Результати веб-опитування про проект правопису на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна




Леонід МАХНОВЕЦЬ

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА


[Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — XVI+591 с.]



Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця — велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хижах трударів. Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім’я, і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землі, золото й рабів.

Книга ця — першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей. В ній усе важливе. Тому так пильно вивчали і вивчають її ось уже ціле тисячоліття, з пієтетом вслухаючись у кожне слово, довго роздумуючи над кожною літерою. Про неї написано безліч праць. І ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає.




* * *


«ЛЂтописець руский» («Літопис руський») — такий заголовок має ця книга в рукопису, що колись належав Іпатському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: «Книга Ипатцкого монастыря летописец о княжениі»). В науці літопис цей звичайно і називається Іпатським, або Іпатіївським, хоча він має свою власну назву, яка точно розкриває його зміст. Власне, можна говорити — і то на підставі лише давнього місця зберігання рукопису — про Іпатський список «Літопису руського». Нині рукопис зберігається в Ленінграді, у бібліотеці Академії наук СРСР під шифром 16.4.4.

«Літопис руський» — це книга великого формату (30×23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. У рукопису, де текст розташовано у два стовпці, 40 зошитів (не рахуючи першого аркуша) по 8 аркушів; але 5-й зошит має 7 аркушів, 8-й — 6, 10-й — 3, 14-й — 6, 40-й — 7. Вирвано лише один, восьмий аркуш п’ятого зошита; він мав бути між арк. 40 зворотним (с. 80) і арк. 41 (с. 81) нинішньої нумерації. Отже, літопис дійшов до нас у задовільному стані.

Коли книгу копіювали, її було розшито і розділено між чотирма переписувачами. Всі працювали одночасно. Однією рукою переписано арк. 3 — 40 (перші п’ять зошитів); другою — арк. 41 — 103 (зошити 6 — 14), перші п’ять рядків 104 арк. і арк. /VI/ 198 — 212 (зошити 27 — 28); третьою — арк. 104 — 197 (зошити 15 — 26); четвертою рукою переписано арк. 213 — 307 (зошити 29 — 40). На арк. 2 — 2 звор. пізніше кіновар’ю в один стовпець виписано імена князів, що сиділи в Києві «до избитья Батыєва». Із арк. 3 (с. 5) розпочинається текст самого літопису. В рукопису є прогалини. Деякі виникли тому, що переписувачі не могли точно припасувати одну до одної виготовлені частини, інші — через окремі пошкодження в оригіналі, з якого переписували книгу, місцями через поганий папір самого Іпатського списку тощо. Є прогалини на арк. 304 звор. і на арк. 305; постали вони тому, очевидно, що було втрачено або переплутано аркуші оригіналу. Рукопис має численні приписки на берегах, які треба поставити на своє місце в тексті. Зроблено немало інших виправлень, при цьому й пізнішого часу.

«Літопис руський» — це південноруське літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список (кодекс) скопійовано на півночі Русі з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Від літописного зведення початку XIV ст. походить і так званий Хлєбниковський список (колись належав коломенському купцю Хлєбникову), який нині зберігається теж у Ленінграді, у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна під шифром F IV № 230. Папір, почерк і мова цього кодексу показують, що його виготовлено на Україні в XVI ст., але скопійовано з оригіналу, який був генетично давніший, ніж той, з котрого зроблено список Іпатський. Тут немає, зокрема, датування в останній частині літопису, якого, отже, не було і в самому зведенні початку XIV ст., бо не було і в авторських протографах. Хлєбниковський кодекс допомагає в багатьох місцях відновити пропуски та виправити інші дефекти Іпатського списку. Є ще інші, пізніші списки «Літопису руськог о», але вони похідні від Хлєбниковського.

«Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: «Повість минулих літ» («ПовЂсть временныхъ лЂтъ»), Київський літопис, Галицько-Волинський літопис. Історія створення літописного зведення початку XIV ст. є проблемою дуже складною. Так само складним є питання про те, коли і як постала кожна з частин літопису. Про це існує величезна література, висловлюються різні погляди, дискусії тривають, і тут варто сказати лише в найзагальніших словах, як виникнення літописної справи на Русі взагалі й нашого літопису зокрема уявляють нині.

Вважають, що найраніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази тощо) постало в Києві у 996 — 997 роках. Його склала, мабуть, група світських та духовних осіб із оточення Володимира Святославича.

Далі в літопису йдуть 16 років майже без історичного матеріалу (998 — 1013), а тоді маємо детальний опис подій 1014 — 1017 років із Ярославом Мудрим у центрі. Ярослав у ті роки князював у Новгороді й при ньому тут, очевидно, і були зроблені ці записи. Продовжувалися вони й далі, коли в 1018/19 році Ярослав остаточно укріпився в Києві. Оформились вони зведенням, що виникло десь між 1054 — 1060 роками і довело розповідь до смерті Ярослава. У цьому зведенні з’явилися відомості про прикликання варягів, розповіді про Олега Віщого, про Ігоря і його жону Ольгу, про діяльність їхнього сина Святослава, про заснування Києво-Печерського монастиря.

