Попередня     Головна     Наступна





Степан ЧАРНЕЦЬКИЙ

ТЕАТР



Старий театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.

Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні з них тісно пов’язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в’яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаїлки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під крила церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода лиш, що заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш розвинених мистецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як це було колись у старинних народів.

Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв’язуючись із новим захожим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків візантійської культури, спроваджували з Візантії весельчаків, акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному мистецтві.

Найстаршими пам’ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Походять вони з XII або XIII в. та представляють різні сцени, що їх скоморохи відігравали перед князями й боярами. Але згодом скоморохи почали мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI в.

Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіанти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород; приходили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.

З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю.

Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочатку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки (пасії) у страстний тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі. Її переплітувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.

Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто пише, що нові «філософи» не вміють читати церковні книги, а тільки «комедії строють і грають».

В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова.

Докладніше розвитком драми в XVII — XVIII вв. на цьому місці не будемо займатися, бо цю справу вичерпано у відділі, присвяченому історії українського письменства. Наше завдання — освітлити розвиток театру з технічного боку як складне мистецтво, на яке складаються автори, актори, сцена й публіка.


Початки нового театру. Нову епоху в історії українського театру — епоху мистецької української драми — почав Іван Котляревський своєю «Наталкою Полтавкою» та «Москалем-чарівником». Не наша річ говорити, яке значення мають твори Котляревського для українського письменства, чому вони й тут становлять граничні стовпи, що відмежовують одну епоху від другої, — для нас важливе, чому його драматичні твори досьогодні не зійшли зі сцени, чому вони досьогодні є ланками в нашому залізному театральному репертуарі. Адже ровесники й ровесниці їх — російські сценічні твори, яким теж годі відказати таланту й вартостей — чи то літературних, чи то сценічних, — уже давно покриті порохом забуття й хіба якийсь дослідник бере їх у руки на дослід тих часів та їхнього драматичного доробку. Причину довгої живучості творів Котляревського бачимо не тільки у тодішній вбогості українського драматичного репертуару, але й в умовах, що мають значно глибше, основне значення. Котляревський своїм глибоким національним почуванням умів так вхопити типові риси свойого народу й основні особливості його характеру та духовної психіки, що й по нинішні дні виведені ним на сцену люди — живі, з кров’ю й душею, й це забезпечує їм ще довге життя на українській сцені.

Перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя (батька), Ващенка-Захарченка, пізніше дещо Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова й ін. Тим-то довший час не бачимо в Україні організованої постійної театральної пружини. Твори ті ставились любителями театрального мистецтва або приватними трупами багатих поміщиків (таких як Трощинський, Ширай), або мандрівними польсько-українськими трупами (Рикановського, Молотковського, Жураковського і Щепкіна).

Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці XVIII в., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському — польські. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваницький. У 1789 р. з почину губернатора Кішенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812 р. обійняв наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який у тім часі виставляв теж виключно російські твори. В Харкові на бенефіс Щепкіна за спеціальним дозволом генерал-губернатора Рєпніна уперше було виставлено «Наталку Полтавку» Котляревського (яка вже мала дозвіл для Полтави).

У Кам’янці-Подільськім був польський театр під дирекцією спочатку Антона Змієвського, а опісля — Яна Непомука-Камінського (обидва зі Львова), врешті — Мошинського, Недзельського. Театр із часу дирекції Мошинського Батюшков оцінює ось як: «Є тут і театр, але який! Коли дощ іде, то глядачі не можуть обійтися без парасолів. Вітер свище по тих кутках і разом із п’яними акторами та фальшиво граючим оркестром творять не зовсім приємну гармонію». У тім самім часі був і в Києві польський театр під управою Ленковського, де виставлювано твори («Україна або Заклятий замок», «Олена або Розбійники на Україні»), деякі ролі в котрих були в українській мові. В Полтаві в 1815 р. заходом князя Лобанова-Ростовського було засновано аматорський театр, а директором його став Іван Котляревський, що й сам часто виступав на сцені. В 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше — «Москаля-чарівника».

При кінці 20-х років виступив і Квітка на поле драматичної творчості й після трьох комедій, написаних по-російськи, збагатив наш репертуар цілим рядом досьогодні живих ще і свіжих творів, в яких на перших їхніх виставах таку славу здобув актор Соленик.


Наддніпрянський театр у 1850 — 1870-х роках. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства (1847), коли на українців упав біблійний жах, урядовій забороні не підлягали театральні українські вистави. Театр у тому скрутному часі животів тільки у деяких провінційних містах — Гадячі, Чернігові, Немирові (Подільської губернії). Вже з тих дрібних звісток можна зробити висновок, що тодішній театр в Україні мав свою цікаву історію й за сприятливих умов міг би стати справді могутньою освітньо-культурною й національною силою, та нещасні політичні й суспільні умови, серед яких жила Україна, не допустили до цього. Заважили роки 1831 і 1863, що в наслідках спричинили курс обрусіння, витиснули польські театри з Правобережжя та не допустили до впливу і значення місцевого елементу. Вистане навести, що такі міста в Україні, як Київ, Харків і Одеса, поруч університетів, засновують постійні театри, та український репертуар, хоч офіціально й не заборонений, фактично витискається вже хоч би через свою вбогість, бо драматична творчість після Котляревського й Квітки не розвивалася, не процвітала аж до часу Кропивницького, Карпенка, Старицького, Лисенка.

Загальна реакція, що наступила після ліберальних 60-х років та лягла таким важким каменем на українське культурно-національне життя, сильно відбилася й на українському театрі. Все, що носило український характер, мало на собі присуд смерті. Тяжка доля припала в участі українському театрові. Яким суворим було ставлення до українських вистав чи концертів, нехай послужить той факт, що в 1867 р. з незвичайним трудом київським українцям вдалося виклопотати дозвіл на концерт українських пісень, які треба було співати із французьким текстом. Подібний випадок був у Полтаві, де з початком 60-х років влада заборонила виставити «Наталку Полтавку», мотивуючи свою заборону тим, що ціни на виставу занизькі. На скаргу організатора вистави міністеріальний урядник Валуєв доручив полтавському губернаторові нахилити учасників вистави, щоб відмовилися від своїх намірів, тому що навіть... в Англії народних вистав не буває!

Та в інших містах було інакше. В Єлисаветграді в 1864 р. аматори (поміщики) дають вистави «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Чорноморський побит» й ін. Вистави ті мали незвичайний успіх, а тому що відбувалися і для прислуги по дешевих цінах, театр був завжди повний. В Єлисаветграді в 1865 — 1868 рр. Кропивницький і Карпенко-Карий влаштували ряд вистав на дохід ремісничої школи. Після короткої перерви вони поновлюють свою діяльність. У 1874 — 1876 рр. там грає аматорський гурток «на бідних учнів», а участь беруть: Кропивницький, Тарнавський, Дараган, Нечай. Поза тим виставлювано українські твори в Полтаві й Чернігові.

У 1872 р. було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко. Вистави відбувалися у приватнім домі сім’ї Ліндфорс за участю двох сестер — Софії та Марії Ліндфорс.

Згадана аматорська театральна дружина була так знаменито зорганізована, що вже в 1874 р. давала публічні вистави в міськім театрі, а в 1875 р. — у біржевому залі.

Справа українського театру в Києві видавалася закріпленою так, що можна було снувати великі сподівання на її розвиток і ясну будучність. Та указ із 16 травня 1876 р. розбив та розвіяв всякі надії. Роки 1876 — 1880 для історії українського театру на землях, що залишалися під російською займанщиною, — це мертвий період.

