[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 91-105.]

Попередня     Головна     Наступна

VIII. Реакція і криза

Припустимо тепер, що кризи є необхідною передумовою виникнення нових теорій, і подивимось після цього, як учені реагують на їхнє існування. Часткову відповідь, таку ж очевидну, як і важливу, можна мати, розглянувши перш за все те, чого вчені ніколи не роблять, стикаючись навіть із потужними і тривалими аномаліями. Хоча вони вже з цього моменту мали б поступово втрачати довіру до колишніх теорій і після цього замислюватись про альтернативні виходи з кризи, тим не менше вони ніколи легко не відмовляються від парадигми, що втягнула їх у кризу. Інакше кажучи, вони не розглядають аномалії як контрприклади, хоча в словнику філософії науки вони є саме такими. Частково це наше узагальнення являє собою просто констатацію історичного факту, що грунтується на прикладах, подібних до уже наведених нами і докладніших, про які йтиметься. Якоюсь мірою це дає уявлення про те, що в нашому подальшому вивченні відмови від парадигми буде розкрито повніше: досягнувши одного разу статусу парадигми, наукова теорія оголошується недійсною тільки в тому разі, якщо альтернативний варіант придатний до того, щоб посісти її місце. Немає ще жодного процесу, відкритого вивченням історії наукового розвитку, що в цілому нагадував би методологічний стереотип спростування теорії її безпосереднім зіставленням з природою. Це твердження не означає, що учені не зрікаються наукових теорій або що досвід і експеримент не важливі для такого процесу спростування. Але це означає (зрештою названий момент є центральною ланкою), що винесення вироку, який призводить ученого до відмови від раніше прийнятої теорії, завжди грунтується на чомусь більшому, чим зіставлення теорії із довкіллям. Рішення зректися парадигми завжди водночас є рішенням прийняти іншу парадигму, а висновок, що призводить до такого /92/рішення, включає як зіставлення обох парадигм із природою, так і порівняння парадигм одна з одною.

Крім того, є друга причина засумніватися в тому, що учений зрікається парадигми внаслідок зіткнення з аномаліями або контрприкладами. Розвиток цього мого аргументу випереджає тут інша теза, одна з основних для цієї праці. Згадані причини сумнівів будуть чисто фактуальними, тобто вони самі собою були контрприкладами щодо широко розповсюдженої епістемологічної теорії. Самі собою ці контрприклади, якщо кут зору правильний, можуть у кращому разі допомогти виникненню кризи або, точніше, посилити кризу, що вже давно намітилася. В чистому вигляді вони не спроможуться спростувати цю філософську теорію, позаяк її захисники будуть робити те, що ми вже бачили в діяльності учених, коли вони боролись із аномалією. Вони винаходитимуть силу-силенну інтерпретацій і модифікацій їхніх теорій ad hoc, для того щоб елімінувати явну суперечність. Багато відповідних модифікацій і застережень уже фактично зустрічаються в літературі. Відтак, якщо епістемологічні контрприклади мають стати чимось більшим за слабкий додатковий стимул, то це може статися тому, що вони сприяють виникненню нового і цілком іншого аналізу науки, у межах якого вони не викликають більше приводу для неспокою. Крім того, якщо типова модель, яку ми пізніше спостерігатимемо в науковій революції, застосовувана тут, то ці аномалії не вже видаватимуться простими фактами. З погляду нової теорії наукового пізнання вони, навпаки, можуть бути дуже схожими на тавтології, на твердження про ситуації, які неможливо осмислювати інакше.

Скажімо, часто можна було спостерігати, як другий закон руху Ньютона, хоча потрібні були століття упертих фактуальних і теоретичних досліджень, щоб сформулювати його, стає для тих, хто використовує теорію Ньютона, переважно, суто логічним твердженням, яке не можуть спростувати жодні спостереження ¹.

1 Див., зокрема: N. R. Hanson. Patterns of Discovery. Cambridge, 1958, p. 99-105.

У X розділі ми побачимо, що хімічний закон кратних відношень, який до Дальтона на експериментальному рівні випадково і сумнівно потверджувався, після роботи Дальтона зробився складником визначення хімічного складу, що його /93/ жодна експериментальна робота сама собою не спростує. Щось надто схоже відбудеться і з узагальненням, що ученим не вдається відкинути парадигми, коли вони стикаються з аномаліями і контрприкладами. Вони не можуть так вчинити і тим не менше залишитися ученими.

