Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




§3. Людський розум і освіта, моральне виховання


Гуманісти епохи Відродження, і про це вже частково мова йшла в попередніх параграфах, створили новий ідеал людини. Ренесансна людина відзначалася яскраво вираженою індивідуальністю, всебічною освіченістю, винятковою енергією і непересічними здібностями. На відміну від Середньовіччя, яке, утвердивши в межах схоластики достатньо високий статус раціонального знання, підпорядкувало людський розум і його діяльність насамперед меті спасіння своєї душі і обґрунтуванню теологічної доктрини, епоха Відродження зняла ці обмеження з людського розуму, наділивши його ознаками майже Божественної могутності. Відповідно великого значення вони надали освіті й моральному вихованню.

Критичній оцінці людського розуму в епоху Відродження підлягало все, навіть священні тексти, до аналізу яких застосовувалися раціоналістичні методи. Не сприймаючи намагання згармонізувати розум і віру, що було властиве схоластиці, гуманісти критикували останню з раціоналістичних позицій. Оскільки ж критерієм істинності для них був розум, гуманісти вимагали розумної віри, прагнули до створення "природної релігії", вчили все розглядати у світлі вільного від забобонів розуму (Еразм Ротердамський, Л. Вала, П. Помпонаці — 399, с. 262). Людський розум гуманісти епохи Відродження уподібнювали до Божественного, вважали його "живим відображенням" Божественної мудрості; світлом самої природи (lumen naturae), що втілилася в людині. Вільний і активний розум був для них джерелом життя, людською суттю в людині (Еразм, Ю. Ліпсій — 430, с. 179).

На відміну від західноєвропейської філософії (яка виразно тяжіла до раціоналізму), українська середньовічна думка ще з часів княжої доби орієнтувалася переважно на духовність. Вона поважне місце відводила людському розуму, який, проте, як і західна середньовічна філософія, підпорядковувала вірі. Давньоукраїнських мислителів цікавили, зокрема, такі проблеми, як межі компетенції людського розуму та його роль в упорядкуванні світу людського життя (424, с. 83, 87). Однією з центральних проблем, наприклад, в "Ізборнику Святослава 1076 року", виступає проблема співвідношення між чуттєвим і раціональним способами пізнання (372, c. 18). При цьому пріоритетного значення надається розумові, бо саме він забезпечує пізнання істини (Кирило Туровський. Володимир Мономах, Клим Смолятич). Притаманний українській культурі пієтет перед людським розумом не в останню чергу сприяв перекладу в Києві впродовж XIV — XV ст. двох трактатів з логіки Мойсея Маймоніда (XII ст.) та Аль-Газалі. Популярним серед українських книжників XIV — XV ст. був також науково-енциклопедичний трактат "Арістотелеві врата", який являв собою арабську компіляцію Арістотеля (X — XI ст.). Головний акцент у ньому робився на силі і владі людського розуму. Вся ця перекладна література сприяла виникненню гуманістичних ідей серед учених Київського гуртка перекладачів і навіть, на думку В. М. Перетца, можна говорити про гуманістичний характер їхньої діяльності (794, с. 62).

Цю традицію продовжили українські гуманісти XVI — XVII ст. Вони також високо цінували людський розум, вірили в його силу і можливості. Підтверджень цьому можна знайти дуже багато у працях Ю. Дрогобича, в анонімних творах "Совітованіє о благочестіи" та "Душевник", у творах Л. Зизанія, М. Смотрицького, в поемі "Дніпрові камени" І. Домбровського, у панегірику П. Могилі, що його під назвою "Сонце, що сходить після заходу" написав І. Калимон. Висока оцінка розуму як засобу самопізнання і пізнання світу характерна для Віталія Дубненського, Транквіліона, а також Григорія Саноцького, який закликав послугуватися власним розумом у вирішенні будь-яких питань, в тому числі й релігійних (1028, с. 58). Вище від побожності, знаємо, поціновував розум і К.Сакович. А Пашковський, подібно до Еразма, радив тим, у кого більше сили, ніж розуму, вивчати "жовнірську науку" як таку, що не потребує особливого розумового напруження. Звеличуванню розуму, який гострить "мозкородна" Мінерва, віддав належне також М. Стрийковський, наголошуючи, що розум скрізь у пошані ("куди не йди, за океан чи в індійські краї"). Стаючи на захист Гомера, Платона, Сократа (які "сяяли розумом"), він у своїй епіграмі критикує ненависника згаданих грецьких філософів на ймення Зоїл (ім’я якого стало називним), порівнюючи його зі псом, що гризе кістку і зневажає ум. Серед творів тогочасних авторів є й такі, що повністю присвячені уславленню розуму і мудрості. Маємо на увазі анонімний твір "Похвала мудрості", де відповідно до ренесансних тенденцій стверджується, що людський розум, мудрість і віра перебувають у повній гармонії та що краще, щоб муж був розумний, ніж сильний (115, с. 264). Однак найбільш послідовно право слідувати вказівкам власного розуму обстоював С. Оріховський. Розум, писав мислитель, даний людині Богом, він є не тільки "неодмінною підставою і провідником доблесних вчинків або засадничою метою", а й інструментом для духовного спасіння, засобом пізнання довколишнього світу і свого Божественного єства. С. Оріховський порівнює розум зі світлом, яке "наявні в потенціальному стані барви робить очевидними". Безсмертний розум стоїть вище від душі і керує нею. Слід зазначити, що, говорячи про несмертельність розуму, Оріховський хоч і посилається на твори Арістотеля, проте насправді цитує його в інтерпретації Авероеса (1001, с. 40, 42, 51; 1080, с. 75). Він вірив у могутність освіченого розуму, який "вчить нас правдивої мудрості", приносить славу і дає безсмертя: "Великий Рим загинув, а Ціцерон живе й жити буде до кінця світу" завдяки видатному своєму розуму (738, с. 41). Мислитель ставить розум вище від шляхетності. "Сини простих людей завдяки своєму освіченому розуму, — писав він, — перевершили в Триденті королівських синів". Мова йде, зокрема, про відомого польського церковного діяча С. Гозія. який "високо піднявся завдяки своєму енергійному, освіченому розумові" (299, с. 416). При цьому похвала С. Гозію є фактично панегіриком людському розуму: "йому нині королі й цезарі кланяються; на нього з захопленням дивиться увесь світ, слухаючи й читаючи листи високого розуму..." (738, с. 41). Вшановує С. Оріховський і Тридентський собор за те, що там не питають, "якого ти роду, а лише — якого розуму". За "енергійний розум і вченість" високо оцінює мислитель і відомого історика М. Кромера та військового й політичного діяча Яна Тарновського, який усвідомлював, що "для гетьманства не досить мати коня, панцир, щит і спис, — потрібен ще й розум" (300, с. 236). С. Оріховський не тільки прославляє людський розум, але й показує його користь у суспільному житті. Про це свідчать його твори "Напучення польському королю Сигізмунду Августу" та "Похорон Сигізмунда Старшого". Звертаючись до короля, він пише: "Люди діють, покладаючись на розум, а не на випадок. І коли щось діється не добре або не до ладу, знай, що винна в тому не воля Божа і не випадок, але брак справжнього розуму" (273, с. 85). До того ж наскільки бракує розуму, рівно настільки ж є людина зухваліша й більш удатна до війни. Останні слова перегукуються з міркуванням Еразма Ротердамського про те, що на війні потрібні люди, "в яких чим менш розуму, тим більше відваги" (144, с. 39). С. Оріховський радить не тільки самому королеві керуватися у всіх справах більше розумом, ніж афектами, але й добирати собі розумних дорадників, а дітям вихователів видатного розуму.

Слід наголосити, що українські гуманісти дуже часто ототожнювали розум з мудрістю (115, с. 264), яку розуміли як софійність, як особливу досвідченість, пов’язану із умінням проникати духовним розумом у глибини буття, споглядати істину і відкривати вищі цінності праведного життя (518, с. 54). Інколи мудрість ототожнювалася з філософією. Відповідно мудрець — це людина, що має великий розум, глибокі знання, наділена здатністю через ініціативне споглядання або раціональне доведення пізнавати істину. Проте в різних авторів тлумачення мудрості не однозначне. Так, X. Євлевич у "Лабіринті", на відміну від давньоруської традиції, у якій мудрість ототожнювалась із Божественною істиною, по- ренесансному розуміє її як філософію, науку, освіту, мистецтво. Мудрість у нього переважно не має трансцендентального, містичного значення, а є цілком земною, світською мудрістю. Визначенню мудрості доволі місця відводить також К. Транквіліон-Ставровецький, який розрізняє: 1) властиву людині вроджену мудрість (вроджені здібності творити добро чи зло); 2) мудрість, яку називає премудрістю (Божий дар, притаманний апостолам і пророкам; її він у дусі давньоруської традиції ставить вище від вродженої мудрості); 3) "найпремудрішу премудрість" — що характеризує персону Сина Божого (115, с. 247). Безперечно, що пальму першості він віддає останній. Водночас, Транквіліон-Ставровецький часом ніби забуває про це і пише таке: "Прето я напрод покладаю похвалу о мудрості прирожоной, то єст о філозофії, которою царії царствують і сильнії правду пишуть і закон політицький полагають..." (180, с. 272). Загалом українські автори багато місця відводили у своїх творах прославлянню мудрості, а деякі на її честь писали навіть окремі твори: К. Транквіліон-Ставровецький ("Похвала о премудрості троякой, во віці сем явленной"), анонім ("Похвала мудрості, в якій син, віддавши їй належне..."). Велика всюди до наук і мудрості повага, пишуть вони, тому що з її допомогою люди пізнають і розвивають світські науки, створюють закони, здобувають честь і славу, правлять державами:


О мудросте преславнійшая,

Над злато і каменіє драгоє чеснійшая!

...Ти царей держава

І худородних вічная слава.

У тебе довгота дній і багатство у правиці,

А слава, честь і держава у твоїй лівиці.

(180, с. 273).


Така оцінка світської мудрості свідчить про те, що творам К. Транквіліона-Ставровецького притаманні елементи ренесансного гуманізму. Подібне знаходимо і в інших. "Ганяйся за мудрістю, а не за золотом, — пише М. Смотрицький. — Не перли і дорогоцінне каміння шукай, а мудрість, яка все те переважає, і нема нічого на світі, що б з нею зрівнялося" (184, II, с. 322). Красною панею, яка "вміє все казати", називає мудрість X. Євлевич. На його думку:


Хто з людей таким скарбом себе запоможе,

Поки буде світ світом, зубожіть не може!

(115, с. 517).


Шанувати мудрість закликали також С. Оріховський, І. Калимон, П. Кросненський та викладачі Львівської братської школи. При цьому вони наголошували, що завдяки мудрості вивищилися не тільки біблійні народи та давні греки, але й сучасні германці. Мудрим називає С. Оріховський поруч із Платоном, зокрема, і польського короля Сигізмунда. Особливий наголос робили наші мислителі на користі мудрості для повсякденного життя, практичної діяльності, її необхідності для боротьби за права і вольності (X. Євлевич).

Завдяки мудрості, писав X. Євлевич, "и немощнии сил[ь]них без трудов связують", "без крові, ляменту і крику" відчиняють брами ворожих фортець, а своїм вона править "за твердиню". Мудрість, на його думку, не тільки всесильна, але й невичерпна:


Із голови моєї [каже мудрість — В. Л.], наче з океану,

Черпають люди. Стане і слузі і пану.