Розквіт наддніпрянського театру. В 1880 р. із Петербурга повіяв ліберальніший, свобідніший вітер. Сенатор Половцев, який приїхав в Україну із програмою широко задуманих реформ, висловився за свободу українського слова та українських театральних вистав. Унаслідок листа генерал-губернатора Черткова цього ж таки року з’явився новий указ, котрий давав право генерал-губернаторам і губернаторам дозволяти українські вистави. Першою з цього права скористалася театральна дружина Ашкаренка в Кременчуці. З почину її члена Марка Лукича Кропивницького вона телеграфічно віднеслася до міністерства по дозвіл на українські вистави й той дозвіл дістала. З таким самим проханням віднеслися Ерделі і Тарнавський з Єлисаветграда, а Милорадовичка — з Полтави, їхні прохання були вволені. В Єлисаветграді дістали дозвіл давати українські вистави на добродійні цілі. Милорадовичка ж теж узялася за діло і виставила «Невільника» Кропивницького, в якій-то виставі сам автор грав роль Коваля, а Садовський — Неплюя.

Українські вистави в усіх містах мали незвичайний успіх, а звістка про них понеслася по всій Україні. Це підсунуло артистам з трупи Ашкаренка думку скласти окрему постійну українську дружину, що й було зроблено, а режисером її став Кропивницький. Найвизначнішими силами цього театру були М. Садовський, Крамаренко, Ашкаренко і Жаркова. Зимою 1880 — 1881 рр. цей театр грав у Кременчуці, Харкові й Києві, хоч у столиці через убогість репертуару надзвичайного успіху не мав.

Після виїзду з Києва дружина розбилася, й тоді організувалася нова, під проводом Кропивницького.

Наступного року театр знову побував у Києві. До складу його дружини входили Садовський, Максимович, Грицай, Квітка, Заньковецька та Виріна. Репертуар був уже багатший на нові твори, як «Глитай», «Невільник», «Лихо не кожному лихо», «За двома зайцями», «Не так склалося, як гадалося». Тепер театр мав небувалий успіх не лише у Києві, але й у Ростові-на-Дону, Новочеркаську та інших містах. Та треба було багато енергії й невтомної праці, щоб молоду театральну справу поставити на тривкі основи. Й тут багато допоміг М. Старицький — знаменитий організатор і знавець складної театральної справи. Він узяв під свою оруду і в підприємство театр, залишаючи Кропивницького режисером, і з цеї пори починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва. Чимало знання, таланту, жертовної праці, а то й власного майна вклав Старицький у театральну справу, за яку взявся із молодечим запалом. То й висліди праці Старицького виявилися такі багаті й прекрасні, що на ділі перевищили всякі сподівання. В тому часі заясніли і скристалізувалися найкращі сценічні таланти — Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовська, Боярська, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Максимович, Грицай, Касяненко, Манько. Неважко собі уявити, яке захоплення могли викликати вистави, в яких брали участь такі першорядні сценічні таланти. Вистави тої дружини були пиром для українських глядачів, тріумфальним походом для артистів та нашого драматичного мистецтва.

У 1885 р. артистична дружина розходиться зі Старицьким і з одного театру виростають два: один — М. Л. Кропивницького, другий — М. П. Старицького. Та розбиття такої прекрасно сформованої та зіграної дружини на два театри не мало ніяких болючих і явно шкідливих наслідків. На чолі двох нових театрів стояли корифеї української сцени, знамениті режисери й актори, що мали вже розголос і славу, а за тих кілька літ підросли й заясніли нові молоді таланти, котрі доповнили обидві дружини.

З того часу українські мандрівні театри ростуть в Україні, як гриби по дощі. Вже в 1890 р. їх начислюють понад тридцять, причому кращими в тім часі вважалися театри Кропивницького (під управою Садовського і Саксаганського), Суслова, Суходольського, Разсудова-Кулябки, Гайдамаки, Мирова-Бедюха, Мирославського і Глазуненка, Ярошенка, Мороза, Колесовського та ін. Та все ж таки найкращою була трупа Кропивницького, бо до її складу входили найвизначніші таланти, які видала наша сцена, а саме: Заньковецька, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Ліницька, Суслова, С. В. Тобілевичева, Вукотич, Загорський, Зайченко, Северин Паньківський (галичанин), Позняченко, Чегорський та ін. У 1888 р. з першої трупи утворилися вже три, а згодом чотири, себто: 1) театр М. Садовського, де були Заньковецька, Затиркевич, Ротмірова, Максимович, Загорський, Позняченко, Василенко, Науменко, Глазуненко й ще інші; 2) театр Саксаганського, де грали Карпенко-Карий, Ліницька, Виріна, Дзбановська, Суслова, Грицай та інші; 3) театр Старицького з Боярською, Орлик, Маньком, Касяненком і 4) театр Кропивницького, під рукою якого ставили перші кроки всі молоді артистичні сили.

Видається про око дивним, що незважаючи на розколення одної дружини на чотири всі вони мали добрий склад. Але ж зросло вже покоління, яке, спираючись на свій вроджений талант і щире віддання театральному мистецтву, пройшло тверду режисерську школу чи то Кропивницького, чи то Старицького або Садовського, і в школі тій придбало й засвоїло собі практичне знання, що давало основу далі плисти, розвивати й поглиблювати сценічні таланти. Під рукою Кропивницького виросли три брати Тобілевичі (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський), з його школи вийшли Заньковецька, Максимович, Ф. Левицький, Борисоглібська, Ліницька, Боярська, Козловська, Войцеховська, Ротмірова, два Шевченки, Суслова, Науменко, Василенко, Манько, Петро Карпенко, Зарицька, Калина, Дзбановська, Загорський, Шостаківська, Півінська, Варвалюк, Гайдамака, Мар’яненко, Чубатий, Мирославський, Суходольський, Суслов, Ванченко, Ковалевський, Мироненко, Потапенко й багато, багато інших, які були або вихованками й вихованцями Кропивницького безпосередньо, або учнями його учнів.

Всі чотири згадані театри були мандрівні. Широкі простори України давали змогу всім їм існувати, жити й розвиватися. Значне число мандрівних труп, що існували поза тими чотирма, роз’їздилося поза Україну — в Московщину, на Білу Русь, Закаспійську країну, до Закавказзя, а то й у «нєісходімую Сібірь». У 90-х роках трупа Деркача їздила аж до Парижа, але там не повелося, вибухнув навіть скандал, бо Деркач був типом підприємця, який мало дбав про мистецький рівень театру й був одним із відомих у нашому письменстві «Гаркунів-Задунайських».

У житті й формуванні українських мандрівних театрів весь час головну роль відіграв Харків. Київ не відігравав її тому, що на Правобережжі український театр у 1883 — 1893 рр. не грав — було заборонено.

Окрім пребагатої плеяди блискучих першорядних талантів, українські мандрівні театри мали свої слабі сторони, а були це декорації й обстанови. Адже трупа Кропивницького від самого початку не мала ніяких власних декорацій, а мусила грати при тих, які можна було знайти в кожному театрі. Все це тхнуло російським або польським духом, хоч вибагливий Старицький не шкодував ні праці, ані гроша, щоб суворо зберігати принцип побутовщини. Перелам у цій справі зробив тільки Садовський. Після першої революції 1905 р., коли обстави для театру покращали, Садовський зі своєю театральною дружиною осів постійно в Києві й вів її аж до часу більшовицького наїзду.

