Попередня     Головна     Наступна





Микола ГОЛУБЕЦЬ

МИСТЕЦТВО




КНЯЖА ДОБА



1. Початки мистецтва


Шляхами століть. Приблизно біля VI в. по Христі, коли то українські племена зайняли й почали загосподаровувати територію свого постійного осідку, починається історія української культури й образотворчості. Зумовлена вродженою талановитістю українського племені і флюктуаціями сторонніх впливів, свої підйоми, зупинки й упадки вона завдячує значною мірою географічному розташуванню українських земель. Упродовж століть тут утворюються центри й шляхи, захисти та резервуари-заповідники для культурних цінностей.

Від Південного Заходу — Карпати, від Півночі — непрохідні ліси й багна Полісся — оце найбільш консервативні області України, де раз занесена культура зберігала свій первісний характер. Південно-східна степова смуга була постійним мостом між Азією та Європою, що ним безупинно мандрували орди кочовиків і раз у раз нищили зав’язки осельно-культурного життя українського народу. Довгими періодами часу ті «молоком і медом текучі» землі лежали облогом, і лише наприкінці XVIII і з початком XIX в. український плуг здобув те, чого не могли втримати ні меч княжих дружинників, ні козацька шабля.

Зате провідну роль у творенні й поширенні культурних цінностей довелося відіграти західним і центральним українським землям — Галичині, Волині, Київщині, Чернігівщині, котрі, відмежовані від «диких полів», були природним захистом, до якого ховалася українська культура в моменти загрози від чужих наїздників. Історія України знає кілька таких припливів і відпливів не тільки культурних цінностей, але й самих мас українського населення.

Окинувши оком збережені до нас пам’ятки образотворчості, тобто архітектури — дерев’яної й мурованої, різьби, малярства й так званого ужиткового мистецтва, переконуємося, що, незважаючи на дуже некорисні геополітичні умови нашого історичного життя, були ми народом творчим і самобутнім, а рівночасно незвичайно чутливим на сторонні культурні впливи. Чужі зразки ми сприймали, не хапаючись за «останній крик моди», але з розвагою пристосовували до своїх культурних вимог і естетичних потреб ті з них, що не були запереченням нашої мистецької волі, природи і традиції.

Вже задовго до офіційного прийняття християнства процвітала в нас самобутня культура, в якій образотворчості визнано належну роль і вагу. Будівництво, особливо дерев’яне, й то не тільки ужиткове, а й монументальне, декоративна й фігурна різьба, орнаментальне й відтворне малярство поряд з ювелірством і мистецтвом щоденного вжитку існували у нас в дохристиянську й доісторичну добу. Вже тоді відчували ми сторонні впливи, причому спадщина грецьких колоністів, скіфів і готів, як і сліди, залишені на нашій землі кочовиками, відіграли тут свою роль.

Спочатку наша образотворчість розвивалася піді впливом Сходу, причому арабський вплив заслуговує на особливу увагу. Продукти арабського ювелірства, що їх привозили в Україну у великій кількості, мали переможний вплив на вироби місцевих майстерень. Срібні окуття турячих рогів із IX в., знайдені в чернігівських курганах, — це класичні зразки нашого дохристиянського ювелірства, просякнутого східними впливами взагалі, а арабським — особливо.

Рівночасно з арабським чинила на нас вплив Візантія, яка послугувалася посередництвом Херсонеса. Бронзові квадриги, що їх привіз звідти Володимир Великий до Києва, — це вказівка на шляхи, якими в дохристиянську Україну мандрували впливи і зразки старої, античної культури. Згодом, коли в Україні поширилося християнство, Херсонес ще довго не втрачав своєї ваги як передаточний пункт для культурних цінностей візантійського Півдня й часами — дуже далекого Сходу.

Вплив германської Скандинавії, очевидний із приходом «варягів» в Україну, оживив традицію готської спадщини й особливо виявив себе в орнаментації зброї та староукраїнських рукописів, а також полегшив і прискорив сприйняття романщини в українській архітектурі та різьбі.

