Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 186-223.]

Попередня     Головна     Наступна





Доповнення 1969 року



Минуло майже сім років відтоді, як ця книга вперше побачила світ 1. За цей час і думки критиків, і моя власна подальша робота покращили моє розуміння порушених у ній проблем. У своїй основі моя позиція залишилася майже незмінною, але я усвідомлю тепер, що саме аспекти її первісного формулювання породили непотрібні труднощі і неправильне тлумачення. Позаяк у цьому якоюсь мірою винен я сам, висвітлення цих аспектів допоможе мені просунутися вперед, що, врешті-решт, може скласти основу для нового варіанта цієї книги 2. Так чи інакше, я радий нагоді намітити необхідні виправлення, прокоментувати деякі неодноразово висловлювані критичні зауваження і окреслити напрямки, якими розвиваються нині мої власні погляди 3.



1 Цей постскриптум був уперше підготовлений за пропозицією л-ра Сигеру Накаяма з Токійського університету, який колись недовго був моїм студентом, але надовго залишався моїм другом, до зробленого ним японського перекладу цієї книги. Дякую йому за ідею, за його терпляче очікування її дозрівання і за його дозвіл включити результат цієї роботи у видання книги англійською мовою.

2 До нинішнього видання я постарався не робити жодного систематичного доопрацювання, лише обмежився деякими виправленнями друкарських помилок. Були змінені також два уривки, які містили значні для загального ходу міркування помилки. Одна з них полягає в описі ролі «Начал» Ньютона в розвитку механіки XVIII ст.. те одна стосується реакції на кризу.

3 Інші намітки можна знайти у двох моїх останніх працях: Reflection on My Critics, in: 1. Lakatos and A. Musgrave (eds.). Criticism and the Growth of Knowledge. Cambridge, 1970; Second Thoughts on Paradigms, in: F. Suppe (ed.). The Structure of Scientific Theories, Urbana, 111., 1970 or 1971. Першу з цих праць я цитуватиму далі, скорочено називаючи її Reflections, а книгу, в якій вона побачила світ — Growth of Knowledge; другу працю згадуватиму під назвою Second Thoughts.



Деякі найістотніші труднощі, з якими зіткнулося розуміння /187/мого первісного тексту, концентруються навколо поняття парадигми, і я починаю обговорення саме з них 4. В наступному параграфі я припускаю, що для того, щоб вийти з важкого становища, доцільно відділити поняття парадигми від поняття наукового співтовариства, і вказую на те, як це можна зробити, а також обговорюю деякі важливі наслідки, які є результатом такого аналітичного розподілу. Далі я розглядаю, що відбувається, коли парадигми знаходять через вивчення поведінки членів раніше визначеного наукового співтовариства. І тут стає зрозумілим, що термін «парадигма» часто вживається у двох різних значеннях. З одного боку, він означає всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т. ін., характерних для членів певного співтовариства. З другого боку, — вказує на один вид елементу в цій сукупності — конкретні розв’язання головоломок, які використані як моделі або приклади, можуть замінювати експліцитні правила та бути основою розв’язання головоломок нормальної науки. Перший сенс терміну, назвемо його соціологічний, розглядаємо нижче в 2-му параграфі; 3-й параграф присвячений парадигмам як зразковим досягненням минулого.



4 Найпереконливіша критика мого первісного уявлення парадигм дана в: М. Masterman. The Nature of a paradigm, in: Growth of Knowledge; D. Shapere. The Structure of Scientific Revolutions // Philosophical Review, LXXIII, 1964, pp. 383-394.



Принаймні з філософського погляду другий сенс «парадигми» глибший, і вимоги, що я висунув, уживши цей термін, є головними джерелами суперечок і неправильного розуміння, викликаних книгою, і особливо звинувачень у тому, що я представив науку як суб’єктивне і ірраціональне підприємство. Ці питання розглядаються в 4-му і 5-му параграфах. У 4-му параграфі доводиться, що терміни, на зразок «суб’єктивне» та «інтуїтивне» не можуть адекватно застосовуватися до компонентів знання, описаних мною як неявно присутні в загальновизнаних прикладах. Хоч таке знання не може бути перефразовано на підставі правил і критеріїв без його істотної зміни, тим не менше воно є систематичним, таким, що витримало перевірку часом і в певному сенсі його можна виправити. В 5-му параграфі йдеться про проблему вибору між двома несумісними теоріями, причому робиться стислий висновок, що людей з несумірними поглядами можна уявити як членами різних мовних співтова-/188/риств і що проблеми їхньої комунікації можна аналізувати як проблеми перекладу. Три інші проблеми обговорюємо в останніх параграфах — 6-му і 7-му. В 6-му параграфі розглядається обвинувачення в тому, що розвиток концепції науки в цій книзі наскрізь релятивістський. 7-й параграф починається зі з’ясування питання, чи справді, як стверджує дехто, страждає моя аргументація на плутанину між описовими і нормативними моделями, і завершується стислими зауваженнями з питання, що заслуговує окремого нарису, а саме, якою мірою доцільно застосовувати основні тези книги поза сферою науки.





1. Парадигми і структура наукового співтовариства


Термін «парадигма» вводиться на перших же сторінках книги, причому спосіб його введення приховує в собі логічне коло. Парадигма — це те, що об’єднує членів наукового співтовариства, і, навпаки, наукове співтовариство складається з людей, що визнають парадигму. Хоч не всяке логічне коло є порочним (я ще захищатиму подібний аргумент далі), та в цьому разі логічне коло є джерелом реальних труднощів. Наукові співтовариства можна і треба виокремити як об’єкт без звернення до парадигми: а її саму можна виявити згодом ретельним вивченням поведінки членів певного співтовариства. Якби цю книгу треба було написати ще раз, то її слід було б почати з розгляду співтовариства як особливої структури в науці, з питання, яке віднедавна стало важливим предметом соціологічного дослідження і до якого історики науки також починають придивлятися з належною серйозністю. Попередні результати, багато з яких ще не опубліковані, наводять на думку, що засоби емпіричного дослідження співтовариств зовсім не тривіальні, але все-таки деякі з них уже освоєні, а інші, безумовно, ще треба добре розробляти 5.



5 W. О. Hagstrom. The Scientific Community. N. Y.. 1965. ch. IV and V; D. J. Price and D. de B. Beaver. Collaboration in an Invisible College // American Psychologist, XXI, 1966. pp. 1011-1018; D. Crane. Social Structure in a Group of Scientists: Л Test of the «Invisible College» Hypothesis // American Sociological Review, XXXIV, 1969, pp. 335-352; N. C. Mullins. Social Networks among Biological Scientists, Ph. D. diss., Harvard University, 1966, and The Micro-Structure of an Invisible College: The Phage Group (Повідомлення на щорічному засіданні Американської соціологічний асоціації. Бостон, 1968). /189/



Більшість учених-дослідників відразу вирішують питання про свою належність до наукового співтовариства, вважаючи само собою зрозумілим, що належність до певної групи хоча б у загальних рисах визначає відповідальність за різноманітну спеціалізацію всередині групи. Відтак я припускаю, що для їх ідентифікації можна знайти систематичніші засоби. Натомість, щоб представляти попередні результати дослідження, дозвольте мені стисло пояснити ті інтуїтивні уявлення про наукове співтовариство, що переважно й склали основу попередніх розділів книги. Це ті самі уявлення, що тепер широко розповсюджені серед учених, соціологів і численних істориків науки.

Згідно з цими уявленнями, наукове співтовариство складається з дослідників певної наукової спеціальності. Значно більшою мірою, аніж у більшості інших галузей, вони отримали непогану освіту і професійні навички; в процесі навчання вони засвоїли одну і ту саму навчальну літературу і винесли з неї одні і ті самі уроки. Звичайно межі цієї літератури позначають межі предмета наукового дослідження, а кожне наукове співтовариство, зазвичай, має власний предмет дослідження. Є наукові школи, тобто співтовариства, що підходять до одного і того самого предмета з несумісних позицій. Але в науці це буває значно рідше, ніж в інших сферах людської діяльності; такі школи завжди конкурують між собою, але конкуренція звичайно швидко закінчується. Відтак члени наукового співтовариства вважають себе та й інші вважають так само єдиними людьми, відповідальними за розробку тієї чи іншої спільної системи цілей, заразом з навчанням учнів і послідовників. У таких групах комунікація буває звичайно відносно повною, а професійні судження відносно одностайними. Позаяк, з другого боку, різні наукові співтовариства концентрують увагу на різних предметах дослідження, то професійні комунікації між відокремленими науковими групами іноді утруднені; результатом буває нерозуміння, а воно надалі може призвести до значних і непередбачених заздалегідь розбіжностей.

Співтовариства в цьому сенсі існують, звичайно, на безлічі рівнів. Найглобальнішим є співтовариство представників природничих наук. Трохи нижче в цій системі основних наукових професійних груп знаходиться рівень співтовариств фізиків, хіміків, астрономів, зоологів і т. ін. Для цих великих угруповань встановити належність того чи іншого вченого до співтова- /190/риства не становить великого питання, за винятком розташованих ближче до периферії співтовариства. Коли йдеться про усталені дисципліни, членство в професійних товариствах і читання журналів — от більш ніж достатні ознаки цієї належності. Подібно вирізняються й більші підгрупи: фахівці з органічної хімії, а серед них, можливо, з хімії білків, фахівці з фізики твердого тіла і фізики високих енергій, фахівці з радіоастрономії і т. ін. Тільки на наступному, нижчому рівні виникають емпіричні проблеми. Яким чином, взявши сучасний приклад, треба виокремити групу фахівців, що вивчають бактеріофаги перед тим, як ця група якимось чином публічно оформиться? З цією метою слід побувати на спеціальних конференціях, вивчити розподіл планів написання рукописів або прочитати гранки майбутніх публікацій, а головне, вдатися до вивчення формальних і неформальних систем комунікацій, заразом із тими, що розкриваються в листуванні і способах цитування 6. Вважаю, що таку роботу можна зробити і вона буде зроблена принаймні у сфері сучасної науки і нещодавньої її історії. Зазвичай, так досліджують співтовариства, до яких входять, може, сто членів, іноді значно менші. Звичайно окремі вчені, передовсім найталановитіші, належать або водночас або послідовно до декількох груп такого типу.

Співтовариства такого виду — це ті елементарні структури, що в цій книзі представлені як засновники і будівничі наукового знання. Парадигми являють собою щось таке, що його приймають члени таких груп. Чимало аспектів науки, описаних на попередніх сторінках, навряд чи можна зрозуміти поза зверненням до природи цих елементів знання, що їх поділяє співтовариство. Але інші аспекти можна вивчити і не звертаючись до природи співтовариства, хоч у книзі я спеціально не зупинявся на цих аспектах. Отже, перед тим, як звертатися безпосередньо до парадигм, доцільно розглянути низку питань, для вирішення яких потрібен аналіз структури співтовариств.



