Попередня     Головна     Наступна






5. Лицарський побут у письменстві


Літописи як літературні пам’ятки. На перший погляд, і паломник ігумена Данила, що подає відомості з обсягу географії, і «Руську Правду», що є збіркою звичаєвого права в давній Україні, і староукраїнські літописи, що подають історичні факти, можна вважати науковими творами, які виходять поза межі літератури у вузькому розумінні слова. Але і паломник ігумена Данила, і староукраїнські літописи, крім своєї наукової вартості, мають ще й літературну. Паломник Данила — завдяки вплетеним апокрифічним оповіданням і легендам, староукраїнські літописи — завдяки своєму поетичному забарвленню та останкам народних пісень і народним переказам, які ввійшли до їхнього складу.

Постання староукраїнських літописів — це дуже складне питання. Хоч над його виясненням довгі літа працювали визначні дослідники, висліди їхньої праці не скрізь однозгідні. На основі різних літописних заміток, записок, літописних оповідань поставали найперше літописні зводи. Кілька зводів, що їх сполучено разом в одну цілість, творять літописний збірник. Одним із найдавніших літописних зводів є так званий Несторовий літопис.

Найдавнішими збірниками, в яких зберігся Несторовий літопис, є Лаврентіївський та Іпатський. Лаврентіївський постав у 1377 р. на півночі. Зладив його монах Лаврентій. Пізніший є волинський Іпатський збірник, що постав в Іпатськім монастирі в Костромі з початком XV ст. В Іпатському збірнику першу складову частину виповнює «Повість врем’яних літ», у якій історичні події доведеш до 1110 р. Неначе продовженням «Повісті» є Київський літопис, що доводить історичні події до 1201 р. і виповнює другу частину Іпатського збірника. Третю частину збірника становить Галицько-Волинський літопис, у якому опис історичних подій кінчається 1292 роком.

В основу Несторового літопису були покладені давніші літописні зводи: Феопемпта з 1039 р., Никона Великого з рр. 1069 — 1073 і Початковий звод з 1112 р. Спираючись на них, Нестор дав новий літописний звод, якого наголовок такий: «Се повести времянных лет, откуду есть пошла руская земля, кто в Киеве нача первое княжити и откуду руская земля стала есть». В Несторовім літописі оповідання починається від історії Ноєвих синів і розселення народів після збурення Вавилонської вежі. Йде коротка історія ассирійців, вавилонян і греків. Потім автор дає опис звичаїв слов’янських племен. Від 862 р. разом із оповіданням про покликання варязьких князів зачинається історія Київської держави. Найважливішою частиною літопису є хрещення України за Володимира Великого.

Питання авторства «Повісті» — спірне. Одні вчені приписували її Несторові, інші — Сильвестрові, ігуменові Видубицького монастиря. За авторство Нестора промовляє дуже виразне свідоцтво автора Печерського Патерика монаха Полікарпа, який у життєписі Микити Затворника між монахами, що молитвами проганяли бісів, згадує Нестора, «що написав літопис». Учені, що заступали противний погляд та відкидали авторство Нестора, спиралися на противенства, які дійсно існують між творами, що їх певно написав Нестор (життям Бориса й Гліба, життям Феодосія) і відповідними оповіданнями в літописі. Сьогодні приймаємо, що Нестор був автором одного з літописних зводів, а саме «Повісті врем’яних літ». Сильвестр був тільки пізнішим її редактором.


Літописні перекази. Різні були джерела, що служили поміччю при зложенні найдавнішого українського літопису. Були між ними твори візантійського письменства: хроніки, палеї, життєписи, були державні документи, договори українських князів із греками, оповідання наочних свідків (наприклад, воєводи Яна Вишатича), апокрифи. Крім цього, дуже важливим джерелом служили народні перекази й останки народних пісень, що оживлюють літописне оповідання й надають йому поетичного забарвлення. Ось деякі з них у вільному викладі.

