Попередня     Головна     Наступна






13. Козацька держава


Початки Запорозької Січі. У XVI в. в українськім громадянстві появилася нова, козацька, верства. Козаками називали спочатку добичників, що йшли у Дикі поля для ловів і рибальства та на боротьбу з татарами. Це були найбільше міщани з пограничних містечок, як Канів, Черкаси, Брацлав та ін. Вони виправлялися весною на дніпрові притоки та на уходах, в устях рік, засідали на всякі степові «промисли». Далі за дніпровими порогами, на Запорожжі, або Низу, ці ловці стрічалися з татарами й вели з ними партизанську боротьбу — нападали на татарські оселі, улуси, й забирали коні й худобу. Ці перші козаки переходили з місця на місце, жили у шатрах, покритих шкурами диких звірів, або копали собі землянки у захищених місцях. Австрійський посол Лясота, що 1594 р. їздив на Запорожжя, оповідає, що по полях «часто видно малі відокремлені домики зі стрільницями: туди тікають мешканці, як несподівано нападуть татари, і звідси бороняться». Лови на звіра постачали уходникам доволі м’яса, яке можна було солити або вудити, та цінних шкір на хутро. Козаки закладали також у деяких місцях лісові пасіки, борті, і збирали мед. Немалу користь давала сіль, що знаходилася у прибережних чорноморських озерах і лиманах.

Для боротьби з татарами наші степовики організовувалися в озброєні відділи. Спочатку це були неправильні ватаги, з різним числом учасників, під проводом виборних старших, або отаманів. Старшували звичайно люди, що знали військове мистецтво, — вояки з пограничних замків або й самозвані ватажки, що добули собі досвід у степових походах. До складу ватаг, окрім міщан, входили також різні захожі люди: селяни-втікачі, мандрівні ремісники, недовчені студенти, вояки з розбитих відділів — всякі беззахисні люди, що шукали собі щастя й долі в Диких полях. Ці відділи утворювалися звичайно тільки на короткий час, на один похід, потім розходилися й знову збиралися на іншу виправу.

Пізніше козацька організація прийняла тривкіші форми. На Запорожжя почала прямувати шляхта визначних родів, особливо шляхетська молодь, що бажала зажити буйним, напівдиким життям та добути собі славу в боротьбі з татарами. Являлися навіть представники магнатських родів, як Ружинські, Корецькі, Вишневецькі. Вони приносили більші засоби зброї і всього потрібного до боротьби, а передусім — ширший організаційний хист і ширші воєнні плани. Князь Дмитро Вишневецький заснував на острові Малій Хортиці оборонний замок, що став базою козаків у війні з татарами. На цей зразок запорожці почали будувати свої укріплені Січі — на Томаківці, Базавлуці, Микитиному Розі, врешті, славну Стару Січ на Чортомлиці, що перетривала до часів Мазепи.

Січ у різні часи мала різні розміри й різний план. Найчастіше укріплення творили неправильний чотирикутник із боками по 200 метрів або й більше. Для легшої оборони закладали Січ на острові або півострові між двома річками на підвищеному місці. Довкола насипали вал, високий до 10 метрів, а на валі ставили частокіл із паль, зі стрільницями. В’їзні ворота були укріплені високою баштою. В кількох місцях у валах знаходилися тісні заховані хвіртки, якими можна було непримітно вийти з твердині. Посередині січової площі був широкий майдан, на якому відбувалися козацькі ради. Довкола майдану стояли курені — великі будинки, у яких жили запорожці, а також церква з дзвіницею, пушкарня, скарбівниця та інші військові будови.

Січ була осередком, у якому буйно розвивалося козацьке життя. Запорозький устрій був суто демократичний. Основою й джерелом усього ладу було військо, зібране на раді. Рада збиралася чи то на зазив старшини, як ударяли у військові бубни, — чи з власної волі товариства, або черні, як хто-небудь захопив військову корогву й зазивав на чорну раду. Рада вирішувала воєнні походи, укладала союзи, розділювала січові землі, вела суд, вибирала гетьмана та іншу старшину. Товариство давало свою згоду криком, кидаючи шапки вгору. Рада, як усяке велике зборище, легко піддавалася демагогічним гаслам, бувала у своїх рішеннях химерна й перемінлива, легко йшла на легкодушні підприємства. Але значний вплив мали старинні козаки, або січові діди, що були носіями січової традиції.

