Попередня     Головна     Наступна






15. Народ і нація


Відкриття народу. Молоді ентузіасти-романтики, що з таким захопленням студіювали рідну землю, вважали за свій обов’язок пізнати також свій народ. Про це писав Яків Головацький: «Ми багато говорили, дискутували, спорили, перейшли всякі теорії й гіпотези, — накінець прийшли до переконання, що про народ ми тільки знаємо зі слуху, — що треба нам іти між народ, розсліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, що їх народ ховає у пам’яті тисячами, записувати його пословиці й поговірки, його повісті й перекази, — словом, нам, філософам, треба іти в народ і учитися в нього мудрості». І справді, під час своїх мандрівок Головацький не жалував ніяких зусиль, щоб народ пізнати якнайкраще.

«Мандрував я не гостинцями, а по сільських дорогах, де народ жиє осібняком, більше привітний і заховав свою непідроблену народність. Я старався все ночувати в селян, видавав себе за селянського сина, що вчиться на священика, і ніби задля недостачі засобів іду до своїх свояків на Покуття. Я все хрестився по-руськи і говорив молитви голосно, так що мене всюди уважали «своїм чоловіком», благословляли і бажали успіху. Народ приймав мене дуже прихильно, і мені давали все, що було найкращого дома, діставали від сусідів молока, пшона, яєць, стелили у найвигіднішому місці, на покуті, стократно перепрошували, що не можуть мені у всьому догодити. Я приймав усе, дякував за все, запевняв, що я не «панського» роду, знаю також біду і нестаток. А тим часом мені не раз не до смаку був чорний ячмінний хліб з вістяками, прикурене молоко або що-небудь в тому роді; я почував, як твердо спати непривичному на соломі, прикритій грубою веретою, маючи замість подушки в головах складений сердак; як неприємно лежати під вонючим мужицьким кожухом. Я не раз довго не міг заснути в душній хаті на твердому ложі й замість кожуха брав свою нагортку, а під голову клав чоботи і почував, що на довгих халявах м’якше спати, чим на селянській свитці. Я пізнав незавидне життя хліборобів, що дотепер уявлялося мені в рожевому світлі, безжурною ідилією. Не дивлячися на це, я користувався довгими вечорами, розправляв про народні передання, казки, виманював пісні, сам співав деякі з них і розпитував, чи вони знають цю або другу пісню. При темнім блиманні олійного каганця або при лучинах, що гасли постійно, які світив який-небудь Івась, я жадібно списував пісні, замічені у розмові пословиці, приказки або незвичайні вискази й фрази...»

У такий саме спосіб студіював народне життя й Микола Костомаров. «Почав я робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, що у ті часи були справжніми народними клубами. Я слухав оповідань і розмов, записував слова і вислови, вмішувався у бесіди, розпитував про народне життя-буття, записував звістки, яких мені доставляли, і казав співати собі пісні. На все те я не жалував грошей, і як не давав їх просто у руки, то кормив і поїв своїх розмовців». Так поволі він вивчився народної мови, що міг вже говорити й писати по-українськи і навіть почав складати вірші. «Коли я пробував читати мої твори знайомим українцям, давнім моїм товаришам, зустрів дуже неприхильне прийняття; одні висміювали моє незнання і вказували помилки, інші піднімали на сміх саму ідею писати українською мовою. Замітне, що Амвросій Метлинський, що сам пізніше писав і друкував по-українськи, був у числі противників моїх ідей про українське письменство. Я не піддавався нічому, і противно обгортав мене все більший і більший запал».

До народу наближувалися не тільки українські патріоти, але й польські пани. Українська народна культура була така багата, різнорідна й барвиста, плила такою могутньою стихією, що піддавалася їй навіть захожа аристократія, яка з Україною не мала нічого спільного. В 1830 — 1840-х роках серед молодих панків-дідичів на Поділлі, Волині й Київщині появилася мода наслідувати у всьому селянський побут. Ця панська молодь прийняла собі назву балагулів, від популярних тоді візників-фірманів. І в своїм зверхнім побуті вони брали собі на зразок народні типи. Один сучасник пише:

