Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Герберт Уеллс. Хвіртка в стіні / Пер. з англ. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2019.]

‹‹     Головна





Герберт УЕЛЛС

ХВІРТКА В СТІНІ




I


Одного затишного вечора, ще й трьох місяців не минуло відтоді, Лайонель Уоллес повідав мені цю історію про «хвіртку в стіні». Тоді я приймав її за щиру правду, оскільки розповідав він так, наче все це сталося з ним особисто.

Він говорив до мене з такою безпосередньою простодушністю невдаваної переконаності, що нічого не залишалося, як вірити йому. Але зранку я прокинувся у своїй власній квартирі в зовсім іншому настрої. І коли лежав у ліжку й пригадував усе те, що він розповів мені, вже розвіялися чари задушевного повільного голосу, що тонув у світлі настільної лампи в атмосфері огортаючої нас півтемряви кімнати навколо, і вже не було приємного блиску предметів, — приборів, бокалів, сервірованого столу, за яким ми сиділи вдвох, наче в яскравому маленькому світі, на якийсь час цілком відірваному від повсякденності, — почуте здавалося мені одверто неймовірним.

— Він же містифікував мене! — вигукнув я. І додав: — Бач, як вправно він це зробив!... Від кого іншого, а від нього я не сподівався такої майстерності.

Потім, коли сидів у ліжку й попивав свій ранковий чай, я зловив себе на тому, що намагаюсь пояснити те особливе відчуття реальності, яке бентежило мене в його неймовірній історії, — якщо припустити, що вона в якийсь спосіб пропонувала, відображала, передавала — важко знайти потрібне слово — справжні переживання, про які інакше неможливо було розказати.

А втім, вдаватися до такого пояснення мені вже не потрібно. Колишні сумніви відкинуто. Тепер я вірю, як вірив під час розповіді, що Уоллес прагнув з усіх сил розкрити мені правду про свою заповітну таємницю. Але не беруся сказати, бачив він усе це на власні очі чи тільки вважав, що бачив; був він наділений якимось безцінним даром чи став жертвою химерних видінь. Навіть обставини його смерті, що назавжди поклали край моїм сумнівам, не пролили на це питання світла. Нехай читач розсудить сам!

Я вже не пам’ятаю, яке випадково кинуте слово чи, може, докір спонукали настільки замкнутого чоловіка довіритися мені. Здається, він став виправдовуватися від моїх нарікань на недбалість і ненадійність, у зв’язку з підтримкою однієї великої громадської кампанії. Коли я висловив своє розчарування, він раптово кинув:

— Я думав про зовсім інше... — І продовжив після нетривалого споглядання попелу від своєї сигари: — Так, я знаю, що був недбалий. Правда в тому... ні, це не духи чи привиди, але... дивна річ, про яку важко розказати, Редмонде,... мені щось не дає спокою. Мене переслідує щось... щось наче затьмарює радість життя, сповнює мене тугою...

Він замовк, зупинений тією суто англійською сором’язливістю, що так часто охоплює нас, коли доводиться говорити про щось зворушливе, сумне чи прекрасне.

— Ти ж закінчив Сент-Ательстанський коледж? — запитав він, і в ту мить це здалося мені зовсім недоречним. — Так от, — він знову замовк.

Тоді, спочатку дуже невпевнено, але згодом усе більш невимушено, він почав розповідати про те, що було в його житті приховане, про невідв’язливу згадку краси та щастя, що наповнювала його серце невгамовною тугою, від чого всі буденні інтереси та події видавалися йому безглуздими, нудними й суєтними.

Тепер, коли я маю ключ до розгадки, мені здається, що все було явно написано на його обличчі. У мене є фотокартка, на котрій був схоплений і навіть посилений той відчужений погляд. Вона змушує пригадати, що сказала одного разу жінка, яка його дуже кохала: «Раптом, — казала вона, — він втрачає всякий інтерес до оточення. Він забуває про вас. Йому до вас цілком байдуже, хоч ви й були б перед самим носом...»

Тим не менш, інтерес до оточення не завжди в нього пропадав, і коли Уоллес на чомусь зосереджувався, то примудрявся бути надзвичайно успішним. Справді, в кар’єрному сходженні його супроводжував успіх. Принаймні мене він давно залишив позаду; він стрімко злетів наді мною, і зробив таку кар’єру, про яку я не міг і мріяти. Йому ще не виповнилося сорока, і подейкують, що якби він передчасно не помер, то одержав би хорошу посаду, ба навіть міг би увійти до складу нового кабінету міністрів. У школі він завжди без зусиль, наче граючи, брав гору наді мною. Ми вчилися разом у Сент-Ательстанському коледжі в Західному Кенсінґтоні на протязі майже всіх наших шкільних років. До школи ми поступили як рівні, але він значно випередив мене яскравим талантом та блискучою успішністю. Тим не менш, я вважаю, що вчився досить непогано. І саме в школі я почув уперше про «хвіртку в стіні», про яку вдруге мені довелося почути лише за місяць до його смерті.

У чому я тепер не маю сумніву, так це в тому, що для нього «хвіртка в стіні» була справжньою хвірткою, що веде через справжню стіну до безсмертної дійсності.

Вона ввійшла в його життя дуже рано, ще коли він був малям п’яти-шести років. Я пам’ятаю, як він сидів, неквапливо й серйозно виливаючи мені душу, намагаючись вирахувати, коли це почалося.