Військо і походи. Частина козаків із степових промислів верталася на зиму до своїх городів і містечок. Верталися обвантажені здобиччю, з кіньми, худобою, вівцями, з запасами шкір, воску, меду, солі. Продавали добуте міським купцям, заживали відпочинку, гостилися по господах і корчмах, вихвалялися своїми успіхами. Їхні оповідання про бої з татарами й незвичайні степові пригоди здобували їм лицарську славу. І вони самі уважали себе за хоробрих лицарів, що своїми шаблями добре служать батьківщині, почували свою силу й значення. В містах заводили свої запорозькі звичаї й установи. Вибирали собі отаманів та інших старшин, скликали свої ради, всі справи розсуджували у своєму суді. Не визнавали ніяких міських урядів і судів, не хотіли платити податків і данин, присвоювали собі такі самі права, як мали військові, лицарські люди. У всіх пограничних городах половину населення творили «непослушні» — козаки, що не визнавали ніякої влади, окрім власної, козацької.

Польський уряд старався спочатку всякими репресіями присилувати козаків до послуху, але скоро мусив залишити ці заходи. Козаки зберегли свою самоуправу, й влада почала вважати їх за окремий козацький стан. Зате козаки мусили відбувати правильну військову службу, списані в реєстр під королівськими корогвами. Але число реєстрових бувало невелике, не переходило поза 6 — 7 тисяч. Велика більшість козаків залишилася поза реєстром, але козацьких прав не хотіла зректися й уважала себе таким самим Запорозьким Військом, як реєстровці. Число їх доходило до 50 тисяч і більше. Визначні козацькі полководці витворили з цих народних мас хоробрі дисципліновані полки. Найбільші заслуги мав гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Він вилучив із війська усяких своєвільників — «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафанників, бакалезів, різників, кравців та інших неприкаяних людей», затримав тільки тих, що мали добру зброю й коней, відбував докладні перегляди полків, наказав утримувати порядок і тверезість, за непослух карав смертю.

Свої великі цінності козацьке військо виказало на суші й морі у боротьбі з татарами, турками та поляками. У відкритому полі козаки боронилися при допомозі табору: обозові вози розставляли кількома рядами, у чотирикутник, та з-поза цих рухомих стін обстрілювали ворога з рушниць і гармат. Особливу славу мала козацька піхота, що чудово вміла використовувати характер терену — горбки, яри, річки, болота. Один учасник писав: «Коли козак не має води, болота або яру, то пропав — без них, як «глухий німець», нічого не вміє та, як муха, гине. Тим-то зима, коли вже копати не можна, коли ніяк водою не втечеш, — для нього суворий ворог. Але весна, літо, осінь — це його хліб, скарб, достатки й усяка фортуна». Козаків уважали за надзвичайних майстрів у мистецтві закладати шанці, сипати вали й окопи, будувати редути й засідки. Під Хотином 1621 р. козацький табір був так сильно уфортифікований, що встояв перед обстрілом турецької артилерії, що мала тоді світову славу.

Ще ширшу славу козаччина добула походами на Чорне море. Козацький морський човен був невеликий — довгий до 20 м, широкий ледве 3 — 4 м, мав 20 — 30 весел, щоглу з вітрилом та пару легких гармат; містив 50 — 70 чоловік. Козаки виправлялися з Січі великим флотом, деколи навіть по 200 — 300 човнів, і несподівано нападали на побережні турецькі міста, щоб узяти здобич і визволити невільників. Не раз відважувалися ставити чоло султанському воєнному флотові і з бою виходили переможцями, проявляючи незвичайну відвагу й погорду смерті. Турецький історик Наїма писав про запорожців: «Можна сміливо сказати, що на всій землі нема людей сміливіших, що менше дбали б про життя, менше боялися б смерті. Як оповідають люди, що знають морську справу, ця голота своєю відвагою у морських боях страшніша від усякого іншого народу».

