Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




§ 2. Люди


Доба Відродження дала Європі багато видатних особистостей у різних царинах науки й культури. Найбільш знаними гуманістами цієї епохи були: Данте Аліґ’єрі (1265 — 1322), Франческо Петрарка (1304 — 1374), Джовані Бокачо (1313 — 1375), Леонардо Бруні (1369 — 1444), Лоренцо Вала (1407 — 1457), Леонардо да Вінчі (1452 — 1519), Джовані Піко дела Мірандола (1463 — 1494), Еразм Ротердамський (1469 — 1536), Альбрехт Дюрер (1471 — 1528), Міколай Коперник (1473 — 1543), Мікельанджело Буонароті (1475 — 1564), Томас Мюнцер (1490 — 1525), Хуан Луїс Вівес (1492 — 1540), Франсуа Рабле (1494 — 1553), Джордано Бруно (1548 — 1600), Френсіс Бекон (1561 — 1626), Галілео Галілей (1564 — 1642), Томазо Кампанела (1568 — 1639), Ян Амос Коменський (1592 — 1670), Томас Мор (1478 — 1535)... Імена добре знайомі. Це, так би мовити, зірки першої величини, які осявають увесь світ. Водночас десятки інших зірок меншої величини освітлювали національні небосхили і внесли значний вклад у розвиток своїх національних Відроджень, свого ренесансного гуманізму.

Нині майже забуті імена багатьох відомих у свій час візантійських гуманістів XIV — XV ст., твори яких впливали також і на українських авторів. Ось деякі з них. Теодор Газа (1398 — 1478) — вчений грек. 1430 року прибув до Італії, де викладав грецьку мову і філософію. Перекладав на латину твори грецьких філософів, зокрема Арістотеля. Георгій Трапезунтський (1396 — 1484) — грецький письменник, який сприяв поширенню грецької літератури в Італії; викладав у Венеції, а потім у Римі риторику і філософію, передусім Арістотеля; перекладав на латину грецьких філософів. Георгій Геміст Плетон (Пліфон) (бл. 1355 — 1452) — візантійський філософ-платонік, учений і політичний діяч. Приятелював з італійськими гуманістами. Ініціатор створення у Флоренції платонівської Академії. Емануїл Мосхопуло (друга пол. XVI ст.) — вчився в Італії; пізніше якийсь час перебував у Острозі при дворі князя Костянтина, де брав участь у підготовці видання Біблії; проводив антикатолицьку діяльність. Марк Ефеський (пом. бл. 1450) — митрополит ефеський, захисник правослов’я на флорентійському соборі (1439 р.). Дмитрій Халкондила (бл. 1424 — 1510) — грецький граматик. Лаоконік Халкондила (пом. бл. 1464) — візантійський історіограф, автор "Історії турків".

Зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами другої половини XV — поч. XVII ст. стали такі поети, письменники, теологи і вчені: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406 — 1477), Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450 — 1494), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (бл. 1470 — 1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566), Йосип Верещинський (1532 — 1598), Севастян Кленович Фабіан (бл. 1545 — 1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558 — 1629), Симон Пекалід (Пенкальський) (бл. 1567 — після 1601), Іван Домбровський (кінець XVI — поч. XVII ст.), Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. після 1634), Стефан Зизаній (пом. до 1621), Дем’ян Наливайко (пом. 1627), Мелетій Смотрицький (бл. 1577 — 1633), Кирило Транквіліон-Ставровецький (пом. 1646), Хома Євлевич (поч. XVII ст.), Йов Борецький (пом. 1631), Касіян Сакович (бл. 1578 — 1647).

Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах діяли на українських теренах, передусім у так званому Руському воєводстві, до якого, крім багатьох західноукраїнських міст, належали також нині польські міста: Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок (Przemysł, Chełm, Jarosław, Nowe Miasto, Rzeszów, Sanok). Ці міста щонайменше до початку XVIII ст. навіть в офіційних польських документах польськими не вважалися (963, табл. XIX А — В). Згадані гуманісти в більшій чи меншій мірі усвідомлювали свою національну приналежність і дбали про рідну культуру незалежно від місця їхньої діяльності.

До українських гуманістів XV — XVI ст. відносимо передусім тих, хто сам усвідомлював себе українцем ("рутенцем"), наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мають суттєвого значення. Разом з тим багато з українських гуманістів того періоду водночас належать до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Політичне становище на західноукраїнських землях, попри соціальний і національний гніт, було набагато стабільніше, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких лиходіїв. Тому саме в західноукраїнських містах зосереджувалось на той час науково-культурне життя.

Вітчизняній історико-філософській думці імена багатьох названих українських гуманістів донедавна були майже не відомі. Тому варто бодай стисло окреслити суть учень цих мислителів, дати, так би мовити, їхні філософські портрети.


