Попередня     Головна     Наступна





ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ЗА ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО



Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.

Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль 1. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, вона стала базою для їх дальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш» 2.

При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони допомогли князям організувати військові сили *. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі добули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир 3. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.



1 Іпат., с. 482 — 483, 487 — 488.

2 Там же, с. 488.

* У поході князів проти Володислава Кормильчича 1213 — 1214 рр. звернено увагу на полк Данила: «військо Данила було більше і міцніше, були в нього всі великі бояри його батька». — Іпат., с. 488.

3 Там же, с. 489.



Насамперед Данило мав намір визволитися з-під залежності від Лешка. 1219 р. він вирушив походом на \93\ західне пограниччя князівства, захоплене краківським

князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя *. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру 4. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя 5. Тільки коли Лешка було вбито (1227), а Польща прийшла у розладдя, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині. Тоді вже Данило почав впливати на польські справи. У дружбу з Романовичами вступив мазовецький князь Конрад, який довго був їх союзником. Він прагнув уникнути війни між Польщею і Руссю та часто бував посередником між князями. Віддячуючи Конрадові, Данило захищав його інтереси, зокрема, 1229 р. він ходив у далекий похід на Польщу: брав участь в облозі Каліша, а війська князя доходили до Старогрода у Великопольщі та Міліча в Сілезії і навіть в околиці Вроцлава. «Ніякий інший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив країну», — зауважив літописець 6.

Впорядковуючи своє князівство, Данило входив у боротьбу з іншими волинськими князями. Ворогом Романовичів залишався Олександр белзький, який зв’язувався з їхніми ворогами. Данило і Василько кілька разів виряджалися на Белзько-Червенську землю і поруйнували її жорстоко 7. Коли ж Олександр уступив із свого князівства (1234), його землі перейшли до Романовичів **. Так само, після смерті Мстислава Ярославича Німого (1226), Данило приєднав до своїх володінь Луцьк, Пересопницю і Чорторийськ 8. Так, 1230 р. Волинське князівство було об’єднано в руках Данила і Василька.



* Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комов і «всю Україну». — Іпат., с. 489 — 490.

4 Там же, с. 490. Суха Дорога, правдоподібно тепер, Суховоля на південь від Замостя. У бою поліг Клим Христинович: «його хрест і сьогодні стоїть на Сухій Дорозі».

5 Там же, с. 492 — 493, 501 — 502. 1222 р. складено мир. — Там же, с. 494.

6 Там же, с. 503 — 505.

7 Там же, с. 492, 494, 497 — 498, 509 — 511, 514.

** Олександр згадується в літописі востаннє 1234 р., коли він, «налякавшись свого лихого діла», виїхав у Київ. — Там же, с. 514.

8 Мстислав Німий передав Данилові свої землі та опіку над сином, але Луцьк захопив Ярослав Інгварович, а Чорторийськ пінські князі; через що виникла війна, в якій взяли участь також наддніпрянські князі. — Там же, с. 502 — 503. \94\



Забезпечивши Волинь, Данило розпочав боротьбу за другу свою «півбатьківщину» — Галицьке князівство 9.

Здійснюючи свої плани, Данило увійшов у союз з Мстиславом Мстиславичем, допомагав йому у боротьбі за Галич і підтримував його у скрутні моменти *. Але, як знаємо, Мстислав погано віддячив Данилові за ці послуги і у малодушності передав Галич угорському королеві 10. Коли ж Мстислав помер, Данило вже власними силами продовжував боротьбу за Галич.

Населення Галичини, вороже настроєне до іноземців, чекало Данила як визволителя і закликало його у Галич 11. Коли 1230 р. Судислав вирядився на Пониззя, а в Галичі залишився лише сам королевич Андрій, галичани прислали до Данила, повідомляючи його про нагоду до наступу. Данило швидким походом, через три дні, прибув у Галич. Але Судислав вже встиг повернутися і підготував оборону міста. Данило зібрав військо з усієї Галицької землі і розпочав облогу. Андрій змушений був здатися, і Данило дозволив йому вільно виїхати в Угорщину. Разом з уграми залишив Галич і Судислав, а галичани вигукували слідом: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!»

