Попередня     Головна     Наступна

ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО XI — XII СТ.

Після смерті Ярослава Мудрого на Русі помітні перші ознаки феодальної роздробленості. Зростання землеробства, відокремлення ремесла, поширення торгівлі, виникнення міст зміцнювало економіку окремих земель, і місцева феодальна знать почала захоплювати управління, намагаючись звільнитися з-під влади Києва. Так поступово з складу Київської Русі і вийшли землі Новгородська, Полоцька, Ростово-Суздальська, Смоленська, Турівська — а далі цей процес охопив також західні землі. Київські князі нама\68\галися протидіяти цим тенденціям, так виник довгий ряд феодальних воєн.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий тільки в загальних рисах. 1084 р. з’явилися тут три князі — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі — і в їх руках опинилися головні міста краю — Перемишль, Звенигород і Теребовль.

Ростиславичі належали до «ізгоїв», князів без волостей, їх батько, Ростислав, деякий час (1064 — 1066) був тмутараканським князем. Після його смерті (Ростислав був отруєний візантійцями) Володар Ростиславич намагався добути назад батьківське князівство, але був вигнаний з Тмутаракані (1083). Його брати, Рюрик і Василько, перебували у Володимирі при дворі волинського князя Ярополка Ізяславича, мабуть, під його доглядом, як небезпечні претенденти на княжі землі ¹.

Використавши відсутність Ярополка, Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства *.

У Перемишлі, правдоподібно, стояла польська залога, яку посадив там Болеслав Сміливий — треба було і з нею звести бій. Про те, якими силами користувалися Ростиславичі у цій боротьбі, не маємо ніяких конкретних даних. Можемо лише здогадуватися, що основну роль відіграло тут місцеве населення, яке було незадоволене залежністю від чужоземних князів.

Ростиславичі були настільки сильні, що змогли захиститися від київських і волинських військ, які разом наступали на них **.

¹ Іпат., с. 115, 117, 143, 144; Лавр., с. 159 — 162, 198 — 199.

^* Святослав Ізяславич, виступаючи проти Ростиславичів, заявляв; «яко се есть волость отца моего и брата», тобто київського князя Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка, якому Ізяслав доручив управління західних земель.

^** Проти Ростиславичів виряджався Володимир Мономах, один раз на Микулин поблизу Теребовлі (тепер смт Микулинці Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.), двічі на Броди, для спільного виступу разом з Ярополком Ізяславичем (Лавр., с. 239), дати невідомі. 1087 р. Ярополк почав похід на Звенигород, але по дорозі був убитий, в чому підозрівали Ростиславичів (Іпат., с. 144 — 145; Лавр., с. 253).

Київський князь Всеволод Ярославич, як «старійшина» між князями, бачив безуспішність боротьби і остаточно визнав за Ростиславичами зайняті ними землі. 1097 р. з’їзд в Любечі під Києвом підтвердив це рішення і залишив Ростиславичам Перемишль і Теребовль (Зве\69\нигород не згадано) ². Це був важливий успіх Ростиславичів, бо спірні до цього часу землі закріплено за ними юридично.

Захоплений поляками Перемишль Ростиславичі змогли повернути собі в час розладдя, яке виникло в Польщі після вигнання Болеслава Сміливого (1080), в період князювання Владислава Германа (1080 — 1102). Але про цю боротьбу немає певних відомостей. Длугош (під 1090 р.) згадує про загальне повстання проти польської влади на землях Русі. «Піднявши зброю, вони усувають і проганяють польських старшин і начальників із руських замків і укріплень, в яких не було залоги вірних воїнів, одних перекуповують грішми, інших голодом примушують виходити із міст і твердинь. А кого не могли переконати підступом, зрадою або щедрістю, тих перемогла довга облога русинів» ³. Хоч в цьому оповіданні нема конкретних деталей, все ж воно може передати зміст дійсних подій.

Під час любецького з’їзду Василько увійшов у ближчі взаємини з Володимиром Мономахом, який добивався першого місця серед князів, і уклав з ним якийсь договір. Їхні зв’язки занепокоїли волинського князя Давида Ігоровича, який припускав, що цей союз спрямовується проти Волині. Спільно з київським князем Святополком Ізяславичем вони захопили Василька, наказали його осліпити і підняли війну проти Ростиславичів. Боротьба проходила на волинсько-галицькому пограниччі та закінчилася перемогою Ростиславичів в битві на Рожному Полі 1099 р.⁴ Володар і Василько не переслідували розбитого противника, а залишилися на місці бою: «Вистачить нам стати на своїй межі».