На новий шлях український театр вступив тільки в 1917 р. Тоді були засновані нові театральні дружини з новим репертуаром і новими основами виконання. Цим театрам прийшла на допомогу українська держава, а головними діячами нового театру стали Лесь Курбас та Олександр Загаров. Перший заснував «Молодий театр» при Бібіковськім бульварі, а опісля прозвав його «Березіль» з осідком у Харкові, де він досьогодні вважається найкращим театром.

На Наддніпрянщині після більшовицького наїзду театральна справа дуже посунулася вперед. У більших містах є кілька державних оперних театрів та кільканадцять драматичних. Побутовщина майже цілковито витиснена. Театр розвивається для широких мас, хоч його форма тільки визначається і кристалізується. Побутовщина збереглася ще лише в репертуарах аматорських театрів, що дуже поширилися на всій Наддніпрянщині та знаходять підтримку інтелігенції, робітників, а особливо селян.


Український театральний музей. Буйний розвиток дослідів над минулим української культури в останні десятки літ із природи речей мусив обійняти й минуле українського театру, котрий мав такі особливі та своєрідні форми й через специфічні умови українського життя в порівнянні з іншими ділянками мистецтва відіграв в українському житті таку велику роль. Так, у Всеукраїнській Академії наук комісії зі складання біографічного словника діячів культури й мистецтва в Україні також почали збирати життєписний матеріал про діячів української сцени. Ще раніше виринула потреба утворити окремий театральний музей. В українських театральних колах говорилося про це ще в 1908 — 1915 рр., та нічого реального тоді не було зроблено. Тільки за почином «Мистецького об’єднання Березіль» у 1923 р. були зроблені перші позитивні заходи до утворення театрального музею в Україні. Зима 1922 — 1923 рр. була для театрів дуже важка. Вистане навести, що актори Гаккебуш, Бучма, Гірняк, Самійленко, Каргальський та інші працювали в театрі майже цілу добу за поганенький обід та пляшку молока. В січні 1923 р. з-поміж акторів «Березіля» обрали музейну комісію й доручили їй, без ніякої допомоги, організувати перший в Україні театральний музей. На цих зборах, що відбувалися у приміщенні Леся Курбаса, було обговорено питання про потребу заснувати власну бібліотеку, видавництво та театральний музей. Перший склад музейної комісії був такий: Василько-Миляєв, Гаккебуш, Швачко, Савченко, Гайворонський і Кононенко. Пізніше в музейній роботі брали участь Сердюк, Масоха, Тихонович і відомий сьогодні кінооператор Демуцький.

Праця молодих фанатиків, які були свідомі свойого великого завдання, була вельми важка і невдячна. Ні приміщення, ні фондів, ні авторитету, ні довір’я серед громадянства. І не дивно — це ж було молоде покоління акторів, які несли революційні кличі у світ театрального мистецтва, валили старі традиції, вірування й забобони і йшли на дошках українського театру творити нове життя, нові мистецькі правди.

На початку було зібрано близько 800 експонатів, що їх подарував музеєві Василько-Миляєв. Інші вважали установу театрального музею за самочинну, без уповажнення, авторитету й відповідальності. Тому всі, до кого музей звертався, відповідали відмовно, а були й такі оригінали, що заявляли: «Не для того я збирав речі, щоб віддавати у ваш музей!» Заклики, гасла до громадянства не мали ніяких успіхів. Невдача серед старшого громадянства й акторів казала повести справу знизу. В «Березілі» було заведено примусовий музейний податок у натурі. Це значило, що кожний із березільців мусив внести музейній комісії щонайменше дві речі, що стосувалися історії українського театру або взагалі театру в Україні. У формі податку музеєві склали цінні речі Курбас, Мелер, Мар’яненко, Гаккебуш, Бучма, Шевченко, Антонович та ін. Тоді директор «Березіля» Т. Дацьків віддав на приміщення музею одну комірчину в будинку театру, який тоді містився по вул. Воровського, 29. Постановлено було відвідати старших акторів та нахилити їх, щоб причинилися до збагачення музею. Першою відвідали Заньковецьку, яка прийняла їх дуже ввічливо і зробила музеєві дорогий подарунок, давши кілька своїх костюмів, що їх сама вишивала, її слідом пішла Ліницька. «Общество народного театра» подарувало музеєві цінну збірку ескізів костюмів із Полтавщини, Конасевич — кліше знімків Карпенка-Карого в різних ролях. Директор опери Багров передав ескізи костюмів до «Тараса Бульби», виконані Анатолієм Петрицьким.

На початках 1924 р. зроблено першу виставку експонатів музею. Виставка зробила своє діло. Дальша праця музейної комісії велася жваво, але все в дорозі випрошування. Та право на життя й розвиток музей здобув собі тільки тоді, коли «Березілеві» віддали давній Соловцовський театр. Тоді музей дістав три кімнати у фойє театру й мав змогу зібрати разом весь матеріал та відповідно його розмістити. Найбільше було в музеї фотографій, афіш, кліше, програмок, найменше — костюмів. Експонати поділено на відділи: побутово-етнографічний театр, «Молодий театр» (1916 — 1919), театри — ім. Шевченка, Франка, Заньковецької, Михайличенка, «Березіль», Галицький. Настрій і ставлення громадянства до музею покращали. Люди почали зносити подарунки й жертви, не раз дуже цінні.

Із 1926 роком музеєм став завідувати Л. Сердюк. Того ж року театр «Березіль» перевели до Харкова, а театральний музей передали Всеукраїнській Академії наук. У той час провадилась організація Лаврського Музейного містечка, якому припадав великий корпус приміщень (70 кімнат). Там теж було приділене місце для музеїв — «Театрального» та «Діячів мистецтва й науки на Україні».

Завдяки щедрій допомозі ВУАН, адміністраційній владі та відданим справі людям (між якими чи не найбільше трудився галичанин Северин Паньківський), музей відкрився в листопаді 1927 р. Він був уже багатий на цінні збірки, та найціннішою був Сокиринський вертеп з усім комплектом ляльок, що збереглися до нашого часу. Музей поділений на чотири відділи, що замикають добу до революції: 1) театр шкільний, 2) театр підготовчої доби, 3) театр побутовий та 4) міжреволюційний. Найповніше представляється театр революційний, а саме «Березіль», котрий має таку велику вагу і значення в еволюції українського театру, в ламанні старих банальних традицій та шуканні нових шляхів для українського драматичного мистецтва.

В 1930 р. музей мав близько 30 000 експонатів. Його друкованим органом є «Річник українського театрального музею».


Початки галицького театру. Новий театр у Галичині з’явився у часі, коли Галицька волость перейшла під австрійську управу (1772). Щоб вдоволити потреби німецької демократії, з Відня до Львова було прислано німецький театр Геттерсдорфа. Цей театр утримався майже сто років, але утримували його з державних фондів. У 1780 р. до Львова загостила польська трупа Трусколявського, та після року, не маючи успіху, поїхала до Любліна.

Однак враження від тих вистав мусило бути сильне, коли знайшло відгомін серед українських вихованців свіжозаснованої духовної семінарії. Вихованці від 1794 р. починають давати в мурах семінарії театральні вистави на польській мові (як комедії Богомольця), в яких не було жіночих ролей. Між вихованцями визначалися сценічним талантом Чернецький, Сточкевич, Ковальський, Шудлинський, Урицький, Слоневський, опісля — Мох, Кашубинський, Твардієвич. На вистави запрошувано гостей з міста; бував опісля на них директор польського театру Камінський і з визнанням висловлювався про акторів-аматорів та їхню гру.