Ігумен Києво-Печерського монастиря Никон у 1072 — 1073 роках зробив нове зведення давніших і подальших літописних матеріалів. Тут, зокрема, говориться про народне повстання в Києві 1068 року. У 1093 — 1095 роках, коли на Русь ринули половці, наступне літописне зведення складає інший ігумен цього ж монастиря Іоанн, закінчивши його подіями 1093 року.

Ці літописні зведення, розповідь київського боярина Василя про осліплення теребовльського князя Василька Ростиславича, яка постала десь після 1097 року, численні пам’ятки всесвітньої історії та літератури (твори Георгія Амартола, Іоанна Малали, біблійні книги, договори Київської Русі з Візантією тощо) використано при складанні «Повісті минулих літ».

Автором-укладачем «Повісті минулих літ» був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Він продовжив зведення ігумена Іоанна, можливо, до 1112 року, включивши сюди деякі нові матеріали, зокрема розповідь про перенесення мощей Феодосія Печерського. Нестор же написав початок літопису, що розпочинається знаменитими словами «ПовЂсть временныхъ лЂтъ...», а далі вів хроніку подій 860 — 1111 років. Точно кажучи, «Повість минулих літ» (Повість про літа, що минули) — це вступ до літопису, його недатована частина. У ній розповідається /VII/ лише про те, «откуду есть пошла Руская земля и хто в неи почалъ пЂрвЂе княжити». Але звичайно «Повістю минулих літ» називають комплекс літописних праць, що склався між 1112 — 1119 роками.

Несторів звід, або першу редакцію «Повісті минулих літ», за часів Володимира Мономаха було передано в його родовий Михайлівський монастир на Видобичі, і далі над літописом працював тутешній ігумен Сильвестр. Він завершив роботу над текстом (можливо, лише переписав) у 1116 році, наприкінці зазначивши: «Игуменъ Силивестръ святаго Михаила написахъ книгы си ЛЂтописець, надЂяся отъ бога милость прияти, при князи ВолодимерЂ, княжащю ему КыєвЂ, а мнЂ в то время игуменящю оу святаго Михаїла, въ 6624, индикта 9 лЂта; а иже чтеть книги сия, то буди ми въ молитвахъ». Текст під 1110 роком просто урвано, навіть не закінчено речення. Ім’я Нестора в цій редакції зникло.

Так постала друга редакція «Повісті минулих літ», що збереглась у пергаментному Лаврентіївському списку (та інших), який зробив 1377 року «Лаврентей мнихъ». Під 1096 роком (на стор. 155 — 169) сюди вписано Твори Володимира Мономаха. Рукопис зберігається також у Ленінграді, в Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна під шифром F IV № 2.

У 1118 — 1119 роках над літописом працював третій редактор, бувала людина. Зробивши деякі доповнення (розповідь Гуряти Роговича, ладозькі легенди тощо) в тексті другої редакції, він продовжив розповідь до кінця 1117 року. Є гіпотеза, що в роботі над цією новою редакцією брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 року князював у Новгороді. Мстислав намагався піднести роль свого стольного города і варягів. Третя редакція продовжує, зокрема, речення під 1110 роком, урване в другій редакції. Третя редакція «Повісті минулих літ» і дійшла в Іпатському кодексі та за списком Хлєбниковським, у якому збереглося ім’я Нестора-літописця.

Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися головним чином у Київській землі, займають у книзі найбільше за обсягом місце. Вони складають Київський літопис, що ввійшов до Київського зведення 1199 року, яке скомпілював і поповнив, довівши мову до 1199 року, видобицький ігумен Мойсей. Він використав третю редакцію «Повісті минулих літ», а також різноманітні матеріали наступних десятиліть, які залишила ціла група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Серед них виділяються літописні відомості про «Мстиславове плем’я» (з 1146 по 1168 рік, з перервою). Автором їх був, можливо, київський боярин Петро Бориславич, котрий сам неодноразово виступає на сторінках літопису як людина, добре поінформована в княжих справах і як виконавець різних дипломатичних доручень. У 1139 (1140) — 1171 роках (також з перервами) літопис вів, імовірно, архімандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп. У Київське зведення ввійшли матеріали чернігівського та володимиро-суздальського літописання.

Ігумен Мойсей, зводячи докупи всі ці відомості, багато чого з них опустив, зокрема виключив надзвичайно колоритні характеристики доброго десятка князів. Матеріали ці відомі з виписок історика В. М. Татіщева, котрий мав у себе так званий Розкольницький рукопис літопису, до якого, очевидно, не дотягнулося цензорське перо Мойсея. Цей надзвичайно цінний пергаментний рукопис згорів у маєтку Татіщева.

Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угруповання, різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи — все це є причиною того, що в літопису, особливо в його середній частині, марно шукати якоїсь однієї концепції, однотипності викладу подій, узгодженості характеристик, однакової оцінки тих самих фактів або осіб. Це ж саме стосується й стилю, єдиного в цілому та з індивідуальними особливостями в частинах. Розповідь у київській частині ділова, фактична, багата на конкретну історичну інформацію.

Київський літопис закінчується промовою-ораторією ігумена Мойсея з приводу побудови підпорної стіни на березі Дніпра біля Михайлівської церкви Видобицького монастиря.