Бо я земному кругу широтою рівна...

(115, с. 514).


У скрутний час автор радить не лише сподіватися на Бога, але й керуватись мудрістю: "Сподівайся через мудрість на Бога, моряче!" (183, с. 189). А тим, котрі дбали лише про багатство, X. Євле.вич кидає: "Для вас той мудрий, хто надбав шелягів торбину..." (183, с. 191). Обґрунтовує користь від мудрості і Транквіліон, на думку якого вона заблукалим показує шлях, літніх зміцнює, ледачих бадьорить, боязким надає мудрості, смутних звеселяє, темних просвіщає; є скарбом для держави і її славою. Як гімн мудрості звучать слова автора:


О мудросте преславная,

От віков вь человіцех давная!

Любителі твои тобою прославленни

И на високих достоинствах поставленни...

О мудрости, все то тобою діють!

(115, с. 247 — 248).


Про те, яку "душевну і тілесну користь" приносить мудрість, яка безмірна її цінність і велика до неї повага, пише у вже згадуваній "Похвалі мудрості" й анонімний автор і завершує свій твір міркуванням Ціцерона з цього ж приводу: "О мудросте, людського життя керівнице, о мудросте, цнотливих наставнице, о мудросте, безчестя рятівнице, без якої не лише ми, а й взагалі людське життя виникнути б не могло. Ти побудувала міста, ти закликала розрізнених людей до спільного життя, ти об’єднала їх спочатку житлом, потім шлюбом і, нарешті, писемністю і мовою; ти ж стала винахідницею звичаїв і господинею наук, до тебе звертаємося, від тебе допомоги жадаємо, тобі, нарешті, всі віддаємо шану" (115, с. 262 — 263). Данину мудрості й обґрунтуванню її користі віддав також С. Оріховський, особливо у творі "Напучення польському королю...", де закликає останнього примножувати славу мудрості, шанувати мудрих людей, жити з ними, слухати їхні поради.

Наводячи численні факти звернення українських мислителів до розуму і мудрості при вирішенні різних філософських проблем, ми аж ніяк не заперечуємо наявності у філософській думці України того часу ірраціоналістичних тенденцій, переважно у мислителів, які тяжіли до реформаційних ідей і спиралися на християнський неоплатонізм. Однак маємо констатувати, що у творах багатьох наших гуманістів знайшла відгук і західноєвропейська раціоналістична традиція Відродження, що виявилася, зокрема, в раціоналістичному підході до християнської догматики (чи не найбільше її відгомони можна побачити у Лаврентія і Стефана Зизаніїв). Українська філософська думка, звертаючись до гуманізму, "повинна була оперти його на теорію раціонального мислення, що вже було зроблено на заході Європи" (656, с. 343). Раціоналізм українських мислителів розглядуваного періоду, маючи критичний характер, істотно відрізнявся від раціоналізму середньовічної схоластики, який служив засобом утвердження церковних догм. В українській думці XVI — поч. XVII ст. (не в останню чергу завдяки традиції з часів княжої доби) переважали етичні і політичні питання, у меншій мірі — онтологічні і гносеологічні, більш притаманні західній середньовічній філософії. Отже, вітчизняна гуманістична думка, особливо рання, з її культом античності, зосереджувалася передусім на проблемах людини та історіософії, залишаючи осторонь онтологічну і гносеологічну проблематику. Не в останню чергу це було пов’язано і з відсутністю на теренах України університетських центрів, подібних до західноєвропейських, де читалися курси професійної філософії. У нас це як система стало можливим лише згодом, із відкриттям Києво-Могилянської академії, яка за короткий історичний відтинок часу "синтезувала надбання духовної культури Заходу і Сходу, розпочала комплексну розробку філософських проблем, в тому числі логіки та натурфілософії, займалася вирішенням проблем пізнання, співвідношення віри й розуму, релігії і науки, теології і філософії". Однак онтологічними проблемами цікавились і в домогилянський період, наприклад Ю. Дрогобич та С. Оріховський (656, с. 370). Якоюсь мірою їх заторкує і Л. Зизаній.

Що ж стосується теорії пізнання, то їй постійно приділяли значної уваги як західноєвропейська, так і вітчизняна філософська думка, — з тією, правда, суттєвою різницею, що в першому випадку писалися спеціальні трактати з цього приводу, а в другому гносеологічна проблематика розглядалась епізодично і в певному контексті. Досить згадати хоча б дві раціоналістичні системи — реалізм і номіналізм, що сформувались у період Середньовіччя у Західній Європі, і запеклу боротьбу між ними, та концепцію ісіхастів, які розглядали процес пізнання як пошук істини шляхом самопізнання і Божественного осяяння. В цілому ж можна сказати, Що у середні віки з одного боку посилюється протиставлення світу природного й надприродного як єдино істинного і єдино гідного об’єкту вивчення. А з другого боку стверджується принципова непізнаваність надприродного світу (424, c. 113). Водночас представники різних течій схоластики, зокрема й латинські авероїсти, вважали, що Божественна діяльність підпорядковується не сваволі, а необхідності, яка витікає з Божественного розуму. Звідси випливало, що дійсність як результат Божої діяльності доступна людському розумінню. Натомість в епоху Відродження в Західній Європі гносеологічний раціоналізм значно поширився. Він протиставлявся ортодоксальному теологічному світогляду з його приматом віри і приниженням розуму. В той час акцентується увага на проблемах пізнання світу та людського самопізнання, на безмежній здатності пізнавальних можливостей людського розуму, з’являється критичний метод пізнання (778, с. 37). Домінує думка, що процес пізнання починається зі спостереження та відчуття, а головна роль належить розуму (Г. Галілей, Дж. Бруно, Н. Кузанський). Процес пізнання вважався безкінечним, що фактично було запереченням панівної схоластичної філософії з її вічними, незмінними істинами, яка опиралася на авторитети (791, с. 37; 772, с. 124). Концепція пізнання стає не тільки особливим, але й найважливішим розділом філософських учень. Подібні зміни у філософії значною мірою були реакцією на потреби розвитку самої науки, покликані до життя об’єктивними потребами практики" (485, с. 95). В цілому ж у теорії пізнання філософи Відродження сповідували, як відомо, принципи, серед яких чи не найголовнішими були: 1) визнання пізнаваності людиною довколишнього світу таким, яким він є; 2) утвердження великої сили розуму і заснованої на логіці пізнавальної діяльності, без якої самим лише чуттєвим досвідом не можна досягти істинного знання. Саме тому логіка як наука про закони, форми і прийоми пізнавання світу на рівні абстрактного мислення, а також про мову як засіб такого пізнання посідала поважне місце в системі освіти, сприяючи застосуванню старих і виробленню нових ефективних методів пізнання.

Українська філософська думка якщо й не завжди взаємодіяла, то в кожному разі зазнавала впливів з боку західноєвропейської. Тому процеси, які відбувались там, у більшій чи меншій мірі спостерігались і в Україні. Отож, коли мова йде про теорію пізнання, можемо сказати, що інтерес до цієї проблематики існував на українських землях віддавна. Твердження про зумовлену природою здатність людини набувати знань і осягати істину знаходимо в "Ізборнику Святослава 1073 р." (372, с. 24), де ставиться наголос на нерозривному зв’язку моралі і знання. Пізніше, в середині XV ст., в Україні з’являється вже згадуваний переклад давньоукраїнською мовою логічних трактатів Мойсея Маймоніда і Аль-Газалі, в яких розв’язуються складні логіко-філософські проблемию. Їх поява свідчить, безумовно, про необхідність перекладів творів з логіки, про вже назрілу потребу мати власні ґрунтовні логічні праці, про глибоке усвідомлення того, що істинним слід уважати те, що доведено завдяки розуму. Логіка розглядалася не як одна з ряду наук, а як їхній інструмент, орган. Рівень згаданих творів не відображав комплексу логіко-філософських знань, які мала в той час Західна Європа, але їх поява в нашій країні свідчила про початок формування вітчизняної раціоналістичної традиції.

Ці раціоналістичні тенденції набули нового поштовху для свого розвитку в ренесансно-гуманістичний період. У вітчизняній гуманістичній літературі, як свого часу і в західноєвропейській, починає домінувати думка про принципову можливість пізнання довколишнього світу та робиться наголос на великому значенні розуму і логічної аргументації. Це бачимо передусім у таких діячів, як Ю.Дрогобич, С. Оріховський, К. Сакович, С. Почаський, Л. Зизаній, анонімний автор "Похвали мудрості", К.Транквіліон-Ставровецький. Надійним методом пізнання вони вважали вчення Арістотеля, яке "облагороджує і гострить розум". Пізніше ця традиція була підхоплена вченими Києво-Могилянської академії, які писали вже суто філософські праці. Яскравим свідченням цього можуть бути слова Т. Прокоповича з відомої його "Промови на захист науки": "Якщо для тіла найприємнішою є їжа, то для душі звично — пізнання, з тою лише єдиною різницею, що перше може насититися, а друге — ніколи не може" (139, с. 37). Деякі українські мислителі кінця XV ст., щоправда, орієнтувалися на пізнання суті речей переважно такими духовними засобами, як інтуїтивне осяяння, входження в духовний контакт із Богом у процесі самозаглиблення і самопізнання (прихильники аріопагітського неоплатонізму), а не шляхом раціонально-логічних доказів (656, с. 8). Інші, які спиралися на Арістотеля, вважали, що пізнання починається з чуттєвого досвіду і закінчується абстрагуванням з чуттєвих образів суті пізнаваної речі за допомогою розуму (Ю. Дрогобич, К. Сакович та інші). Чуттєвий досвід розглядався ними як необхідний і важливий етап людського пізнання.

Втім, переважна більшість українських мислителів гуманістичного спрямування надавала вирішального значення у пізнанні логічним розміркуванням. З допомогою розуму, шляхом логічного доведення вони прагнули переконати у справедливості своїх ідей (С. Зизаній, М. Смотрицький). Саме тому великого значення надавали вони логіці (діалектиці). Ця дисципліна як окремий курс вивчалася не лише в Острозькому колегіумі, але й у Львівській братській школі. Часом вона читалась як додаток до курсу риторики. Використовували при цьому здебільшого твори Арістотеля, "Діалектику" Дамаскіна (переклад якої слов’янською було здійснено ще в X ст.) та довільно тлумачений А. Курбським (XVI ст.) логічний трактат під назвою "От другіє діалектики Йоанна Спанненберга о силлогизме вытолковано". Логіці присвячували навіть панегірики. Досить згадати хоча б твір С. Почаського "Євхаристіон", один із розділів якого названо "Корінь умілості... Діалектика учить розумного речей розпізнання". Логіка, на його думку, не тільки допомагає пізнати істину, але й:


Фальш облудних балачок вчасно зрозуміти,

Де обман, а де правда, вміти розрізнити.

Ся наука дає нам способи в умінні,

Щоб заховану взнати сутність у прозрінні.

Щоб навчивсь ум давати в скруті собі раду

І зумів пізнавати підступи та зраду.

(183, с. 229).