«У балагульських запрягах не було ані дрібки елеганції. У правдивого балагули мусила бути не інша, як проста бричка, звана перекладною, обшита лубом і вистелена у сидженні околотною соломою; чотири коні, нечувано вибігані, запряжені поруч у простих ремінних шлиях, чим поганіші й оригінальніші, тим більше пожадані. Ніякий кінь з такої чвірки не повинен був ніколи поскочити в галоп, бо нехибно його зараз вибракували б; мусили йти всі рівно, швидким, витягнутим тропом, і то не милю або дві, а кільканадцять миль без попасу, роблячи щонайменше 15 верст на годину. Повозив ними звичайно сам власник, із люлькою в зубах, на короткім деревлянім цибусі, одягнений у гуньку або свитку з грубого сукна підперезану черкеським поясом, суто набиваним сріблом, і в широкі шкіряні рейтузи. Зимою бараняча шапка, а літом шкіряний кашкет із дашком накривали голову. На інший рід елеганції дивилися криво. Служба прибрана по-козацьки, без жодних блискучок або, борони Боже, гербових ґудзиків».

Балагульський рух не мав глибоких ідейних основ. Балагули тільки те й робили, що розбивалися по ярмарках, торгували кіньми, пили, гуляли, вчиняли всякі бешкети. «Молоді ярмарковичі кричать, верещать, сіють направо й наліво огидливі вислови, говорять до себе якимсь жаргоном, зрозумілим тільки їм самим, гасають на мізерних і худих шкапах, величаються ними, немов якими арабськими бахматами». Це був відрух проти тодішнього неприродного панського життя, зворот до простоти, до селянської мови, мужицького убрання, простого побуту, — так характеризує балагульство Іван Франко. Балагули залюбки тримали в себе бандуристів і лірників, охоче співали народні пісні й навіть самі складали вірші українською мовою. Цим вони, не хотячи, причинилися до того, що верхи громадянства почали цікавитися народним життям.


Панщина. «Села нужденні, мізерні, хати курні, темні, тісні, вонючі, дрантиві й низькі, вулиці болотнисті, плоти криві, повалені, незугарні, мости діраві, худоба нікчемна, селянин нужденний, невільний, мучений палкою й нагаями, орендар заможний, ваші палати багаті і пишні, — це той патріархальний лад, про який світові співаєте...» Так в одній летючці 1848 р. невідомий автор, підписаний псевдонімом Степан Русин, критикував господарство польських панів у Галичині.

Не краще було у Придніпрянщині. В одній урядовій записці того часу читаємо: «Житло селянина ледве нагадує людське житло, часто ним користуються спільно з худобою. Ні в хатньому начинні, ані в одежі, ані в страві, ані в рільництві, ані в засобах до переїзду, ані в чому іншому не видно таких речей, які виробляють мануфактурні заклади. Нема в нашого селянина ні ліжка, ні стільця, ні ножа, ні виделки, ні скла, ні фаянсу...»

Селянство жило у великій нужді й до того ще терпіло крайні знущання з боку панів. Жахливі картини життя панщинних селян на Поділлі подає в своїх мемуарах один із польських дідичів граф Стаженський. Тамтешні пани не знали ніякого милосердя до своїх підданих. Найлегшою карою були нагаї, — один пан вичислив свому стаєнному 50 «буків» за те, що помітив дещо пороху на хребті коня, інший призначив таку саму кару за те, що мужик посмів кашлянути в його присутності. Особливо суворо карали селян за втечу; такі втікачі діставали по парусот «буків», і їх призначали до найтяжчих робіт, до того ще в кайданах. Нерідко люди вмирали під нагаями, і за це пан не мав ніякої кари. Російський уряд дивився крізь пальці на ці звірства; за убитого селянина пан платив справникові 400 рублів, за жінку — тільки 100 рублів. Стаженський оповідає про страшні знущання деяких панів. Коли раз вовк загриз барана, пан наказав пастуха разом із мертвим бараном прив’язати до дуба серед літньої спеки, і нещасну людину живцем сточили хробаки. Іншого парубка, що викрав мед із пасіки, закопали живцем у муравлинище. Сам оповідач бачив, як в одному дворі на гумні лежали селяни, зв’язані по руках і ногах, із обмазаними медом обличчями, які жерли рої мух. Дівчатам голили голови й катували їх за те, що губили білизну у воді під час прання. «Не маю серця записувати більше цих страховищ», — кінчає Стаженський.