6 Е. Garfield. The Use of Citation Data in Writing the History of Science, Philadelphia. Institute of Scientific Information, 1964; M. M. Kessler. Comparison of the Results of Bibliographic Coupling and Analytic Subject Indexing // American Documentation, XVI, 1965, pp. 223-233: D. J. Price. Networks of Scientific Papers // Science, CIL, 1965, pp. 510-515.



Напевне, найгостріше питання полягає в тому, що я раніше називав переходом від до- до післяпарадигмального періоду в /191/ розвитку наукової дисципліни. Цей перехід окреслено в 11 розділі нарису. Перед тим, як він відбувається, низка шкіл претендує на панівне становище в певній галузі науки. Після цього, слідом за деякими істотними науковими досягненнями, коло шкіл значно звужується (звичайно до однієї), і починається ефективніша форма наукової діяльності. Остання, зазвичай, буває езотеричною і спрямованою на розв’язання головоломок. Така робота групи можлива тільки тоді, коли її члени вважають, що підстави їхньої дисципліни не вимагають доказів.

Природа цього переходу до зрілості заслуговує на повніше, аніж у нашій книзі обговорення; вона має цікавити передовсім тих, хто вивчає розвиток сучасних суспільних наук. Тут корисно збагнути, що такий перехід не має потреби (і, як я тепер гадаю, не повинен мати потреби) в тому, щоб його пов’язували з першим придбанням парадигми. Для членів усіх наукових співтовариств, заразом зі школами допарадигмального періоду, загальними є види елементів, які я сукупно називав «парадигмою». Перехід до зрілості не порушує існування парадигми, а радше змінює її природу. Тільки після такої зміни можливе дослідження нормального розв’язання головоломок. Численні характерні риси розвиненої науки, які ми пов’язали з придбанням парадигми, я міг би, отже, обговорити тепер як наслідки застосування якоїсь парадигми, що ідентифікує складні загадки, пропонуючи до них ключі, і гарантує, що справді здібний дослідник неодмінно досягне успіху. Очевидно, лише певні свідомості того, що їхня наукова дисципліна (або школа) володіє парадигмами, можуть відчути, що перехід до нової парадигми супроводжуватиметься жертвою чогось дуже істотного.

Друге, важливіше, принаймні для істориків, питання полягає в тому, що в цій книзі наукові співтовариства, хоч неявно, ототожнюються з окремими галузями наукового дослідження. Така ідентифікація зустрічається у мене в декількох місцях, позаяк, скажімо, «фізична оптика», «електрика» і «теплота» мусять означати також наукові співтовариства, бо ці слова вказують на предмет дослідження. Єдина альтернатива такому розумінню, яку, здається, дозволяє моя книга, в тому, що всі ці предмети належать науковому співтовариству фізиків. Ідентифікація цього виду звичайно не витримує перевірки, на що не раз вказували мої колеги по історії науки. Не було, наприклад, жодного фізичного співтовариства до середини XIX ст. Воно було утворене /192/ пізніше внаслідок злиття двох раніше окремих співтовариств: математиків і представників натуральної філософії (physique experimentale). Те, що сьогодні становить предмет дослідження для одного широкого наукового співтовариства, так чи інакше було розподілене серед колишніх різноманітних співтовариств. Інші, вужчі предмети дослідження, наприклад теплота і теорія побудови матерії, існували тривалі періоди часу, не перетворюючись на особливу частину якогось окремого наукового співтовариства. І нормальна наука, і наукові революції є тим не менше видами діяльності, заснованими на існуванні співтовариств. Щоб розкрити і вивчити ці діяльності, слід насамперед пояснити діахронічну зміну структури співтовариств в науці. Насамперед парадигма керує не сферою дослідження, а групою учених-дослідників. Будь-який аналіз дослідження, що спрямований парадигмою або веде до потрясінню її засад, має починатися з визначення відповідальної за проведення цього дослідження групи або груп.

Коли ось так підходять до аналізу розвитку науки, деякі труднощі, що були центром уваги для критики, певне, мають зникнути. Чимало коментаторів, скажімо, послуговувалися теорією побудови матерії, щоб викликати думку, що я занадто вже перебільшив одностайність учених у їхній прихильності до парадигми. Ще порівняно недавно, кажуть вони, ці теорії були об’єктами постійних розбіжностей і дискусій. Я згідний із зауваженням, але, гадаю, воно не може бути контрприкладом. Теорії побудови матерії не були, принаймні приблизно до 1920 року, особливою галуззю певного наукового співтовариства або предметом його дослідження. Натомість вони були інструментами для багатьох груп різноманітних фахівців. Інколи члени різноманітних співтовариств обирали різні інструменти і критикували вибір, зроблений іншими. Ще важливіше, що теорії побудови матерії не є тим видом проблеми, стосовно якої навіть члени одного і того самого наукового співтовариства обов’язково повинні погоджуватися. Необхідність погодження залежить від того, чим займається співтовариство. У цьому сенсі хімія першої половини XIX ст. може бути прикладом. Хоч деякі з основних інструментів наукового співтовариства — постійність складу, кратні відношення і комбінації ваги — стали узвичаєними завдяки атомістичній теорії Дальтона, після створення цієї теорії хіміки могли цілком обгрунтовувати свої праці /193/ названими інструментами, і тим не менше сперечатися, іноді дуже пристрасно, про існування самих атомів.

Точно так само, я впевнений, можна розв’язати і деякі інші ускладнення й непорозуміння. Почасти внаслідок моїх прикладів, а почасти внаслідок неясності міркування про природу і розміри відповідних наукових співтовариств, деякі читачі книги дійшли висновку, що мене насамперед або винятково цікавлять великі наукові революції, революції, пов’язані з іменами Коперніка, Ньютона, Дарвіна або Ейнштейна. Виразніше зображення структури співтовариств, однак, допомогло б посилити цілком інше враження, створити яке було моєю метою. Для мене революція — це вид зміни, яка включає певний вид реконструкції приписів, якими керується група. Але це не обов’язково має бути велика зміна або здаватися революційною тим, хто знаходиться поза окремим (замкнутим) співтовариством, яке нараховує, можливо, не більше 25 чоловік. Саме тому, що означений тип зміни, менш визнаний або такий, що його зрідка розглядають в літературі з філософії науки, виникає так регулярно на цьому рівні, потрібне розуміння природи революційних змін як протилежних кумулятивним.

Ще одна поправка, тісно пов’язана з усім попереднім, може допомогти полегшити це розуміння. Чимало критиків сумнівалися, чи передує криза, тобто загальна свідомість того, що щось відбувається не так, революції в науці з такою ж неминучістю, як припускалося в моєму первісному тексті. Однак у моїх аргументах ніщо істотно не залежить від тієї передумови, що революціям неминучо передують кризи; треба визнати лише, що звичайно кризи - це нібито прелюдія, тобто передумова, яка підживлює саморегульований механізм, що впевнює нас у тому, що міцність нормальної науки не є вічною і непохитною. Революції можуть бути викликані й інакше, хоч я гадаю, таке буває зрідка. Крім того, хочеться сказати, що згадані нами неясності викликані браком адекватного обговорення структури співтовариств: кризи не обов’язково породжує робота співтовариств, яке зазнає їхнього впливу та інколи внаслідок кризи охоплюється революцією. Нові засоби дослідження, інструменти, на зразок електронного мікроскопу, або нові закони, подібно до законів Максвелла, можуть розвиватися в межах однієї галузі науки, а їхнє сприймання створює кризу в іншій. /194/





2. Парадигми як набори приписів для наукової групи


Повернімося тепер до парадигм і з’ясуймо, що вони можуть являти собою. Це найважливіше і водночас найтемніше питання із числа не вирішених у першому виданні. Один прихильний читач, що поділяє мою впевненість в тому, що словом «парадигма» називаються головні філософські елементи книги, підготував частковий аналітичний покажчик і дійшов висновку, що цей термін використано принаймні у двадцять два різні способи 7.



7 Masterman, Op. cit.



Більшість з цих відмінностей з’являється, я думаю, через стилістичні неузгодженості (наприклад, закони Ньютона виявляються іноді парадигмою, іноді частинами парадигми, а, буває, мають парадигмальний характер, тобто замінюють парадигму). Ці стилістичні розбіжності можна порівняно легко усунути. Але, завершуючи редакторську роботу, залишаю два різні вживання цього терміну. В цьому параграфі розглядаю його загальніше використання, в наступному — другий його сенс.

Вирізняючи особливе співтовариство фахівців у спосіб, подібним до того, що ми його щойно обговорювали, доцільно запитати, що об’єднує його членів? (Завдяки цьому ми з’ясуємо відносну повноту їхньої професійної комунікації і відносну одностайність їхніх професійних суджень.) Парадигма або безліч парадигм — таку відповідь на поставлене запитання дає первісний текст моєї книги. Але для такого використання, що вирізняється від того, що ми тут обговорюватимемо, термін «парадигма» не підходить. Учені й самі звичайно говорять, що поділяють теорію або безліч теорій, і я буду радий, якщо цей термін врешті-решт все-таки придатним і в цьому сенсі. Однак термін «теорія» у сенсі, в якому його звичайно вживають у філософії науки, означає структуру набагато обмеженішу за її природою і обсягом, ніж структура, яка потрібна тут. Доки термін може бути вільний від домислів, слід уникати введення іншого. Щоб запобігти непорозумінню, я пропоную термін «дисциплінарна матриця»: «дисциплінарна» тому, що вона враховує звичну належність учених-дослідників до певної дисципліни; «матриця» — бо вона складена з різних упорядкованих елементів, причому кожний з них вимагає подальшої специфікації. Всі або більшість приписів з тієї групи приписів, яку я в /195/ первісному тексті називаю парадигмою, частиною парадигми або такою що має парадигмальний характер, є компонентами дисциплінарної матриці. В цій якості вони утворюють єдине ціле і функціонують як єдине ціле. Тим не менше я не розглядатиму їх надалі так, ніби вони складали єдине ціле. Я не намагатимуся дати їхній вичерпний список, але не можу не помітити, що головні види компонентів, що складають дисциплінарну матрицю, водночас з’ясовують суттєвість мого власного підходу нині і підводять читача щодо одного моменту.

Один із важливих видів компонентів, що складають матрицю, я називатиму «символічними узагальненнями», маючи на увазі ті вирази, які члени наукової групи використовують без сумнівів і розбіжностей, які без особливих зусиль можна вбрати в логічну форму типу (x) (y) (z) ф (x, y, z). Вони являють собою компоненти дисциплінарної матриці, що мають формальний характер або легко формалізуються. Іноді вони набувають символічної форми в готовому вигляді від самого початку, з моменту їхнього відкриття: F = ma або I = V / R. В інших випадках вони звичайно виражені словами, наприклад: «елементи з’єднуються в постійних вагових пропорціях» або «дія дорівнює протидії». Тільки завдяки загальному визнанню висловів, як оці, члени наукової групи можуть застосовувати потужний апарат логічних і математичних формул у своїх зусиллях розв’язати головоломки нормальної науки. Хоч приклад таксономії підказує, що нормальна наука може розвиватися на основі лише невеликого числа подібних виразів, міць наукової дисципліни, як на мене має, взагалі кажучи, зростати у міру того, як збільшується кількість символічних узагальнень, що надходять в розпорядження учених-дослідників.

