[Марк Твен. Цікава республіка Ґондур / Пер. з англ. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2020.]

‹‹     Головна

Марк ТВЕН

ЦІКАВА РЕСПУБЛІКА ҐОНДУР

Як тільки я трохи навчився розмовляти їхньою мовою, мене дуже зацікавило ґондурське суспільство та система державного урядування.

Я виявив, що спершу нація спробувала впровадити просте й зрозуміле загальне виборче право, але відмовилася від нього, оскільки результат був незадовільним. Виглядало на те, що при ньому вся влада передавалася в руки неосвічених та тих, хто не платить податки; а також, як наслідок, відповідальні посади були заповнені представниками цих класів.

Довелося шукати способів виправити ситуацію. І ґондурці вважали, що знайшли такий, — не в знищенні загального виборчого права, а в його розширенні. Це була дивна, але геніальна ідея. Треба розуміти, що їхня конституція надавала право голосу кожній людині, а отже, це для них було законне, невідчужуване право. Але в конституції не було сказано, що певним особам не можна надавати два голоси, ба навіть десять! Тож без зайвого галасу була прийнята поправка; поправка, котра дозволила розширяти виборче право в певних випадках, визначених законом. Пропозиція «обмежити» виборче право могла викликати негайний опір; пропозиція «розширити» його була симпатичною на вигляд. Звичайно, газетчики незабаром почали здогадуватися, в чому справа; і повідомили всім про свої підозри! Однак виявилося, що цього разу — вперше в історії республіки — власність, особисті якості та інтелект були здатні використати політичний вплив; цього разу гроші, чесноти та розумові здатності виявили жвавий та одностайний інтерес до політичного питання; цього разу ці сили єдиним фронтом прийшли на «праймеріз»; цього разу кращі люди в країні були висунуті кандидатами в парламент, що повинен був розглядати питання розширення виборчого права. Найвпливовіша половина преси швидко приєдналася до нового руху, залишивши другу половину кричати про «знищення свобод» для нижніх прошарків суспільства, що до тих пір були правлячим класом.

Перемога була повною. Новий закон був розглянутий та ухвалений. Згідно з ним кожний горожанин, хоч злидар, хоч невіглас, мав один голос, тому все ще панувало загальне виборче право; але якщо людина мала хорошу початкову освіту й не мала грошей, це давало їй два голоси; середня освіта давала чотири; якщо вона мала власності на суму три тисячі «сако», то одержувала ще один голос; кожні додаткові п’ятдесят тисяч «сако» давали право на ще один голос; університетська освіта давала право на дев’ять голосів навіть тим, хто не мав власності. Таким чином, оскільки знання є більш розповсюдженими і їх легше здобути, ніж багатство, освічені стали розсудливим стримуванням заможних, оскільки вони мали більше голосів. Здобування знання, як правило, супроводжується прямодушністю, широкими поглядами та людяністю; тому освічені виборці, володіючи балансом влади, стали пильними та ефективними захисниками великого нижчого прошарку суспільства.

І тоді розвинулася цікава річ — таке собі змагання, об’єктом якого стала вага голосу! Якщо раніше людей вшановували тільки відповідно до кількості грошей, якими вони володіли, то тепер велич вимірювалася кількістю наданих голосів. Той, хто мав лише один голос, виявляв неприховану повагу до свого сусіда, котрий володів трьома. І якщо така людина мала хоч якісь здібності вище посередніх, вона так само не приховувала енергійної рішучості одержати й собі три голоси. Цей дух змагання пронизав усі суспільні прошарки. Голоси, засновані на капіталі, зазвичай називали «смертними», оскільки вони могли бути втрачені; ті ж, що були засновані на знаннях, називали «безсмертними», оскільки вони надавалися назавжди, а через їх звичайно нетлінний характер вони, природно, цінувалися більше, ніж перші. Я додаю «звичайно» з тієї причини, що ці голоси не були абсолютно нетлінними, оскільки божевілля могло їх скасувати.

При цій системі в республіці майже припинилися азартні ігри та спекуляції. Людина, вшанована завдяки володінню великою виборчою владою, не могла дозволити собі ризикувати її втратити при сумнівних шансах.

Цікаво було спостерігати за нравами та звичаями, що виникли завдяки плану розширення. Одного разу, ідучи вулицею з товаришем, я побачив, як він ледь кивнув якомусь перехожому, зауваживши, що ця людина має лише один голос і, ймовірно, ніколи не заслуговуватиме на другий; він же з повагою поклонився наступному перехожому, пояснивши, що це «чотириголосне» привітання. За характером його поклонів я спробував був «оцінити» важливість людей, котрих ми зустрічали після цього, але це не завжди вдавалося через дещо більшу шану, що її віддавали безсмертним голосам. Мій товариш пояснив. Він сказав, що немає закону, що реґулював би привітання, окрім як найпотужнішого з усіх законів — звичаю. Звичай витворив ці різні поклони, і з часом вони стали невимушеними та само собою зрозумілими. В цей момент він дуже шанобливо поклонився, а потім сказав:

— Перед нами людина, котра починала життя шевчуком без жодної освіти; тепер же наділена сукупно двадцятьма двома смертними голосами та двома безсмертними; цього року сподівається скласти іспит за середню школу та піднятися на пару безсмертних голосів вище; надзвичайно цінний горожанин!

Згодом ми зустріли ще одну поважну особу, і мій товариш не тільки найвишуканіше поклонився, а й зняв перед нею капелюха. З незрозумілою побожністю я зняв свій капелюх також; приклад заразний.

— Що це за достойник?

