Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Тривалий час вважалося майже правилом гарного тону протиставляти епоху середніх віків і добу Відродження на користь останньої. Нині домінує поміркованіша думка, висловлена голландським істориком І. Гейзінгою, що епоха раннього Відродження була водночас "осінню" Середньовіччя (945; 359, с. 212), яке неквапно поступалося своїми позиціями. Фундаментальними досягненнями епохи Ренесансу можна вважати важливі зрушення у природознавстві, великі географічні відкриття, внаслідок яких було переглянуто традиційну картину світу, коперниківську революцію в астрономії, винайдення друкарського верстата, виникнення національних монархій, поява у царині медицини наукової анатомії людини... Важливі зрушення відбулись і в філософії, де під терміном "Відродження" розумілася сукупність учень, автори яких, спираючись на ренесансний неоплатонізм, обґрунтовували земне стихійне самоутвердження людської особистості та її прагнення охопити і осмислити світ у його цілісності. Оскільки такі духовні процеси відбувалися не тільки в Італії, але й по всій Європі, то цілком справедливо говорити про Відродження як про панєвропейське явище.
Уведені нами в науковий обіг мало відомі, а то й зовсім невідомі, переважно латиномовні джерела (563 — 589) сьогодні переконливо засвідчують, що епоха Відродження не оминула Україну, як складову Європи. Вони потверджують слушні думки двох визначних учених у цій галузі А. Ф. Лосєва і І. М. Голеніщева-Кутузова. Перший писав: "Ренесанс був не в якійсь одній країні, а в усіх країнах [Європи — В. Л.], і кожна переживала свій ренесанс посвоєму і хронологічно, і по суті" (600, с. 51). Схожу думку висловив і другий учений: "Від берегів Адріатики до Балтики, від Праги до Вільно в XV — XVII століттях відбувався процес засвоєння і асиміляції гуманістичних ідей, не менш значний, аніж у Західній Європі" (410, с. 258).
Нині розрізняють регіональні і національні Відродження. Серед регіональних (у межах Європи) виокремлюють західне, південне, північне, центрально- і східноєвропейське. При цьому питання про останнє донедавна лише дискутувалося. Ступінь його вирішення залежить від ступеня вивчення відомих і новознайдених першоджерел, кількість яких неухильно зростає.
У філософсько-теоретичному плані Відродження являло собою "світлий світський вільномислячий і індивідуалістично трансформований антично-середньовічний неоплатонізм, що переживався цілком іманентно-суб’єктивно" (600, с. 104) і цілком ренесансну думку до художніх, структурно гнучких і повністю чуттєвих побудов у галузі космології і натурфілософії. З другого ж боку, у філософсько-практичному аспекті Ренесанс виявляв себе як гуманізм. Сьогодні термін "гуманізм" (лат. humanus — людяний, людський) вживається у двох значеннях: 1. Як морально-етична риса суспільно-політичних ідей і течій, спрямованих проти соціального і національного поневолення людини в будь-яку епоху; 2. Як ідейний напрям культури епохи Відродження, який утверджував у філософії, літературі й мистецтві право людини на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук, і в межах якого було сформовано поняття людини як найвищої цінності, творця власної долі, здатного до нескінченності пізнавати оточуючий світ (74, с. 34), тобто, в даному випадку гуманізм розглядався як "філософсько-мітологічна, поетична й особисто-ентузіастична свідомість" (600, с. 109), як система поглядів на права вільної особистості "з ліберально-індивідуалістичними і вільнодумними висновками для науки, моралі, суспільно-політичної теорії, часом з антицерковними тенденціями за умови висунення на перший план простоти первісного християнства" (600, с. 106).
На зміну середньовічному теоцентризму прийшов ренесансний антропоцентризм. Вислів Піко дела Мірандоли "Бог початок, а людина — центр усіх речей" (129, с. 3) проголошував перехід від "studium divinum" до "studium humanum".
Слід зазначити, що ренесансний гуманізм розвивався й у Візантії. Після захоплення Константинополя турками багато вчених звідти перебрались до Італії, що вплинуло на посилення там цієї ідейної течії. Визначальною рисою візантійського гуманізму на відміну від західноєвропейського був не лише його поміркований характер, але й те, що він менш помітно виявлявся у філософії, ніж у інших сферах культури: літературі, живопису, архітектурі. Візантія, на думку сучасного італійського вченого Е. Гарена, внесла реальний вклад до гуманізму завдяки тому, що надала цінний матеріал, який збагатив культурний набуток Заходу; "підказала вдалі формули для філософської думки, яка вже досягла зрілості на своєму шляху" (399, с. 113). Візантійський гуманізм XIV — XV століть мав значний уплив також і на становлення української думки.
Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла і сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, культурного життя. Ці ж чинники позначилися і на характері функціонування філософських ідей. Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються реальні передумови для формування елементів ранньобуржуазної духовної культури, ренесансно-гуманістичної філософської і громадсько-політичної думки (679, с. 22). Важливим чинником виникнення усіх цих передумов була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали центрами не тільки ремісництва і торгівлі, але й соціально-політичного та культурного життя. Про тодішню тенденцію зростання міст можуть свідчити такі цифри: у Подільському воєводстві в XVI ст. було 66 міст, а на середину XVII ст. їх уже налічували 170 (669, с. 144). Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивалися в Україні на Грунті двох різних традицій: західноєвропейської і руськовізантійської, яка була тісно пов’язана з церковною традицією, а тому й більш прийнятною для вітчизняної культури перехідного періоду.
Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики. У творах українських мислителів знаходимо гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то це не завжди був християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб’єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея активності особи, спостерігається інтерес до народного життя і національної історії. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту. Як і представники західноєропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти зверталися до історії для пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот засвідчувала ренесансно-гуманістичні тенденції їхнього мислення, їхню спрямованість проти середньовічного космополітизму, проповідуваного церквою. Патріотизм українських мислителів виявився у симпатіях до вітчизни України-Руси, у турботі про її долю, в заклику до відсічі всіляким загарбникам, які зазіхали на рідну землю. Наші гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали заперечувати Божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Держава, на їхню думку, походить не від Бога, а виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного правителя добровільно. Виділяються, зокрема, дві причини виникнення держави: вроджений Ґандж, який вимагає взаємної допомоги та вроджений потяг одного до другого. Нашим гуманістам імпонував центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), за яким патріотизм, служіння державі, суспільна активність ґрунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Вітчизняні гуманісти чи не першими в Європі проголошували, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади; розробляли ідею природного права, яке, вважали, є вищим за людські закони, що їх при потребі можна й змінювати. В розглядуваний період на перший план виступає також комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи. Популяризація цих ідей українськими гуманістами зробила свій вагомий внесок у майбутню переможну національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького.
У західноєвропейському гуманізмі епохи Відродження розрізняють два етапи розвитку — ранній і пізній. Ранній, так званий етико-філологічний, або громадянський гуманізм виник в Італії (кінець XIV — середина XV ст.) у зв’язку з вивченням і викладанням на основі класичної античної освіти риторики, граматики, поетики, історії і моральної філософії. Починаючи з останньої третини XV ст. гуманістичні інтереси переміщуються до теології, натурфілософії, природознавства. Це — пізній гуманізм. Специфічна духовно-культурна і соціально-економічна ситуація в Україні у першій половині XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного гуманізму, пов’язаного із викладанням риторики, граматики, поетики, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. З другої половини XVI ст. у зв’язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів) українські мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також реформаторів. Коло їхніх інтересів охоплює теологію, натурфілософію, природознавство. Якісно новий етап у розробці цих галузей знання починається після організації науково-культурних центрів в Острозі, Києво-Печерській Лаврі, а особливо з часу відкриття Києво-Могилянської академії.
Таким чином, у розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виокремити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.) типологічно подібний до раннього італійського. В цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична та етична проблематика. Під час другого періоду (з другої половини XVI ст. — до початку XVII ст.) відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей у переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження. На цьому етапі з’явилися культурно-просвітницькі, наукові, літературні й освітні об’єднання, роль яких була навподіб італійських академій чи північноєвропейських учених товариств. Серед них найвизначніші: науковий гурток в Острозі (70-ті роки XVI ст.), Лаврський гурток у Києві (1615 — 1616 рр.), товариства високоерудованих освітніх діячів, котрі здобували часто академічну або університетську у західній Європі освіту, або ж при братських школах. Характерною ознакою того часу стало активне формування історичної самосвідомості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму. Третій період — друга третина XVII — початок XVIII ст. — означився напрацюванням комплексу гуманістичних ідей, що розвивалися в контексті епохи бароко.
