Попередня     Головна     Наступна

ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ

Землі, які в кінці XII ст. утворили Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На південному заході ця територія мала природну межу — гори Карпати. Високий, вкритий пущами, малодоступний та рідко заселений карпатський вал становив перешкоду для комунікації та відділяв північне Підкарпаття від південного Закарпаття — стародавньої східнослов’янської землі, загарбаної Угорським королівством. Галицько-волинські князі, з однієї сторони, а угорські королі — з другої, вважали «Гору» (так тоді називали Карпати) за постійний кордон між своїми державами.

В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме «королівство Галичини». Правдоподібно також, що Володимир Святославич на деякий час поширив свою владу за Карпати, а в кінці XIII ст. та в 1320-х рр. галицькі князі володіли деякими територіями на Закарпатті, але про характер їх влади не маємо точних даних.

Західний кордон між Галицько-Волинським князівством і Польщею в початковий період не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які відокремлювали території Польщі і Русі. Не знаємо нічого певного і про те, як далеко на захід сягали завоювання Володимира Святославича й де саме проходив державний кордон Київської Русі. В XIII — XIV ст. кордон між Галицько-Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він проходив у Карпатах на р. Яселці, далі в північно-східному напрямку через річки Віслок і Сян простягався на 15 — .30 км на захід від Вепру і, перетнувши його, спрямову\14\вався на північний захід. На території Галицько-Волинського князівства розташовувалися поселення Коросно, Ряшів, Щебрешин, Щекарів (пізніше Красностав), Верещин, Воїнь (Вогинь). Іноді польські князі захоплювали окраїнні волості над Сяном, доходячи до Буга, й Лев Данилович оволодівав на деякий час Любліном, але польсько-галицький кордон був вже настільки усталений, що і пізніше, коли галицько-волинські землі загарбала Польща, саме він залишався дійсним аж до XVIII ст., відокремлюючи Руське воєводство від воєводств Краківського і Люблінського ¹.

Північна межа Галицько-Волинського князівства протягом сторіч змінювалася залежно від приналежності Берестейської землі. До половини XII ст. Берестейщина належала до Турово-Пінського князівства. В цей період північна межа Волині проходила приблизно притокою Бугу, Володавкою і Верхньою Прип’яттю. Крайніми північними поселеннями Волині на захід від Бугу були Верещин, Столп’є, Комов, Угровськ, на схід — Кам’янець (Камінь-Каширський) ². Пізніше Берестейська земля увійшла до складу Волині і тоді північна межа Галицько-Волинського князівства пересунулася ще далі на північ, приблизно на річки Наров і Ясельду. Найвіддаленішими на півночі були міста Більськ та Кам’янець (Литовський) ³.

На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею та Київським князівством. Кордон проходив через Прип’ять, Стир, по правій стороні р. Горині. Крайніми містами Волині на сході були згадуваний вже Кам’янець (Камінь-Каширський), Чорторийськ над Стиром * та над Горинню або близько неї, Пересопниця, Дорогобуж, Мильськ, Острог, Ізяславль, Гнойниця і Тихомль ⁴. На смугу над Горинню, так звану Пргорину волость ⁵, заявляли претензії київські князі й іноді захоплювали її, але з кінця XII ст. ця волость вже стійко належала до Волині.

¹ Коросно. — КДМ, т. 1, № 721; Ряшів. — КДП, т. 1, с. 119; Щебрешин. — АГЗ, т. 5, № 1; Щекарів. — Іпат., с. 492, 585; Верещин — Іпат., с. 483, 490; Воїнь. — Іпат., с. 586. Пор.: Кордуба М. Західне пограниче Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном. — ЗНТШ, 1925, т. 138/140, с. 159 — 245.

² Іпат., с. 483, 490, 566, 577.

³ Там же, с. 544, 608, 610, 612, 613.

* Близько 1228 р. Чорторийськ захопили пінські князі але Данило, добув його назад, як приналежний до Волині. — Іпат, с. 180, 501, 502.

⁴ Там же, с. 180, 285, 313, 428, 485 та ін.

⁵ Там же, с. 172, 335.

Далі межа переходила на верхів’я \15\ Случі та Богу (Південного Бугу), спрямовуючись на Ушицю і Прут *. Але тут населення було рідке і точно лінію розмежування визначити важко **.

^* 1230 р. Данило «собрав землю Галичкую... и собрал от Бобрьки даже до рЂки УшицЂ и Прута». (Іпат., с. 506).