ГРИГОРІЙ САНОЦЬКИЙ (із Санока) — українсько-польський церковний і політичний діяч, архиєпископ Львівський. Був засновником першого гуманістичного гуртка в Україні, куди входив і відомий італійський гуманіст Калімах Буонакорсі, який тривалий час жив у помешканні Григорія. Саноцький першим серед вітчизняних мислителів рішуче й відверто критикував схоластичну філософію, яку називав "сонним маренням наяву". Своєю боротьбою зі схоластикою він починає новий ренесансно-гуманістичний етап у філософії України та Польщі. Вихідною позицією його філософії було характерне для гуманістів відкидання авторитетів і прагнення до самостійного осмислення і вивчення оригінальних текстів античних філософів та застереження щодо схоластичного нагромадження псевдокоментарів. Із боротьбою проти авторитетів поєднувалася у цього мислителя оборона прав розуму, що виражалось у спробі унезалежнення науки від теології за допомогою вчення про подвійну істину. Саноцький схилявся до раціонального обгрунтування релігійних істин: "те, що не оперте на жодному розумовому доказі, є глупотою і не гідне того, аби в нього вірити". Мислитель активно виступав за розмежування світської і церковної влади, за відокремлення церкви від держави та їхнє невтручання у справи одна одної. Спираючись на ренесансне уявлення про людину як істоту, що поєднала в собі духовну і тілесну природу, Григорій Саноцький обстоював всебічний гармонійний розвиток людини, її духу і тіла, націлював на досягнення повноти життя і самовиявлення. Григорій був одним із тих гуманістів, котрі прагнули реабілітувати не тільки зневажувану феодальним суспільством фізичну працю, але й цілі соціальні верстви, зокрема купців, ремісників, міщан, які "приносять своєю працею пожиток суспільству". Натомість критикує феодалів за неробство. Він казав, що люди, "ступаючи крок за кроком уперед, позбавляються варварського стану завдяки своїй власній праці і самі є творцями власної долі". Григорій із Санока визнавав рівність людей перед Богом і законом, цінував більше талант, аніж родову шляхетність.


ЮРІЙ ДРОГОБИЧ (Котермак) — відомий український учений у царині астрономії, астрології, медицини, математики. Народився й виріс у Дрогобичі. Навчався у Львові, Кракові, Болоньї (Італія). Впродовж 1481 — 1482 рр. — ректор Болонського університету. Наприкінці 80-х років XV ст. викладав астрономію і медицину у Краківському університеті, де його учнем був славетний польський астроном Міколай Коперник. Найвідоміші праці Ю. Дрогобича написані латиною: 1. "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року"; 2. "Прогностична оцінка поточного 1483 року"; 3. "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490). Ці твори, а також віршована присвята римському папі, вміщена у "Прогностичній оцінці...", сповнені гуманістичних міркувань автора про природу, Бога, людину. У них наведено окремі наукові дані з астрономії, географії, зокрема вперше подано географічні координати таких міст нашої країни, як Львів, Дрогобич, Феодосія (Кафа), а також міст Вільно, Москва. Ю. Дрогобич високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості, зокрема у пізнання таємниць світу і його закономірностей, а також у здатність людини використати результати такої пізнавальної діяльності на своє благо. Завдяки розумові, як головному критерієві істинності, можна легко "осягнути обшири неба незбагненно великі", спізнати "таїни у підмісячнім світі і силу могутню зірок". Людський розум, освіту, активну діяльність людини Ю. Дрогобич уважав також головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу. У передмові до твору "Прогностична оцінка поточного 1483 р." він торкався проблеми співвідношення небесного і земного світів і вирішував її у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, гадав, сповнений Всесвіт. Поруч із християнським Богом у творах мислителя фігурують інші надприродні сили, які втручаються в хід історичних подій і впливають на їх перебіг:


Дні, коли Марс запанує, коли буде мир ...

Де, у якому краю треба чекати чуму

(221, р. І)


Дрогобич уважав, що завдяки доброчесності людина може наблизитися до Бога, який, на його думку, є ідеалом доброчесності. Праці Ю. Дрогобича були добре відомі у багатьох тогочасних країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині, Польщі. Їх переписував для себе, наприклад, відомий німецький учений-гуманіст Гартман Шедель. Віддав їм належне у своїй науковій роботі німецький історик метеорології Густав Гельман. Юрій Дрогобич був одним із перших, хто сприяв поширенню гуманістичних ідей доби Відродження на батьківщині і став одним з перших зачинателів українського гуманізму. Він підтримував, зокрема, видавничу діяльність піонера східнослов’янського кириличного друкарства Швайпольта Фіоля, який упродовж 1483 — 1491 рр. видав чотири книжки у Кракові (475).