Але тоді Данило не зміг вдержати Галич на тривалий час. Угорський король не залишив своїх агресивних планів і, заохочений боярською верхівкою, організував ряд походів на Галичину **.



9 Там же, с. 535.

* 1219 р. Данило взяв участь у поході Мстислава проти угрів і на його прохання з своїм військом став заставою у Галичі. — Там же, с. 490 — 491. 1221 р. Данило виступив проти Лешка та Олександра белзького і перешкодив їм йти проти Мстислава. Коли Мстислав переміг угрів, Данило їздив у Галич вітати його з перемогою. — Там же, с. 492 — 493. В 1226 — 1227 рр. Данило став на стороні Мстислава проти нового угорського нападу, і угри помстили за те наступом на волинські міста. — Там же, с. 499 — 500.

10 Там же, с. 500 — 502.

11 Там же, с. 489.

12 Там же, с. 506 — 507.

** Перший наступ, 1230 р., Данило відбив: Галич захищав його воєвода Дем’ян, а Данило з половцями ударив на угрів; серед угорського війська почалась якась епідемія, і королевич Бела відступив за Карпати. — Іпат.. с. 507 — 508. 1231 р. король Андрій II здобув Галич і посадив тут знову свого сина Андрія; виряджався також під Володимир. — Там же, с. 509 — 511. В 1232 і 1233 рр. угорські війська двічі ходили на Волинь, але були розбиті — вперше під Шумськом, вдруге під Тихомлем і Перемишлем. — Там же, с. 511—513.



Переслідуючи розбитих під Перемишлем угрів, 1233 р. Данило підійшов під Галич, Тут його зустріла «більша половина Галича». Ставши над берегом Дністра, князь «прийняв Галицьку землю» і почав \95\ облогу міста. Під час облоги королевич Андрій помер, і угорське військо здалося 13.

Галицькі бояри і тепер не хотіли підкоритися Данилові, йому протиставили кандидатуру чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Новий угорський король Бела IV визнав його галицьким князем 14. Почалася нова боротьба за Галичину 15.

Тільки 1238 р. Данило остаточно оволодів Галичем. Використавши час, коли у місті стояло мало війська, він знову швидким походом прибув під Галич, закликаючи галичан: «Жителі міста, доки хочете терпіти владу іноземних князів?» Вони відгукнулися: «Це наш володар, богом даний» і привітали князя. Літописець розповідає, що назустріч Данилові вийшли навіть ворожі йому єпископ Артемій і дворський Григорій: «вийшли з сльозами в очах і зблідлим обличчям, облизуючи свої губи, що втратили владу і під примусом говорили: княже Даниле, прийми місто». Данило увійшов у Галич, в соборній церкві сів на престолі свого батька, а на воротах города поставив свій прапор 16.

Боротьба за Галицьке князівство проходила в час, коли хан Батий почав великий похід на Русь. Галичани зустрілися із загарбниками вже під час першої навали кочівників 1223 р. Боротьбу проти них організував Мстислав Мстиславич, який тоді князював у Галичі, на прохання половецького хана Котяна, свого тестя. У поході брали участь галицькі і волинські полки, а також «галицькі вигонці», степові добичники, під керівництвом Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича. У бою над Калкою Данило був поранений 17.

1237 р. кочівники-завойовники ударили насамперед на Рязанську і Суздальську землі, 1238 р. здобули Переяслав і Чернігів. Данило вирішив дати відсіч ворогові і наприкінці 1239 р. залишив у Києві свою дружину, яку очолював тисяцький Дмитро. Батий здобув Київ у грудні 1240 р.18



13 Там же, с. 513 — 514.