Вплив візантійської культури, в її автентичних і посередніх виявах (Грузія, Балкани, Афон, Кріт), був у нас найсильніший і тривав найдовше; він, між іншим, насторожив нашу образотворчість проти готики, полегшивши натомість сприйняття Ренесансу, класичним пам’ятником якого є архітектурний ансамбль ставропігійських будівель у Львові.

Українське дерев’яне будівництво, яке своїми праформами й конструктивними ідеями сягає в глибину нашої праісторії, не те що витворило виїмково оригінальні, а разом із тим і незвичайно монументальні зразки, але в зустрічі із західноєвропейським бароко створило синтетичне «українське бароко». Досягнення, яким не може похвалитися жоден із слов’янських народів.

Український іконопис — це теж окремий розділ в історії всесвітнього мистецтва, так само як безпосередня участь українських митців у культурному будівництві Польщі (XV — XVI вв.) та Московщини (XVII — XVIII) — це особлива заслуга України для культурного підйому й наближення Сходу Європи до Заходу.

Нарешті, факт, що відроджена в XX в. українська образотворчість в особах і творах своїх найчільніших представників гідно виконує роль амбасадора наших державно-творчих змагань на європейському терені, разом із усім вище сказаним виправдовує наш інтерес до образотворчості як одного з провідних чинників нашого національного життя взагалі.

Культура кам’яної доби. Задовго перед тим, коли наші слов’янські предки виступили на історичну арену, жили на наших землях різні народи й племена; по них залишилися в землі сліди їхньої культури та мистецтва. З найдавнішої доби людського життя, званої палеолітом (старокам’яною добою), заціліло до нас кілька десятків так званих стоянок. Найцікавіші з них дві: одна — в Мізині на Чернігівщині, друга — в Києві, на Кирилівській вулиці. І тут, і там знайдемо багато крем’яного знаряддя разом із кістками різних звірів, які вже не живуть на наших землях (мамонт, носоріг), а також того, що нас особливо цікавить у тих знахідках, — мистецьких спроб людей тих часів. Вони є вже й там як проречистий доказ того, що людина ніколи не могла жити без мистецтва, навіть у своєму дуже примітивному, полутваринному стані. Так, приміром, у мізинській знахідці маємо намисто з черепашин та кістяні нараменники, на яких дуже правильно виритований геометричний орнамент, подібний до пізнішого грецького меандра. Крім цього, в Мізині знайдені ще якісь ближче неокреслені кістяні різьби, що їх дехто з дослідників назвав «пташками». Київська палеолітична стоянка менш багата на мистецькі твори, але й тут знайдені мамонтові ікла, вкриті ритованим орнаментом, подібним до того, що його зустрічаємо в пам’ятках так званої «мадленської» культури у Франції.

Куди більше документів мистецьких зусиль зустрічаємо в знахідках пізнішої неолітичної (новокам’яної) доби. Останки неолітичних осель, майстерень, могил та цілих цвинтарищ розкинуті широкою смугою від Кубані до поріччя Дністра й Сану. Упродовж тисячоліть, коли неолітична культура панує на наших землях, не вгаває мандрівка племен, культурну спадщину яких наука доволі ясно окреслює й чітко розмежовує.

На особливу увагу, з огляду на високий рівень прикладного мистецтва, заслуговує так звана трипільська культура, котра цвіла на наших землях від 2500 до 2000 р. перед Христом. Засяг тієї культури дуже широкий — від водозбору долішньої Десни на Чернігівщині до Галичини й Бессарабії. Найбагатшу її знахідку відкрито в Трипіллі на Київщині (з чого й пішла її назва) та в Більчі Золотому й Кошилівцях на галицькому Поділлі. Характеристикою тієї культури є її кераміка, багата формами та орнаментикою, й модельовані в глині статуетки людей і звірят.

