Попередня     Головна     Наступна





ВІД РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ



Одна з важливих проблем, що розв’язуються радянською історіографією, — історія Давньоруської держави — Київської Русі та князівств періоду феодальної роздробленості, в яких знайшла дальший розвиток давньоруська історико-культурна спадщина. В цьому плані значний інтерес становить історія Галицько-Волинського князівства, яке утворилося в південно-західній частині Київської Русі. Однак до останнього часу не було жодної праці, присвяченої історії Галицько-Волинського князівства протягом всього періоду існування. Не вивчені й передумови формування князівства. Цю прогалину значною мірою заповнить праця академіка АН УРСР І. П. Крип’якевича, яка публікується на основі рукопису з архіву автора, що зберігається в Інституті суспільних наук АН УРСР.

Український радянський вчений Іван Петрович Крип’якевич (1886 — 1967) збагатив науку працями, що стосуються різних періодів історичного минулого України. Однак найбільш плідно і всебічно він займався дослідженням феодального суспільства. Важко було б знайти таку проблему з середньовічної історії України, яка тією або іншою мірою не висвітлювалася б у книгах, статтях, рецензіях академіка Крип’якевича *.



* Список основних праць І. П. Крип’якевича див.: Іван Петрович Крип’якевич : Корот. бібліогр. покажч. / Уклад. О. Д. Кізлик. — Львів, 1958; Іван Петрович Крип’якевич : Бібліогр. покажч. / Уклад. О. Д. Кізлик; Під ред. M. K. Івасюти. — Львів, 1966.



Зокрема, протягом всієї наукової діяльності І. П. Крип’якевич займався дослідженням історії Галицько-Волинського князівства, яке відігравало важливу роль в історії Східної Європи XIII — першої половини XIV ст. Ще 1905 р. історик, тоді ще дев’ятнадцятирічний студент другого курсу філософського факультету Львівського університету, опублікував джерелознавчу розвідку про тисяцького Дем’яна — одного з наближених до Данила Галицького діячів (Де ж був Дем’ян тисяцьким: Причинок до історії урядів в Галичині першої половини XIII в. — ЗНТШ, 1905, т. 67). Пізніше час від часу він повертається до історії Галицько-Волинської Русі. Деякі праці історика \4\ з питань Русі доби феодальної роздробленості зберегли дотепер свою цінність для науковців, оскільки в них зібрано значний фактичний матеріал.

Новий етап у науковій діяльності І. П. Крип’якевича розпочався після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Він працює професором Львівського державного університету Ім. Івана Франка, 1951 р. — завідуючим відділом історії України Інституту суспільних наук АН УРСР, а в 1953 — 1962 рр. — його директором. Увійшовши до колективу радянських істориків зрілим ученим, І. П. Крип’якевич посилено працював над оволодінням марксистсько-ленінською методологією, що великою мірою сприяло успіхові його дослідницької роботи. В цей час більшість друкованих праць присвячується історії визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, а також питанням розвитку допоміжних історичних дисциплін. Не припиняв він і досліджень соціально-економічної та культурної історії західноукраїнських земель періоду раннього середньовіччя. В розділі «Львів княжих часів», вміщеному в колективній монографії «Нариси з історії Львова» (Львів, 1956), професор Крип’якевич глибоко проаналізував розвиток економіки і культури Львова в складі Галицько-Волинського князівства. Цій самій тематиці присвячено статті «К вопросу о начале армянской колонии во Львове» (Историко-филологический журнал АН Армянской ССР, 1963, № 1), «Топоніміка старого Львова» (Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР, 1964, № 5). Для перших двох томів «Української Радянської Енциклопедії» вчений написав стислі, але ґрунтовні статті про Галицько-Волинське князівство та його окремі частини (Белзьке князівство, Берестейську землю, Болохівську землю, Південну Буковину, Володимир-Волинське князівство). В окремо виданому огляді публікацій «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму» (К., 1962) вміщено розділ про літописні і актові матеріали з історії галицьких земель у складі Давньоруської держави та Галицько-Волинського князівства.

Книга «Галицько-Волинське князівство» узагальнює всі попередні дослідження. Вона складається з нарисів, які створюють цілісну картину соціально-економічної та політичної історії Галицько-Волинського князівства. Особливо цінні у науковому відношенні нариси про територію і населення, а також політичний устрій князівства. Висвітлено питання про найдавніші державні утворення на території Галичини і Волині, а також про належність цих земель до Давньоруської держави і значення цього факту для історії галицько-волинських земель періоду феодальної роздробленості. Матеріали про це допомагають зрозуміти особливості розвитку князівства в період його найбільшого розвитку. На основі вивчення джерел, насамперед літописних, охарактеризовано соціально-економічні відносини, розповідається про класову боротьбу трудящих, значну увагу приділено історії героїчної боротьби населення Галицько-Волинського князівства проти іноземних \5\ феодалів, показано політичні та культурні зв’язки Галицько-Волинської Русі з іншими східнослов’янськими князівствами, зокрема з Володимирсько-Суздальською Руссю. Дослідження І. П. Крип’якевича всім своїм змістом спростовує твердження M. C. Грушевського, який намагався пов’язати Галицько-Волинське князівство лише з історією України, протиставити його іншим давньоруським землям.

