Попередня     Головна     Наступна





ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД. ВЛАДА КНЯЗЯ



В Галицько-Волинському князівстві, як в інших князівствах Русі періоду роздробленості, державна влада належала князю, який спирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Князь і боярсько-патриціанська верхівка були пов’язані спільними інтересами, скерованими проти експлуатованих груп — селян, дрібних бояр та незаможного населення міст; вони держали спільний фронт, придушуючи всякі виступи незадоволених мас. Але, одночасно, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати «самодержцем», бояри — обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба знаходила відбиток у деяких формах державного устрою.

Внаслідок близьких зв’язків з Польщею, Угорщиною та іншими країнами Центральної Європи в устрої Галицько-Волинського князівства з’явилися деякі елементи західного права, яких не зустрічаємо в інших князівствах Русі.

Галицько-волинські, як і всі інші, князі виводили свою \116\ владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за «отцину», а Галичину називав «полуотчиною» 1. Такі самі погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: «Дай нам, отчича, в Галич Данила», і посадили його «на столі його батька великого князя Романа» 2. Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів...», «Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа» 3. Юрій II титулує себе «уродженим князем» або «дідичем» 4.

Загально прийнятим титулом галицько-волинських правителів був «князь». Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.

Деяким князям як виняток надавано титул «великого князя». Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мстиславич 5 та його жінка «княгиня велика» Романова 6. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі, — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у сан київських князів. Тривалий титул «великих князів» встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці називали його великим князем.

Галицько-Волинський літопис у деяких випадках називає великим князем Данила, а один раз обох братів, Данила і Василька 7. З цього видно прагнення літописця звеличати своїх князів найбільш почесними назвами. Але місце «великого князя» надалі зайняв титул короля. Цей титул прийшов на західноукраїнські землі із Західної Європи. «Королем Галичини» вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 p.8 Пізніше Андрій II, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав звати себе королем Галичини і Володимирії (з 1206 р.) 9.



1 Іпат., с. 483, 489, 535.

2 Там же, с. 484, 486.

3 Там же, с. 594, 595, 613. Цією формулою користується і літописець: «Лев князь, брат Мъстиславль, сын королев, внук Романов». — Там же, с. 615.

4 Болеслав-Юрий II, с. 77, 153, 154.

5 Іпат., с. 479, 483, 486, 540, 554, 569, 574.

6 Там же, с. 486, 487, 490, 492.

7 Там же, с. 525, 536, 590.

8 Феєр, т. 2, с. 247.

9 Там же, т. 2, с. 31 — 32; т. 3, ч. 1, с. 100.



В \117\ 1215 — 1216 рр., за згодою папи, коронованим королем Галичини був син Андрія, Коломан 10.

Титул «король» римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій III 1227 р. запитував «всіх королів Русі», чи вони бажають з’єднатися з римською церквою; Григорій IX 1231 р. закликав «світлого короля Русі» приєднатися до католицької віри 11. Інокентій IV, починаючи з 1246 р., постійно титулує Данила і Василька «королями» 12.

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1253 р. прийняти «королівський сан» 13. Із папських бул видно, що папа визнав за Данилом титул короля Русі 14. Титул короля добув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем 15.

З наступників Данила титул короля вживав його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з титулом короля Русі і князя Володимирії 16.



10 МГГ, т. 11, № 227.

11 ЗНТШ, т. 123/124, с. 80 — 82; у пізніших копіях названо «короля Юрія», але цей додаток викликає сумніви. — Там же, с. 29.

12 Там же, с. 90, 91, 93 — 96.

13 Іпат., с. 548.

14 ЗНТШ, т. 123/124, с. 81, 90, 93, 96, 102, 104.

15 Іпат., с. 549 — 551, 553, 554, 561, 562, 566.

16 Болеслав-Юрий II, с. 244, 249. Печатка Юрія Львовича, привішена до грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316 р. та Юрія II 1325 — 1335 рр.



