Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
В. І. Ульяновський, H. М. Яковенко
Київський літопис першої чверті XVII ст.
[Український історичний журнал 1989, №2. — С.107-120; 1989, №5. — С.103-114.]
За обсягом фактичного матеріалу і багатогранністю відображення життя свого часу одне з важливих місць серед так званих місцевих (регіональних) літописів належить літописній компіляції мішаного складу, що виникла у Києві наприкінці першої чверті XVII ст.1 Перше повідомлення про цю пам'ятку зробив П. Г. Лєбединцев на засіданні Церковно-археологічного товариства, що відбулося 1 грудня 1880 р. Він дослідив рукописну книгу із збірки київського історика і колекціонера О. М. Лазаревського, в якій, крім українського перекладу Хроніки Стрийковського кінця XVI — початку XVII ст., містилися літописні замітки про події до 1621 р. При цьому П. Г. Лєбединцев помилково називав пам'ятку «друкованим примірником Хроніки з літописним додатком» 2. У 1888 р. В. Б. Антонович опублікував згадані замітки під назвою «Київський літописець 1441 — 1621 рр.» 3, датуючи їх кінцем першої чверті XVII ст. Слід зазначити, що історик користувався не лише списком Лазаревського, а й іншим варіантом літопису, який входив до копіарія творів історичного змісту, відомого в науці під назвою «Збірник Іллі Кощаківського» 4.
1 Її не слід плутати з літописом, вперше опублікованим М. А. Оболенським під помилковою назвою «Короткий київський літописець» (Супрасльская рукопись, содержащая Новгородскую и Киевскую сокращенные летописи. — М., 1836. — С. 157 — 159). Цьому літопису присвячена значна наукова література: Данилович Н. П. О литовских летописях // Журн. Мин-ва нар. просвещения (далі — ЖМНП). — 1840. — Ч. XXVIII. — С. 70 — 114; Szaranіewicz І. О latopiscach i kronikach XVI i XVII wieku. — Kraków, 1882; Тиховский Ю. Тах называемая «Краткая киевская летопись» // Киев. старина. — 1899, № 9; Шахматов А. А. Общерусские летописные своды XIV — XV вв. // ЖМНП. — 1901. — Т. XI. — С. 139 — 140; Арнаутов В А. «Киевская» летопись из Супрасльского сборника: К вопросу о смоленском летописании // Изв. Отд. рус. языка и словесности АН. — 1910. — Т. XIV. — Кн. 3. — С. 1 — 34; Сушицький Т. Західно-руські літописи як пам'ятники літератури. — К., 1929. — С. 1 — 54; та ін. У 1980 р. пам'ятку видано у «Полном собрании русских летописей» під уточненою назвою «Волынская краткая летопись». — М., 1980. — Т. 35 — С. 10, 118 — 127.
2 Изв. Церковно-археологического общества при Киевской Духовной Академии. 1880 год. — Киев, 1881. — С. 95 — 97.
3 Сб. летописей, относящихся к истории Юго-Западной Руси. — Киев, 1888. — С. 71 — 92, XII-XXVII.
4 Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. — Днепропетровск. 1978. — С. 35. Зб. Кощаківського зберігається у відділі рукописів Львів. наук. бібліотеки АН УРСР (ф. Оссол., 2168). Копія кінця XIX ст. кількох фрагментів рукопису є у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (І. 7963).
Готуючи літопис до публікації, В. Б. Антонович довільно скомпонував записи обох названих списків, надав їм хронологічного порядку, виправив текст. Редагуючи слова і дати та використовуючи нову систему письма, він пропустив окремі свідчення. Дана публікація, звичайно, вводила до наукового обігу цілий ряд невідомих фактів. Однак при цьому втрачався зміст самого літопису як літературно-історичного твору. Це призвело до неправильних /108/тлумачень історії його виникнення, авторства і наукового значення загалом.