— Там були, — казав він, — багряні парослі дівочого винограду... Все було яскраво багряне під золотисто-бурштиновим сонячним світлом на тлі білої стіни. Це закарбувалося в пам’яті, хоча я вже не пам’ятаю, чому... А на чистому тротуарі біля самої зеленої хвіртки лежало листя каштана. Воно було різнокольорове, жовте й зелене, таке, знаєш, не брунатне чи брудне, напевно, нещодавно впало. Значить, тоді був жовтень. Це напевно, адже я кожний рік слідкую за листям каштана... Отже, якщо я не помиляюсь, мені було тоді близько п’яти років і чотирьох місяців.

За його словами, він був досить розвинутий, як на свій вік, хлопчик: навчився розмовляти надзвичайно рано, був розсудливий і поводився, як казали люди, «зовсім як дорослий», так що йому дозволяли стільки свободи, скільки більшість дітей навряд чи мають навіть у свої сім-вісім років. Мати померла, коли йому було два роки, і він перебував під менш пильним та авторитетним доглядом виховательки. Батько був суворий, вічно зайнятий справами адвокат, котрий приділяв синові мало уваги, однак покладав на нього великі сподівання. Гадаю, при всіх своїх блискучих здібностях він знаходив життя доволі сірим і нудним. І от одного разу він пустився у мандри.

Він не міг пригадати ані чий саме недогляд дав йому змогу піти з дому, ані пройденого ним маршруту вулицями Західного Кенсінґтона. Все це безнадійно стерлося з його пам’яті. Але біла стіна та зелена хвіртка залишилися досить виразним спогадом.

Як свідчила його пам’ять про той віддалений дитячий досвід, він з першого погляду на цю хвіртку відчув особливе хвилювання, якийсь потяг, бажання підійти до неї, відчинити її й увійти. А водночас у нього зародилося абсолютно чітке переконання, що було б нерозумно, ба навіть неправильно піддатися цьому потягу, — він не міг сказати, чому саме. Але він точно знав з самого початку, — він наполягав на цьому як на цікавій деталі, — якщо тільки пам’ять не відіграла з ним кумедний жарт, що хвіртка не була зачинена і він зможе зайти, якщо захоче.

Перед моїми очима наче постає образ маленького хлопчика, котрого тягне до хвіртки, а водночас відштовхує від неї. А ще він чітко усвідомлював, хоча й не міг пояснити, чому саме, що його батько дуже розгнівається, якщо він увійде в цю хвіртку.

Уоллес у найменших подробицях описав мені всі ці моменти вагань. Він пройшов повз хвіртку, а потім, засунувши руки в кишені, по-хлоп’ячому насвистуючи, попрямував уздовж стіни, поки вона не скінчилася. Там починався, як він пригадує, ряд убогих брудних крамничок, зокрема, запам’яталася майстерня бляхаря-обійника, де в брудному безладі валялися керамічні труби, олив’яні листи, крани, підшиті в книжки зразки шпалер та каністри з емалевою фарбою. Він стояв перед нею, удаючи, що оглядає всі ці речі, але насправді бажав, пристрасно бажав повернутися до зеленої хвіртки.

Тоді, за його словами, його охопило страшне хвилювання. Перш ніж вагання знову взяли гору, він побіг назад, простягнувши руку вперед, рішуче пройшов крізь зелену хвіртку, що з грюканням зачинилася за ним. Ось так за одну мить він опинився в саду, котрий потім не давав йому спокою все життя.

Уоллесу було дуже важко передати мені свої враження від саду, в який він зайшов.

— Було щось у самому повітрі, що п’янило, що давало відчуття легкості, щастя та втіхи; там було щось, що робило кольори чистими, досконалими й вишукано світлими. Варто зайти туди, як тебе сповнює відчуття надзвичайної радості, що в цьому світі буває дуже рідко, коли ти ще молодий і щасливий. І там все було прекрасне...

Уоллес замислився, перш продовжити розповідь.

— Уявляєш, — сказав він з нерішучою інтонацією людини, котра робить паузу, перш ніж повідомити неймовірні речі, — там були дві великі пантери... Так, плямисті пантери. І мені не було страшно. Була там довга й широка доріжка і мармурові вазони з квітами обабіч, а ці дві величезні пухнасті тварини гралися на ній з м’ячем. Одна з пантер підвела очі й пішла до мене, наче з цікавості. Вона підійшла прямо до мене, ніжно потерлася своїм м’яким круглим вухом об мою простягнуту вперед руку й замуркотіла. Кажу тобі, це був зачарований сад. Я знаю. А його розміри? О, він простягався на всі боки, куди не кинь оком. Здається, вдалині височіли пагорби. Бозна, куди раптом подівся Західний Кенсінґтон. І чомусь у мене було таке відчуття, наче повернувся додому.