Козаччина внесла в українське життя елемент хоробрості й завзяття. До того часу наше громадянство не знало інших засобів оборони, як тільки «слізні прохання» й жалоби, а щонайбільше — письмові протести й друковані маніфести. Козаки обрали інший шлях — організацію війська й боротьбу шаблею та рушницею. Тому українська інтелігенція зустріла своїх лицарів з надзвичайним захопленням, уважаючи їх за відновників давньої державності. Українські владики у своїм маніфесті 1621 р. писали про козаків: «Це ж бо то плем’я зі славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх кораблях по морю й по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірію...»

Козацька держава. Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер — за тими зразками, які дало Запорожжя. Цілу країну спочатку звали просто Запорозьким Військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву уживав деколи й козацький уряд, але не так консеквентно, щоб вона добула собі повне політичне громадянство. Зате київські книжники винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо цим способом вона могла легше виказати право на зверхність над Україною. Козацькі літописці радо вживали терміни «козако-руський», «україно-козацький» або «український» народ.

Відзнаки державної і військової влади звалися клейноди. До них належали гетьманська булава, бунчук, печать, корогви, бубни й труби. Вони зберігалися з великою шанобою.

Герб козацької держави був козак у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам’я, права спирається о бік. Цей герб знаходився також на козацьких корогвах і на печатях.

Найвищою законодавчою установою вважалася військова рада, яку звали також повною або генеральною. Але від часів Хмельницького рада втратила своє значення: найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною. Раду скликали тільки час від часу, в особливо важливі моменти, коли треба було всенародною постановою санкціонувати рішення старшини. Такий формальний характер мала також славна Переяславська рада 1654 р., на якій ухвалено союз із Московщиною: всі головні пункти склав заздалегідь гетьман зі старшиною, а зібрані на раді представники війська без дискусії прийняли їх до відома. Більший голос рада мала при виборі гетьмана, як це було на «чорній раді» під Ніжином 1663 р., де козацька чернь віддала гетьманську булаву своєму проводиреві Брюховецькому.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б’ючи у бубни чи літаври або стріляючи з гармат. Військо уставлялося на майдані у велике коло або півколо, відповідно до місця. Посередині ставили корогви та інші військові клейноди. Тоді виходив гетьман з усією старшиною — всі з відзнаками влади у руках, з відкритими головами на знак пошани до війська.

На раді проводив гетьман, а коли гетьмана не було, заступав його один із генеральних старшин, найчастіше обозний. Голові зборів допомагали генеральні осавули, що були немов посередниками між старшиною та радою. Вони обходили козацьке «коло», вияснювали справу й питалися, які погляди війська. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і з ними обговорювала спірні питання. Рада заявляла свою згоду криком, кидаючи шапки догори. Перемагала та сторона, що мала за собою безсумнівну більшість. Коли партії були рівні, то не раз доходило до гострої боротьби, навіть на шаблях.

Генеральна рада втратила цілком значення при кінці XVII в., коли до вирішального голосу дійшла козацька старшина. Її місце зайняла рада старшини, до якої належала генеральна старшина, полковники, деколи також представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася звичайно на Різдво або Водохрещі та на Великдень і мала характер постійного парламенту. Тут вирішували всі справи внутрішньої й заграничної політики, організацію адміністрації, судівництва, податків, війська, воєнні походи — взагалі все, що торкалося державного життя Гетьманщини.


Гетьман і старшина. Головою держави був гетьман. Він мав усю виконавчу владу й вирішальний голос у законодавчих справах. Вів закордонну політику, призначав старшин, роздавав землі, вирішував відклики у судових справах, проводив військом. Гетьмана вибирало все військо на генеральній раді, що мала дуже святочний характер. Козаки окликами, кидаючи шапками, заявлялися за своїм кандидатом. Найважливіша хвилина була тоді, як нововибраному гетьманові вручали до рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою, — так символічним способом передавали йому владу. Гетьманська булава, срібна або позолочена, була прикрашена дорогоцінним камінням. На святочних виступах гетьман тримав булаву в руці, а звичайно за гетьманом булаву ніс джура. Бунчук — це була палиця до 3 м завдовжки, закінчена металевим яблуком, з-під якого звисав кінський хвіст. Бунчук над гетьманською особою носив генеральний бунчужний, особливо коли гетьман був між військом. Знову генеральний хорунжий виступав із гетьманською корогвою. Гетьмана під час воєнного походу заступав один із старшин із назвою наказного гетьмана.

