат, що складався з найкращих учнів — сенаторів. Учні, що хотіли добути собі вище місце в класі, складали окремі записки і виказували в них похибки своїх суперників. Коли імператор або котрий із сенаторів помилився в чому, мусив уступати із свого почесного місця, а локацію діставав його переможець. Деколи клас ділили на дві частини, що старалися перемогти одна одну в науці; одні звалися греками, другі римлянами. При кінці місяця кожна сторона зраховувала свої здобутки, і та сторона, що мала більше похвал від учителя, з тріумфом зганяла своїх суперників з їхніх лавок і в них засідала.

Був звичай, що в нижчих класах учнів перепитували з заданої лекції старші студенти, т. зв. аудитори. Вони записували нотатки у своїх каталогах — нотаток або ерратах. Учитель питав тільки деяких учнів та перевіряв, чи аудитор справедливо оцінив їхню працю.

Найскладніша була наука латинської мови. Вимагали її дуже багато, й учні мусили і в школі, й дома говорити по-латині. Це йшло важко, й початкуючі учні творили собі власну латину, до українських слів додаючи латинські закінчення. Зразок цього подав Котляревський у безсмертній

строфі:


Енеус, ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю, як циганус...


Так само й «Гриць премудрий, родом з Коломиї» до батьківських свиней промовляв: «Еантес свинянтес гризантес травантес ін стернискум...»

Щоб присилувати учнів говорити по-латині, у деяких школах заводили т. зв. калькулює. Це був зшиток, у якому записували учня, що смів заговорити «простою» мовою. Винуватець мав носити цей зшиток так довго, аж зловить іншого товариша на тій самій провині, — тоді записував його ім’я й віддавав йому калькулює. Всіх тих, що були записані у зшитку, чекала кара. Нетямущим учням деколи накладали на голову шапку з ослячими вухами й садовили їх на останній, «ослячій» лавці.

За всякі шкільні провини карали різками. Це була славна шкільна чаша або березова каша. Екзекутором бував один із старших і сильніших учнів, що держав уряд цензора. До нього належало утримувати в школі порядок і спокій, дбати про чистоту, старатися за крейду до писання й чорнило, а передусім карати товаришів. За лозами виправлялася святочно ціла школа під час рекреацій, а потім цензор мочив їх у бочці з водою. Але тому що цензори були з незаможних хлопців, то легко було їх перекупити, і тоді вони старалися, щоб екзекуція була якнайменше болюча для винуватого...


Бурсаки. Нерозлучно із школою зв’язана була бурса. У ній жили студенти, що до школи приїздили з дальших околиць, а що таких бувало багато, то й бурси мали багато мешканців.

Життя бурси було просте й невибагливе, бо молодь жила тими легумінами, що їх собі з дому привезла. Пшоно, крупи, горох, сухарі — це була звичайна бурсацька страва. Тільки під час великих свят добродії школи присилали до бурси кращі харчі. Частенько в бурсі панували голод і холод: «Паллада мерзла без Церери», — як образно висловлювалися студенти.

Ректори й префекти шкіл старалися унормувати бурсацьке життя й завести в ньому сякий-такий порядок. У Львівській бурсі у XVIII в. були заведені різні бурсацькі уряди, що мали пильнувати лад. Так, будильник мав за обов’язок вставати досвіта, засвітити свічки й будити всіх товаришів. Вставали досвіта — у будень о четвертій годині, у свято навіть о третій, і всі йшли до церкви на вранішнє богослуження. Окнохранитель мав ранком повитирати ганчіркою вікна, столи та інші «статки» й пильнувати цілий день, щоб бурсаки не писали й не рисували на стінах вуглем або чим іншим, особливо ж, щоб не побили вікон. Смиренноділець мав бути зі старших, сильніших хлопців: «до них належить, щоб кожного дня перед вікнами й сіньми бурси повимітати, а також пильнувати, щоб ніхто води, сміття або помиїв не виливав, але щоб за хвірту з цим усім виходив». Служитель больних мав перестеляти постіль хворому товаришеві й добувати йому поживу. Філякс мав дбати, щоб усі казанки, миски, тарелі й ложки були чисті, а також, «щоб цю порцію, що її з Божого провидіння будуть мати, всі пристойно і згідно поділили». Дзвінники дзвонили на церковній вежі. Свіщеносці мали пильнувати, щоб у церкві був вогонь до кадильниці, та асистували священикові зі свічками або смолоскипами. Читець читав у церкві Псалтир. В інших бурсах бували ще окремі калефактори, що мали обов’язок топити печі.