Знаєш, у ту ж мить, коли хвіртка зачинилася за мною, я забув дорогу з її опалим листям каштана, її екіпажами та підводами, забув про тягар домашньої дисципліни та необхідність бути слухняним, забув усі свої вагання й страхи, забув про обережність, забув про всі заповітні реалії повсякденного життя. За мить мені стало дуже радісно на душі, я став дивовижно щасливим — в іншому світі. Це був світ зовсім іншого порядку, з теплішим, проникливішим і м’якішим світлом, з тихою ясною радістю, розлитою у повітрі, з ледь помітними хмаринками, осяяними сонцем у блакиті неба. А переді мною гостинно простяглася ця довга широка доріжка, обабіч якої без жодного догляду цвіли квіти. І ці дві великі пантери. Я без страху поклав свої маленькі руки на їхню м’яку шерсть, пестив їхні круглі вуха та чухав чутливі місця за вухами, грав з ними; мені здавалося, що вони вітали моє повернення додому. Так, у мене було пронизливе відчуття того, що я повернувся додому. І коли на доріжці з’явилася висока прекрасна дівчина, з усмішкою підійшла до мене, сказала: «Ну?», потім підняла, поцілувала, поставила на землю і повела мене за руку, — все це не викликало в мені жодного здивування, а тільки враження радісної правильності того, що відбувається, наче мені нагадали про щасливі речі, що якимось дивним чином не помічалися раніше. Були там широкі червоні сходи, пригадую, вони відкрилися перед очима між високими квітками дельфініуму; ними ми піднялися вгору до великої алеї між дуже старими й тінистими темними деревами. Знаєш, уздовж усієї цієї алеї між червоними шерехатими стовбурами було видно величні мармурові лавки та статуї, а ще там були ручні та лагідні білі голуби...

І от по цій прохолодній алеї моя подруга, поглядаючи зверху, повела мене за руку, — я пригадую тонко окреслене підборіддя, приємні риси її милого, доброго обличчя, — задаючи мені запитання м’яким, приємним голосом, щось розповідаючи. Наскільки пам’ятаю, щось хороше, хоча що саме, я ніколи не міг пригадати... А потім мавпочка-капуцин, дуже чистенька, з рудувато-бурим хутром та лагідними карими очима, спустилася до нас з дерева й побігла поруч, дивлячись угору на мене і посміхаючись. Згодом вона скочила мені на плече. Так, у великому щасті, ми вдвох продовжували свій шлях...

Він замовк.

— Продовжуй, — сказав я.

— Пригадую різні дрібниці. Ми пройшли, пам’ятаю, повз літнього чоловіка, що задумливо сидів серед лаврів, повз зграю пістрявих довгохвостих папуг, і через широку затінену колонаду вийшли до просторого прохолодного палацу з гарними фонтанами, в якому було повно прекрасних речей, сповненого досконалості й обіцянки здійснення найпотаємніших бажань. Там було і багато речей, і багато людей. Декотрих я досі чітко пам’ятаю, а декотрих став забувати, але всі ці люди були прекрасними і добрими. Якимось чином, — я сам не знаю, як, — мені було зрозуміло, що всі вони добрі до мене, раді бачити мене там, і їхні жести, дотик їхніх рук, вітання та любов в їхніх очах сповнювали мене радістю. Ось так...

Він замислився.

— Товаришів для ігор знайшов я там. Для мене це значило дуже багато, тому що в дитинстві я ріс самотнім. Вони грали в чудові ігри на порослій травою галявині, де було встановлено сонячний годинник, обвитий квітами. А коли граєш — любиш...

— Але от дивно: тут у моїй пам’яті біла пляма. Я не пам’ятаю ігор, в які ми грали. Ніколи не міг пригадати. Згодом, у дитинстві, я довгі години ламав голову, аж до сліз намагаючись згадати, в чому виражалося те щастя. Я хотів зіграти в них знову, у своїй дитячій кімнаті, сам. Але ж ні! Все, що я пам’ятаю — це тільки відчуття щастя і двох своїх дорогих товаришів, котрі грали зі мною найбільше...

Потім прийшла [похмура темноволоса жінка, з серйозним блідим обличчям і мрійливими очима,] сувора жінка, одягнута в м’яке довге убрання блідо-пурпурового кольору. Вона тримала книгу в руках. Вона покликала мене і відвела вбік до галереї над залом. Мої товариші не хотіли відпускати мене, вони припинили грати і стояли, спостерігаючи, як мене забирають од них: «Повертайся до нас!» — кричали вони. — «Повертайся швидше!» Я підвів голову подивитися, що жінка скаже, але вона зовсім не звертала на них уваги. Її обличчя було дуже спокійним і серйозним. Вона підвела мене до лавки в галереї. Я став біля неї, готовий зазирнути в книгу, яку вона відкрила у себе на колінах. Сторінки розгорнулися. Вона показувала, а я вражено дивився, бо на живих сторінках цієї книги я побачив себе; це була історія про мене, і в ній були всі події, що сталися зі мною з народження...

— Мені це було дивно, адже на сторінках книги були не малюнки, розумієш, а дійсність.

Уоллес надовго замовк, дивлячись на мене з сумнівом.

— Продовжуй, — сказав я. — Я розумію.

— Вони були дійсністю — так, напевно були: на сторінках люди рухалися, речі з’являлися і зникали; моя дорога мати, яку я майже забув; потім мій батько, суворий і прямолінійний, прислуга, дитяча кімната, всі знайомі домашні речі. Потім парадний вхід та жвавий рух на багатолюдних вулицях. Я дивився і дивувався, і знову з залишком сумніву глянув жінці в обличчя. Я перегортав сторінки, пропускаючи те і те, щоб побачити більше в цій книзі, і ще більше, і так, нарешті, дійшов до себе в той момент, коли тинявся у ваганні біля зеленої хвіртки в довгій білій стіні. І знову я відчув внутрішню боротьбу і страх.

