Попередня     Головна     Наступна





Володимир РАДЗИКЕВИЧ

ПИСЬМЕНСТВО




ДАВНЯ ДОБА



1. Дорогою століть


Література як міра культури народу. Мірою того, як високо піднявся народ у своєму культурному розвитку, які добув собі права до повного самостійного національного життя та творчої співпраці в гурті культурних народів світу, є його література. Коли вживаємо слово «література», то розуміємо під ним не тільки збір усіх писемних пам’яток народу, в яких він виявив свої духовні змагання, пориви до висот, свої радощі, смутки, терпіння, надії, почування, свій гін до краси, але також усі неписані вислови його уяви, почування й думки, що їх розсипав у казках, переказах, піснях, приповідках, пословицях, зберіг у пам’яті та передав живим словом із покоління в покоління. Отже, література нації складається із двох окремих галузей творчості: письменства й усної народної творчості. Обидві вони розвиваються поруч себе рівнобіжно. Стежки їхнього розвитку часом наближаються, часом сходяться, сплітаються, то знову розходяться — в міру того як сходяться чи розбігаються життєві змагання верхів громадянства та його найширших кіл.

Для історика, що стежить за розвитком культури нації впродовж її історичного життя, обидві вони мають велике значення. Різно бачать люди завдання, що в житті народу має сповнити література, різні ставлять до неї домагання. В давніших часах усі писані пам’ятки якогось народу, без уваги на свій зміст, підпадали під поняття літератури. Сьогодні це поняття звужене. Обмежене воно тільки такими писаннями, що ворушать почування читача, хвилюють його уяву, іншими словами, творами, що своїм завданням мають у першу чергу служити красі й розбуджувати естетичні враження. Очевидно ця краса може проявлятися, й її можна знайти в різних видах і різних відмінах: може вона міститися в гарних сміливих поривах, у високих ідеях, у глибоких почуваннях, у незвичайних образах. Може вона проявлятися не тільки в самому змісті твору, але й у його формі: у красі мови, музиці слова, образності вислову. Все це надає якомусь творові прикмет гарного твору, все це є також мірою духовної культури поодиноких письменників та цілої нації, до якої вони належать.

На розвиток письменства кожного народу, як і на інші ділянки його духовного життя, великий вплив мають і географічне положення його країни, й історичні події, які довелося йому переживати впродовж століть. Географічне положення України на межі двох окремих світів — Заходу і Сходу — не тільки з давніх-давен виставляло її на тяжкі історичні переживання й трагічні потрясіння, даючи поетові нагоду порівняти її долю з долею тієї чайки, що «вивела діток при битій дорозі», але й відбилося тривким слідом у розвитку української усної й писемної творчості. На цьому «битому шляху» стрічалися різні культурні впливи, перехрещувалися, спліталися й перемішувалися, так що в усних і писемних пам’ятках українського народу, що сягають найдавніших часів, можна простежити впливи Сходу й Заходу, Півночі й Полудня, поруч східних і візантійських також західноєвропейські та скандинавські. Все це український народ перетопив у вогні свого почування, вирізьбив силою уяви, витворюючи окремі дорогоцінні клейноди. Також історичні події, що їх довелося українському народові переживати від часів перед уведенням християнської віри, впродовж світлих часів Першої Держави, впродовж татарського лихоліття, козацьких зривів, Гетьманщини, впродовж великої Руїни аж до визвольної війни, пожарів революції й кривавого танця Сходу, знайшли вираз в усній і писемній українській творчості. Високий ступінь розвитку української усної словесності визнають чужі дослідники; високий рівень письменської творчості засвідчує в давніх часах «Слово о полку», в новіших — у першу чергу творчість Шевченка, Франка, Лесі Українки.

Усна народна творчість. Усна народна творчість, або так звана усна словесність, у всіх народів скорше стала розвиватися, ніж письменство. Твори усної творчості постають тоді, коли якась талановита одиниця з-посеред широкого гурту дає у пісні вислів тим думкам та настроям, які хвилюють загал. Загал підхоплює пісню, й вона стає народним добром. Про автора забувають, його пізніше ніхто не знає, тільки його пісня переходить із вуст до вуст, з роду в рід. Так здебільшого постають усі твори усної словесності. Первісний їх, початковий вигляд із часом змінюється, очевидно, менше у віршових творах, закріплених метричною й ритмічною будовою («з пісні слова не викинеш»), більше — у прозових творах (казках, переказах). Бувають також хвилини переживань у житті народу, які так потрясають народною уявою, що вона всеціло звертається до нових подій. Тоді призабуваються і втрачаються не раз пісні чи інші народні твори, що досі були улюбленим добром народу, й уступають місце новим творам народного таланту й народного руху, що їх викликали нові історичні події. Приклад цього дають нам у житті українського народу т. зв. билини — історичні пісні з княжої доби, які своїм змістом відносяться головно до боротьби давніх українців із навалою степових кочовиків — печенігів, торків, половців. У хвилині, коли почалися в народі важливі переживання, пов’язані з татарським лихоліттям, з постанням та боротьбою козацтва, билини в Україні призабулися, а на їхнє місце постали нові пісні, відомі під назвою дум. Подібно перетворювалися, змінювалися, доповнювалися інші роди народної творчості — від обрядових пісень починаючи і казками й приповідками кінчаючи.