На це вказував ще В. С. Іконников, який коротко описав зміст обох рукописів, використаних В. Б. Антоновичем, і охарактеризував пам'ятку як «справжній обласний «київський літописець», що вівся очевидцем подій» 5. На структурі записів і значенні Київського літопису спинялися П. Клепацький 6, Д. І. Багалій 7, Т. Сушицький. Останній вбачав його деяку змістову спільність з рукописом 1632 р. смоленського походження, обґрунтовуючи тезу про існування окремого Смоленського зводу 1162 — 1492 рр.8 Слід зазначити, що всі згадані тут спостереження базувалися не на оригінальному тексті літопису, а на композиції, опублікованій В. Б. Антоновичем. Це стало причиною неминучих помилок в його поділі на складові частини і в атрибуції. Сам же список Лазаревського, з якого частково була здійснена публікація, вважався втраченим. На це вказує, зокрема, А. І. Рогов, який на основі повідомлення Лєбединцева стверджує, ніби Хроніка Стрийковського лягла в основу літопису, котрий виник в Успенській церкві на Подолі — офіційному осередку православ'я 9.
Даючи детальну характеристику пам'ятки, Ю. А. Мицик також зазначає, що список Лазаревського «вірогідніше всього не зберігся до нашого часу». На основі списку Іллі Кощаківського та публікації В. Б. Антоновича він дійшов висновку, що в основі літопису — звід 1620 р., складений уставником київської Успенської церкви на Подолі Кирилом, а записи 1607 — 1621 рр. належать православному шляхтичу, служебнику черкаського підстарости кн. Семена Лика 10. Оцінюючи структуру головного зводу, дослідник зауважує, що Кирило Іванович був безпосереднім автором лише заміток 1612 — 1620 рр., а попередні записи базуються на різних джерелах, у тому числі й на незбережених до нашого часу українських і польських регіональних хроніках. Характерно, що вперше в українській історіографії автор літопису звертається до заможного київського міщанства. На думку Ю. А. Мицика, це є наслідком «зародження капіталістичних елементів в українському місті, посилення суспільної ролі київського бюргерства» 11.
Щодо записів 1607 — 1621 рр., то в дослідженні Ю. А. Мицика відзначається, що тут вперше в українському літописанні наведено повні тексти листів короля Сигізмунда III і патріарха Феофана. Автор записів використав Хроніку Мартіна та Йоахіма Бєльських, а також «Кронику полску, которая в рихлом часе видана будет» (про події 1607 — 1610 рр.). Записи завершуються барочним віршованим панегіриком на честь кн. Семена Лика. У замітках, на думку Ю. А. Мицика, є виразні ознаки переходу від літописання до історіографії: відхід від хронологічної послідовності опису подій, цитування документів, діалог з читачем, спроби урізноманітнити стиль сухої оповіді прийомами ораторського мистецтва 12.
5 Иконников В. С. Опыт русской нсториографии. — Киев, 1908. — Т. 2. — Ч. 2. — С. 1526 — 1528.
6 Клепатський П. Огляд джерел по історії України. — Кам'янець-Подільський, 1920. — Вип. 1. — С. 96 — 97.
7 Багалій Д. Нарис української історіографії: Джерелознавство. — К., 1925. — Вип. 2. — С. 93 — 94.
8 Сушицький Т. Назв. праця. — С. 22.
9 Рогов А. И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождення: Стрыйковский и его Хроника. — М., 1966. — С. 259 — 292; Rogow A. Maciej Stryjkowski i historiografia ukraińska XVII wieku // Sławia orientalis. — Warszawa, 1965. — R. XIV. — N 3 — S. 312.
10 Mыцык Ю. А. Указ. соч. — С. 35 — 38.
11 Там же — С. 39.
12 Там же — С. 37.
Нарешті, цілком недостовірні відомості про літопис потрапили на сторінки нещодавно виданого посібника з джерелознавства історії України. У ньому, зокрема, стверджується, ніби на початку XVII ст. /109/ у Києві був складений «невеликий збірник літописних оповідань» (!), який дістав назву «Летописцы Волыни и Украины», а у виданні 1888 р. він був названий «Київським літописцем» 13. Насправді ж «Летописцы Волыни и Украины» — це пізня назва збірника Іллі Кощаківського, зроблена на палітурці під час оправлення книги. Київський літопис, про який ідеться, є лише одним з компонентів цього збірника, як, до речі, і записки Богдана Балики, безпідставно зараховані авторами посібника до Київського літопису. Про список Лазаревського з автентичним текстом літопису у посібнику не згадується, як, власне, і про рукопис Кощаківського.