Театральні вистави українською мовою з’явилися тільки добі національного відродження, яке розпочала «Руська трійця». Йосиф Лозинський видав у 1834 р. своє «Руське весілля», себто збірку обрядових весільних пісень. Серед вихованців семінарії зародилася гадка відіграти на сцені це мужицьке весілля з його піснями й обрядами. Це була перша спроба ввести народну мову на сцену.

У 1848 р. галицькі українці побачили перші публічні вистави рідною мовою. Вони відбувалися в 1848 — 1850 рр. у Коломії, Львові і Перемишлі, а було їх, певно, кількадесят. Початок зробив парох Коломиї о. Іван Озаркевич, який склав добру аматорську трупу, переробив «Наталку Полтавку» Котляревського, злокалізував її й під назвою «На милування нема силування» вивів на сцені в Коломиї у травні 1848 р. Озаркевич переніс акцію на Покуття і повставляв покутські народні пісні.

Під час першого з’їзду українських учених у Львові, в жовтні 1848 р., Озаркевич організував трупу, приготував виставу й дав її 23 жовтня на превелику втіху численно зібраних гостей. Вистава відбулася в одному з музеїв духовної семінарії, де відбувався з’їзд учених.

За прикладом львівських аматорів пішли й перемишльські українці, які на користь товариства «Руської матиці» відіграли ту саму перерібку «На милування нема силування»; вступом до вистави була пісня «Мир вам, браття, всім приносим», котра була на той час гімном Галицької України. Всіх вистав у Перемишлі мало бути в 1848 і 1849 рр. близько 15. Перемишльська трупа організувалася під проводом пані Саарової (сестри пізнішого президента Державної Ради Франца Смольки). У виставах брали участь українки, польки, німкені й одна француженка. Репертуар у перекладах і перерібках доставляли о. Йосиф Левицький, о. Юстин Желехівський, Іван Анталович-Вітошинський, Михайло Полянський, режисерію вів Вітошинський, а всі твори цензурувала пані Саарова. Музику для тих творів укладали Михайло Вербицький, Гофман, Лоренц та Вікентій Сервасій. На репертуар складалися «Старий перевізник Петра III», «Козак і мисливець», «Проциха», «Верховинці», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» та ін. Між аматорськими силами визначалися Саломея Чайківська, Юлія Панькевич, Емілія Матічек, Клара Левицька, а з чоловіків — Іван Вітошинський, Кормош, Трешкевич, Дрималик і Раставецький. Ці вистави так подобалися, що на них ходила німецька й польська публіка.

Є звістки, що аматорські вистави відбувалися також і в Тернополі.


Проект постійного театру. На початку 1860-х років, коли українське письменство в Галичині почало живіше розвиватися під впливом Шевченкової музи, уперше виринула справа постійного театру у Львові. Цю справу перше вже підносив о. Лев Трещаківський, а його думку почав реалізувати Юліян Лаврівський. У 1861 р. він умістив у львівському «Слові» статтю «Проект до заведення руського театру у Львові». «Коли хочемо, — писав він, — щоб наша мова процвітала на полі поступневого розвитку, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові». Далі Лаврівський говорить про значення драматичної поезії та про завдання театру, що «розсіває проміння у всі темні закутини та розбуджує й закріпляє в грудях національне почування». Театр учитиме історії минулих, ясних віків, учитиме любити прадідну землю, збудить замилування до поезії й мистецтва. Тим-то, на його думку, сейм повинен потурбуватися, щоб один день на тиждень у публічному театрі у Львові був призначений на українські вистави, а коли цього не можна досягти, то «Народний дім» повинен би взятися за справу, бо наш театр повинен би бути «народним домом» у найкращому розумінні цього слова. За репертуаром Лаврівський радив звернутися на Наддніпрянщину, де є чимало творів «на чисто народній основі, написаних чистою українською мовою, творів, що, певно, не грішать ні московщиною, ні церковщиною».

Прихильником театру був також митрополит Григорій Яхимович (1792 — 1863), який у своєму оточенні згадував про потребу заснувати театр та про значення сцени для громадянства й майбутніх поколінь.

Лаврівський підняв свій проект також у товаристві «Руська бесіда» у Львові й добився тут його реалізації. «Бесіда» призначила окремий «театральний відділ», до якого ввійшли Товарницький, Лаврівський, Гавришкевич і Згарський, і цей комітет почав передусім збирати фонди на театр. Вислід був несподіваний: пожертви попливли звідусіль. Яким щирим було захоплення нашого тодішнього громадянства цею справою, свідчать слова росіянина В. Кельсієва, що саме тоді об’їздив Галичину. «Сільські священики, — пише він, — давали гульдени зі своєї платні; навіть селяни, ті найбідніші селяни у світі, складали свої крейцери на справу, що її зміст їм, певна річ, і не зовсім був зрозумілий. Та селянин вірить своєму священикові і його синам, бо ж він переконаний у чистоті їхніх намірів і безкорисливій любові до нього; куди вони підуть, туди й він подасться своїм швидким кроком». У 1863 р. було зібрано 1345, у 1864 — 1392 гульденів.

У січні 1864 р. «Бесіда» уклала угоду з Омеляном Бачинським із Житомира (він був родом із Галичини, свояк Лаврівського), про ведення вистав на протязі року. Новонастановлений директор узявся організувати трупу, котра спочатку мала складатися з молодих аматорів, талановитіші з яких мали діставати грошову винагороду. Жіночий персонал також мав складатися з аматорок, а дібрати їх зобов’язалася дружина директора — Теофілія Бачинська.

Відкриття театру. Святкове відкриття театру було призначене на 29 березня 1864 р. Свято почалося Службою Божою в Успенській церкві. Відслужив її крилошанин Михайло Куземський, пізніший холмський єпископ; співав хор вихованців. Успенська церква була повна народу, особливо львівської та замісцевої інтелігенції. Після 7-ї години вечора зал «Народного дому» заповнився по береги. Публіка сиділа у святковому настрої. О годині пів до восьмої з’явилися намісник Галичини, доктор Менсдорф, та чимало військових, світських і духовних достойників, котрі позаймали перші ряди канап. За хвилину заграв оркестр під батутою Лейбольда-Шмацяжинського, а коли завіса піднеслася вгору, на сцені стояв гурт святково прибраних дівчат і хлопців, а посеред них вийшов наперед академік Лонгін Бучацький (пізніший радник Найвищого трибуналу у Відні й добродій «Рідної школи») та виголосив пролог, написаний спеціально на відкриття театру Омеляном Огоновським. Від цього вірша ще сьогодні віє духом відродження, свіжості, молодої непохитної віри, а в той день він мусив ще сильніше промовляти до сердець приявних. Згадуючи у вступі про наше пробудження, про перебуті злидні, автор переходив до заснування театру на те,


«Щоб до життя, то єсть до спільних діл,

При цім огниську дух наш ся загрів!»


А ось що думав Огоновський про завдання і значення народної сцени:


«Най, отже, буде ся народна сцена

Науці і забаві посвячена!

Най тая Муз святиня сповіщає,

Що нарід руський сили розвиває,

Щоб оказалась слів сих лож сама,

Що в руськім місті русинів нема!»