Однак, на відміну від західних філософів, українські гуманісти замало уваги надавали розробці логічної проблематики, теорії абстрактного мислення, зокрема теорії категорій, висновку, доказу, методу, тобто таким дослідженням, в яких розум стає самоцінністю, звільняється від теології. Це стало можливим згодом, із відкриттям Києво-Могилянської академії. Втім, українські вчені визнавали здатність людського розуму пізнавати світ, виявляти причинно-наслідкові зв’язки між явищами, про що недвозначно говорить, наприклад, Ю. Дрогобич: "Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм" (221, с. 1). Він був переконаний у можливості пізнавання світу завдяки розуму, хоч би як далеко "простори неба" були. Про те, що знання стають істинними, коли пізнані причини речей, говорив і К. Сакович. До використання раціоналістичного методу у пізнанні закликали й інші вітчизняні мислителі. Зокрема, С. Оріховський, посилаючись на Арістотеля, радить "від явних і відомих речей рухатися до речей таємних і невідомих". А на думку анонімного автора "Похвали мудрості", осягнення світу має базуватися на певній системі теоретичних знань, здобутих за допомогою розуму. Цікавою була й ідея Л. Зизанія, на думку якого ключем до пізнання є рідна мова. Ця ідея була підхоплена і розвинена М. Смотрицьким: навчатись не тільки читати і писати, але й глибоко та логічно мислити рідною мовою (115, с. 264,444; 299, с. 507; 679, с. 105).

Подібно до західноєвропейських учених (наприклад Е. Ротердамського) українські мислителі надавали великого значення також самопізнанню. Головне, на їхню думку, пізнати себе і діяти за велінням розуму, а не пристрастей (С. Оріховський, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький, Віталій Дубненський). Проте ставлення цих мислителів до проблеми самопізнання було різним. Так, наприклад, С. Оріховський в одному випадку критикує Арістотеля за те, що він буцімто закликає людину обмежитись пізнанням самої себе "і в собі самому знайти кінцеву мету", а в іншому — радить людині пізнавати саму себе і "за кінцеве добро те у себе мати" (1001, с. 47; 1080, с. 74). При цьому автор заявляє, що самопізнання, як також і пізнання світу, втрачає сенс без віри. Високу оцінку самопізнанню давав також К. Сакович, коли називав його сенсом "найбільшої мудрості, найвищої філософії і найпотрібнішої теології". Людина має пізнати передусім себе саму, знати, з чого, ким і для чого створена, а вже потім прагнути пізнати все інше. На його думку, сентенція "Пізнай самого себе" (Nosce te ipsum) хоч і складається лише з трьох слів, але може навчити нас трьом великим речам. "При уважному її розгляді людина може дізнатися, чим вона була до народження, чим стала народившись і чим буде потім. А хіба малою є наука чи не варті уваги відомості — пізнання минулих, сучасних і майбутніх речей?" (115, с. 445), — питає він своїх читачів.

На противагу середньовічній схоластиці (яку більше цікавили метафізичні й онтологічні проблеми), західні гуманісти, як відомо, приділяли значну увагу етиці (наприклад Л. Б. Альберті, Е. Ротердамський). При чому услід за Сократом та стоїками вони розвивали той напрям в етиці, згідно з яким в основі людських дій лежить розум. Мова йде про етичний раціоналізм. Деякі його представники (Ю. Ліпсій, Г. Гроцій), вважаючи розум людини єдиним критерієм при визначенні моральності чи аморальності вчинків, фактично ототожнювали філософію з етикою (794, с. 179, 191). Саме тому за зневагу людського розуму критикував М. Лютера Е. Ротердамський (144, с. 12), який великого значення надавав розумові і прагнув до узгодження світської освіти з особливим раціоналістичним витлумаченням християнської віри, а також із гуманістичними ідеями про значення активності людей, що спираються на розум і свободу волі (748, с. 5).

В Україні інтерес до етичних проблем існував віддавна. Можна навіть говорити, що "загострене моральне самовідчуття" було притаманним уже давньоукраїнському філософському мисленню (348, с. 22). Загалом філософія у нас не зводилася лише до знання, а ототожнювалась із мудрістю, яка набувалася через особливий спосіб життя, що передбачав містичне осягнення істини. Найвищою метою цієї філософії було прагнення правильно жити. При Цьому за мудрість вважали не тільки поєднання розуму з моральним діянням, але й їх взаємозалежність. Інтерес до розглядуваної тематики підсилювався поширенням філософських ідей стоїцизму та творів Йоана Златоуста, в яких викладався кодекс християнської етики (424, с. 83; 683, с. 99). Прихильників етичного раціоналізму в Україні було багато, і можна навіть говорити про значне поширення цих ідей та їх культивування як окремими діячами (С. Орхівський, Г. Саноцький, К. Транквіліон-Ставровецький, П. Кросненський, С. Кленович та ін.), так і в навчальних закладах. Маємо на увазі братські школи, Острозьку та Замойську академію, осередки антитринітаріїв, де дбали про високу освіту і моральність, сприяли набуттю доброчесності, добрих звичаїв, які, вважалося, позитивно впливають і на вдосконалення розуму (656, с. 267). У свою чергу, суть морального вдосконалення окремі діячі вбачали у поєднанні його з розумовим розвитком, а однією з головних чеснот — уміння підкорити свої бажання розумові (С. Кленович). Людський розум — критерій добра і зла: "Всякий убо человЂк разумный должен есть добрым умыслом и живым разумом уважити каждую рЂчь пожитечную". Бо людина, володіючи великим даром розуму, може і повинна вступити на шлях діяльного добра, домогтися щастя на землі. Ці слова належать К. Транквіліону-Ставровецькому, який, вносячи раціоналістичні елементи в інтерпретацію етичної проблематики, сприяв сформуванню нового етичного ідеалу. Головною заслугою іншого мислителя — Григорія Саноцького стало звільнення етики від середньовічних авторитетів, використання філософії Епікура та оборона прав розуму, що виявилось у спробі унезалежнення етики від теології. Справи моральності, твердив він, підлягають не лише релігії, але й розуму (1027, с. 54 — 56). Ці засадничі філософські погляди Саноцького в цілому можна схарактеризувати як ренесансно-гуманістичні, спрямовані проти середньовічного світогляду. Багато уваги приділяв етичній проблематиці також С. Оріховський. На думку мислителя, розум забезпечує реалізування принципів цнотливої поведінки. Сила розуму людини, зміцнена доброчесністю, дозволяє їй набути відповідного рівня моральної досконалості і позбутися "злості і тваринних грубощів". Розум покаже, що гідне, а що негідне. Отож людина повинна прагнути до вдосконалення розуму і вправляння в цноті. Ці міркування С. Оріховського не можна зводити до впливу Арістотеля. "Це могли бути, — пише польський дослідник Й. Ліхтенштуль, — його особисті погляди, які виробилися впродовж 17-річних студій за кордоном" (1001, с. 37, 51; 299, 412). В інших випадках посилання на Арістотеля беззаперечні. Так, міркуючи, наприклад, про кінцеву мету життя людини, Оріховський наводить відоме твердження грецького філософа, що "цнота і наука є двома речами, які наш розум від природи своєї любить і вживає замість найсолодшого свого природного харчу" (1080, с. 77).

Властива гуманістам Відродження висока оцінка людського розуму спричинилася до певних спроб переосмислення деяких усталених релігійних істин, до критичного ставлення до традицій і авторитетів. Подібне спостерігаємо й у вітчизняних діячів, які вірили у владність власного розуму (С. Оріховський), у його спроможність тлумачити незрозумілі місця Святого Письма, "несучи світло заблукалим, а знання необізнаним"; вони критикували теологію з позицій ренесансно-гуманістичного раціоналізму і, як, наприклад, Г. Саноцький, твердили, що оскільки релігія "на жодному розумовому доказі не обіперта, її догми нерозумні, а повчання безсоромні" (849, с. 171). Задля підтвердження чи спростування тих чи інших теологічних тез гуманісти звертаються через голови середньовічних богословів до ранньохристиянських письменників та відкинутої церквою спадщини поганських, передусім античних філософів. Розмай думок дає поживу розумові для розмірковувань. Твори вітчизняних мислителів рясніють іменами античних філософів і вчених: Арістотеля, Платона, Пітагора, Гомера, Епікура, Вергілія, Плутарха, Плінія, Светонія, Діогена Лаерція, Ціцерона, Лівія, Галена, Гіпократа... Слід зауважити, що деяких із них (наприклад Арістотеля) використовувала і церква: "Бога не пізнаєш, ані до закону його приступу не матимеш без Арістотеля" (903, с. 300). Але гуманісти використовували міркування Стагірита часом у його авероїстській інтерпретації. Це робив зокрема С. Оріховський. Так, наприклад, про безсмертя розуму він пише: "Згідно з його [Арістотеля] вченням мисляча душа, яка оживляє наше тіло, з нами умирає разом, а розум загальний цілим зостається, завжди іншим світячи людям..." Ці слова ніби живцем вийняті з коментаря Авероеса (1001, с. 40). Притаманне Оріховському також і вільне поводження з думками Арістотеля: дуже часто зустрічаємось із довільним переказуванням певних місць із творів Арістотеля. Найточніше передаються фрази із "Органона", не так точно з "Політики" й "Етики", а ще менше — з "Метафізики" та часом із "Фізики" (1080, с. 88). Високо цінуючи Арістотеля за його розум, зауважуючи навіть, що без нього "християнська школа нерозумна", Оріховський закидає йому, що Стагірит не створив монотеїстичної релігії, перебуваючи лише за крок від неї. Зверталися до Арістотеля й інші українські гуманісти, або інтерпретуючи його (Лукаш з Нового Міста), або критикуючи бездумне схиляння перед його авторитетом. Останнє мало величезне значення для пробудження самостійного мислення. Ще інші курили йому фіміам за те, що навчив "мистецтву премудро філософувати" (С. Почаський). Про велику популярність античних філософів в Україні в розглядуваний період свідчило й те, що, наприклад, у бібліотеці Львівського братства було дев’ять різних грецьких і латинських видань творів Арістотеля, повне зібрання творів Платона, твори Ціцерона та деякі філософські трактати. Елементи раціоналістичного осмислення теології знаходимо в українських прихильників ренесансного неоплатонізму, зокрема у Г. Саноцького, близького друга італійського неоплатоніка Ф. Б. Калімаха та П. Кросненського, який під впливом італійського неоплатонізму розвивав у своїй поетичній творчості неоплатонівську ідею про близькість поета до пророка (683, с. 24, 51). Ці та інші українські прихильники раціоналізму вважали, що пізнання можливе через досвід, осмислений у категоріях розуму.