Бідніші студенти, що не мали нізвідки допомоги, жили тим, що самі собі де-небудь добули. Одні служили при церквах як дзвінники і послугачі, діставали за це від парохіян харчі й дрова; інші допомагали при богослуженнях, у хорі або церковному оркестрі. Але найбільше утримувалися з того, що випрошували собі в багатих міщан. Таких називали нищими або пауперами. По науці, найбільше вечорами, вони ходили по міщанських домах, співали побожні пісні, читали Псалтир, декламували вірші. Міщани приймали їх чим-небудь і давали харчі до бурси. За милостиню студенти дякували словами: «Мир Христов да водворяється в серцях ваших, за молитвами отець наших», — від першого слова цієї молитви звали їх миркачами. Павло Алеппський в описі подорожі по Україні 1654 р. пише: «Цілий рік увечері, починаючи від заходу сонця, ці сироти ходять по всіх домах просити милостині. Вони співають хором гімни Пр. Діві милими голосами, що полонять душу, а їхній голосний спів чути далеко-далеко. Коли відспівають гімни, дістають милостиню грішми, харчами й іншими речами, потрібними для життя, доки не покінчать науки». Це були часи, коли у війнах полягли тисячі людей, і безпритульних дітей залишилося чимало.

Бурса була серцем школи. У бурсі приготовлялися всі свята й празники школи. У деяких школах четвер був вільний від науки, тоді була рекреація, й молодь ішла на прогулянку за місто. У травні приходила «велика» рекреація, що тривала три дні. Тоді вже вчасним ранком бурса й уся школа під проводом префекта й учителів виправлялася до лісу на цілий день. Там відбувалися студентські ігри й забави, в різні часи з різними назвами — кіт і мишка, жмурки, висока лоза (коли хлопці перескакують один через другого), жгут, ракс і найбільше улюблений м’яч. Батьки заможніших студентів навозили всякого печива й варива, всяких солодощів і фруктів, і всім тим приймали цілу школу. Не раз котрогось із студентів висаджували на дуба, і він звідти розкидав між молоддю ласощі.

На деяких рекреаціях бурсаки давали невеликі драматичні вистави під голим небом, без куліс і костюмів. Так, дуже подобалася студентська вистава, в якій особами були самі частини мови. Наперед виходив на сцену «іменник» і кілька хвилин піднесеним голосом розправляв, яка він важлива частина мови. З ним починали спорити «прикметник» і «займенник», виказуючи свою ціну й гідність. Нараз вбігало «дієслово» і задирикувато атакувало ті частини мови, що не мають ніякого значення без дієслова, «царя мови». Його голосні оклики «Стій! Тримайся! Іди! Мовчи!» викликали гучний сміх. Потім виступали інші частини мови, а вся штука була в тому, щоб кожну промову скласти з таких частей мови, які репрезентувала дана «особа».

Але найбільші студентські свята припадали на Великдень та Різдво. Перед Великоднем бурсаки уладжували у своїй церкві «божий гріб», й у Страсний тиждень давали вистави. Сам день Великодня вітали гумористичними інтермедіями. На Різдво «миркачі» приготовляли вертеп, зірку, всякі веселі вірші, коляди й віншування.

На літо студенти верталися до своїх родин, до сіл і містечок і свої знання, пісні й гумор поширювали по цілій околиці.