При гетьмані головні уряди мала генеральна старшина, до якої належали: генеральні — обозний, судді, підскарбій, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Це були немов міністри козацької держави, що вели різні ділянки державної управи.

Генеральний обозний кермував воєнними засобами держави, під час війни проводив мобілізацію і мав нагляд над обозами. Під особливою його опікою стояла артилерія — «гармата». При його боці були артилерійські старшини — осавул, хорунжий, писар і отаман. У полках були полкові обозні.

Генеральні судді проводили у найвищому суді козацької держави. Відзнакою судді була «судейська ліска» — палиця, з обох кінців оправлена сріблом. До генерального суду йшли відклики від нижчих судів. Спочатку козацький суд відбувався на основі звичаєвого права: «Де троє козаків, там два третього судять». Пізніше в судівництві Гетьманщини почали вживати приписи німецького права (магдебурзького, або саксонського) . Судові справи упорядкували гетьмани Апостол і Розумовський, які запровадили докладний хід інстанцій і судову процедуру. Нижчі суди були полкові й сотенні, а по містах судейську владу виконували городові отамани; більші міста зберігали також міський суд магдебурзького права.

Уряд генерального підскарбія утворив уперше Брюховецький, потім відновив його Апостол. Держава мала найбільші прибутки з податків, які платила земельна посілість, під різними назвами: побір, ланове та ін. Козаки сплачували невеликі податки, але зате мали обов’язок відбувати військову службу; далеко більші данини давали міщани й селяни. Значні доходи йшли з пограничного діла, яке звалося індукта від Привозу й евекта від експорту. Державні маєтності служили на військові потреби; так Терехтемирів був призначений на козацький шпиталь, Чигирин — на утримання гетьмана, на інших старшин призначали рангові села, ліси, млини.

Генеральний писар був канцлером козацької держави, вів найважливіші внутрішні й закордонні справи. Він укладав гетьманські листи та універсали до війська, вів переговори з чужоземними послами, мав під наглядом державний архів. Під його кермою була генеральна канцелярія.

Генеральні осавули, числом два, мали головно військові функції — служили як ад’ютанти при гетьмані, командували окремими частинами армії, відбували перегляд війська. На раді пильнували порядок, на гетьманському дворі вітали послів.

Генеральний хорунжий і бунчужний мали під своєю опікою військові клейноди.

Територія держави ділилася на полки. За найбільшого зросту козаччини, в добу Хмельниччини, було 17 полків, пізніше на Лівобережжі тільки 10. Полки розділялися на сотні, у сотнях були міста і села. Над полком владу мав полковник, над сотнею — сотник, у містечках і селах — городові отамани. Кожен старшина мав не тільки військову владу, але й адміністративну, виконував доручення гетьмана, мав нагляд над скарбовими справами, громадянським порядком, судом, торгівлею та ін. До помочі начальникам округ були полкові й сотенні обозні, осавули, писарі, судді, артилерійська старшина, канцеляристи і т. д.

Місцеву старшину в давніших часах вибирала рада, пізніше всіх урядовців призначав гетьман. Призначеному полковникові урочисто давали відзнаки його уряду. Полк збирався на просторому майдані з усіма полковими й сотенними прапорами. Приїздив гетьманський делегат із новим полковником, їх вітали хлібом-сіллю, грала полкова музика, похилялися прапори. Делегат повідомляв про призначення, полковий писар зачитував гетьманський універсал. Потім вручали полковникові пірнач (рід булави), полкову корогву, значок (малий прапор) та літаври. Козаки укривали свого старшину шапками й густо стріляли «дрібним вогнем».


Гетьманська столиця. Гетьманська столиця спочатку була в Чигирині, улюбленому місці Богдана Хмельницького, у сусідстві його батьківського хутора Суботова. Гетьман жив у звичайнім дворі, уладженім доволі просто, без великої розкоші. Але для чужих послів, що його часто відвідували, уладив окремий двірський церемоніал.