Починаючи з другої половині XV ст. в Україні посилювався інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджувалась національна свідомість, наростала потреба в розвитку освіти й науки. Про це красномовно свідчить, наприклад, збільшення кількості шкіл і підвищення їхнього освітнього рівня. Оскільки ж вищих навчальних закладів в Україні тоді не існувало, то багато українських юнаків після навчання у місцевих школах продовжували освіту в польських та інших університетах. За даними вітчизняних і зарубіжних дослідників, це явище було масовим і тривалим (963, табл. XIX А — В). За кордоном юнаки з України не тільки здобували вищу освіту, а й переймалися новими передовими ідеями, передусім гуманістичними. Вони переносили їх на рідний ґрунт, на якому вже формувалися передумови для сприйняття, функціонування та розвитку цих ідей. Подібне явище було характерним також і для тогочасної Білорусі (408). А це засвідчує регіональний характер цих процесів, існування раннього гуманізму у східноєвропейській філософській думці в цілому.
Друга половина XV ст. — початок XVII ст. у Європі й Україні не вичерпується навіть таким вельми популярним об’ємним визначенням, як "Відродження", а тим більше "гуманізм". У той час існував також широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, під назвою Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення), яка охопила в XVI ст. майже всі країни Європи.
За своєю антифеодальною, протобуржуазною сутністю Реформація тотожна Відродженню, але розгортались вони у різних формах. Зміст поняття "Реформація" включає такі елементи: 1) Реформація — масовий антифеодальний рух; 2) заразом вона є рухом передбуржуазним; 3) вона спрямовується проти панівної церковної ієрархії та кліру; 4) здійснює свої секуляризаційні завдання під гаслом боротьби за істинну віру; 5) ідеалізує й намагається відродити первісне християнство; 6) підносить індивідуально-духовне начало в людині; 7) пов’язана з формуванням націй, національної свідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віросповідним принципом.
Ідеологи Реформації заперечували зверхність римського папи, чернецтво, культ святих, ікони; вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Національний характер нової релігії відповідав становленню націй. Джерелом віровчення реформатори вважали лише Священне Письмо (Біблію) і, навпротивагу до католицизму, заперечували "священні перекази" (рішення церковних соборів, постанови пап, церковну традицію). Реформація здешевила, демократизувала церкву, надала нормам моралі Божественної санкції. Реформаційний рух згодом розколовся на різні течії: лютеранство, кальвінізм, анабаптизм, социніанство (антитринітаризм) тощо. Представники останнього виступали, зокрема за соціальну рівність, спільність майна. Реформація спочатку у формі гусизму, а згодом і лютеранства, кальвінізму та антитринітаризму поширилася на українських землях. Ці ідеї були засвоєні, переосмислені й асимільовані на українському грунті; вони дали значний поштовх для розвитку вітчизняних реформаційних рухів. На формуванні української версії реформаційної ідеології позначився цілий ряд соціокультурних чинників. Вирішальними серед них були: початок розкладу економічної системи феодалізму, становлення самосвідомості українського народу, особливості еволюції християнства в його православній формі. Сформований в Україні комплекс реформаційних ідей достатньою мірою адекватно відобразив їхню конкретно-історичну сутність і виявив себе в оновленні релігійного вчення на основі заперечення авторитету церковної ієрархії, демократизації церкви, у формуванні ідеї спасіння завдяки особистій вірі, всесвященства, свободи совісті, а також її гарантій, що означало появу висловленої у теологічній формі ранньобуржуазної правової ідеї. Було, як відомо, проведено ряд важливих церковних реформ у православній церкві України з метою створити синтез вселенськості на базі Україно-Руської Церкви.
З кінця XVI ст. у європейській архітектурі, мистецтві й літературі поширювався новий стиль, чи напрям — бароко, яке виросло на синтезі ренесансу з середньовіччям і сформувало нове уявлення про світ і людину, оперте на глибинні світоглядні зрушення, зумовлені великими відкриттями в астрономії, механіці, фізиці, які зруйнували антропоцентричний світ ренесансного гуманізму, як замкнуту конструкцію, засновану на принципах розумності й гармонії. Світ постав тепер перед людиною у нескінченності часу і простору, в контрастах і глибинних суперечностях. Розвиток бароко у різних країнах Європи відзначився помітною асинхронністю. Хронологічні межі нового стилю були розмиті між берегами двох століть, переплітаючись із давніми, ренесансними, і новими, класицистичними нормами. Проте ідеї ренесансного гуманізму вже в іншому бароковому контексті продовжували функціонувати, принаймні в Україні, до початку XVIII ст. (1139, с. 321 — 348).