В титулатурі останніх галицько-волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не зустрічалися в ранішому часі. Насамперед князі називають себе володарями «божою милістю» (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько-волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка «спиралася на божеське походження». Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Адрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії»; Андрій Юрійович 1320 р. «божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі»; Юрій II 1325 р. «божою милістю князь Русі»; 1327 р. «божою милістю князь землі Русі і Володимирії»; 1334 р. «з дару бога уроджений князь і володар Русі»; 1335 р. «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі»; 1339 р. \118\ «божою милістю князь і дідич королівства Русі» 17. Назва королівства Русі для Галицько-Володимирського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, загарбавши пізніше галицько-волинські землі, прийняв їх як «королівство Русі».

Маємо певні відомості, в який спосіб новий князь приймав престол. Це відбувалося за деяким традиційним церемоніалом, найчастіше як акт «посадження» на престол, в чому брала участь боярська верхівка. Таким способом Данило одержав Галицьке князівство 1211 р.: «Тоді ж бояри володимирські і галицькі, — Вячеслав володимирський і Володислав галицький і всі бояри володимирські і галицькі воєводи угорські посадили князя Данила на столі його батька, великого князя Романа, в церкві святої Богородиці приснодіви Марії» 18.

Князь, який пройшов посадження, не повторював його, навіть коли на деякий час втрачав престол. Коли Данило 1238 р. заново здобув Галич, «увійшов у свій город, і прийшов до пречистої, святої Богородиці, і прийняв стіл свого батька» 19. Отже, цим разом він прийняв владу без особливого церемоніалу.

Князі, які розпоряджалися більшою силою, обходилися без «посадження» і безпосередньо займали престол. Так, 1219 р. Мстислав Мстиславич, не рахуючись з боярами, «засів у Галичі» 20. Таким самовільним рішенням прийняв владу в Галичині боярин Володислав 1213 р.: «Володислав в’їхав у Галич вокняжився і сів на столі» 21.

Літопис докладно описує обставини передачі Волинського князівства Володимиром Васильковичем Мстиславу Даниловичу.

Почуваючи себе немічним через важку хворобу, Володимир переказав Мстиславу через послів, що передає йому «землю свою всю і городи після свого життя». Тоді на Волині знаходилися хани Телебуга і Алгуй, і Володимир підкреслив, що передає свої землі «при царях і їх рядцях». І Володимир, і Мстислав повідомили про рішення Льва Даниловича і його сина Юрія, і вони прийняли це до відома 22.



17 Там же, с. 4 — 6, 77 — 79, 149 — 151, 153 — 155..

18 Іпат., с. 486. Літопис згадує про посадження Ігоровичів у Галичі і Звенигороді. — Там же, с. 481.

19 Там же, с. 518.

20 Там же, с; 489.

21 Там же, с. 488.

22 Там же, с. 591 — 592.



Мстислав прагнув зразу ж увійти у свої права як наступник Володимира і навіть почав роздавати боярам деякі землі. Володимир, засмучений такою поведінкою Мстислава, постановив скласти з племінником точну угоду, «ряд учинити про все». Мстислав приїхав до Любомля і тут з ним вів переговори володимирський єпископ Євсигній. Після того Володимир наказав написати грамоту такого змісту: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів, даю землю свою і городи після свого життя, брату Мстиславу, і столичний свій город Володимир...». Копію цієї грамоти передано Мстиславу. Другу грамоту князь склав для своєї дружини, заповідаючи їй деякі землі, і Мстислав присягнув, що не порушить його постанов.

Скінчивши переговори в Любомлі, Мстислав поїхав у місто Володимир, і тут було вселюдно проголошено постанову Володимира Васильковича. У володимирському соборі зібралися бояри і міщани («містичі»), Русь і німці, перед ними було прочитано грамоту Володимира і «слухали всі, від малого і до великого». З цими зборами був з’єднаний і церковний церемоніал: володимирський єпископ «благословив Мстислава хрестом воздвигальним на князівство Володимирське» 23.

Фактичну владу у Володимирському князівстві Мстислав прийняв лише після смерті Володимира: «засів на столі свого брата», у Володимирі 10 квітня 1289 р. Прийняття престолу відбувалося також у святковій обстановці: «з’їхалися до нього бояри його старі і молоді, незліченна сила» 24.