Нічого дивного, що селянство жило у крайній ненависті до своїх гнобителів. Слабші попадали в безвихідну розпуку. В урядових актах Київщини близько 1840 р. записано, що за два роки понад 500 селян покінчило самогубством. Сотні селян утікали за кордон, на молдавську територію, хоч за втечу були суворі кари. Але найенергійніші бунтували й вели боротьбу з панами. Бували випадки, що селяни робили змови й убивали дідичів. У 1855 р., під час Кримської війни, у різних околицях селяни відмовилися працювати для панів: «Робіть що хочете, ми на панщину не підемо». Коли на села було вислано військо, селяни кидалися на солдатів, голими руками хапали за багнети, видирали їх і гнули. Селянські заворушення приборкали дуже люто.

І в Галичині було те саме. Коли селяни відважувалися боронити свої права, пан обвинувачував їх у бунті й кликав військо на підмогу. «Урядовці приїздили у супроводі роти піхоти або відділу гусарів чи драгунів. Десятками клали селян або міщан за вказівками пана, мандатора або економа. Йшла у хід палка. Били по 50, 75 і більше буків. Драгуни й гусари переїли у селі всю птицю, перерізали худобу, скормили увесь хліб, зі стогів тягнули пшеничні снопи й кидали коням. Хто після такої екзекуції не відрікся своїх прав, того заковували в кайдани й висилали до тюрми». Таке оповідає Яків Головацький.


Визволення селянства. Знесення панщини прийшло несподівано. Хоч уже від середини XVIII в. найвизначніші письменники домагалися в ім’я прав людини, щоб скасувати селянську неволю, то треба було аж австрійської революції 1848 р., щоб цей постулат було в Галичині зреалізовано. Тоді і уряд, і аристократія наввипередки проголошували народові цю важливу подію. Але під російською владою кріпацтво залишилося ще кільканадцять років, дарма що Шевченко та інші письменники своїми вогненними словами заступалися за «найменшого брата».

Селяни прийняли визволення з різними почуваннями — з радістю, з недовір’ям, з острахом. У деяких околицях почали продавати свої ґрунти за безцінь — не вірили, що воля утримається. В інших сторонах зазичувалися у своїх давніх панів і за те погоджувалися відробляти панщину: по два дні на рік від 10 ринських. У «Зорі Галицькій» читаємо: «Доходять нас вісті, що є такі люди, що освободження від панщини до злого надуживають, от, наприклад, що сидять днями цілими в корчмах і напиваються та й занедбують і марнують господарство і заробіток».

Інтелігенція старалася освідомити селян, повчала їх про нові громадянські права, про способи, як радити собі в новім становищі, де шукати підмоги, як вести господарство. В одній статті в «Зорі» подано таку картину майбутнього села: «Наші хати мають бути білі, та красні, та чисті, та просторі; одіж вигідна й показна; худобина кріпка, так до ярма, як і на м’ясо здатна; наша страва добре помащена, часто-густо печеня, ба у свято курка або гуска, при тім склянка доброго квасу, вару або пива; стодоли мають бути повні, від хліба до хліба; скриня повно наладована, а в ній грошей й одежі багато!..»

Політичне освідомлення стрічало великі перепони. У деяких околицях селяни не хотіли брати участь у виборах. Один старий селянин оповідав про це так: «Вірте чоловікові старому, що від часу, як якусь конституцію оголосили, нам, неученим, по голові ходило, як би її дур опанував. Наостаток ми вже не знали, чи є хто такий, що йому вірити б можна... А найгірше було тоді, як пленіпотентів на сейм до Відня ми мали вибирати. Ой, паноньку, то страх великий був; я сам на роботі у дворі трьох слухати мусив, а кожний що іншого говорив. Один казав: «Вибирайте, але самих хлопів, бо цісар писав до старости, що хлопів на раду потрібує». А другий: «Не вибирайте нікого, бо все брехня, що вам комісар і піп у церкві голосив, — не вибирайте, бо всіх тих, котрі б як пленіпотенти поїхати відважилися, у Відні будуть без милосердя бити, і певно назад не вернуться». А третій як говорив, то аж пропасниця мене взяла, — сказав так: «Не ідіть на вибори, люди, і другим відрадьте, бо то нічого іншого, тільки підписи на панщину збирають». Це я сам чув, а мої сусіди ще більше оповіли б. А знаєте, який тому кінець був? От такий, що громада виборів не приймилася, і не йно у нас, але й у других селах...»