Остання, третя частина «Літопису руського» — Галицько-Волинський літопис. Нині він просто приєднаний до Київського літопису. Початок його було втрачено ще в протооригіналі Хлєбниковського списку. Тут немає відомостей про важливі події 1199 — 1204 років, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстиславича, який загинув 19 червня 1205 року. Закінчується літопис 6800(1292) роком (фактично — зимою 1289/90 року).

Це було окреме літописне зведення. Як доводять, над ним працювало не менше п’яти авторів-укладачів (чи редакторів). Перший, що трудився десь у 1255 році, /VIII/ довів розповідь до 1234 року включно (за датуванням Іпатського списку); другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 року, а писав коло 1269 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком включно; четвертий автор трудився близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але грунтовно переробив, починаючи з 1261 року матеріали другого і третього редакторів; п’ятий автор написав кілька сторінок на початку XIV ст. і 1292 роком закінчив остаточну редакцію Галицько-Волинського літопису. Є спроба встановити імена редакторів. Та поки що вияснюється одне: перший і другий літописці належали до оточення Данила Романовича і діяли головним чином у Холмі; переважно із середовища Володимира Васильковича були третій і четвертий редактори, хтось, можливо, з духівництва Перемишля та Любомля; п’ятий міг бути жителем Пінська.

Перша частина Галицько-Волинського літопису (по 1260 рік включно) розповідає про події насамперед у Галицькій землі і в науці називається Галицьким літописом. Виклад тут зосереджено навколо яскравої постаті Данила Романовича, але подано немало відомостей і про інші землі Давньої Русі. Саме тут детально змальовано трагічну і героїчну картину оборони Києва в грудні 1240 року від навали татаро-монгольських орд Батия. З 1261 року йде друга, Волинська частина Галицько-Волинського літопису. На перший план тут виходить Волинська земля і волинські князі.

Укладачі-редактори Галицько-Волинського літопису збирали й оформляли літописні записки-нотатки, що складалися при князівських дворах та монастирях цих земель, використовуючи також інші літописні матеріали, де були, зокрема, відомості про татаро-монголів, про окремі події у північно-східній Русі; записували вони й свідчення очевидців. Під рукою у них була «Повість минулих літ», Київський літопис, численні історично-літературні твори («Хроніка» Іоанна Малали, твори Йосифа Флавія, повість «Олександрія», «Слово о законі і благодаті» Іларіона тощо). Характерною рисою третьої частини «Літопису pуcького» є її суто світське спрямування. Тут значно менше біблійно-євангельських цитат, ніж у частинах попередніх (особливо у «Повісті минулих літ»). Виклад подій у багатьох місцях образний, художній.




* * *


Переклад «Літопису руського» здійснено за книгою: Полное собрание русских летописей. Том второй. Ипатьевская летопись. Издание второе. СПб., 1908, яку підготував акад. О. О. Шахматов, та за факсиміле оригіналу. Деякі втрачені тексти Іпатського списку в перекладі відновлено за Лаврентіївським списком, опублікованим у виданні: Полное собрание русских летописей. Том первый. Лаврентьевская летопись. Вып. 1 — 3. Издание второе. Л., 1926 — 1928, підготованому акад. Ю. Ф. Карським. За цим же виданням та факсиміле оригіналу перекладено Твори Володимира Мономаха.

При перекладанні взято до уваги або додано читання Хлєбниковського кодексу, підведені О. О. Шахматовим до видання Іпатського списку, а також поправки і доповнення, які він навів у примітках наприкінці книги. Тексти-доповнення з Хлєбниковського списку (крім трьох великих уривків) друкуються курсивом і без застережень. Тексти, додані в перекладі з Лаврентіївського списку та з інших джерел, також друкуються курсивом, але кожного разу із вказівкою на джерело у посторінкових виносках. У квадратних дужках надруковано додатки від перекладача. Це — слова, що їх не можна було відновити за жодним джерелом, але які потрібні для закінченої структури речення; у квадратних дужках подано також інформативний матеріал, без якого текст документа-літопису є дуже, а то й зовсім неясним, — названо, де це потрібно, по-батькові того чи іншого князя, встановлено, де це вдалося зробити, імена анонімних персонажів, визначено суспільне становище певної особи, географічну реалію і т. д. Отже, якщо випустити все, надруковане курсивом, у квадратних і ламаних дужках (див. далі), то матимемо «чистий» Іпатський текст з усіма пропусками, перекрученнями, неясностями. Такий спосіб подачі матеріалу відповідає нинішнім міжнародним текстологічним стандартам.

