‹‹     Головна





Джон Бойнтон ПРІСТЛІ

ВИПАДОК У ЛІДІНҐТОНІ



Поїзд стишив хід. Саме зараз слушний момент, подумав Кобторн. Він нахилився вперед і став струшувати попіл своєї сигари.

— Власне кажучи, — мовив він, усе ще дивлячись на попільничку, — я маю честь бути міністром департаменту, відповідальним за цей округ.

— Он воно як, — сказав попутник.

В його голосі не прозвучало нічого, крім стриманої ввічливості. Або така заява не справила на нього ніякого враження, або він поводився зухвало. Це був повний молодий чоловік з широким блідим обличчям, запакований у дешевий костюм. Англієць, вирішив Кобторн, швидше за все якийсь клерк або ж чиновник не вищий ранґом за помічника секретаря. Хай там як, але по ньому ніяк не скажеш, що він зустрічає членів кабінету міністрів кожен день.

— Так. Я сер Джордж Кобторн. — І він спрямував доволі суворий погляд через купе, все ще освітлене післяполуденним сонцем. Сер Джордж зрозумів, що не зміг утриматися від марнославства, натякнувши на важливість власної персони, і це посилювало його роздратування. Не було потреби починати невдячну розмову з цим хлопцем тільки через те, що вже завершив складати нотатки своєї промови для сьогоднішнього вечора, подумав він.

Чоловік тільки кивнув. У його манерах не було метушливості і, схоже, він не витрачав енергії на зайві рухи та слова — риса характеру, якої Кобторн так ніколи і не зміг розвинути. Ще одна причина, чого цей чоловік так його дратував.

— Ми проводимо сьогодні в Лідінґтоні велике зібрання, — Кобторн почув, що перейшов на офіційний тон. — Я роблю вельми важливу політичну заяву.

Чоловік усміхнувся і знову кивнув.

— Звісно, я не можу розкривати її зміст наперед, — продовжував Кобторн, вирішивши викликати до себе хоч якусь цікавість, — проте скажу вам, що йдеться про поворот у політиці... е-е... відчутне покращення життя кожного з нас. Так напишуть у завтрашній пресі. — І він зобразив ту широку дружню посмішку до зубів, что майже автоматично слідувала в нього за будь-якою згадкою про пресу.

Чоловік усміхнувся знову тільки з увічливості. І Кобторн знав, що якби він щойно заявив про намір розводити курей або придбати новий набір покришок для свого автомобіля, реакція попутника залишалася б такою самою. Не було куди подітися від факту: на думку цього чолов’яги, хоч що Кобторн сказав би чи зробив, ніщо не мало жодного значення.

Далебі, це бісило. Кобторн пожалкував, що взагалі заговорив. Але тепер, коли шкоди вже було завдано, і це могло позначитися на вечірній промові, він відчував, що повинен був завершити бесіду хоча б з невеликою моральною перевагою. Тим більше, цей тип заслуговував, щоб його провчили.

— Боюся, я вам докучаю, — з уїдливістю сказав міністр її величності. — Нам, політикам, властиво забувати, що є ще люди, котрі не бажають перейматися станом справ у власній країні, — закінчив він із саркастичним смішком. Виглядало не по-дорослому, усвідомив він, але сказати що-небудь у такому дусі було треба.

Здавалося, чоловік дивився на нього звідкись іздалеку. Його холодний немигаючий погляд змушував Кобторна відчувати себе суєтним, малим і нерозумним. Це було нестерпно і в той же час украй ніяково. Врешті-решт він був сер Джордж Кобторн, член кабінету міністрів її величності, котрий несе відповідальність за великий департамент і звик розпоряджатися мільярдами. А ким був цей тип? Ага, саме це і слід йому дізнатися.

— Ви ... гм ... уродженець Лідінґтона? — Поблажливо запитав Кобторн.

— Ні. Я, як і ви, — відповів той без тіні ніяковості, — маю намір виступити тут перед зібранням. Тільки в нас не велике зібрання, а дуже маленьке. Щонайбільше чоловік шість.