Трипільські гончарні вироби, прозвані «порцеляною неоліту» (Я. Пастернак), виконані на гончарному крузі з добірної глини й чудово випалені. Вони покриті характеристичною лінійною та фігурною орнаментикою, виводженою брунатною фарбою на ясному й чорною на брунатному тлі. Розводи, спіралі й завитки тієї орнаментики, витримані в тоні й композиції, як і схематичні зображення тварин, мимохіть нагадують старогрецьку «мікенську» кераміку. Тому-то й саму трипільську культуру нерідко звуть «передмікенською».

Глиняні тваринні й людиноподібні статуетки, що їх знаходимо на стоянках трипільської культури, репрезентують собою два різні типи: одні з них схематизовані з умовним позначенням реальних форм, другі — так би мовити, реалістичні — виконані з чималим смаком й обсерваційним змислом. Призначення тих статуеток трудне до окреслення. Правдоподібно, статуетки першого схематизованого типу були дитячими іграшками, тоді як «натуралістичні» могли мати якийсь зв’язок із релігійним чи поховальним культом трипільців.

Крім гончарних виробів і статуеток, залишилися ще глиняні моделі їхніх домівок. На сухих місцях трипільці вкопували свої хати в землю, на вогких — ставили їх на палях. На горі Федор біля Бучача в Галичині знайдені останки неолітичних хат, ударяюче подібних до сучасних подільських «мазанок», будованих «на стовп».

Про расову належність трипільців поміж дослідниками нема згоди. Коли одні вважають їх попередниками семигородських фракійців, другі визнають їх прагреками, а треті — праслов’янами. Але в усякому разі в умовах неолітичної доби це було плем’я дуже високої культури й незвичайно сильної тяги до мистецтва.


Доба переселення народів. Із металів першою в уживання увійшла мідь, пізніше — мішанина міді з оловом, цинком та ін. (бронза). Так звана бронзова доба доісторичної культури тривала на наших землях доволі коротко. Мідь і олово, як копалини, з’являються в нас тільки на окраїнах — південнозахідних (Карпати) й південно-східних (Донеччина й Чорномор’я), через що бронзові вироби в нас дуже рідкі й переважно немісцевого походження. Бронзові гривни, намиста, пряжки до одежі, шпильки та гребені до волосся, тільки у виїмкових випадках — зброя й ужиткове знаряддя, — ось скромні залишки бронзової доби на українських землях. Привозили їх до нас із чорноморського узбережжя, з Малої Азії, Туркестану й Персії, а також із Придунав’я (Семигороду й Угорщини) та з територій, заселених германами, котрі тоді жили в безпосередніх зв’язках із римлянами й кельтами.

Доба заліза, яка в Західній Європі виповнює останнє тисячоліття перед Христом і ділиться на старшу (гальштатську) та пізнішу (латенську) культури, починається в нас дуже пізно й охоплює собою так звану «протоісторичну» добу нашого краю, освітлену вже писаними відомостями чужинецьких подорожників про наш край і його населення.

Від VIII в. перед Христом починаючи, грецькі колоністи почали заселювати чорноморські й азовські узбережжя України. Тіра при гирлі Дністра, Ольвія при гирлі Буга, Херсонес на південно-західному й Феодосія — на південно-східному березі Криму, Фанагорія над протокою між Азовським і Чорним морями (пізніша староукраїнська Тмутаракань), Танаїс при гирлі Дону, Пантікапей (пізніше Керч), — оце найпомітніші грецькі колонії, що їхня культура й посередництво з рештою світу мали непереможний вплив на культуру тогочасного й пізнішого населення України. Як далеко в глибину України сягав вплив грецьких чорноморських колоній, свідчать знахідки тогочасного грецького посуду не тільки на Півдні України, але й і в околицях Києва, Харкова, Полтави та на галицькому Поділлі. Особливо багаті залишки грецької архітектури, різьби, малярства, ювелірства й кераміки збереглися в могилах і румовищах Херсонеса, Ольвії та Пантікапея. На них можна простежити не тільки еволюцію мистецьких форм, яка проходила в корінній Греції, але й силу впливу, що їх мали на греків їхні «варварські» сусіди — іранські «скіфи» та наші прапредки, котрі сусідили з ними від півночі.