Князь був єдиним найвищим представником влади. Рідко, в період малолітності князя траплялися випадки регентства. Після смерті Романа Мстиславича, коли його сини Данило і Василько були малолітніми, князівством управляла вдова, княгиня Романова. Молоді князі разом з матір’ю князювали «у малих містах Тихомлі і Перемилі», а литовські князі прислали посольство «великій княгині Романовій і Данилові і Василькові» 25.



23 Там же, с. 593 — 596.

24 Там же, с. 613 — 614.

25 Там же, с. 488, 491 — 492.



Траплялися також випадки спільного володіння двох князів. Данило протягом довгих років управляв волинськими землями спільно з Васильком. Вони провадили спільну внутрішню і зовнішню політику і разом ходили у воєнні походи. Літопис подає цілий ряд даних про спільні виступи князів: близько 1222 р. мир з польським князем Лешком, \120\ 1228 p. походи на Луцьк і Чорторийськ, 1229 р. похід на Каліш, 1232 р. переговори з Андрієм угорським, 1240 р. угода з Михайлом чернігівським, 1241 р. виступ проти бояр, 1246 р. поставлення Курила митрополитом, 1248 р. посольство до Земовита мазовецького, 1255 р. похід на Возвягль 26. Спільною столицею обох князів був Володимир, і лише пізніше Данило відступив це місто Василькові, а сам обрав собі за столицю Холм 27.

Пізніше співправителями були Андрій і Лев Юрійовичі, які у грамоті 1316 р. називають себе «божою милистю князі всієї Русі, Галичини і Володимирі!» 28.

Галицько-волинські князі вживали деякі ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі і в Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько-Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв’язків з західними державами.

Якими ознаками влади користувалися галицькі і волинські князі в ранішому періоді, невідомо; наші відомості починаються з половини XIII ст.

Розповідаючи про коронацію Данила, літописець згадує, що папа прислав послів, «які принесли вінець і скіпетр, і коруну, що називається королівський сан» 29. Вінець — це королівська діадема або корона, скіпетр — жезл, «коруна» — це так звана «держава», куля з хрестом зверху *. На печатці Юрія І князь зображений сидячи на престолі, в мантії, застібнутій ланцюжком, з короною на голові та жезлом у правій руці; в лівій руці в нього нема «держави», рука лежить на ланцюжку 30.

Малопольська хроніка, описуючи події 1340 р., розповідає, що польський король Казимир вивіз із Львова скарбницю галицько-волинських князів, в якій було кілька золотих хрестів, «дві дорогоцінні діадеми, одна дуже цінна туніка та престол, прикрашений золотом і дорогим камінням» 31.



26 Там же, с. 494, 501, 502, 503, 510, 521, 526, 536 — 538, 555 — 556.

27 Там же, с. 548, 557, 558, 561.

28 Болеслав-Юрий II, с. 149.

29 Іпат., с. 548. Про «королівську діадему», надану Данилові, згадує також папа Олександр IV в листі 1257 р. — ЗНТШ, т. 123/124, с. 103;

* Що назва «коруна» означає «державу», видно із опису печатки Гедиміна: «in manu dextra coronam continentis et sceptrum in sinistra (у правій руці тримає корону, у лівій скіпетр). — Hansisches Urkundenbuch, Halle, 1879, Bd 2, S. 307.

30 Болеслав-Юрий II, c. 252 — 256, табл. l, 3 — 5, 7.

31 МПГ, t. 3, c. 199. \121\



Галицько-волинські князі мали свої родові знаки, герби — як і інші князі того періоду. Ті герби відтворювалися на князівських печатках, прапорах, будинках.

Літописець згадує, що недалеко від Холма (в Білавино) побудовано кам’яний «стовп», «а на ньому вирізаний кам’яний орел, а висота каменя десять ліктів, з головами ж і з підніжками 12 ліктів» 32. З цього опису виходить, що скульптура зображала двоголового орла. Неясно, чи це була тільки архітектурна прикраса стовпа чи герб. Якщо це княжий герб, то він належить Данилу, який побудував цей «стовп» разом з іншими холмськими укріпленнями. Цікаво було б з’ясувати, як цей герб знайшовся в Галицько-Волинському князівстві. В тому часі двоголовий орел був гербом візантійських імператорів.