Ці узагальнення зовні нагадують закони природи, але для членів наукової групи їхні функції, зазвичай, цим не обмежується. Але іноді вони бувають законом, наприклад, закон Джоуля-Ленца: H = RI2. Коли цей закон було відкрито, члени наукового співтовариства вже знали, що означають H, R і I, і це узагальнення просто повідомило їм про поведінку теплоти, струму і опору щось таке, чого вони не знали раніше. Однак, як показує обговорення питання в книзі, частіше символічні узагальнення виконують водночас і другу функцію, що її звичайно різко відокремлюють від першої дослідники в галузі філософії науки. Подібно до законів F = ma або I = V / R, ці узагальнення /196/функціонують не тільки як закони, а й визначення якихось внутрішніх символів. Більше того, співвідношення між неподільно пов’язаними здібностями встановлення законів і дефінування з плином часу змінюється. Ці проблеми заслуговують на детальніший аналіз, позаяк природа приписів, що випливають із закону, значно вирізняється з природи приписів, заснованих на визначенні. Закони часто припускають часткові виправлення на відміну від визначень, що, будучи тавтологіями, не дозволяють подібних поправок. Наприклад, одна з вимог, що випливають із закону Ома, полягала в тому, щоб іще раз визначити як поняття «струм», так і поняття «опір». Якби ці терміни вживати в їхньому колишньому сенсі, закон Ома був б неправильний. Саме тому його так жорстко заперечували на відміну, скажімо, від закону Джоуля-Ленца 8. Ймовірно, це типова ситуація. Я навіть підозрюю, що всі революції окрім всього іншого, тягнуть за собою відмову від узагальнень, сила яких трималася раніше певною мірою на тавтологіях. Чи показав Ейнштейн, що одночасність відносна, чи він змінив саме поняття одночасності? Хіба ті, кому здавалася парадоксальною фраза «відносність одночасності», просто помилялися?



8 Опис цього епізоду в його основних моментах cм: T. M. Brown. Electric Current in Early Nineteenth-Century French Physics // Historical Studies in the Physical Sciences, I, 1969, pp. 61-103; M. Schagrin. Resistance to Ohm’s Law // American Journal of Physics, XXI, 1963, pp. 536-547.



Розглянемо тепер другий тип компонентів, дисциплінарної матриці. Про нього я вже багато сказав в основному тексті. Це такі складові матриці, які я називаю «метафізичними парадигмами» або «метафізичними частинами парадигм». Маю на увазі загальновизнані приписи, такі, як: теплота — це кінетична енергія частин, з яких складається тіло; всі сприймані нами явища існують завдяки взаємодії в порожнечі якісно однорідних атомів, або, навпаки, — внаслідок сили, що діє на матерію, або завдяки дії полів. Якби мені довелося переписати книгу наново, я зобразив би такі приписи, як упевненість у специфічних моделях і поширив би категоріальні моделі настільки, щоб вони включали також більш-менш евристичні варіанти: електричний ланцюг можна було б розглядати як своєрідну стійку гідродинамічну систему; поведінку молекул газу можна була б зіста- /197/вити з хаотичним рухом маленьких пружних більярдних кульок. Хоч сила приписів наукової групи змінюється вздовж спектра концептуальних моделей, починаючи від евристичних і закінчуючи онтологічними моделями, — а звідси, між іншим, випливає ряд нетривіальних наслідків, — всі моделі, тим не менше мають схожі функції. Крім того, вони постачають наукову групу прийнятнішими і допустимішими аналогіями і метафорами. Відтак, вони допомагають визначити, що треба прийняти як розв’язання головоломки і як пояснення. 1, навпаки, вони дозволяють уточнити перелік нерозв’язаних головоломок і сприяють в оцінці значущості кожної із них. Відзначимо, однак, що члени наукових співтовариств зовсім не зобов’язані погоджуватися зі своїми колегами з приводу навіть евристичних моделей, хоча звичайно вони й схильні до цього. Я вже наголошував на тому, що для того, щоб бути членом співтовариства хіміків протягом першої половини XIX ст., не було необхідності вірити в існування атомів.

Третім видом елементів дисциплінарної матриці я вважаю цінності. Зазвичай, з ними згоджуються різні співтовариства швидше, за символічні узагальнення або концептуальні моделі. І почуття єдності у співтоваристві вчених-природознавців виникає багато в чому саме внаслідок спільності цінностей. Хоча вони функціонують постійно, їхня надважливість виявляється тоді, коли члени того чи іншого наукового співтовариства мають виявити кризу або - згодом — стати один із несумісних шляхів дослідження в їхній галузі науки. Мабуть, найглибше вкорінені цінності, стосуються передбачень: вони мають бути точними; кількісні передбачення мають бути бажанішими порівняно з якісними; в будь-якому разі в межах певної галузі науки слід постійно піклуватися про дотримання припустимої межі помилки і т. ін. Однак існують і такі цінності, що їх використовують для ухвали рішення стосовно цілих теорій: передовсім, і це найістотніше, вони мають дозволяти формулювати і розв’язувати головоломки. Причому відповідно до можливостей цінності мають бути простими, не самосуперечливими і правдоподібними, тобто сумісними з іншими, паралельно і незалежно розвиненими теоріями. (Я тепер думаю, що нестача уваги до таких цінностей, як внутрішня і зовнішня послідовність у розгляді джерел кризи і чинників у виборі теорії, являла собою слабкість мого основного тексту.) Існують такі самі інші види цінностей, скажі-/198/мо, погляд, що наука повинна (або не повинна) бути корисною для суспільства, однак із попереднього викладу вже ясно, що я маю на увазі.

Та про один аспект узвичаєних цінностей слід згадати особливо. Значно більшою мірою, аніж інші види компонентів дисциплінарної матриці, цінності можуть бути спільними для людей, що водночас застосовують їх по-різному. Судження про точність, хоч і не повністю, але принаймні відносно, стабільні для різних моментів часу і для різних членів конкретної наукової групи. Але судження різних осіб про простоту, логічність, імовірність і т. ін. часто значно розходяться. Те, що для Ейнштейна було цілком недоречним у старій квантовій теорії, що унеможливлювало розвиток нормальної науки, — все це для Бора та інших фізиків видавалося труднощами, на подолання яких можна було сподіватися, покладаючись на засоби лише нормальної науки. Ще важливіше в ситуаціях, коли слід було б вдатися до цінностей, те, що різні цінності, що їх використовували ізольовано від інших, часто звичайно визначали і різний вибір засобів для подолання труднощів. Одна теорія може бути точнішою, але не такою послідовною або правдоподібною, ніж інша. Знов-таки за приклад може слугувати стара квантова теорія. Отже, хоч цінності бувають широко визнаними серед учених і хоча зобов’язання щодо них визначають і глибину, і конструктивність науки, тим не менше, конкретне застосування цінностей іноді дуже залежить від особливостей особистості і біографій, що вирізняють членів наукової групи.

Багатьом читачам попередніх розділів ця характеристика впливу узвичаєних цінностей видалася явною ознакою слабкості моєї позиції. А що я наполягаю на тому, що узвичаєні цінності самі собою ще не є достатніми для того, щоб забезпечувати повну згоду в таких питаннях, як вибір конкуруючих теорій, або розрізнення звичайної аномалії і аномалії, що приховує в собі початок кризи, то несподівано для самого себе мене звинуватили в уславленні суб’єктивності і навіть ірраціональності 9.



9 Див. передовсім: D. Shapere. Meaning and Scientific Change, in: Mind and Cosmos: Essays in Contemporary Science and Philosophy. The University of Pittsburgh Series in the Philosophy of Science, III. Pittsburgh, 1966, pp. 41-85; I. Scheffler. Science and Subjectivity. N. Y., 1967, a також статті К. Поппера і Лакатоша в книзі Growth of Knowledge. /199/



Але ця реакція ігнорує дві характеристики, на які вказують ціннісні судження в будь-якій сфері. По-перше, узвичаєні цінності можуть бути важливими детермінантами поведінки групи навіть в тому разі, якщо не всі її члени застосовують їх однаково. (Якби це було не так, то не могло б бути жодних спеціальних філософських проблем, що складають предмет аксіології або естетики). Не всі люди малювали однаково протягом того періоду часу, коли точність зображення була головною цінністю, але модель розвитку образотворчих мистецтв різко змінилася відтоді, як митці зреклися подібної цінності 10. Уявити тільки, що сталося б у науках, якби узгодженість перестала б вважатися первинною цінністю. По-друге, індивідуальна модифікація в застосуванні узвичаєних цінностей може відігравати вельми істотну роль в науці. Питання, в яких застосовуються цінності, постійно є питаннями, для вирішення яких необхідно ризикувати. Більшості аномалій позбуваються нормальними засобами; і більшість заявок на нові теорії також виявляються безпідставними. Якби всі члени співтовариства розглядали кожну аномалію як джерело кризи чи були готові приймати кожну нову теорію колеги, наука припинила б існування. З другого боку, якби ніхто не відгукнувся на виникнення аномалій або на новоспечені теорії вищого ступеня ризикованими ходами, то в науці було б значно менше революцій або й не було б їх взагалі. В подібних ситуаціях звернення до узвичаєних цінностей скоріше, ніж до узвичаєних правил, може бути тим прийомом, що регулює індивідуальний вибір, за допомогою якого співтовариство розподіляє ризик між дослідниками і, отже, на тривалий час гарантує успіх своєму науковому підприємству.



10 Див. обговорення на початку XIII розділу.



Тепер звернімося до четвертого виду елементів дисциплінарної матриці, що є останнім, розглянутим тут, хоч, взагалі, існують й інші види. Для цього виду елементів термін «парадигма» був би повністю доречним як лінгвістично, так і автобіографічно. Саме цей компонент узвичаєних групових приписів насамперед навів мене до вибору цього слова. Тим не менше, позаяк цей термін зажив своїм власним життям, я заміню його словом «зразки». Під цим видом елементів я маю на увазі насамперед конкретне розв’язання проблеми, з яким стикаються студенти від самого початку своєї наукової підготовки в лабо-/200/раторіях, на іспитах або наприкінці розділів використовуваних ними навчальних посібників. Ці визнані приклади треба, однак, доповнити принаймні деякими технічними розв’язками проблем, узятих із періодичної літератури, з якими стикаються вчені в процесі післяуніверситетської самостійної дослідницької роботи і які для них також є прикладом того, як «твориться» наука. Відмінності між системами «зразків» які більшою мірою, ніж інші види елементів, складають дисциплінарну матрицю, визначають тонку структуру наукового знання. Всі фізики, приміром, починають із вивчення одних і тих само зразків: задачі — похила площина, конічний маятник, кеплерівські орбіти; інструменти — верньєр, калориметр, місток Вітстона. Та в міру того, як триває їхнє навчання, символічні узагальнення, на які вони спираються, все частіше ілюструються різними зразками. Хоч фахівці з фізики твердого тіла і фахівці з теорії полів знають рівняння Шредингера, загальними для обох груп є лише його елементарніші застосування.