Те, що треба!

— Та невже! Я вважаю, що наші справи в старому Біконсфілд-холі підуть краще. При нагоді, народу збереться тисячі дві-три.

Цього разу попутник не усміхався, а просто кивнув, подарував Кобторну гострий погляд і підняв свою книгу.

— Коментарів не буде? — вимогливо запитав Кобторн з викликом у голосі.

— Чи треба мені коментувати? — Таке поводження дратувало гірше за зумисну грубість. Наче терплячий дорослий звертався до дитини.

Кобторн почувався втомленим, бо вчора допізна затримався в палаті, до того ж турбувався про сьогоднішнє вечірнє зібрання, через що йому важко було зберегти самовладання.

— Он як, мій дорогий сер! — запально почав він, — мені абсолютно байдуже, станете ви коментувати, чи ні. Тільки я знаходжу ваше ставлення дещо дивним для освіченої людини. Ви ж знаєте, часи нині тяжкі. Перед нами стоять кілька дуже нагальних проблем.

— Справді, стоять, — м’яко сказав чоловік. — Проте, може статися, перед вами і мною стоять не ті самі проблеми. Те, що може видаватися важливим для вас, може не мати для мене жодної ваги.

— Можливо, — напосідався Кобторн. — Та заради нас усіх я сподіваюся, що ви не збираєтесь казати про це на вашому зібранні. Краще кидайте його і приходьте на моє. — Він знову видав саркастичний смішок.

Фабричні споруди та товарні склади Лідінґтона уже заступали денне світло, і поїзд уповільнював хід. Через кілька хвилин вони прибудуть на місце. Більше не треба було підтримувати розмову. Кобторн почав запаковувати свій портфель. Потім підвівся.

Інший пасажир також підвівся, і тепер їхні очі зустрілися на цьому новому рівні, на значно ближчій відстані. Кобторн не припускав, що може зніяковіти від прямого погляду; він звик мати справу з різними людьми. Але несподівано заморгав; було щось напрочуд променисте у пильному погляді цього чоловіка. Звісно, в вагоні потемнішало, адже навколо вже з’явилося брудне накриття вокзалу Лідінґтона.

— Ці шестеро людей, з якими я сподіваюся поговорити, — промовив чоловік, — принаймні борються, щоб бути живими.

— Так само, як і ті дві чи три тисячі, з якими говоритиму я, — почув своє наполягання Кобторн.

— Боюся, що ні, — зовсім спокійно сказав інший пасажир. — Більшість людей у Лідінґтоні, як і більшість людей деінде, — або сплячі, або мертві.

Кобторн уже збирався повернутися, щоб дістати свою валізу, але ця заява, далебі, була вже за межами припустимого.

— Це твердження мені видається абсолютно дурним і зарозумілим! — гнівно вигукнув він. І вже хотів повернутися, як виявив, що не може цього зробити.

— Гаразд, — донісся здалеку голос, наче з-за пильного погляду, що тепер став променистою імлою. — Самі побачите.

На той час вони вже були на станції, і, поки Кобторн знімав свою валізу, головний убір та пальто, чоловік пішов. Очевидно, він був якимось диваком, імовірно, підозрілого заробітку й убогого життя, котрий роз’їжджав по країні, верзучи нісенітниці в гуртках таких самих приятелів-диваків. Можливо також, що для просування своїх штучок він завчив кілька гіпнотичних прийомів, з цим своїм променистим поглядом. Кобторн дратівливо пирхнув, збираючи свої речі докупи. Він сам побачить, чи не так? Що ж, так йому і треба — не варто марнувати часу на балачки з попутниками, коли не завадило б перечитати свої нотатки.

— Носильника, сер? — донеслося з помітним лідінґтонським акцентом.

— Так, візьміть цю валізу і пальто. Портфель я нестиму сам.