Наведений тут короткий історіографічний огляд свідчить про те, що Київський літопис потребує нового видання на сучасному рівні археографії, з повним збереженням структури та особливостей тексту. Це тим більше стало можливим, оскільки нам вдалося віднайти рукопис Лазаревського з текстом літопису, що досі вважався втраченим. Книга зберігається у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР у складі рукописного зібрання О. М. Лазаревського за шифром: 1.57487 (Лаз. 48). Це — фоліант розміром в аркуш, обсягом 675 аркушів у дерев'яній обтягнутій чорною шкірою палітурці із слідами орнаментального тиснення. Основну частину рукопису (арк. 1 — 660) становить єдиний повний і найбільш ранній з досі відомих українських перекладів Хроніки М. Стрийковського кінця XVI — початку XVII ст. [Окрема стаття про цей переклад здана авторами даної публікації до друку.] Літопис вміщено на арк. 661 — 674 зв., які за філігранями можна датувати 1597 — 1598, 1602 — 1640 рр. 14 Записи не закінчені. Аркуш 675 вставлений, очевидно, пізніше. Папір Хроніки і літописних заміток за характером філіграней збігається, а аркуші з літописом були вшиті до книги, мабуть, вже після її початкового палітурування, оскільки вони дещо більші за форматом і виступають за край книги й не заокруглені згори, як аркуші самої Хроніки.
Деяке світло на історію рукопису проливає запис на звороті титульного аркуша, не помічений В. Б. Антоновичем: «Тот початок до книги Кроники Матфея Стрыиковьского повторе для зепсованя першого записованя записовал Ф[ирс] Василєвич, который теж всю тую книгу в рок[у] [тыся]ча шестьсот четыридесят третем за уж[иченем] [пана] Савы Ивановича, месчанина Києвского, славет[ному] [пану] Андрею Иововичу, месчанину и раицы києвс[кому], [переписал] Фирсъ Василевич рукою власною».
Таким чином, Фірс Василевич у 1643 р. переписав старий напівзнищений титульний аркуш, зробивши паралельно повну копію Хроніки для Андрія Іововича. До того рукопис знаходився у Сави Івановича. Той факт, що філіграні на папері Хроніки і літопису однотипні, а філігрань титульного аркуша із записом Фірса Василевича зустрічається лише один раз 15, дає можливість твердити, що літописні замітки були в складі книги ще до того, як Фірс Василевич у 1643 р. замінив її пошкоджений титульний аркуш. Можна припустити, що до того, як книга потрапила до Сави Івановича, вона належала уставникові Успенської церкви на Подолі Кирилу (авторові частини літопису) 16, а потім — шляхтичеві, який служив у кн. С. М. Лика і зробив останні записи.
13 Довгопол В. М., Литвиненко М. А., Лях Р. Д. Джерелознавство історії Української РСР. — К., 1986. — С. 50.
14 Laucevičius E. Poperius Lietuvoje XV — XVIII amż. — Vilnius, 1967. — N 1707; Каманін І., Вітвицька О. Водяні знаки на папері українських документів XVI і XVII вв. (1566 — 1651). — К., 1923. — V 561, 557 — 581.
15 Гераклитов А. А. Филиграни XVII века на бумаге рукописных и печатных документов русского происхождения. — М., 1963. — № 180, 184.
16 Про особу Кирила Івановича майже нічого невідомо. Зберігся лише його запас на «Тріоді постній» 1608 р. про те, що «во иєреях на тот час будучи служителем у церкви Пр[е]с[вя]той Б[огороди]ци соборной Кирилом Ивановичом преправлена быс[ть] сия книга...» // Востоков А. X. Описание русских и словенских рукописей /110/ Румянцевского музея. — М., 1812. — С. 708 — 709 (за помилковою нумерацією. — С. 685).