ПАВЛО КРОСНЕНСЬКИЙ (Павло Русин із Кросна) — українсько-польський поет і гуманіст. Народився в м. Кросно на Лемківщині (нині воєводське місто у Польщі). Вчився у Краківському (від 1491 р.) та Грейфсвальдському університеті (Німеччина), де одержав 1499 року ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 року викладав у Краківському, а пізніше — Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, збірку яких видав 1509 року у Відні. Його вихованцями були відомі поети свого часу Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній. Павло Кросненський — один із зачинателів культури Відродження в Україні. Висловлював ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям, спираючись на доброчесність і доблесть, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Він був прихильником концепції природного права, обстоював приналежні кожному індивіду особисті свободи. Людина в цивілізованій державі, на його думку, повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри; право керуватися власним розумом. Будь-які справи мають вирішуватись на основі справедливості, толерантності. Відсутність або порушення якогось із цих прав свідчить про дикість, варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Павло Русин продовжував ренесансно-гуманістичну традицію, яка всіляко підносила і навіть ставила поезію вище від історії і філософії. По суті, мислитель розвивав у своїй поетичній творчості неоплатонівську ідею близькості поета до пророка. Поетичне слово він називав даром богів, їхнім дитям "гомінким і солодким". Мислитель цінував реальне існування, закликав утішатися життям, бо майбутнє — то "старість бридка" і смерть. Потойбічне життя для нього фактично не існує, бо "все зникає у безвість", коли людина помирає. В царині державотворення ідеальною формою правління вважав освічену монархію, обмежену законом (211).


ЛУКАШ з Нового Міста — педагог і філософ; пропагував гуманістичні ідеї. Народився поблизу м. Самбора в містечку Нове Місто. Навчався у Краківському університеті (1513 — 1515 рр.). Пізніше працював у ньому викладачем: від 1517 року — бакалавром, з 1521 року — доцентом філософії та магістром вільних мистецтв. В останні роки життя залишив викладацьку роботу і виїхав із Кракова. Обіймаючи різні громадські посади в рідному Новому Місті, він підтримував тісні контакти з краківським університетським середовищем і, очевидно, відвідував гуманістичний гурток, очолюваний Павлом Русином. 1522 року Лукаш видав укладений ним для студентів університету підручник з епістолографії. Написав також філософський трактат, який лишився неопублікованим (1053, с. 535 — 536). Гуманісти доби Відродження, як відомо, високо цінували жанр епістолографії — уміння писати листи. Це вважалось не тільки мистецтвом, а й дійовим засобом популяризації своїх поглядів, а також відстоювані соціальних, релігійних, національних прав тощо. Тому вже сам факт написання підручника з епістолографії (як і викладання цього предмета у Краківському університеті) можна вважати посереднім свідченням прихильності автора до гуманістичних ідеалів. Про філософські погляди Лукаша знаємо небагато. Відомо лише, що він викладав та інтерпретував вчення Арістотеля в Краківському університеті, критикував бездумне схиляння перед його авторитетом, що вже само по собі мало велике значення для пробудження самостійного мислення слухачів. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу Лукаш вважав людей діяльних, творчих і освічених.


СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ (Роксолан) — визначний українсько-польський гуманіст, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст. В царині філософії найбільше цікавився проблемами, пов’язаними з етикою і політикою. Народився в с. Оріховці Перемишлянського повіту Руського воєводства у Польщі. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Далі навчався в Краківському (від 1526 р.), Віденському (з 1527 р.), Вітенберзькому (1529 р.), Падуанському (1532 р.), Болонському (1540 р.) університетах, а також удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Ляйпцігу. 1543 року після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю. Писав переважно латинською мовою. Найвизначніші його твори: 1. "Про турецьку загрозу" — дві промови, видані у Кракові 1543-го і 1544-го року. В них порушувалось актуальне на той час питання — згуртування європейських народів проти турецької експансії. Саме тому промови користувалися великою популярністю у Європі впродовж тривалого часу, про що свідчить значна кількість їх перевидань у багатьох європейських містах: Базель (1551), Франкфурт (1548), Рим (1594, 1663) та ін.; 2. "Про целібат" (Краків, 1547); 3. "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" — у двох редакціях (1543 і 1548 рр.); 4. "Літопис", який охоплює п’ять років історії Польщі; 5. "Промова на похоронах Сигізмунда І" (Венеція, 1548) — була включена до антології під назвою "Промови найвизначніших мужів", видрукованої у Венеції 1559 р. відомим видавцем Павлом Мануцієм. Антологія перевидавалась 1566 р. у Парижі, 1568 р. — у Венеції, в 1569 та 1586 рр. — у Кельні. Деякі з його праць до нас не дійшли, наприклад: "Про природне право", "Відступництво Риму" тощо. Цікаві й дрібніші його твори — листи, діалоги, памфлети та промови на різні теми.