Підпорядкуванню теології доказам розуму сприяли в Україні різні єретичні вчення, зокрема антитринітарії. Це були передусім послідовники Ф. Социна (1539 — 1604), які підготували базу для релігійного раціоналізму тим, що відстоювали обгрунтування змісту одкровення розумом, який вважали єдиним авторитетом і критерієм істинності. В розглядуваний період громади антитринітаріїв існували в багатьох українських містах Галичини, Поділля, Волині, Київщини, Закарпаття і мали свою академію в Ракові. Крім антитринітаріїв, існували й інші єресі раціоналістичного характеру на кшталт тих, що сповідували "самовладця" розуму та гусизм, який допускав, що "закон Божий" можна зрозуміти людським розумом. Щирим прихильником реформаційного вчення Яна Гуса, а також Лізмана, Ф. Штанкара, М. Кровіцького, Гжегожа, Яна Ласького був у молоді роки С. Оріховський. Про останнього він, зокрема, писав як про такого, що "прикрасив Польщу науками і численними свідченнями свого таланту". Саме через це, а також із огляду на трактат "Відступництво Рима" папа римський вніс самого Оріховського до реєстру єретиків. Пізніше, правда, автор зрікся своїх поглядів і став називати зазначених вище осіб ворогами християнської церкви та закликати навіть до їх фізичного знищення. За це Ф. Моджевський назвав Оріховського подвійним єретиком і закинув таке: "Чекаєш прихильності папи, який зніме з тебе звинувачення і схвалить одруження?" (972, с. 210). Єретичні ідеї раціоналістичного характеру сповідували брати Зизанії — Стефан і Лаврентій (аргументували свої докази не авторитетом "слова Божого", а "тилко силогизмою", Юрко та Іван Рогатинці.

У раціоналізуванні православної теології велику роль відіграла полеміка між представниками православного віровчення і католиками та протестантами. Бо тут мимоволі доводилося і дедалі частіше вживати докази розуму. При цьому згадані віровчення мали неоднакове теоретичне підґрунтя для ведення полеміки. Католики спиралися на логічну аргументацію, пристосувавши згодом для своїх потреб і здобутки ренесансного гуманізму. Протестантська теологія також пройшла період раціоналістичної систематизації, подібно до католицької схоластики, хоча Лютер рішуче заперечував значення людського розуму у спілкуванні християнина з Богом і називав філософію "шльондрою диявола" (656, с. 88). Щоправда, це не заважало реформаторам тлумачити, спираючись на розум, Святе Письмо. Що ж до православного віровчення, то його представники, які боролись проти католицизму, хоча і опирались на давньоруські та візантійські традиції, але, не підготовлені до дискусій з католиками, прагнули обґрунтувати "істинність" своєї віри посиланнями на "євангельську простоту"; пишалися тим, що православна церква, на відміну від католицької, завжди надавала перевагу містичному сприйняттю істин віри, а не їх інтелектуальному осмисленню. Однак чимало українських мислителів-полемістів не відмовлялися від раціоналістичного методу ведення полеміки з католиками (передусім Стефан і Лаврентій Зизанії); закликали своїх читачів і слухачів до виваження аргументів на терезах розуму. Це зустрічаємо, наприклад, у М. Смотрицького: "Візьми, отож, до рук, читай, розмірковуй, порівнюй і з того й іншого боку видані скрипти, то правильно і достатньо зрозумієш, якій тут стороні певних і ґрунтовних положень для своєї підпори так не стає..." (184, II, с. 290). Полемізуючи зі своїми суперниками, він включає до списку цитованих у "Треносі" праць 141 позицію і таким чином розширює джерельну базу української філософії. Тому можна сказати, що деякі наші мислителі активно розвивали й ренесансно-гуманістичні ідеї. Православні вели полеміку і проти протестантів. Достатньо згадати анонімний твір "Списание против люторов". Хоча об’єктивно протестанти були союзниками православних у їхній боротьбі з католиками. Розвиваючи проповідництво, ведучи диспути на два фронти, українські полемісти сприяли раціональному ставленню до віри і церкви, пробуджували допитливість розуму (656, с. 235; 179, с. 198).

Особливу роль у вторгненні розуму до теології відіграв започаткований Л. Валою і Еразмом Ротердамським філологічно-критичний метод, який гуманісти спочатку застосовували для реставрації спотворених у середньовіччі античних текстів. Пізніше почали використовувати цей метод і до текстів Святого Письма, звіряючи і узгоджуючи ті чи ті місця, написані паралельно трьома "священними" мовами — гебрайською, грецькою і латинською. Це стало особливо на часі, коли почали перекладати Біблію новітніми мовами. Виявлені розбіжності і різночитання доводилось уніфікувати, опираючись на докази розуму. Критично і раціоналістично тлумачили пам’ятки раннього християнства не тільки гуманісти, які перетворили Біблію на об’єкт наукової критики, а й реформатори. Зокрема, М. Лютер вважав, що Святе Письмо слід тлумачити, спираючись на людський розум. Розробка гуманістами методів історичної і філологічної критики означала принципово нове ставлення до тексту взагалі, — не як до джерела позачасової істини, а як до пам’ятки певної історичної епохи. На основі філологічної критики, а згодом і критичного методу вивчення історичних джерел (так само заснованого гуманістами) зародився ренесансний критичний дух, попередник раціоналізму Нового часу (778, с. 56).

В Україні філологічно-критичний метод застосовувався вже від XV ст., коли в Києві виник різнонаціональний гурток учених, об’єднаних спільним інтересом — перекладом з гебрайської на українську мову і компіляцією філософських творів арабо-єврейського походження ("Логіка Авіасафа", або "Київська логіка", 1483 р.), трактатів з логіки Мойсея Маймоніда і Аль-Газалі, твору "Арістотелеві врата" та текстів Святого Письма (683, с. 55). Пізніше центром перекладу релігійної і наукової літератури й надалі лишався Київ. Тут існував учений гурток друкарні Києво-Печерської лаври, члени якого, крім знання багатьох мов, були добре обізнані з філологічно-критичними дослідженнями західноєвропейських гуманістів і спиралися на них при підготовці власних видань (656, с. 343). Окрім Києва, осередками перекладу і коментування різноманітної літератури були Львів, Острог, громади антитринітаріїв, братства. Так, острозькі книжники ще у другій половині XVI ст. (продовжуючи традицію тлумачення змісту Святого Письма, започатковану в Київській Русі) переклали українською мовою, підготували до друку й опублікували значну кількість священних текстів, зокрема "Пересопницьке євангеліє" (1575 р.) та славнозвісну "Острозьку біблію" (1580 — 1581 рр.). Значний внесок у переклад та інтерпретацію Біблії зробили діячі братств, які, подібно до німецьких реформаторів, ретельно вивчали і звіряли священні тексти. Видатний українсько-польський гуманіст С.Оріховський прямо закликав до тлумачення Біблії: "Чому вони [теологи — В. Л.], коли бачать, що якесь святе питання є сумнівним, несуть не світло заблукалим, не знання неосвіченим... а навпаки: гасять те світло, нищать надію у душах людей і з коренем її виривають". Священство, робить висновок мислитель, боїться тлумачення Святого Письма, а тому "прикидається і блазнює, надівши на себе машкару давньої святості" (269, с. 72). Критичним аналізом священних текстів, особливо з питання про влаштування світу, займався також С. Зизаній. Яскраво виражений раціональний характер мала, зокрема, його критика догмату про чистилище. Високий науково-філологічний рівень українських учених дозволив, зокрема, X. Філалету та З. Копистенському підтвердити висновки Л. Вали про підробку дарчої грамоти Костянтина (794, с. 13). Перекладали, займалися власним тлумаченням, коментуванням Святого Письма багато українських діячів XVI — поч. XVII ст.: Г. Саноцький, С. Оріховський, Є. Плетенецький, П. Беринда, С. Зизаній, X. Філалет, К. Сакович та деякі автори анонімних творів (наприклад "Книги о вЂре..."), а також безіменні (які тлумачили та коментували Євангеліє на берегах Святих текстів). Вони вважали, що кожна людина, розмірковуючи про віру, повинна спиратися на свій розум (X. Філалет); проповідували можливість самостійно, критично мислити при розгляді будь-якого питання, в тому числі й Біблії (Г. Саноцький — 1027, с. 226). Допомагало їм у цьому знання давніх мов: гебрайської, грецької, латинської та основних новітніх мов. Істини ради слід зазначити, що деякі українські діячі розглядуваного періоду виступали проти втручання до Святих текстів на грунті доказів розуму. Це передусім І. Потій, М. Смотрицький та І. Вишенський. Останній, зокрема, писав: "По своему мнЂнию и страсти Писание толковати — тое ни на что ся не придаст и безпотребный разум есть" (179, с. 373).

Усвідомлення творчих потенцій і високого рівня пізнавальних здатностей людського розуму сприяло звільненню філософії з-під влади теології, — тут свою вирішальну роль відіграла розроблювана гуманістами епохи Відродження теорія двох істин, формулювання ними тези про пізнаваність світу без допомоги надприродних сил, потяг до світських знань, передусім природознавства, прагнення до експерименту і практичного застосування здобутих знань. У середні віки використання можливостей розуму, знань значно обмежувалося вірою. Філософія фактично слугувала потребам теології. Мова йде, власне, про філософію схоластичну з її "старим" релігійним раціоналізмом, однією з визначальних рис якої був авторитаризм. Апеляція до авторитету здавалась у ті часи більш істотною, ніж апеляція до розуму. Найпереконливішим аргументом у диспуті вважалася цитата. Теологія використовувала філософію, щоб показати, що істину одкровення можна обґрунтовувати з допомогою розуму. Натомість гуманісти Відродження боролися за право філософії на осягнення істини, незалежної від віри, виступали проти церковно-схоластичного способу мислення. Гуманістична думка поривала з теоцентризмом середньовічної схоластики, а філософія припиняла грати роль служниці богослов’я.

У філософії гуманізму немає місця для культу якогось певного авторитету. Понад усе для неї — незалежність мислення, свобода від якоїсь певної філософської традиції, догми, прагнення включити до сфери свого розгляду всю багатоманітність філософського спадку, опертя на власні судження і висновки. Виступаючи проти авторитарності схоластичної філософії, проти властивого їй догматизму мислення, яке обмежувало наукові і філософські пошуки системою заданих постулатів, гуманісти висували вимогу свободи думки. Єдиним авторитетом, на їхню думку, мав бути власний розум.

Проблема співвідношення розуму і віри, філософії та теології була актуальною і для української філософської думки. Але по-різному вона вирішувалась у часи княжої доби і в XVI — на поч. XVII ст. Передусім треба зазначити, що схоластики в такому вигляді, в якому вона існувала на Заході, в нас не було, бо до заснування Києво-Могилянської академії в Україні не існувало навчальних закладів, де вона могла б розвиватися. Але представники української православної церкви, так само як і католицької, підкоряючи розум вірі, здавна використовували його для потреб теології. Так, наприклад, митрополит Климент (XII ст.) стверджував, що користується творами Гомера, Арістотеля і Платона лише для глибшого розуміння Святого Письма, для розкриття його духовного сенсу. Істина вважалася давно встановленою і викладеною у "богонатхненних" книгах. Проблема полягала в тому, щоб збагнути їхній потаємний і багатозначний зміст (424, с. 89). Зверхність теології над філософією проголошували й такі авторитети східної церкви, як Йоан Дамаскін, твори якого були широко відомі в Україні від часів прийняття християнства. Істинною філософією, на його думку, є любов до Бога (372, с. 27). Орієнтація української культури більше на духовність, ніж на розум спричинилася до того, що вплив західної схоластики у нас був незначним, — принаймні до XVI ст. Поступово ж, із виникненням навчальних закладів, у яких стала викладатися "шкільна філософія", та утворенням учених гуртків дедалі більше поширюється на теренах України схоластична філософія, де докладно розглядається метафізична, логічна, фізична, етична проблематика тощо. Схоластика несла українському суспільству знання, вироблені середньовічною Європою впродовж багатовікового періоду культурнофілософського розвитку.