Поділ тексту на речення та абзаци зроблено відповідно до логіки викладу літописного матеріалу і розуміння її перекладачем, оскільки в оригіналі не завжди навіть відокремлено слова; крапки стоять без будь-якого порядку. Абзаців узагалі немає, якщо не вважати ними початки порічних статей. /IX/

Власні імена, географічні, етнічні та інші назви подано в тих документально зафіксованих історичних формах, які знала Давня Русь, але відповідно до норм сучасного українського правопису. Оскільки в оригіналі багато імен тих самих осіб, географічних та інших назв мають несталі написання (Георгии, Гюргии, Гюргя, Гюрга, Дюрдя, Дюрга, Юрии; Луцескъ, Луческъ, Лучьскъ, Лучькъ, Луцкъ), то в перекладі, ясна річ, написання кожного імені чи назви уніфікується; при цьому враховано тенденцію історичної видозміни їх (отже, всюди буде Георгій або Юрій, Луцьк). Імена духовних осіб передано у традиційному церковному звучанні (Феодосии, Федосии, Федос всюди перекладено через Феодосій); хрестильні ж імена світських осіб наведено у світських формах (Иванъ та Иоаннъ для імені князя всюди перекладено через Іван). Іноземні імена й назви подано за тогочасним руським звучанням (залишаємо Володислав, не перекладаючи на Владислав); у кількох випадках дуже перекручені іноземні імена й назви виправлено (із застереженням у виносках). Тогочасні юридичні, адміністративні, державні, церковні, побутові та інші терміни, зокрема іншомовні, не перекладаються (як правило), — де треба, їх пояснено у посторінкових примітках або в покажчиках.

Дуже важливою і дуже складною проблемою літопису є його хронологія. Відзначимо лише найголовніше. Всі дати в оригіналі наведено від «сотворіння світу»: перший рік нашої ери вважався 5509 роком від початку цієї легендарної події. Новий рік наші предки розпочинали не першого січня, а навесні. Рік закінчувався кінцем лютого — початком або серединою березня. Називався він березневим. Щоб перевести березневу дату від «сотворіння світу» на січневу дату нашої ери, треба для січня — лютого від дати, що рахувалась од «сотворіння світу», відняти 5507 років, а для решти місяців — 5508 років. Отже, коли в літопису сказано, що якась подія відбулася 2 лютого 6569 року, тобто наприкінці 1061 березневого року нашої ери, то за січневим літочисленням це буде 2 лютого 1062 року. Зустрічаються в літопису також дати за вересневим візантійським літочисленням, якого дотримувалась церква; тут новий рік розпочинається 1 вересня, тобто на чотири місяці раніше від початку січневого року і на півроку раніше від початку року березневого. У кількох випадках виявлено дати за олександрійським літочисленням, яке час від «сотворіння світу» до початку нашої ери визначає у 5500 років.

Усі дати літопису наведено за старим, юліанським стилем, бо нинішній, григоріанський календар, який виправив багатовікові, що все збільшувалися, астрономічні відставання юліанського календаря, запроваджено лише 1582 року, коли 5 жовтня було оголошено 15-м жовтня (додано десять днів). Щоб установити астрономічну тотожність будь-якого дня IX — XIII ст. дню нинішньому і майбутньому, тобто перерахувати його на новий стиль, треба для IX ст. до числа за старим стилем додавати 4 дні, для X ст. — 5 днів, для XI ст. — 6, для XII — XIII ст. — 7 днів. Отже, коли в літопису сказано, що Володимир Василькович помер 10 грудня 1288 року, то цей день припадає на нинішнє 17 грудня.

Цілі смуги років у Київському літопису занотовано за так званим ультраберезневим літочисленням (про що сказано у примітках на своєму місці). Це літочислення випереджає березневе на рік; подія, записана тут, приміром, під 19 травня 6666 (1158) року, насправді сталася 19 травня 6665 (1157) року.

Багато дат довелося уточнити, бо нерідко під одним роком літописець нотує події двох, а то й кількох років; під двома роками — події одного року; у межах року події записано далеко не завжди в реальній хронологічній послідовності. Дати подій Галицько-Волинського літопису встановлено ученими на основі багатьох джерел; в Іпатському кодексі вони лише в кількох випадках відповідають дійсності. У Хлєбниковському списку, як було зауважено вище, датування у цій частині літопису немає.

У перекладі збережено наявне в оригіналі (там — літерне) березневе чи ультраберезневе літочислення від «сотворіння світу». Але тут же, поруч, у квадратних дужках його переведено на березневе чи ультраберезневе літочислення нашої ери — 6666 [1158]. На берегах книги курсивом надруковано істинні дати за січневим літочисленням. Події, що відбулися в межах березневого чи ультраберезневого року, хронологізуються двома січневими роками через косу риску (1237/8); події, що відбулися в межах певних років, позначені через тире (1254 — 56). На колонтитулах перекладу, які розкривають зміст кожної сторінки, всюди стоїть літописна дата, але її для зручності переведено на березневе чи ультраберезневе літочислення нашої ери (не 6666, а 1158 рік). Під цією ж датою нашої ери проведена і суцільна в межах року нумерація приміток.

Надруковані курсивом на берегах перекладу літопису справжні дати, яких нема /X/ в Іпатському списку у перших двох частинах його або які відрізняються від наведених у ньому (бо ті не відповідають дійсності), взято з авторитетних джерел — з інших літописів, головно з Лаврентіївського списку та з Новгородського першого літопису, з житій, іноземних документів, наукових досліджень тощо. Дати, які встановлено самостійно, коротко аргументуються в примітках. Дати й імена, які стоять під знаком запитання, означають гіпотетичність їх. Татіщевські дати і тексти друкуються в ламаних дужках. На берегах перекладу цифрами подано нумерацію відповідних сторінок оригіналу, межі яких у тексті позначено вертикальною рискою.