Легенда про св. Андрія. Св. Андрій, брат св. Петра, проповідував християнську віру в Синопі, на берегах Чорного моря. З Синопа прийшов до Корсуня, з Корсуня над Дніпровий лиман. Захотів піти до Рима, пішов горі Дніпром і станув на київських горах. «Чи бачите, — звернувся до учеників, — ці гори? На них заясніє Божа ласка, постане великий город, і здвигне Бог багато церков». Потім вийшов на гори, поблагословив їх і поставив хрест. Відси пішов на північ, між словенів, де є Новгород. Побачив тут людей, що купаються, б’ються віниками і здивувався. Потім пішов до варягів, відси до Рима і скрізь розповідав, що бачив у словенів, як купаються в дерев’яних лазнях, як б’ють себе віниками й ледве живі вилазять із купелі.

Легенда про св. Андрія дуже цікава. З одного боку, бачимо в ній намагання прославити город Київ — як такий, що про нього проголосив уже пророцтво один із Христових апостолів. З другого боку, за всіх поплутаних звісток про мандрівку св. Андрія видно виразну нехіть мешканця південних земель до північних племен, яких звички та поведінку він висміює.

Переказ про заложення Києва. Поляни жили родами. Були серед них три брати: Кий, Щек і Хорив, що мали сестру Либідь. Кий сидів на горі Боричевій, Щек на Щекавиці, Хорив на Хоривиці. Вони заложили город і назвали його на честь найстаршого брата — Київ. І був коло города великий ліс і бір, і вони полювали на звіра. Інші, що не знають, говориться в переказі далі, кажуть, що Кий був перевізником, бо був там тоді перевіз з одного боку Дніпра на другий. Але якщо б Кий був перевізником, не ходив би до Царгорода. Тільки цей Кий княжив у своїм роді. До якого царя ходив, не знаємо, але те знаємо, що прийняв його цар із великою почестю. Коли вертався Кий до Дунаю, побудував малий город, в якому хотів осісти зі своїм родом. Але не дали йому ті, що близько жили. Ще досьогодні називають мешканці над Дунаєм місце Києвець. Кий прийшов у свій город Київ і тут закінчив життя. І брати його й сестра закінчили тут життя.

Хозарська данина. І найшли їх (полян) хозари і сказали: «Платіть нам данину!» Поляни подумали й дали їм від хати меч. Понесли його хозари до свого князя й своєї старшини і сказали: «Ось найшли ми одну данину». Вони запитали: де? «В лісі на горах над рікою Дніпром». «Що дали?» Вони показали меч. Тоді сказали старці: «Недобра данина, княже. Ми дійшли до зброї, що гостра тільки з одного боку, а в них зброя обосічна; вони будуть брати данину від нас і від наших країн». Це й сталося,

Смерть Олега. Запитав раз князь Олег ворожбитів про свою долю. Один віщун ворожив йому, що його улюблений кінь стане причиною його смерті. Коли про це почув князь Олег, віддав коня слугам, а собі наказав подати іншого. По кількох літах вернувся з походу й запитав про свого коня. Слуги сказали, що кінь загинув. Тоді Олег став сміятися зі слів ворожбита. Забажав поглянути, де лежать кості його коня, поїхав туди й наступив ногою на череп. У тій хвилині вилізла з черепа гадюка і вкусила князя в ногу. Від того Олег помер.

Усі ці перекази, які вплів літописець у своє оповідання поруч із гарними порівняннями та поетичними образами, надають давньому літописові мистецьку ціну. Попри мистецькі цінності «Повість врем’яних літ» має високу ідейну вартість. В автора слідно гарячу любов до батьківщини, тривогу за добро й щастя української землі. Всі події оцінює літописець із християнсько-релігійного погляду, вважаючи їх чи то наслідком Божої кари (напади ворогів, недуги, смерть), чи Божої ласки. Також на такі знаки, як затьма сонця, місяця, землетруси, дивиться автор літопису як на окремі знаки, що Бог насилає людям для остороги.