Разом з тим саме в цей час в Україні набирає поширення й гуманістична ідея самоцінності людського розуму, поступово починає усвідомлюватися потреба вивільнення філософії від теологічних догм. Філософія виокремлюється з інших форм суспільної свідомості і все більше вимагає раціональних способів, форм та інструментарію пізнання. Раціоналізм тогочасних українських мислителів був спрямований передусім на спростування католицького віровчення. Проте вітчизняні гуманісти, на відміну від західних, не відмовлялись і від схоластики, яка, на їхню думку, містила певні позитивні знання про світ, людину, суспільство, адже в ній був акумульований ще не освоєний в Україні досвід європейської філософської культури багатьох століть. Вона школила розум, проникала в деталі розсудкових операцій і забезпечувала той розвиток абстрактного мислення і логічного виведення, без якого було неможливо перейти до вищих етапів історико-філософського процесу, в тому числі й гуманізму (656, с. 342). Проблему ставлення до світської науки, співвідношення філософії і богослів’я українські мислителі вирішували по-різному. Так, братчики на першому етапі своєї діяльності намагалися зберегти притаманний східним слов’янам спосіб філософування, що ґрунтувався на духовно-практичному освоєнні світу і виходив із розуміння філософії як мудрості і життя в істині. Проте вони не заперечували потребу вивчення філософських поглядів не тільки канонізованих східною церквою християнських філософів, але й Арістотеля, Платона та інших античних мислителів. Таким чином учні братських шкіл набували певної суми філософських знань, свідчень про окремих філософів та їхні твори. Це завдало відчутного удару монополії духівництва на заняття наукою й інтелектуальною працею. Не останню роль тут відіграло й те, що наймані ними вчителі повністю не залежали від вищої церковної влади і звітували лише перед братством (656, с. 246).

Серед визначних українських мислителів розглядуваного періоду негативно ставився до розуму, філософії і світської науки передусім І. Вишенський, який не сприймав доказів людського зовнішнього розуму: ні розкріпаченого ренесансно-гуманістичного, ні схоластичного на службі теології і закликав відмовитися від "хитростей философских". Подібної думки дотримувався й І.Копинський. Інші мислителі (З. Копистенський, С. Почаський), не заперечуючи необхідності вивчення світських наук і філософії, визнавали, проте, вищість за вірою. "Теологія, — писав С. Почаський, — корінь і верх науки і умінь..." (183, с. 234). Розум, вважали вони, зміцнюється з вивченням Біблії, роздумами про духовне (С. Зизаній). Він потрібен для пізнання Бога та для обгрунтування й захисту прийнятої і висловленої у православному вченні істини. При цьому Віталій Дубненський розрізняв два рівні розуму: перший, нижчий потрібен для пізнання навколишнього світу, а другий дає змогу пізнавати самого себе і Бога. Серед вітчизняних мислителів, які у суперечках між прихильниками гуманізму і захисниками схоластики не брали активної участі, але своєю діяльністю об’єктивно сприяли ширенню гуманістичних ідей, можна назвати відомого вже нам Ю. Дрогобича, Лукаша з Нового Міста (два роки займався викладанням і коментуванням творів Арістотеля в Краківському університеті), П. Беринду (залучив до свого "Лексикону" багато філософських термінів, та М. Смотрицького. Останній вперше у своїх творах, викладених у професійно-філософській формі, свідомо звертається до логіко-дедуктивного виведення, логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених із розвитком філософії (656, с. 287). Серед тих, хто відвертіше виступав за вивільнення філософії з-під влади теології, слід назвати Григорія Саноцького, С. Оріховського, Л. Зизанія, К. Саковича. Так, українсько-польський мислитель Г. Саноцький першим серед вітчизняних мислителів критикував схоластику, називаючи її "сонним маренням наяву" (1112, II, с. 36). Своїми антисхоластичними виступами він відкрив новий ренесансно-гуманістичний етап у філософії України й Польщі. Антисхоластичний характер мали навіть проповіді Г. Саноцького, в яких він засуджував тих, що покликаються на "книги застарілих теологів", "не послугуються власною думкою, але йдуть наосліп за іншими". Вихідною позицією його філософії було властиве ренесансному гуманізму негативне ставлення до авторитетів і обстоювання самостійного мислення, а також заклик до вивчення оригінальних авторських текстів та застереження перед схоластичним нагромадженням коментарів. Із боротьбою проти авторитетів поєднувалась у Г. Саноцького оборона прав розуму через унезалежнення науки від теології. Він був переконаний, що "те, що не оперте на жодному розумовому доказі, є глупотою і не гідне того, аби в нього вірити" (1028, 53, 54, 58, 129; 1112, с. 36). Інший визначний український мислитель — С. Оріховський, навчаючись замолоду в Італії, брав активну участь у гуманістичних диспутах та студіював твори античних філософів за текстами, не спотвореними схоластичними коментаторами і видавцями. Відомі його висловлювання на користь філософії, коли мова йшла про її відношення до теології. Філософію він називав королевою, без якої говорити про важливі справи, зокрема релігійні, все одно, що сліпому розводитися про кольори. Оріховський схилявся перед людиною, наділеною розумом, здатною до пізнання себе і навколишнього світу і вимагав від папи покласти край втручанню церкви до світських справ і філософії зокрема (638, с. 176). Залишаючись "добрим католиком", він виступав не лише з різкою критикою схоластики як системи знань, що ґрунтується на догматизмі і схилянні перед авторитетами, але й засуджував саму церкву — її теократичну політику, невігластво і розтлінність духівництва. Втім, пізніше, в силу різних кон’юнктурних міркувань, він еволюціонував у напрямі, протилежному гуманізму. Спочатку, подібно до глави "християнського гуманізму" Еразма Ротердамського, мислитель намагався синтезувати культурні традиції античного світу і раннього християнства. Тому для нього є авторитетами "святі доктори і поганські філософи" (299, с. 332. Антична філософія, Арістотель, на його думку, можуть прислужитися християнській церкві, бо вони "облагороджують і гострять розум". І нарешті у творах, написаних в останній період свого життя, Оріховський відверто заявляє про те, що хоч завдяки розуму й відбувається саморозвиток людини як духовної істоти, але активним, творчим началом він може бути лише тоді, коли освітлений вірою, якій і повинен служити. Що ж до Л. Зизанія і К. Саковича, то відомо, що перший раціоналістично трактував християнське віровчення і таким чином приводив до думки про необхідність звільнення наукових знань з-під влади теології. А другий відверто заявляв про перевагу світської вченості перед побожністю і вважав, що слід брати до уваги не той погляд, який ґрунтується на побожності, а який здатний дати раціональне доведення й оперті на них істинні висновки (115, с. 510).

Велику роль у секуляризації науки та звільненні філософії з-під влади теології відіграло вчення про подвійну істину — вчення про розмежування філософської і богословської істин. Представники філософії Відродження (передусім Н. Кузанський, П. Помпонаці, Леонардо да Вінчі, Г. Галілей та інші) з допомогою теорії подвійної істини обґрунтовували права людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету церкви і церковної догматики. Зв’язок філософії і релігії, розуму й віри в культурі Відродження хоча й витлумачувався інакше, ніж у схоластиці, проте не відкидався. Церковне вчення заперечувалося лише в його претензіях на виняткову і беззаперечну істинність, самі ж філософські вчення цього часу уявлялися єдино істинними (795, с. 116).

В Україні розглядуваного періоду також посилювалася тенденція до виділення наукових знань із конфесійного контексту, до розмежування філософії і теології. Цей процес розпочався ще в XV ст. з появою в Києві перекладної літератури і тривав довго. В дусі вчення про подвійну істину вирішували проблему віри і знання такі українські мислителі, як Г. Саноцький, Л. Зизаній, К.Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький та інші, які вважали необхідним набуття і світських, і теологічних знань, особливо знання Біблії (Є. Плетенецький); обстоювали ідею про право філософії на незалежне від богослів’я існування; проводили думку про необхідність розмежування компетенції віри й розуму, теології і філософії (Л. Зизаній, К. Сакович — 115, с. 509,512; 679, c. 113). Чітко розмежовував сферу філософії і теології К. Транквіліон-Ставровецький, який розрізняв "філософський розум і богословський". Власне, цій проблемі він присвятив свою книгу "Перло многоцінне". Богослів’я, на думку автора, повинно охоплювати лише "невидимі битності", нематеріальні речі, безтілесні істоти і не втручатись до сфери компетенції філософії. Але чи не найбільшим представником теорії подвійної істини в Україні був Г. Саноцький. Головна його заслуга — висунення ідеї непідпорядкованості теології, унезалежнення від неї філософії (1028, с. 64). Мислитель гостро критикував тих, котрі фізичні закони прагнули пристосувати до християнської теології, говорив про некомпетентність теології у "філософії природи". Очевидно, під впливом Калімаха, мислитель чітко розрізняв те, "про що переконує розум", і те, "про що говорить теологія". Визнаючи в цілому і розум, і релігію, Г. Саноцький дозволяв собі часом навіть жарти щодо справ, які стосуються останньої (1028, с. 36, 38, 57, 74), що аж ніяк не відповідало його посаді архієпископа і свідчить про властиве цьому авторові ренесансне вільнодумство.

Звільнення філософії і науки, розумової діяльності взагалі з-під влади теології та церкви в епоху Відродження сприяло розкріпаченню людського розуму і зосередженню його на пізнанні навколишнього світу, поглибленню наукового пошуку. Набувають розквіту світські науки, і то не тільки гуманітарні, але й природничі — останні відходили від спекулятивного методу і звертались до дослідного пізнання, яке вважалося важливим джерелом знань і основним критерієм їхньої істинності. Цей метод впроваджувався західноєвропейськими гуманістами на противагу схоластиці для якої джерело знань крилося лише у вивченні творів давніх авторитетів та священних книг, а критерій істини полягав у відповідності будь-яких тверджень викладеним у цих текстах загальноприйнятим тезам. Процес переходу від однієї системи цінностей до іншої був тривалим у часі і не завершився у першій третині XVII ст. Спочатку гуманісти мало уваги приділяли спекулятивній філософії (метафізиці, математиці, натурфілософії), зосередившись переважно на практичній філософії, яку в свою чергу поділяли на чисто практичну (етику, політику, економіку) і сермоцинальну, тобто "мовлячу", — логіку, граматику, риторику. Останні, як відомо, входили до складу тривіуму вільних мистецтв. Риторику, зокрема, гуманісти вважали провідником мудрості, яка найтіснішим чином пов’язана з філософією, і навіть наголошували, що остання не може розвиватися без красномовства (К. Салютаті). Без неї, гадали, ніхто не зможе стати досконалим філософом (Е. Барбаро (1452 — 1493 — 168, с. 284, 310). Саме тому логіка, яка скомпрометувала себе слугуванням схоластиці, входила впродовж тривалого часу до складу риторики як додаток до неї. Не принижуючи ролі філософії, гуманісти вище за неї ставили також філологію (граматику) як науку про слово, вважаючи її носієм культурно-історичної місії і свого роду філософією людини. Із цієї ж причини гуманісти всіляко вивищували поезію, цю, за висловом Я. Понтано, "щедру матір всякої науки", урівнюючи її в правах з теологією, яка в середні віки вважалася вершиною знання (168, с. 5). формами викладу філософських проблем гуманістам служили промова, інвектива, дружнє послання, філософська поема, діалог, де думку самого автора часом важко збагнути. Особливо популярним був діалог — найулюбленіший і адекватний світосприйманню гуманістів жанр, який давав змогу виявити різні відтінки мислення персонажів. Ця форма викладу, приховуючи авторську позицію, залишаючи проблему відкритою, невирішеною, добре відповідала діалогічності гуманістичного мислення (607, с. 31).