У перелічених творах серед суто філософських питань, які розглядає автор, найбільшої уваги заслуговують його погляди на історіософську та політико-правову проблематику. Зокрема, Оріховський виділяє дві причини виникнення держави: "насамперед вроджений наш ґандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджену схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в’яже" (297). Окремо слід відзначити наявну в його творах ідею суспільно-договірного походження держави, його розмірковування про демократію, природне право, свободу, незалежність світської влади від церкви тощо. Поділяючи загалом позиції прихильників станової монархії, Оріховський був одним із перших у Європі ідеологів освіченої монархії, хотів бачити в особі короля "філософа на троні". Значне місце у теоретичних міркуваннях Оріховського посідає проблема війни і миру, так актуальної тоді в Європі у зв’язку з експансією Туреччини. Станіслав Оріховський розробляв і пропагував ідею природного права, яке, на його думку, вище від людських законів, котрі при потребі можна змінювати, а також сповідував основний принцип гуманістичної етики — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — ґрунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному добру тощо.

У творах Оріховського знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на місце і роль людини в історичному процесі. Останній він розглядає не як реалізацію наперед визначеного Божественного припису, а як людську драму в дії. "Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду: не керуватися ні дружбою, ні ненавистю". Мислитель брав участь у вирішенні конкретних актуальних політичних завдань сучасного суспільного життя, тому історію він уважав чинником пробудження самосвідомості народу, історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. При цьому він уважав себе українцем з польської держави (gente Ruthenus, natione Polonus). Оріховський був найвизначнішою постаттю в українській і польській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали "українським Демостеном" та "сучасним Ціцероном". Його вчителями були визначні діячі того часу: відомий німецький гуманіст Меланхтон та реформатор Мартін Лютер

(Оріховський якийсь час жив у його домі). Друзями нашого мислителя були відомий німецький художник Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гутен, Лукас, Кранах-Старший. У Римі, Падуї та інших італійських містах Оріховський приятелював із найвідомішими філософами, науковцями, державними і церковними діячами того часу, пізніше листувався з ними.


ЙОСИП ВЕРЕЩИНСЬКИЙ — київський католицький єпископ (1589 — 1598); політичний мислитель і поет. Походив із православної родини на Холмщині (нині Польща). У своєму світогляді Верещинський "поєднував у собі непоєднуване", тобто ідеї ренесансного гуманізму і барокову сміливість та неординарність рішень, що виявилося, зокрема, у створенні проекту лицарської школи на Задніпров’ї та висуненні ідеї козацької держави у формі князівства зі столицею у Києві. З його ініціативи було закладено також друкарню у м. Фастові. Йосип Верещинський розумів, що тільки власна держава може вирішити конкретні, актуальні політичні завдання українського суспільного життя, дати відсіч зовнішнім ворогам. Тому він не лише розмірковував про майбутній державний устрій України, то пов’язуючи його з минулим (князівство), то, з огляду на зростаючий авторитет Війська Запорозького, покладаючи надії на нього, як на прообраз української держави, а й складав конкретні плани її побудови. Верещинський був прихильником змішаної форми правління (поєднання демократії з монархією). Ці свої державотворчі ідеї він не тільки проголошував, але й намагався втілювати. Відомі, наприклад, два його політичні проекти (1590 і 1596 рр.) організації самоврядування в Україні, де поряд із владою князя визнавалась і влада гетьмана, якого, річ відома, демократично обирало все січове товариство. Верещинський був чи не найпершим, хто почав долати усталене в польському суспільстві негативне ставлення до козаків, переконуючи, що вони такі ж лицарі, як і шляхта. Це дозволяло сприймати їх як повноправних громадян Польщі. Схильний до політико-моралізаторських напучувань, мислитель давав поради християнським монархам та закликав їх і папу римського до хрестового походу проти Туреччини (332).