Деякі вчені, хоч історія навряд чи збереже їхні імена, без сумніву, були змушені залишити науку, бо не могли впоратися з кризою. Як і мистці, учені-творці мусять іноді бути здатними пережити тяжкі часи в світі, який розладнується, — в іншому місці я описав цю необхідність як «необхідну напругу», додану до наукового дослідження ². Але така відмова від науки на користь іншої професії, гадаю, є одиничною формою відмови від парадигми, до якої можуть призвести контрприклади самі собою. Щойно вхідна парадигма, що була засобом пізнання природи, знайдена, жодне дослідження стає неможливим за браком парадигми, і відмова від будь-якої парадигми без одночасної заміни її іншою означає відмову від науки взагалі. Але цей акт позначається не на парадигмі, а на вченому. Колеги неминучо засудять його як «поганого теслю, що в своїх невдачах винуватить інструменти».

² Т. S. Kuhn. The Essential Tension: Tradition and Innovation in Scientific Research, in: The Third (1959) University of Utah Research Conference on the Identification of Creative Scientific Talent, ed. Calvin W. Taylor, Salt Lake City, 1959, pp. 162-177. Для порівняння про подібне явище в мистецтві див.: F. Barron. The Psychology of Imagination // Scientific American, CXCIX, September, 1958, pp. 151-166, esp. 160.

Той самий погляд можна сформулювати найменше так само ефективно і в протилежному варіанті: не існує жодного дослідження без розгляду контрприкладів. Справді, що відрізняє нормальну науку від науки в стані кризи? Звичайно, не те, що нормальна наука не зустрічається з контрприкладами. Навпаки, те, що ми раніше назвали головоломками, розв’язання яких і визначали нормальну науку, існує тільки тому, що жодна парадигма, що забезпечує базис наукового дослідження, повністю ніколи не розв’язує всіх його проблем. Дуже нечисленні (парадигми, стосовно яких це немов би мало місце (наприклад, геометрична оптика), швидко припиняли породжувати дослідницькі проблеми взагалі і замість цього ставали засобами інженерних дисциплін. За винятком проблем, суто інструментальних, /94/кожна проблема, яку нормальна наука вважає головоломкою, може бути розглянута під іншим кутом зору як контрприклад і, отже, бути джерелом кризи. Копернік мав за контрприклади те, що послідовники Птолемея в більшості своїй вважали головоломками, які вимагають встановлення відповідності між теорією і спостереженням. Лавуазьє вважав контрприкладом те, що Прістлі знаходив успішно розв’язаною головоломкою в розробці теорії флогістону. А Ейнштейн — те, що Лоренц, Фіцджеральд та інші вважали головоломками в розробці теорій Максвелла і Ньютона. Крім того, навіть наявність кризи сама собою не перетворить головоломку в контрприклад. Між ними не існує такого виразного вододілу. Замість цього за рахунок швидкого збільшення варіантів парадигми криза послаблює правила нормального розв’язання головоломок таким чином, що, врешті-решт, дає можливість виникнути новій парадигмі. Гадаю, є лише дві альтернативи: або жодна наукова теорія ніколи не стикається з контрприкладами, або всі подібні теорії завжди наштовхуються на контрприклади.

Чи можна таку ситуацію уявляти інакше? Таке запитання обов’язково приводить до історичного і критичного аналізу філософських проблем, розгляд яких не входить у завдання нинішнього дослідження. Однак ми можемо відзначити принаймні дві причини того, чому наука здається такою переконливою ілюстрацією до загального правила, що істина і неправда виявляються певно і недвозначно тоді, коли твердження зіставляються з фактом. Нормальна наука може і повинна безперестану прагнути привести теорію і факт до повної відповідності, а таку діяльність може легко розглядати як перевірку або пошук ствердження або спростування. Замість цього її метою є розв’язання головоломки, для самого існування якої має бути допущена обгрунтованість парадигми. Якщо виявляється, що розв’язання немає, то це дискредитує тільки вченого, але не теорію. Тут ще справедливіше згадане раніше прислів’я: «Поганий той тесля, що в своїх невдачах винуватить інструменти». До того ж спосіб, в який у процесі навчання заплутують питання про сутність теорії відсиланням до її застосування, допомагає посилити теорію підтверджуваності (confirmation-theory), отриману свого часу зовсім з інших джерел. Людина, що читає підручник, може, не маючи на те ані найменших підстав, легко сприйняти засто- /95/сування теорії за її доказ, за причини, чому їй слід довіряти. Але, вивчаючи науку, теорії сприймають завдяки авторитету вчителя або підручника, а не внаслідок її доказу. Які альтернативи у них є або які можливості? Застосування науки, дані в підручниках, залучаються не для доказу, а тому, що їхнє вивчення складає частину вивчення парадигми на основі постійної практики. Якби застосування пропонувалися у вигляді доказу, тоді невдачу підручників запропонувати альтернативні інтерпретації або обговорити проблеми, для яких ученим не вдається створити парадигмальні рішення, слід пояснювати крайніми упередженнями авторів підручників. Насправді ж в дійсності немає що найменшої підстави для такого обвинувачення.