І тут — який незвичайний збіг, хтось міг би зробити з цієї несподіваної зустрічі хороше оповідання — він помітив, що носильник, підстаркуватий дядько, рухається в трансі. Справді, не виглядало б недоречним описати його як сплячого. Хоча, загалом у цьому не було нічого дивного. В наш час надто багато хто з цієї публіки живе в напівсні — факт, що пояснює багато з наших економічних проблем. Певно, варто було б сказати саме про це десь на початку своєї промови. Хороша цитата для журналістів, а можливо, її візьмуть і на заголовок.

На пероні його ждали два чи три фотокореспонденти, а з ними групка людей, серед яких він майже одразу впізнав старого Дуґласа Джердана, місцевого голову партійного осередка, та Морроу, представника в лідінґтонському районі, одного з кращих провінційних партійних організаторів. Перш ніж він обмінявся зі старим Джерданом парою слів, як їх разом сфотографували; потім треба було сказати щось репортерам, не надто тямущим. Нічого незвичного не трапилося, аж поки вони не дісталися до готелю «Мідленд», де для нього був заброньований номер-люкс, і в Кобторна з’явилася нагода як слід роздивитися Джердана та Морроу.

І тоді, тільки-но вони розмістилися у вітальні його номера, це настало в одну жахливу мить. Старий Джердан був не просто старий і дурний — він був мертвий. Скоріше за все, він був мертвий уже багато років. Звісно, він усе ще міг ходити і говорити — але тільки він перестав би рухатися і розмовляти, то звалився б і його можна було заривати в землю — хай там як, Кобторну було цілком очевидно — той був мертвий.

Після цього шокуючого відкриття Кобторну стало важко підтримувати розмову зі старим Джерданом, і, пошукавши хоч якихось слів, аби сказати, він повернувся до Морроу, кого він пам’ятав як спритного малого представника та організатора.

— Чув, що ви проводите чудову роботу серед місцевих осередків, — сказав він. — Про вас цими днями згадували в головному офісі. Закидували компліментами — жодного каменя.

— Я радий це почути, сер Джордж, — сказав Морроу. — Та мені тут просто пощастило — знайшов кількох дуже корисних ентузіастів.

— Як виглядає підготовка до сьогоднішнього зібрання?

— Проведена якнайкраще, сер Джордж. Усі запрошення в партер та на передній ярус розійшлися, і мої розпорядники очікують, що переповненою буде й гальорка. Щойно сам перевірив мікрофони та гучномовці і переконався, що трибуна виглядає як слід.

— Чи ви не перепрацювали, бува, Морроу? — запитав Кобторн, хмуро глянувши на нього.

— Хто — я? Гадаю, в якомусь сенсі я завжди перепрацьовую, — мовив Морроу, — тому що починаю з самого ранку, а закінчую, звичайно, близько півночі. Та я почуваюся добре. Чому ви запитали, сер Джордж?

Кобторн не знав, що на це відповісти. Не можна сказати людині, особливо такому енергійному, спритному хлопцю, як Морроу, що він виглядає наче сплячий. Не те щоб йому бракувало звичної енергійності та спритності — з ними все було гаразд, але здавалося, що ці якості належали людині, котра говорить і жестикулює уві сні.

— Навіть не уявляю, що тепер ми робили б тут без Морроу, — донеслося від Джердана. Але це зауваження не повернуло старого Джердана до життя. Ні, він був мертвий. А Морроу спав.

Будь-яка вітальня готелю «Мідленд» у Лідінґтоні є досконалою декорацією для бесіди з мертвим та сомнабулою. Кобторн обвів очима холодне і похмуре приміщення і, на щастя, запримітив дзвінок.

— А як щодо ковтка спиртного? — вигукнув він з удаваною сердечністю. — Можливо, трішки зарано, але минулу ніч я провів у палаті. Ні, я подзвоню. Ви що будете?

Офіціант, котрий прийняв його замовлення, був дуже молодий чоловік, який, схоже, нещодавно приїхав з якоїсь близькосхідної країни. Він також виглядав безпробудно сплячим. Як і в Морроу, його очі були відкриті, і рухався він доволі легко, але Кобторн одразу побачив, що той спав.