² Іпат., с. 167; Лавр., с. 247.

³ Длугош, т. 10, с. 402 — 403.

⁴ Війна почалася весною 1098 р. походом Давида Ігоровича на землі Ростиславичів. але Володар примусив Давида відступити до Бужська і склав з ним мир. Того ж року Володар і Василько Ростиславичі пішли походом на Всеволож та почали облягати Володимир. Давид добився миру, видавши Ростиславичам двох бояр, які підмовили його осліпити Василька. 1099 р. виступив проти Ростиславичів Святополк, але був розгромлений на Рожному Полі (тепер на захід від м. Золочева).

Проте Святополк не залишив боротьби, а підняв проти Ростиславичів угорського короля Коломана. Це був перший агресивний наступ Угорщини на північ Карпат. Коломан підійшов під Перемишль. Але Ростиславичі залучили собі на допомогу половецького хана Боняка і разом з половцями оточили й розбили угорське військо над р. Вя\70\гром (Вігором) 1099 p.* Щоб забезпечитися від угорської агресії, Ростиславичі увійшли у союз з Візантією, яка боролася з Угорщиною; донька Володаря стала жінкою імператора Олексія Комнена ⁵.

Ростиславичі підтримували дружні відносини з Володимиром Мономахом, який став київським князем (1113 — 1129) **. Коли ж Мономах почав укріплювати свій вплив на Волині, Ростиславичі, налякавшись його могутності, намагалися посадити у Володимирі свого ставленика, але безуспішно ***.

Ростиславичі доклали багато зусиль на те, щоб зміцнити своє становище проти Польщі. В той період внаслідок розвитку процесу роздроблення краківські князі Владислав Герман і Болеслав Криворотий не мали достатньої сили для прямих виступів проти Ростиславичів, але вступали у зв’язки з їх ворогами, Святополком і Коломаном ****.

Василько, після осліплення, розповідав, що він в минулому мав війни з Польщею і планував дальші походи, щоб «помститися за Руську землю» ⁶. Літопис згадує тільки один похід Василька на Польщу за участю половців 1092 р.; Длугош вказує на інші походи Ростиславичів *****.

^* Половців привів Давид Ігорович, який перейшов на бік Ростиславичів. Половці вжили свою звичайну тактику: вони під’їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу обстрілювали ворога стрілами з луків і швидко відступали. Угри дали втягнути себе у бій, погналися за половцями і були оточені степовиками. «Збили угрів в м’яч, як сокіл галиці збиває. І втікли угри, багато їх потонуло у Вягрі, інші в Сяні і утікали попри Сян у гори і спихали одні одних. І гнався за ними (Боняк) два дні, рубаючи їх. Тут же убили їх єпископа Купана і багато бояр, і казали, що їх убито 40 тисяч». — Іпат., с. 176 — 177. Святополк і пізніше закликав князів, «щоб ми вигнали Ростиславичів і забрали їх волость», але не знайшов союзників для походу. — Лавр., с. 232 — 233.

⁵ Іпат., с. 185.

^** Два сини Мономаха, Ярополк і Роман, одружилися з доньками Володара, і Мономах назначив їх волинськими князями. Володар і Василько брали участь у поході Мономаха проти Ярослава Святославича. — Іпат., с. 206, 207.

^*** Кандидатом Ростиславичів був Ярослав Святополкович; намагаючись здобути Володимир, він загинув під містом. — Іпат., с. 206 — 207, Длугош, т. 10, с. 526 — 527.

^**** Болеслав Криворотий і Коломан мали жінками дочок Святополка, перший Сбиславу, другий Предславу. — Іпат., с. 182, 185.

⁶ Там же, с. 174.