СЕВАСТЯН ФАБІАН КЛЕНОВИЧ — українсько-польський поет, громадський діяч. Народився у м. Каліші (Польща) в родині бургомістра. Ще хлопцем разом із родиною переїхав до Львова. Навчався в Краківській академії, по закінченні якої був бургомістром міста Любліна, а потім викладачем у Замойській академії. Написав чотири поеми, найвідоміша з яких "Роксоланія", тобто "Україна". У ній оспівує красу і багатство української землі, її міст і сіл, зображує життя народу, його звичаї і легенди. Філософські погляди Кленовича мали гуманістичний характер. Основою людського життя для Кленовича є праця. Герой його творів не аскет, що втікає од світу, а людина дії — моряк, який відкриває нові землі, купець, учений. Власне, вся його поема "Роксоланія" — то гімн праці, проголошення необхідності активного земного самоутвердження і самореалізації людини, як сенсу її життя. Кленович був прихильником етичного раціоналізму. Моральне вдосконалення він поєднував з обов’язковим підвищенням освітнього рівня, а однією з головних чеснот уважав уміння людини підкорити свої бажання розумові. Кленовичу була притаманна гуманістична переконаність у здатності людини силою свого розуму і волі створити себе як особистість. Моральним ідеалом для мислителя була стоїчна концепція досконалої людини, основними чеснотами якої вважалися стійкість, шляхетність, розважливість, поміркованість, справедливість, патріотизм. Ці якості, на думку Кленовича, слід прищеплювати з дитинства. Кінцеву мету виховання Кленович вбачав у формуванні гідного і доброчинного члена суспільства. "Роксоланія" є також цікавою з огляду на наявну в ній спробу автора в ренесансно-гуманістичному ключі осмислити вітчизняну історію. Кленович шукає місце своєму та іншим слов’янським народам у світовому історичному процесі. Тому певне місце відводиться питанню походження українського народу, спільних з іншими коренів. Сповнений оптимізму щодо майбутнього, він закликає братися знову добувати "славу предків"; кличе музу історії Кліо до України і навіть зазначає, що вона сюди вже йде. Зацікавлення національною історією спричинило його інтерес до народного життя. Кленович оспівує красу і багатство української землі, її міст і сіл, докладно змальовує життя простого люду, його звичаї і вірування, використовуючи при цьому багатий арсенал поетичних засобів античної літератури і мітології, яка переплітається з давньоукраїнською, персонажі якої виявляють інколи навіть більшу силу, ніж християнський Бог. Кленович був видатним латиномовним поетом. Він прагнув навіть заснувати на українських землях латиномовний Парнас. Брав активну участь і в організації навчального процесу в Замойській академії (62).


ШИМОН ШИМОНОВИЧ (Симон Симонід) — визначний філолог і талановитий латиномовний поет. Народився у Львові. Навчався у Краківському університеті (від 1575 р.). Був удостоєний звання "королівський поет". Твори його позначені українським колоритом. У польській літературі започаткував новий жанр — українські пісні ("селянки"). Шимонович вів велику організаторсько-педагогічну діяльність, зокрема брав активну участь у заснуванні Замойської академії, доборі викладачів, фундуванні друкарні тощо. Цей навчальний заклад, як відомо, закінчували більшість перших професорів Києво-Могилянської академії. Шимон Шимонович був популярним у гуманістичних колах тогочасного суспільства. Високо цінували поета-гуманіста відомий польський поет Бартош Папроцький та видатні зарубіжні філософи і вчені: Юст Ліпсій, Георгій Дуза, професор Лейденського університету Йосип Скалігер. Останній писав, що Шимонович перевершив у поетичній майстерності навіть античних поетів. Його учнями були видатні польські культурні діячі: Ян Урсин, Томаш Дрезнер, Ян Собєський, Томаш Замойський. Шимонович цінував пізнавальні можливості людського розуму, виступав за розвиток світської науки та полемізував із тими, хто заперечував її значення. Він акцентував увагу на важливості прищеплення громадянам доброчесності, високих моральних якостей та інших позитивних рис. І в цьому подавав особистий приклад — подарував ділянку землі під міський шпиталь у Львові. Шимонович оспівував красу рідної природи, звеличував фізичну працю реальних людей. Його турбувала проблема нерівності селян, які, вважав, є фундаментом держави; виступав також за зрівняння у правах різних верств населення — міщан, ремісників, купців... (195).


СИМОН ПЕКАЛІД (Пенкальський, Пенкаля) — українсько-польський поет. Народився у м. Олькуш поблизу Кракова у родині міського радника. Закінчив Краківський університет (1585 — 1589 рр.), де отримав ступінь бакалавра. Пізніше став придворним поетом князя К. Острозького. Відомі його латиномовні твори: "Острозька війна"(1600 р.) та "Епіталама на честь І. Ф. Гербурта і Є. Заславської із Острозьких" (Львів, 1601 р.). "Острозька війна" Пекаліда — одна з найвизначніших праць наших історіографів розглядуваного періоду, присвячених вітчизняній історії, в якій чітко проступають гуманістичні риси. Провіденціалізм і фаталізм поступаються тут місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб’єктами дії. Утверджується ренесансно-гуманістична у своїй основі думка про спроможність людини своїми силами, завдяки доброчесності чи доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Цінність людини, на думку Пекаліда, визначається не знатністю походження чи багатством, а довершеністю фізичних і моральних сил, благородством. Він цінує більше талант, аніж родову шляхетність; закликає до того, щоб кожен дбав не лише про свої гаразди, але й про спільне благо; обстоює ідею справедливості, релігійної толерантності, свободи. Як прихильник монархічної форми правління, Пекалід, зважаючи, очевидно, на реалії тогочасної України, виступав за спадкову монархію у формі українського князівства, на чолі якого стояв би "філософ на троні" (123).