На зворотній стороні печатки Юрія І зображений вершник, який у правій руці тримає прапор, а на лівому рамені щит 33. Напис латинською мовою: «Печатка пана Юрія, князя Володимирії» вказує, що це печатка Володимирського князівства. На щиті, який держить вершник на рамені, нарисований лев, звернений вправо. Зображення лева є також на печатці, прикріпленій до листа князів Андрія і Льва 1316 р. — лев з хвостом, піднятим уверх, повернений вліво 34. Походження цього герба не з’ясовано 35. Можливо, герб має зв’язок з іменем Льва Даниловича: Лев міг прийняти знак лева, як свій герб, його онук, Лев Юрійович, також ним користувався. Оскільки Володимирське князівство мало за герб вершника, слід припускати, що лев вважався гербом Галицького князівства. Пізніше він набув ширшого значення, як герб Руського королівства, яке об’єднувало Галичину і Волинь. Лев, як герб, знаходиться на печатці Любарта, який вважається спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Лев зображений також на монетах з написом «монета Русі», які карбували королі Казимир і Людовик та князь Владислав Опольський та на печатці того ж Владислава *. Зображення лева вміщено у гербі міста Львова, починаючи з XIV ст.36



32 Іпат., с. 559.

33 Болеслав-Юрий II, с. 282 — 283, табл. 5 — 7.

34 Там же, с. 223, табл. 2.

35 Там же, с. 236 — 240.

* Питання про галицькі монети другої половини XIV ст. висвітлено в монографії Котляра М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст.: Іст.-нумізмат. дослідження, с. 52 — 64.

36 Piekosiński F. Op. cit., N 354.



Літопис згадує прапори галицько-волинських князів та їх полків. Жителі польського міста Каліша говорили \122\Конраду мазовецькому: «якщо руська корогва стане на заборолах, то кому честь зробиш, чи не Романовичам?». Здобувши Галич 1238 р., Данило «відзначив перемогу і поставив на Німецьких воротах свою корогву» 37. На печатці Юрія І відтворений вершник зі списом у правій руці, а на кінці списа прапор, розділений на три смуги 38. Але немає звісток, якого кольору були прапори та які знаки на них зображено.

Князь об’єднував різні функції державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Та хоч князь вважався «самодержцем», тобто необмеженим володарем, насправді він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником всього населення країни. Князь повинен був допускати цю верхівку до участі в управлінні.

В Галицькому князівстві XII ст. зустрічаємо єдину згадку про стародавнє віче. 1146 р. військо Всеволода київського облягало Звенигород і спалило «острог» міста: «на другий день звенигородці створили віче, хотячи здатися», але княжий воєвода Іван Халдієвич репресіями придушив цей виступ 39. Як видно з ходу подій, це віче скликали самі жителі міста, без відома представника княжої влади — отже, це було народне зібрання, що в X — XI ст. висловлювало волю населення.

В Галицько-Волинському літописі згадується ще віче близько 1232 р.: «Сам Данило скликав віче». Але з тексту літопису виходить, що це не було широке народне зібрання, а лише збори невеликої кількості війська, перед яким виступив князь, закликаючи воїнів до вірності 40.

Інколи князі закликали населення на зібрання, які не мали назви віча і де не проходили ніякі дискусії, а князь лише передавав зібраним свою волю. Так, Ярослав Осмомисл, важко хворіючи 1187 р., «скликав мужів своїх і всю Галицьку землю закликав і усі збори і монастирі, і убогих і сильних і нужденних». Збори тривали три дні, князь каявся за свої гріхи, просив пробачення, роздавав майно і врешті проголосив свою волю, що Галицьке князівство передає синові Олегові, а Перемишль — Володимирові. Учасники зборів не проголошували ніяких заяв, лише «мужі галицькі» мусили присягти, що не порушать князівської волі 41.



37 І пат., с. 505 — 518.

38 Болеслав-Юрий II, с. 248, табл. 5 — 7.

39 Іпат., с. 228.

40 Там же, с. 509.