Селянство майже усюди було неграмотне. Між селянами — послами 1848 р. тільки один знав письмо і своїм товаришам відчитував українські переклади протоколів із нарад сейму. І світогляд цих представників народу не був широкий. Про одного з послів, Петришина, оповідали, що коли той дістав посольські дієти, то ховався по закутинах, старанно завивав кожен банкнот у стенографічні протоколи, пакував їх у свою шкіряну торбину й зі своїм скарбом ніколи не розставався. Скупий був такий, що жив сухим хлібом, а на ніч упрошувався до інших послів. Коли раз із листа жінки дізнався, що злодії вкрали його волів, подав до сейму петицію, щоб із державних фондів повернули йому цю втрату. Прохання було відчитане на засіданні, й палата зустріла його гомеричним сміхом. Тоді Петришин заявив: «Бачу, що й тут правди нема!»

Але появлялися вже й інші типи селян — людей свідомих, із зрілим поглядом на політичні справи. У кромерзькім парламенті звернув на себе увагу посол Іван Капущак, селянин із Ляховців у Богородчанщині. Він промовляв дуже гостро проти відшкодування дідичів за панщину:

«Дідичі по закону мали право жадати від нас панщини — безперечно! Але чи досить їм було того? Коли ми замість 100 днів мусили робити 300, коли мусили робити три, чотири або й усі дні в тижні, а дідич числив нам це тільки за один день, то хто тут має платити відшкодування — хлоп чи дідич? Говорять, що дідич поводився з хлопом ласкаво. Це правда, але це була така ласка, що коли селянин напрацювався цілий тиждень, то в неділю або свято мав від пана трактамент: замикали його в кайдани, запирали в стайні, щоб на другий тиждень раніше приходив до роботи! І за це дідичі мають дістати відшкодування? Далі говорять: шляхтич людяний. І це правда, бо він змученому панщизнякові додавав охоти батогами. Коли хто жалувався, що має слабу худобу й не може приїхати, то які слова мусив чути? «Запряжи сам себе й свою жінку!» Або: «Уряднику, вигони його. Я дідич, маю гроші, я заплачу і відповім за все». І за це добре мають бути ще відшкодовані?»

Цю промову весь парламент привітав голосними оплесками; вважали її за найкращу селянську промову під час дискусій про панщину. Але ці успіхи звели Капущака з правого шляху. Взяли його між себе віденські революціонери, він скинув свій народний одяг, купив собі легіонерську уніформу і калабрійський капелюх та відстав від українських послів. Оповідали, що як вернувся з посольства додому, то казав своїй жінці щодня варити собі каву.

Другий селянин, що 1848 р. заімпонував людям «вищого класу», був Іван Залужний із Кам’янки Волоської у Равщині. На одному з засідань Руської Ради у Львові він від своєї громади заявив, що селяни надішлють Раді грошову підмогу, «бо Рада за добро цілого народу старається і цілий народ заступає». Він промовляв у шкільній справі й дораджував, щоб заснувати по селах захоронки (запаси продукції). «Все, що тільки Залужний говорив, було таке добре, таке розумне, таке на своїм місці, що всі приявні не могли надивуватися його простому розумові й бистрому розсудкові».

Народна освіта. На початку XIX в. українське шкільництво було в повному занепаді. У Наддніпрянщині майже всі школи були змосковщені, в Галичині лише десь-не-десь існували мізерні «дяківки». Не вистачало шкільних засобів, рідко де вживали букварі, дяки вчили читати з церковних книг, а учні вправлялися у письмі на звичайній дошці. Без наслідків для галичан залишилися шкільні реформи австрійського цісаря Йосифа II. Хоч по містах постали кращі «головні» й «тривіальні» школи, в них навчання велося тільки у німецькій і польській мові. Українську чи то «церковнослов’янську» мову вживали тільки у братській школі у Львові та василіянській у Дрогобичі.

Заходи, щоб обновити шкільництво в рідній мові, почав перемиський єпископ Михайло Левицький, пізніший митрополит. У 1815 р. він вислав до духовенства послання, в якому вказував, що дбати про народну освіту — це обов’язок кожного пароха, й давніше, хоч села були ще бідніші, школи бували всюди. Провід над організацією нового шкільництва мав крилошанин Іван Могильницький, що вславився як перший в Галичині дослідник української мови. Щоб підготовити учителів для парохіяльних шкіл, 1817 р. засновано у Перемишлі інститут для «дяко-учителів», немов учительську семінарію. Рівночасно в 1816 р. Левицький заснував Товариство священиків, що мало зайнятися видавництвом шкільних книжок. У короткому часі заходом товариства вийшли буквар, катехизм, шкільні правила та інші найнеобхідніші шкільні видання. Могильницький дбав дуже про те, щоб книжки були зрозумілі для народу, закинув тяжку слов’янщину й старався увести народну мову. Завдяки перемиському гурткові справу народного шкільництва зрушено з місця: в недовгому часі в Галичині було вже кількасот церковних шкіл.