«Слово о полку Ігоревім». Найкращим твором староукраїнського письменства й гордощами всієї української літератури є славне «Слово о полку Ігоревім». Віднайшов цей знаменитий твір при кінці XVIII в. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі в Московщині і в 1800 р. видав друком. Рівночасно було зладжено також відпис рукопису і передано його цариці Катерині II. На жаль, сам рукопис, що його віднайшов граф Мусін-Пушкін, не зберігся до наших часів. У часі походу Наполеона в Росію в 1812 р. загинув він при пожежі Москви. Є це величезна втрата. Видання 1800 р. не скрізь поправне; також і відпис ледве чи є точний і вірний. Це й є причиною, що деякі місця у «Слові» досьогодні неясні, хоч багато вчених працювало над їх виясненням.

Про автора «Слова» нічого певного нам не відомо. Мусив це бути княжий дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська. Що не був духівником, можна збагнути з того, що багато згадок присвятив деяким поганським богам та давній поганській вірі. Одне є певне: був це геніальний поет, людина ширшого погляду, гарячий патріот, якому присвічувала висока ідея: щастя та добро української землі.

«Слово» постало в 1187 р. В цьому році помер князь Ярослав Осмомисл, до якого звертається автор як до живого з покликом, щоб стріляв хана Кончака «за рани Ігоря, за українську землю». Крім цього, згадується в поемі про рани молодого князя Володимира Глібовича, що також помер у 1187 р. Виходить, що коли похід відбувся в 1185 р., коли в «Слові» описується втеча Ігоря, що лише по році побуту в неволі вернувся в Україну, коли згадуються Ярослав Осмомисл та Володимир Глібович як живі, то «Слово» постало в 1187 р.

За Київським літописом цей похід виглядав ось як. У 1185 р. вибрався Ігор, князь Новгорода Сіверського, походом проти половців. Разом із Ігорем вирушили: його брат — курський та трубчевський князь Всеволод, син Ігоря — путивльський князь Володимир і небіж Ігоря — рильський князь Святослав. Чернігівський князь дав Ігореві до помочі відділ наємних ковуїв під проводом боярина Ольстина Олексича. В дорозі побачили війська сонячне затміння. Дружина злякалася. Дехто відраджував князеві йди далі, але князь Ігор не послухав. Перейшли ріку Донець. У першій стрічі з половцями над рікою Сюурлієм, у п’ятницю, українці розбили половців і набрали полонених. Тішилися й перехвалювалися тим, що так далеко зайшли в половецькі степи. Але на другий день удосвіта стали половці наступати з усіх боків, «як ліс». Розпочався новий бій. Князя Ігоря ранили в ліву руку. Завзята боротьба тривала цілий день і цілу ніч. В неділю рано ковуї не вдержали поля й почали тікати. Князь Ігор намагався їх завернути і скинув шолом, щоб його пізнали. Але втримати їх було годі. Бій закінчився погромом українських військ. Всі князі дісталися в полон. З усього війська тільки 15 людей вернулося додому. Настали тяжкі часи. Половці вдерлися в Україну. Тим часом Ігор проживав у неволі. Поводилися з ним людяно, бо шанували його за відвагу. Дозволили йому мати при собі священика та їздити на лови з соколом. Один половчанин, Лавор, намовляв князя до втечі. Ігор спочатку не згоджувався, але вкінці відважився, перебрів річку Тор і всів на коня. По одинадцяти днях був уже над Донцем, відки подався до Новгорода.