41 Там же, с. 442. \123\



Великі народні збори, як було згадано вище, скликав Мстислав Данилович у Володимирі 1287 р., щоб сповістити грамоту Володимира Васильковича про передання йому князівства. У зборах брали участь володимирські бояри і «містичі», але своїх поглядів вони не висловлювали, а лише «слухали всі, від малого до великого» 42. Отже, стародавнє віче в цьому періоді вже втратило значення.

Більше значення мала боярська «дума». Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її зросло особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одночасно займали найважливіші місцяв управлінні та в війську. Щоб провести будь-яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства.

Прямих вказівок про існування боярської ради в Галицько-Волинському князівстві небагато.

При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи. Коли галицькі бояри виступали проти малолітніх Романовичів, княгиня Романова «зробила раду» з боярами Мирославом і Дядьком 43. Юрій Львович 1289 р. захопив Берестейщину «за порадою безумних своїх бояр молодих» 44. Але це були тільки близькі радники князя, а не формально організована рада.

Боярська рада виступає як організований інститут тоді, коли існують напружені відносини між князем та боярством, що загострюються до боротьби між ними. Такий організований виступ бояр стався в Галичі 1173 р., коли «галичани», тобто боярська опозиція, розправилася з фавориткою Ярослава Осмомисла, а його самого «водили до хреста», примусили присягнути, що буде чесно жити з жінкою — «і так уладилися» 45. В такому моменті могла організуватися формально боярська рада.

Князі, які почували себе досить сильними, намагались обминати боярську раду. Розповідаючи про свавілля Володимира Ярославича, літописець відзначає, що він «не любив думи з мужами своїми» 46. Отже, інститут боярської ради існував, але князь намагався применшити його вплив.



42 Там же, с. 596.

43 Там же, с. 481. Видавці літописів передають «дядька» з малої літери, вважаючи його вихователем молодих князів, але більш правдоподібно, це було прізвище боярина.

44 Там же, с. 596.

45 Там же, с. 385.

46 Там же, с. 444. \124\



До найбільшої могутності галицьке боярство прийшло в період боротьби за Галицьке князівство у перші десятиріччя XIII ст. Бояри тоді добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними. В той час повинна була існувати особливо міцно організована боярська рада.

1222 р. угорський король Андрій II був примушений надати угорським феодалам державні землі, звільнив їх від податків, передав адміністративну і судову владу в комітатах та зобов’язався щорічно скликати сейм. При близьких зв’язках між Галичиною і Угорщиною галицькі бояри напевно були поінформовані про ці поступки короля феодалам і брали собі Золоту буллу за зразок для здійснення своїх соціально-політичних устремлінь. Можна припускати і те, що Андрій II, загарбавши Галичину, застої совував тут деякі постанови Золотої булли, щоб приєднати собі боярство.

Коли ж Данило вже засів на Галицькому престолі, бояри намагалися обмежити його владу: «Данила князем собі називали, а самі землю держали» 47. Літописець лише раз згадує засідання боярської ради в Галичі 1230 р., в якій брали участь Данило і Василько («вони сиділи в думі»), проте нічого не повідомляє, які питання на ній обговорювалися. Становище було напружене, бояри під проводом «невірних» Молибоговичів підготовляли заколот, хотіли підпалити будинок, де відбувалася рада, і убити князів. Але Василько, побачивши небезпеку, вхопився за меч, з ним дружинники, і змова була ліквідована 48.

Боярська рада як постійний орган виступає при галицько-волинських князях першої половини XIV ст. У княжих грамотах того часу згадуються бояри, як радники князя. Так, грамота Андрія Юрійовича торунським міщанам 1320 р. складена «за порадою наших вельмож і панів» 49.



47 Там же, с. 525.

48 Там же, с. 508.

49 Болеслав-Юрий II, с. 151.



