Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Розділ III

СУСПІЛЬНА ПРОБЛЕМАТИКА




§ 1. Історіософські погляди


Історіософія (філософія історії) — складова частина філософії, наукове призначення якої — тлумачення історичного процесу й історичного пізнання.

В міру історичного розвитку її зміст і проблематика істотно змінювалися. Термін "історіософія" вперше вжив Ф.-М. А. Вольтер, який розумів під ним лише критичну, або наукову історію, маючи на увазі універсальний історичний огляд людської культури. У Й. Г. Гердера філософія історії виокремлюється в автономну дисципліну, що "відповідає на питання: чи існують позитивні і незмінні закони розвитку людських суспільств і, якщо існують, то якими є ці закони?" Г.-В.-Ф. Геґель та деякі мислителі його часу надали цьому терміну іншого значення. У них він став означати просто всезагальну, або всесвітню історію. Нарешті, для позитивістів у XIX ст. філософія історії означала "відкриття загальних законів, що правлять ходом подій, про які зобов’язана розповісти історія" (498, с. 5). Про ці зміни в поглядах на історіософію доводиться постійно пам’ятати, коли маємо справу з історичними творами минулого, надто тієї епохи, коли філософія історії ще взагалі не виокремилась як наука.

Що ж до виникнення самої філософії історії, то вона зародилася ще тоді, коли набула форми теології історії, тобто в межах християнського світогляду; коли події треба було пояснювати термінами поза- і надісторичними, з огляду на вічність. Досить згадати для прикладу "Град божий" Августина, який містить не філософію історії, а її теологію, тобто історію, розглядувану крізь призму історії священної (359, с. 83, 103). В епоху Відродження розробка історіософської проблематики починає займати одне з центральних місць. Саме гуманісти цієї доби створили нову пояснювальну схему в термінах раціонально інтерпретованого людського досвіду, що надало історизму рис секуляризованої філософії історії. Вони ж заклали підвалини для запанування ідеї об’єктивного характеру історичної закономірності, яку розвинув згодом у головний принцип своєї філософії видатний італійський історик Дж. Віко. Гуманісти почали розглядати історію як особливий тип або форму пізнання зі своїм специфічним предметом.

Історіософські погляди гуманістів були зумовлені до певної міри соціально-економічними процесами, які відбувалися в тодішній Європі. Це був, як відомо, період розпаду феодального ладу і зародження елементів нового, буржуазного устрою, для якого стали вже неприйнятними старі світоглядні уявлення, коли головною рушійною силою історії вважалося божественне Провидіння; а історичний процес розглядався як здійснення Божої волі, як реалізація передбаченого наперед Божественного плану "врятування" людини і розумівся як шлях до есхатологічного "царства Божого". На теренах України, як складової частини Європи, відбувалися подібні соціально-економічні і культурні процеси. Проте визначальними рисами перших історіософських шукань українських гуманістів стало усвідомлення історичної дистанції між сучасністю і минулим свого народу, прагнення пізнати і наслідувати це минуле, замилування героїчними вчинками пращурів.

Погляди гуманістів епохи Відродження на історію суттєво відрізнялися від тих поглядів, які домінували в античності та середньовіччі. Античність, як відомо, не відчувала неповторності історії. Остання асоціювалася для греків і римлян з циклічним повторним круговим обертанням небесних сфер, які, як їм здавалося, і визначали неповторні долі людських душ і душ цілих народів (599, с. 73). Середньовіччя ж з притаманним для нього домінуванням теологічної логіки, як вже зазначалося, у створеній ним вічній ідеальній історії не знайшло місця для людини і не виявило особливого інтересу до її справ (399, с. 350). Натомість гуманісти епохи Відродження, залишивши небесам кінцеву причинність історії, відкрили глибину історичного часу, з’ясували змістову відмінність окремих етапів історичного процесу, відродили прагматичну історіографію, тобто історію діянь, покликану слугувати практичним цілям (359, с. 243). Вони зосередили увагу на світській історії, вважали останню вчителькою життя, створили науково-критичний метод її осмислення, використовуючи широкий спектр історичних жанрів, вивчаючи й імітуючи античних авторів. Ренесансні гуманісти відмовилися від двох форм квазіісторії, які панували на Близькому Сході і почасти у Греції — від теократичної історії та міту, де головними персонажами виступали боги, що діяли у непевному минулому. Від греко-римської історіографії вони запозичили характерний для неї патетичний драматизм, принцип сценічного зображення і опрацювання історії (599, с. 75). Це була оповідь про "людську історію, історію людських діянь, історію мети, успіхів і невдач. Вона допускала, звичайно, божественне втручання, але воно було суворо обмеженим" (498, с. 41). Разом з тим ренесансні мислителі скористалися також здобутками середньовічної історіографії. Їм, зокрема, імпонувало її конституювання історії як об’єктивного процесу; прагнення писати історію не якогось окремого народу, а всього світу в цілому; підняття значимості історичних діячів як виконавців божественних накреслень; універсалізація християнських стосунків: всі люди рівні в очах Бога, для якого нема обраного, привілейованого народу тощо (498, с. 48 — 49).