^***** За словами Длугоша, у поході 1081 р. Василько за допомогою половців і інших степовиків здобув і спалив кілька замків, вивіз велику здобич. — Длугош, т. 10, с. 382. Можливо, цей похід однозначний з літописним походом 1092 р. 1101 р. проти Польщі виступили різні князі, між якими Володар Ростиславич, і дійшли до Вісли, але, коли вони повертали зі здобиччю, їх розгромив Болеслав Криворотий. — Там же, с. 439. Длугош згадує також, що Володар часто непокоїв поляків нападами з Перемишля, і Болеслав скаржився на це Володимирові Мономахові та іншим князям. — Там же, с. 525. \71\

1122 р. Володар у бою під Високим попав у полон і за відпущення його на волю було взято великий викуп ⁷. Пізніше син Володаря, Володимирко, дійшов до м. Бєча, відплачуючи за цей похід, Болеслав ходив на Перемишльське князівство і переміг військо Володаря ⁸.

Звістки про боротьбу Ростиславичів з Польщею вказують, що князі не організовували великої війни проти польських князів, а походи їх мали пограничний характер. Згадки про Високе і Бєч свідчать, що вони не сягали далі, як поза р. Вислоку (притоку Вісли). Лінія кордону між Польщею та Перемишльським князівством в той період не була ще точно визначеною, тому походи князів мали на меті здобути вигідніший кордон: не дозволити противнику оволодіти важливими місцями, а якщо це сталось, знищити його опорні пункти.

Після смерті Рюрика (1094) Володар і Василько спільно оволоділи своєю землею і солідарно захищали свої справи. Вони розподіляли територію так, що Перемишль і Звенигород належали Володареві, Теребовль і Галич Василькові *.

З діяльності Володаря у Перемишлі знаємо лише те, що він побудував церкву св. Івана, в якій пізніше був похований ⁹.

Дещо більше відомостей є про Василька. Теребовельська і Галицька волості лежали на краю степів. Частина половців кочувала десь в недалеких місцях, це видно з того, як швидко половецький хан Боняк 1099 р. прибув на заклик під Перемишль ¹⁰.

⁷ Іпат., с. 228. Про полон Володаря оповідання легендарного характеру вміщено в різних літописах. — МПГ, т. 2, с. 2 — 3, 74; т. 3, с. 30. Існує кілька поселень з назвою «Високе», з них найбільш правдоподібне с. Високе поблизу Стрижова. — ЗНТШ, т. 138 — 140, с. 242.

⁸ Длугош, т. 10, с. 531, 532; дати походів 1124 — 1125 рр. невірогідні, бо Володар помер 1124 р. Як місце бою названий Вилигів, сьогодні невідомий, мабуть, назва перекручена.

^* Це видно із розподілу волостей після смерті Володаря і Василька. — Длугош, т. 10, с. 533.

⁹ Там же.

¹⁰ Іпат., с. 177.

Очевидно, половецька орда часто нападала на Підкарпаття (як і на Наддніпрянщину), і укріплення пограничної смуги мало першорядне значення. Василько вживав заходи, щоб заселити пограничні землі, використовуючи для цього частину степовиків, які пого\72\джувалися перейти до осілого життя, що видно з його слів: «потім хотів я перейняти дунайських болгар і посадити їх у себе» ¹¹.

Так само він мусив використовувати й інших кочовиків. Мабуть, в той час з’явилися поселення з назвами Половці, Торки, Торське, Печеніжин та ін. Можна здогадуватися, що Василько ставив у пограничній смузі також укріплені міста. З його іменем можна зв’язати «град» Василів у Чернівецькій обл. *

Хоч Ростиславичі у війнах користувалися допомогою степовиків, вони, як усі видатні князі того часу, добре розуміли небезпеку степових орд і вважали необхідним вести боротьбу з ними. Василько Ростиславич так говорив про свої плани походів у степ: «хотів я проситися у Святополка і у Володимира на половців: піду, — сказав я, — на половців, і або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю» ¹².

Після смерті Василька і Володаря (1124) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства **. Але завдяки заходам Володимира Володаровича процес роздроблення затримано і всі волості з’єднались в одне Галицьке князівство.

¹¹ Там же, с. 174.

^* Згаданий в Галицько-Волинському літописі під 1239 р. — Іпат., с. 508. Може з того часу походить також с. Васильків Чортківського р-ну Тернопільської обл.

¹² Іпат., с. 171.