Юрій II виставляє свої грамоти «разом з нашими улюбленими і вірними вельможами і воїнами», імена яких наведено повністю. В грамоті 1334 р. — це галицький єпископ Ходор, Дмитро Дядько, Хотко, суддя княжого двору, Юрій Лисий, Михайло Єлезарович, Олександр Молдаович, Бориско Кракула, в грамоті 1335 р. — Дмитро Дядько, Михайло Єлезарович, белзький воєвода, Васько Кудинович, суддя княжого двору, Грицько Косачович, перемишльський воєвода, Бориско Кракула, львівський воєвода, \125\ Ходор Отек, луцький воєвода Хотко, син Яромира 50, Як видно із цих імен, до ради входили високі княжі са"новники, як суддя княжого двору та воєводи, а також представники боярства, які не мали посад; був тут представник духовенства — галицький єпископ. В обох списках повторюються ті самі прізвища, це вказує, що склад ради був постійний.

Про законодавчі функції князів літопис згадує тільки принагідно. Законодавчими актами можна вважати грамоту Володимира Васильковича 1287 р. про передачу князівства Мстиславу Даниловичу та грамоту Мстислава 1289 р. про данину, накладену на жителів Берестя 51.

Важливою функцією князів була організація зовнішньополітичних дипломатичних зв’язків. Галицько-волинські князі підтримували відносини з іншими князівствами Русі, а також іноземними державами: Польщею, Угорщиною, Австрією, німецькими князівствами, Німецьким орденом, Великим князівством Литовським, половецькими ханами, Золотою ордою, Візантією, папським Римом.

Дипломатичні переговори князі вели особисто або через послів. Послами були видатні бояри або духовники, рідше княжі сини *. Через послів князі передавали усні доручення або листи. Зберігся ряд листів Андрія і Льва Юрійовичів та Юрія II до Німецького ордену, до міста Торуня і Кракова та Дмитра Дядька міщанам Торуня 52.

Часто відбувалися княжі з’їзди, на яких князі двох сторін особисто вели переговори. Місцем для таких з’їздів, або «снемів», часто були пограничні місцевості, наприклад, Сянок на галицько-угорськім пограниччі, або Тернава на холмсько-польському кордоні 53.



50 Там же, с. 154 — 155. До грамот привішені печатки згаданих тут бояр. — Там же, табл. 6, 8 — 9.

51 Іпат., с. 594, 613.

* Володимир Ігорович направляв послом до Угорщини свого сина Всеволода. — Іпат., с. 484. В посольствах від Данила і Василька Романовичів їздили бояри Мирослав, Дем’ян, Андрій, Павло, митрополит Кирило. — Там же, с. 493, 494, 498, 502, 503, 510, 537. Послом Володимира Васильковича був володимирський єпископ Євсигній, послом Льва Даниловича — перемишльський єпископ Мемнон, боярин Павло Діонисійович та ін. — Там же, с. 593, 600, 611, 612.

52 Болеслав-Юрий II, с. 149 — 157.

53 Іпат., с. 480, 567, 572.



На з’їздах узгоджувалися умови про мир або угоди про інші справи. Так, 1229 р. Данило уклав договір з польськими князями, що на випадок війни обидві сторони не будуть брати полонених; \126\1262 p. про інші спірні справи 54. Договір звався «ряд» 55. Деколи угоду стверджували присягою 56. На знак особливої дружби, щоб ближче зв’язати свої країни, князі домовлялися про шлюби між своїми дітьми 57.

При міжнародних взаєминах виникли деякі дипломатичні звичаї, які вважалися непорушними. Загально витримувалась незайманість послів: «не личить нам убити посла», говорять володимирці, хоч і розлючені нахабністю посла Володимира Ігоровича 58. Коли князь проїздив через територію іншого князя, повинен був переслати привітання через свого посла; Данило почувався ображеним Михайлом Всеволодовичем, який «пройшов його землю, не пославши посла» 59. Князь волів не приймати іноземних послів на чужій території. Коли Данило 1258 р. перебував у поході на Сілезію, у Кракові бажали з ним зустрітись папські посли, але Данило відказав: «не личить мені бачитися з вами на чужій землі» 60. Князі посилали володарям, з якими вели переговори, цінні подарунки та обдаровували послів, які до них приїжджали 61.



54 Там же, с. 505 — 567.

55 Там же, с. 510, 567.

56 Там же, с. 317, 512, 567.

57 Там же, с. 537.

58 Там же, с. 481.

59 Там же, с. 524.

60 Там же, с. 548.

61 Там же, с. 482, 484, 537, 616.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.