Коли гості приїздили до Чигирина, то діставали мешкання в міщанських домах. Займався тим чигиринський городовий отаман. Він же доставляв послам харчі й напої: м’ясо, рибу, хліби, мед, вино, пиво та поживу для коней. У день, коли мала відбутися аудиєнція у гетьмана, являлося кілька козацьких старшин і гетьманська служба з кіньми, прибраними дорогоцінними сідлами, й відвозили послів до гетьманського двору. У сінях посольство стрічала генеральна старшина, полковники й гетьманські сини. Посли входили до світлиці, складали поклін святим іконам, вітали гетьмана й віддавали йому свої повновласті та листи. Гетьман сам відкривав листа і передавав його генеральному писареві до зачитання. Потім починалася церемоніальна розмова про здоров’я володаря, що прислав посольство, й про поточні справи. Посол вручав гетьманові й старшині дарунки від свого пана, — московські посли привозили звичайно дорогоцінні хутра, пишні убрання, плоди південних країн, усякі солодощі й каву. На цьому кінчалася церемонія привітання, і посли приступали до переговорів. Коли справи були меншої ваги, говорили про них при всій старшині, коли ж посол мав секретні доручення, гетьман відводив його до другої кімнати й там разом із писарем обговорював справу. По закінченні розмови гетьман просив гостей у нього «хліб їсти». Переходили до столової, де збиралася старшина й ближчі члени гетьманської родини. Гетьман при столі засідав у шапці, на знак своєї влади. В половині обіду гетьман казав налити собі вина у срібну чарку, виходив з-за столу й підносив здоров’я володаря, від котрого прийшов посол. Під час кожного тосту лунав гук гармат, що стояли на валах Чигирина. По скінченні бенкету гетьман дякував послам, що звалили у нього хліб їсти, і відпускав їх додому. Послів відводила почесна сторожа. Коли посольство вже від’їздило з Чигирина, гетьман посилав послам дарунки. Звичайно це були породисті коні, сідла, оправлені сріблом, дорогоцінні сагайдаки, часом мішочок дукатів.

Пізніше, коли Правобічна Україна прийшла в руїну, гетьманську столицю було перенесено на Лівобережжя, до Батурина. Гетьмани резидували у батуринськім замку, що був укріплений валами і фосами із зводним мостом. Гетьман Самойлович намагався завести на своїм дворі суворий церемоніал: між іншим, вимагав, щоб старшини промовляли до нього не інакше як стоячи. Коли гетьманом став Мазепа, він побудував собі кам’яні палати на Гончарівці під Батурином. Його світлиці прийняли вигляд справжньої резиденції володаря, уладженої за західними зразками. Француз Балюз, що був гостем гетьмана в 1704 р., вихвалює добірну гетьманську бібліотеку, у якій було багато латинських книжок, й особливо колекцію зброї — «це одна з найкращих, які я бачив у житті». У 1708 р. московські війська спалили і зруйнували весь Батурин і гетьманські палати. Коли невдовзі Мазепа зі шведами проходив через свою столицю, «ревно плакав» на її руїнах...

Від 1708 до 1760 р. гетьманська столиця містилася у Глухові. Тут резидували гетьмани Скоропадський, Апостол і спочатку Розумовський. Двір Апостола був уладжений доволі пишно, були на ньому двірські урядовці, як маршалок, конюший, різна служба й гайдуки. Гетьманським секретарем був француз Люкі. Гетьман поводився гордовито, й навіть старшина не вся мала доступ до «ясновельможного». На гетьманську святочну відправу допускали тільки тих, що мали листки з гетьманською печаткою. В 1748 р. гетьманський двір згорів. Гетьман Розумовський 1757 р. побудував собі нову садибу, але поскільки ця околиця була багниста й нездорова, переніс столицю знову до Батурина. Тут він побудував величаві палати й уладив їх з надзвичайною розкішшю. Останки цих палат залишилися до наших часів, реставровано їх у 1910-х роках.