^** Володар залишив двох синів: Володимира та Ростислава, перший одержав Звенигород, другий — Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий в Галичі. 1127 р. дійшло до війни між Володимиром і Ростиславом, в якій взяли участь також інші князі. Із подій цієї війни відомі мирний з’їзд у Щирці, на якому бояри з обох сторін безуспішно намагались дійти згоди, та облога Звенигорода Ростиславом. — Длугош, т. 10, с. 536 — 537. Ростислав Володарович і Григорій Василькович не згадуються після 1127 р. Іван Василькович помер 1141 р. — Іпат., с. 221. Після їх смерті в живих залишився, поряд з Володимирком, тільки син Ростислава Іван, звенигородський князь.

Володимир Володарович, або Володимирко, як його називають літописи, був людиною талановитою і заповзятливою, з великою енергією здійснював він одну ціль — об’єднання і зміцнення Галицького князівства. Його планам сприяло те, що інші князі скоро померли, і він залишився спадкоємцем їх уділів. У проведенні своїх заходів Володимирко був безоглядний, готовий ламати договори, навіть ним заприсягнені. Основною силою, на яку він спирався, були бояри, що складали його близьку дружину. \73\ Він зумів об’єднати навколо себе цю групу, і вона вірно допомагала йому у всіх заходах.

Пізніше, після смерті Володимирка, «галицькі мужі» згадували, що князь їх «кормив і любив» та що за його честь і за честь його сина вони готові покласти свої голови ¹³.

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші «стольні» міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів. В різні часи всі вони витримували напади і облоги. Галичу, який стояв у середині князівства, далеко від кордонів, не загрожували несподівані набіги, що більше забезпечувало княже управління. При цьому Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в XI ст. згадується «галицька сіль», через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, правдоподібно, головним центром експорту солі. Дністер, над яким лежав Галич, був судноплавною рікою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини підняли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р.¹⁴, і цей час слід вважати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

¹³ Іпат., с. 321. З бояр в літописі поіменно згадані Іван Халдієвич, який 1146 р. захищав Звенигород; Василько Ярополчич, посол 1151 р.; Ізбигнів Івачевич, воєвода 1152 р. — Там же, с. 228, 285, 310.

¹⁴ Там же, с. 221.

В Галичі Володимирко зустрівся з опозицією певних кіл населення міста. Як вже згадувалося, взимку 1145 р., коли він виїхав на лови до Тисмяниці, галичани послали у Звенигород до Івана Ростиславича і ввели його у Галич. Якими були причини цього виступу, літопис не пояснює. Можна здогадуватися, що Володимирком була незадоволена в першу чергу міська верхівка, яка до того часу тримала у своїх руках міське господарство, промисли і торгівлю, а князь, можливо, почав обмежувати її привілеї, забираючи міські доходи для себе або для своїх бояр. Але можливо також, що кандидатуру Івана Ростиславича підняло незаможне населення міста: з пізніших подій (1159) знаємо, що Іван користувався широкою популярністю в цих верствах. Галичани зібрали значне військо і три тижні обороняли місто від наступу Володимирка. Але остаточно Іван Ростиславич мусив утікати з Галича, \74\ Володимирко здобув місто і придушив ворожий собі рух: «багато людей порубав, а інших покарав лихою карою» ¹⁵.

Зовнішнє становище Галицького князівства в цей період залишалося таким, як за перших Ростиславичів. Галичина була стиснута з усіх сторін сусідніми князівствами: від півдня Угорщиною, від заходу Польщею, від півночі Волинським князівством, від сходу Київським князівством, від південного сходу була наражена на набіги степовиків. Перебуваючи в такому оточенні Володимирко повинен був вести дуже обережну політику, щоб не допустити виступу сусідніх князівств, а в разі війни — знайти міцних союзників.

В цілому політика Володимирка мала мирний характер. Він припинив походи проти Польщі, які були характерні для періоду перших Ростиславичів *, не виступав проти Угорщини і прагнув підтримувати дружні відносини з київськими князями; найнебезпечніших волинських князів намагався утримати від ворожих виступів за допомогою союзу з Києвом. Але, незважаючи на свої мирні наміри, Володимирко протягом останнього десятиріччя свого життя був змушений безперестанно відбиватися від ворожих походів з різних сторін.