Зміст «Слова». Автор розпочинає свій твір поетичним заспівом. Порівнює свою творчість зі творчістю давнього співця Бояна. В Бояна була буйна уява. Коли хотів було співати комусь пісню, носився думкою по дереві, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами. А коли згадував про незгоди давніх князів, то пускав десять соколів на лебедину стаю. Як тільки сокіл долітав до лебеді, вона співала пісню то старому Ярославові, то Романові Красному, то Мстиславові, що переміг хана Редедю перед полками касогів. Але то не десять соколів пускав Боян на лебедину стаю, тільки своїми віщими пальцями торкався струн, а струни самі гомоніли славу князям. Згадка про Бояна дуже цікава як доказ, що вже давніше, перед автором «Слова», були в нас співці з буйною уявою, що вміли складати й співати пісні, як норманські скальди, в супроводі якогось інструменту.

Далі описує автор похід і зловісні знаки, якими природа застерігала Ігоря. Ігор глянув на сонце й побачив, що воно темрявою вкрило його військо. Але Ігор не злякався того:


Лучше згинемо всі у поході,

Лучше зложимо голову в полі,

Ніж будем каратись в неволі.

Відіпнемо ж ми коні з припону

Й помчимося до синього Дону,

Щоб шоломом води там зачерпти,

Або коп’є зломити й умерти.

(Переспів Богдана Лепкого)


У дальшому поході зустрівся з військами брата Буй-Typa Всеволода, який став хвалити своїх курян: «Мої куряни — сміливі лицарі: під трубами повиті, під шоломами виколисані, з кінця спису вигодовані; всі шляхи їм відомі, яруги їм знані, луки в них натягнені, сагайдаки втворені; скачуть, як сірі вовки в полі, щоб собі добути честі, а князеві слави». Тим часом природа віщує нещастя. Сонце вкрилося темрявою, ніч застогнала грозою й пробудила птахів та звірів. Див, темний дух нещастя, почав кричати на верхах дерев, щоб переслати вістку половецьким землям: Волзі, Помор’ю (узбережжя Чорного моря), Посуллю, Сурожеві (береги Азовського моря), Корсуневі й Тмуторокані, що йде українське військо. Вовки вили по яругах, орли крекотом скликали звірів на кості, лисиці брехали на червоні щити. Замовкло щебетання солов’їв, пробудився гамір галок.

Йде опис першого бою й перемоги українського війська. У п’ятницю рано українці розбили половців. Розсипалися стрілами по полю й забрали половецький табір із усім добром: золотом, шовками, оксамитами й половецькими дівчатами. Всякими дорогими тканинами, опанчами й кожухами стали мости мостити по болотам і по трясовині. Але другої днини раннім ранком криваві зорі заповідали світанок. З моря стали надходити чорні хмари й намагалися закрити чотири сонця (хмари — половці, чотири сонця — князі). Вітри, Стрибогові внуки, почали стрілами віяти на українську дружину. Гуділа земля, каламутно текли ріки, курява покрила поля. Половці йшли від Дону і від моря і з усіх сторін. Бісові діти криком поля перегородили, а українці перегородили червоними щитами.

На тлі того загального образу битви виступає хоробра постать князя Буй-Typa Всеволода:


Всеволод, ярий туре!

Перший ти в борні завзятій,

Мечеш стрілами, мов буря,

І гримиш мечем булатним

По шоломах! Де поскочиш

Хижим туром і шоломом

Золотим замерехкочеш,

Там умить лягають долом

Стяті голови ворожі.

(Переспів Святослава Гординського)


На цьому місці вриває автор опис бою й лине турботною думкою в давні часи. Шукає причини того нещастя, яке ось-ось має впасти на українську землю. Бачить цю причину в розладі на українській землі, у княжих сварках і міжусобицях, у часі яких пропадала сила й слава української землі. Таким князем, що спричинив бучі й колотнечі, був Олег Гориславич (дід Ігоря). За нього «засівалися й росли незгоди та сварки, гинуло життя Дажбожого внука»:


Мало де погейкували

Ратаї тоді у полі.

Зате часто грали круки,

Трупом ділячися живо,

А галки свій говір знали

В перелеті на поживу.