— Тепер — послухайте мене, — зробивши замовлення, окрикнув Кобторн. — Я не хочу, щоб ці напої приносили ви — неважливо чого, але не бажаю. Передайте, хай пришлють якогось іншого офіціанта.

— Щось не так із цим хлопцем, сер Джордж? — запитав Морроу, коли молодий офіціант вийшов.

— Так, якщо хочете знати, — стисло мовив Кобторн. — Мені він здався більше ніж напівсонним.

— Нині багато хто з цих молодиків такий, — промимрив старий Джердан, як і раніше мертвий.

— Хоча в Лідінґтоні життя вирує, — сказав Морроу, сам без жодної ознаки пробудження. — Я здивований.

— Ну, я теж сподіваюся бути здивованим, — почув Кобторн свій роздратований голос. Він починав відчувати гостру відразу до цього місця.

Кількома хвилинами пізніше з’явився привід для здивування. Він з’явився разом з офіціантом, котрий приніс замовлені напої. Це був немолодий чоловік, обережний і повільний у своїх рухах, але все ще з ясними очима. І, на Кобторнове негайне полегшення, він був і живий, і не спав.

— Це вже краще! — вигукнув Кобторн, наче з приводу появи випивки.

Але краще не стало. У наступну мить, коли офіціант пред’явив рахунок для підпису, Кобторн раптом відчув, що цей старий чолов’яга був надто живий і несплячий. Насмішкувата обізнаність у його ясному погляді, здавалося, мовила: «Так, зі мною все гаразд, але як багато ви ще зустрінете таких, як я, — живих і несплячих?» Якимось чином він знав, що старий Джердан був мертвий, а Морроу сплячий, і знав, що Кобторн про це знає.

Кобторн мав щось сказати йому, сказати перше ж, що спаде на ум:

— Ви сьогодні на варті допізна?

— Ні, сер. Іду спочивати о сьомій. — Промовлено було ввічливим тоном, як і годилося, а все ж, насмішкувата обізнаність нікуди не зникла.

— У такому разі, приходьте краще на наше зібрання, — рекомендував Кобторн у тій зверхній, безцеремонній манері, з якою звертаються дуже поважні персони. — Біконсфілд-хол, о восьмій. Воно може стати значною подією. Я маю намір оголосити одну-дві досить важливі речі.

— Не сумніваюся, сер, — спокійно сказав офіціант. Його погляду тепер не було видно. — Але сьогодні ввечері я не вільний. Раз на місяць ми збираємося невеличкою групою...

— Ви збираєтесь, невже? — скрикнув Кобторн безцеремонніше, ніж раніше. — І про що ж ви говоритимете — про комунізм?

— О ні, сер! — Раптом чоловік широко розплющив очі, і в Кобторна виникло дивне відчуття, що він їх уже бачив раніше. — Нічого подібного, сер. Що-небудь іще? Спасибі, сер.

Кобторн радий був бачити, що офіціант іде, та все ж почув себе страшенно спустошеним, коли той пішов. Напої не пробудили Морроу і не повернули старого Джердана до життя. Зробивши над собою зусилля, Кобторн почав говорити з ними про партійні справи: передав їм слова, сказані йому напередодні прем’єр-міністром, розповів два анекдоти про лідера опозиції. Так минув якийсь час. Але навіть коли сміялися, вони обидва все одно виглядали один мертвим, а другий сплячим. Тим часом з напоями було покінчено. Нарешті Кобторн позіхнув раз-другий, і вони пішли, запевнивши, що потурбують його не раніше, ніж за чверть години до зібрання.

Він спробував читати свої нотатки, сподіваючись завчити деякі місця напам’ять. Це було розумно, але не те, що зараз було потрібно. Він не міг зосередитися. Тепер Кобторн був переконаний, що його попутник — повний чоловік з блідим обличчям — застосував до нього якийсь гіпнотичний прийом. «Самі побачите», — сказав він, якимось таємничим способом нав’язавши йому свою волю. Звичайно, смішно вважати більшу частину жителів Лідінґтона або сплячими, або мертвими. Це був якийсь трюк. Кобторн заспокоював сам себе, що дія гіпнозу, ймовірно, скоро ослабне; виступати на зібранні перед широкою аудиторією мертвих і сплячих було б кошмаром. Як шкода, що цього хлопця не можна напустити на лідерів опозиції — і хай би він їх гіпнотизував.