Володимирко уклав союз дружби з київським князем Всеволодом Олеговичем і деякий час підтримував його політичні плани **. Але Всеволод вимагав, щоб Володимирко визнав його верховну владу («поклонився» йому). Коли Володимирко відмовився, Всеволод 1144 р. організував великий похід різних князів на Галичину. Воєнні дії почалися під Теребовлею, а закінчилися облогою Звенигорода. Володимирко таки був змушений «поклонитися» Всеволодові і сплатив велику контрибуцію ¹⁶. Але в подальшому він не дотримав миру і зайняв місто Прилук на шляху до Києва ¹⁷.

¹⁵ Там же, с. 226.

^* Походи проти Польщі відбувалися лише в перші, роки князювання Володимирка, і невідомо, чи за його участю: 1126 р. князі спустошили села над Вислокою, 1135 р. один з Володаровичів хитрощами здобув Вісліцу і спалив її. — Длугош, т. 10, с. 533, 534, 554; МПГ, т. 2, с. 354 — 355, 514 — 515. 1142 р. Володимирко взяв участь у поході київських князів на Польщу, в захист Владислава II. — Іпат., с. 224; Лавр., с. 294.

^** Похід на Польщу 1142 р. відбувся на доручення Всеволода.

¹⁸ Іпат., с. 226 — 227; Лавр., с. 295 — 296; Никонівський літопис (Никон., с. 167) містить ряд топографічних назв у Звенигороді, не відомих іншим літописам. Володимиркові повернуто міста Ушицю і Микулин.

¹⁷ Лавр., с. 296.

Тоді Всеволод 1146 р. знову вирушив \75\ у похід на Галичину, вдруге облягав Звенигород, але не зміг здобути сильно укріпленого міста *.

Після смерті Всеволода (1146) почалася довголітня боротьба за київський престол, в якій головну роль відігравали волинський князь Ізяслав Мстиславич та голова суздальської династії Юрій Мономахович. Обидва суперники бажали утримати у своїх руках, разом з Києвом, Волинь. Таке об’єднання великої території могло бути небезпечним для Володимирка, і він намагався не допустити здійснення цих планів. Беручи до уваги те, що Ізяслав був міцніше зв’язаний з Волинню і створював тут князівство для свого роду, Володимирко став на сторону Юрія. Він брав участь у боротьбі Юрія з Ізяславом і допоміг йому здобути Київ **. Дружба обох князів була скріплена шлюбом Володимиркового сина, Ярослава, з дочкою Юрія ¹⁸.

Під час цієї боротьби Володимирко зайняв Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, міста на Погорині, граничній території між Київщиною і Волинню, а також Бужськ ¹⁹.

Ізяслав Мстиславич, відплачуючи Володимиркові за його виступи, організував ряд походів на Галичину. 1150 р., на його заклик, угорський князь Гейза перейшов Карпати, зайняв Сянок і почав грабувати села під Перемишлем. Але Володимирко зумів спинити похід. Він увійшов у переговори з угорськими воєводами, «дав багато золота і переєднав їх» та добився миру ²⁰.

^* Коли війська Всеволода спалили міський «острог», звенигородці зібралися на віче і мали намір здати місто. Але вірний Володимиркові воєвода Іван Халдієвич захопив трьох ватажків виступу і покарав їх смертю: «и начаша ся звенигородци оттолЂ, бити без льсти». — Іпат., с. 228.

^** Володимирко провів ряд походів в союзі з Юрієм. 1149 р. ходив на Волинь, але не взяв участі у війні, а виступив як посередник і добився миру. — Іпат., с. 270, 273 — 274; Лавр., с. 306, 309. 1150 р. вирядився на Київ з великим військом і допоміг Юрієві зайняти київський престол. — Іпат., с. 278 — 280. 1151 р. знову ходив на Київщину і під Ушеськом мав бій з Ізяславом. — Іпат., с. 284 — 289; Лавр., с. 312 — 313. Того ж року вдруге ходив на допомогу Юрієві і під Сапогинем (тепер с. Сапожин Корецького р-ну Ровенської обл.) поблизу Дорогобужа розгромив угорське військо, яке прийшло на допомогу Ізяславу. — Іпат., с. 299 — 302; Лавр., с. 316, 318.

¹⁸ Іпат., с. 275.

¹⁹ Там же, с. 281 — 282, 313.

²⁰ Там же, с. 281 — 282.