Про дальшу долю рукопису свідчать власницькі помітки на книзі. У 1704 р. рукопис придбав «честнии ієрей Петр Кост[антинович]» (арк. 1 — 5). Далі книга потрапила до седнівського священика Кирила, котрий у 1720 р. продав її міщанину і купцеві березинському «Мар [...] з дітьми» (зворот верхньої палітурки). Ім'я покупця розкриває скрепа на арк. 3 — 32: «Раба божого Іванна Іовлева, сина Мороза, Ісаков унук. Куплена на денги. О роском народі». Йому ж належать записи — пом'яник свого роду за 1712 — 1745 рр. (арк. 187 зв., 660 зв.). Невідомий власник рукопису почерком кінця XVII — початку XVIII ст. (до Мороза) залишив на звороті цього ж останнього аркуша Хроніки перед пом'яником короткі замітки про події 1648 — 1691 рр. (арк. 660 зв.), які не мають ніякого відношення до самого літопису. Останньою датованою власницькою поміткою є арифметична дія на звороті верхньої палітурки з підрахунком років (неправильним) від видання Хроніки до часу самого запису: 1764 — 1582 = 112.
Текст літопису виконаний двома почерками, неоднорідними в палеографічному відношенні, що цілком збігається з тезою про подвійне авторство записів. Так, арк. 661 — 670, на яких містяться літописні замітки Кирила Івановича, написані охайним регулярним скорописом, заголовки та ініціали оздоблені кіноваррю. Останнє підкреслює парадний характер списку, що переписувався начисто з чорнових заміток або з іншого рукопису. Натомість почерк записів на арк. 670 — 674 зв., які, вірогідно, належали невідомому на ім'я шляхтичу з оточення кн. Семена Лика, недбалий. Письмо швидке, нерегулярне, без ознак декоративності. Найімовірніше, що тут перед нами — автограф, автор якого доповнив уже на той час існуючий парадний список літопису.
Характерно, що замітки Кирила Івановича доведені до 1616 р., причому, як видно з порівняння з аналогічним списком у збірнику Кощаківського, останнє повідомлення не закінчене: «И написано на стене имя «Павел», знат, же то колис...» (в списку Кощаківського кінець фрази такий: «был пустелник»). Далі піваркуша залишено чистим і на ньому — пізніша проба пера: «Спробовати пера и чернила, чи добре буде писати» (арк. 669 зв.). У рукопису Кощаківського літопис закінчується повідомленнями про потоплення козаками Антонія Грековича (15.II.1618), про Цецорську битву (1620) і землетрус (29.X.1620), про замах на короля (5.XI. 1620), приїзд патріарха Феофана (22.III.1620) і небесне знамення (13.I.1621).
Гадаємо, що літопис Кирила Івановича, який цікавився, головним чином, церковною історією і київськими подіями, закінчувався недописаним в аналізованому нами списку повідомленням про смерть Грековича, на що й було залишено згаданих чистих піваркуша. Заключний запис літопису містить відомості про Лжедмитрія І. Відсутність же записів про пізніші події примушує другого автора, до якого список потрапив, вірогідно, в січні 1621 р., знову звернутися до цих сюжетів, зокрема, до відновлення православної ієрархії на Україні патріархом Феофаном, описавши події 1607, 1611 — 1621 рр., свідками яких він був.
Київський літопис складається з кількох самостійних структурних частин, які ми спробуємо виділити. Перша частина (арк. 661 — 664) має формальний заголовок «Начало Печєрскому манастыру» й охоплює не до кінця витриманий, але в основному хронологічний перелік подій, пов'язаних з Києвом, Київським князівством, Литвою та Смоленськом. Початкові 7 записів (1051 — 1091 рр.) дійсно стосуються Києво-Печерського монастиря. Упорядник використав давньоруські літописи (редакції чи кілька списків ПВЛ), а також «Волинський короткий літопис», що створювався на основі смоленського і литовсько-білоруського літописів. /111/
T. Сушицький вважав, що основу Київського літопису становив смоленський літопис 1162 — 1492 рр.17 Питання про смоленське літописання досі є дискусійним 18. На думку ряду вчених, смоленський літопис увійшов до складу литовсько-білоруського, який, власне, створювався у Смоленську 19. С. Смолька, зокрема, вважав, що перший смоленський літопис (1395 — 1418), включений до литовсько-білоруського, створювався у смоленському монастирі св. Спаса в часи митрополита Герасима, тобто між 1420 і 1428 рр.; другий смоленський літопис (1432 — 1446) увійшов до складу іншого литовсько-білоруського літопису (Супрасльський, Уваровський списки) 20.