Наука. З розвитком освіти все більше зростало зацікавлення наукою. Тодішня Україна жила в тісних зв’язках із Західною Європою й увійшла в обсяг нової культури, яку витворила епоха гуманізму. Західні впливи йшли різними шляхами. В Україну приїздило багато чужосторонніх купців, що відвідували значніші ярмарки, а між ними часто бували представники освіченого міського патриціату; не раз вони осідали по більших містах — їхні доми давали місцевим мешканцям зразок культурного західного побуту. Так, у Львові жило багато німців, італійців, а також греків, яким уже не була чужа латинська культура. Знову ж українці нерідко відбували подорожі в Західну Європу — чи для торгівлі, чи для самої приємності, щоб побачити широкий світ. Молодь, жадібна до науки, записувалася у різні університети, найбільше італійські, як у Падуї та Болоньї, або німецькі. Коли Могила готувався перетворювати київську школу в академію, вислав на Захід на студії кількох молодих людей, що пізніше стали професорами академії, як, наприклад, історик Інокентій Гізель. У XVIII в. повно українців студіювало в університетах у Ляйпцігу, Гайдельберзі, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших. У цих подорожах молодь училася чужих мов і переймала здобутки тодішньої науки. Раз нав’язані зв’язки не переривалися, молоді адепти науки утримували листування зі своїми професорами, спроваджували з-за кордону книжки, були живими посередниками між Заходом і Україною.

У ці часи надзвичайно розвинулися в нас бібліотеки. У XVI в. постали великі книгозбори при школах в Острозі й у Львові. У XVII в. впорядковано бібліотеку Київської академії, що втягнула в себе давні збірки, що початками сягали, може, й княжих часів. У XVIII в. значні бібліотеки мали заможніші шляхетські роди, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. До складу цих бібліотек входили передусім давні рукописи, найбільше церковного змісту, але нерідко теж давні літописи або «руські хроніки», як їх тоді називали, — те, що залишилося по давній книжності.

Впливи гуманізму проявлялися в тому, що всюди були видання старовинних авторів з коментарями та граматичні підручники. Розбуджене зацікавлення до знання наказувало збирати книги з усіх ділянок науки: так само з астрономії, як із медицини, з математики, з географії, історії, права. Чимраз частіше стрічаються й західні повісті та романи, як, приміром, дуже модні у XVIII в. «Пригоди Телемака». Власники бібліотек піклуються про них дуже запопадливо. Так, генеральний підскарбій Маркович часто «пересушує» свої книжки, списує їх каталог, ділить книжки на відділи і формати, зачитується своїми улюбленими творами та робить із них виписки й витяги.

Найбільше цікавості всі проявляли до природничих наук. В академії вчили їх небагато: дещо зоології, фізіології, метеорології — все те під спільною назвою «фізики». Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написав навіть дисертацію з «фізіології» — про причину нетлінності тіл печерських святих, де спростовував аргументи протестанських професорів, що пояснювали це явище природними способами. Нестатки шкільної науки охочі до знання доповнювали собі підручниками, що напливали з Заходу. У бібліотеці Ханенка були якийсь гербарій, підручник експериментальної фізики й різні географічні книжки. У Петербурзі в академії він приглядався до «електричних експериментів». Маркович цікавився метеорологією й щоденно впродовж 40 років записував у своїм діярії стан погоди. На дворі гетьмана Розумовського перебував професор «натуральної історії» — лікар-німець Гебенштрайт. Медицина як практична умілість мала тоді багато прихильникіа і кожний залюбки збирав усякі рецепти й лікарські приписи, а також студіював медичні книжки. У XVIII в. в Україні було вже багато лікарів-чужинців із вищими науковими студіями.