Примітки подано посторінково. Через обсяг цього видання вони є лаконічними, суто фактичними і мають в основному такий характер: в одних дуже коротко пояснюється ситуація, якщо вона незрозуміла з літописного викладу; у других подано документацію генеалогічних матеріалів та літописних цитат, які вдалося виявити і встановити, звідки їх узято; треті мають суто текстологічний сенс — у них занотовано значущі зі змістового погляду різночитання Іпатського списку (Іп.), Хлєбниковського (Хл.), Погодінського (Погод.), Єрмолаївського (Єрмол.), Густинського літопису (Густ.), Лаврентіївського (Лавр.) та двох з ним споріднених списків — Радзивіллівського (Радз.) і Академічного (Акад.), Новгородського першого літопису (Новг. І), Воскресенського (Воскр.), Никонівського (Никон.) тощо. Безсумнівні дрібні описки оригіналу не обумовлюються. Іноді, де це викликано доконечною потребою, у примітках наводяться давньоруські тексти з Іпатського чи іншого списку. У примітках надруковано в перекладі найколоритніші княжі характеристики з Розкольницького рукопису (за Татіщевим). Примітки мають перехресні посилання на інші примітки. Вони тісно зв’язані з позиціями покажчиків і близькі до них за змістом.

У виданні публікуються чотири покажчики.

Перший покажчик — іменно-особовий. У цей покажчик до тексту літопису і приміток внесено не лише людей чи міфічні персонажі, що мають власні імена, але й усіх безіменних, котрі маються на увазі і виступають індивідуально (іноді — удвох чи утрьох), а не як сукупність. Безіменні персонажі підведені, як правило, під тих, що мають імена і від яких вони залежать чи зв’язані з ними (син, дочка, жінка, посол тощо), і лише в небагатьох випадках вони зареєстровані окремо, бо їх нема до кого прив’язати (напр., князь ятвязький). Коли йдеться про сукупність людей (кияни, бояри, попи та ін.), то про них сказано у відповідних позиціях географічно-археологічно-етнографічного покажчика.

Другий покажчик — реєстр великих князів київських. Сюди внесено всіх осіб, що сиділи на київському столі від Олега Віщого до 1246 року, незалежно від того, скільки часу тривало це князювання (навіть кілька годин). Для першої половини XIII ст. низка хронологічних позицій має гіпотетичний характер, бо цілком точних відомостей тут джерела не дають.

Третій покажчик — реєстр київських митрополитів, що відігравали велику роль у суспільному житті як друга, духовно-ідеологічна іпостась верховної влади. Він доведений до кінця існування київської митрополії, матеріали для нього дуже скупі.

Четвертий покажчик — географічно-археологічно-етнографічний. Він фіксує всі реалії тексту літопису і приміток в іменниковій чи прикметниковій формі (Київ, київський). Населені пункти прив’язані в покажчику абсолютно — до берегів річок, озер, морів. Для Русі їх в основній масі зідентифіковано на основі археологічних досліджень до рівня городища, поселення, а підпункти — іноді до нинішньої вулиці і навіть номера будинку. Це стосується насамперед Києва — «матері городам руським»: покажчик до нього в цьому виданні виділено окремо. Подано також нинішнє адміністративно-територіальне підпорядкування кожної позиції (країна, область, район, село, воєводство, ном, вілайєт і т. п.), хоча етнографічна суть її могла змінитися (обри, авари, як народ зникли, а територія, де вони жили, залишилася). Як і в іменно-особовий покажчик, сюди внесено реалії (річки, озера, броди, ліси тощо), які не мали або не мають власних назв; по можливості визначено їх територіальну ситуацію. Кожна позиція покажчика деталізована настільки, наскільки літопис чи примітки до нього дають для цього матеріал. Отже, для певного города в покажчику можна знайти відомості про його дитинець, передгороддя, ворота, церкви, двори і т. д. Ріки і річки, крім відомих з літопису, у покажчику мають, зрозуміло, сучасні назви; ці назви можуть бути тотожними зі стародавніми, подібними до них, або зовсім іншими; річки можуть не мати ніякої назви (колись або тепер). Прикметниково-присвійні дефініції цього покажчика мають іменниковий відповідник в іменноособовому покажчику (Чюдинів двір — Чюдин Микула). /XI/

Видання містить вісім родовідних таблиць. В основній родовідній таблиці — руських князів — подано імена чи безіменних осіб і розкрито генеалогію (родинні зв’язки) князів, княжичів, княгинь і князівен, які відомі не тільки з Іпатського кодексу літопису, але також з інших документальних джерел чи виведені ученими по одинадцятий ступінь (від Рюрика починаючи) включно; особи XII — XV ступенів подані лише для тексту Іпатського списку. Ці ступені пронумеровано в покажчиках і таблицях римськими цифрами, що полегшує орієнтацію серед багатьох однакових імен. Щоб ув’язати іменно-особовий покажчик і генеалогічні таблиці з текстом літопису, в перекладі на своїх місцях додано відповідні примітки — матеріали про тих чи інших імператорів, королів, князів, принців та ін., які не згадуються в Іпатському списку, з загальним посиланням на джерела, основний список яких наведено нижче. Про побудову таблиці та її особливості сказано в поясненнях до неї.