Тоді, якщо повернутися до первісного запитання, як реагують учені на усвідомлення аномалії у відповідності між теорією і природою? Те, про що щойно йшлося, вказує на той факт, що навіть незмірно більші розбіжності, ніж ті, що виявлялися в інших застосуваннях теорії, не вимагають якоїсь глибокої зміни парадигми. Якісь розбіжності є завжди. Навіть найнепіддатливіші розбіжності, зрештою приводять звичайно до відповідності з нормальною практикою наукового дослідження. Дуже часто учені віддають перевагу чеканню, передовсім якщо в інших розділах даної галузі дослідження багато проблем, доступних для розв’язання. Ми вже відзначили, наприклад, що протягом 60 років після вхідних розрахунків Ньютона зрушення, що передбачалися в перигеї Місяця, складали за величиною лише половину від спостережуваних. В міру того, як чудові європейські фахівці з математичної фізики надалі марно боролися з добре відомою розбіжністю, іноді висувалися пропозиції модифікувати універсальний квадратичний закон Ньютона. Але до жодної з цих пропозицій не ставилися серйозно, і на практиці завзяття стосовно до цієї значної аномалії виявилися виправданими. 1750 року Клеро спромігся показати, що помилковим був тільки математичний апарат застосуванню а саму теорію Ньютона можна залишати якою вона є ³.

³ W. Whewell. History of the Inductive Sciences. London, 1847, II. pp. 220-221.

Навіть там, де не може бути жодної явної помилки (мабуть тому, що використання математичного апарату є заходом більш простішим, звичнішим і таким, що скрізь виправдовує себе), /96/тривка і усвідомлена аномалія не завжди породжує кризу. Ніхто серйозно не сумнівався в теорії Ньютона, хоч давно знали про розбіжність між передбаченнями, виведеними з цієї теорії, і спостереженнями над швидкістю звуку і рухом Меркурія. Перша розбіжність, зрештою, (і цілком несподівано), була розв’язана експериментами, що належали до теорії теплоти, вжитими зовсім для іншої мети; друге — зникло з виникненням загальної теорії відносності після кризи, у виникненні якого воно не зіграло жодної ролі ⁴. Мабуть, ані перша, ані друга розбіжності не виявилися такими фундаментальними, аби викликати ускладнення, що призвело б до кризи. Їх могли визнати за контрприклади і залишити поки що осторонь для наступної розробки.

Отже, якщо аномалія має викликати кризу, то вона, зазвичай, має означати щось більше, за просту аномалію. Завжди є якісь труднощі у встановленні відповідності парадигми з природою; більшість з них рано чи пізно усувається, часто завдяки процесам, яких не можна було передбачати. Учений, котрий перериває свою роботу, щоб аналізувати кожну помічену ним аномалію, рідко домагається значних успіхів. Тому ми повинні запитати, що саме у виниклій аномалії робить її такою, що заслуговує на зосереджене дослідження, і на це запитання, гадаю, немає достатньо загальної відповіді. Випадки, що ми їх вже розглянули, характерні, але навряд чи повчальні. Іноді аномалія явно піддаватиме сумніву експліцитні та фундаментальні узагальнення парадигми, як у разі з проблемою ефірного опору для тих, хто прийняв теорію Максвелла. Або, як у разі коперніканської революції, аномалія без видимого грунтовного приводу може викликати кризу, якщо застосування, яким вона перешкоджає, мають особливу практичну значущість, як це було при створенні календаря всупереч засадам астрології. Або, як це сталося з хімією XVIII ст. розвиток нормальної науки може перетворити аномалію — спершу тільки прикру халепу — на джерело кризи: проблема вагових відношень мала цілком інший статус після розвитку засобів пневматичної хімії.

