Попередня     Головна     Наступна





СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ І СОЦІАЛЬНА БОРОТЬБА



Населення князівства поділялося на дві основні групи: експлуатовані маси, до складу яких входила більшість селян, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство, та феодальну верхівку, до якої належали князі, великі бояри, міська знать, вище духовенство. Існували також проміжні соціальні прошарки.

Класовий поділ відображають терміни, вживані у літописі: «бояри і проста чадь», «бояри і прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимирські», «простий чоловік» та ін.1

Джерела, на жаль, дають дуже мало про «простих людей», які складали основну частину населення. Селяни, як і в інших землях Русі, звалися смердами. Переважна частина з них була особисто вільними людьми, що мали свої господарства, інші залежали від бояр. Це видно з того, що селяни масово брали участь у воєнних походах разом з боярами та міщанами 2. З селян у війську формувалася піхота *. Є згадка, що під час однієї з битв з уграми саме селяни розбили ворога 3.

Про селянське господарство літописи не дають майже ніяких відомостей. У документах XVI ст. згадуються «дворища», селянські садиби з окремими назвами, наприклад: Заневе, Матейчича і Микити в Чайковичах, Пугачине в Ковбаєвичах, Колоцелове, Радивоничі, Чирковичі, Киселеве в Погірцях та ін. 4

Існувало також незаможне селянство. Літопис згадує селян, які не мали коней 5. Частина селян виконувала відробітку ренту.



1 Там же, с. 564, 579, 583, 590, 591, 604.

2 Там же, с. 494.

* Ростислав Михайлович «собравше смерды многы, пЂшцЂ» (там же, с. 529).

3 Там же, с. 493.

4 Розов, № 2; КДМ, т. 3, № 715.

5 Іпат., с. 525.



Володимир Василькович в заповіті 1288 р. \48\записав своїй жінці с. Городло, застерігаючи: «а люди; як на мене робили, так повинні виконувати і на княгиню після моєї смерті» *. Зокрема, він згадує обов’язок селян працювати на будові укріплень та сплачувати данини — побір і татарщину.

Залежні люди згадуються під різними назвами. Часто виступають «слуги» як люди, залежні від князів. Так, Василько Романович виходив у похід з боярами і слугами: слуги були у війську і близькому оточенні Мстислава і Льва Даниловичів та Юрія Львовича 6. Окремо вказується на «дворних слуг» при князях 7. Слуги були також на дворі перемишльського єпископа 8. У війську пильнували коней, виконували різні доручення «отроки» 9. Угорського воєводу Філю взяв у полон «паробок» Добриня 10, мабуть, наймит, на службі у боярина.

Серед «горожан», або «містичів» 11, помітним було розшарування на заможну верхівку, середнє міщанство та «простих людей». У згаданому заповіті Володимир Василькович записав своїй дружині місто Кобринь «з людьми і данню, як при мені давали, так і після мене нехай дають моїй княгині» 12. Обов’язки мешканців міста точно визначені у грамоті Мстислава Даниловича Берестю: «...від ста (мабуть, від кожної сотні) по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів; 5 цебрів вівса; 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун» 13.

Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками і тримали у залежності експлуатовану більшість населення.

У літописі вказано, що Володимир Василькович перед смертю дав «землю свою всю і городи» Мстиславу Даниловичу 14.



* «А людье како то на мя страдали (варіант: тягли), тако и на княгиню мою по моемь животЂ» (там же, с. 595).

6 Там же, с. 566, 579, 583, 593, 597, 610.

7 Там же, с. 584, 592, 604. Але слід відзначити, що між дворними слугами були також «боярські діти» (там же, с. 584).

8 Там же, с. 527.

9 Там же, с. 509, 512, 550, 551, 552.

10 Там же, с. 493.

11 Там же, с. 483, 517, 596.

12 Там же, с. 595.

13 Там же, с. 613.

14 Там же, с. 591, 592, 594.