^** 1146 р. галицький князь Володимирко захопив київський Прилук в басейні Богу (Лавр, с. 296), але ненадовго. \16\

В 1130 — 1140 рр. Іван Ростиславич, з галицьких князів, оволодів територією Нижнього Дунаю і створив Берладське князівство ⁶. На основі звернення «Слова о полку Ігоревім» до Ярослава Осмомисла, що «зачинив Дунаєві ворота, рядить суди до Дунаю», можна вважати правдоподібним погляд, що територія між Прутом і Карпатами деякий час належала до Галицького князівства. Список «градів всіх руських далеких і близьких» з кінця XIV ст. зараховує до руських міста в Молдавії та на Нижньому Дунаю ⁷.

Галицько-Волинське князівство виникло в результаті об’єднання Галицького князівства з Волинським, яке здійснив Роман Мстиславич 1199 р. Кордон між Галичиною і Волинню залишав по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ *, а по волинській — Белз, Бужськ, Крем’янець, Збараж, Тихомль **. В такому приблизно вигляді він зберігся також у XV — XVIII ст. як межа Белзького і Волинського воєводств з Руським.

Територія як Волині, так і Галичини розподілялася на окремі землі, або князівства. Волинь до середини XII ст. утворювала одне Володимирське князівство. Пізніше, внаслідок князівських міжусобиць і спадкових поділів володінь почали виникати менші волості, які з часом перетворилися у князівства. Так, 1084 р. Давид Ігорович одержав місто Дорогобуж, згодом там виникло окреме Дорогобузьке князівство. Короткий час існувало Бужське князівство ⁸. В 1150-х рр. князі Мстислав і Ярослав Ізяславичі поділилися землями так, що перший отримав Володимир, другий — Луцьк ⁹: так виникли два князівства — Володимирське і Луцьке. В 1170-х рр. обидва князівства розпалися на менші частини: Володимирське — на Володимирське, Белзьке і Червенське ***, Луцьке — на Луцьке,

⁶ Іпат., с. 234, 237, 239, 335, 342, 355.

⁷ Воскрес., с. 240 — 241.

^* Як галицькі міста виступають: Любачів. — Іпат., с. 489, 498; Голі Гори. — Лавр., с. 311; Пліснеськ. — Іпат., с. 445.

^** Белз, Крем’янець і Тихомль постійно були волинськими містами. Бужськ належав до Волині і лише на деякий час його приєднав до Галичини Володимирко. — Іпат., с. 313, 384. Приналежність Збаража (Іпат., с. 409) неясна, але в XV ст. він, без сумніву, належав до Волині.

⁸ Іпат., с. 361.

⁹ Іпат., с. 361, 381 — 382.

^*** Наприкінці XII ст. у Володимирщині князювали брати Мстиславичі: у Володимирі — Роман, у Белзі — Всеволод, у Червні — Святослав. — Іпат., с. 383 — 385, 445 — 446. В перших десятиріччях XIII ст. у Володимирі князі мінялися декілька разів; червенським князем був Всеволод Всеволодович, белзьким — Олександр Всеволодович, який після брата приєднав Червен до Белза. — Іпат., с. 483, 494, 498, 510. \17\

Дорогобузьке і Пересопницьке князівства *. Деякий час існувало також Шумське князівство ¹⁰.

В період князювання Данила Романовича виникло місто Холм, тоді ж частина Забужжя, на північ від Червна, стала окремою землею — Холмською**.

Берестейська земля увійшла до складу Волині в середині XII ст. ¹¹ З неї, як окрема волость, виділився Дорогичин ¹².

Підкарпаття наприкінці XI ст. та у першій половині XII ст. поділялося на чотири князівства із столицями в Перемишлі, Звенигороді, Теребовлі та Галичі. Кожне з них мало свого князя, іноді два князівства з’єднувалися в руках одного князя***. В 1141 — 1144 рр. Володимирко Володарович з’єднав названі князівства в одне — Галицьке з столицею у Галичі****.

^* В Луцькій землі князями були сини Ярослава Ізяславича: Всеволод — в Луцьку, Інгвар — спочатку в Дорогобужі і Шумську, пізніше в Луцьку, Мстислав — у Пересопниці. — Іпат., с. 426, 428; 485, 487, 488.

¹⁰ Воскрес., с. 132.

^** В подіях 1207 р. поселення Угровськ, Верещин, Столп’є і Комов (Іпат., с. 483, 490) згадані без назви, але як одна територія; очевидно, вона стала частиною Холмської землі. Червенська земля не входила до складу Холмської; 1288 р. Юрій Львович називає як однакові за значенням волості: Белз, Червен і Холм. — Іпат., с. 599.

¹¹ Там же, с. 365, 482.

¹² Там же, с. 599.