⁴ Про питання про швидкість звуку див.: Т. S. Kuhn. The Caloric. Theory of Adiabatic Compression // Isis, XLIV, 1958, pp. 136-137. З питання про вікову зміну в перигелії Меркурія див.: Е. Т. Whittaker. A History of the Theories of Aether and Electricity, II. London, 1953, pp. 151, 179. /97/

Мабуть, є й інші обставини, що можуть робити аномалію особливо активною, коли звичайно декілька обставин комбінуються. Скажімо, ми вже відзначали, що одним із джерел кризи, з яким зіткнувся Копернік, була просто тривалість періоду, протягом якого астрономи марно боролися за зменшення нездоланних розбіжностей, що залишалися в системі Птолемея.

Коли внаслідок цих або інших, подібних їм підстав, аномалія виявляється чимось більшим, ніж просто ще одна головоломка нормальної науки, починається перехід до кризового стану, до періоду екстраординарної науки. Тепер у колі професійних учених все ширшого визнання набуває думка, що вони мають справу саме з аномалією як відступом від шляхів нормальної науки. До неї тепер прикута все пильніше з боку все більшого числа найвидатніших представників певної галузі дослідження. Якщо аномалію довго не вдається подолати (що звичайно буває рідко), багато вчених займаються нею, як самостійним предметом дослідження. Для них сфера дослідження виглядатиме вже інакше, ніж раніше. Частина явищ цієї сфери, що відрізняються від звичних, виявляється просто внаслідок зміни позиції наукового дослідження. Ще важливіше джерело зміни полягає в різноманітній природі множини одиничних рішень, що з’явилися завдяки загальній увазі до проблеми. Спершу спроби розв’язати цю проблему безпосередньо випливають з правил, що їх визначає парадигма. Та якщо проблема не піддається розв’язанню, подальші атаки на неї міститимуть більш-менш значні доопрацювання парадигми. Звичайно, в цьому натиску кожна спроба не схожа на інші, кожна з них приносить свої плоди, але жодна не виявляється спершу настільки задовільною, щоб її наукове співтовариство прийняло за нову парадигму. Внаслідок цього множення полярних розробок парадигми, (які все частіше і частіше виявляються пристроями ad hoc) невизначеність правил нормальної науки має тенденцію до зростання. Хоч парадигма все ще зберігається, мало дослідників доходять згоди з питання про те, що вона собою являє. Навіть у тих розв’язаннях проблем, що раніше здавалися звичними, тепер сумніваються.

Коли ситуація стає гострою, її так чи інакше, усвідомлюють причетні до неї вчені. Копернік скаржився на те, що сучасні йому астрономи були так «непослідовні в своїх [астрономічних] дослідженнях..., що не могли навіть пояснити або спостерігати /98/постійну тривалість річного періоду». «Із ними, — писав далі Копернік, — відбувається щось подібне до того, коли скульптор збирає руки, ноги, голову та інші елементи для своєї скульптури з різноманітних моделей; кожна частина чудово зліплена, але не належить одному й тому ж тілу, і тому вони не можуть бути узгоджені між собою, внаслідок чого виходить радше потвора, ніж людина ⁵. Ейнштейн, котрий жив у добу, для якої була характерна не така яскрава мова, сказав так: «Відчуття було таке, мов земля захиталася, і ніде не видно твердого грунту, на якому можна було б будувати ⁶. А Вольфганг Паулі за місяць до статті Гейзенберга про матричну механіку, яка вказала шлях до нової квантової теорії, писав своєму другові: «Нині фізика знову страшенно заплутана. У всякому разі вона занадто важка для мене; я віддав би перевагу написанню сценаріїв для кінокомедій або щось на це схоже й ніколи не чути про фізику». Цей протест надзвичайно виразний, якщо порівняти його зі словами Паулі, сказаними майже п’ять місяців згодом. «Гейзенбергівський тип механіки знову вселяє в мене надію і радощі життя. Безумовно, він не пропонує повного вирішення загадки, але я певний, що знову можна просуватися вперед ⁷.

⁵ Див.:Т. S. Kuhn. The Copernican Revolution. Cambridge, Mass., 1957, p. 138.