«А далі!» — вигукнув я, і хотів уже перегорнути сторінку, але холодна рука серйозної жінки зупинила мене. — «Далі!» — наполягав я і безуспішно став боротися з її рукою, намагаючись з усіх своїх сил розігнути її пальці. І коли вона поступилася і сторінка перегорнулася, вона нахилилася до мене, наче тінь, і поцілувала мене в чоло.

Але сторінка не показала ні зачарованого саду, ні пантер, ні дівчини, що вела мене за руку, ні товаришів, котрі так не хотіли мене відпускати. Вона показала довгу сіру вулицю в Західному Кенсінґтоні в ту непривітну надвечірню годину дня, коли запалюють ліхтарі, і я був там — жалюгідна маленька фігурка: я гірко плакав, не в змозі стримати сліз. Я плакав, бо не міг повернутися до своїх дорогих товаришів, котрі кликали мене: «Повертайся! Повертайся скоріше!» Це був я. Це була вже не сторінка книги, а жорстока дійсність; це чарівне місце і стримуюча рука блідої матері, біля колін якої я стояв, зникли, — але куди вони зникли?

Він знову замовк і деякий час мовчав, дивлячись на вогонь у каміні.

— О, жалюгідність повернення! — прошепотів він.

— Ну, а далі? — спитав я через хвилину-дві.

— Бідний, маленький, жалюгідний — я знову повернувся до цього сірого світу! Коли я до кінця усвідомив, що зі мною трапилось, невгамовне горе охопило мене. Досі живі в мені гіркі відчуття того сорому і приниження, коли я розридався на очах у всіх і з ганьбою повертався додому. Як зараз бачу доброзичливого старого джентльмена в золотих окулярах, котрий зупинився і заговорив до мене, спершу ткнувши в мене своєю парасолькою: «Бідний малюк, — сказав він, — ти напевно загубився?» А я ж був лондонський хлопчик, якому вже виповнилося п’ять років! І йому неодмінно треба було покликати люб’язного молодого поліцейського та ще зібрати натовп навколо мене, щоб припровадити додому. Ридаючи, засоромлений і переляканий, я повертався із зачарованого саду до сходів батьківського будинку.

Таким було, як я пам’ятаю, видіння того саду, що досі не дає мені спокою. Звичайно, неможливо передати словами ту невимовну якість півпрозорої нереальності, ту несхожість з усім, що оточує нас у буденному житті; але це все саме так і було. Якщо ж це був сон, впевнений, це був сон зовсім надзвичайний, сон наяву... Гм, звісно, потім мені вчинили цілий допит — тітка, батько, нянька, гувернантка, — геть усі...

Я спробував розказати їм, що сталося, і батько вперше в житті випоров мене — за брехню. Після цього я спробував розказати тітці, і вона покарала мене знову — за злісну наполегливість. Згодом мені розповідали, що всім було заборонено слухати мене, щоб не було ані жодного слова. Навіть відібрали на деякий час мої книги казок — тому що я, на їхню думку, був наділений занадто багатою уявою. Он як, навіть це зробили! Мій батько належав до старої школи... Тому я залишився зі своїми переживаннями наодинці. Я пошепки розповідав про те, що сталося, своїй подушці — подушці, що часто бувала вологою і солоною від моїх дитячих сліз. А до своїх формальних і не надто палких молитов я завжди додавав одне щире благання: «Господи, прошу тебе, хай мені насниться сад. Боже, поверни мене до мого саду! Поверни мене до мого саду!»

Сад часто снився мені. Можливо, я щось додавав до його образу, можливо, змінював, не знаю... Розумієш, все, що я розповідаю, — лише спроба відновити з уривків спогадів події дуже раннього досвіду. Між ними та іншими спогадами мого дитинства лежить ціла прірва. Потім настав підлітковий період, коли мені здавалося неможливим коли-небудь знову заговорити про те дивне, швидко промайнуле враження.

Я задав запитання, що напрошувалося само собою.

— Ні, — відповів він. — Я не пригадую, щоб коли-небудь намагався знайти дорогу до саду в ті дитячі роки. Тепер мені це видається дивним, але не виключаю, що після тієї нещасної пригоди за моїми пересуваннями стали слідкувати уважніше, щоби знову не загубився. Ні, я пробував був знайти сад пізніше, це сталося вже після того, як ми з тобою познайомилися. Мені навіть здається, що був і такий період, — це зараз виглядає неймовірним, — коли я зовсім не згадував про сад. Можливо, це було, коли мені виповнилося років вісім чи дев’ять. Ти ж пам’ятаєш мене дитиною в Сент-Ательстані?

— Авжеж!

— У той час я й виду не подавав, що маю якусь потаємну мрію, хіба ні?





II


Він підвів на мене погляд, раптом посміхнувшись.

— Ти коли-небудь грав зі мною у «Північно-Західний прохід»?.. Ні, звісно, наші шляхи не перетиналися.