Іранське плем’я скіфів, яке з’явилося на Півдні України в VII в. перед Христом, при зустрічі з греками витворило дуже характеристичну — євразійську — культуру. Вони защепили грецьким колоністам замилування до пишних одягів і блискучих металевих окрас, переймаючи від них досконалу різьбарську й ювелірську техніку, — разом із багатьма елементами орнаменту й тематики. Специфічно скіфською ознакою мистецької культури була їхня тваринна металопластика, в якій дуже гармонійно об’єднався обсерваційний змисл із декоративною стилізацією. Засяг скіфського «тваринного стилю» обіймає простір від Азії по Галичину й навіть Шльонськ.

У III в. по Христі в Україну з прибереж Балтики примандровують германські племена готів, їхня східна гілка — остроготи — творить над Дніпром сильну державу із столицею Данпарштад. Уже в VI в. вони прийняли християнство — одні з перших поміж «варварами», переклали Біблію на свою мову. По двохсотлітній гостині готів в Україні залишилися їхні плоскі скрипкові могили з останками зброї, кінської упряжі, окрас та предметів буденного вжитку. В орнаментиці тих знахідок вдаряє особливий «готський стиль»; їхні металеві, здебільшого золоті окраси покриті прорізами й інкрустацією із шляхотних і напівшляхотних каменів, нерідко — з емалі і скла. Все зусилля готських митців спрямоване на викликання якомога сильних колористичних ефектів.

Починаючи з IV в. по Христі через Південну Україну почали мандрувати азійські кочовики. Під тиском гунів розпадається могутня Готська держава, услід за чим через Україну проходять авари, хозари, печеніги, турки та половці. В боротьбі з ними зустрічає наших предків історія. Криві шаблі, знайдені в кочівницьких могилах, і так звані кам’яні «баби», розсіяні уздовж шляху кочівницької мандрівки, — оце й уся спадщина по наших непроханих гостях.

Кам’яні «баби», тобто кам’яні стовбури, які раз слабше, раз сильніше нагадують людські — мужеські й жіночі — постаті, у своїй більшості пов’язані з поховальним обрядом кочовиків. На просторі між Доном і Дніпром знайдено багато кам’яних «баб» з окресленими ознаками жіночої статі, в стоячій або сидячій поставі, з посудиною на зразок плескатої коробки в руках. Меншість «баб» зображує чоловіків-войовників із гостроконечними шапками й шоломами на головах. У Галичині не знайдено «баб» того типу, зате в с. Заздрість на Теребовельщині, в Звенигороді та в Підгородді біля Рогатина виявлені кам’яні бовдури з якимись загадковими рисунками і знаками. Ці бовдури нагадують кам’яних «баб» Центральної Азії, а знаки й рисунки на них — це так звані тамги, або ознаки власності, щось подібне до рунічного письма.


Початки слов’янської культури. Слов’янські землі лежали У віддалі від центрів старовинної культури, й тому розвиток слов’ян ішов значно повільніше. Перші пам’ятки слов’янської культури дослідники знаходять на так званих поховальних полях Київщини, Волині й Галичини. Посуд, знаходжуваний на території поховальних полів, вироблювався вже на гончарному крузі; форма його присадкувата, але витримана у пропорціях, орнаментика примітивна, але згармонізована з формою посуду в цілості й подробицях. Грубе скло та запинки (фібули) римської форми свідчать про культурні зв’язки наших прадідів із далекими краями. Серед прикрас звертають увагу коралики — чотиригранні з «очками» або круглі з розводами у формі «нескінченної лінії». В орнаментиці металевих окрас слідне замилування до прорізів (ажуру) й точкування так званої зерні.

Крім поховальних полів, Північна Україна засіяна високими могилами, найбільше яких знаходимо на Чернігівщині. Ховали в них сіверянських вельмож та богатирів, причому вживали троякого способу поховання — цілопального, на костирях з попільницями й без вогню, з цілими кістяками. В самому Чернігові зберігся найбільший з тих курганів — Чорна могила. Походить вона з IX в. Поміж великою кількістю останків зброї та металевих частин одягу в ній знайдені два турячі роги з різьбленим срібним окуттям. На одному окутті бачимо мотив лілей, на іншому — складне зображення ловів із лицарями в кільчатках, собаками, грифами й півнями. Крім цього, знайдені там фрагменти кістяних гребенів із прецизно різьбленими руків’ями.