Але народна освіта зустріла перешкоди з боку панів-дідичів, що в освідомленні селянства бачили небезпеку для себе. В селі Залучі у Снятинщині селяни близько 1825 р. самі побудували школу і власним коштом утримували вчителя. Але місцевим дідичам школа не була до вподоби, й усякими способами намагалися вони її знищити. Щоб позбутися вчителя, закинули йому, що «без оповіді панської вчить діти», та віддали у рекрути. На другого вчителя пан наслав двірських слуг, наказав закувати у кайдани й заарештувати. Дітей, що ходили до школи, пани теж переслідували: «Хлопців, що вміють читати, беруть до плуга і насміхаються, мовлять: «забудеш азбуку!» Селяни надіслали жалобу до намісника (декана): «Будьте ласкаві, причиніться за нами, бідними, і порятуйте, аби наша наука у школі назавше в наших дітей була. Нас, бідних простаків, ніколи не допустять, аби ми хоч тільки вміли читати, щоб Бога і царя пошанувати знали. Чуємо, що німих і глухих учать читати, а ми не глухі, не німі й самі платимо за школу. Не знаємо, що це значить, що так не люблять нашу школу; кожному, хто до цього часу навчився, допікають, а ми, бідні простаки, нікому нічого не кажемо».


Розвиток науки. Вже в попередніх століттях наука не раз уживалася як знаряддя політичної боротьби. Невідрадні відносини, в яких Україна опинилася у XIX в., примушували ще більше шукати в наукових дослідах аргументів для оборони народних прав. Це особливо видно в історіографії. Нащадки козацької старшини аж тоді зацікавилися минулим своєї країни, як Московщина почала нищити останки автономії Гетьманщини. Олександр Безбородько, Рубан, Чепа, Василь Полетика, Яків Маркович і багато їхніх сучасників збирають старі рукописи, акти та всякі історичні матеріали, щоб вияснити собі, чим жили їхні предки, чому Україна втратила волю, чому «дух геройства упав». Так само на західних землях учені духівники шукають давні документи, щоб боронити права своїх церков і монастирів, щоб мати готові докази проти закидів своїх противників. Але історичних джерел знаходили небагато. Полетика писав: «Всюди стараюся розшукувати свідоцтва, що відносяться до української історії, але мало їх знаходжу. До цього часу не маємо повної історії нашої батьківщини. Вірні й важливі сліди її погубилися завдяки спустошенню нашої країни... Дослідник цієї історії знаходить для себе перепони й кидає своє перо».

У ці часи зростають досліди місцевої історії, появляються статті й цілі праці, що вияснюють минуле міст, містечок і навіть сіл. Це було ще найлегше виконати. При цьому початкуючі автори цікавляться дуже тими пам’ятками минулого, що збереглися в цілості чи руїнах, — замками, городищами, печерами, будовами невідомого походження, незрозумілими написами. Чим більше що курйозне і чудне, тим більше розбуджує зацікавлення. З яким подивом дивилися перші галицькі дослідники на камінь в Уричі чи печери в Бубнищі, які були здогади про їхні початки... Не знаходячи вияснення в історичних хроніках, вони охоче зверталися до народних переказів і легенд і там шукали відповіді на свої питання. Так зростають досліди над народною словесністю, народжуються етнографія і мовознавство. Запалені дослідники мандрують у далекі сторони, щоб власними очима побачити останки минулого. Олекса Мартос 1811 р. шукає в Сучаві місця, де поляг Тиміш Хмельницький, а в Галаці відвідує могилу Мазепи. Костомаров описує побоєвище під Берестечком. Так само молоді галичани розглядають руїни Галича й Перемишля.