Книга написана в 1957 — 1958 рр. в Інституті суспільних наук АН УРСР як планова робота. За час її створення вийшла низка нових праць радянських істориків, у яких тією або іншою мірою висвітлюються питання стародавньої історії Галичини і Волині X — XIV ст. Зокрема, розділи про соціально-економічну та політичну історію цих земель у ранньосередньовічний період опубліковано в колективній монографії Інституту суспільних наук АН УРСР «Торжество історичної справедливості» 1. Історія Галицько-Волинського князівства розглядається також в багатотомній «Історії Української РСР», в ряді томів «Історії міст і сіл Української РСР» та в інших узагальнюючих працях.

Значно просунулося вперед за минулі роки археологічне вивчення галицько-волинських земель. Було проведено ґрунтовні археологічні дослідження Галича (В. В. Ауліх), Володимира (П. О. Раппопорт, М. В. Малевська, M. M. Кучінко), Перемишля (А. Куниш), Звенигорода (І. К. Свєшніков, М. О. Ратич, В. С. Шелом’янцев-Терський), Берестія (П. Ф. Лисенко), Львова (О. О. Ратич, Р. С. Багрій), Белза (В. М. Петегирич), Ленківців і Василева (Б. О. Тимощук), Дорогичина (К. Мусянович) та інших міст Галицько-Волинського князівства *. Більш або менш докладні повідомлення про ці розкопки опубліковано в археологічній періодиці, підсумок досліджень, проведених до початку 70-х рр., подано в колективній праці «Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський період» (К., 1976). Археологи виявили багато нових даних про ремесло, будівельну техніку, землеробство галицько-волинських земель. Новими аргументами доповнилася теза про єдність визначальних рис матеріальної культури Галицько-Волинської Русі та інших давньоруських земель. Зокрема, в ряді робіт докладно аргументована належність Північної Буковини до Галицької Русі 2,



1 Ратич О. О., Нудьга Г. Л. Західноукраїнські землі в епоху Київської Русі та в період феодальної роздробленості. — В кн.: Торжество історичної справедливості : Закономірність возз’єднання західноукр. земель в єдиній Укр. Рад. державі. Львів, 1968, с. 44 — 64; Ісаєвич Я. Д. Загарбання земель Галицько-Волинського князівства іноземними державами. — Там же, с. 74 — 81.

* Бібліографію публікацій про археологічні пам’ятки доби Київської Русі та Галицько-Волинського князівства на території західних областей УРСР див. у кн.: Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині у ранньослов’янський та давньоруський часи. К., 1982.

2 Тимощук Б. О. Археологічні дані про приналежність Північної Буковини до Галицької Русі XII — XIV ст. — В кн.: Минуле і сучасне Північної Буковини, 1972, вип. 1, с. 3 — 13; Нариси з історії Північної Буковини, 1972, вип. 1, с.3З — 13; Нариси з історії Північної Буковини. — К., 1980, с. 31 — 44; Тимощук Б. О. Давньоруська Буковина (X — перша половина XIV ст.). — К., 1982.



у статтях М. М. Кучінка \6\ висвітлено давньоруський характер міст Посяння і міжріччя Вепру — Західного Бугу 3, розвідки Я. Д. Ісаєвича присвячені питанням історичної географії цих територій 4. Видано також ряд праць з стародавньої історії Закарпаття, зокрема з питань слов’янської етнічної приналежності його автохтонного населення 5. Результатом співробітництва істориків, археологів та лінгвістів Інституту слов’янознавства і балканістики АН СРСР та Інституту суспільних наук АН УРСР стало видання збірника наукових праць «Славянские древности: Этногенез. Материальная культура Древней Руси» (Киев, 1980). До нього увійшли, зокрема, дослідження М. Ф. Котляра «До питання про генезу східнослов’янських міст (на матеріалах Галичини і Волині)», В. В. Ауліха «Історична топографія стародавнього Галича», В. М. Петегирича «З історії економічних та культурних зв’язків Галицько-Волинської Русі X — XIII ст.»

У підготовленому Інститутом суспільних наук АН УРСР збірнику наукових праць «Київська Русь: культура, традиції» (К., 1982) вміщено ряд статей, що підводять підсумки вивчення ряду питань історії Галицької і Волинської земель доби Київської Русі та періоду феодальної роздробленості.