Українська усна народна творчість є дуже давня, дуже багата й тому має першорядне значення для історика культури. Давнину українських народних пісень засвідчують, із одного боку, живі досьогодні пісні, в яких збереглися подробиці дуже давнього побуту; з другого боку, маємо про них згадки в давніх писаних творах тих християнських духівників, що виступали проти давнього поганства, убачаючи його сліди й відгомони в народних піснях. Для історика народної культури, що хоче збагнути народне життя в усій його глибині й у різнорідних проявах, усна творчість має велике значення. Вистачить кількох прикладів. Коли історик української культури затримається при обрядових піснях: колядках, щедрівках, веснянках, русальних, купальних, — знайде у них багато цінного матеріалу для пізнання народного світогляду з тих часів, коли світло християнської віри не дійшло ще до нашої землі, коли український народ віддавав честь силам природи й ці сили уособлював у постатях Дажбога, Перуна, Лади та співав пісні в честь сонця, весни, води, русалок. Коли знову історик культури ввійде в коло українських народних пісень родинного характеру (приколискових, весільних, похоронних), то не тяжко йому збагнути, яке місце в житті народу займала родина та яка глибина різних родинних почувань крилася в його душі впродовж усього його історичного життя. З історичних пісень дізнається історик культури, як відчував народ важливі історичні події; з приповідок простежить, яку народ добув силу життєвого досвіду; з казок — як дивився на добро й зло, на правду й кривду; а з усіх творів — як глибоко розумів і як повно відчував красу світу та красу життя. Крім того, твори української усної словесності криють у собі таку силу уяви невідомих творців, таке багатство їхніх гарячих почувань, що стали джерелом поетичного натхнення поетів-митців. Українська усна словесність давала й дає письменникам-митцям теми й поетичний матеріал для їхніх літературних писань. Це й є причина, що й у нашому розгляді твори усної словесності знайдуть своє місце.


Обрядові пісні. До передхристиянських часів, тобто часів, коли український народ ще не прийняв християнську віру та не розпочав свою письменську творчість, сягають своїм постанням деякі з-поміж т. зв. обрядових пісень. Названо їх так тому, що постання їх стояло і стоїть у зв’язку із святами й обрядами. Колись в’язалися ці пісні із святами в честь сонця, весни, нового року та обрядами подружжя й весілля. Частина багатого кола цих пісень в’яжеться тісно з порами року. До обрядових пісень, що зв’язані з порами року, точніше з переміною зими й літа чи то боротьбою темних і ясних сил, належать колядки, щедрівки, веснянки (гаївки, або гагілки), купальні й русальні. До обрядових пісень, що не стоять у зв’язку з порами року, слід причислити весільні й похоронні. У деяких обрядових піснях, зокрема в колядках, добачають дослідники звеличення давніх богів та поклін силам природи. Це пісні з міфічною основою. В інших обрядових піснях бачимо звеличення господаря та його рідні в повній вірі, що таке звеличення має силу приворожити щастя й багатство. Тому-то в колядках і щедрівках господар — гарний, пишний та багатий. Він живе у великому дворі. На його дворі калинові й золоті мости. В його хаті застелені столи. На столах солодкі меди, зелені вина в золотих чарках, колачі з ярої пшениці. На ньому сорочка, як біль, біленька, як лист, тоненька, випрана в Дунаї, висушена на туровому розі. По його світлиці ходить господиня, пишная пані. На її ногах скриплять жовті чобітки. При поясі в неї подзвонюють срібні ключі. «По двору ходить, як місяць сходить», як засміється — «сад-виноград в’ється». Подібними словами славлять колядки рідню та челядь господаря.