А. Шанковський оповідає у своїх споминах: «Не забуду я, як це приємно вразило мене й моїх братів, як одного часу переїздили ми через Галич, і наш батько відізвався до нас такими словами: «Бачите, діти, цю гору й розвалини на ній? Це Галич, колишній столичний город руських князів, а на цій горі стояв колись княжий замок». Ми розпитували після того, як ці князі називалися і що з ними сталося; але батько наш не був досвідченим істориком і не міг нам дати вдовольняючої відповіді. Він тільки махнув рукою і сказав, — зрозуміло, по-польськи: «Все в нас забрали — і батьківщину, і золотокований престол, і чудесну ікону св. Луки, прикрашену дорогоцінним камінням, а потім забрали й бояр наших». Це була перша лекція з руської історії, яку я почув, і над нею не раз призадумувався, коли мені притраплялося їхати знову через Галич».

Галицькі любителі рідної науки зорганізувалися на славнім «з’їзді 100 руських учених» у Львові в жовтні 1848 р. Наради відбувалися у Духовній семінарії, у залі, прибраній синьо-жовтими прапорами й національними гербами. «Лев, що спирався на скалу, означав силу, народну міць і ту певність, що, незважаючи на перешкоди, хоче осягнути свою мету. На все те звисока дивився наш шановний князь Лев, син Данила, засновник цього міста, що, здавалося, гордів за своїх дітей, що так сміливо, так завзято обставали свої права, що так діяльно бралися розвивати свою народність».


Національна свідомість. Мандрівка по краю, досліди над народом, історичні розгляди — все те підняло й скріпило національні почування, що в часи недолі приглухли й занепали. Бурхливий 1848 рік у Галичині поставив національне питання вічі-у-віч із супротивними хвилями й примусив молодих народовців словом і ділом боронити свої погляди.

Один із сучасників оповідає, в якому непевному становищі опинилися галицькі патріоти, коли вперше вирішили заснувати окрему політичну організацію — Головну Руську Раду. В останній хвилині мусили звести боротьбу з польськими націоналістами. На зібрання, яке мало відбутися в залі консисторії при церкві св. Юра, наплинула така сила польської інтелігенції, що поляки творили мало не половину зібраних. Всіма силами вони старалися переконати «русинів», що їм не треба окремої організації. «Не треба двох рад у Львові, — тут один край і один народ. Русини — це тільки частина польського народу, руська мова — це говірка польської мови!.. Польська мова вироблена, руська дуже запущена, вживають її тільки хлопи!» І не знати, як би скінчилися наради, коли б не молодий богослов Олексій Заклинський, що палкою промовою відбив аргументи противників, і Руська Рада пішла своїм, окремим шляхом.

Цей перший виступ національного проводу та його маніфест до народу зробили незвичайне враження в Галичині. Ті, що вагалися й шукали дороги, знайшли свою мету. Один із сучасників, Шанковський, описує, як привітали заклик Руської Ради у Станиславові. У місті з нагоди похоронів було велике число священиків. «Мій батько дістав того самого дня об’ємистий пакет із консисторії і запросив деяких із них по похоронах до себе на чай. Не забуду ніколи того вечора. З поважним поглядом витягнув батько цей пакет, вийняв з нього відозву Руської Ради й пороздавав її між гостей. Вони не могли заховати своєї радості, що Русь раз-таки заговорила». Зараз почали нараду, вибрали з-поміж себе комісію й поробили заходи, щоб заснувати у себе філію Ради.

Особливе враження ці події зробили на молодь. Богдан Дідицький, пізніший письменник-русофіл, признається, що «русином» почувався аж тоді, як побачив відкриття Руської Ради на Святоюрській горі. Хоч мав уже 22 роки й був поповичем із роду, він не вмів зовсім читати слов’янське письмо, бо ніколи не вчився азбуки. Аж під враженням патріотичних промов купив собі буквар, виїхав до батька і там від початку почав виучувати таємниці «руського» письма... Те саме оповідає й Шанковський, — він також починав учитися азбуки на маніфесті Руської Ради.

Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов’язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували по-польськи. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на зібрану інтелігенцію, не стало йому відваги, й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!

Перший наш часопис — «Зоря Галицька» — безнастанно нагадував інтелігенції, що всюди треба уживати рідну мову, що ця мова нічим не гірша від інших слов’янських. З притиском зазначали, що навіть на бенкеті, що відбувся в митрополита, «статечніші особи розмовляли, зрозуміло, по-руськи». Навіть сам губернатор до гостей промовляв по-руськи і примусив червоніти з сорому тих, що до нього відзивалися по-польськи. «Зоря» особливо закликала жіноцтво, щоб шанувало рідну мову, а панянкам радила вивчитися такого віршика:


Руська мова красна, мила,

Абись нею говорила,

Кто бо ся свого язика встидає,

Благословенства від Бога не має.