⁶ A. Einstein. Autobiographical Note, in: Albert Einstein: Philosopher-Scientist, ed. P. A. Schilpp, Evanston, III., 1949, p. 45.

⁷ R. Kronig. The Turning Point, in: Theoretical Physics in the Twentieth Century: A Memorial Volume to Wolfgang Pauli, ed. M. Fierz and V. F. Weisskopf. N. Y., 1960, pp. 22, 25-26. Багато з них статей описують кризу в квантовій механіці в період, що безпосередньо передує 1925 року.

Такі відверті зізнання перелому в науці надзвичайно рідкісні, але наслідки кризи не залежать повністю від її свідомого сприйняття. Що можна сказати про ці наслідки? З них тільки два здаються нам універсальними. Будь-яка криза починається зі сумніву в парадигмі й подальшого розхитування правил нормального дослідження. Щодо дослідження під час кризи має дуже багато схожого з дослідженням в допарадигмальний період, за винятком того, що в першому випадку важких проблем дещо менше і вони точніше визначені. Всі кризи закінчуються одним із трьох можливих результатів. Іноді нормальна наука, зрештою, доводить свою спроможність розв’язати проблему, що породжує кризу, /99/ незважаючи на відчай тих, хто розглядав її як кінець наявної парадигми. В інших випадках не поліпшують становища навіть явно радикально нові підходи. Тоді учені можуть прийти до висновку, що при положенні речей, яке склалося в їхній галузі дослідження, розв’язання проблеми не передбачається. Проблемі навішують відповідний ярлик, її відкладають у спадщину майбутній генерації в надії на її розв’язання за допомогою досконаліших методів. Нарешті, можливий випадок, що нас найдужче цікавитиме, коли криза завершується з виникненням нового претендента на місце парадигми і подальшою боротьбою за його визнання. Останній спосіб завершення кризи ми розглянемо докладно в наступних розділах, але повинні передбачити частину з того, про що говоритимемо надалі, з тим щоб підбити підсумок цим зауваженням про еволюцію і анатомію кризової ситуації.

Перехід від парадигми в кризовий період до нової парадигми, від якої може народитися нова традиція нормальної науки, являє собою процес далеко не кумулятивний і не такий, що його можна було б здійснити виразнішою розробкою або розширенням старої парадигми. Цей процес радше нагадує реконструкцію галузі на нових підставах, реконструкцію, що змінює деякі найелементарніші теоретичні узагальнення в певній галузі, а також численні методи і застосування парадигми. Протягом перехідного періоду спостерігаємо великий, але ніколи не повний збіг проблем, які можна розв’язати за допомогою і старої і нової парадигм. Тим не менше існує разюча відмінність у способах розв’язання. До того часу, коли перехід закінчується, учений-професіонал вже змінить свій погляд на сферу дослідження, її методи і цілі. Один спостережливий історик, що розглянув класичний випадок переорієнтації внаслідок зміни парадигми, нещодавно писав, що для цього треба «дотягнутися до другого кінця палиці», позаяк це процес, що включає «тлумачення того самого набору даних, що був і раніше, але тепер їх треба розмістити в новій системі зв’язків, змінюючи всю схему ⁸.

⁸ H. Butterfield. The Origins of Modern Science, 1300-1800. London. 1949. pp. 1-7.

Інші історики, ще відзначали цей момент наукового розвитку, наголошували на його схожості зі зміною цілісного зорового образу — гештальта: «Штрихи на папері, що, як здавалося раніше, зображають птаха, побачені вдруге, нагадують /100/антилопу, або навпаки ⁹. Однак ця аналогія може бути оманливою. Учені не бачать щось, як щось інше, навпаки, вони просто бачать це щось. Ми вже торкалися деяких проблем, які виникли із твердження, що Прістлі вважав кисень дефлогістованим повітрям. Крім того, учений не володіс свободою свавільно «переключати» зоровий образ між різноманітними способами сприймання. Тим не менше зміна образу — особливо тому, що сьогодні вона так добре знайома, — корисний елементарний прототип того, що відбувається, коли парадигма значно змінюється.

⁹ Hanson. Op. cit., chap. I.