3. Парадигми як загальновизнані зразки


Парадигма як загальновизнаний зразок є центральним елементом того, що я тепер вважаю найновішим і щонайменше зрозумілим аспектом цієї книги. Відтак саме зразки заслуговують тут на більшу увагу, ніж інші компоненти дисциплінарної матриці. Філософи науки звичайно не обговорювали проблем, з якими стикається студент в лабораторіях або при засвоєнні навчального матеріалу, усе це вважалося лише практичною роботою в процесі застосування знань студента. Він не може, говорили філософи науки, розв’язати жодної проблеми взагалі, не вивчивши перед цим теорію і деякі правила її застосування. Наукове знання втілюється в теорії і правилах; проблеми ставляться таким чином, щоб забезпечити легкість в застосуванні цих правил. Тим не менше, я спробував довести, що таке обмеження пізнавального змісту науки помилкове. Після того як студент уже розв’язав безліч задач, надалі він може лише вдосконалитися у своїй навичці. Але від самого початку і ще якийсь час потому розв’язання задач являє собою спосіб вивчення закономірностей явищ природи. За браком таких зразків закони і теорії, що їх студент заздалегідь вивчив, мали б бідний емпіричний зміст. /201/

Щоб показати, що я маю на увазі, дозволю стисло повернутися до символічних узагальнень. Одним із широковизнаних прикладів є другий закон Ньютона, звичайно втілений у формулі F = ma. Соціолог або, скажімо, лінгвіст, які виявлять, що відповідний вираз сформульований в аподиктичній формі й прийнятий всіма членами даного наукового співтовариства, не зрозуміють без численних додаткових досліджень більшу частину того, що означають вирази або терміни в цій формулі, та й те, як учені співтовариства узгоджують цей вираз із природою. Справді, той факт, що вони приймають його без заперечень і використовують його як засіб, яким вводяться логічні і математичні операції, саме собою, ще зовсім не означає, що вони погоджуються щодо таких питань, як значення і застосування цих понять. Звичайно, з більшою частиною цих питань вони згодні, інакше це одразу відбилося б на науковому спілкуванні. Але, з якою метою і застосуванням яких засобів вони досягли цієї згоди? Як вони, зіткнувшись із даною експериментальною ситуацією, навчилися добирати відповідні сили, маси і прискорення?

Хоч на цей аспект ситуації зрідка звертають увагу або взагалі не звертають, практичні студенти повинні вивчити навіть щось іще складніше. І річ не в тім, що логічні й математичні операції застосовувані безпосередньо до виразу F = ma. Якщо придивитись пильніше, цей вираз виявляється немов би законом-схемою. У міру того, як студент або вчений-дослідник переходять від однієї проблемної ситуації до іншої, символічне узагальнення, до якого застосовуються такі операції, змінює свою колишню форму. Коли йдеться про вільне падіння, F = ma набуває вигляду: mg = m d2s / dt2. Для простого маятника воно перетворюється на формулу mg sin θ = –ml d2θ / dt2. Для пари взаємодійних гармонійних осциляторів записуються два рівняння: перше з них має вигляд t1 d2s1 / dt2 + k1s1 = k2 (s2 - s1 + d).

А для складніших ситуацій, таких, як гіроскоп, воно набуває й інших форм, похідний характер яких щодо рівності F = ma розкрити буває ще важче. Однак, навчившись ідентифікувати сили, маси і прискорення в різноманітних фізичних ситуаціях, /202/що не зустрічалися раніше, студент навчається також будувати певний варіант формули F = ma, внаслідок якої різноманітні ситуації узгоджуються між собою; часто варіант, з яким він стикається, не мав раніше жодного точного еквівалента. Як же в такому разі студент навчається такому застосуванню?

Ключем для цього питання стає явище, добре відоме як студентам, так і історикам науки. Від перших регулярно можна почути, що вони від а до я прочитали розділ підручника, геть усе, в ньому зрозуміли, але, тим не менше вагаються у розв’язанні низки задач, які пропонуються наприкінці розділу. Звичайно ці труднощі долають уже відомим історії науки способом. Студент за допомогою або без допомоги свого інструктора знаходить спосіб уподібнювати задачу тим, з якими він уже зустрічався. Побачивши схожість, вловивши аналогію між двома і більше, різними задачами, студент починає інтерпретувати символи і приводити їх до відповідності з природою тими способами, які ще раніше довели свою ефективність. Скажімо, формула закону F = ma функціонувала як своєрідний інструмент, інформуючи студента про те, що існують аналогії для неї, позначаючи своєрідний гештальт, через призму якого слід розглядати теперішню ситуацію. Отак сформована здатність в усій різноманітності ситуацій бачити щось схоже між ними (як відправні точки для F = ma або якогось іншого символічного узагальнення) гадаю, — головний, набуток студента, який розв’язує задачі-зразки з олівцем і папером або в добре обладнаній лабораторії. Після того, як він виконав певне число таких задач або вправ (їх кількість може змінюватися залежно від його індивідуальних рис), він дивиться на ситуації вже як учений, тими самими очима, як інші члени групи з певної спеціальності. Для нього ці ситуації вже не такі самі, як ті, з якими він мав справу, приступаючи до виконання навчальних завдань. Тепер він володіє способом бачення, перевіреним часом і дозволеним науковою групою.

Роль надбаних відносин подібності ясно простежується також в історії науки. Учені розв’язують головоломки, моделюючи їх на колишні розв’язання головоломок, причому часто зі щонайменшим запасом символічних узагальнень. Галілей виявив, що куля, яка скочується похилою площиною, набуває лише такої швидкості, яка їй дає можливість піднятися на ту саму висоту іншою похилою площиною з довільним кутом нахилу. /203/ Згодом у цій експериментальній ситуації він навчився знаходити схожість із коливанням маятника як вантажу, що має точечну масу. Згодом Гюйгенс розв’язав задачу знаходження центру коливань фізичного маятника, уявляючи, що видовжене тіло останнього складене з точечних маятників Галілея, зв’язки між якими можуть миттєво вивільнятися в будь-якій точці коливання. Після того як зв’язки розірвані, кожний точечний маятник окремо робить вільні коливання, та, коли кожний з них досягав найвищої точки, їхній загальний центр ваги піднімався, як центр ваги маятника Галілея, тільки на таку висоту, з якої центр ваги видовженого маятника почав падати. Нарешті. Даніель Бернуллі виявив, яким чином уподібнити маятнику Гюйгенса цівку води з отвору. Для цього треба визначити зниження центру ваги води в судині і траєкторію цівки протягом нескінченно малого проміжку часу. Уявіть далі, що кожна частка води, одна за одною, рухається окремо вгору до максимальної висоти, якої досягає зі швидкістю, що її вона набуває протягом певного проміжку часу. У такому разі підвищення центру ваги індивідуальних часток має дорівнювати пониженню центру ваги води в судині і в цівці. Ось так уявивши проблему, Бернуллі відразу визначив швидкість витікання рідини з отвору 11’.

Цей приклад допоможе пояснити, що я маю на увазі, коли пишу про здатність використовувати розв’язання задачі за зразок у пошуках аналогічних задач як об’єктів для застосування тих само наукових законів і формул (law-sketch). Водночас із цього ж таки прикладу видно, чому я розглядаю логічне знання про природу як надбане в процесі встановлення схожості різноманітних ситуацій і внаслідок цього втілене радше в способі бачення фізичних ситуацій, аніж у правилах або законах. Три задачі, наведені як приклад, причому кожна являє собою класичний зразок механіки XVIII ст., розкривають тільки один закон природи.



11 Наприклад, див.: R. Dugas. A History of Mechanics. Neuchatel, 1955, pp. 135-136, 186-193; D. Bernoulli. Hydrodynamica, sive de viribus et motibus fluidorum, commentarii opus academicum, Strasbourg, 1738. Sec. III. Про ступінь, якої досяг прогрес механіки протягом першої половини XVIII ст. моделюванням одного розв’язання проблеми за допомогою іншого, див.: С. Truesdell. Reactions of Late Baroque Mechanics to Success, Conjecture, Error, and Failure in Newton’s «Principia» // Texas Quarterly, X, 1967, pp. 238-258. /204/



Цей закон, відомий також як принцип vis viva, звичайно формулювався так: «Фактичне пониження дорівнює потенційному підвищенню». Застосування Бернуллі цього закону мало показати, наскільки логічним був цей принцип. Однак його словесний виклад сам собою, по суті, нічого не дає. Уявіть собі сучасного студента-фізика, котрий знає необхідні формулювання і може вирішити всі ці задачі, але використовує для цього інші засоби. А згодом уявіть собі, що ці формулювання, хоч він і знав їх усіх, можуть сказати людині, яка навіть не знайома з фізичними задачами. Для нього узагальнення набувають чинності тільки тоді, коли він навчиться пізнавати «фактичні падіння» і «потенційні піднесення». Та коли він про це дізнається, то матиме певні відомості про інгредієнти природних процесів, про ситуації, які або є, або їх немає в природі, раніше, ніж про закон. Цей вид знання не досягається винятково вербальними засобами. Він, радше, вбирається в слова разом із конкретними прикладами того, як вони функціонують насправді; природу і слово осягають разом. Запозичуючи ще раз вдалу фразу М. Поляні, хочу підкреслити, що результатом цього процесу є «неявне знання», яке набувають, радше, практичною участю в науковому дослідженні, ніж засвоєнням правил, що регулюють наукову діяльність.





4. Неявне знання та інтуїція


Звернення до неявного знання і відповідно до відкидання правил дозволяє нам виокремити ще одну проблему, яка непокоїть багатьох критиків і, ймовірно, стала підставою для обвинувачень в суб’єктивності та ірраціоналізмі. Деякі читачі сприйняли мою позицію так, неначе я намагаюся побудувати будинок науки на неаналізованих, індивідуальних інтуїтивних опорах, а не на законах і логіці. Але така інтерпретація неправильна в двох істотних аспектах. По-перше, якщо я й кажу про інтуїтивні основи, то не про індивідуальні. Швидше це перевірені засади, що знаходяться у спільному набутку наукової групи, засади, якими вона успішно послуговується, а новачки залучаються до них завдяки тренуванню, — невід’ємною частиною їхньої підготовки до участі в діяльності наукової групи. По-друге, не можна сказати, що ці засади взагалі не придатні до аналізу. Навпаки, нині я працюю над програмою для обчис-/205/лювальної машини, що дозволила досліджувати їхні властивості на елементарному рівні.