Питання політичної історії Галицько-Волинського князівства періоду правління Данила Романовича висвітлені в книзі М. Ф. Котляра 6. Історико-нумізматичне дослідження цього ж автора про монети, що карбувалися у Львові в другій половині XIV — першій чверті XV ст.. дає цінні матеріали також для характеристики рівня економічного розвитку Галицько-Волинського князівства на заключному етапі його існування 7.



3 Кучінко M. M. Літописні міста Посяння за літописними даними. — Український історичний журнал, 1970, № 12, с. 78 — 83; Материальная культура населення междуречья Западного Буга и Вепра з IX — XIII вв. — В кн.: Исследования по истории славянских и балканских народов. М., 1972, с. 78 — 91; Население бассейна Верхнего Сана и Вислока в IX — XIII вв. — Советское славяноведение, 1971, № 3.

4 Ісаєвич Я. Д. Територія і населення Червенських градів (X — XIII ст.). — Український історико-географічний збірник, 1971, вип. 1; Исаевич Я. Д. «Грады червенские» и перемышльская земля в политических взаимоотношениях между западными и восточными славянами. — В кн.: Исследования по истории славянских и балканских народов. М., 1972, с. 107 — 124.

5 Балагурі Е. А., Пеняк С. І. Закарпаття — земля слов’янська. — Ужгород, 1976.

6 Котляр М. Ф. Данило Галицький. — К., 1979.

7 Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. : Іст.-нумізмат. дослідження. — К., 1968.



Опубліковано лише нечисленні статті з проблем історії \7\ культури 8, а також статті про окремі пам’ятки літератури й мистецтва і розділи в узагальнюючих працях. Предметом спеціального дослідження стало питання про автентичність галицько-волинських грамот, зокрема грамоти Льва Даниловича перемишльському війтові Іванові 9. Пожвавленню дослідження історії Галицько-Волинського князівства XIII ст. сприятиме публікація перекладу основного історичного джерела цього періоду — Галицько-Волинського літопису 10. З деяких питань в публікаціях останніх років висловлюються погляди, відмінні від точки зору автора опублікованої праці. Так, більшість сучасних істориків вважає виступ «болохівців» проти Данила Галицького виявом боярської опозиції об’єднавчій політиці князя. П. П. Толочко інакше, ніж у книзі І. П. Крип’якевича, визначає кордон між Київським князівством та Волинню 11. По-іншому висвітлюється в сучасній історіографії похід Володимира Святославича 981 р.*

Наявність тих чи інших розбіжностей у висвітленні окремих питань — цілком закономірне явище у розвитку будь-якої галузі знань. У той же час слід підкреслити, що дослідження останніх років не лише не суперечать основним висновкам праці І. П. Крип’якевича, а, навпаки, підтверджують їх. Цілий ряд питань ним висвітлюється докладніше, ніж у будь-якій іншій праці.

В архіві І. П. Крип’якевича зберігся рукопис праці «Галицько-Волинське князівство», а також машинопис, виправлений рукою автора, у випадку розбіжностей текст подається за правками машинописного примірника. Упорядниками доповнено ряд скорочень у посиланнях на джерела і літературу, а також додано іменний та географічний покажчики і карту.



8 Исаевич Я. Д. Культура Галицко-Волынской Руси. — Вопросы истории, 1973, № 1; Исаевич Я. Д. Из истории культурных связей Галицко-Вольшской Руси с западными славянами в XII — XIV вв. — В кн.: Польша и Русь. М., 1974, с. 261 — 275.

9 Генсьорський А З коментарів до Галицько-Волинського літопису (Волинські і галицькі грамоти XIII ст.). — Історичні джерела та їх використання, 1969, вип. 4, с. 183 — 184; Маркевич О. В. Невідома грамота князя Льва Даниловича. — Архіви України, 1968, № 5, с. 25 — 28.

10 Галицько-Волинський літопис / Перекл. і післямова Л. Махновця. — Жовтень, 1982, № 7, с. 14 — 87.

11 Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII — XIII вв. — Киев, 1980, с. 122 — 126.

* Оскільки до 999 р. Південна Польща, включаючи Краків, входила до складу Чехії, Перемишль і Червен не могли у 70-х рр. X ст. належати Польщі. Ймовірно, що місцева племінна верхівка, яка в період правління Святослава Ігоровича була залежною від Київської Русі, після смерті Святослава стала шукати опори у чеських феодалів. Похід 981 р. остаточно закріпив приєднання до Київської Русі Надсяння і міжріччя Вепру — Західного Бугу (Див.: Исследования по истории славянских и балканских народов, с. 118 — 121). \8\












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.