Попередні міркування можуть допомогти нам усвідомити кризу як відповідну прелюдію до виникнення нових теорій, передовсім, після того, як ми, обговорюючи відкриття, вже розглянули в малому масштабі ту ж саму кризу. Виникнення нової теорії пориває з однією традицією наукової практики і вводить нову, запроваджувану через інші правила і в іншій сфері міркування. Напевне, це станеться тільки тоді, коли перша традиція остаточно заводить у глухий кут. Однак це зауваження не більш ніж прелюдія до вивчення ситуації кризи, і, на жаль, питання, до яких вона приводить, належить радше до компетенції психологів, ніж істориків. Що являє собою екстраординарне дослідження? Як аномалія стає доцільною? Як чинять учені, коли усвідомлять, що їхні теорії у своїй основі помилкові на тому рівні, на якому їм нічим не може допомогти отримана ними освіта? Ці запитання треба вивчити глибше, і тут знайдеться робота не лише історику. Подальші міркування, з необхідності будуть радше пробними і не такими повними, аніж раніше.

Часто нова парадигма виникає, принаймні в зародку, до того, як криза зайшла занадто далеко або була явно усвідомлена. Робота Лавуазьє являє собою якраз такий випадок. Його запечатані нотатки зберігалися у Французькій Академії менше року після досконалого вивчення співвідношення ваги в теорії флогістону і до того, як публікації Прістлі показали в повному обсязі кризу в пневматичній хімії. Знов-таки перші розрахунки у хвильовій теорії світла Томас Юнг зробив на дуже ранній стадії розвитку кризи в оптиці, коли ця криза була майже непомітною, /101/ якщо не брати до уваги того, що — без жодної допомоги Юнга — криза переросла в міжнародний науковий скандал протягом 10 років після його першої публікації. У таких випадках можна сказати тільки те, що незначного перетворення в парадигмі та перших симптомів невизначеності в правилах нормальної науки буває іноді достатньо для впровадження нового способу розгляду певної сфери дослідження. Те, що відбувається між першим відчуттям неспокою і розпізнанням наявної альтернативи, має відбуватися значною мірою несвідомо.

Однак в інших випадках (наприклад, теорій Коперніка, Ейнштейна і сучасної теорії атома) минає тривалий час між першим усвідомленням аварії старої і виникненням нової парадигми. Коли це стається, історик може вловити принаймні деякі натяки на те, що являє собою екстраординарна наука. Зіткнувшись із загальновизнаною фундаментальною аномалією в теорії, вчений спершу намагається увиразнити її точніше і отримати її структуру. Хоча він і усвідомлює, що правила нормальної науки не можуть бути тепер цілком правильним, він намагатиметься впровадити їх наполегливіше, ніж раніше, щоб уявити, де саме і наскільки вони можуть допомогти в його роботі з огляду на труднощі. Водночас він шукатиме способи посилення кризи старої парадигми, намагаючись зробити цю кризу повнішою і, можливо, також, продуктивнішою, ніж вона була тоді, коли виявлялася в експериментах, результат яких вважався заздалегідь відомим. І в цьому прагненні, більш ніж в будь-який інший період постпарадигмального розвитку науки, вчений виглядатиме в повній відповідності з переважним в уяві кожного з нас образом ученого. В такому разі він, по-перше, видаватиметься людиною, котра шукає навмання, і, експериментуючи, намагається побачити те, що відбудеться; вона шукатиме явища, природу яких не може повністю розгадати. Водночас, позаяк жоден експеримент не мислимий без певної теорії, вчений у період кризи постійно намагатиметься створити спекулятивні теорії, що в разі успіху можуть відкрити шлях до нової парадигми, а в разі невдачі можуть бути відкинуті без глибокого жалю.

Повідомлення Кеплера про його тривалу боротьбу за правильне уявлення про рух Марса і опис Прістлі його реакції на швидке збільшення числа знов описаних газів дають класичні приклади досліджень більш стохастичного типу, створюваних /102/ усвідомленням аномалії ¹⁰. Та, мабуть, найкращі ілюстрації можна побачити у сучасних дослідженнях з теорії поля і вивчення елементарних часток. Якби не було кризи, що змусила побачити межі доцільності правил нормальної науки, хіба могли б здаватися виправданими величезні зусилля, витрачені на відкриття нейтрона? Або якщо правила не були б явно порушені в якомусь вразливому місці, хіба були б запропоновані і перевірені радикальні гіпотези незбереження парності? Подібно до багатьох інших дослідженням у фізиці протягом останнього десятиріччя, ці експерименти частково мають метою локалізувати і визначити джерело все ще розпорошеної множини аномалій.