^*** Перемишль в цей період був, очевидно, найважливішим містом: в ньому князював найстарший з Ростиславичів Рюрик (1087), а після його смерті (1094) другий з черги — Володар, далі — Ростислав Володарович (Іпат., с. 145; Длугош, т. 10, с. 533). Теребовля була волостю Василька Ростиславича (Іпат., с. 168, 173, 175), а після його смерті перейшла до одного з його синів, але невідомо — до Григорія чи до Івана Васильковичів (Длугош, т. 10, с. 537). Звенигород згадується 1087 р. (Іпат., с. 144), але невідомо, хто в ньому тоді князював, можливо, Володар Ростиславич, який при смерті (1124) передав це князівство синові Володимиркові (Длугош, т. 10, с. 533). Галич при перших Ростиславичах не згадується (за винятком непевної звістки 1126 р. — Длугош, т. 10, с. 532). 1141 р. є відомості про смерть галицького князя Івана Васильковича. Після смерті Рюрика Володар Ростиславич з’єднав Звенигород з Перемишлем, а Василько, правдоподібно, крім Теребовлі, володів також Галичем.

^**** Звенигород спершу належав Володимиркові (Длугош, т. 10, с. 536 — 537). Після смерті його брата Ростислава Володимирко, правдоподібно, зайняв Перемишль, відступивши Звенигород Івану Ростиславичу. 1141 р. по смерті Івана Васильковича до Володимирка перейшли Галич і Теребовля (Іпат., с. 221). Врешті, скориставшись війною, яку розпочав Іван Ростиславич (там же, с. 226), Володимирко захопив Звенигород.

Об’єднаною Галичина залиша\18\лася і за його наступників, аж до смерті Романа Мстиславича (1205) *.

Після смерті Романа, в період феодальних воєн, єдність Галицького князівства була порушена і знову виникли окремі князівства. Так, сини Ігоря Святославича, оволодівши Галичиною (1206 — 1211), поділили її на чотири частини з давніми столицями у Галичі, Звенигороді, Перемишлі і Теребовлі ¹³. Внаслідок договору у Спиші 1214 р. Перемишльське князівство було відокремлене від Галицького ¹⁴. І тільки в подальшому, після упертої боротьби, Данило Романович знову з’єднав Підкарпаття в одне державне ціле.

Перемишльська земля виступає як окреме князівство **. Про Звенигородське і Теребовльське князівства таких звісток немає.

В 1220-х рр. для позначення території над середнім Дністром з’явилася назва «Пониззя» (пізніше Поділля) ¹⁵.

Про густоту заселення краю в той період не збереглося ніяких точних даних. Князі проводили деколи переписи населення. Так, після нападу татар 1286 — 1287 рр. Лев Данилович «полічив, скільки людей загинуло в його землі; скільки їх спіймано, побито або скільки за божею волею померло — півтринадцяти тисячі» ¹⁶. Але матеріали таких переписів не збереглися. Найраніший список міст Волині і Галичини вміщено у Воскресенському літописі другої половини XIV ст. ¹⁷, але він далеко неповний.

Про загальну кількість поселень є тільки випадкові згадки, наприклад, що угорський король 1150 р. «взяв багато сіл біля Перемишля» або що польський князь Лешко в 1282 р. поблизу Щекарова захопив десять сіл ¹⁸. На відстані не більш як 15 км від Володимира літопис XIII ст. згадує ряд сіл: Устилуг, П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі ¹⁹.

^* Ярослав Осмомисл, при смерті (1187), вирішив поділити князівство між синами, даючи Олегу Галич, Володимиру Перемишль, але ці плани не здійснилися.

¹³ Іпат., с. 481, 483.

¹⁴ Там же, c 489 Про Перемишльську землю див. ще: Там же, с. 499, 517, 525.

^** За словами Володимира Васильковича 1288 р., Лев Данилович держав «княжения три, Галичкое, Перемишльское, Бельськое» (Іпат., с. 601).

¹⁵ Там же, с. 501, 502, 506, 525.

¹⁶ Там же, с. 589.

¹⁷ Воскрес., с. 240 — 241.

¹⁸ Іпат., с. 282, 585.

¹⁹ Там же, с. 283, 334, 538, 562, 569, 588.

Літописець так описує заснування \19\Холма: «розвинулося життя і наповнилися двори навколо міста, поле і село» ²⁰.

В грамотах 1350 — 1370 рр. згадується цілий ряд сіл, які існували вже раніше: Боратин, Добковичі, Розбір у Ярославщині, у Перемишльській волості — Бибел, Бушковички, Болестрашичі, Гдешичі, Риботичі, Пнеколт, Стібно, Хлопчичі, Ковбаєвичі ²¹; у Львівщині — Винники, Дмитрє, Маличковичі, Сулимів ²², у Жидачівщині — Задеревач, Дроговичі, Дуліби, Городище ²³; в Галицькій волості — Новиця, Уторопи, Стріличі, Вербіж, Микитинці ²⁴. Це лише вибірковий список, який можна поширити.