Пролог зробив незвичайно глибоке враження. Оркестр заграв державний гімн. Намісник підвівся, а тоді в глибині піднеслася друга завіса, й на екрані з’явився відбитий образ цісаря Франца Йосифа І укладу Корнила Устияновича. Діти, перебрані за янголів, вітали цісаря. Завіса спадала при невмовкаючих оплесках. Оркестр заграв «Симфонію» Михайла Вербицького, й почалася вистава 3-дієвої мелодрами «Маруся». Була це перерібка Ол. Голембійовського з повісті Квітки-Основ’яненка, з музикою В. Квятковського — директора оркестру Волинського дворянського театру. Між окремими діями оркестр виконав увертюру з «Гальки», увертюру Тітля, коломийку Тимольського та арію з опери «Аттіла» Верді.

Вистава «Марусі» перевищила всякі сподівання. Гра акторів випала прегарно. Королевою вечора була Теофілія Бачинська в ролі Марусі. Була це артистка великої міри, — на це годилися сучасні українські, польські й німецькі критики. В першій виставі брали ще участь Омелян Бачинський, Юрчакевич, Ю. Нижанківський, Сероічковський, Коблянський і ще дехто. Тому, що квитки на першу виставу було розхоплено за один день, театр за кілька днів повторив виставу «Марусі».


Директура Омеляна Бачинського. Так розпочав театр своє існування і діяльність. Перший сезон у Львові тривав від 29 березня до 21 липня та обіймав 22 вистави, на які склався різнорідний репертуар. З оригінальних творів пройшли сцену: Квітки-Основ’яненка — «Маруся» (3) і «Сватання на Гончарівці» (2), Котляревського — «Наталка Полтавка» (3) і «Москаль-чарівник» (4), Шевченка — «Назар Стодоля» (2), із дрібніших: А. Янковського — «Покійник Опанас» (3), А. Вельсовського — «Бувальщина» (2), В. Дмитренка — «Кум-мірошник або Сатана в бочці» (1). Із перекладних творів грали: Й. Коженьовського — «Верховинці» (2) та «Майстер і челядник» (1), перерібку з французького «Адам і Єва» (3) та перерібку І. Вітошинського «Козак і мисливець» із музикою М. Вербицького (1), «Сватання на вечорницях» (з польського) (2). Із галицьких письменників виставлено лише одну драму Рудольфа Моха — «Опікунство», та вона в репертуарі не втрималася.

Першими виставами театр представив себе вдатно і гарно. Все було дбайливо приготоване, гра акторів стояла на відповідній висоті. Після вистави «Верховинці» рецензенти проводили паралель з виставою того твору на польській сцені, а Бачинську — Параню ставили нарівні зі славнозвісною тоді Ашпергеровою.

Опісля театр виїхав у провінцію, давав вистави в Коломиї, Станіславі, був і на Буковині (в Чернівцях), а 10 жовтня повернувся до Львова, де грав майже до кінця року. За той час увійшли до репертуару: Квітки-Основ’яненка — «Щира любов», Стороженка — «Гаркуша», Янковського — «Чумак український», Гайнса — «Запорожці», Ванченка — «Вечір на хуторі» (перерібка з Гоголя), Коженьовського — «Вікно на першому поверсі», Пушкіна — «Безумна», Коцебу — «Два розсіяні», «Донька старого актора», «Сорокалітнє дитятко 25-літнього батька», «Голодний і закоханий», «Слаба струнка» (перерібка із Свєнціцького). Нарешті, було перероблено на мелодраму оперу Доніцетті «Дочка полку».

Із кінцем грудня 1864 р. театральна трупа, до складу якої, крім Бачинських, входили Антін Найбок-Моленцький, Сероічковський, Бучацький, Нижанківський, Айталь Вітошинський, Коблянський, Пожаковський, Лукасевичівна, Смолинська, Клітовська, Богданівна і Спринь, знову виїхала до провінції й давала вистави в Самборі, де нею щиро заопікувався Михайло Качковський. Із Самбора театр поїхав до Перемишля, де ним зайнявся Василь Ковальський. У Перемишлі театр дав 20 вистав. Там мала також відбутися перша вистава «Підгірян», але її було відкликано. Зате виставлено Наумовича — «Заручини навпомацки» та Анчица — «Мужики-аристократи».

У травні 1865 р. театр повернувся до Львова й перебував тут до червня. За той час виставив кілька новин, як перероблена на мелодраму «Преціоза» Вебера, «Цигани» Коженьовського та «Настася» В. Ільницького з музикою М. Вербицького. Але успіх був уже менший. Щось почало псуватися в театральному світі. В жовтні 1865 р. прийшло до розвалу: Бачинський у Стрию розв’язав театр і з кількома акторами виїхав на Поділля, до Кам’янця...

Цей перший галицький театр залишив по собі добрі спомини. Від хвилини свого заснування він мав чисто український характер; зі сцени віяло українським духом. Оповістки друкували кулішівкою, дирекція в перепису вживала українську мову. В театральнім виділі «Бесіди» засідали люди або з ясними й виразними українськими переконаннями (Кс. Климкович, Корнило Устиянович), або відомі своїми здоровими поглядами на народну справу (М. Полянський та І. Шараневич). Тим-то наш театр у перші роки свого існування був чи не найбільш проречистим свідченням нашої духовної й культурної єдності із Наддніпрянською Україною.


Роки занепаду. Театр Бачинського користувався наддніпрянським репертуаром або актуальними перерібками. Прихильники театру звернули тоді увагу на потребу нових драматичних творів. «Пора тепер кинутися руським поетичним талантам передусім на переклади славніших драматичних творів: Шекспіра, Кальдерона, Корнеля, Гете, Шіллера, Фредро та інших славних європейських драматургів, раз, щоби тими перекладами піддержати рідну сцену, а опісля, щоби себе і других образувати і приготувати до оригінальної обробітки трагічних і комічних яв з рідної історії, а іменно з пребагатого в геройські і трагічні події козацького життя. А давно вже дожидає наша геройська козаччина поета, щоб її оживив перед нащадками, змалював у драмах так, як покійний наш кобзар Шевченко відкрив її в своїх епічних поезіях». Ось так писало тоді «Слово».

Йдучи назустріч тим бажанням, «Бесіда» в 1864 р. розписала перший конкурс на драматичні твори. Цей конкурс заохочував до праці багато пильних, більш або менш талановитих рук до драматичної творчості (Іван Гушалевич, Василь Ільницький, Павлин Свєнціцький). На конкурс було надіслано близько 20 творів.

Справу конкурсу рішають тим способом, що надіслані на конкурс твори будуть уперед виведені на сцені, а жюрі опісля визначить нагороди, оглядаючись і на голос публіки та преси. Так на нашій сцені почали з’являтися конкурсові твори: «Підгіряни», «Роксолана», «Пан Довгонос», «Сила любові» й «Обман очей». Вкінці нагороду було розділено між Гушалевичем і Вербицьким за «Підгірян».

Коли Бачинський виїхав за Збруч, на галицькій сцені «замовкли торбани». Театр перестав існувати. Пустку й тишу 1868 р. розвіяли кілька аматорських вистав, що їх за спонукою «Бесіди» уладив колишній член першої театральної дружини Юліян Нижанківський. Були зроблені заходи, щоб із Наддніпрянщини викликати якогось талановитого актора, щоб наново наладнав справу, та переписки зі Степаном Карпенком і Семеном Гулаком-Артемовським не дали ніяких вислідів. Врешті з початком 1870 р. директуру обійняв Моленцький, який уже перше давав вистави з невеличкою трупою, до якої належали, між іншим, Гембицький і Стечинський.