Спираючись на вказані гіпотези, можна припустити, що упорядник аналізованої нами пам'ятки користувався саме «Волинським коротким літописом», створеним на підставі смоленського літописання (події 1100 — 1492 рр.). У цьому хронологічному відрізку Київ і все, що з ним пов'язане, згадується 16 разів, Смоленськ — 17, історія Великого Московського князівства — 8, південно-західних князівств — 4, події європейської історії — 3. При цьому київські повідомлення до часів Володимира Мономаха включно базуються на ПВЛ, у пізніший час — на «Волинському короткому літопису». Смоленські події почасти пов'язані з Ростиславичами, які були смоленсько-київськими князями. Це, до речі, побіжно підтверджує гіпотезу В. Д. Королюка про смоленсько-київський літописний звід 1238 р.21
17 Сушицький Т. Назв. праця. — С. 22, 24.
18 Буганов В. И. Отечественная историография русского летописания. — М., 1975. — С. 160; та ін.
19 Грушевський М. «Похвала кн. Витовту», кілька уваг про склад найдавнішої русько-литовської літописи // Зап. Наук. т.-ва ім. Шевченка. — 1895. — T. VIII. — Кн. 4. — С. 1 — 16.
20 Smolka S. Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa ruskolitewskiego. — Kraków, 1889. — S. 5 — 20; Чамярыцкі B. A. Беларускі летапісы як помнікі літературы. — Мінск, 1969. — С. 78 — 97.
21 Вопр. истории. — 1951. — № 8. — С. 133 — 134.
Замітки, що стосуються північноруських земель, більшу увагу акцентують на Новгороді, меншу — на Москві. Останнє свідчить на користь припущенню, що у Смоленську виник своєрідний компілятивний звід з новгородського, смоленського, литовського літописців, який охоплював і московські події, але з суто зовнішньою оцінкою.
В. Б. Антонович, публікуючи твір, опустив даний фрагмент як малоцікавий (с. XXVI). Однак, на нашу думку, він є важливим джерелом для реконструкції смоленсько-литовського літописання.
Друга частина пам'ятки має заголовок «Кройника о розных речах, тут найдеш чого потреба». Вона містить опис подій 1386 — 1600 рр., що стосуються польських і українських земель — 19 заміток, Литви — 2, битв з турками і татарами — 2, європейської історії — 2, Росії — 1, Смоленська — 1. Особлива увага в них приділяється стихійним явищам: пожежам, голоду, пошесті, сарані (7 заміток). Тут використані литовсько-білоруські літописи, польські хроніки, і, вірогідно, свідчення очевидців та сучасників подій. Упорядник не використовував російських літописів, смоленського зводу, хронографів. Джерельна база його була значно слабшою, ніж у першій частині. Проте, судячи з того, що замітки другої частини не дублюють даних першої, обидві або впорядковувалися однією особою, або другий упорядник знав зміст першого зводу. Хронологічно компіляції продовжують одна одну, проте у другій, в силу інтересів упорядника, переважають відомості про польсько-литовську державу.
Третя частина літопису охоплює 1241 — 1615 рр. Опис подій за 1241 — 1579 рр. (два вкраплення: про хрещення Русі та Польщі) зроблений на основі литовсько-білоруських літописів і польських хронік. Упорядник приділяє основну увагу історії Польщі та Литви, турецькотатарським нападам на Україну, польсько-російським військовим конфліктам. /112/ Повідомлення про стихійні лиха й татарські набіги стосуються в основному України. З 1611 р. автором записів є очевидець подій, найвірогідніше — сам Кирило Іванович. Більшість записів стосується Києва і київських монастирів або опису стихійних явищ. Автор починає замітки із взяття Сигізмундом III Смоленська, вказуючи точну дату, день і годину події. Наприкінці він вважає за необхідне, порушуючи хронологічну послідовність, дати опис стихійних явищ (сарана 1610 р., злива 1613 р.) та повідомити про смерть кн. Костянтина Острозького (1608. 3.II).