— Це була така гра, — продовжував він, — в яку кожна дитина, наділена багатою уявою, могла грати цілими днями. Ідея була в тому, щоб відкрити свого роду «Північно-Західний прохід» до школи. Дійти прямо до школи було досить просто; гра ж полягала у тому, щоб знайти якийсь інший маршрут, не такий очевидний. Треба було вийти з дому на десять хвилин раніше, ніж звичайно, вирушити навмання і дістатися до мети обхідним шляхом незнайомими вулицями. І от одного дня я заблукав у якихось доволі брудних провулках по той бік пагорба Кемпден-Хілл і вже думав, що цього разу гра вийде мені боком і напевно запізнюся в школу. Майже у відчаї я обрав вулицю, що на перший погляд здавалася глухою, але в кінці неї знайшовся прохід. Я поспішив туди з новою надією. «Все ще встигну!» — сказав я собі, пройшов повз ряд занедбаних маленьких крамничок, що чомусь здалися мені знайомими, і треба ж такому статися!.. Там була моя довга біла стіна та зелена хвіртка, що вела до зачарованого саду!

Я був вражений... Значить, зрештою, той сад, той чудесний сад, був не тільки сном!..

Він помовчав.

— Думаю, моя друга зустріч із зеленою хвірткою добре знаменує величезну різницю між напруженим життям школяра та необмеженим дозвіллям малої дитини. Хай там як, але цього другого разу мені й на ум не спало зараз же увійти. Уявляєш... тільки одне мене турбувало — тверде рішення вчасно дістатися до школи, щоб не зіпсувати собі оцінку з поведінки. Напевно, я відчував якесь бажання хоча б спробувати відкрити хвіртку... Авжеж, відчував... Хоча я, здається, пригадую цю привабливість хвіртки, головним чином, як ще одну перешкоду моїй всеохопній рішучості потрапити вчасно до школи. Звичайно, мене негайно зацікавило це відкриття, — по дорозі я постійно думав про хвіртку, але не зупинявся. Вона не затримала мене. Пробігаючи повз, дістав годинника і виявив, що маю ще десять хвилин у запасі. Потім я спустився з пагорба і вийшов на знайому вулицю. Щоправда, до школи я дістався задихавшись і весь мокрий від поту, зате вчасно. Пам’ятаю, як я вішав пальто і шапку... Проходити повз неї і просто піти. Дивно, еге ж?

Він задумливо подивився на мене.

— Звичайно, тоді я ще не знав, що вона не завжди знаходитиметься там. Підліткам бракує уяви. Здається, мене тоді страшенно тішила сама думка, що вона була там, що знаю дорогу до неї, але були ще шкільні обов’язки, що тиснули на мене. Гадаю, того ранку я був добряче розгублений і неуважний, намагаючись пригадати тих прекрасних дивних людей, що їх я сподівався знову побачити. Хоч як дивно, я навіть не сумнівався, що вони будуть раді бачити мене... Так, того ранку я напевно думав про сад тільки як про якесь приємне місце, де можна інколи відпочити від напружених шкільних занять.

У той день я не пішов туди. Тому що наступний день був скорочений перед вихідними, і ця обставина, можливо, вплинула на мене. Також можливо, моя неуважність призвела до того, що на мене наклали покарання, і це позбавило вільного часу, необхідного для обхідного маршруту. Не пам’ятаю. Знаю тільки, що зачарований сад тоді настільки заволодів моїми думками, що я не міг не поділитися ними.

— Я розказав... Як же його звали? — Такий, схожий на тхора хлопчина, ми ще дражнили його Випивайлом.

— Юний Хопкінс, — підказав я.

— Так, розказав Хопкінсу. Мені не дуже хотілося розповідати йому. Якимось чином я відчував, що цього робити не слід, але я розказав. Ми проходили разом частину дороги додому; він був балакучий, і якби ми не говорили про зачарований сад, то довелося б говорити про щось інше, а мені було нестерпно навіть думати про інші речі. От я і розбовкав.

Ну, а він розповів про мою таємницю всім. Наступного дня на перерві мене обступило півдесятка старшокласників. Вони піддражнювали мене, дуже бажаючи почути більше про зачарований сад. Там був той бугай Фосетт — пам’ятаєш його? — і Карнебі, і Морлі Рейнольдс. Тебе там часом не було? Ні, гадаю, я б тебе запам’ятав...

Хлопці — створіння з химерними почуттями. Незважаючи на те, що в душі я відчував відразу до себе, мене тішила, справді тішила увага цих старших хлопців. Пригадую, мені було особливо приємно, коли мене похвалив Кроушоу, — пам’ятаєш того старшокласника Кроушоу, сина відомого композитора? — котрий сказав, що це найкраща побрехенька з усіх, що він коли-небудь чув. А водночас мене охопило справді болісне відчуття сорому через те, що я розповів про свою священну таємницю. Ця свиня Фосетт навіть відмочив жарт про дівчину в зеленому...

При згадці про пережитий сором голос Уоллеса затремтів.