14 Там же, с. 514 — 517. Данило їздив на коронацію Бели і намагався прийти з ним до порозуміння, але безуспішно.

15 Іпат., с. 516 — 517.

16 Там же. с. 517 — 518.

17 Лавр., с. 477 — 483, також пор. с. 423 — 425; Іпат., с. 495 — 497.

18 Іпат., с. 521, 523. Можна здогадатися, що Дмитро той самий боярин, який разом з Данилом 1219 р. допомагав Мстиславу Мстиславичу і був тисяцьким у Галичі. — Там же, с. 490, 491.



З Києва Батий 1241 р. продовжував похід на захід. Літопис згадує лише деякі міста, розорені загарбниками: \96\ Колодяжен на Случі, Кам’янець та Ізяславль на Горині, Володимир, Галич та ін., «яким немає ліку». Але деякі укріплені міста він не зміг перемогти, в тому числі Крем’янець, Данилів, Холм 19. За свідченням літопису тисяцький Дмитро, співчуваючи знищеній країні, порадив Батию не затримуватися в Галичині: «Не повинен ти довго спинятися в цій землі, пора тобі іти на Угорщину. Якщо задержишся — ця земля міцна, зберуться на тебе і не пустять тебе у твою землю» 20. Батий пішов далі на захід, на Польщу і Угорщину.

Данило не зміг організувати відсічі ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував на Угорщині, на переговорах з Белою IV, і вже не зміг перебитися до Галича через полчища загарбників та мусив повертатися окружним шляхом, через Польщу.

Батиєва навала внесла нове безладдя у Галичину, яку Данило тільки що почав впорядковувати. Великі бояри знову підвели голову. Літопис дає яскраву картину цих подій: «Галицькі бояри називали собі Данила князем, а самі держали всю землю, та увійшовши у Бакоту без княжого наказу, зайняли все Пониззя. Григорій же Васильович задумував захопити собі всю горішню Перемишльську країну. І то був заколот великий і грабіж від них». Доброслав роздав галицькі землі чернігівським боярам, а Коломию з солеварнями передав залежним від себе боярам «із племені смердів». Коли ж присланий Данилом стольник Яків докоряв йому, що не виконує княжих наказів, Доброслав лише розсміявся: «Що ж я можу сказати». Заколот підняли також перемишльський єпископ та «словутний співець Митуса, який раніше через гордовитість не хотів служити князеві Данилу», та інші бояри 21.

Але Данилові вдалося підкорити бунтівливих бояр. Він використав свари Доброслава і Григорія Васильовича, закликав їх на суд у Галич, де обох верховодів ув’язнив. Висланий до Бакоти печатник Курило провів слідство про грабежі і заспокоїв землю, а дворський Андрій з військом вирушив у Перемишль і приборкав ворожі виступи єпископської партії 22.



19 Там же, с. 523, 558. Деякі міста, поруйновані татарами, як Райковецьке городище, відкрито археологічними дослідженнями.

20 Іпат., с. 523.

21 Там же, с. 525, 527 — 528.

22 Там же, с. 525 — 528.



Ця боротьба проходила в 1241 — 1242 рр. Частина не прихильних Данилові бояр утекла з Галичини і далі вела \97\ свої інтриги. Бояри зв’язалися з сином Михайла чернігівського, Ростиславом, і висунули його як претендента на Галицьке князівство. Ростиславу вдалося захопити Галич, і угорський король дав йому допомогу. Після вступної боротьби * Ростислав 1245 р. з великим угорським військом і польською допомогою вирушив під Ярослав і розпочав облогу міста. Данило і Василько вийшли захищати місто. Над Сяном, під Ярославом, 17 серпня 1245 р. відбувся бій, де війська Данила здобули вирішальну перемогу. Угорський воєвода Філя поліг у бою. У полон потрапив тогочасний лідер бояр Володислав — його вбито, як «лихого заколотника землі» 23.

Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.

Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові країни **. Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Забужжя, Холм, та ряд укріплених замків. Передбачаючи, що орди завойовників знов виступлять проти його князівства, прагнув якнайкраще підготовити його до боротьби 24. Новозасновані укріплення притягали до себе багато населення 25. Одночасно Данило організував нові військові сили.

Данило вважав необхідним укріпити західний кордон Галицько-Волинського князівства. Довгий час йшла боротьба за Дорогичин над Бугом. Ця область здавна належала до Берестейської землі 26,



* 1243 або 1244 р. Ростислав зробив наступ на Перемишль, але на р. Січниці (поблизу Мостиськ) його розгромив Лев Данилович. — Там же, с. 529.

23 Там же, с. 531 — 535. Бій докладно описаний літописцем. Битву розпочав дворський Андрій, зустрівшись з полком Ростислава. Польське військо наступало на Василька, але він примусив поляків відступати. Данило з Львом здійснив головний удар на полк Філі, розгромив його і розірвав наполовину його прапор, що вирішило долю бою. Після битви Данило та інші князі стали на побоєвищі, «показуючи свою перемогу».

** Літопис згадує про знищення деяких міст. Повертаючись із Польщі 1241 р., «Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох повбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий — церква святої Богородиці була виповнена трупами і тілами мертвих». — Іпат., с. 524.

24 Див. розділ про військо.

25 Іпат., с. 558.

26 Там же, с. 222, 223, 531.



але пізніше, за невідомих \98\ обставин, захопив її мазовецький князь Конрад і 1237 р. передав німецьким рицарям (так званим добжинським). 1238 р. Данило вирядився з військом на Дорогичин, здобув місто і взяв у полон магістра рицарів Бруна. Літопис записав слова Данила: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам, темпличам, яких звуть соломоничами» 27. Під час навали орд Батия Дорогичин знову потрапив під вплив німецьких рицарів, жителі його вороже поставилися до Данила і не пустили до міста. Князь обурено заявив: «Це був город наш і батьків наших, а ви не дозволили увійти до нього». Пізніше Данило здобув Дорогичин приступом («копієм»), покарав бунтівливих міщан, відбудував місто і поставив тут «прекрасну» церкву Богородиці 28.

Боротьба за Дорогичин стала одним з епізодів боротьби руських князів проти німецької агресії на слов’янські землі. Є здогад, що Данило діяв у порозумінні з новгородським князем Олександром Невським, який 1242 р. розгромив німецьких рицарів на Чудському озері *.

В той же час Данило зайняв Люблін. 1243 р. він двічі облягав це місто **. За свідченням польських літописів, в поході 1244 р. Данило здобув замок у Любліні і підкорив собі Люблінську землю ***.

Широка і успішна діяльність Данила привернула увагу ординського центру на Волзі. Правителі орди вважали небезпечним для себе дальше зростання Галицько-Волинського князівства, яке вороже ставилося до їх агресії ****, і вирішили підкорити Данила своїй владі. Один із підлеглих Батиєві ханів, Могучій, прислав Данилові наказ: «Дай Галич».



27 Іпат., с. 524. Назви утворені від хрестів на плащах рицарів ордену та від храму Соломона в Єрусалимі, при якому було засновано цей орден.

28 Іпат., с. 524.

* Існує гіпотеза, що посередником між обома князями був київський митрополит Кирило.

** Данило організував похід проти краківського князя Болеслава широким фронтом: сам пішов на Люблін, Василько пересувався по річках Ізволі і Ладі (на захід від Щебрешина), дворський Андрій по Сяну, Вишата воював Підгір’я. Польські війська відповіли наступом на Андріїв. Тоді Данило вдруге пішов на Люблін і сильним обстрілом примусив міщан до миру. — Іпат., с. 529.