Цей вид екстраординарного дослідження часто, хоч і не завжди, супроводжується іншим видом. Як на мене, буває передовсім у періоди усвідомлення криз, коли вчені звертаються до філософського аналізу як засобу для розкриття загадок в їхній галузі. Вчені у своєму загал! не зобов’язані і не хочуть бути філософами. Справді, нормальна наука звичайно тримається від творчої філософії на шанобливій відстані, і, певне, для цього є підстави. Тією мірою, якою нормальну дослідницьку роботу можна виконувати за рахунок використання парадигми як моделі, зовсім не обов’язково, щоб правила і допущення були висловлені експліцитно. В V розділі ми відзначали, що повного набору правил, якого домагається філософський аналіз, не існує. Але це не означає, що пошуки припущень (навіть тих, яких немає) не можуть бути ефективним способом послаблення влади старих традицій над розумом і висунення підстави для нової традиції. Зовсім не випадково, що появі фізики Ньютона в XVII ст., а теорії відносності і квантової механіки в XX ст. передували і супроводжували фундаментальні філософські дослідження сучасної їм наукової традиці ¹¹.

¹⁰ Про дослідження Кеплера щодо Марса див.: J. L. E. Drever. A History of Astronomy from Thales to Kepler, 2d ed., N. Y., 1953, pp. 380-393. Незначні помилки не заважають стислому викладу Дрейєра бути матеріалом, необхідним у цьому разі. Про Прістлі див. його власну роботу: J. Priestley. Experiments and Observations on Different Kinds of Air. London, 1774-1775.

¹¹ Про філософські суперечливі тенденції, які супроводжували розвиток механіки XVII ст., див.: R. Dugas. La mécanique au XVII^e siècle. Neuchatel, 1954, передовсім гл. XI. Про подібні епізоди в XIX ст. див. ранішу книгу того ж таки автора: R. Dugàs. Histoire de la mécanique. Neuchatel, 1950, pp. 419-443.

Не випадково й те, /103/ що в обидва ці періоди так званий уявний експеримент відіграв вирішальну роль у процесі дослідження. Як я вже показав в іншому місці, аналітичний уявний експеримент, що складає істотну основу праць Галілея, Ейнштейна, Бора та інших, повністю розрахований на те, щоб накласти стару парадигму на чинні способи, що дозволять розкрити самий корінь кризи з наочністю, недосяжною в лабораторії ¹².

Із розвитком цих екстраординарних процедур, кожної зокрема і всіх разом, може відбутися й таке. Внаслідок того, що вчені концентрують увагу на вузькій сфері труднощів, і внаслідок підготовки наукового мислення до усвідомлення експериментальних аномалій такими, як вони є, криза часто сприяє множенню нових відкриттів. Ми вже відзначали, чим відрізняється праця Лавуазьє про кисень від праці Прістлі за ступенем усвідомлення кризи; але кисень був не єдиним новим газом, про існування якого хіміки, знаючи про аномалію, змогли дізнатися з роботи Прістлі. Іншим прикладом можуть бути нові відкриття у галузі оптики, зроблені незадовго до виникнення хвильової теорії світла і в процесі її оформлення. Деякі з цих відкриттів, як поляризація при відбиванні, були результатом випадковостей, що давали можливість зосередити роботу на сфері труднощів. (Малюс, що відкрив поляризацію, представив на конкурс Академії працю про подвійну рефракцію, тобто з питання, незадовільний стан справ в якому був широко відомий.) Інші, подібно до відкриттю світлової плями в центрі тіні від круглого диску, були передбачені за допомогою нової гіпотези, сприяли перетворенню цієї гіпотези в парадигму для подальшої роботи. Були й такі, на зразок відкриття забарвлення поверхонь товстих і тонких пластин, що мали справу з явищами, що їх часто спостерігали і зрідка передбачуваними заздалегідь, але як і відкриття кисню Прістлі, сприймалися такими, що існують в одному плані з уже добре відомими ефектами і розглядалися в ракурсі, що заважає побачити в них те, що належало б ¹³.

¹² Т. S. Kuhn. A Function for Thought Experiments, in: Melanges Alexandre Koyré, ed. R, Taton and I. B. Cohen. Hermann, Paris, 1964.