Але «вся земля» — це лише принципове визначення права на державну територію. Фактично, князь не був власником всієї землі. Значна частина земель належа\49\ла боярам, селянам, містам, духовенству. Князь міг беззастережно розпоряджатися лише окремими «княжими» землями, княжим доменом, за західноєвропейською термінологією. Про розміри княжих земель в період Галицько-Волинського князівства не маємо прямих відомостей. Коли Галичина була загарбана Польським королівством, княжі землі перейшли у володіння польського короля і їх почали звати «королівщинами». Спочатку точного обліку цих земель не вели, у XVI ст. королівщини Галичини і Холмщини в деяких повітах займали 80 — 100% площі (Самбір, Грубешів, Бужськ), у деяких — 50 — 60% (Жидачів, Белз, Холм з Ратним, Дрогобич, Стрий), в інших — не більш як 10 — 20% (Львів, Галич, Теребовля, Сянок, Грабовець, Красностав). Отже, можна зробити висновок, що в період Галицько-Волинського князівства княжі землі займали значну площу, а в деяких округах вся земля належала князеві.

Крім того, князі мали особисті землі. Згадане с. Березовичі Володимир Василькович купив у Юрія Давидовича Ходорка, а монастир «Апостоли» побудував за свій кошт 15. Ці землі князі частково використовували самі або дарували членам сім’ї. Так, Володимир перед смертю дав своїй жінці місто Кобринь, села Городло, Садове; Сомино і Березовичі та монастир Апостоли 16. З власного фонду князі наділяли землями бояр, міста, духовенство та ін.

Землеволодіння бояр було успадковане або одержане від князів. Боярин Володислав у згаданій вже промові до перемишльських бояр висловлюється: «батьківщинами вашими оволоділи інші, пришельці» 17. Боярин Жирослав внаслідок своїх інтриг проти Данила «втратив свою батьківщину» 18. В обох випадках йдеться про ті землі бояр, які були їх батьківщиною, тобто які вони посідали по своїх предках.

Бояри одержували землі також від князів. Мстислав Мстиславич дав бояринові Судиславу місто Звенигород 19. Зайнявши Галицьку землю, Данило «роздав городи боярам і воєводам» 20. Мстислав Данилович дав неназваним боярам Всеволож і деякі села 21.



15 Іпат., с. 485.

16 Там же, с. 595.

17 Там же, с. 485.

18 Там же, с. 493.

19 Там же.

20 Там же, с. 514.

2l Там же, с. 592.



Існував цілий ряд \50\грамот Льва Даниловича, якими він надавав землі боярам, монастирям та ін.* Юрій II надав Барткові із Сандомира різні землі у Сяноці разом з війтівством 22. Деякі бояри згадуються разом з місцевостями: Климята з Голих Гір, Филип у Вишні, Олександр тивун «шюмавинський», Семен Коднинський 23. Треба здогадуватись, що це були їх землі. Ряд бояр-землевласників, які мали землі в період Галицько-Волинського князівства, з’являються в джерелах з перших десятиріч польської влади. Дмитро Кадольфович мав грамоту князя Льва на купівлю сіл Боратина і Добкович та лісу Рокитниця в Ярославщині 24. Ходько Бибельський мав підтвердження Льва на села Бибел, Пачковичі, Узворотичі і Комаровичі поблизу Перемишля та Никловичі, Орховичі і Жашковичі поблизу Вишні 25. Гліб Дворскович був власником Бушковичок у Перемишльській волості 26. Село Пнеколт (тепер с. Пнікут Мостиського р-ну Львівської обл.) було «дідицтвом» Хлипня і Захари Шюльжичів, а в сусідстві знаходилася «дідина і вотнина Анни Радивонкової» 27. Ходько Матутейович посідав с. Хлопчичі на основі грамоти Льва 28. Власником Добрутрича (тепер с. Білка Перемишлянського р-ну Львівської обл.) був Іван Зубич 29. Олешко Малечкович мав своє «дідицтво» на р. Щирці 30 — теперішнє с. Маличковичі Пустомитівського р-ну Львівської обл. Сулимів у Львівщині належав боярам Васькові і Яцькові Бутвичам 31. Власником Задеревача у Зудечівській волості був Данило Дажбогович 32. Власником Тисьмениці в Галицькій землі виступає Вахно Тептюх 33.