ІВАН ДОМБРОВСЬКИЙ — автор історичної поеми "Дніпрові камени", один із тих культурних діячів-католиків, котрі перебували при дворах українських князів і виступали захисниками їхнього регіонального сепаратизму; можливо, був придворним поетом Януша Острозького, а потім Януша Заславського. "Дніпрові камени" Домбровського — одна з найвизначніших пам’яток, присвячених осмисленню української історії, в якій явно проступають гуманістичні риси. У творі автор у хронологічному порядку докладно розповідає історію України-Руси від 430 року до 1618-го. Написана з метою патріотичного і морального виховання українського читача, аби нагадати йому про славні, але забуті сторінки історії його вітчизни. Друга мета — відкрити Україну для Західної Європи; заявити про свій народ, ідентифікуючи його з відомою там Київською Руссю. Розуміючи історію в дусі ренесансного гуманізму як наслідок діянь видатних особистостей, Домбровський славить подвиги та ставить за взірець для наслідування багатьох сучасних йому "рушіїв" вітчизняної історії. Бажаючи витворити свій історико-культурний ідеал, він підносить своєму читачеві переконливі та яскраві "уроки" передусім своєї історії, оповідає про героїв та державних діячів, що заслужили вічну славу і вдячну пам’ять нащадків, та водночас показує сучасних йому володарів і меценатів гідними спадкоємцями предків. Як у справжнього гуманіста, твір Домбровського не просто поема на історичну тему, а й історичне дослідження, супроводжуване докладними примітками, коментарями і посиланнями на достеменні джерела; чужі думки в тексті виокремлюються. Це збільшує наукову вартість самої поеми і переконливість наведених у ній фактів та повідомлень. Засуджуючи коротку історичну пам’ять своїх сучасників, Домбровський прагне повернути державну гідність українському народу, нагадуючи йому про славні часи правління в Україні-Русі київських князів аж до К. Острозького включно. Ті чи інші історичні події минулого, за автором, пов’язані не трансцендентними, а реальними чинниками; відбувається послаблення всевладності провіденціалізму і посилення мотивів свободи вибору. Людина розглядається як активний суб’єкт історії, здатний до свідомого соціально-морального вибору. З’являється яскраво виражене авторське волевиявлення, бажання висловити своє ставлення до зображуваних подій, відверте заявлення про себе, про свій труд, заслуги перед суспільством. С. Пекалід був прихильником спадкової монархії. Ідеал правителя — філософ на троні, який дбає про спільне благо. Він декларував ідею справедливості, прославляв такі чесноти як доброчинство, відвага, доблесть, освіченість. Люди у Домбровського кують свою долю завдяки власній активності. Він високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості; визнавав пізнаваність оточуючого світу (220).


ЛАВРЕНПЙ ЗИЗАНІЙ-ТУСТАНОВСЬКИЙ — релігійний і культурний діяч, активний учасник братського руху в Україні; автор полемічно-богословських творів, граматики і букваря, перекладач, проповідник. Рідний брат Стефана Зизанія. У 1590-х роках був учителем братських шкіл у Львові, Бересті і Вільні. Від 1597 року — виховник у домах православних можновладців. 1619 року переїхав до Києва і працював у гурті вчених на чолі з Є. Плетенецьким над виданням "Бесід Йоана Золотоустого...", а також учителював. Помер вірогідно протопопом у м. Корці на Волині. 1596 року Лаврентій Зизаній видав "Граматіку словенску" і буквар "Наука ку читаню и розумЂню писма словенского языка...", до якої додав "Лексис" — перший друкований церковнослов’янсько-український словник (1061 слово). Склав православний катехізис, надрукований 1627 року в Москві, а згодом спалений московською церковною владою за неортодоксальність. Цим твором користувалися старообрядці, перевидавши його кілька разів. У "Великому катехизисі" Лаврентій Зизаній висловив реформаційні погляди на тринітарну проблему, заторкнув проблеми природознавства: питання світобудови і небесних явищ, пояснюючи їх розвиток на основі власних закономірностей. Висловив думку про безсмертя душі, але припускав її передачу від батька до дітей шляхом природного зачаття. Обстоював думку про рівність усіх людей перед Богом. Своїм словником мислитель зробив внесок у розвиток української філософської термінології.


