Попередня     Головна     Наступна






12. Почини національного мистецтва


Васильківський. Дороговкази Шевченка-маляра та напівсвідомий нахил перших передвижників до українських тем зробили своє. З поверхового «поміщицького» зацікавлення Україною як «новою Італією» з часом виникло зацікавлення нею з боку тих, що, вийшовши з неї, не раз до неї поверталися, не тільки думками і мріями, а й тілом і душею єднаючи з її долею власну, — наче наперекір правилу, яке запевняло, що до Петербурзької академії приймалися представники всіх національностей, заселяючих колишню Російську імперію, але з неї виходили тільки «російські митці».

З початком 80-х років минулого віку виступив ряд митців — українців не тільки по крові, але й по своїй глибокій свідомості, — щоб підготувати ґрунт, на якому кинуте в обличчя Пимоненка слово «ренегат» зажене нещасну, збиту зі шляху людину в могилу. До цього часу це слово було тільки пустим згуком. На чоло висувається малярська трійця — Васильківський, Сластіон, Мартинович.

Сергій Васильківський (1854 — 1917) був перш за все елементарним і в парі з тим свідомим українцем, а тільки в другу чергу — малярем і митцем. Він належав до «старшого покоління» національних праведників, котрі, зневірившись в успішності якого-небудь зриву, віддали усі свої духовні сили й матеріальні засоби на підготовчу працю над пристосуванням ґрунту під відродження української мистецької культури. Малярство Васильківського не вдаряє ні експресивною силою, ані оригінальністю, є в ньому якась сухість і манера «набитої руки», дарма що завдяки тому він міг похвалитися не одною медаллю, не одним захопленим голосом тогочасної критики. Все-таки становище Васильківського в історії українського мистецтва першорядне, можна сказати, переломове. Національно-культурницький підклад його мистецької діяльності говорить уже сам про себе. Задивлений у сонячну візію своєї «окраденої» Батьківщини, він полюбив її понад усе на світі, дужче навіть власного мистецтва, в «барбизонську» гармонію якого вносив своїх «козаків у червоних шароварах»...

Васильківський відбув малярські студії в Петербурзькій академії, довший час перебував за кордоном, а з кінцем 1880-х років осів в Україні й присвятився виключно праці для батьківщини — в першу чергу, як пейзажист, її природі, а потім — її історії та мистецькій старовині. Зібрані ним краєвиди, побутові сцени та рисунки пам’яток української архітектури та орнаментики утворили згодом багату колекцію, що її разом з автентичними пам’ятками мистецької старовини України, які артист збирав усе життя, Васильківський записав мистецько-етнографічному музеєві рідного Харкова — як зав’язок «Слобожанського музею».

У 1900 р. Васильківський видав альбом «Із української старовини», на який склалося двадцять малюнків українських історично-побутових типів, обведених переважно баталістичними заставками, рисованими М. Самокишем на основі акварелей Васильківського. Альбом мав практичну мету — поширити знання минулого серед громадянства; таке ж призначення мали видані пізніше «Мотиви українського орнаменту XVII — XVIII в.». Твором життя Васильківського, втіленням його задушевних мрій про націоналізацію відродженого українського мистецтва залишиться славний будинок Полтавського земства — перший із чималої вже нині низки будинків в українському стилі. Його-то ініціативі та заходам треба приписати той факт, що байдуже до справ українського мистецтва жюрі 23 липня 1903 р. вирішило прийняти проект архітектора Василя Кричевського, означений про всяк випадок як проект у «псевдомавританському стилі». Такою-то контрабандою промощено шлях відродженню українського архітектурного стилю на порозі XX віку! На стінах будинку Васильківський вивів, окрім орнаментальних українських мотивів, три історично-побутові картини — «Козак Голота», «Шлях Ромодан» та найбільш складну з-поміж них — «Обрання полковника». І знову Васильківський пожертвував своєю індивідуальністю маляра-пейзажиста «для вищих цілей».

Сластіон і Мартинович. Опанас Сластіон походив із Полтавщини, навчався у Петербурзькій академії, але так само, як і Васильківський, посвятився популяризації українського мистецтва. В 1886 р. з’явилися його ілюстрації до Шевченкових «Гайдамаків». Критика зустріла молодого митця неприхильно — закидала йому сухість рисунку, умовність і трафаретність композиції, анахронізми в побутових подробицях, а не приймала на увагу того, наскільки Сластіон був у даному напрямі новатором, наскільки він, як один із перших ілюстраторів Шевченка, був йому близький духом до тої міри, що деякі його композиції підходили до малярських спроб Шевченка як речі конгеніально споріднені. Вистане лише порівняти малюнок Сластіона на заголовній карті Мордовцева «Козаки і море» з Шевченковим малюнком «Гамалія», щоб переконатися, що Сластіон був одним із небагатьох покликаних інтерпретаторів поетичної музи Шевченка.