Наскільки величальні колядки й щедрівки мали на меті накликати щастя на двір господаря, настільки пісні й ігри, що в’яжуться з весною (гаївки, веснянки), мали колись на меті приворожити весну, тепло, врожай. Своєрідними поетичними чарами визначаються обряди й пісні русальні та купальні. Була віра, що в русальну неділю (сьогодні — неділя Зелених свят) русалки виходять із річок з розпущеним волоссям, плавають по поверхні води, бігають по полях, гойдаються на вітях дерев, принаджують прохожих та їх залоскочують. На їхню честь співали колись пісні, як-от:


Сиділа русалочка на білій березі,

Просила русалка в дівочок сорочки:

«Дівочки, сестрички,

Дайте мені сорочки,

Хоч не біленької,

Аби тоненької».


Купальні обряди відбувалися в свято Купала, коли літнє сонце слало найсильніше проміння, з 23 на 24 червня. Уночі розкладали хлопці над річкою вогонь і скакали через нього. Дівчата заводили танки, пускали вінки на воду, ворожили про долю й співали пісні.

З приходом християнства в Україну багато з усіх тих пісень пов’язано з християнськими святами. Так, пісні, що в них славлено різдво сонця, початок нового року, перенеслися на Різдво Христове, Йордан; пісні на честь весни, пробудження весняної природи — на Христове Воскресіння, купальні — на свято Іоана Хрестителя. Багато слідів давнини зберегли також ті обрядові пісні, що не були зв’язані з порами року: весільні й похоронні. Серед весільних пісень та обрядів багато є таких, що нагадують часи, коли суджену умикав жених силою або купував. Сьогодні це тільки поетичний обряд, колись таке бувало насправді.


Билини. Поруч з обрядовими піснями існували в Україні у давнину також пісні лицарського, героїчного характеру, що їх названо билинами. В Україні вони не збереглися, а збереглися далеко на півночі, в Олонецькій та Архангельській губерніях. Співають їх російські рибалки при плетенні сітей. Але хоч в Україні їх нема творцем їх був український народ. На їхнє південне, українське походження вказують образи українських краєвидів, назви міст: Києва й Чернігова, часті згадки про ріку Дніпро та величну постать князя Володимира Великого, якого билини звуть «Красним Сонечком». У постатях поодиноких багатирів: Вольги Святославича, Святогора, Добрині, Іллі Муромця, Дюка Степановича, що борикаються з різними страховищами і звершують предивні діла, звеличали творці билин криваві змагання українського народу з дикими степовиками. Коли вродився Вольга, оповідають билини, задрижала земля, риби пішли в морську глибінь, птиці злетіли високо під небо, тури за гори пішли. Цей образ сили Вольги — це образ тієї живучої життєздатності, що дозволила українцям цілі століття відпирати вперту навалу степових орд. Близький до билин своїм характером переказ, що зберігся в Україні, про Михайлика й Золоті Ворота. Подаємо його так, як він затримався в устах народу.


«Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, татарин, і ото вже на Вишгород б’є, а далі вже й під Київ підступає. А тут Михайлик лицар був, та як зійшов на башту та пустив із лука стрілу, то стріла і впала у миску тому татаринові. Той скоро сів коло скам’ї обідати, тільки що поблагословився обід їсти, аж та стріла так і встромилась у печеню. «Е! — каже, — це ж тут є сильний лицар! Подайте, — каже, — того Михайлика, то я одступлю». От кияни — шушу-шушу, і радяться: «А що ж — оддамо!» А Михайлик каже: «Як оддаєте ви мене, то в останній раз будете бачити Золотії Ворота!» Та сівши на коня, обернувся до їх та й промовив:


«Ой кияни, кияни, панове громада,

Погана ваша рада:

Якби ви Михайлика не оддавали,

Поки світ сонця, вороги б Києва не достали!»


Та взяв на ратище ворота, так як от сніп святого жита візьмеш, та й поїхав у Царгород через татарське військо. От як одкрив ворота, то чужоземці ввалились у Київ та й пішли потоптом. А лицар Михайлик і досі живе у Царгороді, перед ним стоїть стаканчик води і проскурка лежить, більш нічого не їсть. І Золотії Ворота стоять у Царграді. І буде, кажуть, колись таке, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місце. І як, ідучи хто мимо, скаже: «О Золоті Ворота! Стоять вам ізнов там, де стояли», то золото так і засяє. А як же не скаже або подумає: «Ні, вже не буть вам у Києві!» — то золото так померкне».