Щодо цієї програми, то нічого істотного я тут не можу сказати про неї 12, але й проста згадка про неї для мене дуже важлива. Коли я говорю про знання, втілені в загальновизнаних прикладах, я не маю на увазі ту його форму, що не так систематизована або придатна до аналізу гірше, ніж знання, закріплене в правилах, законах або критеріях ідентифікації. Навпаки — маю на увазі спосіб пізнання, що його тлумачать неправильно, намагаючись реконструювати, відповідно до правил, що первісно абстраговані зі зразків і функціонують замість них. Або — інакше кажучи — коли я говорю про надбання завдяки зразкам здатності знаходити схожість певної ситуації на одні ситуації та її відміну від інших, що зустрічалися раніше, то не маю на увазі процес, який не можна було б повністю пояснити, покладаючись на нейроцеребральний механізм. Я лише стверджую, що таке пояснення за самою його суттю не відповість на запитання: «Схожі стосовно чого?» З’ясування цього питання вимагає певного правила, у цьому разі — критеріїв, за якими ті чи ті ситуації групуються в системи на підставі схожості. Я стверджую також, що в цьому разі не слід спокушатися пошуками критеріїв (або принаймні повного набору критеріїв). Однак те, проти чого я виступаю, це не система, а певний поодинокий вид систем.



12 Деяку інформацію з цього приводу можна знайти в: «Second Thoughts».



Щоб ця моя позиція була грунтовніша, мушу трохи відхилитися від основного викладу. Те, що я скажу, мені тепер здається самоочевидним, але постійне звернення в основному тексті до фраз, на кшталт «Світ змінюється», показує, що було так не завжди. Якщо дві людини знаходяться в одному і тому самому місці і пильно дивляться в одному напрямку, то, аби уникнути небезпеки соліпсизму, нам треба сказати, що на них впливають схожі стимули. (До того ж якщо обидва дивляться абсолютно в одну й ту саму точку, то стимули мають бути ідентичними.) Але люди не бачать стимулів; наше знання про них вищого ступеня теоретичне й абстрактне. Натомість вони мають відчуття, і в такому разі ми цілком не зобов’язані вважати, що відчуття обох спостерігачів мають бути тими самими. (Скептики можуть нагадати про те, що несприймання деяких кольорів ніколи не від- /206/значалася, доки Д. Дальтон 1794 року описав його). Навпаки, між впливом на нас стимулу і усвідомленням відчуття завжди має місце безліч процесів, у нервовій системі. А те дещо, що ми знаємо з про це упевненістю, полягає ось у чому: навіть надто різні стимули можуть викликати однакові відчуття, і той самий стимул може викликати дуже різні відчуття; нарешті, перетворення стимулу у відчуття частково зумовлене вихованням. Люди, виховані в різних суспільствах, інколи поводяться так, немов би бачать різні речі. Якби у нас не було спокуси ідентифікувати кожний стимул з відповідним відчуттям, то ми могли б визнати, що люди справді сприймають одні й ті самі речі як різні.

Тепер звернімо увагу на те, що дві групи, члени яких систематично по-різному відчувають один і той самий стимул, у певному сенсі живуть в різноманітних світах. Ми говоримо про існування стимулу, щоб пояснити наші відчуття світу, і ми говоримо про незмінність цих відчуттів, щоб уникнути як індивідуального, так і суспільного соліпсизмів. Жоден з цих постулатів не потребує жодних моїх застережень. Проте наш світ утворюють насамперед не стимули, а об’єкти, які є джерелами наших відчуттів, і їм зовсім не треба бути однаковими, якщо ми йтимемо від індивіда до індивіда або від групи до групи. Звичайно, тою мірою, якою індивіди належать до однієї і тієї самої групи і, отже, мають однакову освіту, мову, досвід і культуру, ми цілком можемо вважати, що їхні відчуття однакові. Інакше як нам зрозуміти ту повноту їхньої комунікації і спільність поведінки, якими вони відповідають на вплив свого середовища? Вони повинні бачити речі і обробляти стимули багато в чому однаково. Але там, де починається диференціація і спеціалізація групи, ми не знаходимо ось такого очевидного потвердження незмінності відчуття. Підозрюю, що це просто обмеженість погляду спонукає нас вважати, перехід від стимулу до відчуття однаковим для членів усіх груп.

Повертаючись тепер знову до зразків і правил, я, хоч і попередньо, хочу запропонувати таке. Один із фундаментальних допоміжних засобів, за допомогою яких члени групи — чи то цивілізація чи співтовариство якихось її фахівців — навчаються бачити одні й ті самі речі, від і тих самих стимулів, полягає в показі, наприклад, ситуацій, що їхні попередники по групі вже навчилися бачити схожими одна на одну і несхожими на ситуації іншого роду. Ці схожі ситуації являють собою ланцюг /207/ сенсорних уявлень, що йдуть одне за одним про один і той самий індивід, скажімо, про матір, про яку ми безумовно знаємо, як вона виглядає і чим вирізняється від батька або сестри. Це можуть бути уявлення про членів природних груп, наприклад, лебедів, з одного боку, і гусей — з другого. Для членів спеціалізованіших груп це можуть бути приклади ситуацій Ньютона, тобто ситуацій, що схожі внаслідок підпорядкування того чи того варіанту символічній формулі F = ma і що відрізняються від тих ситуацій, в яких застосовуються, скажімо, закони оптики.

Припустимо, що становище саме таке. Чи можемо ми сказати, що взяте зі зразків являє собою правила і здатність їх застосовувати? Такий спосіб опису спокусливий через те, що наше бачення ситуації як схожої на ті, з якими ми стикались раніше, має бути результатом нервових процесів, що ними повністю керують фізичні і хімічні закони. В цьому сенсі, щойно ми навчилися так ототожнювати ситуації, знаходження схожості має стати таким само повністю автоматичним процесом, як і перестук наших сердець. Але сама ця аналогія наводить на думку, що таке упізнання може бути також мимовільним, тобто процесом, що нами не контролюється. Якщо це так, то ми не можемо бути певними в тому, що керуємо цим процесом завдяки застосуванню правил і критеріїв. Опис його в цих термінах означає, що ми маємо в своєму розпорядженні такі альтернативи: скажімо, можемо не підкорятися правилу або неправильно вживати критерій, або експериментувати, використовуючи якийсь інший спосіб бачення 13. Я вважаю, що це якраз те, чого ми не можемо собі дозволити.



13 Практично ніколи не виникала б необхідність вдаватися до подібних прийомів, якби всі закони були схожі на закони Ньютона всі правила — на 10 заповідей. В цьому разі вислів «порушення закону» не мав би сенсу, а заперечення правил, мабуть, мало б мати на увазі процес, що ним не керує закон. На жаль, закони вуличного руху та інші продукти законодавства можна порушувати, і це легко призводить до безладдя.



Або, точніше, ми не можемо робити цього до того, як отримали відчуття, сприйняли щось. Опісля ж ми часто змушені шукати критерії і послуговуватися ними. Крім того, можна вдатися до інтерпретації, що являє собою свідомий процес, в якому ми обираємо ту чи ту альтернативу, чого не робимо в самому процесі безпосереднього сприймання. Можливо, наприклад, щось видасться дивним у тому, що ми бачили (згадайте змінені /208/гральні карти). Скажімо, огинаючи будинок, ми бачимо матір, що входить до крамниці в той момент, коли ми думали, що вона вдома. Розмірковуючи над побаченим, ми раптом вигукуємо: «Це була не мати, адже у неї руде волосся!» Увійшовши до крамниці, ми знову бачимо жінку і не можемо збагнути, як можна було обізнатися, прийнявши її за свою мати. Або, наприклад, ми побачили хвостове оперення водоплавного птаха, який шукає корм у ставку. Що це — лебідь чи гусак? Ми розмірковуємо над побаченим, уявно порівнюючи хвостове пір’я птаха з пір’ям тих лебедів і гусей, яких бачили раніше. Або можемо виявитися такими архівченими, що захочемо знати якісь загальні характеристики (білизну лебедів, наприклад) членів сімейств тварин, яких і без цього могли легко розпізнати загальними ознаками. В цьому випадку ми також міркуємо над тим, що сприйняли раніше, відшукуючи те загальне, що мають між собою члени певної групи.

Усі ці процеси є розумовими у них ми знаходимо і розгортаємо критерії та правила, тобто намагаємось інтерпретувати вже наявні відчуття, аналізувати те, що є для нас певним. Хоч би як ми це робили, процеси, залучені до цього аналізу, мають бути, зрештою, процесами нервовими і, отже, керованими тими самими фізико-хімічними законами, які регулюють, з одного боку, сприймання і перестук наших сердець — з другого. Але той факт, що система підкоряється тим самим законам в усіх трьох випадках, не дає підстави вважати, що наш нервовий апарат запрограмований таким чином, що при інтерпретації діятиме точнісінько так само, як у процесі сприймання або, скажімо, керуючи роботою нашого серця. Те, проти чого я виступав у цій книзі, полягає, отже, в спробі, що стала традиційною після Декарта (але не раніше), аналізувати сприймання як процес інтерпретації, як несвідомий варіант того, що ми робимо після акту сприймання.

Цілість сприймання заслуговує на особливу увагу, звичайно, через те, що така істотна частина минулого досвіду втілена в нервовій системі, що перетворює стимули на відчуття. Подібно запрограмований механізм сприймання, має істотне значення для виживання. Говорити, що члени різних груп можуть мати різні сприймання, зустрічаючи одні й ті самі стимули, зовсім не означає, що вони взагалі обов’язково повинні мати ті чи інші сприймання. У багатьох варіантах середовища група, що не /209/ могла б відрізнити вовків від собак, перестала б існувати. Не могла б нині існувати група фізиків-ядерників як самостійна наукова група, якби її члени не вміли розпізнавати траєкторію альфа-часток і траєкторію електронів. Ось чому дуже мало способів бачення витримує перевірку в процесі їх використання групою і заслуговують на те, щоб їх передавали у спадок наступним поколінням. Точно так само треба говорити про досвід і знання природи, втілені у процесі перетворення стимулу на відчуття, саме тому, що їх відібрали як такі, що забезпечили успіх протягом певного історичного періоду.

Можливо, слово «знання» в такому разі недоречне, але деякі підстави для його вживання є. Те, що «вбудоване» в нервові процеси, що перетворює стимули на відчуття, має ось які характеристики: воно передається в процесі навчання; внаслідок численних випробувань його визнали ефективнішим, за конкурентні варіанти, що мали місце в процесі історичного розвитку довкілля, певної групи; і, нарешті, його можна змінювати як у процесі подальшого навчання, так і через відкриття невідповідності середовищу. Все це — характеристики знання, і вони виправдують вживання мною саме цього терміну. Але це незвичайне слововживання, позаяк одна з характеристик упущена. У нас немає прямого доступу до того, що знаємо, жодними правилами або узагальненнями, якими можна висловити це знання. Правила, що могли б дати нам цей доступ, звичайно належать до стимулів, а не відчуттів, але стимули можна пізнати тільки за допомогою розробленої теорії. Якщо такої теорії немає, то знання, втілене в перетворенні стимулу на відчуття, залишається неявним.