Багато праці коштувало те, щоб витворити літературну мову. Не було ніяких словників, і кожний письменник сам собі творив мову, шукаючи потрібних висловів в устах народу або виковуючи нові, штучні фрази. Тому деякі діячі, знеохочені мовними труднощами, почали наломлювати мову до «старорущини» і з російської мови брати готові терміни. Богдан Дідицький, сам прихильник московщини, оповідає, що в 1850-х роках вже всі письменники прихилялися до «старорущини». Не уступав з народної основи один тільки Михайло Коссак. Він видумував усякі новотвори, викованки і замінки, як їх сам звав, — старався поширити нові слова, такі як «зносини», «услівки», «обставки», «думка», «зріщене». Але всі сучасники ставилися до цього з насміхами.

Та незважаючи на всі сумніви проводирів, народна струя не меншала, а все підіймалася. Чимраз тісніші були зв’язки з Придніпрянщиною. У переписці з «українцями» галицькі діячі хвалилися своїми успіхами, жалувалися на невдачі, прохали поради й допомоги. Хоч яке невелике й убоге було письменство Наддніпрянщини, та воно служило Галичині своїми зразками. В 1848 р. галицькі аматорські гуртки відігравали вже твори Котляревського, хоч під зміненими назвами: «На милування нема силування» й «Жовнір-чарівник». Дуже популярні стали українські пісні. Молодий студент Білоус під час своєї мандрівки в гори 1851 р. виспівує «на ціле горло» свої улюблені пісні: «На долині при Чигрині», «Слава наша козацькая», «Гей, я козак з України». І сам не інакше себе називає, як тільки козаком, і в горах привиджуються йому запорозькі полки.


Національні маніфестації. Свіжорозбуджені національні почування домагалися виявів назверх. А що тодішнє громадянство кохалося в усяких голосних виступах і демонстраціях, то й національні маніфестації були яскраві й барвисті.

Від перших днів революції 1848 р. галицька молодь почала вживати народний одяг. Кожен одягався у такий спосіб, який йому видавався найкращим і найвідповіднішим. Молодий богослов Олексій Заклинський, вибираючись на слов’янський з’їзд у Празі, купив собі «руський одяг, а саме: верхнє вишиване убрання на подобу сіряка, сиву баранкову шапку й гуцульський вигузований топірець». У Станиславові на відкриття відділу Руської Ради студенти «прибралися в жовто-сині кокарди та поприпинали собі то на шапках, то на жупанах золочених левів на голубих стяжечках». На одному засіданні Ради у Львові декламував патріотичні вірші хлопчик у народному вбранні: він мав «синій жупаник руського крою, красно по-народному вишиваний, жовтим поясом підперезаний, з руською шапочкою в руці». Але народний одяг найбільше поширився серед жіноцтва. На «вечірній забаві» у митрополичій палаті у Львові 1849 р. були «всі невісти і діви в одежах русько-народних».

Національні відзнаки прийнялися від перших днів революції. За герб служив старий галицький лев у короні, що спирався на скелю. Вище вже згадано, що вважали його за символ народної сили. «Галицька Зоря» подала зразок, як цей герб має виглядати. Національний прапор мав кольори жовтий і синій. Народним гімном уважали пісню «Мир вам, браття, всім приносим».

На всяких забавах танцювали народні танки. Ось опис весілля на Покутті 1851 р.: «Цілий день і до пізньої ночі гуділа весела музика, виграваючи коломийки, а жвава молодь то витинала гопаки, то пускалася в присяди, приспівуючи гарні співанки, що випливають з серця нашого співучого народу». Так само на згаданій забаві у митрополита молодь танцювала коломийку й козачка.