СТЕФАН ЗИЗАНІЙ — православний церковний діяч і письменник, брат Лаврентія Зизанія. Народився в Галичині. Від 1586 року — вчитель братської школи у Львові, згодом її ректор; з 1593 року — дидаскал у Вільні; знаний проповідник і полеміст проти католицизму й унії. Був звинувачений в "єресях" і позбавлений митрополитом М. Рогозою, як світської людини, права проповіді; пізніше був відлучений від церкви. 1596 року православний собор у Бересті виправдав його. Стефан Зизаній — автор полемічних творів: "Книжица на римский костел" (1595), "Зашита православія от папизма", "Малий Катехизис" (не зберігся) та інших. Аналіз творів мислителя дозволяє зробити висновок про його прихильність до реформаційних ідей. Зокрема, він відстоював принцип соборності, який передбачав виборність кліру віруючими мирянами і контроль за його діяльністю. Негативно ставився до світської влади Польщі та католицької церкви за їхні соціальні, релігійні й національні утиски українського народу. Близьким до антитринітаризму було тлумачення ним тринітарної проблеми. На відміну від православного і католицького розуміння сутності та співвідношення трьох божественних іпостасей, С. Зизаній уважав їх не лише рівними, а й окремими. Заперечував засадничу релігійну тезу про безсмертя душі.


ДЕМ’ЯН (ДАМІАН) НАЛИВАЙКО — православний діяч і письменник, член Острозького культурно-освітнього осередку, брат

Северина Наливайка; придворний священик князя К. Острозького і викладач Острозької колегії. У 1594 — 1596 рр. брав участь у повстанні Северина Наливайка. Учасник Берестейського православного собору 1596 року. Управитель друкарні в Дерманському монастирі (1602 — 1605 рр.), а згодом — у Острозі (1607 — 1612 рр.). Д. Наливайко — автор віршів, передмов; перекладач проповідей Йоана Золотоустого, зокрема "ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчій..." та "Лекцій словенскія Златоустаго от бесЂд евангельских..." Репрезентував ренесансний гуманізм, який витворився на грунті поєднання елементів візантійсько-руської і західноєвропейської традицій і характеризувався наголошенням на духовному оновленні людини через пізнання нею своєї внутрішньої божественної сутності, надавав перевагу розвитку інтуїтивного, духовного розуму. Активно захищав віру предків та шукав шляхи самоутвердження українського народу. Сприяв розвитку афористичного типу філософського знання в Україні.


МЕЛЕТІЙ (МАКСИМ) СМОТРИЦЬКИЙ — культурний і освітній діяч, автор численних полемічних творів православного та уніатського характеру. Народився на Поділлі в с. Смотричі. Син відомого діяча Острозького гуртка Герасима Смотрицького. Вчився в Острозькій школі та Віленській єзуїтській колегії (від 1602 р.). Протягом 1605 — 1608 рр. навчався в німецьких університетах. Пізніше був членом віленського братства. 1617 року постригся у ченці. 1620 року став єпископом вітебським і мстиславським. Упродовж 1623 — 1626 рр. подорожував по Греції і Палестині. 1628 року, після того як на Київському соборі був засуджений за відступництво від православ’я, перейшов в унію. Помер у Дермані і похований при тамтешньому монастирі. Найвідоміші твори М. Смотрицького: "Тренос" (1610), "Апологія" (1628); "Граматика" (1619), "Лямент" (1620), "Верифікація прав... народу руського" (1621). Обстоював гідність, права, звичаї і культуру українського народу. Вважав, що людське життя повинне бути спрямоване на самовіддану працю заради добра і спільного блага. Був переконаний, що найважливішим чинником духовного вдосконалення людини є самопізнання, яке є засобом пробудження етнічної і релігійної самосвідомості. Висував ідею сильної церкви, а тому виступав проти надання братством ставропігії. Для підсилення своєї аргументації мислитель посилався на твори західноєвропейських гуманістів — Ф. Петрарки, Н. Кузанського, Е. С. Піколоміні, Л. Вали, Е. Ротердамського. Згадує і територіально ближчих сучасників: Д. Наливайка, С. Будного, М. Чеховіца. Мелетію Смотрицькому притаманна професійно-філософська форма викладу матеріалу, застосування логіко-дедуктивного доведення.


КИРИЛО ТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ — філософ, богослов, письменник, проповідник. Навчався, вірогідно, у Львівському катедральному училищі. 1589 року — вчитель Львівської братської школи. Від 1592 року — вчителював у Вільні. На початку XVII ст. — провідний діяч Львівського братства. До 1618 року був уневським ігуменом, а протягом 1618 — 1619 рр. — ігумен любартовський. У 1621 — 1625 рр. проповідував у Замості. 1626 року перейшов в унію і став архимандритом Чернігівським. К. Транквіліон-Ставровецький є автором віршів, повчань та філософсько-богословських творів, найважливіші з яких: "Зерцало Богословія" (1618), "Євангеліє учительноє" (1619), "Перло многоцінное" (1646). Для творів мислителя характерне намагання відокремити філософію від теології, перехід від теоцентризму до антропоцентризму, переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини. Розробляв учення про чотири світи. Гуманістичні погляди найвиразніше виявилися в етиці; вірив у здатність людини вдосконалювати свої здібності. Пропагував ідеї справедливості і рівності.