Хоч ці попередні міркування, очевидно, й не обов’язково мають бути точними в усіх деталях, тим не менше щойно сказане про відчуття слід розуміти буквально. Принаймні це гіпотеза про бачення, яку потрібно було б досліджувати експериментально, хоч, певне, безпосередньо перевірити її не можливо. Але подібні міркування про бачення і відчуття тут також мають метафоричний характер, як, проте, і в самій книзі. Ми бачимо не електрони, а радше шляхи їхнього проходження або навіть бульбашки пару в бульбашковій камері. Власне кажучи, ми бачимо не електричний струм, а радше коливання стрілки амперметра або гальванометра. Однак на попередніх сторінках, зокрема в X розділі, я не раз поводився так, ніби ми безпо-/210/середньо сприймали теоретичні суттєвості на кшталт струмів, електронів і полів, ніби ми навчилися їх бачити, «оглядаючи зразки», і ніби в таких випадках також було б неправильним говорити про критерії та інтерпретацію замість говорити про бачення. Метафора, яка переносить «бачення» в контексти, на кшталт нашим, навряд чи може бути достатньою підставою для подібних претензій. У серйознішій і тривалішій роботі було б доцільно зректися цієї метафори на користь точнішого способу міркування.

Програма для обчислювальної машини, про яку я згадував, вже пропонує способи, що їх можна буде використати з цією метою, та я не володію ані достатнім місцем, ані достатнім рівнем розуміння процесів, щоб уже нині позбутися цієї метафор 14. Натомість я постараюсь хоча б трохи підкріпити її. Бачення крапель води або стрілки біля якоїсь риски шкали являє собою примітивний досвід сприймання для людини, не знайомої з бульбашковими камерами або амперметрами. Отже, цей досвід вимагає міркувань, аналізу і інтерпретації (а іноді, крім того, втручання зовнішнього авторитету), перш ніж можуть бути досягнуті висновки про існування електронів або електричних струмів. Але цілком іншою є позиція людини, котра знайома з відповідними інструментами і має великий досвід роботи із ними.



14 Для тих, хто читав «Second Thoughts», можуть бути корисними такі зауваження. Можливість негайного упізнання членів сімейств тварин залежить від існування (після виникнення нервових процесів) порожнього перцептуального простору між сімействами, що повинні бути розмежовані. Якби, наприклад, органи чуття свідчили про безперервний ряд водоплавною птаства від гусей до лебедів, то ми були б змушені ввести специфічний критерій для їх розрізнення. Те ж саме можна віднести і до неспостережуваних суттєвостей. Якщо фізична теорія не визнає існування чогось подібного до електричного струму, тоді для того, щоб цілком задовільно ідентифікувати струми, потрібне невелике число критеріїв, що можуть значно змінюватися від випадку до випадку, навіть якщо немає системи правил, що визначають необхідні і достатні умови для ідентифікації. Цей погляд приводить до цілком правдоподібного висновку, що може виявитися іще важливішим. Якщо дано систему необхідних і достатніх умов для ідентифікації теоретичної суттєвості, то цю суттєвість можна виключити зі змісту теорії через заміну. Якщо ж таких правил немає, то ці суттєвості виключити неможливо; теорія, отже, вимагає їхнього існування.



У цьому разі будуть і інші способи інтерпретувати стимули, /211/ про які вона дізнається за допомогою інструментів. Якщо ця людина в морозний зимовий день дивиться на пару від свого дихання, то її відчуття можуть бути точнісінько такими самими, як у всіх, але, подивившись в бульбашкову камеру, бачить (в цьому разі буквально) не краплі пари, а треки електронів або альфа-часток і т. ін. Ці треки, якщо хочете, — критерії того, що вона інтерпретує як вказівки на наявність відповідних часточок, але цей шлях є й коротшим і іншим за характером, ніж той, що робить людина, інтерпретуючи появу крапель.

Далі розглянемо спостереження вченого за амперметром, в процесі яких він визначає число, проти якого зупинилася стрілка. Відчуття вченого, видно, ідентичне відчуттям дилетанта, особливо якщо останній до цього мав справу з іншими видами вимірювальних пристроїв. Але вчений розглядає (також часто буквально) вимірювальний пристрій в контексті повної схеми і знає дещо про його внутрішню будову. Для нього розташування стрілки — критерій, але критерій тільки оцінки струму. Для такої інтерпретації йому треба лише визначити ціну поділу шкали, згідно з якою має читати показання приладу. З другого боку, для дилетанта розташування стрілки є критерієм лише самого розташування стрілки і нічого більше. Щоб це інтерпретувати, він мусить перевірити весь набір дротів, внутрішніх і зовнішніх, поекспериментувати з батареями, магнітами і т. ін. В переносному значенні не менш, ніж в буквальному, при вживанні терміну «бачення» інтерпретація починається там, де закінчується сприймання. Ці два процеси не ідентичні, та й те, що сприймання залишає для інтерпретації, безперечно залежить від характеру і обсягу попереднього досвіду і тренувань.





5. Зразки, несумірність і революції


Усе сказане дає підстави для з’ясування ще одного аспекту книги, пов’язаного з моїми зауваженнями щодо несумірності її наслідків для вчених, які обговорюють вибір між теоріями, що змінюють одна одну 15. У X та XII розділах я показав, що учасники таких дискусій неминуче по-різному сприймають ті чи інші експериментальні і спостережувані ситуації, до яких кожний з них звертається.



15 Ці питання детальніше розглядаються в V і VI розділах «Reflections».



Та, позаяк лексика, якою вони обго-/212/ворюють такі ситуації, складається переважно з одних і тих самих термінів, вони повинні по-різному ставити деякі з цих термінів у відповідність із самою природою, і їхня комунікація неминуче виявляється неповною. Внаслідок таких обговорень перевагу однієї теорії над іншою не можна остаточно встановити. Натомість, як я вже наголошував, кожний учасник, керуючись своїми переконаннями, намагається «навертати в свою віру» інших. Тільки філософи серйозно викривили справжні наміри цієї частини моєї аргументації. Деякі з них виклали мою думку так: прибічники несумірних теорій не можуть спілкуватися взагалі 16; в результаті обговорюючи питання вибору теорії, безглуздо апелювати до надійних підстав; натомість теорія має обрати, виходячи врешті-решт з особистих і суб’єктивних міркувань: за фактично досягнуте рішення відповідальне якийсь вид містичної апперцепції. Ті місця в моїй книзі, на яких грунтувались ці домисли, більше за інші частини книги, стали приводом для обвинувачень в ірраціональності.



16 Див. роботи, означені в зносці 9, а також нарис С. Тулміна в «Growth of Knowledge».



Розглянемо насамперед зауваження щодо доказу. Це питання, що я його вже намагався розглянути, досить просте і давно відоме в філософії науки. Питання вибору теорії не може бути вбране у форму, що була б повністю ідентична логічному або математичному доказу. В останньому передумови і правила висновку визначені від самого початку. Якщо є розбіжності у висновках, то учасники обговорення, між якими виникають суперечки, можуть простежити хід думки крок за кроком, звіряючи кожне просування з первісними умовами. Наприкінці цього процесу той або той учасник суперечки повинен визнати, що припустився помилки, порушивши раніше прийняте правило. Після такого визнання він уже не може далі сперечатися, і доказ набуває примусової сили. Лише тоді, коли обидва учасники суперечки виявляють, що вони розходяться з питання про значення або застосування вхідних правил і що їхня колишня згода не дає достатньої підстави для доказу, — лише тоді суперечка триває в тій формі, яку вона неминучо набуває в період наукових революцій. Це суперечка щодо передумови, і формою її стає переконання як прелюдія до можливості доказу.

Ця відносно відома теза зовсім не припускає ані того, що немає надійних підстав для переконань, ані того, що ці підстави /213/ немовби не є остаточно вирішальними для групи. Це навіть не означає, що підстави для вибору відрізняються від тих, що їх звичайно перераховують філософи науки: точність, простота, результативність тощо. Однак наші міркування припускають, що такі підстави функціонують як цінності і що їх, отже, можуть застосовувати по-різному, в індивідуальних і колективних варіантах, людьми, котрі (кожний по-своєму) віддають їм належне. Якщо дві людини розходяться, скажімо, в оцінці відносної результативності їхніх теорій або якщо вони погоджуються з цим, але по-різному оцінюють цю відносну результативність і, скажімо, межі можливого вибору теорії, то жодного з них не можна звинуватити в помилці. Погляди і того і того наукові. Немає жодного нейтрального алгоритму для вибору теорії, немає систематичної процедури прийняття рішення, правильне застосування якої навело б кожного індивіда даної групи до єдиного рішення. В цьому сенсі, радше саме співтовариство фахівців, а не його індивідуальні члени ухвалює ефективне рішення. Щоб зрозуміти, чому наука розвивається, а в цьому немає сумніву, потрібно не розплутувати деталі біографій і особливості характерів, що призводять кожного індивіда до того чи іншого приватного вибору теорії, хоч це питання саме собою надто цікаве. Слід виявити спосіб, у який специфічна система узвичаєних цінностей взаємодіє зі специфічними досвідченими даними, визнаними співтовариством фахівців із метою забезпечити гарантії, що більшість членів групи, зрештою, вважатиме вирішальною якусь одну систему аргументів, а не будь-яку іншу.

Процес, шляхом якого це досягається, є переконання, але він приховує в собі й глибшу проблему. Дві людини, що сприймають одну і ту саму ситуацію по-різному, але, тим не менше, в дискусії вдаються до однієї і тієї самої лексики, видно, по-різному вживають слова, тобто розмовляють, керуючись тим, що я назвав несумірними поглядами. Як вони можуть сподіватися на дискусію, тим більше, як вони можуть сподіватися один одного переконати? Навіть попередня відповідь на це запитання вимагає подальшої конкретизації характеру зазначених нами труднощів. Я вважаю, що, бодай, частково відповідь має бути такою.

Дослідження в нормальній науці залежать від почерпнутої зі зразків здатності групувати об’єкти і ситуації у подібні системи. Ці системи примітивні в тому сенсі, що групування об’єктів і ситуацій провадиться без відповіді на запитання: «Стосовно чого /214/ їх можна розглядати як подібні?» Один із найважливіших аспектів будь-якої революції полягає, далі, в тому, що деякі з відносин схожості змінюються. Об’єкти, згруповані до революції в одну систему, після неї групуються в різні системи, і навпаки. Згадаймо, які були уявлення про Сонце, Місяць, Марс і Землю до і після Коперніка; про вільне падіння, коливання маятника і рух планет до і після Галілея; про склад солей, сплави і характер суміші порошків сірки і заліза до і після Дальтона. Позаяк більшість об’єктів навіть у змінених сукупностях залишаються згрупованими, назви останніх звичайно зберігаються. Тим не менше у їхніх взаємовідносинах звичайно частина критичних змін припадає на частку переносу підсистем з однієї сукупності до іншої. Переміщення металів з групи сполук до групи елементів відіграло істотну роль у виникненні нової теорії горіння, кислотності, фізичних і хімічних сполук, і невдовзі ці зміни так чи інакше позначилися на всіх розділах хімії. Отже, нічого дивного в тому, що після подібного перерозподілу двоє вчених, що раніше могли обговорювати проблеми з цілковитим взаєморозумінням, раптом виявляють, що вони по-різному описують і узагальнюють одне й те саме спостережуване явище. Ці труднощі відчуватимуться не в усіх сферах навіть їхнього спеціального наукового обговорення, але вони все — таки виникнуть і згодом найінтенсивніше концентруватимуться навколо тих явищ, від яких насамперед залежить вибір теорії.