*** Данило збудував посередині люблінського замку круглу башту і укріпив його ровами та валами. — МПГ, т. 2, с. 299.

**** Про виступи Данила проти «татарських людей» йдеться нижче.



Завойовники вимагали поки що тільки Галичини, мабуть, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр \99\ і князів. Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив їхати до Батия, захищати свою «півбатьківщину». Він приїхав у Сарай в кінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив велику дипломатичність і не лише не дав себе знищити, але добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство («Доручено йому його землю») 29. На яких умовах склалися відносини, точно не знаємо; як з пізніших даних видно, галицько-волинські князі були зобов’язані висилати своє військо на походи Батия, а інколи платити данину («татарщину») 30.

Сам Данило і його оточення почували себе глибоко обуреними залежністю від кочівників-завойовників. Літописець писав: «Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями: сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?» 31

Дальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним лише в крайніх обставинах і зараз же почав готуватися до боротьби з ордою. Свої заходи він проводив дуже послідовно і обережно, тривалий час.

Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, Польщі і Угорщини, а також прагненням налагодити взаємини з державами Центральної Європи.

В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею. 1247 р. помер мазовецький князь Конрад, з яким Романовичі жили у добрій дружбі (незважаючи на коротке розладдя в 1230-х рр.). Син Конрада, Земовит, продовжував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством 32.



29 Іпат., с. 535 — 537. Батий привітав Данила докором: «Даниле, чому ти давно-давно не прийшов, але добре, що сьогодні прийшов». В якому небезпечному становищі перебував він, видно з того, що в Сараї вбили Михайла Всеволодовича, який приїхав сюди просити собі Чернігівщини. Можливо, що Данило одержав на свої землі ханську грамоту — ярлик.

30 Іпат., с. 578 — 579, 585, 587 — 589, 595.

31 Там же, с. 536.

32 Там же, с. 537 — 539, 548, 549, 551, 553, 565, 581.



Данило склав також згоду з Болеславом краків\100\ським. Можна здогадуватися, що Данило сам зрікся окупованої раніше Люблінщини 33.

З Угорщиною Данило уклав договір про дружбу (1247). Ініціатором тут був Бела IV, якого вразила перемога Данила під Ярославом і ще більше його порозуміння з Батиєм. Він погодився на шлюб своєї дочки Констанції з Львом Даниловичем, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом 34.

За домовленням з Белою Данило взяв участь у боротьбі за Австрію, яка почалася після смерті герцога Фрідріха II, останнього з династії Бабенбергів (1246). Бела намагався здобути Австрію для себе, і Данило допомагав йому своїм військом. В дальшому події розгорнулися так, що сестра померлого Фрідріха, Гертруда, погодилася стати жінкою Романа Даниловича і передати йому Австрію (1252). Роман приїхав до Австрії і тут, в замку Гімберг поблизу Відня, витримав довгу облогу військ чеського королевича Оттокара. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву. З цієї нагоди літописець відзначив, що «раніше ніхто не воював Чеської землі — ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Святий». Але ці заходи не дали конкретних політичних наслідків. Роман був змушений покинути Австрію, яка незабаром перейшла до Габсбургів 35.



33 Там же, с. 538, 545 — 548, 551, 567, 571, 572, 574, 580, 581.

34 Там же, с. 537. Бела остаточно зрікся плану посадити в Галичині Ростислава Михайловича; він призначив його баном спершу Славонії, пізніше Мачви (на південь від р. Сави). — Феєр, т. 4, ч. 1, с. 254; т. 2, с. 218.

35 Іпат., с. 540 — 541, 544 — 548, 554 — 555.



Причини, з яких Данило брав активну участь у справах Середньої Європи, ще повністю не з’ясовані. Можливо, він захопився планом посадити одного з синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї. Одночасно, беручи участь у воєнних і політичних справах Угорщини, Австрії, Чехії і Польщі, Данило прагнув ознайомитись з силами цих країн та оцінити, наскільки вони можуть служити допомогою у майбутній боротьбі проти кочівників-завойовників.