Слід мати на увазі, що реально існувало набагато більше князів (особливо дітей), але вони не потрапили на сторінки літописів та інших документів. Кількох князів, згаданих у літопису, не можна поставити в генеалогічні ряди — нема для цього даних. Список їх подано на самій таблиці. До таблиці не введено кількох чернігівських князів IX — XI ступенів, які відомі з Любецького синодика (пом’яника), бо точний родовід їх не встановлено (та й були це, мабуть, переважно діти).

Складено також сім родовідних таблиць державців інших країн і народів — Візантії, Польщі, Угорщини, Чехії (і Моравії), Данії, князів литовських, монгольських ханів. До цих таблиць внесено тих осіб, які були причетні до історії Давньої Русі, виступають у нашому літопису (прямо чи посередньо). Ці таблиці унаочнюють міжнародні зв’язки Русі, вони поєднані між собою і основною родовідною таблицею.

Для видання зроблено дві схеми Києва — план самого города і карту города з околицями IX — XIII ст., а також плани центрів земель-князівств. Публікуються тут і спеціально складені карти: карта Київщини IX — XIII ст., карта Східної Європи до кінця XIII ст., карта Європи до кінця XIII ст. і карта Всесвіту до кінця XIII ст. Позиції географічно-археологічно-етнографічного покажчика можна знайти на одній, двох чи трьох картах або планах (крім позицій дрібних, деталізованих та кількох невияснених).

Книга містить 570 документів-ілюстрацій.

«Літопис pycький» за Іпатським списком є своєрідною енциклопедією Русі від найдавніших часів до кінця XIII ст. Тому науковий апарат видання теж має енциклопедичний характер і ставить за мету розкрити енциклопедичність цієї монументальної книги.

Оригінал написано давньоруською мовою, в основі якої лежала жива мова русичів, нерідко навіть з діалектизмами; наявні в літопису також елементи старослов’янської лексики, фразеології, синтаксису. Мова ця нині важко доступна для досконалого розуміння її, вона потребує спеціальних філологічних знань, а літопис як пам’ятка — також знань історичного, хронологічного, археологічного, генеалогічного та іншого характеру, щоб серйозно її осягнути.

Переклад та коментування нашого літопису, вже перекладеного багатьма мовами народів світу, і здійснено для того, щоб зробити його цілком зрозумілим для кожної культурної людини. Водночас це не просто переклад, а й наукова робота. Це документальний науково-академічний український переклад, за перекладацькими принципами тотожний сучасним аналогічним перекладам літопису російською і польською мовами. Визначальним тут є прагнення досягти максимально можливої точності з різних поглядів, щоб текст перекладу був таким же надійним, як сам оригінал, щоб він зберігав риси багатогранної специфіки первотвору. Треба було, отже, домогтися тотожності, адекватності не лише при передачі змісту цього виняткового за своїм суспільним значенням документа — першоджерела історії братніх східнослов’янських народів — українського, російського, білоруського та їхніх сусідів, а й відтворити сучасними мовними засобами літописну мову, її колорит, стиль, ритм, у яких закріплено — і це особливо важливо — своєрідність мислення цієї епохи, історичну конкретність його, зважати на те, що цей синкретичний документ у багатьох моментах є пам’яткою художнього, образного слова. Тому не лише зміст, але й стиль (стилі) перекладу перекладачеві, власне, не належать. Це в усіх майже компонентах стиль (стилі) оригіналу. Загалом робота ця є, отже, своєрідною науковою реставрацією староруського тексту. Де сучасна синтаксична будова природно і правильно накладалася на давню — особливості оригіналу зберігалися: залишено той самий порядок слів у реченні, зокрема інверсії, активні чи пасивні конструкції, еліпсиси, численні частки тощо. Зі стилістичною метою вжито як коротких прикметників, так і нестягнених, залишено характерні діалектизми давньої живої мови, окремі слов’-/XII/янізми високого стилю і т. п. «Певна старовинність лексики, стилю, синтаксису в працях такого типу — не тільки право, але й обов’язок перекладача», — підкреслював Максим Рильський, ініціатор цієї праці. Йшлося про те, щоб надати сучасному слову дихання старожитності. Природно, що зниклі або змінені змістово в плині часу слова й конструкції замінено нинішніми (напр., давальний самостійний відмінок), але так, щоб це не мало неісторичного характеру. Кожне слово витлумачено, виходячи з контексту не одного якогось речення, а всього твору. А все сказане вище передбачало глибоку повагу до первотвору, бережне ставлення до всіх його деталей і нюансів. Літопис перекладено повністю, без жодних скорочень, і так він тут друкується.