Такі проблеми, хоч вони вперше стають явними у спілкуванні, не можна вважати суто лінгвістичними. їх не можна розв’язати простим уточненням умов при визначенні термінів, що непокоять ученого. Позаяк слова, навколо яких групуються труднощі, засвоюються частково внаслідок безпосереднього додавання їх до зразків, то учені, беручи участь у перетворенні звичних схем комунікації, не можуть сказати: «Я вживаю слово «елемент» (або «суміш», або «планета», або «вільний рух») у значенні, що визначається ось такими критеріями». Інакше кажучи, вони не можуть вдатися до якоїсь нейтральної мови, зрозуміло б обом і такої, що добре відповідала б формулюванню їхніх теорій або навіть емпіричним наслідкам теорій, що кожен із них висуває. Частково ці відмінності існують ще до застосування мов, у яких вони, тим не менше, знаходять своє відбиття. /215/

Людям, що зазнають ламку подібних комунікацій, однак, треба мати якийсь вихід зі створеного становища. Стимули, що на них впливають, однакові. Вони мають загальні механізми нервової системи, хоч і запрограмовані по-різному. Більше того, за невеликим (хоч і дуже важливим) винятком, сфера досвіду навіть у програмуванні їхньої нервової системи, очевидно, майже цілком однакова, бо вони мають загальну історію, якщо не вважати безпосереднього минулого. Через те їхній буденний світ, більша частина їхнього наукового світу і мова спільні для них. Якщо все це для них є спільним, то, зрозуміло, що вони спроможні дізнатися більше про те, що їх відрізняє. Однак, необхідні для досліджень технічні засоби, не будуть ані простими, ані зручними і не являтимуть собою частину арсеналу нормальної науки. Вчені зрідка повною мірою усвідомлюють їхню природу і зрідка використовують їх довше, аніж це треба для того, щоб перейти до інших технічних засобів або впевнитися, що вони не дають очікуваних результатів.

Отже, все, чого можуть досягти учасники процесу ламки комунікації, — це усвідомити себе членами різних мовних співтовариств і стати після цього перекладачами з однієї мови на іншу 17. Розглядаючи відмінності у підходах, що мають місце всередині групи та між групами, як самостійний предмет, що заслуговує вивчення, учасники цього процесу можуть насамперед намагатися визначити терміни і вислови, що, хоча й використовуються з повною певністю в кожному науковому співтоваристві, тим не менше, виявляються зосередженням усіх міжгрупових дискусій. (Вислови, що не становлять подібних труднощів, можна тут таки адекватно перекласти.) Тепер, виокремивши такі сфери труднощів в наукових комунікаціях, вони можуть після цього звернутися до спільного для них повсякденного словника з тим, щоб намагатися далі з’ясовувати причину своїх труднощів.



17 Класичним джерелом для найвдаліших аспектів подібного перекладу г книга У. Куайна: W. V. О. Quine. Word and Object. Cambridge, Mass. and N. Y., 1960, chaps. I, II. Але Куайн, видно, вважає, що дві людини, що зазнають одного й того самого виливу, повинні мати й однакове відчуття, і тому мало говорить про ступінь, здатності перекладача описати світ, до якого застосовується мова, що потребує перекладу. Про цей останній момент див.: Е. A. Nida. Linguistics and Ethnology in Translation Problems, in: D. Hymes (ed.). Language and Culture in Society. N. Y., 1964, pp. 90-97.



Тобто кожний може спробувати вия-/216/вити, що інший побачив би і сказав би, зіткнувшись зі стимулом, на який він сам словесно реагував би зовсім інакше. Якщо їм вдається достатньо твердо утримуватися від пояснення аномалії поведінки як наслідка просто помилки або божевілля, то з плином часу вони можуть дуже добре завбачувати поведінку один одного. Кожний буде навчений перекладати теорію іншого і її наслідки на свого власну мову і водночас описувати своєю мовою той світ, до якого застосовується певна теорія. Це і становить постійну роботу історика науки (або те, що йому треба робити), коли він звертається до дослідження застарілих наукових теорій.

Переклад, якщо він переконливий, дозволяє тим, хто бере участь у руйнуванні комунікацій, відчути деякі з достоїнств і недоліків поглядів один одного. Тому переклад — це потужний засіб переконання. Однак переконати вдається не завжди, і навіть якщо вдається, то за цим не обов’язково настає звернення до нової парадигми. Два сприймання не однакові, і всю важливість цього факту я сам цілком усвідомив тільки недавно.

Вважаю, що переконати когось — це означає навіяти йому, що чиясь думка переважає і може замінити його власну думку. З багатьох питань це досягається іноді без звернення по допомогу до чогось на зразок перекладу. Якщо такого перекладу немає, то численні пояснення і постановки проблем, схвалені членами однієї наукової групи, можуть бути незрозумілими іншій групі. Але кожне співтовариство, об’єднане певною мовою, звичайно спершу могло домагатися конкретних результатів дослідження, що (хоч їх і можна описати в термінах, зрозумілих для іншого співтовариства) тим не менше не можуть бути не зрозумілими іншому співтовариству в його власних термінах. Якщо новий погляд витримує випробування часом і залишається, як і колись, плідною, то цілком певно, що результати дослідження, вбрані з її допомогою в словесну форму, ставатимуть все багатшими. Для деяких учених ці результати самі собою вирішальні. Вони можуть сказати: «Я не знаю, як прибічники нового погляду досягли успіху, але я мушу вчити; хоч би що вони робили, вони, очевидно, мають рацію». Так відповідають легко ті, хто тільки оволодіває своєю професією, бо вони ще не освоїли спеціального словника і приписів тієї чи іншої групи.

Проте аргументи, сформульовані за допомогою словника, що його використовують обидві групи в один і той самий спо-/217/сіб, звичайно не є вирішальними; принаймні так воно є до вирішальних стадій еволюції думок, що змагаються. Серед учених, уже допущених до професійного співтовариства, небагато здатних переконуватися без звернення до ширших порівнянь, які стали можливими завдяки перекладу. Хоч за це часто таки треба розраховуватися надзвичайно довгими і складними реченнями (згадати дискусію між Прустом і Бертолле, в якій вони не вдавались до поняття «елемент»), численні додаткові результати досліджень можна перекласти з мови одного співтовариства на мову іншого. У міру того як здійснюється переклад, деякі члени обох співтовариств можуть так само почати принагідно розуміти, як речення, раніше незрозуміле, могло видаватися поясненням для членів груп, що протистоять одна одній. Наявність прийомів, подібних до цих, звичайно, не гарантує переконання. Для більшості людей переклад являє собою процес, загрозливий і цілком не властивий нормальній науці. В будь-якому разі можна знайти контраргументи, і не існує правил, які приписували б, яким чином слід порушувати рівновагу. Тим не менше, у міру того, як аргументи нагромаджуються на аргументи і один виклик успішно спростовується іншим, тільки сліпа впертість може, зрештою, пояснити тривалий опір.

У цьому зв’язку стає надзвичайно важливим другий аспект перекладу, давно відомий історикам і лінгвістам. Перекласти теорію або уявлення про світ на мову якогось наукового співтовариства — ще не означає зробити її належністю певного співтовариства, позаяк нею треба перейнятися, розкрити її природу і характер, а не просто «перекласти» з однієї мови на іншу, з мови, яка була раніше чужою. Однак це не такий перехід, що його окремий індивід за своїм розсудом може здійснити, а може і не здійснювати, на основі міркування і вибору (хоч би якими надійними були його мотиви). Все зовсім інакше, доки він навчається перекладати теорію з однієї мови на іншу. Одного чудового дня, він раптом виявляє, що перехід уже стався, що він уже перейшов на нову мову, не встигнувши прийняти з цього приводу жодного свідомого рішення. Інколи, подібно до багатьох, хто вперше познайомився з теорією відносності або квантовою механікою в зрілому віці, людина цілком певно почувається у цій новій теорії, але, тим не менше, не здатна «зжитися» з нею, почуватися як вдома у тому світі, який ці теорії допомагають створити. Розумом така людина вже зробила вибір, але ще не /218/настало необхідне «навернення», щоб цей вибір став ефективним. Тим не менше, вона може використовувати нову теорію, але поводитиметься так, як людина, у незнайомій країні, і альтернативний спосіб міркуванні стане їй доступним тільки тому, що є місцеві жителі, для яких цей спосіб — свій. Стосовно них її робота стає паразитичною, бо їй бракує набору готових розумових схем, що їх майбутні члени співтовариства надбають у процесі освіти.

Досвід, який переконує людину і який я порівняв з перемиканням гештальта, складає, отже, серце революційного процесу в науці. Мотиви для переконання забезпечують достатні підстави для вибору теорії і створюють той клімат, в якому це певніше всього відбувається. Крім того, переклад може забезпечити умови для перетворення програми діяльності нервової системи, що повинна стати основою переконання, хоч на нинішньому рівні наших знань ми ще не можемо знати, як це відбувається. Але ані достатні підстави, ані переклад з однієї мови на іншу не забезпечують переконання. Це такий процес, який треба пояснити, щоб збагнути важливу форму змін в науковому знанні.





6. Революції і релятивізм


Один із наслідків моєї щойно викладеної позиції особливо занепокоїв неспокій чимало моїх критиків 18. Вони знаходять мою позицію релятивістською, передовсім у тому вигляді, в якому вона розгорнута в останньому розділі книги. Мої зауваження щодо перекладу висувають на перший план підстави для обвинувачення. Прибічники різноманітних теорій уподібнюються, напевне, членам різноманітних культурних і мовних співтовариств. Усвідомлюючи цей паралелізм, ми доходимо думки, що в певному сенсі обидві групи можуть мати рацію. Щодо культури та її розвитку ця позиція справді є релятивістською.

Але цього не може бути, коли йдеться про науку, і вже у всякому разі такий погляд далекий від того, щоб бути просто релятивізмом. Це пов’язане з тим аспектом моєї теорії, що його критики не спромоглися розгледіти. У розвиненій науці вченідослідники, якщо їх брати як групу або в складі групи, це, як я показав, переважно фахівці з розв’язання головоломок.




18 Shapere. Structure of Scientific Revolutions, і Popper in «Growth of Knowledge».



Хоч та /219/ система цінностей, яку вони щоразу застосовують обираючи теорії, так само легко випливає і з інших аспектів їхньої роботи, все-таки виявлена дослідниками здатність формулювати і розв’язувати головоломки, які вони знаходять в природі, залишається в разі суперечності в цінностях головним критерієм для більшості членів наукової групи. Як будь-яка інша цінність, здатність до розв’язання головоломок виявляється непевною при застосуванні. Дві людини, що мають таку здатністю, можуть, тим не менше, приходити в процесі її використання до різноманітних суджень. Але поведінка співтовариства, для якого ця здатність визначальна, надто відрізнятиметься від поведінки іншого співтовариства, яке живе за іншими нормами. Гадаю, що в науці приписування вищої цінності здатності до розв’язання головоломок має такі наслідки.