В 1240 — 1250-х рр. Данило повів наступальні заходи на північному кордоні Галицько-Волинського князівства — проти литовських племен. Ця боротьба була спричинена, з одного боку, активністю литовців, які безупинно нападали на волинські землі, з другого — намаганням волин\101\ських феодалів зайняти собі нові землі для економічної експансії.

Литовська територія простягалася від Нижнього Бугу до Балтійського моря. Найближчими сусідами Волині були на лівому боці Німану ятвяги, на правому — головне з литовських племен, литовці. Протягом перших десятиріч XIII ст. литовські загони дуже часто набігали як на Волинь і Пінщину, так і на Забужжя. «Була біда Володимирській землі від воювання литовського і ятвязького», — записав літописець 36. Близько 1219 р. литовські князі прислали до молодих Романовичів велике посольство, складене із найвидатніших князів, і склали мир, так що на деякий час «земля стала спокійна» 37. Але далі знову почалися руйнівні набіги, і князі були примушені постійно захищати північні землі *.

Небезпека від Литви стала ще більш грізною, коли литовські племена почали організовуватись в одне князівство. Організатором об’єднання був Міндовг, який у боротьбі з дрібними племінними князями, в 1230-х рр. здобув верховну владу на Литві. Така організована сила стала небезпечною для Галицько-Волинського князівства, тим більше що Міндовг почав притягати під свій вплив також дрібних руських князів в області Верхнього Німану і Прип’яті.

Щоб забезпечити на тривалий час північний кордон, Данило почав наступ на Литву. Насамперед він виступав проти ятвягів, набіги яких мали найбільш нищівний характер. Союзниками Романовичів були мазовецькі князі, землю яких також непокоїли ятвяги.

В похід 1248 р. війська Данила пішли в напрямку на р. Нарову, і далі аж до Визни. Ятвяги давали завзяту відсіч, але не могли протистояти краще озброєним військам. В 1254 — 1255 рр. відбувся найбільший похід з такими силами, що «ятвязькі болота наповнилися військом». Після знищення центрів цього грізного племені воно було змушене підкоритися Данилові. Ятвяги зобов’язалися платити данину і виконувати роботи при будівництві укріплень для княжих застав 38.



36 Там же, с. 483.

37 Там же, с. 491 — 493.

* В 1228 — 1229, 1238 рр. ятвяги і литовці нападали на Берестя, 1243 — 1244 рр. заходили глибоко у Волинь і Забужжя. — Іпат., с. 501 — 503, 517, 526, 530 — 531.

38 Там же, с. 538 — 540, 549, 551 — 554.



Данило вирішив включити ятвязькі землі до свого князівства. Щоб забезпечити під\102\тримку мазовецьких князів, Данило послав їм частину ятвязької данини, «щоб знала вся Лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові, синові великого князя Романа» 39. З Тевтонським орденом Данило 1254 р. склав угоду, в якій орден визнав за Данилом та Земовитом мазовецьким право на третину Ятвязької землі 40.

Одночасно різні етапи проходили взаємовідносини між Данилом і Міндовгом. Коли Міндовг тільки починав зміцнюватися, він підтримував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством, давав Данилові допомогу проти Польщі та віддав свою племінницю за жінку Данилові 41. Але суперництво обох князівств врешті розв’язалося у війні. Перший наступ 1250 р. Данило скерував на так звану Чорну Русь, землі на північ від Верхньої Прип’яті, захопив міста Здитів, Вослоним (Слонім) та Вовковийськ і дійшов до р. Щари, підкоривши князів, які перебували в залежності від Міндовга. В 1251 — 1252 рр. Романовичі направилися на Новгородок, але лише спустошили його околицю та здобули місто Городно (Гродно) 42.

Так, в результаті успішної боротьби з Литвою Галицько-Волинське князівство поширило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які тепер були примушені визнати над собою зверхність Данила і виконувати його доручення 43.

Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия — поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби, знайти союзників.

Західна Європа з великою тривогою спостерігала успіхи орди і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти ординців 44.