Почасти маючи бажання випити ще, почасти бажаючи подивитися, що станеться, він подзвонив знову. Цього разу на виклик прийшов уже знайомий молодий чоловік. І, як і раніше, він здавався сплячим.

Кобторн спершу тільки зробив замовлення, але коли офіціант повернувся з великим бокалом віски з содовою, мав щось сказати.

— Що з вами таке? — роздратовано спитав він.

— Д-даруйте, с-сер, що ви маєте на увазі? — прозаїкався офіціант, виглядаючи наляканим. Та незважаючи на нервове заїкання і переляканий вигляд, не було схоже, що він прокинувся.

— Ви наче спите, — суворо сказав Кобторн.

Офіціант заперечив, ледь стримуючи обурення, і на його смуглявому лобі проступив піт. Зовсім він не спить, заявив він, і насправді дуже заклопотаний, обслуговуючи цілих два поверхи. І Кобторн мав визнати сам собі, що в певному сенсі було вкрай несправедливо звинувачувати юнака в такій манері. Не було ніяких зовнішніх ознак того, що той сонний; безсумнівно, він непокоївся про виконання своїх обов’язків. І тим не менш, навіть попри своє потіння й острах, він усе ж виглядав як представник якогось многолюдного племені сновид. Ця думка стривожила Кобторна, коли він відпустив офіціанта. Тепер було очевидно, що саме мав на увазі попутник у поїзді. Що існує певна точка зору, котру якимось чином він нав’язав Кобторну, згідно з якою безліч людей, котрі гадають, що вони живі й несплячі, насправді мертві, або сплять.

Проковтнувши свій віскі, Кобторн твердо вирішив кинути виклик цьому обурливо зверхньому судженню. Схопивши свої нотатки і зірвавшись з місця, він змусив себе уявити, що вже стоїть на трибуні показного Біконсфілд-холу, під гучними оплесками завзятої публіки

— Пане голово! Любі друзі! — урочисто промовив Кобторн, старий досвічений політик, довірений міністр корони, і занурився у власну промову. Він ввернув кілька жартів — і майже наяву почув сміх у натовпі — потім намітив кілька попередніх тез. Усе виглядало чудово. Далі підійшов до власного викладу нової політики уряду, спершу пояснив загальні тенденції, а потім перейшов до визначення ролі, яку відіграватиме його власне міністерство. Він виявив, що вже майже не має потреби підглядати в нотатки. Знайомі фрази лилися плавно й доречно; він був не менш красномовний, ніж ясний і переконливий. — Я можу запевнити вас, любі мої... — гримів він сам до себе, вскинувши руку і показуючи вказівним пальцем на ґравюру мецо-тинто доби Реґенства з двома закоханими, якою спробували прикрасити протилежну стіну. І тут він зупинився — завмер із жахом: усе виглядало так, наче він говорив уві сні.

Як це жалюгідно, подумав він про себе. Чи варто залишатися в цьому безрадісному номері, намагаючись побороти страшний гіпнотичний ефект, чи може краще ризикнути всім і спуститися в обідню залу, де чари могли б розвіятися? Звичайно, якщо вони не розвіються, тоді йому стане ще гірше — залишатися весь вечір наче в полоні цієї жахливої ідеї-фікс. Але тут йому більше не було що робити, і до того ж він зголоднів. Зрештою Кобторн подзвонив замовити столик, а потім умився холодною водою і причесався.