Театр приїхав до Львова. «Народний дім» відступив зал на вистави даром. Тільки «згода ця відбулася, — як писав опісля Франко, — не без концесії на кошт народної мови. Вистави ламаною мовою не притягали публіки, особливо молоді, тоді вже овіяної гарячим українським духом. Польська преса стала докоряти, що театр пропагує московщину. Відбилося це луною і в Соймі галицькому й у Виділі краєвому. Репертуар був нецінний, а мова просто страховита». Взагалі роки 1869 — 1873 були роками боротьби за вплив на театр між українцями і «старорусинами». Вкінці на загальних зборах «Бесіди» вийшли перемогою українці та український дух запанував непереможно й на сцені українського театру.

У той час театр «Бесіди» здобув грошову субвенцію від галицького сейму. Для нагляду над напрямом театру Крайовий Виділ утворив окрему «Артистичну комісію», що проіснувала аж до світової війни. Та важнішої ролі вона не відіграла, бо членами її призначали звичайно урядовців, які ніколи в житті не склали доказів, що займалися театром, розуміли театральну справу й любили її. Зі звідомлень, які писала ця комісія, вирізнялися реферати Василя Ільницького, Анатоля Вахнянина та Володимира Коцовського, все інше було незугарним шаблоном та нісенітницею.


Директура Теофілі Романович. У 1874 р. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романович, правдиве назвисько якої було Рожанковська. Вона до кінця 1880 р. вела директуру, що записалася як краща доба в історії розвитку театру. Театр набирав ясного обличчя, ставав справді українським, хоч щодо репертуару бував часто лише блідим відбитком польського театру. Романовичка, родом галичанка, яка перебувала деякий час на Наддніпрянщині з Ом. Бачинським, була з переконання щира українка і виявила дуже гарні тенденції зберігати чистоту української мови на сцені. Вона передусім доповнила дружину, до складу якої входили такі сили, як Марійка Романович, дві Камінські, Семків, Висоцька, Ляновська, Наторський, Стефурак, Душинський-Коралевич, Стефанович, Людкевич, Маньковський, Кумановський, Вітошинський, Йосифович, опісля — Волович, Гриневецький, Біберович, а в першій половині 1875 р. — Марко Кропивницький та Плошевський. Із кількома наворотами були гарні польські співаки Лясковський і Карпінський, а капельником був Айзенбергер.

Про перебування Кропивницького на галицькій сцені є багаті спогади, найцінніші — Євгена Олесницького та самого Кропивницького, та вони мало згідні з правдою, а якщо так, то засумнівні, щоб їх наводити. Кропивницький грав багато визначних ролей, співав у перервах народні пісні, та довго не витримав в умовах галицької нужди й повернувся на Наддніпрянщину, де йому судилося відіграти визначнішу роль в історії розвитку українського театру. Як драматичний актор Кропивницький зв’язався з галицькою сценою тривкіше. Тут виставляли його твори «Актор Синичка», «Пошились в дурні», «Невільник», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай», «Перехитрили», «Пісні в лицях», «Вій», «Доки сонце зійде...», «Дві сім’ї».

Після розлуки з Теофілею Романович та після прикрих досвідів з утратою цілого театрального добра, як гардероб, декорації, бібліотека й музикалія, «Бесіда» віддала в 1881 р. театр у підприємство Омелянові Бачинському. Та Бачинський, що за останні 7 років вів свій власний театр і серед невимовно важких умов об’їздив із ним найтемніші закутини, не втримався довго при кермі, хоч крайовий сейм підвищив для театру субвенцію до висоти 4000 гульденів. У перевтомленого і знищеного мандрівками Бачинського не було вже сил до кермування театром, нагляд над яким мали виділ «Бесіди» й «Артистична комісія» Крайового Виділу. На Львів Бачинський зібрав доволі гарну дружину та виставив тут кілька новинок, як С. Гулака-Артемовського — «Запорожець за Дунаєм», «Чорні дияволи», «Солом’яний капелюх», «Чорноморці», Галясевича — «Сокільська дебра», Мозенталя — «Бойки», «Рогніда», Т. Сінкевича — «Чернець», «Рожеве доміно», Зайця — «Облога корабля», але, покидаючи Львів, позбувся мало не всіх кращих сил. Із малим гуртком акторів Бачинський шукав матеріальних та мистецьких успіхів по містечках, а то й селах, як Зарваниця, Конопківці, Улашківці, Струсів, Теребовля, Копичинці і т. д.


Біберович і Гриневецький. На рік 1882 «Бесіда» передала управу театру спілці — Іван Біберович та Іван Гриневецький. У той спосіб театру було передано керму в найвідповідніші руки. На чолі установи стали люди, що мали за собою кілька років праці на сцені і досвід, а передусім гаряче любили театр, знали його потреби і знали вимоги та примхи публіки. Обидва вони взялися сміливо за діло та постійно здобували собі щораз більшу симпатію публіки й визнання преси не лише своєї, але й чужої. Після чотирьох років нової управи Іван Франко писав про театр: «Театр панів Гриневецького і Біберовича в теперішнім стані сміло може рівнятися з найліпшими провінціональними театрами, які коли-небудь у нас були. Режисером є Гриневецький, чоловік не тільки талановитий, але й посідаючий зовсім поважне фахове образування. За його старанням кожна штука появляється на сцені добре вистудійована і старанно виконана, що з похвалою підносить навіть львівська польська преса, котра послідніми часами — треба признати — ніколи вже не виступала ворожо проти жодного з руських театрів. Декорації, хоч не дуже багаті і пишні, вистарчають для маленької сцени і неперебірчивої провінціональної публіки, костюми, особливо народні, переважно добрі і вірні, мова чиста і поправна, не виключаючи й акценту, котрий кожному нерусинові звичайно дуже великі чинить трудності. Працю ту признав Сойм Краєвий, підвищаючи перед роком запомогу [вищу] о 1000 зл.»

Дирекція Гриневецького й Біберовича тривала сім років, себто до початку 1889 р. У 1889 р. Гриневецький вмер у Перемишлі, й театр вів далі, до 1892 р., сам Біберович. Часи управи Гриневецького — Біберовича становлять найкращу добу в історії української сцени в Галичині. Гриневецький надавав артистичний напрям і провід театрові, а Біберович, поза сценічним талантом, був дуже добрим адміністратором, що знав складний і скромний механізм мандрівного театру. До складу театральної дружини входили такі сили, як Степан Стефурак, Кость Підвисоцький, Владислав-Казимир Площевський, Пясецький, Данилович, Санецький, Осипович, Кожикевич, а з жінок — Біберовичева, О. Підвисоцька, Танська (пізніша Осиповичева), Пясецька, Стефуракова, далі Тит Гембицький, А. Стечинський, Лясковський, Михайло Ольшанський, Новицький, Курманович, Ольховий, Бенза, Концевич, Гулевич. Українська сцена приманювала до себе талановитих польських діячів, які служили на ній постійно (Пясецькі, Карпінський, Лясоцький, Клішевський, Ольшанський) або виступали гостинно (Скальський, Борковський, Радван, Бочкай).