Аналогічні процеси відбувались і в українській філософській думці XV — поч. XVII ст. Характерним для неї стає перенесення основної уваги із споглядання Бога на осмислення природи, розвиток світської науки і мистецтва. Значний інтерес виявляється, зокрема, до проблеми пізнаваності світу завдяки людському розуму. Як і західноєропейські гуманісти, переважна більшість українських мислителів зосереджує свою увагу не на спекулятивній, а на практичній філософії: філології (граматиці), логіці, риториці, які використовувалися у повсякденному житті, зокрема у веденні полеміки з католиками, у судочинстві, дипломатії, де розумові здібності й кмітливість особливо цінувалися. Попри те, що в Україні тоді існувала релігійно-містична течія, представники якої з великою упередженістю ставились до філософії, можливостей науки, "світської мудрості" (656, с. 88 — І. Вишенський, Й. Княгиницький, І. Копинський та ін.), переважна більшість відомих українських мислителів цінували пізнавальні можливості людського розуму, висловлюючи у своїх творах думку про важливість світської науки та гостро полемізуючи з тими, хто заперечував її значення. Це передусім Ю. Дрогобич, Григорій Саноцький, Павло Кросненський, С. Оріховський, X. Євлевич, К. Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович, анонімний автор "Похвали мудрості", Г. Тичинський, Ш. Шимонович. Вони були переконані, що мудрість, світські науки приносять людям користь душевну й тілесну, вони — "найсолодший харч" (С. Оріховський), "золотий дарунок" (М. Стрийковський) (184). З науки, "як з жродла, все доброе походить, И през ню человік человіком ся находить..." Наука корисна не тільки для окремої людини, вона запорука процвітання держави, яка "не може існувати без наук. Це вони з селян поробили городян, з диких — лагідних, з варварів — учених, з людей — справжніх богів" (С. Оріховський — 273, с. 76). А щоб ніхто не сумнівався, що мова йде саме про світські науки, X. Євлевич вустами самої науки пояснює її обов’язки:


Є моїм теє ділом міру встановляти

Земним речам, небесні теж обміркувати...

Як земля умістилась у власних границях,

Як живе щось у всьому, ще й різне, таїться.

Чом зір в небі нічному без ліку зоріє,

Звідки люди і звірі, вогні звідки і роси,

І Арктур і колеса, черв’яки і коси.

(115, с. 516).


Часом автори закидають "руському" народу, що він донедавна мало опікувався наукою, а від того і край його "як крижина тане" (Євлевич). І взагалі погане ставлення до наук призводить до сумних наслідків: "за чим вьсякій неряд и все злоє походить и до погорженя цний той народ приходить". Тому X. Євлевич закликає "шляхетних слов’ян" опікуватися наукою (183, с. 200, 205; 115, с. 51). Подібними міркуваннями про розум, світську науку твори українських мислителів XVI — XVII ст. переповнені, що є переконливим свідченням значної секуляризації тогочасної культури. Для аргументації своїх міркувань вітчизняні гуманісти широко використовували світську спадщину багатьох античних філософів і вчених (Платон, Арістотель, Талес, Гомер, Геродот, Анаксимен, Пітагор, стоїки, Діоген Лаерцій, Гален, Гіпократ, Пліній, Ціцерон, Сенека, Светоній, Вергілій, Тіт Лівій, Валерій Максим, Плутарх), а також надбання видатних західноєвропейських гуманістів епохи Відродження — Л. Вала, Е. Ротердамський, Н. Кузанський, Дж. Кардано, Й. Скалігер, Е. С. Піколоміні, Ян Кохановський, Фрич Моджевський та ін. (656, с. 287, 294; 115, с. 435). До того ж ідеї згаданих мислителів використовувалися і для вирішення нагальних життєвих проблем. Так, наприклад, С. Оріховський, щоб переконати польського короля сприяти наукам, нагадує йому, що Александр Великий (Македонський) здобув військових успіхів завдяки своєму вчителю Арістотелю. Особливо до вподоби нашим мислителям був відомий вислів Ціцерона про те, що науки "молодих виховують, старих людей звеселяють, у щасливі часи бувають оздобою, а в нещасливі — розрадою, прихистом; приносять втіху, дають насолоду, не чинять жодної перешкоди в дорозі, в мандрівці завжди ночують і мешкають з нами" (Анонім "Похвала мудрості" — 115, с. 262).

Традиція використання античної духовної спадщини в Україні почавшись від часів княжої доби (згадаймо, наприклад, "Ізборник Святослава 1073 р.", літописи) стає безперервною. На той час, про який ідеться, в Україні вже існували наукові центри, де плекалися світські знання і науки. Це, зокрема, науковий гурток при Києво-Печерській лаврі, який виник завдяки Є. Плетенецькому. Там працювали такі відомі діячі, як Й. Борецький, Беринди (Памво і Стефан), Г. Дорофієвич, Т. Земка, Л. Зизаній, З. Копистенський, О. Митура, М. Смотрицький, Ф. Кизаревич, Й. Кирилович, С Плетенецький, П. Могила (794, с. 86). Другим потужним центром, в якому квітли, за висловом К. Саковича, "науки поштиві", був Острог. Там, як писав З. Копистенський, завдяки меценатству князя Костянтина Острозького "найдовалися... і мовці, оному Демостенесові ровнії, і Сафанове, і інії розличнії любомудрці. Найдовалися і докторове славнії, в гречеськом, славенськом і латинськом язиках вицвічонії. Найдовалися і математикове і астрологове превиборнії, межи которими он презацний математик, філософ і астролог Ян Лятос..." (180, с. 103). Третім науковим центром України став Львів "учений" (С. Пекалід) з його братством і школою, підтримуваними П. Сагайдачним, який, "щоб науки там цвіли, пильно зажадав" (183, с. 176). До значних наукових центрів України можна зарахувати й Замойську академію, одним із організаторів якої був Ш. Шимонович. Її заслуги в розвитку української культури і науки відзначав уже П. Могила: "академія Замойская так много народови нашему пожитку й утіхи принесла, иж не мало з неи людей ученых, ростропних и поважных... выйшло... (779, с. 243). Як про науковий осередок можна говорити й про місто Перемишль першої половини XVI ст., рідне місто С. Оріховського, який згадує про багатьох своїх земляків, "рутенських" діячів, віднесених до поляків. Їх мислитель називає "цвітом України" (robore Roxolaniae). Серед світських дисциплін, які були предметом зацікавлення згаданих українських мислителів, вирізнялася логіка (діалектика), знана в Україні віддавна. Це засвідчує, наприклад, "Ізборник 1073 р.", де вміщено логічний трактат, що є викладом ідей "Категорій" Арістотеля, а також "Вступ" до "Категорій Арістотеля" неоплатоніка Порфирія (424, с. 39). Центральне місце належало логіці й пізніше — в київській перекладній літературі XV ст., а згодом у філософських курсах професорів Києво-Могилянської академії. Популярною серед наших мислителів була також одна з найулюбленіших дисциплін гуманістів епохи Відродження — риторика. З’явилася велика когорта вітчизняних мовців і полемістів, котрі складали свої твори за правилами риторичної науки. Чи не найпершим і найвидатнішим серед них був, зрозуміло, С. Оріховський.

Загальновідомо, що ренесансні гуманісти саму філософію включали до загального потоку латинської словесності, відновлюючи її зв’язки з поезією, історіографією, політикою, ораторським красномовством. Філософ, на їхню думку не професор філософії, а поет, літератор, філолог (484, с. 145; 428, с. 37). При цьому західноєвропейські гуманісти у своїй творчості користвувалися латинською мовою, яка об’єднувала освічену Європу не тільки у просторі, але й у часі. Хоч саме тоді ж починають з’являтися літературні, наукові і філософські твори, написані живими народними мовами. Натомість більшість українських гуманістів віддають перевагу давньоукраїнській, а починаючи з другої половини XVI ст. вдаються і до живої розмовної мови. Рідною мовою пишуть наукові і художні твори, їй присвячують філологічні дослідження, укладають словники, граматики. Простою "слов’яноруською" мовою здійснюються переклади з іноземних мов. Найбільш відомі словники ("лексиси", "лексикони") Памво Беринди та Л. Зизанія, які є справжніми енциклопедіями світських знань, зокрема й філософських і де зовсім мало зустрічається теологічних термінів.

Значний вплив не тільки на українську мовознавчу науку, але й на російську і білоруську справила "Граматика словенска" Л. Зизанія та граматика М. Смотрицького. Науково-філологічна діяльність наших учених мала яскраве ренесансно-гуманістичне забарвлення. Великого значення надавали українські гуманісти поезії, яка для них, як і для їхніх західноєвропейських колег, була "королевою всіх наук", вищою і універсальною формою духовної діяльності, "здатної охопити і досконало виразити різні сфери життєдіяльності й різні галузі знань..." (638, с. 166). Важко знайти ренесансного гуманіста, котрий би не писав віршів, у яких розмірковувалося про серйозні речі, не розглядалися важливі наукові проблеми. Поезія вважалася сферою богині наук Мінерви (Ю. Дрогобич) і мала передувати всякій іншій науці (Г. Саноцький). У багатьох поетичних творах українських авторів часто натрапляємо на "похвалу мудрості".

Водночас, як свого часу представники західного Відродження, українські гуманісти, залишаючи осторонь теологічні студії, переходять до осмислення проблем природи. Виникає натурфілософія як наука, що вивчає закони природи і будову світу. Головними в пізнанні довкілля стають докази розуму, завдяки яким легко можна "осягнути обшири неба незбагненно великі" (Ю. Дрогобич), спізнати "таїни у підмісячнім світі і силу могутню зірок", а також зміряти "континентів безмірність мисленно" (С. Почаський — 221, с. 1; 183, с. 239).

Ґрунтовні філософські знання виявляли й інші вітчизняні мислителі, зокрема С. Оріховський, який добре знав не тільки античну і новітню європейську філософію, але й "Аналітику" "великого філософа араба Авероеса". Цілком у дусі Арістотеля він дає визначення фізиці, метафізиці та математиці. Автором-українцем одного з перших підручників філософії (під назвою "Арістотелівські проблеми..." (1620 р.) був К. Сакович. Власний підручник з філософії та епістолографії уклав також Лукаш (з Нового Міста), який два роки читав курс філософії у Краківському університеті.

Перелік вітчизняних діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток світських наук можна було б легко продовжити. Форми викладу філософських поглядів, як уже зазначалося, були різні, але цілком відповідали духу епохи Відродження: діалог, дружнє послання, напучення, передмова до книги, епіграма, промова, поема публіцистичний твір, епістола. Слід відзначити також високий рівень розвитку категоріального апарату у творах вітчизняних авторів і розвинену філософську термінологію рідною мовою. Це було наслідком тривалої і копіткої праці, започаткованої ще в "Ізборнику 1073 р.", де, власне, вперше зустрічаємо переклади, визначення і тлумачення більшості арістотелівських категорій (299, с. 382; 1080, с. 74; 115, с. 434; 1053, с. 535).