— Я вдав, що не почув, — сказав він. — Ну, а тоді Карнебі раптом обізвав мене малим брехуном і став заперечувати, коли я заявив, що все це щира правда. Я сказав, що знаю, де знайти зелену хвіртку, і можу відвести їх туди за десять хвилин. Тоді Карнебі став у позу ображеної доброчесності і сказав, що я маю це зробити — маю відповісти за свої слова, або він мене провчить за брехню. Тобі Карнебі коли-небудь викручував руку? Якщо викручував, ти, мабуть, зрозумієш, як я почував себе. Я заприсягнувся, що моя історія була правдивою. В той час у цілій школі ніхто не міг захистити дитину від Карнебі, хіба що один Кроушоу спробував був замовити за мене слівце. Та Карнебі вже вирішив позабавитися. Я розхвилювався, розпалився, і трохи злякався — одне слово, поводив себе як дурне мале дитя. В результаті, замість того, щоб відправитися у свій зачарований сад самому, я — щоки червоні, вуха горять, сльози на очах, а на душі одне пекуче страждання і сором — повів за собою цілу компанію з шести насмішкуватих, зацікавлених та погрожуючих мені школярів.

Ми не знайшли білу стіну та зелену хвіртку...

— Ти хочеш сказати...

— Я хочу сказати, що не зміг знайти її. Якби міг, то знайшов би.

І потім, коли я ходив сам, я не міг її знайти. Я так і не знайшов її. Тепер мені здається, що я шукав її на протязі всіх своїх шкільних років, але ніколи більше не натрапляв на неї.

— А як хлопці, завдали тобі... неприємностей?

— Обійшлися дуже жорстоко... Карнебі влаштував імпровізований суд наді мною за безсоромну брехню. Добре пам’ятаю, як я пробирався додому і тихо піднімався до себе, щоби приховати заплакане обличчя. Я плакав, аж поки не заснув. Однак плакав не через Карнебі, а через сад, через марні сподівання провести прекрасний день, через милих привітних жінок та товаришів, що ждали мене, через гру, якої я сподівався знову навчитися... Через цю прекрасну забуту гру...

Я був переконаний, що якби тоді не розпатякав... Після цього для мене настали важкі часи — я плакав уночі, а вдень снував мрії. Два семестри я халатно ставився до навчання і одержував погані оцінки. Пам’ятаєш? Повинен пам’ятати! Адже коли ти, саме ти обігнав мене з математики, я знову повернувся до зубріння.





III


Якийсь час мій друг мовчки дивився на розжарене вугілля в каміні. Нарешті, знову заговорив:

— Більше я не бачив її, аж поки мені не виповнилося сімнадцять.

Втретє вона раптом виникла переді мною, коли я саме їхав на Паддінґтонський вокзал, вирушаючи здобувати стипендію в Оксфордському університеті. Видіння тривало якусь мить. Я їхав у двоколці з цигаркою в руках, елеґантно обпершись на запону екіпажу, і, без сумніву, вважав, що маю неабиякий життєвий досвід. Аж раптом з’явилася хвіртка, стіна, дорогоцінне відчуття чогось незабутнього і все ще досяжного.

Ми з гуркотом проїхали повз, — я був захоплений зненацька, щоб отак одразу зупинити екіпаж, — потім завернули за ріг. Це був дивний момент, мене охопило якесь подвійне і суперечливе бажання. Я постукав у віконце на даху двуколки, і заліз до кишені, щоб витягти годинника: — «Слухаю, сер!» — негайно відгукнувся візник. — «Е-е... ну... — Ні, нічого», — крикнув я. — «Просто помилився! Ми запізнюємося! Поїхали!» І він поїхав далі...

Стипендію я здобув. А ввечері після того, як мені повідомили про це, я сидів біля каміна у своїй маленькій кімнаті нагорі, що була моїм кабінетом, у будинку мого батька, приймаючи його похвали, — нечасто чув їх, — слухаючи розсудливі батьківські поради, курив свою улюблену трубку — мав солідного «бульдоґа» в юності — і думав про ту хвіртку в довгій білій стіні. «Якби я зупинився», — думав я, — «то напевно не одержав би стипендії, не вступив би до Оксфорда... зіпсував би прекрасну кар’єру, що відкривається переді мною! Я починаю краще розбиратися в житті!» Такими були мої думки, але тоді не сумнівався, що кар’єра заслуговує на жертву.

Ті дорогі товариші, та ясна атмосфера здавалися мені дуже милими, дуже чудовими, але далекими. Тепер моя увага була зосереджена на земних речах. Я бачив іншу прочинену хвіртку — хвіртку до моєї кар’єри.

Він знову задумливо повернувся до каміна. Червоні відблиски на якусь мить відтінили риси впертої незламності на його обличчі, а потім знову все зникло.

— Що ж, — сказав він і зітхнув. — Я повністю віддався кар’єрі. Я працював, працював багато і важко. Але мені безліч разів з’являвся у мріях той зачарований сад. І я бачив хвіртку ще чотири рази, хоч мимохідь, але бачив. Так, чотири рази. На деякий час цей світ став мені такий яскравий і цікавий, здавалося, він настільки сповнений сенсом і можливостями, що призабута привабливість саду виглядала на цьому тлі доволі слабкою і далекою. Хто захоче почухати пантер по дорозі на звану вечерю з гарними жінками та поважними чоловіками? Закінчивши Оксфорд, я повернувся до Лондона чоловіком, що подавав великі надії, і дещо вже зробив, щоб їх виправдати. Дещо зробив, а все ж залишалося почуття невдоволення...