З великим успіхом проходили вистави з національним змістом. У Духовній семінарії у Львові у лютому 1849 р. вихованці дали «Наталку Полтавку» і при тім «живобраз», або «фабліо», що зображувало визволення Русі: «Невіста сидить у глибокій задумі, по одному боці її — верховинець, по другій — подолянин, обидва в оковах, в жалю і розпуці, — це Русь поневолена. Ангел-хоронитель зближається зі святочним ходом і задивляється з сердечним жалем над руською недолею, — підносить руки до неба й просить спасіння для Русі. Небокрай, чорною пітьмою вкритий, роз’яснюється, окови спадають з нещасних руських дітей, а ті, що досі якби в просонні були, встають і, зачудовані, розглядаються довкола. Ангел-хоронитель кликає, щоб Вишньому подякувати за свободу, зіслану для руських дітей. Нараз виходять інші слов’яни: хорват, сербин, чех і чорногорець, і подають вільним русинам руки і роблять так між собою союз. Глибоке спочування русинів для всіх братів-слов’ян відізвалося потім у нашій народній пісні «Мир, слов’яни, вам приносим», яку хор за кулісами заспівав»... Вистава так подобалася, що треба було її на другий день повторити.

Пізніше маніфестації перейшли й на вулиці міст. Цікавий був перший обхід «свята свободи» у Львові 15 травня 1849 р. Богослуження відбулося у кафедральній церкві св. Юра. Військо, уставлене на площі, віддало почесні салюти, потім святочний похід рушив до міста, щоб віддати чолобиття губернаторові. На чолі походу їхав великий віз, запряжений у шість пар волів з позолоченими рогами у жовто-синіх ярмах; на возі серед національних прапорів і квіток стояли величезний коровай і мед як дарунок вірного народу для цісаря...

В 1848 — 1849 рр. почали творитися також перші військові організації в Галичині — національні гвардії, полк стрільців, народне ополчення на Підкарпатті. Один сучасник описує перегляд цього народного ополчення на толоці під Богородчанами. «На правому крилі уставлено поверх 300 гуцулів з рушницями через плечі на маленьких гірських кониках; проводили ними уніформовані гайдуки. Коло них стояли 600 піших гуцулів і підгірян, що були зоружені своїми власними гвинтівками, старими військовими карабінами з кременем та стрільбами, відібраними у польської гвардії. Вони були поділені на 6 сотень, якими проводили камеральні лісничі. Далі уставилося у трьох рядах 8000 селян, поділених не на сотні, а на громади, і кожним таким відділом проводив селянин, вислужений жовнір, якому перевішено через плечі старий капральський тісак з арсеналу у Львові. Дивно-чудно виглядали ці ополченці у різнобарвних сіряках — то з косою, застромленою нашторц, то зі списом, який виковав сільський коваль, то з сокирою в руках».

По перегляді розпочався парад. «Велику несподіванку усім зробив панотець зі Старих Богородчан. Сивенький, як голуб, повний собою і високого зросту, сів, убраний у фелон, на білого коня і з величезним хрестом у руках став перед народом, уставленим до походу. На команду «руш» затягнув він сильним голосом церковну пісню «Пречиста Діво Мати», а ополченці, священики і народ почали і собі співати. Так розпочалася дефіляда, а пісня заступила місце барабанів і військової музики. Потім співали ще «Мир вам, браття», а вкінці на загальну радість загудів останній відділ кінних селян: «Марширують шваліжери, щаслива їм дорога»...

Щоб народне військо мало також свою артилерію, місцеві патріоти відшукали у Станиславові стару гармату, дали її відчистити і помалювати, і знову відбулося врочисте посвячення. «Це був день цілого міста Станиславова дуже святочний... Учнів звільнили від шкільної науки, урядовців від урядування, — всі зібралися у повній параді перед церквою. Гарно вичищена гармата з жовто-синьою лафетою стояла перед дверима храму, звернена мовби навмисне на давню біло-червону стражницю польської народової гвардії. Каноніри були повбирані у мундири блакитного кольору з жовтими вилогами і в сірі шаровари, їхній старший мав при боці довгу драгунську шаблю, а прислузі дали т. зв. поліцейські копистки. На голову позатягали наші каноніри чорні баранкові шапки з жовтими суконними верхами. Місцевий декан у товаристві кільканадцятьох священиків посвятив гармату, відспівав молебень і відслужив чин «на брань ідущим», і «гарматура», як її прозвав народ, рушила в дорогу...»

Придніпрянщина не брала участі у цих наївно-романтичних виявах національного життя. Тут запальна молодь ходила «в народ», досліджувала минуле України, мріяла про те, щоб визволити рідний край, у тайних гуртках готувалася до політичних акцій. Але суворий режим царату не дав розвинутися тим починам, — кирило-мефодіївські братчики на далекому засланні спокутовували свої сміливі задуми...


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.