Головна обідня зала готелю «Мідленд» у Лідінґтоні — це простора кімната, і хоча її стиль наводить на думку про нелегкий компроміс між палацом індійського раджі та муніципальним басейном, вона користується значною популярністю і майже завжди переповнена. Пальми в центрі слугують прихистком для візочків із сумнівними закусками, тушкованими фруктами і заварним кремом. Тріо втомлених леді виконувало мелодії Ноеля Коварда та інші шедеври нашого часу. З чолом, потьмареним політичними інтриґами та важливими секретами, Кобторн прослідував до свого столика, зручно рівновіддаленого від пальм та тріо. Він бачив, що зала заповнена людьми, але спершу не звертав уваги на своїх співтрапезників, швидко замовив легку вечерю і ще віскі. Кілька хвилин він почувався значно краще. Схоже було, повернувся розсудливий світ. Кобторн бачив, що його впізнали, і старанно намагався справити враження на публіку. М’ясний віндзорський суп довго не затримався. Поки все йшло чудово. Нарешті, він зробив добрячий ковток віскі і вирішив, що може ризикнути приділити іншим присутнім у залі свою повну увагу.

Результат виявився катастрофічним. Із сотні без малого людей в обідній залі, тільки троє були безсумнівно живі та несплячі: хлопчик, що вечеряв зі своїми батьками, обидва міцно спали, літній чоловік, котрий пригощав трьох інших, усі були мертві, та одна жінка з тріо, яка грала на віолончелі. Щодо решти, рахуючи з усіма й офіціантів, то близько чверті з них були мертві й годилися для поховання, а ті три чверті, що залишилися, їли, пили, балакали і дивилися навколо, перебуваючи уві сні. Кобторн бачив усе це цілком ясно. Він помітив також, що ціла кімната, разом з кожним, хто перебував у ній, здавалася значно віддаленішою від нього, ніж мала бути у будь-який інший час. Здавалося, частина його не знаходилася в кімнаті, а ширяла десь поза нею, дивлячись униз на те, що відбувалося всередині, з приголомшливою ясністю зору. Це справляло кошмарне враження.

Коли у відчаї він одвернув погляд, зосередившись на власній персоні за столиком, похмурі думки затьмарювали його розум, наче грозові хмари. Ціла його кар’єра виглядала пам’ятником марноті. І він, і його друзі були поставлені при владі виборцями, котрі йшли голосувати уві сні. Ба й самі вони діяли і говорили у своїй довгій сплячці, рухаючись по колу знову і знову, в офіс, або з офісу, так і не розплющуючи очей. Нації у дрімоті вимагали миру, а неминучо рухалися в трансі до війни. Кожен довід за чи проти будь-якої політики виявлявся нічим іншим, як бубонінням сомнабул. Ким він був, як не міністром департаменту, загубленого в сновидінні? Редактори, котрі не прокидалися з дитинства, замовляли передовиці, щоб хвалити чи ганити його. Засідання кабінетів збиралися, наче жертви якогось естрадного гіпнотизера. Деякі старші міністри, він розумів це тепер, були мертві роками. Прикидатися, що досягнув хоч чогось життєво важливого, було очевидним безглуздям. Він і раніше, бувало, почувався втомленим і пригніченим, коли неможливо було уникнути відчуття, що нічого справжнього здійснити не вдається; тепер він ясно бачив, що всі вони обманюють себе, що вся ця метушня, тривоги, крики абсолютно непотрібні, що істинна свобода дії була сном, що всі вони шахові пішаки, котрі у своїй зарозумілості мнять себе гравцями, що досягнуті несподівані і страшні результати є наслідком ходів, зроблених у якомусь невидимому світі. І — гірка думка, що провертала ніж у його пораненому самолюбстві — єдиними людьми, хто був живий і несплячий, вільний од цього прокляття, що охопило світ, були кілька непотрібних нікчем: убогий чарівник, прийнятий за дивака, немолодий офіціант, хлопчик та третьорядна віолончелістка.

— Чи задоволені ви вечерею, сер Джордж? — запитав головний офіціант зі своєї ходячої могили.

— Ні! — І великий світу сього гордовито пішов, зосередивши погляд на скляних дверях попереду, що прочинялися хлопцем-портьє, вже заглибленим у свій довічний сон.