1152 р. Ізяслав, зібравши полки різних князів, ударив на Ярослав, одночасно Гейза з великим військом пішов на Перемишль. Головний бій роз\76\горнувся поблизу бродів на Сяні. Угри перемогли галицьке військо, і Володимирко відступив до Перемишля. Зважаючи на перевагу ворожих військ, він розпочав переговори, підкупив угорських вельмож і добився перемир’я. При тому зобов’язався повернути Ізяславу захоплені волинські міста ²¹.

Але, визволившись від небезпеки, Володимирко не виконав умов миру і не допустив посадників Ізяслава до міст на Волині. Коли ж посол Ізяслава нагадав йому, що він присягнув на хрест, Володимирко відповів зневажливо «Чи це той малий хрестик?». У відповідь на це посол поклав перед князем підписані ним «хресні грамоти» — тобто розірвав дипломатичні відносини. Але несподівано Володимирко, розбитий паралічем, помер 1152 р.²²

Володимирко був справжнім творцем Галицького князівства. Він об’єднав розрізнені уділи, своєю енергією і розумною політикою захистив Галичину від наступів ворогів і своєму синові Ярославу залишив у спадщину багату і добре організовану землю.

Ярослав (1153 — 1187), названий в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом, продовжував політику батька. Він спирався на бояр Володимирка і вони віддячували йому своєю відданістю. Під час битви з київськими військами 1153 р. «галицькі мужі» не пустили Ярослава у бій: «Ти молодий, відійди і за нами наглядай — твій батько кормив і любив нас, і ми хочемо за честь твого батька і за твою голову свої покласти» ²³.

Ярослав мав значні кошти * та велике військо, яке залишив йому батько. Галицьке князівство стало одним з наймогутніших на Русі.

²¹ Іпат., с. 307 — 314; Лавр., с. 319 — 320.

²² Іпат, с. 318 — 320; Лавр., с. 322.

²³ Іпат., с. 321. Найвидатнішу роль при Ярославі відігравали Костянтин Сірославич (там же, с. 335, 349, 375, 384) та «служебний князя» невідомого ближче походження, Святополк. — Там же, с. 335, 384 — 385.

^* 1174 р. найманим полкам заплатив 3000 гривен срібла. — Іпат., с. 389. Полки Ярослава брали участь у різних походах, але він сам не вирушав на війну, а посилав воєвод. — Там же, с. 330 — 331, 346, 361, 365, 374, 375, 417, 426.

«Слово о полку Ігоревім» оспівує його могутність: «Галицький Осмомисле — Ярославе, високо ти сидиш на своєму золотокованому столі, підперши угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаю ворота, [...] рядячи суди по Дунаю! Гроза твоя по всіх землях тече! Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьківського золотого стола \77\ салтанів по далеких землях!» Таке становище здобув собі Ярослав після тридцяти років свого щасливого князювання.

Ярослав вступив на батьківський престол в момент, коли були розірвані відносини з Ізяславом Мстиславичем і Галичині загрожувала війна. Вражений несподіваною смертю батька, Ярослав спершу був готовий визнати претензії Ізяслава і підкоритися йому *. Але, очевидно, галицькі бояри не погодилися на мир і зірвали переговори. Ізяслав з полками своїх союзників увійшов у Галичину. Над Серетом відбувся завзятий бій, в якому спочатку перемогли галичани, але далі Ізяслав розгромив галицькі полки і взяв багато війська у полон. Не маючи сил для дальшої війни, Ізяслав наказав більшість полонених порубати. «Був великий плач по всій Галицькій землі» **.

Але наступного (1154) року Ізяслав Мстиславич помер, почалася боротьба між князями за Київ, і Галичина звільнилася від дальшої війни. Ярослав брав деяку участь у походах на половців ²⁴.

З Польщею і Угорщиною Ярослав утримував мирні відносини, мав також зв’язки з Візантією ***.

У перших роках свого князювання Ярослав був змушений захищатися від свого двоюрідного брата Івана Ростиславича, званого Берладником. Після безуспішного наступу на Галич 1144 р. Іван подався на наддунайські землі та заснував князівство з столицею у Берладі ****.