* Автентичність більшості збережених грамот Льва підозріла: Линниченко И. Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV — XV вв. — М., 1894, с. 53 — 56; Генсьорський А. І. З коментарів до Галицько-Волинського літопису (волинські і галицькі грамоти XIII ст.). — Історичні джерела та їх використання, 1969, вип. 4, с. 175.

22 Болеслав-Юрий II, с. 77 — 79.

23 Іпат., с. 486, 491, 506, 508.

24 КДМ, т. 3, № 743.

25 АГЗ, т. 5. № 5.

26 Там же, т. 7, № 9.

27 Розов, № 5, 6.

28 КДМ, т. 3, № 737.

29 АГЗ, т. 1, № 11.

30 Розов, № 8.

31 КДМ, т. 3, № 739.

32 Там же, № 844.

33 Там же, № 797.



Кіндрат Борович, власник Вашичина (тепер с. Васючин Надвірнянського р-ну Івано-Франків\51\ської обл.) захищав свою землю грамотою Льва — «у той границі, поколя єму князь Лев уїхал» (тобто визначив 34). Таких землевласників з давніми документами на землю можна вказати більше.

Деякі села, що й тепер існують, можна пов’язати з іменами колишніх бояр: Вишатичі з Вишатою та Давидом Вишатичем 35, Дядьковичі з відомим Дмитром Дядьком * або з Семеном Дядьковичем 36.

Великі бояри, які мали дароване князем право на управління якоюсь територією, роздавали від княжого імені деякі землі дрібним боярам. Данило дав доручення бояринові Доброславу не приймати чернігівських бояр, «але дати волості галицьким». Проти княжої волі Доброслав; надав Коломию боярам Лазаріеві Домажиричу та Іванові Молибожичу 37.

Не завжди можна визначити характер надань: чи землю надано бояринові на постійну власність, чи тільки тимчасово, з обов’язком управляти якоюсь територією, виконувати військову службу та ін.

Бояри поділилися на деякі групи. Згадуються бояри «старі» і «молоді», також «луччі», «великі», «нарочиті» 38. Ці назви визначають заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були «великі» бояри, що очолювали все боярство, як на Волині В’ячеслав Товстий, в Галичині Володислав, Судислав, Доброслав та ін. Вони володіли великими землями та іншим майном. Літопис описує двір Судислава в Галичі, де знайдено велику кількість вина, овочів, харчів та зброї. Коли проти нього виступили князі, Судислав «перемінився у золото», тобто дав багато золота і відкупився 39. Володислав деякий час виступав як незалежний князь, не визнаючи влади Данила 40. Так само «вокняжився» Доброслав, захопивши частину Галицької землі та Пониззя і жорстоко експлуатуючи цю область. Так само здобув собі владу у Перемишльській землі Григорій Васильович 41.



34 Розов, № 36.

35 Іпат., с. 510, 519.

* Він називався Дядько (не Дедько, як це прийнято в літературі). на що вказує його печатка. — Болеслав-Юрий II, с. 300.

36 Іпат., с. 612.

37 Там же, с. 525.

38 Там же, с. 485, 488, 531, 545, 579, 604, 614.

39 Там же, с. 487, 506.

40 Там же, с. 488 — 489.

41 Там же, с. 525.



«Великі» бояри мали особливе ста\52\новище при князях, складали княжу «старшу» дружину, а боярські сини займали посади «дворних слуг» на княжому дворі.

До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо «поповим внуком», а протеговані ним два бояри, яким він надав Коломию, походили «от племени смердья» 42.