Старий Дуґлас Джердан і Морроу ждали його у фойє. Він відчув, що бачити їх не може. Морроу так само здавався сплячим, а Джердан, коли вже на те пішло, виглядав навіть мертвішим, ніж перед тим. Що за парочка! Однак — він повинен був запитати себе з усією одвертістю — чи сам він був набагато ліпший? Щойно, коли він став повторювати свою промову в якнайкращій манері, хіба раптом не виявилося, що насправді він робить це уві сні? Проте пізніше, по дорозі до Біконсфілд-холу, коли він тільки вдавав, що розмовляє чи слухає мервого зі сплячим, сидячи поруч з ними в роллс-ройсі, він нагадав собі, що більшість його сьогоднішньої аудиторії також будуть сплячими, а тому немає жодної причини, чого б він міг виставити себе дурнем. От якби йому довелося виступати перед численними рядами людей, повних життя і несплячих, хто дивився б на нього як той попутник у поїзді, тоді, справді, було б чим перейматися; проте не було ніяких шансів, цинічно міркував він, що така аудиторія збереться на хоч якому політичному зібранні. Тож усе, що він мав робити, вирішив він, коли вони під’їхали до чорного ходу, це намагатися зберігати спокій, спробувати забути про всю цю історію з мертвими та сплячими, і, нарешті, добре виконати роль важливого політичного промовця.

— Ми матимемо силенну підтримку на трибуні, сер Джордж, — сказав Морроу, сплячий партійний представник. — Будуть обидва місцеві члени парламенту, а також усі голови і секретарі районних філіалів. Усі вони ждуть вас нагорі, і ви маєте час обмінятися з ними парою слів.

Кобторн буркнув щось на знак згоди. Більшість цих людей були нудними у будь-який час, а сьогодні, якщо він усе ще перебуватиме в пастці цього жахливого погляду на людство, вони будуть являти собою не більше, ніж набір сплячих і мертвих, і, можна припустити, з більшим співвідношенням мертвих, ніж він досі виявляв. Піднімаючись сходами нагору до довгої кімнати позаду трибуни він мав узяти себе в руки, щоб зустрітися з ними. Чути було орган, що десь гримів і хрипів, запевняючи слухачів у тому, що Англія буде завжди. І що це за ідіотське скиглення — на цілий світ віддалене від старих і насправді самовпевнених патріотичних пісень!

Вони були тут, саме такі, якими він їх думав побачити, — і старі мертві люди, і сплячі на ходу, і сплячі під час розмови. Але стався несподіваний поворот, що тільки все ускладнив. Цього разу це була жінка, непримітна жінка середнього віку, дружина Френка Марлі, одного з місцевих членів парламенту. Дотепник Френк, один з відомих у партії і в палаті жартівників, виявився одним з найміцніше сплячих серед усіх бачених ним сьогодні. Але місіс Марлі, котру він раніше не зустрічав, це була зовсім інша справа.

— Вона ніколи не відвідує великих зібрань, — сказав Френк, після представлення, — але сьогодні несподівано вирішила — в останню хвилину, — що піде. Так що, сер Джордж, вам має лестити така честь.

— О... мені має, так! — Кобторн почув, що підвищив голос. Він подивився на неї. — І що ж змусило вас передумати?

— Мені було цікаво дізнатися, що ви скажете, сер Джордж, — відповіла вона з усмішкою.

Та сама усмішка, той самий погляд. В одну пронизливу мить він чітко зрозумів без тіні сумніву — вона знає. Мало того, він бачив — вона негайно довідалася, що він це зрозумів.

— Чи не здався вам Лідінґтон якимось мертво-живим сонним містечком? — поцікавилася вона, все ще утримуючи його погляд.

— Ні, я так не вважаю! — несамовито вигукнув він, намагаючись уникнути її погляду, раптом допитливого і глибокого. — Хіба не час нам виходити?