39 Там же, с. 554.

40 КДП, т. 3, № 30; ЗНТШ, т. 123/124. с. 100 — 101.

41 Іпат., с. 517, 532, 541.

42 Там же, с. 541 — 545, 549.

43 Там же, с. 543.

44 На Ліонському соборі виступав також руський єпископ Петро, невідомого походження, який дав інформації про навалу орд хана Батия (Mathaeus Parisiensis. Chronica magna. — London, 1877, pars 4, p. 386).



В той же час римська курія намагалася скористуватися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іван Плано де Kapпіні, який за дорученням папи в 1245 — 1256 рр. відбув в по\103\дорож до Сараю, по дорозі зустрівся з Данилом і Васильком 45. В цих та пізніших переговорах Данило мав єдину справу — здобути допомогу Західної Європи проти орд завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання — намагався притягнути Русь до церковної унії. Щоб приєднати Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланик коронував його у Дорогичині 1253 р.46

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти ординців 47, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав зв’язки з Римом. Тоді папа Олександр IV загрозив Данилові «церковними карами» і дозволив Міндовгові, який прийняв католицтво, йти війною на Данила і займати його землі 48.

Втративши надію на допомогу з заходу, Данило вирішив власними силами вести війну з ордами.

Частина орди під проводом темника Куремси мала свої кочовища на Правобережжі, поблизу кордону Галицько-Волинського князівства. Ординці спочатку не виступали війною проти Данила, а лише намагалися послабити його владу, притягати до себе групи, незадоволені княжим режимом. Не входячи поки що у боротьбу з ординцями, Данило насамперед виступив проти «татарських людей». 1254 р. він вислав сина Льва з військом до Бакоти, де старшина Милій «пристав» ординців і Лев ув’язнив його, але пізніше відпустив і Милій знову подався до своїх в орду 49. 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста здобуто і поруйновано.

Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. Куремса намагався захищати «татарських людей» і виступав з своїм військом спершу під Крем’янець, пізніше під Володимир і Луцьк. Але княжі сторожі дали сильну відсіч, і «Куремсина війна» покінчилася перемогою Данилових військ 50.



45 Recueil de voyages et de mémoires. — Paris, 1839, t. 4, p. 769.

45 Іпат., c. 548 — 549. Точна дата коронації невідома, можливий початок 1254 р.

47 ЗНТШ, т. 123/124, с. 97 — 100.

43 Там же, с. 63, 102 — 104.

49 Іпат., с. 549 — 550.

50 Там же, с. 550, 557 — 558. \104\



Проте цей успіх не мав тривалого значення. Сарай вважав небезпечним ріст могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив прийняти гостріші засоби. На місце Куремси, який не виявляв потрібної енергії, на Правобережжя було прислано нового хана, Бурундая з безліччю полків, «у тяжкій силі». Це був безоглядний, жорстокий ватажок, «безбожний, лихий, окаянний, проклятий», як його називає літопис. Він повів підступну, хитру політику проти Романовичів. Спершу, наголошуючи на тому, що князі — «союзники» ординців, вимагав, щоб вони взяли участь у поході на Литву, — щоб посварити Данила з Міндовгом. Романовичі, бачачи великі сили кочівників, підкорились, і Василько разом з ними поруйнував Литву 1258 р. Незважаючи на цю угодовість князів, 1259 р. Бурундай з своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст. Бурундай сам пильнував, щоб було спалено і розкопано укріплення Володимира, поруйновано Луцьк, Крем’янець, Львів та інші замки 51. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлено центрів, які служили основними пунктами опору у війні з ординцями. В 1259 — 1260 рр. Бурундай вирядився на Польщу, і князі були примушені брати участь у його поході 52.

Данило помер 1264 р.53 В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.



51 Там же, с. 562 — 564.

52 Там же, с. 564 — 565.

53 Там же, с. 570. \105\














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.