Казки. Крім пісень обрядового й пісень героїчного характеру, сліди давньої давнини мають також інші твори усної словесності, що не відрізняються строгою пісенною формою, зокрема казки, приповідки, загадки. В першу чергу казка — це уламок дуже давньої старовини. Без сумніву, є казки пізнішого, навіть книжного походження. Одначе є також казки з міфічною основою, в яких відбився слід дуже давнього побуту й де полишилися останки давніх вірувань. Коли в різних казках ми стрічаємося з вірою в чарівну силу води, з вірою в силу заклять, у магічну міць слова, у пророче його значення, коли поодиноким предметам у казках приписуються чародійні таємниці, то все це є відгомін колишньої віри в дійсну можливість усіх таких явищ. Безсумнівні сліди давнини мають ті казки, в яких сили природи, як Вихор, Мороз, уособлені в окремих постатях. Є думка, що також такі казкові мотиви, як звільнення дівчини-красуні з-під влади Змія, є образами увільнення ясних, світлих весняних сил з-під володіння темних сил. Із часів, коли людина стояла дуже близько до природи, походять казки із звіриними темами, їхніх джерел треба шукати далеко на Сході, в індійських та єгипетських казках. Узагалі можна простежити, що казки різних народів, не раз дуже далеко віддалених, змістом дуже подібні. З того висновок, що не раз поставали вони подібним способом, як вислів подібних поглядів, зацікавлень та переживань народів, що стояли менш-більш на такому самому ступені духовного розвитку. Коли у світі стали ширитися апокрифічні перекази, багато народних казок прийняли від них свою основу чи подробиці та налети. Окремий відділ народних казок творять казки, в яких народ виявив свої погляди на добро й зло, правду й неправду. Це казки з етично-моральною основою. Нев’язана, вільна мова казок дозволяла різні в них зміни, вплетення нових мотивів, нових образів, нових видумок, наслідком чого теперішній їхній вигляд відбіг далеко від колишнього, первісного. Сила віри українського народу в кінцеву перемогу правди найшла гарний вислів у казці про правду й неправду.


Зміст казки. Зустрілися раз Правда з Неправдою й рішили йти одною дорогою. В дорозі Неправда весь час живилася тим, що мала з собою Правда. Коли в Правди не стало вже харчів, просила вона в Неправди, щоб та дала їй що-небудь з’їсти. «Е, ні, — сказала Неправда, — цього не буде; я не люблю по правді робить, і ти дурна, що по правді робиш». Гірко Правді стало. Терпіла, доки сил було, а потім знову попросила Неправду, щоби дала їй шматок хліба. Неправда лише тоді згодилася, коли Правда дозволила їй за шматок хліба виколоти око: спершу одне, потім друге. Тоді Неправда покинула Правду. Надійшла ніч. Правда зайшла в ліс і мусила ночувати на дереві. Під дерево зійшлися парубки й дівчата та стали розмовляти. З їхньої розмови дізналася Правда, що на дереві є цілюща роса. Коли нею протерти сліпому очі, почне бачити. Ранком Правда протерла росою очі й відзискала зір. Подякувала Богові й пішла в дорогу. Другої ночі довелося їй знову ночувати на дереві. Знову дізналася вона з розмови хлопців і дівчат, які прийшли під дерево, що на дереві є цілюща роса та що коли б тою росою вмити очі сліпій царівні в далекому царстві, царівна побачила б світ. Пішла Правда з цілющою росою в далеке царство й вилікувала царівну. На царському дворі зустріла Неправду. Цар дізнався, що Неправда заподіяла Правді, звелів Неправду схопити, прив’язати коневі до хвоста й пустити, щоб розніс її. От так пройшла Неправда світ, назад не вернулася.


Казка про Кожум’яку. В устах українського народу багато є казок, і зміст їх різнорідний. Найчастіше подивуються казки про сонце, місяць, мороз, град, про лісовика Оха, водяного діда, про недолю, злидні, про героїв, наділених надзвичайною силою (Покотигорошок, Вернигора, Вирвидуб), про героїчного коня, чудодійну дудку. Зокрема багато є казок, у яких виступає змій у різних ролях. Ось одна.

Колись був у Києві якийсь князь, і був коло Києва змій, і кожного року посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й дочки самого князя. Нічого робить! Коли давали городяни, то треба і йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка та була така хороша, що й сказати не можна, — то змій її й полюбив. От вона до його прилестилась та раз і питається: «Чи є, — каже, — такий на світі чоловік, щоб тебе подужав?» — «Є, — каже, — такий у Києві, живе над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небеса стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі — бо він кожум’яка, — то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи то він витягне їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того тільки мені й страшно!»