Під кінець Гетьманщини уряд гетьмана стрічали з великою пошаною. Духовенство в богослужбах постійно згадувало гетьманське ім’я. За особливим церемоніалом відбувалися гетьманські похорони. На початку йшла сотня козаків із рушницями. Далі несли кілька мар, покритих чорним сукном. За марами їхав конюший у чорному одязі, за ним вели верхових коней, прибраних у чорне. Гетьманські двірські урядовці несли маршалківські палиці в жалобі і таблицю з гербом гетьмана. Далі несли шаблю, корогву, прапор з портретом гетьмана та відзнаки гетьманської влади — булаву й бунчук, складені на червоних подушках. Далі їхали вершники в чорному, за ними жалобний балдахин (караван) із домовиною, запряжений 6 кіньми в чорних покривалах, далі рідня гетьмана, духовенство, школи й військо. Тіло гетьмана хоронили звичайно в церкві, яку гетьман сам фундував. Над гробницею вивішували жалобну корогву з портретом гетьмана.


За народ і державу. Хоч козацька держава існувала недовго й посідала тільки частину української території, однак мала вирішальний вплив на розвиток національної свідомості. Тодішнє покоління зрозуміло, що основою його політики повинна бути єдність українського народу й української землі. Гетьман Петро Дорошенко писав: «Хоч Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам такий прихильний, як ми самі собі є приятелями». Ця просто й сердечно висловлена думка була провідним гаслом найвизначніших діячів тієї доби. В ті часи українські політики вперше усвідомлюють суцільність української території. Богдан Хмельницький у переяславських промовах визначив кордони своєї держави «по Львів, по Холм і Галич». Виговський у переговорах зі шведськими послами рекламував «право старої України, або Русі, аж до Вісли». Дорошенко жадав свободи для православної віри, «як далеко сягає мова українського народу».

Але тодішнє громадянство злучували не тільки мова й віра. За найціннішу прикмету козацької держави вважали те, що в ній панує свобода. Коли московський уряд зажадав від Хмельницького, щоб він видав самозванця Акундінова, що шукав захисту в Україні, гетьман відповів: «У нас воля всім. Вільно людині звідки-небудь приїхати й жити безпечно, і видати її без дозволу війська не вільно». Цією атмосферою свободи надиханий був увесь український побут. Павло Алеппський, згадуваний вже вище східний подорожник, вертаючись із Московщини через Україну, говорить такі характеристичні слова: «Від тої хвилини, коли ми лише побачили Печерську лавру, що здалека виблискувала своїми банями, та як лише до нас донеслися премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли з радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Богові. Цілих два роки печать лежала на наших серцях, а розум був стиснутий і придушений, бо в тій країні ніхто не може себе почувати хоч трохи свобідним і задоволеним... Зате козацька країна була для нас наче наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, як ми самі».

Простолюддя цінувало свою державу за те, що вона дала йому волю й землю й підняла вище його громадську гідність. Сотник Пилип Уманець 1653 р. писав до московського воєводи: «А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям, не годиться до воєвод листів писати, — то ми з ласкою Божою тепер не прості, а лицарі Запорозького Війська!.. Тепер у нас ні воєводи, ні старости, ні судді нема, — Боже дай, щоб здоров був Богдан Хмельницький, гетьман усього Війська Запорозького! У нас тепер пан полковник за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю...» Цей невизначний старшина розумів, скільки дала українському народові козацька держава.

Свіжорозбуджені національні й державницькі почуття знаходили яскравий вислів у тодішній козацькій історіографії. Сторінки літописів Граб’янки, Величка й поменших козацьких хроністів переповнені словами подиву для лицарів, що обороняли права України. «Хай говорять про вашу лицарську хоробрість поля й долини, вертепи й гори, замки й гарматні пащі, — хай сповістять, з якою хоробрістю й геройською відвагою стояли ви за свої вольності проти ворогів, як визначилися ви на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем, Зборовом, Берестечком, Білою Церквою, Львовом, Замостям, Нестерваром, Баром, Кам’янцем, Батогом, Охматовом і на багатьох інших місцях», — кличе Самійло Величко. А автор «Історії Русів», дивлячись на поневолення України, в уста Богдана Хмельницького вкладає слова: «Ми підняли зброю не для якоїсь користі або пустої слави, а тільки в обороні нашої батьківщини, нашого життя й життя наших дітей... Всі народи, що живуть у світі, завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність — навіть звірі, худоба та птиці боронять свої леговища, свої гнізда і дітей своїх до останніх сил... Як же нам, браття, бути нечулими й волочити тяжкі кайдани неволі у дрімоті й соромному невільництві, до того ще на власній своїй землі?!...»

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.