^* Через послів Ярослав склав таку заяву Ізяславу: «Нині, батьку, поклонюся перед тобою, прийми мене так, як сина свого Мстислава, як їздить Мстислав при твоєму стремені з одної сторони, та я буду їздити з усіма моїми полками по другій стороні при твоєму стремені». — Іпат, с. 320.

^** Ярослав підтримував Юрія Мономаховича, який доводився йому тестем (Іпат, с. 330 — 331, 334 — 335), і переважно ставав на сторону князів, які не проявляли агресивних замірів щодо Галичини. — Там же, с. 346, 349, 365, 374 — 375, 391, 417, 426.

²⁴ Там же, с. 346, 426.

^*** В гостях у Ярослава перебував 1165 р. візантійський царевич Андронік Комнен. — Там же, с. 359.

^**** Не з’ясовано, коли Іван Ростиславич оволодів наддунайськими землями. Існує грамота з іменем Івана 1134 р., в якій він називається «от стола галЂчского кнЂзь берладскы», але автентичність цього документа не вирішена (Дашкевич Н. Грамота князя Йвана Ростиславича Берладника 1134 р. — В кн.: Сборник статей... посвященный М. В. Владимирскому-Буданову. Киев, 1904, с. 369). З прозвищем «берладник» він зустрічається в літопису з 1146 р. — Іпат, с. 234. Новгородський літопис називав Івана берладським князем. — Новгород, с. 138.

Землі над нижнім Дунаєм належали номінально Візантії, але були з нею слабо зв’язані. Володимир Мономах \78\ намагався приєднати їх до Київської Русі, але без успіху *. З Галичини, в напрямі Дунаю, пересувалося населення, йдучи шляхами вздовж Дністера, Пруту і Серету **. 1159 р. на гирлі Дунаю згадуються галицькі рибалки ²⁵. Правдоподібно, галицькі вихідці складали населення, яке Іван Ростиславич об’єднав на р. Берладі, лівій притоці Серету. Самого князя і населення названо «берладниками».

Іван Ростиславич не залишив боротьбу за Галичину і увійшов у зв’язки з різними князями, єднаючи собі союзників. Знаючи про ці заходи, Ярослав вимагав від князів, щоб йому передано Івана, але той зумів захиститися. 1159 р. він розпочав похід на Галичину, розраховуючи на прихильність населення. Військо його складалося з 6000 «берладників» та половецької орди. Берладник підійшов над Кучелмин, поблизу Верхнього Пруту, де місцеві жителі «були йому раді». Далі прийшов під Ушицю, в якій стояла міцна залога; але селяни перескакували через заборола (стіни), всього перебігло 300 чоловік. Іван не дозволив половцям спустошувати міста і вони його покинули, похід залишився б:ез результатів ²⁶. Іван Ростиславич подався до Києва, готуючи новий виступ. «Галичани присилали до нього, заохочуючи сісти на столі, і тим словом приманювали його до себе: тільки покажеш прапори, ми відступимо від Ярослава» ²⁷. Але Іванові вже не вдалося організувати похід, і 1162 р. він помер у Солуні, як була чутка, отруєний ²⁸.

^* 1116 р. «царевич» Лев Діоген, зять Мономаха, підняв повстання проти імператора Олексія і зайняв кілька міст (Доростол, Силістрію), але його тут вбито. Воєвода Іван Войтишич, направлений Мономахом, «посадив посадників по Дунаю», але ці заходи зустріли опір Візантії, і Мономах вдруге послав на Дунай сина Вячеслава з воєводами, які облягали Доростол, але нічого не добилися. — Іпат., с. 204.

^** У списку «градів всіх руських» XIV ст. згадуються вздовж Серету міста Серет, Сочава, Романів, поблизу Пруту Ясси, а при гирлі Дністра Білгород. — Воскрес., с. 246.

²⁵ Іпат., с. 341.

²⁶ Там же.

²⁷ Там же, с. 341 — 346.

²⁸ Там же, с. 355.

²⁹ Там же, с. 357.

Справа наддунайських міст мала деяку роль у взаєминах Русі з Візантією. 1162 р., після смерті Івана Ростиславича, у Константинополь їздив князь Мстислав Юрійович з братами і одержав чотири міста на Дунаї ²⁹ — чи це мало зв’язок із спадщиною Івана, не знаємо. В той же \79\час Ярослав підтримував взаємини з Візантією ³⁰, можливо, було й питання дунайських міст предметом переговорів.