У склад соціальної верхівки поряд з боярами входили багаті міщани. За оповіданням літопису смерть Володимира Васильковича оплакували «ліпші мужі Володимирські», які зазнавали від князя особливої опіки 43. Це був багатий міський патриціат. До нього належали також іноземці, які оселилися в містах. Володимирський німець Марколт приймав князів обідом 44. Бертольдові, німецькому війтові у Львові, Лев Данилович надав млин у Львові та підльвівські села Малі Винники та Підберізці 45.

Особливе становище займало вище духовенство. В цей період існували єпископства у Володимирі, Перемишлі, Галичі, на Забужжі — спершу в Угровську, пізніше в Холмі *. Деякі єпископи мали значний вплив серед верхівки і здійснювали окремі політичні заходи. Галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію і виступав проти Данила. Перемишльський владика разом зі своїми «гордими» слугами і «співцем» Митусою також не визнавали влади князя 46. Про землі, які належали єпископіям, маємо відомості тільки з пізнішого часу.

Деякі землі належали монастирям **. Володимир Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі і надав йому с. Березовичі 47.



42 Там же.

43 Там же, с. 605.

44 Там же, с. 573.

45 АГЗ, т. 2, № 1.

* Володимир. — Іпат., с. 494, 592, 593, 604, 608; Перемишль (там же, с. 527, 600); Галич (там же, с. 359, 518); Холм (там же, с. 494, 559).

46 Там же. с. 518, 527 — 528.

** З літописів відомі монастирі: Богородиці в Синевідську під Карпатами (Іпат., с. 523); Полонинський, очевидно, в Задеревачі Львівської обл. (там же, с. 567, 573; КДМ, т. 3, № 844); Данилівський в Угровську (Іпат., с. 573); Михайлівський і Апостолів у Володимирі (там же, с. 573, 595, 609); Жидичинський поблизу Луцька (там же, с. 509); в Галичі згадані черниці (там же, с. 483). Євфимій, ігумен Святоюрського монастиря у Львові, відомий із напису на дзвоні 1341 р.

47 Там же, с. 595. \53\



Літописці, які були виразниками суспільної верхівки, не звертали особливої уваги на становище експлуатованих верств і у своїх творах не дали картини життя трудящих мас. Проте в окремих місцях літописів знаходимо відомості, які, хоч і в загальних рисах, висвітлюють соціальні питання. Досить згадати грамоту Володимира Васильковича про данини і повинності, якими обкладено міщан Кобриня і селян Городла, та особливо тяжкі данини накладені на все населення Берестя, якими князь відплатив мешканцям міста «за їх коромолу» 48. Літописець коротко згадує про «грабежі нечестивих бояр» в Бакоті 49. Описуючи приїзд могутнього боярина Доброслава до Галича, дає таку картину: «Доброслав їхав в одній сорочці, гордовитий, навіть не дивився на землю, а галичани бігли при його стремені» 50. Все це дає певну уяву про соціальне пригнічення трудящого населення.

Тяжке становище народу погіршувалося також внаслідок безупинних феодальних воєн. Тогочасні війни велися в незвичайно жорстокій формі і жертвами їх в першу чергу були «прості люди». Ось опис воєнних дій в Белзчині 1221 р. «В суботу на ніч пограбовано було довкола Белза і Червна Данилом і Васильком, — всю землю пограбовано; боярин боярина грабував, смерд смерда, місто — місто; не залишилося ні одне село непограбованим, як притчею говорять книги: не залишився камінь на камені. Цю ніч белжани називають лихою, ця ніч розіграла з ними лиху гру, бо були повойовані перед світанком» 51.

Пригнічені «прості люди» різними способами боролися проти своїх гнобителів. Інколи народні виступи набували активного, збройного характеру. 1144 р. жителі Галича, незадоволені владою Володимирка, використали час, коли князь виїхав на лови, послали у Звенигород до його пле» мінника Івана Ростиславича і привели його на Галицьке князівство. Але Володимирко з військом обступив Галич, і Іван Ростиславич був змушений втікати. Володимирка жорстоко покарав учасників виступу 52.