Географія в академії стояла слабо. В 1758 р. учитель французької мови скаржився, що не міг читати зі студентами газети, «бо географії нічого не знають, а до доброго зрозуміння і перекладу газет треба знати географію хоч поверхово». Мабуть, внаслідок цих завваг в академії завели всесвітню географію й учили її з німецького підручника Гібнера. У приватних збірках козацької старшини часто стрічаємо різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручники, глобуси. У XVIII в. розвинулася геодезія. Наприклад, Ханенко цікавиться планами місцевостей і згадує «малу полків малоросійських», яку тоді вперше нарисовано.

Менше адептів знаходила математика. В академії довгі часи вчили тільки примітивних основ. Лише у XVIII в. математичні студії значно піднялися, головно завдяки Прокоповичеві, що навчився їх цінити у західних університетах. При кінці того століття визначався як учитель математики Іван Фальковський, що покінчив студії десь в Угорщині. Рівночасно француз Поль Брульон почав учити тригонометрії. Ханенко у своїм діярії згадує, що «забавлявся різними дискурсами про математичні та інші сцієнції» у професора Крафта. Під впливом цих розмов наказав собі купити «за морем» різні підручники, між іншим логарифми. Під кінець XVIII в. в академії вчили також астрономії й «уранографії».

Про суть і значення науки глибокі думки висловив Феофан Прокопович у своїм «Духовнім регламенті» 1720 р. «Наука — це корінь і насіння й основа всякої користі, як батьківщини, так і церкви. Але на те пильно треба уважати, щоб наука була добра й основна. Бо існує наука, недостойна цього імені, а люди, хоч і розумні, та несвідомі цього, уважають її за справжню науку... Треба знати, що від 500 до 1400 року, тобто 900 літ, у цілій Європі всі майже науки були у великому занепаді й незнанні, так що й у найкращих авторів, що писали в ті часи, бачимо великий талант, а світла великого не бачимо. По 1400 р. почали проявлятися цікавіші учителі, і поволі деякі академії добули дуже велику силу й більше значення, ніж у ті старі, Августові літа. Але багато шкіл залишилося в давньому стані, так що у них є тільки імена риторики і філософії та інших наук, а діло не те... Люди, що спробували такої, так сказати, привидної й мрійної науки, є глупіші, ніж неучені. Бо хоч вони темні, уважають себе ученими і думають, що пізнали все, що тільки можна знати, не хочуть і не думають читати книги й учитися більше. Але ж людина, освічена справжньою наукою, ніколи не почуває ситості у своєму пізнанні і не перестає ніколи учитися, хоч би дожила віку Мафусаїла».


Друкарство. Освіта в Україні XVI — XVIII вв. знайшла сприятливі умовини також для розвитку друкарського мистецтва. Перші книги, призначені для України, появилися поза українською територією. В 1491 р. у Кракові вийшли друком, слов’янськими черенками, Октоїх і Часословець, надрукував їх німець Швайпольт Фіоль, гафтяр і механік з фаху. Хто його спонукав взятися за цю незвичайну справу, про це не знаємо нічого певного. Але можемо здогадуватися, що Фіоля заохотила до цього українська колонія в Кракові, бо українців у польській столиці було чимало. Але друкарство Фіоля скінчилося трагічно. Католицький духовний суд засудив його за злочин проти віри, а його книги, як каже переказ, спалено. Кільканадцять років пізніше, 1517 р., учений білорус — доктор Франциск Скорина заснував нову слов’янську друкарню у чеській Празі; в 1525 р. він перенісся до Вільна і тут продовжив свою видавничу працю. В тому часі між українцями й білорусами йшла тісна культурна співпраця, і віленське друкарство, що розвивалося все більше, служило так само Україні, як і Білорусі.