Інтерес до натурфілософської проблематики виявляли в епоху Відродження чимало вчених Європи. Саме тоді було здійснено прорив до дослідного знання, до пізнання причин явищ природи. Українські мислителі не стояли осторонь цього процесу. До того ж їхнє зацікавлення натурфілософією не спонукалося впливом західноєвропейської думки, але спиралося на суспільні потреби і вітчизняну традицію, початки якої сягали часів княжої доби, коли наші пращури познайомились із природничо-науковими і філософськими ідеями Арістотеля, викладеними в "Шестодневі" Йоана екзарха Болгарського (X ст.) та "Ізборнику Святослава" 1073 й 1076 рр. в їхній патристичній інтерпретації. Пізніше, в XV ст., натурфілософські знання поширювалися завдяки київським перекладачам, які зробили доступними своїм співвітчизникам рідною мовою такі астрономічні праці, як "Шестокрил" та "Космографія" англійського астронома Сакробоско (Джона Галіфакса), де вміщено відомості з практичної астрономії — способи визначення місячних фаз і затемнень тощо. Крім астрономічних праць, у Києві того часу були перекладені медичні трактати Мойсея Маймоніда, праці з логіки та математики. Це вже був, на думку німецької дослідниці Ф. фон Лілієнфельд, "відгомін Ренесансу" (794, с. 62 — 63). Явищем же справді ренесансного характеру стала праця українського вченого кінця XV ст. Юрія Дрогобича в галузі астрономії та медицини. Вчився він, як уже мовилося, у відомому тоді Болонському університеті (Італія). Отримавши ступінь доктора філософії та медицини, він певний час обіймав навіть посаду ректора "університету медиків і артистів" (1481 — 1482 рр.). Окрім того, Ю. Дрогобич займався медичною практикою і навіть здобув 1492 року титул "королівського лікаря", що було, як пише відомий історик медицини Ростафінський, "мрією кожного, хто мав вищу медичну освіту". Згодом учений викладав у Краківському університеті, де серед учнів був, на думку деяких дослідників, і славетний польський астроном М. Коперник. Юрій Дрогобич є автором "Трактату про сонячне затемнення 29 липня 1478 року" та книга під назвою "Прогностична оцінка поточного 1483 року", яка з’явилася друком у Римі і стала фактично інкунабулою та першою друкованою книгою українського автора. На перший погляд здається дивним поєднання в одній людині інтересу до таких різних галузей знання, як астрономія та медицина. Але не забуваймо, що в той час астрономія, медицина і математика були тісно пов’язані із філософією і вважалися тими природничими науками, що можуть допомогти пізнати закономірності навколишнього світу. Книга присвячена переважно питанням астрології. Але це не повинно дивувати. Адже в ті часи і значно пізніше (у XVI — XVII ст.) навіть такі визначні вчені, як Дж. Бруно, Т. Браге, Фр. Бекон, Й. Кеплер вбачали в астрології справжню науку і вважали, що доля людини значною мірою залежить від розташування зірок і планет у день її народження.

Систематичні спостереження за небом та ґрунтовні астрономічні знання, оперті на непересічний розум, дали змогу Ю. Дрогобичу з точністю до години і хвилин визначити час двох місячних затемнень і фаз місяця на найближчий рік. Тут-таки подані певні вказівки про рух планет та схема їхнього розташування у 12 частинах небесної сфери на 11 березня 1478 року. Свою працю Дрогобич писав, прагнучи допомогти людям пізнати таємниці Всесвіту, навчити користати із закономірностей природи. Зокрема, дуже доречним було його міркування про погоду, яка залежить, гадав автор, не тільки від розташування планет, але й від географічної широти місцевості. Передбачати погоду, на його думку, можна завдяки систематичним астрономічним спостереженням. У книзі наводяться також цікаві географічні дані, зокрема перші друковані згадки про Львів, Русь, Поділля, Московію тощо.

Натурфілософія цікавила в більшій чи меншій мірі й інших українських гуманістів, передусім Г. Саноцького, С. Оріховського, К. Саковича, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія, X. Євлевича. Свій інтерес вони виявляли в різний спосіб. Так, Григорій Саноцький закликав до відокремлення, унезалежнення природознавства від релігії, до наукового пояснення явищ природи; гостро критикував тих, котрі намагаються закони природи підпорядкувати християнській теології (1028, с. 54). Різко виступаючи проти схоластичних розумувань, він радив братись до тих наук, особливо природничих, емпіричних, які дають практичну користь у житті. Станіслав Оріховський переважно задовольнявся популяризацією природничо-наукових ідей "доброго вчителя Арістотеля", викладених у "Фізиці" та "Метафізиці". Багато місця натурфілософській проблематиці відвів у своїй праці "Арістотелеві проблеми" К. Сакович, який, прагнучи дати природничо-наукове пояснення тому чи іншому явищу, послідовно спирався на висновки розуму і докази природничих досліджень, неодноразово звертався до спостережень, експериментів, що свідчить про його зближення з досвідним природознавством. Виклад міркувань Саковича, порівняно з його вітчизняними попередниками, має більш філософсько-природничий, професійний характер. Є місця у творі з яких видно, що автор використав для своєї праці чимало власних спостережень із царини живої і неживої природи, які він прагне пояснити, вдаючись до самої природи та знань, набутих тогочасною наукою (115, с. 437). Основою пізнання і критерієм його істинності є, на думку К. Саковича, досвід.

К. Транквіліон-Ставровецький поряд з викладом системи богослів’я, розмірковує про побудову світу з чотирьох елементів, стверджує, що матеріальний достаток створюється працею рук і розумом, завдяки "художеству", "земледільству", "хитрим ремеслам", "през алхімістов". Л. Зизаній ґрунтовно знайомить читача свого твору "Великий катехізис" із деякими природничими відомостями. "О крузех небесних, и о планитах, и о зодиях, и о затмении солнца, о громе, и молнии... о кометах, и о прочих звездах" (679, с. 104). Він не тільки порушував ряд натурфілософських питань, але й намагався дати їм свої пояснення: грім виникає, на його думку, від зіткнення хмар, а не з волі ангелів. X. Євлевич розмірковує над питаннями:


... як іде світ з початку самого,

Як не було раніше взагалі нічого.

Чому міниться місяць, чом сонце тьмяніє,

Звідки люди і звірі...

Чом гроно виноградне визріває буйно?

(183, с. 189).


С. Почаського цікавлять різні "корені умілості", зокрема астрономія, геометрія. Перша з них, каже вчений, учить рухів небесних, а друга "учить землю розміряти". І взагалі, наука до неба "думку людини заносить і Таємниці природи цікавим голосить" (183, с. 233). М. Смотрицький вже оперує такими категоріями, як субстанція, буття, натура, есенція, екзистенція, матерія, форма тощо. Це свідчить не в останню чергу про певні підходи до теоретичної розробки філософських питань у вітчизняній філософській думці. Іван Калимон у панегірику, присвяченому Петрові Могилі, під назвою "Сонце, що сходить після заходу" (Sol oriens, post occasum), говорить про плями на сонці, які видно з допомогою телескопа, і закликає жити "за швидким послухом розуму" (184). Навчались і працювали згадані мислителі у Львівській братській школі, Острозькому науково-освітньому центрі, гуртку друкарні Києво-Печерської лаври, бібліотеки яких налічували значну кількість літератури, в тому числі і природничої, книги з астрономії, медицини, філософії, математики, історії тощо. В Острозькій бібліотеці, наприклад, були такі широко відомі у Європі твори, як "Історія рослин" (Базель, 1542 р.) та "Новий опис рослин" (Лондон, 1570) Леонардо Фукса; "Три книги медичних спостережень" І. Бірано (Антверпен, 1560); "Про хвороби подагри і артрити" (Брюсель, 1586 р.) та "Про медицину стару і нову" М. Грюнтера (Базель, 1571 р.); "Логіка" Арістотеля (Ліон, 1584 р.); том "Творів" Ціцерона (Венеція, 1583 р.); "Про засоби проти будь-якої фортуни" (Ліон, 1585 р.) та ін. (656, с. 147).

Процес руйнування середньовічного теологічного світогляду, розмежування філософії і теології, переорієнтація філософської думки на зв’язок з природознавством, посилення уваги до досвіду і спостереження стали можливими завдяки ренесансному культу розуму людини. Подальший розвиток вітчизняної натурфілософської традиції пов’язаний з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії.

Великого значення гуманісти епохи Відродження надавали освіті, яка, на їхню думку, вдосконалює розум і робить людину мудрою. Гуманісти висунули ідею гармонійного виховання, обгрунтували принцип усебічної освіти. Це значило, що будь-яка освічена людина, хоч би чим вона займалася, повинна була мати універсальні знання і вміти їх застосовувати у практичному житті. Людина мала знати філософію і їздити верхи на коні, знати давніх поетів і бути обізнаною з медициною, вміти малювати і грати на музичних інструментах, знати математику і вміти красиво говорити тощо. Виробляється уявлення про гуманіста як про освічену людину, яка обов’язково володіє давніми мовами (латиною, давньогрецькою, гебрайською), знає історію, ораторське мистецтво і поезію, давню філософію і літературу. Людина, на думку гуманістів, має широкі права, але її становище в суспільстві повинно залежати винятково від її інтелектуального розвитку і вміння себе реалізувати. Сам термін "гуманізм" виник у XV ст. і означав світську освіченість на відміну від освіченості церковно-теологічної. Проте з часом католицька церква стала терпляче ставитись до гуманістів і навіть прагнула обернути на користь самої церкви плоди гуманістичної освіти. Особлива заслуга у декларуванні потреби світської освіти належить Еразму Ротердамському, який, висміюючи "бакалаврів теології, що вміють так тонко мудрувати" (144, с. 90), фактично започаткував реформаційний процес в Європі: "Еразм зніс яйце, а Лютер висидів його". І хоч німецькі реформатори негативно ставились до гуманізму і світської культури, але принцип гуманістичної педагогіки вони, як відомо, взяли-таки на озброєння і згодом самі виявилися носіями гуманістичної освіти в інших країнах.

В Україні освіті здавна приділялася велика увага. Так, уже в літописах княжої доби знаходимо панегірик освіті і науці, де мова йде, зокрема, про велику користь від книжного вчення: "мудрість і поміркованість одержуємо від слів книжних. Це ріки, що годують весь світ, це джерело мудрості..." (418, с. 39). Розум людини, на думку наших пращурів, розвивається в міру розвитку її самої. Тому запорукою мудрості є передусім розвиток власних інтелектуальних здібностей, збагачення знаннями шляхом навчання. Своєрідними довідниками енциклопедичного характеру слугували в той час два "Ізборники" (1073 і 1076 рр.), які використовувалися для шкільного і позашкільного читання. Сприймання книжника як людини, що несе світло іншим, поштиве ставлення до мудрості і набутих знань засвідчували високий інтелектуальний рівень давньоукраїнського суспільства. Пізніше така традиція цінування освіти набула в Україні виразного гуманістичного спрямування. Ширенню світської освіти і наукових знань сприяли потужний культурно-національний рух, викликаний загостренням боротьби проти польсько-католицької експансії, а також назріла потреба суспільства в освічених людях; їх радо приймав не тільки польський двір, але й православні магнати, єпископи, міста.