(Переспів Василя Щурата)


Лише після приступає автор до жахливої хвилини погрому:


Гей, від ранку до вечора, з вечора до ранку

Летять стріли гартовані, летять без устанку.

Гримлять шаблі об шоломи у танку вогневім,

Тріщать в полі незнаному копії сталеві.

Б’ють шаблями об шоломи сили молодецькі

В чужім полі, на роздолі — в землі половецькій.

Чорна земля поборена,

Копитами поорана,

Кістьми була посіяна,

А кровію поливана —

Зійшла в українській землі туга...

Що шумить-дзвенить в туманах

Ще до зір далеко, рано?

Ігор кличе — накликає,

Ігор військо завертає,

Бо настала зла пригода —

Жалко брата Всеволода...

Бились день один і другий,

А на третій стязі впали

І брати розстались в тузі

Тут, над берегом Каяли.

Вже вина не стало й крові,

Русичі свій пир скінчили,

Сватів своїх напоїли

І за рідний край в любові

Буйні голови зложили...

Ничить трава жалощами,

А дерево в туги до землі схилилось...

(Переспів Миколи Матіїва-Мельника)


Після погрому невесела настала година. Колишню силу української землі прикрила пустиня. Між синами Дажбожого внука постала Обида. Вона сплеснула лебединими крилами на берегах синього моря і дівчиною прилинула на Троянову землю. Проминули давні походи проти поганців. Князі завели між собою колотнечі. «І це моє, і то моє», — стали казати. З того користали половці і з усіх боків набігали на українську землю. Заплакали українські жінки: «Вже нам наших милих лад ні мислю змислити, ні думкою здумати, ні очима оглядати, а золотом і сріблом уже нам не подзвонювати». Широко розлилося горе, великий сум плив українською землею. Не так було ще давно, коли великий київський князь Святослав, що був пострахом для половців, далеким походом пішов у половецькі землі, зрівняв гори й яруги, скаламутив ріки й озера, а самого половецького хана Кобяка вихром вирвав із-посеред його полків і забрав у полон. Тоді всі чужинці прославляли Святослава. Тепер вони дорікають Ігореві, що на дно половецької ріки Каяли насипав українського золота і сам із сідла золотого пересів у невільницьке.

Другу частину «Слова» зачинає сон князя Святослава. Тривожний сон приснився князеві Святославові. Снилося йому, що він лежав на горах на тисовому ліжку, що його вкривали чорним покривалом, що черпали йому синє вино, змішане з отрутою. На груди сипали йому з порожніх сагайдаків перли, а ці перли складалися з невірних кочовиків. У його золотоверхім теремі не стало сволока і всю ніч крякало вороння.

Бояри вияснили Святославові сон так, що це два соколи злетіли з батьківського престолу пошукати города Тмуторокані. Але соколам підтято крила та самих їх закуто в залізні пута. Разом із двома сонцями померкли й два молодих місяці. Тоді князь Святослав промовив золоте слово. Дорікав князям Ігореві і Всеволодові, що нерозважно, на власну руку, не повідомивши інших князів, пішли походом. Не добули собі вони слави, тільки сором нанесли його сивині. Святослав радий би сам попробувати ще сил у новому поході, але княже лихо йому на перешкоді... Автор звертається після того до окремих князів: Всеволода, що княжив у Володимирі над Клязьмою, до Рюрика й Давида, до Ярослава Осмомисла — з покликом, щоб вони вступили в свої золоті стремена за рани Ігоря, за обиду свого часу, за українську землю.

До Ярослава Осмомисла звертається з ось якими словами:


О князю Ярославе Осмомисле!

Ти на столі золотокутім сів

у Галичі, і сталь своїх полків

Угорські гори підпирати вислав.

Ти заступаєш королеві путь,

Замкнув ворота синього Дунаю,

Крізь хмари гаті кинувши, і в краю

Усім, аж по Дунай, ти чиниш суд.