Засновником українського друкарства був московський емігрант Іван Федорович. Спочатку він вів друкарню в Москві, але проти нього повстали московське духовенство й учителі, закидаючи йому єресі. Федорович мусив тікати за кордон і осів у Білорусі в Заблудові. Тут надрукував дві книжки, потім подався далі й зайшов до Львова. В галицькій столиці він мав надію знайти меценатів, що допомогли б йому вести друкарню. Але справа йшла тяжко. У своїх споминах він пише: «Заходив я часто до багатих і благородних цього світу, просив підмоги у них, бив поклони, обіймаючи їхні коліна, припадав до лиця землі, обмивав їхні ноги сердечними сльозами, що капали з очей моїх, — не раз я це робив. Але не випросив покірними словами, не умолив частими сльозами і риданнями, не виходив ніякої милості при допомозі священиків. Не тільки в руському народі, але й між греками не знайшов милості. Аж знайшлися незначні люди з священичого стану та інші неславні у цьому світі й подали поміч. Думаю, що не з достатку вони це зробили, але як та убога вдовиця, що з біди своєї кинула дві лепти. Але знаю, що на цьому світі вернеться їм їхній борг, а в наступному віці від подателя добра, Бога, сто разів їм це віддасться». По довгих заходах, по різних труднощах і клопотах Федорович врешті відкрив у Львові друкарню і з початком 1574 р. випустив першу книжку — «Апостола», — це перший друк, що появився на українських землях.

З того часу друкарство в Україні почало розвиватися все успішніше. Сам Федорович, «друкар книг, перед тим невиданих», попав у борги, мусив свою друкарню заставити й помер у нужді. Але його діло не пропало. Друкарню його обновило Ставропігійське братство і від 1591 р. почало вже постійно друкувати книжки. Довгі часи це було наше найбільше друкарське підприємство, що доставляло церковні книги і шкільні підручники не тільки для України, але й для Молдавії та дальших балканських земель.

Окрім Ставропігійської друкарні у Львові, поставали ще часом й інші, менші друкарні. Амбітний друкар Михайло Сльозка 1639 р. добув собі підступом привілей на друкарню з підписом 12 східніх митрополитів і пустив у рух конкуренційне підприємство, звернене проти Ставропігії. Братство мусило піти з ним на угоду і зробило його управителем своєї друкарні; але він був людина зачіплива, безнастанно потрапляв у сварки з різними людьми й наробив Ставропігії тяжких клопотів... Пізніше вели у Львові свої друкарні єпископи Желиборський і Шумлянський.

Поза Львовом були короткий час друкарні у Стрятині Рогатинського повіту (1604 — 1606 рр.), у Крилосі під Галичем (1605 р.), в Угерцях Заплатинських у Самбірщині (1618 — 1620 рр.), в Уневі (від 1660 р.). В Угерцях заснував друкарню монах Павло Домжив Люткович Телиця — цікавий тип мандрівного друкаря, що переходив із місця на місце, — він також вів друкарську справу в Мінську в Білорусі, в Четвертні, в Луцьку і Чорній Рівненського повіту на Волині. Друкарство було тоді дуже непевним підприємством; деколи давало відразу великі користі, як якась книжка була пошукувана, — але частіше нове видання не розбуджувало цікавості й друкар попадав у злидні. Тому серед друкарів появляються типи людей неперебірливих, схильних до всяких спекуляцій, неспокійних, що кидаються у різні сторони, пробують всяких дозволених і недозволених способів, але рідко вони доходили до добробуту.

З волинських друкарень найславніша стала друкарня князя Костянтина Острозького в Острозі, що 1580 р. випустила друком першу повну Біблію. В 1619 р. почала свою працю друкарня Печерської лаври у Києві, що потім уславилася найкращими мистецькими виданнями. У XVIII в. велику видавничу діяльність вели василіяни-уніати в Почаєві. Тут вийшов друком дуже поширений у ті часи «Ірмолой», що містив багато народних релігійних пісень. Продажем книжок займалися або самі друкарі, або різні купці, що серед всякого іншого краму торгували також книжками, особливо по празниках і ярмарках.

При друкарстві розвинувся новий — папірничий — промисел. Перші папірні, чи папірничі млини, появилися у нас в половині XVI в. Між іншим, князь Острозький заснував свою папірню в Острозі.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.