У XVI — на поч. XVII ст. українські гуманісти, як і їхні західноєвропейські однодумці, були переконані, що справжня мудрість і правдива наука неможливі без ґрунтовної освіти. Остання стоїть першою в синонімічному ряді освіта — наука — знання — мудрість, а тому, коли на сторінках ренесансних творів мова йшла навіть лише про другий, третій або четвертий компонент згаданого ряду, освіті відводилося ключове місце. Багато видатних діячів України розглядуваного періоду високо цінували освіту. Це, зокрема, стосується й анонімних авторів творів "О воспитании чад" (1609 р.) і "Пересторога". Поширення освіти і знань вони вважали за одну з передумов процвітання "народу руського", застерігаючи, що нехтування шкільною справою неодмінно приведе суспільство до занепаду, "до погорження". "Сего ради, — пише анонімний автор твору "О воспитании чад", — учителей паче отцев вьзисковати подобаєт і любити. С ими бо еже жити оніми же єже Добрі жити биваєт...". Вихваляючи "науку, с которой... все добре походит", він у ренесансно-гуманістичному руслі пояснював значення й роль освіти. Йому боляче, що "...цний народ руский науки занедбавает", і він робить висновок, що саме через це виникають усілякі негаразди в суспільстві. Адже саме завдяки науці і людина стає людиною, і все "добре походить". Яскраво виражені ідеї гуманізму і в інших анонімних творах, де ставилася вимога підвищення освітнього рівня, доступності освіти ("Пересторога", "Апостол"): констатувалися певні успіхи у її розвитку, підкреслювалося вирішальне значення освіти, "за чим православіє наше почало було просіявати, яко сонце. Люде учонії почали були в Церкві Божієй показуватися, учителей і строітелей Церкви Божої книги друкованії почали множитися" (115, с. 53; 479, с. 26; 180, с. 29).

Серед відомих українських діячів XVI — поч. XVII ст. великого значення освіті надавали передусім X. Євлевич, М. Смотрицький, С. Оріховський. Так, X. Євлевич у своєму творі "Лабіринт" наголошує на користі освіти для суспільства, її потребі для боротьби українського народу за свої права і вольності. Він закликає молодь, якій "неуками бути не по їх природі", вчитися, оволодівати світськими науками, усвідомити їхню корисність; картає батьків, які своїх дітей "радніш при куплі, ніж у школах мали" (183, с. 194); побивається з приводу тяжкого матеріального становища учителів:


А наука, як той віз, без дьогтю не в’їде,

Хто ж учителем до вас бідувати піде?

(115, с. 520).


Авторові болить, що бракує своїх письменників, які б гідно могли уславити вітчизну, а тому радить опікуватися наукою і між своїми премудрих для себе шукати" (183, с. 192; 205). Високо цінував освіту і М. Смотрицький. Уболіваючи за неї, він низький рівень освіти на теренах України пояснював неуцтвом і безкультур’ям українських православних і уніатських пастирів та проповідників, називаючи їх обмеженими, консерваторами, ретроградами, недоумками, поганими виучнями західної католицької школи: "О нещасна чередо! Хіба ж той пастирем і вчителем бути може, котрий сам ніколи ніде не вчився?.." — вигукує він у розпачі ("Тренос") і закликає: "Вчителю, навчися сам спочатку!". Фактично весь його твір "Тренос" сповнений жалю і плачу з приводу низького рівня освіти в Україні. Критикуючи невігластво духовних наставників і вчителів, автор не шкодує лайливих слів для їхньої характеристики. Вони в нього "сквернителі, а не вчителі", "гасильники, а не світильники", "мандрівні школярики", бездарні вчителі, облудні фарисеї, корчмарі, домосиди; "самі будучи неуками, інших навчати важаться". Саме їх вважає автор винуватцями занепаду шкіл і освіти, вони винні в тому, що "слов’янська мова у погорді, а руська мова в насмішках". Кидаючи гнівні інвективи супроти ненависників освіти й науки, він закликав верховників: "Заткніть губу невігластву людей немудрих!", а учнівську молодь благає: "Прошу вас заради живого Бога, любі дітки мої, дайте розумові місце". Який же вихід бачить М. Смотрицький із цього становища? Передусім він радить не цуратися польсько-єзуїтської шкільної освіти, позбутися ненависті до католицизму й унії, не відгороджуватися від західноєвропейських нововведень з їхньою латиною і "поганськими" філософами — Арістотелем і Платоном. Ба навіть прямо заявляє, що прийняття унії з її централізацією ієрархічної влади у Ватикані сприятиме пожвавленню освіти, від чого буде користь для всього українського суспільства (180 с. 77, 82 — 83; 184, II, с. 324, 329; 183, с. 128; 833, с. 71, 150-151).

Високо цінував освіту і покладав надії на неї С. Оріховський. Прикладів безліч. Можна навіть упевнено стверджувати, що він не пропускав найменшої нагоди, щоб не похвалити когось за сприяння освіті: короля Владислава Ягайла, що "всілякі науки і навіть самих муз, як латинських, так і грецьких, до Польщі привів"; Казиміра — за те, що для навчання синів узяв "найкращого вчителя, мужа вченого і доброго Яна Длугоша"; Сигізмунда Старого, — що до останнього подиху нічого більше так не прагнув, як щоб держава "науками квітла, освітою славилася і талантами". Оріховський цінує освіченість папи римського Юлія III, схвально відгукується про старанність молодого Яна Тарновського (273, с. 76, 78, 82 зв.; 300, с. 212 — 213), захоплюється вченістю відомих польських діячів Яна Длугоша і М. Кромера.

Оріховський не забував похвалити при нагоді і свою батьківщину Русь-Україну, яка, ведучи збройну боротьбу зі своїми сусідами, хоч і зупинилася на такому ступені освіти, який був достатнім для ведення служби Божої і для написання законів, але нині, "спілкуючись із греками, прийняла від них символіку й віру, покинула свою скитську неосвіченість і дикість і тепер, лагідна, спокійна і врожайна, виявляє великий потяг до літератури латинської і грецької" (259, с. 281). Серед своїх земляків-рутенців С.Оріховський виокремлює родину Сенявських, завдяки яким Русь стала більш освіченою, ніж була раніше. Згадує ще у листі до Ф. Комендоні як обдарованих студентів С. Ваповського і С. Дрогойовського, які вчились у той час в Італії. Перший з них, до речі, пізніше став коронним канцлером. Освіта, на думку Оріховського, приносить велику користь державі та окремій особі: "Після того, як у Польщі були запроваджені науки і закликані вчителі, перейшла вона від грубого сільського життя до лагідного міського" (273, с. 76), хоч доти була настільки темною, що, коли хтось чогось не розумів, казав "що то — грека". Оріховський переконує короля, що Александр Великий став видатним полководцем завдяки тому, що вчився у школі Арістотеля. Ті ж можновладці, які не вчилися або яких вчили нікчемні вчителі, стали, на думку мислителя, тиранами (Сарданапал, Геліогабал, Алківіад). Різко критикуючи папу Павла IV, Оріховський серед головних його вад називає відразу до наук і освіти. Крім згаданих українських дія. чів, про велике значення освіти для суспільного прогресу міркували й інші, критикуючи невігластво і безпросвітність ледачих людей, полемізуючи з тими, хто заперечував значення світської освіти і науки, протиставляючи їм "християнську простоту" (К.Транквіліон-Ставровецький). Уважаючи освіченість однією з найвищих чеснот (К. Сакович), українські мислителі закликали молодь учитись не тільки читати і писати, але й самостійно мислити (Л.Зизаній), аби не вважали "русина простаком, дурним бидлом неуком" (І. Потій) (180, с. 273; 115, с. 436; 679, с. 105; 184). Щоб заохотити учнів до навчання, вдаються до історичних екскурсів, наводять приклади, так би мовити, класичні: коли завдяки вченим людям дійшла слава про славні вчинки предків. Найчастіше згадують Гомера і Вергілія, які оспівали подвиги Ахіла, Гектора, Енея та інших античних героїв. Не забувають при цьому нагадати, що вітчизняна історія не менш багата на героїв, але їх нікому було оспівувати (М. Стрийковський). Часом хвалять і сучасників (наприклад князя Костянтина Острозького) за те, що "музами удосконалив свій розум" (І. Домбровський); нагадують, що корені наук гіркі на смак, зате рясніють гілки смачними, пишними плодами..." (220, р. 530; 181, с. 54). Навіть І. Вишенський з його консерватизмом у поглядах на освіту й на науку, який писав до Львівського братства: "Молю вас, хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки перебувайте у православні вірі" (22, с. 215); — навіть він не міг заперечити значення освіти в цілому: "Я не ганю граматичне вчення і ключ до пізнання складів та речень, як деякі гадають і кажуть: сам не вчився, через те нам заздрить і забороняє. Не про сором учитися кажу, а щоб не відпали від благочестя" (22, с. 173).

Українські діячі не обмежувалися лише деклараціями про значення освіти, але й самі брали активну участь у її ширенні, засновували різного типу школи, друкарні, науково-освітні осередки, братства, де гуртувались представники гуманітарних професій — учителі, вчені, письменники, митці, які розвивали гуманістичну педагогіку, спираючись на традиції часів Київської Русі, де мережа шкіл була досить широкою. Зокрема, в XIII ст. в Києві і довкола нього було майже 200 різних шкіл, а учнів у них — близько 1000 (664, с. 89). Піклуючись про шкільну справу, якісно вдосконалюючи зміст освіти, українські діячі вдавались до залучення надбань західноєвропейської освіти й педагогіки, закликали вчених світських і церковних мужів ставати вчителями, бо, як писав М. Смотрицький, "...твоє знання ні на що буває, Коли інших ти не навчив" (184). Дехто ж, зокрема, С. Оріховський, переконував можновладців засновувати школи. Польському королеві він радив також настановляти вчителями "не придворних слуг, що хизуються пурпуром... але людей вчених" (269, с. 60). Пожвавлення культурно-освітнього руху в тогочасній Україні сприяло суспільно-політичній, економічній активності й піднесенню національно-визвольної боротьби. Потреба у високоосвічених людях була такою великою, що окремі висловлювання проти "граматики и риторики" з посиланням на апостола, який закликав "в розное наученії не вдаватися" погоди не робили. Найбільше було шкіл парафіяльних — майже в кожному селі, де була церква. Їх потребу добре розуміли українські гуманісти, зокрема і К. Сакович, який писав: "І я можу сказати, що в наш час у деяких місцях більш потрібні школи, ніж численні церкви без жодної школи... Звідки ж будуть виходити добрі читачі, письменники, співаки... якщо не буде шкіл?! (115, с. 339 — 340). Це були переважно початкові школи нижчого рівня, де вчилися читати, писати, правил церковного співу тощо. Але деякі, мабуть, були й більш високого рівня, як про це свідчить, наприклад, С. Оріховський, коли пише у своїй автобіографії, що закінчив у Перемишлі школу нижчого ступеня, де одержав "початки письма і всіляких наук" (259, с. 589). Про які науки йде мова, на жаль, не відомо. Але, зважаючи на те, що, засвоївши їх, він поїхав до закордонного університету, можна припустити, що то могла бути школа й середнього рівня.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.