Я закохувався двічі... Не зупинятимусь на цьому. Одного разу, коли йшов до тієї, котра, як мені було відомо, сумнівалася в тому, чи наважуюся я прийти, я вирішив навмання зрізати шлях через малолюдну місцину поблизу Ерлс-Корту. Там і наштовхнувся на білу стіну та знайому зелену хвіртку. «Дивно!» — сказав я собі. — «Я ж думав, що це місце десь у районі Кемпден-Хілла. Це таке місце, яке чомусь неможливо було знайти, — як перерахувати камені Стоунхенджа, — місце того дивного сну наяву». І я пройшов повз, прямуюючи до свої мети. У той раз хвіртка не вабила мене.

Я відчув тільки миттєвий порив перевірити, чи була вона відчинена, — для цього досить було зробити якихось три кроки вбік. Хоча в душі я був цілком упевнений, що вона відкриється для мене. Але тоді я подумав, що це може мене затримати, і я спізнюся на побачення, від чого, як я вважав, може постраждати моя репутація. Згодом я шкодував через свою пунктуальність; міг би принаймні, картав себе я, зазирнути й помахати рукою тим пантерам, але на той час я вже затямив, що не варто шукати знову із запізненням те, чого не знайти пошуками. Так, того разу я дуже шкодував...

Після цього були роки важкої праці, і не було жодного видіння про хвіртку. Лише недавно вона повернулася до мене. З нею прийшло відчуття, наче весь світ накрила якась тонка похмура пелена. Я подумав, що буде дуже прикро, ба навіть нестерпно більше ніколи не побачити цієї хвіртки. Можливо, я трохи перевтомився, а можливо, в мене почалося те, що називають кризою середнього віку. Не знаю. Одне знаю напевно — пронизлива яскравість, що робить людські старання легкими, нещодавно зникла з навколишнього світу, і це збіглося з усіма цими новими політичними зрушеннями, коли необхідно більше працювати. Дивно, чи не так? Справді, я починаю стомлюватися від життя, а віддача від старань, коли доходить до цього, здається нічого не вартою. Віднедавна до мене повернулося гостре бажання побачити сад. Так... Уже тричі бачив.

— Сад?

— Ні, хвіртку! І я не увійшов!

Він нахилився до мене через стіл, і в його голосі зазвучав безмежний жаль.

— Тричі мені траплялася така нагода. Тричі! Я давав собі слово, що коли хвіртка знову себе явить мені, то увійду в неї, подалі від цієї задухи й тліні, від цього мішурного блиску марнославства, від цієї стомлюючої суєти. Я увійду і вже ніколи не повернуся. Цього разу я залишуся там... Я давав собі слово, а коли траплялася нагода, я не входив.

Тричі за рік я проходив повз цю хвіртку, але так і не увійшов. Три рази за останій рік.

Перший раз це сталося вночі, під час обговорення законопроекту про право викупу орендованого майна, коли за відсутності більшості в залі уряд було врятовано трьома голосами. Пам’ятаєш? Ніхто з нашої партії — можливо, дуже мало хто з опозиції — не сподівався, що остаточне голосування відбудеться вже тієї ночі. Та тоді дебати луснули, як яєчна шкаралупа. Ми з Хотчкіссом саме вечеряли у його двоюрідного брата в Брентфорді, обидва були без дам. Нас викликали по телефону, і ми негайно вирушили на автомобілі його брата. Ледве встигали. А по дорозі ми проїхали повз мою стіну та хвіртку. Вона була бляклою при місячному сяйві, з жовтогарячими плямами від світла фар нашого автомобіля, але без сумніву, це була вона. «Господи!» — скрикнув я. — «Що сталося?» — спитав Хотчкісс. Я відповів: «Нічого!», і нагоду було втрачено.

— Я приніс велику жертву, — сказав я «загонщику» нашої фракції, коли потрапив у парламент.

— Всі приносять, — відповів той на бігу.

Не знаю, чи зміг би тоді вчинити інакше. А наступна нагода трапилася, коли батько лежав при смерті, і я поспішав, щоб востаннє попрощатися з цим суворим старим. І тоді обставини життя категорично вимагали моєї присутності. Але на третій раз вийшло зовсім по-іншому. Сталося це тиждень тому. Як згадаю, досі гостро картаю себе. Я був у компанії Ґуркера та Ральфса... Тепер уже ні для кого не секрет, що я зустрічався з Ґуркером. Ми вечеряли у Фробішера, і мали одверту розмову. Питання про мою посаду в новому складі міністерства було винесене за дужки дискусії. Так, так, тепер усе вже вирішено. Про це поки що не треба казати, але немає причин приховувати від тебе... Так, спасибі, спасибі! Але дай мені довести до кінця свою розповідь.

Отже, того вечора справа ще перебувала в підвішеному стані. Мої обставини були дуже делікатні. Мені страшенно хотілося заручитися підтримкою Ґуркера, але заважала присутність Ральфса. Я ламав голову над тим, як підтримувати легку і невимушену бесіду таким чином, щоб вона не надто очевидно торкалася питання, що мене турбувало. Це було необхідно. Подальша поведінка Ральфса більш ніж виправдала мою обережність... Я знав, що Ральфс попрощається з нами, коли ми дійдемо до Кенсінґтон-Хай-стріт, а тоді я мав би нагоду захопити зненацька Ґуркера раптовою одвертістю. Інколи доводиться вдаватися до таких маленьких хитрощів... І саме тоді попереду черговий раз з’явилася вона; я з першого погляду впізнав ту білу стіну і зелену хвіртку.