Третя частина літопису містить ряд збігів з двома попередніми, особливо з другою. Це свідчить, очевидно, про їх механічне приєднання до записів, зроблених самим Кирилом Івановичем.
Цілком самостійною є оповідь про відбудову Успенської соборної церкви на Подолі, яка на той час перетворилася на один із центрів православ'я у Києві, оскільки Софійський собор з 1609 р. перейшов до уніатів. Автор оповіді виступає не лише як очевидець, а й як дослідник історії Успенської церкви. Він повідомляє, що не зміг знайти у «кройниках» відомостей про час її спорудження, тому відсилає читача до дати на церковному антимінсі (30.III.1393), напис на якому цитується дослівно. Натомість автор говорить, що він «в кройнице обретохом» дані про спалення і пограбування церкви під час набігу Менглі-Гірея у 1482 р. В оповіді детально розповідається про початок будівництва церкви (15.IV.1613) на старому фундаменті, сповіщається про майстра «зе Влох» Себастіана Браччі, послідовно описуються етапи робіт: завершення основної бані (4.IX), встановлення старого заново позолоченого хреста (28..IX), прибудова інших бань (1.Х), тимчасова перерва на зиму і відновлення богослужіння (5.XII), завершення будівництва (14.VIII.1614). Автор наголошує на особливій ролі у всій справі війтів Діонісія Балики та Федора Ходики, а також бурмистра Созона Балики (сина Діонісія). [* Себастіан Браччі був тестем Богдана Балики, сина Созона Балики.] Підкреслена увага до Балик і Ходик свідчить про симпатії і, відповідно, про політичні і соціальні орієнтири самого Кирила Івановича. Наприкінці автор переконує читачів довіряти йому як очевидцю і називає своє ім'я, намагаючись тим самим утвердити за своєю оповіддю достовірність офіційного документа.
Слідом за сюжетом про церкву міститься ряд уривчастих записів, не пов'язаних тематично. Унікальними серед них є відомості про київських священиків — настоятелів православних церков, які по черзі проводили богослужіння в Успенському соборі, отримавши пільгові привілеї від короля та київського воєводи.
У записі про перехід Софійського собору до уніатів автор використав напівлегендарний переказ та віршовану приказку, що поширювалися серед киян, про смерть Хрущинського та його дружини.
Нарешті, остання, четверта частина літопису, хаотично скомпільована Кирилом Івановичем з найрізноманітніших джерел, повідомляла про напади татар на Україну та козацькі сюжети (1527, 1589 — 1596), польсько-російські конфлікти (1508 — 1509), набіг кочівників на Київ (1096), заснування міст (1487, 1576, 1585), захоплення турками Царграду (1451) та Єрусалиму (1489). Завершує записи знову розповідь очевидця про розкопки, проведені «стараниєм и накладом» війта Ф. Ходики, бурмистра М. Мачохи та «всего посполства» на горі Уздихальниці, і про знайдені речі й графіті пустельника Павла. Слід думати, що і запис про Лжедмитрія І (1604 — 1606) з цікавими подробицями перебування його в Києві також належить Кирилові, оскільки його стилістика не розходиться з попереднім текстом.
Останнім записом Кирила, на нашу думку, мало бути повідомлення про смерть Антонія Грековича, пропущене в аналізованому тут списку. /113/
Літопис Кирила Івановича доповнений, як уже зазначалося, нотатками іншої особи, що охоплюють 1610 — 1621 рр. Автор записів як учасник польського походу на Москву 1610 — 1612 рр. описує сам похід, називає його керівників і завершує оповідь польсько-російською угодою 1620 р. Наприкінці він інформує, що детальніші відомості про ці події «чителник найде у кронице полскои, которая в рихлом часе выдана будет». Про яку Хроніку тут ідеться — сказати важко. Не виключено, що маються на увазі записки Богдана Балики, котрі у той час так і не були видані 22. Це, в свою чергу, наштовхує на думку, що автор або був знайомий з Баликою, або, власне, сам і був ним. Останньому припущенню не суперечить і подана автором інформація про себе: «Был от лет 3 у тои земли сведом».