Нова дирекція подбала про новий репертуар, що залишився на все як найпроречистіший пам’ятник мистецької культури та високого рівня, на якому театр тоді стояв. Тоді промовили зі сцени Омелян Огоновський, Корнило Устиянович, Йосип Барвінський, Василь Ільницький, Юрій Федькович; прислужився сцені й Сидір Воробкевич. Усі їхні твори — здебільшого історичні драми; народ уперше почув зі сцени велику пісню про минуле, вперше побачив на сцені могутні легенди своєї давнини, славні події своєї історії. Виставлено було тоді: Огоновського — «Федько Острозький» та «Галшка Острозька», Корнила Устияновича — «Ярополк І Святославич» та «Олег Святославич», Йосипа Барвінського — «Павло Полуботок» та «Чернігівка» (перерібки), В. Ільницького — «Настя». Крім того, дирекція поповнила репертуар народними творами з Наддніпрянщини: Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Карпенка-Карого, Панаса Мирного, Янчука, Бораковського. Виставлялися Лисенкові опери «Різдвяна ніч» й «Утоплена», Бажанського — «Олеся» і «Мартка». На той час припадають також вистави перших творів Гр. Цеглинського. Зі світового письменства Гриневецький вводив у наш репертуар твори Шіллера, Гоголя, Сарду, Островського, Фредра, Балуцького, Онета, Клайста, Зудермана, Мозера. Переклади докопували Євген Олесницький, Іван Франко, Гриневецький та ін. На дошках нашої сцени вперше з’являється французька оперетка, а згодом — німецька.

У 1889 р. театр святкував у залі «Фрозін» у Львові 25-літні роковини свого існування. Повторився вечір з-перед 25-ти років. Пролог виголосив студент філософії Олександр Колесса, музичну частину було повторено майже точно як у 1864 р. Нашу дружину вітали актори міського львівського театру, що теж брали участь у святі. На сцені з’явилася делегація польських акторів — Збоїнський, Валевський і Скальський, а Збоїнський виголосив сердечну промову, бажаючи українським товаришам, щоб уже раз діждалися власного театрального будинку у Львові. Решту вечора виповнила вистава «Марусі».

Театр за дирекції Гриневецького — Біберовича тішився заслуженою славою, а з’єднав собі її високовартісним репертуаром, знаменитою режисерією та першорядними сценічними силами. Публіка ставилася до театру з великою любов’ю й щирим визнанням.


Роки експериментів. Директура Садовського. У 1890 р. виділ «Бесіди» рішився перебрати театр під власний заряд. Це рішення попередили наради анкети, й хоч більшість голосів противилася цьому, виділ таки поставив на своїм. І розпочалася найсумніша доба нашого театру, що тривала сім літ. Управителями за ті роки були по черзі Юліян Винницький, Іван Гуляй, Стечинський — Підвисоцький — Ольховий, Стечинський, Лопатинський, Ольшанський, Ольшанський — Вороний, Касяненко, Ольшанський, Поліщук — Ольшанський, Лопатинський, Тембицький, Заячківський, д-р Гриневецький. Ці постійні зміни на начальних і відповідальних становищах наглядно свідчать, що у нашому театрі діялось зле.

У 1892 р. театр відсвяткував ювілей А. Стечинського, а в 1896 р. Стечинський розпрощався зі сценою й зі світом. В цьому ж році Крайовий Виділ винагородив на драматичнім конкурсі Грінченка («Ясні зорі» й «Нахмарило»), Цеглинського («торгівля перлами») та Невестюка («Кандидат»). Два роки пізніше було заіменовано нову «Артистичну комісію», до складу якої увійшли Савчак, Коцовський, Кулачковський, Грушевський, Вахнянин, І. Огоновський і О. Колесса. І хоч сумно було в ті часи з театром і в театрі, охоти до праці було мало, а час минав на затиранні невпинно вибухаючих конфліктів, скарг, взаємних суперечок — все ж таки репертуар було дещо оновлено виставами Кальдерона — Франка «Війт Заламейський», Франка — «Учитель», «Кам’яна душа», деяких творів Тобілевича, Кропивницького, Зудермана. З опер виведені «Сицилійське парубоцтво» і «Поворот батька» та кілька німецьких опереток.

Після років власної управи «Бесіда» розписала конкурс на самостійного директора-підприємця й віддала театр докторові Іванові Гриневецькому, що був небожем колишнього спільника Біберовича. Та Гриневецький не витримав року. «Бесіда» віддала дирекцію Михайлові Губчакові, який вів театр від 1901 до 1904 р., та не здійснив сподівань, які з ним дехто в’язав. Театр мав тоді вже 18 500 кор. підмоги від сейму. З новин за Губчака виставлено: Франка — «Будка № 27», Цеглинського — «Кара совісті» та «Ворожбит», Горького — «Міщани» й «На дні», Найдьонова — «Діти Ванюшина», Сметани — «Продана наречена» та інші оригінальні й перекладені твори, й між ними — «Як ковбаса та чарка...»

У той час уже вдруге заснувався у нас «Комітет будови українського театру в Львові». Знову попливли жертви усього краю. А разом із тим почалася спізнена виміна думок, газетні полеміки, що довели до гарячих спорів, які відбилися на всій акції Комітету.

За останній десяток років вся здорова громадська думка зрозуміла, що з нашим театром діється зле, а тому звернулася проти «Бесіди» та її способу опікування над єдиним українським театром у Галичині. І нема тут дивоти. В час заснування театру товариство «Бесіда» було єдиним товариським і культурним осередком, який об’єднував тодішнє громадянство, себто його інтелігентні кола у Львові. Та час не стояв на місці; заснувалися нові установи, а тим самим наше життя розрослося, зрізничкувалося. Зрозуміла це вкінці й «Бесіда», зрозуміла й те, що справа театру є на хибній дорозі, й постановила з тієї дороги звернути. До ведення театру вдалося приєднати відомого діяча з Наддніпрящини Миколу Садовського, який приїхав до Галичини з артистом Северином Паньківським. Слідом за ними приїхала й Марія Заньковецька. Таким чином, керму львівського театру обійняла людина, що її доцьогочасне життя й діяльність творили світлу сторінку в історії українського театру. Там, на Наддніпрянщині, вніс він на сцену свіжий подих широких херсонських степів, де він зжився з народом, якого полюбив усім своїм серцем і якому вірно прослужив на сцені все своє життя. Наш глядач обіцяв собі побачити на сцені із Садовським візію великих історичних картин, в яких він відтворював Мазепу, Богдана Хмельницького, Саву Чалого, а далі Бурлаку, де створив напрочуд сильний життєвою правдою й переконуючий тип людини, що боролася за добро народу, а той народ у заплату його продав. На жаль, галерея історичних драм не з’явилася на нашій сцені, бо цього не дозволили цензурні умови.

Як режисер Садовський був неоціненний. Говорив залюбки, що режисер у театрі те саме, що влада в державі. Він вимагав на сцені безоглядного послуху, без якого не вірив в успіх праці. Розуміння режисерських обов’язків і знання підтвердив він скоро і в Галичині. На Наддніпрянщині виловив він цілі покоління сценічних талантів, а у нас у Галичині за однорічний свій побут устиг прогнати зі сцени старий, висовганий шаблон, традицію бездушного наслідування, вказав практично галицькому акторові шлях і способи наблизити сцену до життєвої правди, природності та краси. Садовський відкривав і викресував «іскру Божу» в акторах. Він оформив такі таланти, як Юрчак, Захарчук, Дяків, Костів та ін.

Садовський умів вивести народну драму так, що вона викликала враження дійсності, а його гуртові яви просто хапали за очі своєю життєвою правдою. Садовський показав ще галичанам, як співається народна пісня. Ті, які його чули, не в силі забути його співів «Ой наступила та чорна хмара» або «Максим козак Залізняк»; ці його пісні в міському театрі демонстраційно оплескували навіть намісник Потоцький і маршалок Бадені...

Про тодішні виступи Заньковецької багато писати не доведеться. Це була артистка на велетенську міру Сари Бернар. Вона творила високомистецькі постаті, постаті, повні правди, сили і краси.