— Це наш найвизначніший астроном. Він не має грошей, але він страшенно освічений. Дев’ять безсмертних голосів — отака його політична вага! Йому належало б сукупно півтори сотні голосів, якби наша система була досконалою.

— Чи можна тільки завдяки грошам здобути більшу пошану, що заслуговує на те, щоб знімали капелюха?

— Ні, не можна. Дев’ять безсмертних голосів — єдина сила, перед якою ми його знімаємо, — тобто, в неформальних обставинах. Звичайно, дуже великим посадовцям ми також віддаємо належне.

Часто можна було почути, як люди з захопленням згадують тих, хто починав життя на нижчих рівнях і з часом досяг великої виборчої сили. Також можна було часто почути, як діти мріють у майбутньому мати велику кількість голосів. Я чув, як практичні матусі згадували про певних молодих людей як про «гідну партію», бо вони володіли такою-то кількістю голосів. Мені розповідали про випадки, коли заможна спадкоємиця одружувалася з юнаком, котрий мав тільки один голос; пояснювали це тим, що він настільки обдарований, що з часом набуде хорошої виборчої сили, і в перспективі, якщо пощастить, зможе мати більше голосів, ніж у дружини.

Конкурсні іспити стали правилом і для здобуття будь-яких державних посад. Я звернув увагу, що питання до кандидатів були незвичними, хитромудрими і часто вимагали таких знань, що не потрібні для виконання посадових обов’язків.

— Чи зможе дурень або невіглас відповісти на них? — запитав мене товариш, з яким я розмовляв.

— Звичайно, ні.

— От ви й не знайдете жодного дурня чи невігласа серед наших посадовців.

Я не мав, що відповісти, але спробував підійти з другого боку:

— Але ж ці питання охоплюють набагато більше предметів, ніж потрібно.

— Це неважливо. Якщо кандидати зможуть відповісти на них, це достатнє свідчення того, що вони зможуть відповісти майже на будь-яке інше питання, що ви забажаєте їм поставити.

На деякі речі в Ґондурі не можна було заплющити очі. Наприклад, незнанню та некомпетентності не залишилося місця в уряді. Мізки та власність керували державою. Кандидат на посаду повинен був мати відзначені здібності, освіту та високі моральні якості, в іншому випадку він не мав жодного шансу бути обраним. Якби якийсь чорнороб їх мав, то міг би досягти успіху; але сам факт, що він є чорноробом, не мав значення, як бувало в попередні часи.

Тепер стало великою честю засідати в парламенті чи посідати державну посаду; за старою системою така діяльність тільки викликала підозру на людину й робила її безпорадною мішенню презирства та цькування газетчиків. Посадовці тепер не мають потреби красти, їхні зарплати стали величезними, порівняно з грошима, що виплачувалися в ті дні, коли парламенти обиралися чорноробами, котрі розглядали офіційні зарплати з погляду чорноробів і змушували своїх покірних обраних слуг поділяти цю точку зору. Справедливість тепер здійснювалася мудро й непохитно; після того, як суддю призначали на своє місце через особливу процедуру підвищення, його не можна було змістити, поки він демонстрував бездоганну поведінку. Він не був зобов’язаний змінювати свої рішення відповідно до репутаційних наслідків для правлячої політичної партії.

Країною переважно керував кабінет міністрів, що йшов у відставку разом з адміністрацією, котра його призначала. Те саме стосувалося і начальників великих державних відомств. Дрібніші посадовці просувалися по кар’єрній драбині на свої посади за допомогою добре зароблених підвищень, а не стрибками з кабаків чи злидарів, або ж з кола друзів членів парламенту. Бездоганна поведінка ставала визначальною для термінів їхніх повноважень.

Голова уряду, великий халіф, обирався на двадцять років. Я поставив під сумнів мудрість такого терміну. Мені відповіли, що великий халіф не може спричинити жодної шкоди, оскільки керують кабінет міністрів та парламент, а він перебуває під загрозою імпічменту за невиконання посадових обов’язків. Ці високі обов’язки двічі вправно виконували жінки, і вони так само чудово підходили для цієї посади, як у минулому правили венценосні королеви. Жінки також були членами кабінету міністрів при багатьох адміністраціях.

Мені стало відомо, що право помилування було передане спеціальному суду з помилувань, до складу якого входили кілька великих суддів. За старого режиму ця важлива влада була покладена на одного посадовця, котрий зазвичай дбав тільки про те, щоб вчасно підгадати проголошення загальної амністії перед наступними виборами.

Я поцікавився державними школами. Їх виявилося багато, як і безкоштовних коледжів. Мені було цікаво, як вони примушують одержувати освіту. Питання зустріли посмішкою та поясненням:

— Коли посада й шанування, що їх може здобути дитина, залежать од рівня одержаної освіти, як, по-вашому, чи будуть батьки самі застосовувати примус? Наші безкоштовні школи та безкоштовні коледжі не потребують додаткового закону для їх заповнення.

В їхній манері спілкування мене дратувала якась ніжна гордість за свою країну. Я вже давно забув, коли сам міг говорити так. Мені вуха вже протуркала ґондурська національна пиха. Тому я був радий покинути цю країну й повернутися до мого любого рідного краю, де ніколи не почути таких інтонацій.

Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 31 березня 2020 р.

Памфлет Марка Твена «Цікава республіка Ґондур» (The Curious Republic of Gondour) вперше був опублікований анонімно в журналі «Атлантік манслі» 1875 року. 1919 року включений у збірку «Цікава республіка Ґондур та інші ексцентричні нариси» (The curious Republic of Gondour, and other whimsical sketches).

Див. також: Джейсон Бреннан. Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі

‹‹     Головна