Наступний сюжет названий так: «Коротко теж напишу, што се деяло уже за веку моєго» (1618 — 1621 рр.). Ця своєрідна повість є унікальним явищем української літератури початку XVII ст. Неординарне за змістом і формою вже перше повідомлення про комету 1618 р.: автор спочатку робить історичний екскурс, описуючи подібні стихійні явища, що супроводжувалися голодом у 1500 та 1577 рр., а далі записує цей же уривок віршем.
Другий уривок оповідає про приїзд єрусалимського патріарха Феофана. Автор наводить повний текст листів Сигізмунда III (у перекладі на «єзык руский») до патріарха з проханням схилити запорожців до участі у польсько-турецькій війні (10.XI.1620), а також патріарха (у перекладі з грецької) — до Війська Запорізького про необхідність участі у війні із султаном (7.I.1621) 23. Дослівно цитується звернення патріарха до Петра Сагайдачного, полковників і сотників із закликом самовіддано боронити вітчизну від турків. Остання деталь важлива для уточнення особи хроніста як людини, близької до кіл козацької старшини.
22 Записки Божка (Богдана) Балики включені до згаданого збірника Кощаківського. Опубліковані В Б. Антоновичем // Киев. старина. — 1882. — Т. III. — С. 97 — 105.
23 Цікаво відзначити, що, перекладаючи у 1725 р. записки Матвія Титловського про Хотинську війну, видані у 1634 р., Самійло Величко у додатках подає текст обох листів польською мовою, які він знайшов у «Повторной Вεрификаціи нεвинности» законниковъ монастиря Братского ВЂлєнского цεркви сошεствія святаго духа» // ЦНБ АН УРСР. Від. рукоп., VIII. // 54 м. (53, арк. 1 — 4. Ідеться про полемічний твір "Verificatia niewinności". — Wilno, 1621 (перше видання 5 квітня 1621 р., друге — 16 червня 1621 р.). Передр.: Архив Юго-Западной России. — К., 1887. — Ч. 1. — Т. 7. — С. 279 — 344. Приписується Мелетію Смотрицькому. (Яременко П. К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. — К., 1986. — С. 65 — 74).
Наприкінці подані дві невеликі замітки 1620 р. про землетрус та сонячне затемнення, а також повідомлення про замах на короля Сигізмунда III та про Варшавський сейм 1620 р. Завершується літопис віршованим панегіриком на честь кн. Семена Михайловича Лика 1621 р.
Нарешті, чи справедлива загальна назва літопису? Вважаємо, що найменування В. Б. Антоновичем літопису «Київським» не варто міняти. По-перше, він був створений у Києві. По-друге, обидва його основні автори і перші власники були киянами. По-третє, в усьому літописі тема Києва є наскрізною.
Київський літопис публікується за списком Лазаревського. На нашу думку, львівський рукопис Кощаківського кінця XVII — початку XVIII ст. є цілісним літописним зводом і має бути досліджений окремо, тому його текст у даній публікації не враховується.
Пам'ятка транслітерована за допомогою літер сучасної кириличної абетки із збереженням відсутніх у ній знаків ε, ω, Ђ. Поділ тексту на речення і розстановка розділових знаків здійснені наближено до норм сучасного правопису. У тій частині літопису, яка оздоблена кіноварними заголовними літерами, абзаци публікації відповідають кіноварній розмітці (до арк. 670 нумерації оригіналу, почерк 1). Виносні літери /114/ передані у публікації курсивом. Титла зберігаються і не розкриваються. Літерні позначення дат і цифр розшифровані у квадратних дужках безпосередньо у тексті. Пошкоджені місця оригіналу також взяті у квадратні дужки. Описки переписувача, які не викликають різнотлумачень, відмічені знаком (!), неясні місця — знаками (?), (?!). Інші помилки, так само як і правки переписувача, оговорені у підрядкових примітках, де текст від упорядників набирається курсивом, а пропоновані прочитання сумнівних місць — корпусом. Тут же, у підрядкових примітках подані уточнення географічних і власних назв. Реальні примітки винесені в кінець публікації, у тексті вони відмічені літерними позначеннями.
Вступну статтю та публікацію документа підготували
В. І. Ульяновський (Київ), H. М. Яковенко (Київ).