У 1900-х роках Сластіон працював над ілюстраціями до Шевченкового «Кобзаря», в 1906 р. належав до гурту ілюстраторів київського «Шершня», поза тим працював у багатьох українських видавництвах, головно в «Рідному краї» О. Пчілки. В 1910 р. уладив виставку в залах Київського університету. В парі зі своєю ілюстраторською працею Сластіон стояв заєдно на сторожі ідеалів українського мистецтва, озброєний чималим засобом знання з обсягу його історії та гострим пером критика й полеміста.

Багато праці та енергії Сластіон присвятив педагогічній діяльності, головно в Миргородській школі прикладного мистецтва ім. М. Гоголя. Ставши в 1897 р. учителем тієї школи, Сластіон випускає зі своєї робітні чимраз нові декоративні композиції, що з місця приймаються й поширюються в українському кустарництві. В 1911 р. Сластіон започаткував будування народних шкіл на Полтавщині, після ним же створених проектів, в яких він старається застосувати усі характеристичні мотиви українського дерев’яного будівництва.

Малярська, педагогічна та публіцистична діяльність Сластіона, тісно пов’язана з першопочинами національного відродження в ділянці образотворчості, згадуватиметься ще не раз і не двічі, а в історичному віддаленні затруться її промахи та недотягнення, а натомість виступлять прикмети і заслуги.

«Змарнований талант» — це Порфирій Мартинович (нар. 1856 р.), уродженець Полтавщини. Він навчався у Петербурзькій академії, але не закінчив її, не маючи сили наломитися до академічної програми. Вів себе різко супроти професорів, ігнорував класичні та біблійні теми — його тягло до близького й рідного українського життя.

Перші мистецькі виставки. До розвитку нового українського мистецтва немало причинилися мистецькі виставки. Першу таку виставку було уладжено в 1903 р. в Полтаві з нагоди відслонення пам’ятника Івана Котляревського. У ній взяли участь Васильківський, Кричевський, Мартинович, Сластіон, Цис та інші.

У 1904 р. в Чернігові лагодилася друга мистецька виставка, біля якої заходився Коцюбинський, але через спеціальні умови до неї не прийшло. В 1906 р. в Харківському музеї уладили виставку картин Васильківський та Беркос. Ядром виставки були згадувані вже картини Васильківського, призначені для новозбудованого Полтавського земства. Поза тим Васильківський виставив два менші проекти панно, призначені Для Полтавського музею, кілька історичних етюдів та низку знімків стародавніх українських церков Слобожанщини. Того ж таки року в Полтаві відбулася друга українська виставка, Що в ній, крім Васильківського, Мартиновича, Сластіона та Кричевського, взяли участь Красицький, Ждаха і Ткаченко. В 1908 p. у Києві відбулася ювілейна виставка праць Миколи Мурашка — засновника рисункової школи, в якій немало українських малярів добули початкові студії.

Посередньою доріжкою до повної емансипації молодшого покоління українських митців була їхня участь у виставках Товариства київських художників (1907 — 1916) — мистецької організації різко локального характеру. Але невдовзі постала окрема група піонерів молодшого покоління, яка тепер уже продумує над гомінкою маніфестацією окремішності українського мистецтва у відношенні до доцьогочасного «русского» опікунства. Василь Кричевський, Фотій Красицький, Петро Холодний — малярі, Микола Біляшівський — археолог та О. Олесь — поет збирають українських пластиків під прапор українського «сепаратизму». Результатом їхніх заходів була перша ретроспективна виставка, уладжена в 1911 р. в залах Київського міського музею, що в ній взяли участь майже всі українські митці Великої України, а не обійшлося й без гостини галичан. Своїм змістом і характером була це спроба ретроспекції сучасного українського мистецтва в усіх його ділянках. Цей ретроспективний характер підкреслювала участь «патріархів» — Васильківського та Мартиновича — та галицьких митців — Олени й Ольги Кульчицьких, І. Труша та архітектора О. Лушпинського. Виставка, яка, за словами П. Холодного, «була в силі переконати, що легковажити українське мистецтво можна тільки в дечому, але нехтувати його вже не можна», відбилася сильним відгомоном у російській пресі, яка побачила, що багатоскладний тип «русского художника» безповоротно пережився.

Друга виставка «сепаратистів» (1913) була в порівнянні з першою куди скромніша щодо розмірів, зате зискала на свіжості. Старих майстрів, як-от Васильківського і Мартиновича, котрих втягнули на першу виставку заради замаркування зв’язків із традицією, полишили у спокої. Правда, й тут знайшовся «старик» Їжакевич, що виставив ескізи поліхромії катеринодарського собору та Борисоглібської церкви в Києві. З Галичини надіслала свої картини Олена Кульчицька, її сестра Ольга — два килими, а галицький скульптор Кузневич — свого «Хлібороба». Взимку цю ж виставку перенесли й із малими змінами відкрили в Полтаві. Тут до неї приєднався І. Шульга, а праці Орлова, Холодного й Красицького були дібрані краще.

Дальший хід праці над розбудуванням мистецького руху у Великій Україні перебила світова завірюха, а згодом революція 1917 р. направила його зовсім новими, непередбачуваними шляхами...

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.