Розмовляючи, ми пройшли повз неї. Я пройшов повз неї. Так і бачу виразно окреслений темний силует Ґуркера, його циліндр, нахилений вперед над примітним носом, численні складки кашне, а за ним наші з Ральфсом тіні, коли ми неспішно проходили повз.

До хвіртки було якихось півметра. «А що станеться, — запитав я себе, — якщо я зараз попрощаюсь з ними і увійду туди?» Але ж мені так кортіло переговорити з Ґуркером...

Завалений невирішеними проблемами, я не знав, як відповісти на це питання. «Вони вважатимуть мене божевільним, — подумав я. — Припустимо, я зараз зникну... Загадкове зникнення видатного політичного діяча!» Ця обставина переважила. В той критичний момент гору наді мною взяли безліч неймовірно дрібничкових, суєтних бажань.

Уоллес повернувся до мене і повільно промовив з сумною усмішкою:

— І зараз я тут!..

— Зараз я тут! — повторив він, — я втратив свій шанс. Тричі за один рік у мене була нагода увійти в ту хвіртку — хвіртку, що веде до гармонії, насолоди, незрівнянної краси, до доброти, незбагненної в цьому світі. І я відмовився від усього цього, Редмонде. А тепер вона зникла...

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю, знаю. Тепер мені лишається це прийняти: працювати, зосередитися на проблемах, що так мене стримували в ті вирішальні моменти. Ти кажеш, я досяг успіху? О, це така вульґарна, мішурна, марудна і всіма жадана річ. Так, я досяг успіху. — Він узяв у свою велику руку горіх, роздавив його і показав мені. — Дивись, як виглядає мій успіх.

Дозволь тобі зізнатися, Редмонде. Мене гризе думка про цю втрату. От уже понад два місяці, майже десять тижнів, я взагалі не виконую жодної роботи, якщо не рахувати найнеобхідніші та найневідкладніші обов’язки. Моя душа сповнена невгамовного жалю. Щоночі, коли менше ризику, що мене впізнають, я виходжу з дому. Я просто блукаю. Так. Цікаво, що подумали б про це виборці, якби довідалися. Майбутній міністр кабінету міністрів, відповідальний керівник найважливішого з усіх відомств, блукає наодинці, сумуючи, і мало не вголос тужить за якоюсь хвірткою, за якимось садом!





IV


Як зараз бачу перед собою його доволі бліде обличчя з новим, незнайомим мені похмурим блиском в очах. Сьогодні спогади особливо виразні. Я сиджу і пригадую його слова, його інтонацію, а на моєму дивані все ще лежить учорашній вечірній випуск «Вестмінстерського кур’єра» з офіційним повідомленням про його смерть. Сьогодні за ленчем всі розмови в клубі були тільки про нього і про його загадкову загибель.

Його тіло знайшли вчора на світанку в глибокому котловані біля вокзалу у Східному Кенсінґтоні. Це була одна з двох шахт, викопаних у зв’язку з будівництвом південної гілки залізниці. Уздовж шосе вона була огороджена від проникнення сторонніх тимчасовим парканом, де для зручності місцевих робітників був прорізаний невеликий прохід з хвірткою. Через непорозуміння між двома бриґадирами хвіртку залишили незачиненою, от у неї він і пройшов...

Мій розум не знаходить відповідей на численні запитання й загадки.

Виглядає на те, що того вечора він повертався з парламенту пішки: під час останньої сесії він нерідко так робив. Гадаю, так було і цього разу. Так і уявляю його самотню темну фіґуру, як він іде пізно вночі безлюдними вулицями, захоплений тільки однією думкою, маючи тільки одне бажання. Чи не здалася йому в блідому електричному світлі привокзальних ліхтарів груба дошка паркану білою на вигляд? Чи не збудила ця злощасна незачинена хвіртка якісь спогади?

Зрештою, а чи існувала коли-небудь та зелена хвіртка в стіні?

Не знаю. Я розповів його історію так, як він розповів її мені. Часом мені здається, що Уоллес просто став жертвою поєднання рідкісного, хоча й відомого типу галюцинації та залишеної через недбалість пастки, але насправді в глибині душі я так не думаю. Якщо хочете, вважайте мене забобонним і дурним; але я майже переконаний, що він насправді мав незвичайний дар і особливе чуття чогось, — не знаю, чого саме, — що у вигляді стіни та хвіртки пропонувало йому вихід, своєрідну таємничу можливість рятівного переходу в інший, у всіх відношеннях прекрасніший світ. Хай там як, зрештою це чуття зрадило його, скажете ви. Але чи зрадило воно його? Тут ми торкаємося найпотаємнішої таємниці всіх мрійників, людей, наділених проникливістю та уявою. Ми бачимо наш світ простим і звичайним — ось огорожа, ось яма. Бачимо на свої буденні мірки, що із забезпеченого життя він вийшов у пітьму, до небезпеки та смерті.

Але що там побачив він?






Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 7 грудня 2019 р.



Оповідання Г. Уеллса «Хвіртка в стіні» (H. G. Wells. The Door in the Wall) вперше було надруковане в газеті «Дейлі кронікл» (1906), книжкове видання побачило світ у збірках «Хвіртка в стіні та інші оповідання» (1911) та «Країна сліпих та інші оповідання (1911).









‹‹     Головна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.