Уявіть розгалужене дерево, яке уособлює розвиток сучасних наукових дисциплін з їхніх спільних коренів, якими є, скажімо, примітивна натурфілософія і ремесла. В такому разі контури цього дерева, яке тягнеться завжди в одному напрямку від стовбура і до верхівки кожної гілки, символізуватимуть послідовність похідних одна від одної теорій. Розглядаючи будь-які дві такі теорії, взяті в точках не дуже близьких від їхнього джерела, було б легко скласти список критеріїв, що в кожному окремому випадку дав би можливість неупередженому спостерігачеві відрізнити ранішу теорію від пізнішої. До найплідніших критеріїв належать, наприклад, такі: точність передбачення, передовсім кількісного передбачення; рівновага між езотеричним і звичайним предметами дослідження; кількість різних проблем, що їх вдалося розв’язати певній теорії. Менш плідними для цієї мети чинниками, хоч також важливими і такими, що визначають наукове життя, були б такі критерії, як простота, широчінь охоплення явищ і поєднаність з іншими спеціальностями. Подібні списки ще не ті, що треба, але я не маю жодного сумніву, що вони можуть бути доповнені. Якщо так, то науковий розвиток, подібно до розвитку біологічного світу, являє собою односпрямований і незворотний процес. Пізніші наукові теорії краще, ніж ранні, пристосовані до розв’язання головоломок в тих, часто цілком інших, умовах, у яких їх застосовують. Це не релятивістська позиція, і вона розкриває той сенс, що визначає мою віру в науковий прогрес. /220/Однак порівняно з тим поняттям прогресу, що помітно превалює як серед філософів науки, так і серед дилетантів, цій позиції бракує одного істотного елемента. Нова наукова теорія звичайно уявляється кращою, ніж попередні, не тільки в тому сенсі, що вона виявляється досконалішим інструментом для відкриттів і розв’язання головоломок, але й тому, що вона в якомусь сенсі пропонує краще уявлення про те, що ж насправді являє собою природа. Часто доводиться чути, що наступницькі теорії завжди ближче й ближче підходять до істини. Очевидно, узагальнення, як оці, стосуються не розв’язання головоломок і не конкретних передбачень, що випливають з теорії, а радше її онтології, тобто відповідності між тими суттєвостями, якими теорія «населяє» природу, і тими, що в ній «реально існують».

Можливо, є якийсь спосіб врятування поняття «істини», щоб застосовувати його до цілих теорій, але у всякому разі, не такий, який ми щойно згадали. Гадаю, немає незалежного ані від жодної теорії способу перебудувати фрази, на кшталт вислову «реально існує»; уявлення про відповідність між онтологією теорії і її «реальною» подібністю в самій природі здаються мені тепер в принципі ілюзорними. Крім того, у мене як історика науки склалося враження про невірогідність цієї думки. Я не сумніваюся, наприклад, що ньютонівська механіка поліпшує механіку Арістотеля, а теорія Ейнштейна поліпшує теорію Ньютона в тому сенсі, що пропонує кращі інструменти для розв’язання головоломок. Але в їхній послідовній зміні я не бачу зв’язного і спрямованого онтологічного розвитку. Навпаки, в деяких істотних аспектах, хоч аж ніяк не цілком, загальна теорія відносності Ейнштейна ближче до вчення Арістотеля, ніж погляди обох на теорію Ньютона. Хоча цілком зрозуміла спокуса охарактеризувати таку позицію як релятивістську, ця думка здається мені помилковою. І навпаки, якщо ця позиція означає релятивізм, то я не можу збагнути, чого ще бракує релятивісту для пояснення природи і розвитку наук.





7. Природа науки


Завершую книгу стислим обговоренням двох видів реакцій на її основний текст, що час від часу виникають. Одна з них критична, друга схвальна, але, гадаю, що жодна не є цілком правильною. Хоч обидві оцінки не пов’язані ані з тим, про що /221/ йшлося досі, ані одна з одною, вони явно переважають в літературі, і цього достатньо для того, щоб вони заслуговували бодай на якусь відповідь.

Деякі читачі, що ознайомилися з первісним текстом моєї книги, зауважили, що я частенько переходжу від описових форм викладення до нормативних, і навпаки. Подібний перехід, зауважують зокрема, в кількох місцях, що починаються з фраз: «Але насправді учені чинять інакше», — і закінчуються заявою, що ученим не слід цього робити. Деякі критики стверджують, що я плутаю опис з приписом, порушуючи перевірену часом філософську теорему: «є» не може припускати «має бути» 19.

Ця теорема стала фактично заяложеною фразою і вже ніде не користується повагою. Безліч сучасних філософів показали, що існують також надто важливі контексти, в яких нормативні і описові пропозиції переплітаються якнайтісніше 20. «Є» і «має бути» жодним чином не бувають завжди поділені так, як це здавалося. Але для пояснення того, що видалося заплутаним в цьому аспекті моєї позиції, цілком зайвим буде вдаватися до тонкощів сучасної лінгвістичної філософії. На попередніх сторінках я пропоную кут зору або ж теорію, що розкриває природу науки, і так само, як інші філософські концепції науки, ця теорія має наслідки, що торують шлях, яким мають йти вчені для того, щоб їхнє підприємство було успішним. Хоч це й не означає, що моя теорія обов’язково має бути правильнішою за будь-яку іншу, вона дає законну підставу для того, щоб обгрунтувати ряд різноманітних «має» і «слід». І навпаки, низка причин для серйозного розгляду теорії зводиться до того, що вчені, які вдало обрали і розвинули свої методи, фактично провадили дослідження так, як приписувала їм теорія. Мої описові узагальнення очевидні з погляду теорії саме тому, що їх також можна вивести з неї, тоді як з інших поглядів на природу науки вони призводять до аномалій.



19 Один із багатьох прикладів див. у П. Фейєрабенда в його нарисі з: «Growth of Knowledge».

20 S. Cavell. Must We Mean What We Say? N. Y., 1969, ch. I.



Якщо цей аргумент і містить в собі логічне коло, то не думаю, щоб це коло було порочним. Наслідки, що випливають з того чи іншого погляду після його обговорення, не вичерпуються припущеннями, висловленими на початку книги. Ще до того, /222/ як вона була вперше опублікована, я дійшов висновку, що деякі, викладені в ній елементи теорії, являють собою плідний інструмент для розробки прийомів наукового дослідження і розвитку науки. Порівняння цього доповнення з основним текстом книги наводить на думку, що вона, як і раніше, відіграє ту саму роль. Не може бути, щоб просто порочне логічне коло могло виявитися таким корисним робочим знаряддям.

Щодо позитивних відгуків про мою книгу, моя відповідь повинна мати інший характер. Чимало тих, хто отримав задоволення від читання книги, схвально відгукнулися не так через те, що вона висвітлює науку, як тому, що її головні тези видалися їм так само придатними і до багатьох інших галузей. Я розумію, що вони мають на увазі, і мені не хотілося б розчаровувати їх у спробах розширення позиції, але, тим не менше, їхня реакція здивувала мене. Тією мірою, якою книга змальовує розвиток науки як послідовність пов’язаних між собою узами традиції періодів, що переривається некумулятивними стрибками, мої тези, без сумніву, широко застосовувані. Але так воно й має бути, позаяк вони (тези) запозичені з інших галузей. Історики літератури, музики, образотворчого мистецтва, соціального розвитку та багатьох інших видів людської діяльності давно описали свої предмети дослідження саме так. Періодизація на основі революційних зламів у стилі, смаках, організаційній структурі, давно існувала поряд з іншими стандартними прийомами дослідження. Якщо я був у чомусь оригінальним, розглядаючи подібні поняття, то це слід віднести головним чином до застосування їх до наук, тобто до галузей, які багато в чому розвивалися інакше. Мабуть, поняття парадигми як конкретного досягнення, як зразка є другим моїм вкладом у розробку проблем розвитку науки. Я підозрюю, зокрема, що деякі всім відомі труднощі, що існують поняття стилю в мистецтві, можуть зникнути, якщо картини мистців розглядати як такі, що моделюються одна з одної, а не як написані згідно з певними абстрагованими канонами стилю 21.



21 Про це та інші більш широкі питання, які стосуються особливостей науки, див.: Т. S. Kuhn. Comment [on the Relations of Science and Art] // Comparative Studies in Philosophy and History, XI, 1869, pp. 403-412.



Однак у цій книзі я мав намір розглянути і питання дещо іншого плану, яких численні її читачі не спромоглися виразно /223/ побачити. Хоч науковий розвиток багато в чому схожий на розвиток в інших сферах діяльності людини більше, ніж часто припускається, тим не менше, існують і разючі відмінності. Наприклад, ми будемо, мабуть, недалекі від істини, якщо скажемо, що науки (принаймні перейшовши певну точку в своєму розвитку) розвиваються не таким чином, як будь-яка інша галузь культури (хоч би що ми думали про саме поняття розвитку). Ще одна мета книги — розгляд таких відмінностей і спроба пояснити їх.

Зверніть увагу, наприклад, на брак, про що не раз уже йшлося або, як належало б тепер сказати, на відносний недолік конкуруючих шкіл в розвинених науках. Або згадайте мої зауваження щодо того, до якого ступеня наукове співтовариство залежить від унікальної в своєму роді аудиторії і від вузького кола їхніх ідей. Згадайте також про особливу природу наукової освіти, про розв’язання головоломок як мету нормальної науки і про систему цінностей, яку розвиває наукова група в період кризи і її подолання. В книзі звертається увага і на інші особливості, притаманні науці. Жодна не є характерною тільки для науки, але всі разом вони характеризують її діяльність.

Щодо всіх цих рис науки треба ще багато дізнатися. Зазначаючи на самому початку цього доповнення необхідність вивчення співтовариства як структурної одиниці в організації наукової діяльності, я завершу його, наголошуючи на необхідності пильного, і насамперед порівняльного, вивчення відповідних співтовариств в інших галузях. Яким чином людина обирає співтовариство, яким чином співтовариство відбирає людину для участі в спільній праці, науковій чи якійсь іншій? Який процес соціалізації групи і які окремі його стадії? Що група в цілому, як колектив, вважає своєю метою? Які відхилення від цієї спільної мети вона вважатиме допустимими, і як вона усуває неприпустимі помилки? Повніше розуміння науки залежатиме також від відповідей на інші запитання. Вони належать до сфери, яка потребує тяжчої праці. Наукове знання, як мова, за своєю внутрішньою суттю буде або загальною властивістю групи, або нічим іншим. Щоб зрозуміти його, нам треба зрозуміти специфічні особливості груп, що творять науку і послуговуються її плодами.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.