Джерела, використані в роботі над перекладом: Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). Т. II. Ипатиевская летопись. СПб., 1843 (тут же — текст Густинського літопису); Ипатьевская летопись. Изд. 2-е. СПб., 1908; фототипія цього видання — М., 1962. Т. І. Лаврентиевская и Троицкая летописи. СПб., 1846; Лаврентьевская летопись. Изд. 2-е. Вып. 1. Повесть временных лет. Вып. 2. Суздальская летопись, по Лаврентьевскому списку. Вып. 3. Приложения: Продолжение Суздальской летописи по Академическому списку. Указатели. Л., 1926 — 1928; фототипія цього видання — М., 1962. Т. III. Новгородские летописи. СПб., 1841. Т. IV. Новгородские и Псковские летописи. СПб., 1848. Т. V. Псковские и Софийские летописи. СПб., 1851. Т. VI. Софийские летописи. СПб., 1853. Т. VII. Летопись по Воскресенскому списку. СПб., 1856. Т. VIII. Продолжение летописи по Воскресенскому списку. СПб., 1859. Т. IX — XIV. Летописный сборник, именуемый Патриаршею, или Никоновскою летописью. СПб., Пгр., 1862 — 1918 (у другій половині XIV тому — покажчик до Никонівського літопису). Указатель к первым осьми томам Полного собрания русских летописей. Отдел первый. Указатель лиц (А — Ф). СПб., 1898. Отдел второй. Указатель географический (А — Θ). СПб., 1907. Видання, використані поза серією ПСРЛ: Летопись по Ипатскому списку. СПб., 1871; факсиміле його — СПб., 1871; Летопись по Лаврентьевскому списку. СПб., 1872; факсиміле його — СПб., 1872; Летопись по Лаврентиевскому списку. Изд. 3-е. СПб., 1897; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М. — Л., 1950, та ін.

Про виникнення «Повісті минулих лі т», її авторів та редакції див.: Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. М., 1963 (найновіша розробка питання); Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908; його ж. Повесть временных лет. Т. І. Вводная часть. Текст. Примечания. Пгр., 1916; Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М.-Л., 1947. Досить повну бібліографію з усіх аспектів літописання див.: Библиография русского летописания. Составила Р. П. Дмитриева. М. — Л., 1962 (бібліографія друкованих праць з 1674 по 1959 р. включно); продовження див.: Казакевич А. Н. Советская литература по летописанию (1960 — 1972). — У кн.: Летописи и хроники. 1976. М. Н. Тихомиров и летописеведение. М., 1976.

Про складання Київського літопису, його авторів та редакторів див.: Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». М., 1972.

Про Галицько-Волинський літопис див.: Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис. (Процес складання; редакції і редактори). К., 1958; його ж. Галицько-Волинський літопис. (Лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). К., 1961; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. [М.], 1950.

Про хронологію «Повісті минулих літ» див. згадані вище роботи О. О. Шахматова та Б. О. Рибакова; про датування Київського літопису див.: Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. М., 1963; про хронологію Галицько-Волинського літопису див.: Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинської літописі. — Записки Наукового товариства імені Шевченка у Львові, т. XLI, 1901; Wlodarskl Br. Polska i Ruś. 1194 — 1340. Варшава, 1966; є тут також генеалогічні таблиці. Див. іще: Степанов Н. В. Календарно-хронологические факторы Ипатьевской летописи до XIII века. — Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук, т. XX, кн. 2. Пгр., 1915; його ж. Календарно-хронологический справочник. Пособие при решении летописных задач на время. — Чтения при Обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1917, кн. 1 (260); Святский Д. О. Астрономические явления в русских летописях c научно-критической точки зрения. — Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук, т. XX, кн. 1 — 2. Пгр., 1915.

Найголовніші з використаних генеалогічних джерел такі:

Давня Русь: Baumgarten N. de. Genealogies et mariages occidentaux des /XIII/ Rurikides Russes du Xе au XIIIe siécle. Рим, 1928 (основна робота; з документацією всіх родовідних позицій за руськими, візантійськими, польськими, угорськими, чеськими, німецькими, ісландськими, російськими, українськими та іншими джерелами; не розроблена генеалогія муромо-рязанських князів); Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. Т. VI. М., 1855 (реєстри князів); Иловайский Д. И. История Рязанского княжества. М., 1858 (є генеалогічна таблиця); Экземплярский А. В. Великие и удельные князья Северной Руси в татарский период c 1238 по 1505 год. Т. І. СПб., 1889 (є генеалогічні таблиці); Данилевич В. Е. Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV ст. К., 1896 (є генеалогічні таблиці); Рапов О. М. Княжеские владения на Руси в X — первой половине XIII в. М., 1977 (є генеалогічні таблиці); Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси X — XV вв. в двух томах. Т. І. Печати X — начала XIII в. М., 1970 (матеріали про хрестильні імена руських князів та ін.); Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968 (є документовані генеалогічні уривки, що стосуються зв’язків Русі з іншими країнами та народами).

Візантія: Ostrogorski G. History of the Byzantine state. Оксфорд, 1956 (є генеалогічні таблиці); История Византии в трех томах. Т. I — III. М., 1967 (є генеалогічні та інші таблиці).

Польща: Balzer O. Genealogia Piastów. Львів, 1895 (генеалогічні таблиці з документацією їх).

Угорщина: Wertner M, Az Árpádok scaládi törtenété. Надьбечкерек, 1892 (генеалогічна таблиця з її документацією).

Чехія і Моравія: Palacký Fr. Dějiny národu českeho v Čechách a v Moravé. T. I. Прага, 1904 (є генеалогічні таблиці); Флоровский А. В. Чехи и восточные славяне. Т. І. Прага, 1935 (є генеалогічна таблиця).

Литва: Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. М., 1959 (є генеалогічна таблиця).