48 Там же. с. 595, 613.

49 Там же, с. 527.

50 Там же, с. 525.

51 Там же, с. 494.

52 Там же, с. 226.



1230 р. галичани піднялися проти угорських загарбників, яких підтримував боярин Судислав, і закликали до Галича Данила Романовича. Данило здобув місто. Судислав разом з угорським королевичем Андрієм залишив \54\Галич, а жителі, кидаючи за ним каміння, гукали: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!»

Вдруге 1237 р. галичани допомогли Данилові виступити проти Ростислава Михайловича; одержавши звістку, що князя немає в Галичі, Данило швидким маршем прий» шов під місто, і жителі міста масово перейшли на його сторону, «бо любили його городяни» 53.

1289 р. проти Мстислава Даниловича повстали жителі Берестя, підняли «коромолу» і закликали до міста Юрія Львовича 54. Мстислав дипломатичними переговорами здобув місто назад, а берестян покарав тим, що наклав на них велику данину.

Всі ці виступи мали частково економічно-соціальний характер: міське населення, незадоволене режимом своїх князів, шукало інших володарів. Але їх не можна вважати справді народними повстаннями. Керівництво здійснювали боярські групи, які вели між собою боротьбу за владу. Маси були лише учасниками виступів, а інколи розплачувалися за їх невдачі — як у Бересті. Характерно, що ці рухи часто орієнтувалися на допомогу і захист князя. Літопис оповідає, що Данило 1237 р., під’їхавши під Галич, закликав жителів, які залишилися в місті: «О, мужі градські, доки ж хочете терпіти владу іноземних князів?» Тоді вони відгукнулися: «Це володар наш, богом даний», і пустилися до нього, «як діти до батька, як бджоли до матки, як спрагнені воли до джерела» 55. Для періоду феодалізму загально поширеним було явище, коли пригнічені групи виступали на стороні монархів, сподіваючись добути під їхньою безпосередньою владою умови життя, кращі, ніж під гнітом феодальної олігархії.

Реакція народних мас проти соціального гніту часто мала пасивний характер: населення кидало свої садиби, шукаючи кращих умов життя. Коли 1159 р. під Ушицю на Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство, згаданий вже Іван Ростиславич, селяни масово приставали до нього: «смерди скакали через заборола до Івана і перебігло їх 300» 56.



53 Там же, с. 517.

54 Там же, с. 610 — 613.

55 Там же, с. 517 — 518.

55 Там же, с. 341.



Маємо здогадуватися, якими були причини симпатії селян до Івана Ростиславича. Він організував князівство над Нижнім Дунаєм з столицею у Берладі. Цей лугово-степовий район з багатою природою був рідко заселений і тому приваблював ті групи населення, які були \55\незадоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на вільніші умови життя. Таких виходців звали «берладниками» 57. Під Ушицею у Івана «берладників» скупчилось 6 тис. До них приставали і ушицькі селяни.

Здається, подібний характер мали «галицькі вигонці», які 1224 р. виступили в похід проти татар на 1000 човнах під керівництвом своїх воєвод Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича 58. У степах згадуються також бродники 59. Під різними назвами — берладників, вигонців, бродників — вгадується напрямок селянських переселень, такий самий, який спостерігаємо пізніше, в XVI — XVIII ст., у селянських втечах від шляхетської влади.

Гострі соціально-політичні риси мав рух «болохівців», відомий в 1236 — 1255 рр.; він охопив верхів’я Случі, Південного Бугу і Тетерева, відгомін його сягав по Горинь на заході і Київ на сході. Ця територія лежала на пограниччі між Київським та Волинським князівствами, і за неї князі з обох сторін часто вели боротьбу. Коли ж внаслідок феодальних воєн влада київських князів ослабла, а Данило ще не встиг повністю впорядкувати Галицької Волинського князівства, — на цій території виникло окреме місцеве територіальне утворення, незалежне від князів з обох сторін. До складу його входило більш як п’ятнадцять «градів», укріплених земляними валами *. Центральне місце займало Болохово над Горинню, від якого вся земля звалася Болохівською, а її жителі — болохівцями. Господарство тут мало землеробський характер — жителі сіяли жито і просо. При цьому вони брали участь у степових «промислах» — мисливстві, рибальстві, скотарстві; пізніше, в XVII ст., «болохівцями» називали степових «добичників» 60.