Садовському межі Галичини були затісні; не міг він також звикнути до наших загумінкових відносин, де з нечуваним трудом треба було в кожному місті здобувати зал. Тому, об’їхавши Коломию, Станіслав, Стрий, Перемишль, Львів і Тернопіль, повернувся на Наддніпрянщину. Тож у 1906 р. «Бесіда» віддала театр Йосипові Стадникові, який зі змінливим щастям та зі змінливими успіхами вів його до весни 1913 р. Репертуар того часу — то був відбиток й наслідування польських сцен; новиною було введення оперних вистав.

Останнім передвоєнним директором був Роман Сірецький, що мав широкі плани, якнайкращу волю поставити наш театр на високім рівні, та, на жаль, недовгий час до вибуху світової війни не дав йому здійснити свої наміри. Бо коли знялася буря, Сірецький першим опинився на фронті, і не судилося йому з війни повернутися. Згинув він під Стриєм і там похований.

Воєнна хуртовина захопила театр у Борщеві, де окупаційна влада заборонила продовжувати вистави. Згодом недобитки театру прибилися до Львова. Тут спроби давати українські вистави не повелися — знову з цензурних оглядів. Зате в Тернополі, що найдовше залишався під російською владою, Лесь Курбас організував окрему трупу, яка уладжувала «Тернопільські театральні вечори», а участь в них брали передвоєнні члени театру «Бесіди».

Повоєнні роки. Листопадовий зрив, бої за Львів і відступ наших військ зачинили двері від святинь усяких муз. Наші актори опинилися поза Львовом. Тільки під кінець 1918 р. засновується в Тернополі «Український театр» під управою Миколи Бенцаля, який в березні 1919 р. перетворюється на культурно-освітнє товариство акторів «Новий львівський театр». Душею товариства були Амвросій Бучма та Володимир Калин, а до складу дружини входили Зубрицький, Демчук, Рубчак, Бортник, Бенцаль. Ставили «Молоду кров» Винниченка, оновили «Суєту» Карпенка-Карого, давали дармові вистави для війська, для поранених стрільців, на користь Українського Червоного Хреста і т. д.

Пізніше в Станіславі було організовано другий театр — «Український Чернівецький театр». Створено його з тієї частини театру, яка відлучилася від театру «Бесіди» під управою Рубчакової. Цей театр грав спершу в Чернівцях, опісля об’їхав усю Буковину. Румунський наїзд на Буковину поставив театр у безнадійне становище, бо румунська влада заборонила грати по-українськи, а акторам дала дозвіл на проїзд у Галичину під умовою, що більше не повернуться. Таким чином «Чернівецький театр» опинився у Станіславі. В цьому театрі були Лесь Розлуцький, Осиповичева, Демчишин, Левицькі, Філомена Лопатинська, К. Пилипенко, Козак-Вірленська, О. Польовий та ін. Театр грав постійно в залі Монюшча до травня 1919 р., себто до часу, коли під проводом Й. Стадника постав державний театр ЗУНР.

У час, коли війська Директорії (1919) мусили під напором більшовицької армії відступити з-за Збруча на Галицьку землю, з ними приїхала й громадка наддніпрянських акторів: М. Садовський, Борисоглібська, Іванова й ін. Садовський зібрав гурт і дав кілька вистав.

За польської влади знову відживає театр «Бесіди» (в 1922 р.). Підприємство перейняв д-р Бр. Овчарський. У Львові з’явився довголітній артист російських і українських сцен О. Загаров, що взявся за організацію нашого театру. Він був представником неореалістичного напряму і своєю короткою усильною працею вказав нашому театрові новий шлях. Вся вага, значення й заслуги Загарова — головно в його режісерії. Своєю мистецькою постановою таких творів, як «Тартюф» Мол’єра, «Візник Геншель» Гауптмана, «У пристані» Енгля, він зацікавив під режисерським оглядом не лише українські кола у Львові. Загаров залишив по собі пам’ять талановитого творчого режисера, який не лише розумів і відчував твір автора, а й умів віднайти у ньому загальний стан, настрій всього твору й його окремих моментів, умів підібрати темп, потрапити в стиль та об’єднати всі творчі сили в мистецьку згармонізовану цілість. Незвичайно талановитою його співробітницею була Марія Морська. В 1922 р. «Бесіда» відмовилася вести театр, і тоді Загаров виїхав на Закарпаття.

Сучасний стан театрів. З існуючих під цю пору театрів У межах Речі Посполитої Польської на перше місце висувається, безсумнівно, театр «Заграва», що залишається під проводом Володимира Блавацького. Провідник — молода освічена людина — фанатично любить театральне мистецтво, обізнаний зі сценою та її вимогами, а передусім свідомий засобів, якими диспонує, й цілей, до яких прямує. Театр виставляє найновіші твори українських і чужих авторів, увів у репертуар релігійну драму та зробив спробу оновити в зміненій формі «Ой не ходи, Грицю». Режисерія модерна й помислова, декораційна сторона — гарна і дбайлива.

Другим щодо мистецького рівня треба визнати Український театр ім. Тобілевича. Веде його передвоєнний член театру «Бесіди» Микола Бенцаль. Є там ще старі, заслужені актори, як Рубчак. Репертуар оперетковий, переплітений народними драмами. Театр Йосипа Стадника, в якому виступають із відомих сил Стадникова, Стадниківна й інші молодші актори, також живе оперетковим репертуаром, але переплітає його перекладеними модерними драмами. Є ще й театр Яреми Стадника з оперетково-ревюйовим репертуаром.

Театр ім. Садовського поставив би я на третьому місці після «Заграви» й театру ім. Тобілевича. Веде його Карабіневич, режисерує досвідчена київська артистка Барвінок-Карабіневичева. Театр цей залишився вірний побутовому репертуарові і виводить його гарно та старанно. В дружині кілька помітніших талантів.

Із театрів, що також залишились вірні побутовщині, слід згадати театр Комаровського й театр Когутяка, які мандрують і грають твори з народного й жидівського життя. Театр Сарамаги — з молодими повоєнними силами, з репертуаром оперетково-ревюйовим — їздить по містах, містечках і селах. Театр Проскурницького з молодими повоєнними акторами, з ревюйовим репертуаром навідує містечка й села. Театр Богема з молодими розбитками різних театрів, із ревюйовим репертуаром навідує містечка й села. Театр Войтовича (старого монологіста) з народним репертуаром об’їздить села. Театр Юрка Кононева з молодим гуртом акторів (відомий наддніпрянський актор Чугай), з історичним і побутовим репертуаром об’їздить містечка і села. Театр Веселка під проводом Тимченка, з репертуаром ревюйовим, від двох років не їздить. Театр «Цвіркун» заснований у 1931 р. Зі старших відомих акторів були там Сорока, Залуцький, Гірняки, Козак-Вірленська, Якимова, Орлан. Театр цей грав у Львові цілий сезон 1931 — 1932 рр. Репертуар оперетково-ревюйовий. Від 1935 р. їздив по містах і містечках. Від 1936 р. був нечинний, а в половині листопада 1937 р. оновлює свою діяльність як Львівський театр, під управою Сороки й Залуцького.

Поза межами Галичини є ще на Волині театр Певного, а на землях корінної Польщі — українські театри: 1) Руденкової, 2) Айдарова, 3) Бойчихи, 4) Городничого і 5) Залевського.

До 1926 р. по Галичині їздив театр Міткевичевої, що вславився гарним виконанням народного репертуару і талановитими акторами. Після ліквідації актори розбрелися по трупах, які є на території корінної Польщі.




















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.