Від грізьб твоїх тремтять краї незнані,

Ворота київські не раз ти відмикав,

Стріляєш ген, за землями в султанів —

Стріляй же і в кощея Кончака

За землю руську й Ігореві рани.

(Переспів Святослава Гординського).


Після зазиву до інших князів згадує автор Всеслава полоцького, що міг перекидатися вовкулакою. Аж ось на стінах города Путивля розлягається голос великої жіночої туги. Це княгиня Ярославна, донька Ярослава Осмомисла, дружина Ігоря, плаче за мужем: «Полечу, — каже, зозулею по Дунаю, омочу бобровий рукав у Каялі, отру криваві рани на хоробрім тілі моєго лада». Звертається з проханням до вітра: «Чому, господине, так нагально вієш, пощо кидаєш ханові стріли на військо моєго мужа? Мало тобі простору віяти попід небосхилом, колихати кораблі на синьому морі? Чому мої радощі розвіяв ти по шовковій тирсі?» Потім звертається до Дніпра-Славутича, що пробив собі дорогу крізь кам’яні гори в половецьку землю, що носив на своїх хвилях Святославові судна. «Принеси, — молить, — мого мужа до мене, щоб я не слала сліз на море рано». Вкінці шле благання до сонця, що для всіх є миле й ласкаве, їй тільки одній приносить горе, бо спекою томить українське військо, замикає лицарям сагайдаки, згинає луки. Плач Ярославни, яким автор розпочинає третю частину своєї поеми, є неначе спонукою до втечі Ігоря. Розказуючи про цю втечу, автор відразу вдаряє у безжурний, бадьорий тон. Вдарило море опівночі. Понеслися важкі хмари. Це неначе сам Бог указував Ігореві шлях у рідну землю. Погасли вечірні зорі. Овлур свиснув за рікою, даючи знак. Ігор пустився тікати. Продирався горностаєм в очереті, білим гоголем плив крізь воду, босим вовком біг по степу, соколом зносився під хмари, б’ючи гуси й лебеді на сніданок, обід і вечерю. Разом із ним тікав Овлур. Природа помагала князеві в утечі. У розмові з рікою Донцем Ігор дякує йому за те, що стелив йому зелені трави на берегах, стеріг дикими птицями на водах, одягав теплими мряками. Не такою була ріка Стугна, що забрала тіло молодого князя Ростислава. Вкінці прибув Ігор в Україну, де настала велика радість.

Значення поеми. «Слово» є лицарською поемою, яка нагадує своїм характером старофранцузьку «Пісню про Роланда». Подібно до неї виступають у «Слові» постаті сміливих лицарів, що вміють постояти за честь і славу своєї держави. Таким лицарем є князь Ігор, що не лякається ніяких зловорожих знаків і сміливо змагає дорогою, якою раз ступив. Сила волі, звитяга, бажання слави — це головні риси його лицарської вдачі. Лицарем є також Буй-Typ Всеволод, гордий за свою військову дружину, смілий і відважний, як тур українських степів.

Провідною думкою твору є честь і слава української держави. Ця основна ідея спонукує автора докоряти таким лицарям, як Ігор і Всеволод, за те, що у надмірній жадобі власної слави виправилися в похід, не продумавши як слід, чи є він корисний для цілої держави. Ця сама ідея схиляє його також звертатися з гарячим покликом до князів, щоби покинули особисті свари, власні амбіції та щоби з’єднали свої сили для добра й слави української землі.

Поруч тих ідейних цінностей має також «Слово» високу мистецьку ціну. Це підтверджують прекрасні, живі описи походу, боротьби, сильні зазиви до князів, сумовиті згадки про міжусобиці, жива участь природи (природа перестерігає Ігоря знаками, сумує й тужить по погромі, помагає в утечі, радіє з повороту), поетичні останки давнього поганського світогляду. Автор перебуває під сильним впливом народної поезії. З неї він бере епітети: синє море, чисте поле, сірі вовки, чорний ворон; повторні тавтологічні вислови (труби трублять; ні мислю змислити, ні думкою здумати) й порівняння: битви з молоченням збіжжя, сівбою, побоєвища з чорною ріллею. Ритмічна будова «Слова» наближена до українських народних дум.