«Слово о полку Ігоревім» у заклику до князів звеличує Ярослава, що він «зачинив Дунаєві ворота, рядить суди по Дунаю». Ці слова можна розуміти так, що Ярослав взяв у своє володіння подунайські землі, що йому належали укріплення, які зачиняли гирло Дунаю («ворота»), а поставлені ним посадники виконували там його владу («суди»). Коли це сталося і в якій формі, про це в інших джерелах не знаходимо даних. Найбільш правдоподібно зв’язати ці події з пожвавленням подунайського питання в 1160-х рр. Може в той період наддунайські міста підпали під вплив Галицького князівства. У той час, коли було написано «Слово о полку Ігоревім», тобто після 1185 р., влада Ярослава простяглася ще на гирло Дунаю.

У внутрішньому житті Галичини в 1170-х рр. виникла криза, спричинена особистим життям Ярослава. Він мав полюбовницю Настаську, з роду Чаргів (чи Чагрів), правдоподібно половців *; у них був син Олег. Дружина Ярослава, Ольга Юріївна, покинула його, з сином Володимиром і рядом бояр виїхала в Польщу, а пізніше на Волинь. Тоді група бояр напала на Чаргів, повбивала їх і спалила Настаську. Ярослава примушено погодитися з жінкою, але незгоди у княжій сім’ї тривали аж до смерті Ярослава (1187) ³¹.

Ярослав при смерті передав Галицьке князівство Олегові, синові Настаськи, а Володимирові призначив тільки Перемишль **. Але це рішення не було здійснене.

³⁰ Там же, с. 359.

^* Від 1169 р. згадуються половці Чагровичі. — Іпат., с. 367. З іменами Чагрів і Настаськи пов’язуються села Чагрів і Насташин з Івано-Франківської обл.

³¹ Іпат., с. 384 — 385, 388 — 389, 428, 441 — 442.

^** «Бо Олег Настасьчин був йому любий, а Володимир не підкорювався його волі». — Іпат., с. 442.

Після смерті Ярослава «скоївся великий заколот в Галицькій землі», Олега було прогнано і галицьким князем став Володимир, який виявився нікчемним князем. Він нехтував боярською радою, «не любив думи з своїми мужами» та вів розгульне життя. Невдовзі бояри примусили його втекти з Галича. В Галичині виникли різні боярські партії, які закликали собі різних князів на галицький престол. На короткий час оволодів Галичем волинський князь Роман Мстиславич (1188). На заклик Володимира в Гали\80\чину вирушив угорський король Бела III, але не повернув Володимирові престола, а посадив в Галичі свого сина Андрія. Те, що іноземці оволоділи Галичем, викликало велике обурення громадськості. Київський митрополит закликав князів: «Це чужинці зайняли вашу батьківщину — треба вам потрудитися для неї» ³². На цей заклик деякі князі вирядилися здобувати собі Галичину *. Галицьке князівство спробував здобути також син Івана Берладника, Ростислав. Він прибув на «Україну галицьку», тобто на пограничну смугу між Дністром та Прутом, і зайняв два міста. З невеликою дружиною подався у Галич. Але прихильники, стероризовані уграми, не посміли з’єднатися з ним. Ростислав кинувся у безнадійний бій, поранений попав в угорський полон. Галичани намагалися визволити його з полону, але угри йому «приклали смертне зілля до ран» і князь помер ³³.

Володимир Ярославич у той час перебував ув’язнений в якомусь угорському замку, врешті йому вдалося втекти до Німеччини. За допомогою імператора Фрідріха Барбаросси і польського князя Казимира Справедливого він повернувся до Галичини. Бояри, які встигли відчути тягар жорстокої угорської окупації, прийняли його з радістю і прогнали угорського королевича. Володимир піддався під захист суздальського князя Всеволода Юрійовича, який тоді мав найбільший вплив серед князів. Всеволод вислав послів до Угорщини і Польщі і забезпечив Володимирові спокійне князювання ³⁴.

³² Там же, с. 444 — 446.

^* На Галичину ходив вдруге Роман Мстиславич з Ростиславом Рюриковичем, а пізніше Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич.

³³ Іпат., с. 447 — 448.

³⁴ Там же.

Попередня     Головна     Наступна