Княжна взяла собі теє на думку й міркує: як би їй вісточку додому подати і на волю до отця дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до панотця: «От так і так, — каже, — у вас, панотче, єсть у Києві чоловік на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через’ старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі? Благайте його, панотченьку, і словами, і подарунками, щоб не обидивсь він за незвичайне якесь слово. Я за його і за вас буду до віку Богу молитися». Написала так, прив’язала під крильцем голубові та й випустила його в вікно. Голубок звився під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка: «Татусю, татусю, — кажуть, — чи бач — голубок від сестриці прилетів!»

Князь спершу зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: «Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!» А далі приманив до себе голубка, глядить — аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише — так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину: «Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?» — «Є, князю; живе над Дніпром». — «Як же б до його приступити, щоб не обидився та послухав?»

Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері з острахом та й злякались: дивляться, аж сидить Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою. От один з тих посланців: «кахи!» Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь!

Обернувся до них, а вони йому в пояс: «От так і так, прислав до тебе князь із просьбою». А він і не дивиться і не слухає: розсердився, що через них дванадцяти кож порвав!..

Коли нарешті його ублагали, обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, й пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже: «А що, Кирило? Прийшов биться чи мириться?» — «Де вже мириться? Биться з тобою, з іродом проклятим!»

От і почали вони битися. Аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве. Що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве! А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю! А змій, як вогонь, горить, так йому жарка і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями й смолою обсмолився. От-от вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою — тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою — тільки луп та луп, аж луна йде!.. А тут дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде!..

Коли ж зміюка: бу-бух, аж земля затрусилась! Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: слава тобі, Господи! Ото Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князю. Князь уже не знав, чим його і дякувати, чим його і награждать. Та вже з того часу й почало зватися те урочище, де він жив, Кожум’яками.



Значення усної словесності. Пісні обрядового й історичного характеру та народні казки найбільше з-поміж усіх творів української усної словесності зберегли останки давнини. З інших творів у глибоку старовину сягають своїм корінням та своїм характером деякі замовляння й деякі народні приповідки («Не все це русалка, що в воду поринає») та загадки. У замовляннях криються сліди давньої віри людей в магічну силу слова та в таку ж силу руху. Вірили, що коли виконувати відповідні рухи, коли наслідувати поодинокі явища, коли знайти потрібні слова, можна «накликати», тобто приворожи-

ти те, чого бажаєш. У приповідках замкнув народ довголітній досвід і свою життєву мудрість. Поставали вони двояким способом. Деякі з них подають у замкненій, збитій формі думку якогось оповідання, цілої не раз казки, приміром: «Правдою весь світ перейдеш і назад вернешся». В інших узагальнюється якесь відокремлене явище й надається йому глибшого, алегоричного значення: «І на жалку кропиву мороз буває». Є приповідки, які утворив сам народ, є інші, які перейняв в інших народів або запозичив із книжок.

Цінність усіх цих творів усної народної словесності в тому, що, з одного боку, вони засвідчують ступінь духовного розвитку народу, є виразом творчої сили його уяви та глибоко вкоріненої туги за красою, з другого, що вони були тією скарбницею, в якій збереглися скарби народної мови, тим джерелом, з якого українські письменники в різних часах черпали теми, образи, помисли до своїх творів. До яких прецікавих висновків доходять дослідники, розглядаючи пам’ятки української усної словесності, доказом може служити перший том «Історії української літератури» Михайла Грушевського, в якому цей учений пише: «Коли у фрагментах старої обрядової пісні ми й тепер ще стрічаємо живу пам’ять про Дунай як ріку рік, котрої ім’я — це ріка, вода взагалі; про море, кораблі й бурі; про чорноморські степові краєвиди, з де-не-де розкиненими деревами, зі степовими стогами, завершеними соколом, що «далеко видить», чисте поле і синєє море, розкішне квітучі виногради, де родиться зелене вино, — все це дає нам погляд про той барвистий, яскравий круг вражень і споминів, що був принесений з полудня». Яким знову сильним впливом відбилася усна народна творчість у писаннях письменників, прикладом може бути творчість Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Олекси Стороженка, Івана Франка та багатьох інших.

Без сумніву, коли вилучити пісні обрядового характеру з виразними слідами та останками давньої давнини та епічні пісні лицарсько-героїчного характеру, про які була мова, або ті, що ввійшли до складу староукраїнських літописів, годі сьогодні встановити, котрі саме пісні походять із давніх, передхристиянських часів. Одне є певне: до того як український народ розпочав розвивати своє письменство, мав він уже багату скарбницю пісень, казок, переказів, приповідок, замовлянь, загадок, з яких деякі пройшли довгу дорогу століть і ще сьогодні причаровують блиском дорогих самоцвітів.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.