¹³ Про нові оптичні відкриття взагалі див.: V. Ronchi. Histoire de la lumière. Paris, 1956, chap. VII. Про пояснення цих ефектів див.: J. Priestley. The History and Present State of Discoveries Relating to Vision, Light and Colours. London, 1772, pp. 498-520.

Схожу оцінку можна дати /104/ численним відкриттям, які приблизно з 1895 року постійно супроводжували виникнення квантової механіки.

До того ж, екстраординарне дослідження повинно мати інші вияви і наслідки, але в цій галузі ми щойно почали себе запитувати з тим, щоб згодом відповідати. Однак, можливо, нині в цьому й немає необхідності. Попередні зауваження мали були достатньо показати, як криза розхитує стереотипи наукового дослідження і водночас збільшує кількість даних, необхідних для фундаментальної зміни в парадигмі. Іноді форму нової парадигми передбачують у структурі, яку екстраординарне дослідження накладає на аномалію. Ейнштейн писав, що до того, як він отримав бодай яку заміну класичної механіки, він спромігся побачити зв’язок між відомими аномаліями: випромінюванням абсолютно чорного тіла, фотоелектричним ефектом і питомими тепломісткостями речовин ¹⁴. Частіше, однак, жодну таку структуру не розглядали свідомо заздалегідь. Навпаки, нова парадигма або зручний для неї варіант, що забезпечує подальшу розробку, виникає завжди відразу, іноді серед ночі, в голові людини, глибоко зануреної у кризу. Яка природа цієї кінцевої стадії — як індивід відкриває (або приходить до висновку, що він відкрив) новий спосіб упорядкування даних, які всі тепер виявляються об’єднаними, — це питання потрібно залишити тут відкритим, і, можливо, назавжди. Відзначимо лише один момент, що стосується цього питання. Майже завжди люди, які успішно здійснюють фундаментальну розробку нової парадигми, були або дуже молодими, або новачками в тій галузі, парадигму якої вони перетворювали ¹⁵.

¹⁴ A. Einstein. Loc. cit.

¹⁵ Це узагальнення про роль молодості у фундаментальному науковому дослідженні таке загальновідоме, що перетворилося на штамп. Більше того, досить поглянути бодай в будь-який список фундаментальних досягнень в науковій теорії, щоб це враження посилилося. Тим не менше це узагальнення дуже потребує систематичного дослідження. Г. Леман (H. C. Lehman. Age and Achievement. Princeton, 1953) наводить багато цікавих даних, але він не намагається в своїй праці назвати дослідників, що брали участь в концептуальному переозброюванні науки. Крім того, в своїх працях він не розглядає особливих обставин, якщо вони все-таки є, які сприяють продуктивності учених у старшому віці.

Можливо, цей пункт не потребує роз’яснення, позаяк, очевидно, вони, будучи мало зв’язані /105/ попередньою практикою з традиційними правилами нормальної науки, більш всього можуть бачити, що правила більше не придатні, і починають добирати іншу систему правил, що може замінити попередню.

В результаті, перехід до нової парадигми є науковою революцією — тема, до якої ми на довгому шляху нарешті готові безпосередньо перейти. Однак спершу відзначимо один останній і, можливо, важковловимий аспект, для сприймання якого матеріал останніх трьох розділів підготував грунт. Аж до VI розділу, де поняття аномалії було введене вперше, терміни «революція» і «екстраординарна наука» могли видаватися тотожними. Ще більш важливіше те, що жоден із цих термінів не може означати більше, ніж термін «ненормальна наука». В цьому існує своєрідне порочне коло, за що мені могли б дорікати принаймні деякі читачі. Насправді ж хвилюватися нічого. Ми побачимо, що подібне коло становить характерну рису наукових теорій. Хоч би як ми до нього ставилися, залишати його без розгляду не можна. Цей розділ і два попередніх розвивали численні критерії аварії нормальної наукової діяльності, критерії, що в цілому не залежать від того, чи настане за цією аварією революція в науці. Зіткнувшись з аномалією або кризою, вчені займають різноманітні позиції щодо існуючих парадигм, а відповідно до цього змінюється і природа їхнього дослідження. Збільшення конкуруючих варіантів, готовність випробувати будь-що ще, вияв явного незадоволення, звернення по допомогу до філософії і обговорення фундаментальних засад — усе це симптоми переходу від нормального дослідження до екстраординарного. Саме на існування цих симптомів більшою мірою, ніж на революції, спирається поняття нормальної науки. /106/

Попередня     Головна     Наступна