Аналіз топографічних назв поселень Волині і Галичини показує, що ряд сіл, про початки яких не маємо історичних відомостей, певно існував в часи Галицько-Волинського князівства. На старе походження вказують назви поселень, утворені від двочленних слов’янських антропоніміє, як Добромишль, Страхослав, Хотилюб, Дрогомишль, Будомир, Добромиль, Борислав, Доброгостів, Радомишль, Станимир, Хотимир, Татиборовичі, Добромиричі; назви від найменувань стародавніх племен: Дуліби, Деревляни, Кривичі, Куряни, Ятвяги, Пруси, Варяж, Торки, Болохівці (Болехівці), назви, що відбивають лексику виробничого і соціального побуту: Отроч, Кривотули, Скоморохи, Городниця та ін.

Отже, на основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства.

До половини XIV ст. існувало досить багато сіл, більшість їх були невеликі. Наприкінці XIV ст. перемишльський суддя Костько у своєму звіті нараховував у Перемишльській, Ярославській, Ланцутській і Ряшівській волостях («подим’я») всього 1200 димів, тобто дворищ (на території, що охоплювала близько 3000 кв. км) ²⁵. Ще на початку XVI ст. 80% сіл Львівської землі займали площу від 1 до 5 ланів (лан — більш як 20 га) ²⁶. В раніших часах селища були, очевидно, ще менші.

²⁰ Там же, с. 558.

²¹ АГЗ, т. 5, № 5; т. 8, № 9; Розов, № 2, 5, 6, 13; КДМ, т. 1, № 252; т. 3, № 715, 737.

²² АГЗ, т. 2, № 1; Розов, № 7, 8; КДМ, т. 3, № 739

²³ КДМ, т. 3, № 844; АГЗ, т. 5, № 15.

²⁴ КДМ, т. 3, № 797; АГЗ, т. 5, № 10.

²⁵ Розов, № 18.

²⁶ Zródła dziejowe. — Warszawa, 1902, t. 18, cz. l, s. 152 — 176. \20\

Населення досліджуваних територій в цілому належало до давньоруської народності, з якої згодом почала формуватися українська. Відомі окремі випадки переміщення населення з одної землі до іншої. Так, Данило, здобувши 1255 р. Возвягль, переселив його населення частинами у Володимирщину, Холмщину і Галичину ²⁷. Про переселення з інших міст свідчать назви сіл Берестяни, Пиняни, Червняни (тепер Черляни Городоцького р-ну Львівської обл.), Володимирці на Дрогобиччині та Львівщині. У Підкарпаття переселенці прибували також з дальших земель в період боротьби за Галичину, в першій половині XIII ст., коли там перебували війська з інших князівств. Коли Данило розбудував Холм, там також поселилися люди, які «тікали з татар» ²⁸. 1241 р. на Пониззі бажали одержати землі чернігівські бояри, які шукали захисту від орд хана Батия ²⁹. З того часу, можливо, походить с. Куряни в Тернопільщині, яке могло одержати назву від переселенців із Курська. У Володимирі існувало поселення новгородців ³⁰, можливо, з часів князювання Романа Мстиславича у Новгороді.

Невеликі меншості складали інші народності. Так було серед поселенців Холма ³¹. Мабуть, з полонених, виведених з Польщі, виникли окремі з відомих за пізнішими джерелами поселень з назвою Ляшки. Литовські бранці, ймовірно, заснували села з назвами Пруси, Ятвяги, Литвини. У війську Володимира Васильковича згадується воїн, «що був родом прусин» ³². По містах були ремісничо-купецькі колонії німців *, вірменів **, сурожців (з Сурожа у Криму) ***. З степовиками, можливо, пов’язані назви сіл Печеніжин, Торки, Половці, Берендовичі та ін.

²⁷ Іпат., с. 556.

²⁸ Там же, с. 558.

²⁹ Там же, с. 525.

³⁰ Там же, с. 605.

³¹ Там же, с. 558.

³² Там же, с. 584 — 585.

^* У Володимирі. — Іпат., с. 573, 605; в Холмі. — Там же, с. 558: в Галичі — Німецькі ворота. — Там же, с. 518; у Львові — війт Бертольд. — АГЗ, т. 2, № 1.

^** Згадані у привілеї короля Казимира Львову. — АГЗ, т. 3, % 5.

^*** У Володимирі. — Іпат., с. 605; у Львові згадуються «сарацени». — АГЗ, т. 3, № 5 — це, ймовірно, сурожці. На сурожців вказує також назва с. Сураж Шумського р-ну Тернопільської обл. \21\

Попередня     Головна     Наступна