Час настав. Мертві і сплячі вишикувалися. Кобторн з полегшенням покинув страшну місіс Марлі, яка могла бути підіслана на зібрання тим усмішливим чаклуном з поїзда. Та хоч і намагаючись забути про неї, він не міг позбутися відчуття її присутності, схожого на холодний протяг у потилицю. Виходячи на трибуну, він доклав величезних зусиль, і в перші кілька хвилин це людне зібрання стало схоже на будь-яке інше. Зал був наповнений людьми, які, здавалося, бажали почути його, про це свідчили оплески, що були не просто ознакою ввічливості, але справді підбадьорювали. Атмосфера була належною. Аудиторія — як аудиторія. На трибуні і правда знаходилася щира силенна місцева підтримка; головував цей вірний старий партієць Дуґлас Джердан, котрий виглядав як поважний політичний старійшина. І він знову став самим собою, основним доповідачем, тим самим запрошеним сюди міністром її величності, таємним радником, сером Джорджем Кобторном, хто і мав приїхати сюди, з купою нотаток на коліні, що їх люди за столами преси внизу скоро з ретельністю законспектують. Так, перші хвилину-дві, поки тривали оплески, і поки старий Джердан не піднявся, щоб їх стишити, все йшло добре.

Тоді, в один з тих страшних мигів, про які ми вже знаємо, розсудливий світ зник і на його місці постало кошмарне видовище, тепер іще сильніше, іще зловісніше, ніж коли-небудь. Старий Джердан — і не могло залишитися жодних сумнівів — був просто трупом, що говорить, закляклий у своїх рухах ходячий мрець: місце йому було не на трибуні, а в склепі. Усі сплячі навколо нього спали, киваючи своїми дурними головами уві сні, а мертві ждали, коли могили розверзнуться перед ними. І знизу в партері, і зверху на балконах, ледве чуючи-слухаючи і відчуджено плескаючи у свої ідіотські долоні, ряди за рядами сиділи чоловіки і жінки, хто не прокидався з дитинства, і хто через дві безглуздо згаяні години підуть у трансі із зали, як сліпі сядуть в автомобілі й автобуси, вночі поринуть у ще глибший сон, а потім уявлятимуть собі на світанку, що вони справді прокинулися.

Звідкісь позаду нього хтось кашлянув, негучно й сухо, але на диво багатозначно, і він обернувся, щоб зустріти той самий погляд, побачити ту саму усмішку. Схоже, місіс Марлі нагадувала йому знову, що більшість людей у Лідінґтоні, як і більшість людей деінде, були або сплячі, або мертві. І це було правдою, це було правдою! Коли він обернувся і пильно подивився на масу людей в залі, йому здалося, що він бачить мільйони, мільйони і мільйони сплячих усе своє життя людей, у той час як світ, який вони і не сподіваються контролювати, котиться по спіралі, назустріч неймовірним катастрофам. Що він міг сказати? Що міг зробити?

— А тепер... з величезним задоволенням... маю честь... без подальших церемоній, — монотонно промовляв труп Дуґласа Джердана, — просити... видатного доповідача... міністра її величності... сера Джорджа Кобторна...

Вони знову почали плескати, дуже, дуже далекі у своєму сні од життя. Він підвівся. Він зробив уперед крок чи два. Нарешті настала тиша, тиша сну, тиша смерті.

— Пане голово... любі друзі... — Чи він уже сказав це вголос, чи йому тільки снилося, що почав промову? Він ніколи про це не дізнається.

Шепіт у залі швидко перетворився на галас. Репортери за столами для преси, чоловіки та жінки на трибуні, люди в перших рядах попідхоплювалися з місць, витріщалися та вигукували. Тому що сер Джордж Кобторн зі скляними очима і білим, наче папір, обличчям розмахував своїми руками, як божевільний, і кричав:

— Прокиньтеся! Прокиньтеся! Прокиньтеся!






Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 8 жовтня 2012 р.



Оповідання Дж. Б. Прістлі «Випадок у Лідінґтоні» (John Boynton Priestley. The Leadington Incident) вперше було надруковане в збірці «Інше місце» 1953 року.









  ‹‹     Головна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.