57 Там же, с. 341, 346.

58 Там же, с. 496.

59 Там же, с. 242.

* 1241 р. згадані: Деревич і Губин в околиці Случі, Кудин, Божський і Дядьків над Південним Бугом та неозначені Кобуд і Городець (Іпат., с. 526). В 1254 — 1255 рр. названі: Межибоже і Чернятин в околиці Бугу, Сімоць і Возвягль на Случі, Городеськ і Жедечев на Тетереві та невизначеного положення Городок, Білобережжя і Болохово (там же, с. 555). Укріплення згадані в розповіді про похід Данила: «грады их огнева предасть и гребля их раскопа» (там же, с. 526). Розташування самого Болохова визначено приблизно: галицький князь Володимирко Володарович 1150 р. йшов через Болохово, а далі «мимо Мунарева к Володареву» (там же, с 278).

60 АЮЗР, ч. 5, т. 1, с. 136.



Через Болохівську землю проходили важливі шляхи, які сполучували Київ з західними землями, і боло\56\хівські міста, очевидно, мали користь від торгівлі, яка йшла по тих дорогах.

1241 р. Болохівську землю очолювали «болохівські князі». Хто вони були, точно не визначено. Літопис наводить слова польського князя Болеслава до Данила: «це не твої воїни, вони є окремими князями» 61. Очевидно, що це були справжні князі, якась невідомо ближче лінія із широко розродженої князівської династії. Зв’язки з ними підтримував чернігівський князь Ростислав Михайлович, претендент на Галицьке князівство, а також ворожа Данилові партія галицьких бояр.

Болохівські князі неодноразово виступали проти Данила. 1236 р. разом з галицькими боярами завоювали землі на р. Хоморі, притоці Случі та облягали Кам’янець на Горині 62. Під час першого походу ординців болохівські князі, які «мали велику надію на татар», віддалися під владу хана, і завойовники залишили їх, «щоб їм орали пшеницю і просо». Болохівців приєднав до себе Ростислав Михайлович, і 1241 р. вони виступили на Бакоту. Тоді Данило організував похід на Болохівську землю, попалив і поруйнував всі болохівські міста 63.

Але рух не був знищений до кінця. Через кілька років болохівці прийшли до нової сили. Замість князів, яких, мабуть, не стало, згадуються лише «татарські люди» або «люди, що сиділи за татарами». Очевидно, ослаблення князівської влади створило певні умови для активізації антифеодальних виступів. Про їх характер можна зробити певні висновки з оповідання літопису про Возвягль: від імені Данила там правив княжий тивун, але городяни схопили його, «не дали йому тивунити» 64.

В 1254 — 1255 рр. Данило разом з синами знову рушив на Болохівську землю. Князі поступово завоювали всі центри «болохівців» — на Бозі, Горині і Тетереві. Болохівську землю було примушено підкоритися: «прийшли білобережці, чернятинці і всі болохівці до Данила...» Останній здався Возвягль. Місто було спалено, а жителів Данило наказав вивести з міста і роздав на поділ князів 65.



61 Іпат., с. 527.

62 Там же, с. 516.

63 Там же, с. 526 — 527. .

64 Там же, с. 555.

65 Там же, с. 555 — 556. На переселення болохівців у Підкарпаття, очевидно, вказують назви сіл Болехів (Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) та Болехівці (Дрогобицького р-ну Львівської обл.). якщо не пов’язувати їх походження зі слов’янським скороченим двочленним ім’ям Болех. \57\

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.