В українській мові переспівували «Слово» Михайло Максимович, Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Степан Руданський, Панас Мирний, Василь Щурат, Богдан Лепкий, Святослав Гординський, Микола Матіїв-Мельник.

Наслідування «Слова». Були люди, що не хотіли просто вірити, що поема тієї міри й такого характеру могла постати у XII в., сумнівалися, чи вона автентична, думали, що це фальсифікат. Сьогодні нема вже сумніву, що цей твір постав у XII ст. Існують пам’ятки, деякі з них недавно відкриті, в яких, без сумніву, є слідний вплив «Слова». Слідний він у «Слові про Мамаєве бойовище», в якому маємо опис перемоги князя Дмитра Донського над ханом Мамаєм у битві на Куликовім полі в 1380 р. Іншою, окремою редакцією цього твору є «Задонщина». Відгомін «Слова» можна найти також у «Слові про погибель руської землі», де описується сумне становище української держави перед другим татарським нападом. Полишила також «Пісня про Ігорів похід» вплив на апокрифічне «Слово про Лазареве воскресіння». Розказується в ньому, як праотці, що перебували в пеклі, одержавши звістку про воскресіння Лазаря, благали його, щоби просив Христа їх визволити. Потім оповідається, як Христос зійшов до пекла й визволив праведників.


«Моління Данила Заточника». Відгомін давнього княжого й дружинного побуту знаходимо також подекуди у «Молінні Данила Заточника». Твір має специфічний характер. Це є прохання дружинника, якого князь мав прогнати зі свого двору за якусь провину, про помилування. Ця форма змушувала довгий час вірити, що справді був якийсь Данило, якого князь заслав на озеро Лаче в Олонецькій губернії, де Данилові гірке було життя. Пізніше дослідили, що автор мав на меті дати збірку різних думок та афоризмів на різні теми й тій збірці надав форму прохання («моленія») до князя: в одній редакції — до Ярослава Володимировича (1182 — 1199), в другій редакції — до переяславського князя Ярослава Всеволодовича (1123 — 1136). Цю форму знайшов автор у грецьких письменників. Слово Заточника дуже нагадує «Пчоли». В ньому поруч із виривками зі Св. Письма є також народні приповідки. Автор дає низку думок про багатих і бідних, про мудрість і нерозум, про добрих і злих княжих дорадників, про добру й лиху жінку.

«Як слово гине, — каже автор, — яке часто розливають, так гине чоловік, на якого часто спадають нещастя». «Як багатий заговорить, усі замовнуть, а слова його піднесуть попід небеса. Заговорить убогий — усі крикнуть на нього й замкнуть його вуста. Чия одежа багата, того річ чесна». «Кожен хитрить та мудрує в чужій біді, тільки в своїй нічого не придумає». «Коли хто заопікується людиною в журбі, неначе холодною водою напоїть її в гарячу днину». «Посилаєш мудрого, мало йому кажи, посилаєш нерозумного, сам не лінуйся йти за ним». «Краще чути суперечку розумних, ніж науку нерозумних». «Як у діравий міх воду лити, так нерозумного вчити». «Ліпше в діравім човні на воді їздити, ніж лихій жінці повірити тайну».

Завдяки довгій низці ось таких думок Слово Заточника подобалося. Пізніше якийсь із переписувачів додав при кінці твору оповідання про те, як Данило запечатав своє прохання у віск і кинув його в озеро. Риба проковтнула його. Коли рибалка зловив рибу, знайшов прохання Заточника й заніс князеві. Князь дізнався таким способом про тяжке життя дружинника та повернув йому волю. Це оповідання нагадує відомий переказ про перстень Полікрата.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.