В іншому чернігівському кургані, прозваному «Могилою княжни Черни», теж знайдене срібне окуття турячого рога — різьблене й цизельоване, причому закінчення рога прикрашене срібною орлиною голівкою.

На знайдених у чернігівських курганах окрасах турячих рогів, на біжутерії і зброї, вкритій фантастичними рисунками, слідний вплив арабської та грецької культур.


Слов’янські храми та ідоли. В дохристиянській Україні не було, мабуть, остаточно оформленого культу богів, а також не усталені була єрархія і взаємний зв’язок між ними. Те, що бачимо в такій досконалій формі у грецькій міфології, в Україні тільки оформлювалося й, не дійшовши до остаточного завершення, було припинене християнством. Не знаючи докладно українського «Олімпу», не знаємо також, наскільки цей Олімп відбився у староукраїнському, дохристиянському мистецтві.

Про те, щоб у поганській Україні існували храми, не маємо безпосередніх відомостей. Можемо тільки здогадуватися, що, крім горбів, гаїв і полів, серед яких наші предки поклонялися своїм богам (котрі уособлювали сили природи), могли бути в нас і храми. «Капища» і «требниці» нашого літопису — це, правдоподібно, місця, а може, і спеціальні будівлі, присвячені нашому поганському культові.

Про існування в нас поганських ідолів маємо вже деякі відомості. Арабський подорожник X в. Ібн-Фадлан оповідає, що коли «руси» допливали до цілі й виходили на берег, то приносили жертви своїм богам, підходячи до високого дерев’яного стовпа, який мав обличчя, подібне до людського. За тим головним ідолом стояли менші, як висловлювалися про них «руси» — «сини й дочки нашого пана». При нагоді опису староукраїнського похорону той самий подорожник оповідає, як «руси вбили в землю чотири березові підпори й довкола них розставили великі дерев’яні ставники з людиноподібними зображеннями». В 954 р. Ігор, переговорюючи з греками, клявся на бога Перуна, а коли його онук Володимир засів на великокняжому столі в Києві, то «постави кумири на холму, вні двора теремного: Перуна деревяна, а главу єго серебряную, а ус злат, і Хорса і Дажбога і Стрибога і Симаргла і Мокоши». Коли ж він післав свого боярина Добриню до Новгорода, то цей «поставив кумир Перуна над рікою Волховом». З того, що Володимир ставив і доручав ставити ставники богам, виходило б, що їх досі не було й що він, обійнявши владу, в той спосіб запроваджував щось подібне до офіційної, державної релігії. Зрештою, ненадовго, бо вже в 988 р. він прийняв християнство і зробив його державною релігією України.

Як бачимо, староукраїнські поганські ідоли були переважно дерев’яні, роблені «ножем і сокирою» (як каже літописець), але й були бодай частинно різьблені з металу (Перун Володимира), а може, й з каміння. В одному з пізніших літературних джерел читаємо, що поганські ідоли були не тільки різьблені, а й мальовані. «Руси», які вже по офіційному прийнятті християнства не могли розлучитися зі своїми поганськими богами, за словами того джерела, «в неділин день кланяються, написавше жену в чоловічий образ твар».

Пам’яток українського поганського культу, можна сказати, нема. Ті, що нібито збереглися, не визнані остаточно наукою як автентичні документи нашого поганського світогляду.


Збручанський Cвітовид. У 1848 р., в добу Весни Народів і розбурханої нею всеслов’янської романтики, дідич с. Коцюбинчик над Збручем витягнув із річки поблизу Личковець і гори Соколихи кам’яний людиноподібний ставник. Відкривець звався гр. Мечислав Потоцький; був він археологом-аматором і охрестив ставник «Світовидом». У 1851 р. пожертвував свою знахідку краківській Академії наук, а її гіпсовий відлив — львівському музеєві Любомирських. З того часу стоїть ця кам’яна загадка в холі Краківської академії і скупчує довкола себе гіпотези та сумніви.