ХОМА ЄВЛЕВИЧ — українсько-білоруський культурний діяч, гуманіст, поет. Народився у білоруському місті Могилеві. Від 1625 року навчався у Краківському університеті. Протягом 1628 — 1632 рр. був ректором Київської братської школи. Пізніше переїхав до Могилева, де й помер. Широко відома його праця "Лабіринт", головним героєм якого є персоніфікована "мудрість". З ренесансно-гуманістичних позицій автор розглядає історичний процес як результат діяльності окремих груп людей, а не як наслідок дії Божого Провидіння. Плекання мудрості для нього — запорука повернення українському народові давньої слави княжих часів. Розвивав ідею мудрого володаря ("філософа на троні"). Для Євлевича, як ренесансного гуманіста, природа є предметом естетичної насолоди. Широко використовував у своєму творі персонажі античної мітології.


ЙОВ (ІВАН) БОРЕЦЬКИЙ — український релігійний і культурний діяч. Народився на Львівщині. Освіту здобув вірогідно у Львівській братській школі та Острозькому колегіумі. Від 1604 року — ректор братської школи у Львові. 1611 року переїхав до Києва, де брав активну участь в організації Київського братства і школі при нім. 1615 року стає ректором школи, а від 1620 року, прийнявши чернечий постриг, займає посаду митрополита Київського і Галицького. Помер у Києві. Борецькому приписують такі твори, як "Протестація", "Пересторога", "Юстифікація". У своїх працях автор захищає права, віру і звичаї українського народу від утисків з боку світської і духовної влади шляхетської Польщі; закликає до справедливих стосунків між народами і конфесіями.

Античні ідеї громадянської свободи поєднував з середньовічними поглядами на державу і форми правління; виступав, зокрема, за шляхетські станові привілеї, надані монархами за вірну службу. Послідовно виступав за поширення освіти в Україні і робив практичні кроки в цьому напрямку.


КАСІЯН (КАЛІСТ) САКОВИЧ — церковний діяч і письменник, автор численних полемічно-богословських творів. Народився в Галичині. Вчився в Замості, Любліні й Краківській академії. Протягом 1620 — 1624 рр. був ректором Київської братської школи і виховником Адама Кисіля. 1625 року переселився до Любліна, а згодом став уніатським архимандритом у Дубному (1626 — 1639 рр.). Наступного року, вже у Кракові, перейшов на латинський обряд. Найбільш знаним його твором є "ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного..." Суто філософські проблеми Сакович розглядає у таких творах, як: "Арістотелівські проблеми або питання про природу людини..." (Краків, 1620; Київ, 1988) та "Трактат про душу...". Серед розглядуваних мислителем філософських проблем ренесансно-гуманістичні тенденції прослідковуються при розгляді питання пізнання людиною самої себе, яке потрібне, на його думку, для того, щоб на його основі людина могла керувати "домом свого тіла" та вчинками. Вважаючи душу формою органічного тіла Сакович твердив, що вона є самосутньою сутністю, простою і безсмертною і може існувати без тіла. При цьому він розрізняв три види душі — вегетативну, чуттєву й раціональну, тобто інтелект. В питанні про походження душі, схилявся до думки, що вона передається дітям від батьків. Набагато прихильніше ніж його попередники ставився Сакович до світських наук і мудрості, зокрема, розлого використав твори античних філософів, істориків, письменників.

Окрім гуманістів, названих вище, тенденції ренесансного гуманізму простежуються у творах ректора ліцею у Перемишлі, згодом Львівської школи, а пізніше професора Краківського університету Григорія Чуй-Русина із Самбора (бл. 1523 — 1573), професора курсу риторики й поетики у Краківському університеті Георгія Тичинського Рутенця (середина XVI ст.), професора і ректора Краківської академії Івана Туробінського Рутенця (1511 — 1575) та ін.

Прихильність до реформаційних ідей у той час в Україні виявляли Станіслав Оріховський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Юрій Немирич, Петро Могила.

Риси барокового стилю помітні вже у творах таких українських діячів розглядуваного періоду, як Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Віталій з Дубна. З відкриттям Києво-Могилянської академії бароко забуяло пишним цвітом і тривалий час визначало не лише особливості художнього стилю більшості українських письменників і митців, а також специфіку філософського мислення в XVII — XVIII ст.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.