Монголи: Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960 (є генеалогічна таблиця); Рашид-ад-дин. Сборник летописей. Т. I, кн. 1 — 2, т. 2 — 3. М. — Л., 1946 — 1960 (родоводи монгольських ханів; є генеалогічні таблиці).

Родовідні таблиці всіх європейських держав див.: Isenburg Wilhelm Karl von. Stammtafeln zur Geschichte der Europäischen Staaten. T. I — IV. 2-е вид. Марбург, 1956 — 1958. Для уточнення окремих генеалогічних позицій використано матеріали з видань: Синопсис. К., 1674; Слово о плъку ИгоревЂ; Зотов Р. В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. СПб., 1893; Татищев В. Н. История российская в семи томах. Т. І — V. М. — Л., 1962 — 1965; Генрих Латвийский. Хроника Ливонии. Введение, перевод и комментарии С. А. Аннинского. М. — Л., 1938; Карпини Джиованни дель Плано. История монгалов. — Рубрук Гильем де. Путешествие в Восточные страны. Редакция, вступительная статья и примечания Н. П. Щастиной. М., 1957; узято до уваги новітні багатотомні російські та українські історії Давньої Русі, де є, зокрема, генеалогічні таблиці.

Найголовніші використані матеріали для географічно-археологічно-етнографічного покажчика: Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География начальной (Несторовой) летописи. Изд. 2-е. Варшава, 1885; Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. Т. IV. М., 1850; тут — ідентифікація літописних топонімів та гідронімів; Семенов П. Географическо-статистический словарь Российской империи. Т. І — V. СПб., 1862 — 1875; Słownik geograficzny królewstwa polskiego i innych krajów słowiańskich. T. I — XV. Варшава, 1880 — 1900; Головацкий Я. Географический словарь западнославянских и югославянских земель и прилежащих стран. Вильно, 1884; Насонов Н. А. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. М., 1951; Тихомиров М. П. Древнерусские города. М., 1956; його ж. «Список русских городов дальних и ближних». — У кн.: Тихомиров М. Н. Русское летописание. М., 1979; Історія міст і сіл Української РСР. В двадцяти шести томах. T. 1 — 26. К., 1967 — 1974; Археологічні пам’ятки Української РСР. Короткий список. К., 1966; Археологія Української РСР. У трьох томах. Т. І — III. К., 1971 — 1975; Словник гідронімів України. К., 1979; Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии. М., 1895; Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. К., 1864; Голубовский П. В. История Северской земли до половины XIV ст. К., 1881; його ж. Историческая карта Черниговской губернии до 1300 г. — Труды XIII Археологического съезда. М., 1908; Багалей Д. И. История Северской земли до половиньї XIV ст. К., 1881; Ляскоронский В. История Переяславльской земли c древнейших времен до половиньї XIII ст. К., 1897; Ратич О. Древньоруські /XIV/ археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР. К., 1957; Андрияшев А. М. Очерки истории Волынской земли до конца XIV ст. К., 1887; Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии. М., 1900; Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського і давньоруського періодів. К., 1982; Очерки по археологии Белоруссии. Т. I — II. Минск, 1970 — 1972; Алексеев Л. В. Полоцкая земля. (Очерки истории Северной Белоруссии в IX — XIII вв.). М., 1966; його ж. Смоленская земля в IX — XIII вв. М., 1980; Голубовский П. В. История Смоленской земли до начала XV ст. К., 1895; Монгайт А. Л. Рязанская земля. М., 1961; Никольская T. H. Земля вятичей. М., 1981; Древнерусские княжества X — XIII вв. М., 1975; Кудряшов К. В. Половецкая степь. Очерки исторической географии. М., 1948; Берлинский М. Ф. Краткое описание Києва, содержащее историческую перечень сего города. СПб., 1820; Закревский Н. Описание Києва. Т. I — II. М., 1868; Петров Н. И. Историко-топографические очерки древнего Києва. К., 1897; Каргер М. К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города. Т. І — II. М. — Л., 1959 — 1961; Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. К., 1972; його ж. Древний Киев. К., 1976, 1983; Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. Приложение. [Кн. 1 — 2]. К., 1901.

Археологічні журнали, труди та збірники: Советская археология. М. (1936 — 1980); Археологические открытия. М. (1965 — 1978); Материалы и исследования по археологии СССР. М. (1940 — 1980); Краткие сообщения Института материальной культуры (потім — Краткие сообщения Института археологии АН СССР). М. — Л. (1930 — 1980); Труды I — XV Археологических съездов. Місця видання — різні, 1871 — 1916; Археологія. К. (1947 — 1970); Археологія. К., (1971 — 1980); Археологічні пам’ятки УРСР. К. (1949 — 1963); Археологические исследования на Украине (Археологічні дослідження на Україні). К. (1967 — 1972) та ін. Використано матеріали Наукового архіву Інституту археології АН УРСР, різні друковані та рукописні картографічні матеріали з 1638 р. до наших днів.

Переклад Київського літопису опубліковано в журн. «Київ» (1984, № 6 — 8), Галицько-Волинського — в журн. «Жовтень» (1982, № 7), Творів Володимира Мономаха — в бюлетені «Пам’ятники України» (1986, №3); переклад «Повісті минулих літ» друкується вперше.



ЛЕОНІД МАХНОВЕЦЬ

КИЇВ 1951 — 1988










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.