Знайдений — чи, як дехто з дослідників запевняє, підроблений гр. М. Потоцьким «Світовид» — це високий, на 2,7 м, моноліт із місцевого вапняка, покритий з усіх боків доволі примітивною плоскорізьбою. Цілість поділена поземими смугами на три нерівні кондигнації, з яких долішня, висока на 63 см, зображує чотирикратно повторену подобу людини навколішках, яка піднесеними вгору руками наче підтримує сам корпус колони. В середущій кондигнації, високій на 46 см, бачимо на кожний зі стінок маленьку людську подобу в довгій по коліна одежі. Усі постаті злучені разом руками, наче в якомусь танковому хороводі. Третя, найвища кондигнація (160 см) зображує чотириобличну молодечу постать, накриту круглим капелюхом чи шапкою з хутряним обрамуванням. Руки всіх чотирьох постатей однаково схематично уложені: права піднесена з пальцями на грудях, ліва — напівопущена. На одній стінці бачимо в правій руці перстень, на другій — ріжок, а на двох інших стінках руки порожні. Від пояса горішньої постаті вниз три стінки ставника гладкі, а тільки з одного боку вирізьблений мініатюрний коник, над яким звисає на двох ременях шабля в піхві з легко закривленим руків’ям.

Широка й бурхлива дискусія, котра знялася довкола відкриття гр. М. Потоцького, остаточно ще не закінчена. Найновіша англійська студія праісторика А. Захарова про Світовида стає на становищі автентичності нашої пам’ятки, але майже виключає причетність слов’янського племені до його створення. На його думку, збручанський ставник є наслідуванням дерев’яної різьби й виявляє схожість із типом кам’яних баб, знайдених на Алтаї й Кубані. Творцями Світовида були турські племена, в нашому випадку — печеніги або угри. Остаточно його могли створити й українці, але під умовою, що на їхню міфологію діяли східні впливи з не меншою силою, як вони відзеркалюються в матеріальній культурі того часу (IX — X вв.), тобто в одязі і зброї.

Як пам’ятка мистецтва Світовид не є мірилом технічної досконалості й засобу форм тогочасної різьби на наших землях. Його варварський примітивізм у порівнянні з тогочасною різьбою й пластичною орнаментикою видається свідомою архаїзацією, зумовленою вимогами культу.

Крім збручанського Світовида, маємо відомості ще про дві аналогічні, але досі неопрацьовані науково знахідки. Так, у 1850 р. з ріки в с. Липиця біля Рогатина був здобутий кам’яний ідол з чотирма головами і стількома ж ногами. Місцевий парох звелів перекувати його на хрест, що й донині стоїть на чотирьох ногах в с. Лопушня біля Рогатина.

У стіни дрогобицького костьолу вмуровані фрагменти (голова й руки) якогось поганського ідола, що, як і лопушанська знахідка, досі не обстежений як годиться.

Поза тим український історик і археолог В. Антонович відкрив у печері біля с. Буша на зазбручанському Поділлі плоскоріз, що його він окреслив як залишок поганського культу в Україні. На тому плоскорізі зображене безлисте дерево з чотирма розсохами. На одній із них — півень. Під деревом зображено чоловіка навколішках, з чашею в молитовно піднятих руках. Позаду чоловіка на підвищенні стоїть олень. Поза Антоновичем дуже довго ніхто не зацікавився ближче бушською знахідкою. Тільки пок. Д. Щербаківський, описуючи плоскоріз св. Онуфрія, вирізьблений у дикій скелі під Касперівцями в Галичині, спробував захитати твердження Антоновича про дохристиянське походження бушського плоскорізу. Це, на його думку, теж св. Онуфрій, тільки куди грубіше виконаний, а тематично не зовсім згідний з іконографією того святого пустельника.

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.