Починаючи з епохи Відродження у боротьбі з середньовічною концепцією розуміння історії формувалася світська філософія історії, куди великий вклад внесли Ж. Боден, англійські філософи XVII ст. (Ф. Бекон, Т. Гобс та інші), а особливо Дж. Віко. Але вони мали своїх попередників, одним із яких був український мислитель С. Оріховський, який значною мірою сприяв формуванню нової історіографії з виразним національним змістом. Ренесансно-гуманістичне трактування історії передбачало перетворення історії із служниці теології на світське знання, відкидало віру в чудеса, у потойбічні сили, які нібито втручаються у діяльність людини і в хід історії. Зумовлені зростанням міст, розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі, буржуазні соціально-економічні відносини (які почали складатися в добу Відродження) сприяли розвитку раціоналістичного погляду на історію як на процес здійснення "природного закону", розуму; сприяли зосередженню уваги на людині, її діях та посиленню інтересу до суспільно-політичної сфери життя. Історія стала історією людських пристрастей, які розглядались як необхідний вияв людської природи. Ренесансний історизм у розглядуваний час набув рис секуляризованої і гуманістичної філософії історії з "притаманним йому визначенням мінливості стану речей як суспільних процесів. Останнє було кроком уперед порівняно з "пласкою середньовічною ідеєю "мінливості речей" (mutatio rerum), яка використовувалась для відтінення марності мирських починань і есхатологічної інтерпретації земного світу й часу (359, с. 243). Але, незважаючи на перелічені позитиви, які з’явились у ренесансній історіографії порівняно з попередніми часами, незважаючи на зростання значення реального історичного досвіду та істотне зниження апеляції до Біблії, при тлумаченні історичних подій у поглядах гуманістів на історію й надалі переважав здебільшого так званий риторичний напрям, — коли на історію дивилися як на ілюстративний матеріал, корисний для вправ із граматики й риторики, або для пояснення норм моральної філософії (738, с. 96).

Розробляючи історіософську проблематику, українські мислителі XVI — поч. XVII ст. спиралися на багатовікову традицію літописання у княжу добу, що виробила відповідне своєму часу бачення історії, уявлення про її сутність і про причини, що зумовлюють певну спрямованість історичних подій. "Модель історії", яку відтворюють пам’ятки культури Київської Русі, значною мірою лягла в основу подальшого осмислення закономірностей суспільного розвитку в українській філософській думці (424, с. 33 — 34). Головними темами історичних пам’яток того часу були світова історія і сенс людського життя. Впродовж XIV — XVI ст. з’явилося багато перекладних творів, а також нових, уже українських обробок історичних та белетристичних повістей; укладаються збірники повчально-оповідного змісту: літописи, хронографи, сказання, похвали, "отписи" тощо. В цей період історіографія в Україні набуває яскраво вираженого філософсько-публіцистичного характеру (633, с. 21), що засвідчують твори багатьох українських мислителів, зокрема членів Острозького наукового центру та вченого гуртка Києво-Печерської Лаври, — але не тільки. Серед значних за обсягом творів, автори яких не входили до згаданих об’єднань, однак виявили значний інтерес до історичної проблематики, назвемо бодай такі: "Роксоланія" С. Кленовича, "Хроніка" та дві промови "Про турецьку загрозу" С. Оріховського, "Дніпрові камени" І. Домбровського. С. Кленович, зокрема, кликав музу історії Кліо до України і навіть зазначав, що вона сюди вже прямує. А X. Євлевича вабила історія тому, що з неї можна почерпнути мудрість. Процес гуманізації поглядів вітчизняних мислителів на історію виявлявся і у відході від традиційного провіденціоналізму: у їхніх творах помітно зменшується питома вага посилань на Біблію при витлумаченні історичних подій і зростає значення та роль аргументації власне історичної і філософської. Тут до щойно згаданих творів слід додати ще "Тренос" М. Смотрицького, "Лабіринт" X. Євлевича, "Похвалу мудрості" анонімного автора, "Трактат про душу" К. Саковича, "Про Острозьку війну" С. Пекаліда. Водночас не згасав інтерес українських гуманістів і до церковної історії, насамперед завдяки полемічним творам, написання яких стимулювалося дискусією навколо Берестейської унії, і де знаходимо численні екскурси до текстів Святого Письма й Отців церкви. Але визначальною рисою і цих творів був практицизм та зацікавлення реальними, життєвими запитами суспільства. Згадаймо хоча б трактат С. Оріховського "Про целібат" чи "Тренос" М. Смотрицького. У цих та інших творах згаданих авторів (передусім Оріховського) віддзеркалилися характерні риси історизму ренесансного типу, які засвідчували його відхід за межі середньовічного, теологічного тлумачення історії, і виявилися вони зокрема у схилянні до концепції причинності. Водночас у творчості С. Оріховського наявні й значні елементи середньовічної провіденціалістської концепції історії. Але, попри це, як Оріховський, так інші українські гуманісти XVI ст. сприяли виробленню раціоналістичних поглядів на історію та формуванню світської філософії історії (656, с. 58).

Загальновідомо, що поезію та філософію мислителі Відродження ставили зазвичай вище за історію, яка водночас часто викладалася в поетичній формі. Разом з тим, наприклад, Л.Вала, цінував історію вище від поезії та філософії, вважаючи, що вона грунтується на реальній істині: "в ній, — стверджував він, — більше практичних знань, більше політичної мудрості" (359, с. 275, 268). Ще категоричнішим був з цього приводу інший італійський гуманіст — Дж. Бруно. Він уважав, що той, хто творить історію — суддя всього світу, суддя єдиний, чистий і непогрішний" (399, с. 81). Девізом гуманістів був вислів Ціцерона: історик має бути вільним від найменшої підозри в догідництві і нещирості. Декларація вельми шляхетна. Інша справа, як вони дотримувались її на практиці. Ренесансні гуманісти вважали історію вчителькою життя, яка особливо потрібна для виховання молоді. Тому їм імпонувала думка Ціцерона, який писав, що незнання всього того, що відбувалося до народження, робить людину схожою на дитину й оповиває її густим туманом невігластва. Мета історії, на думку мислителів Відродження, полягає в тому, щоб відтворити минуле і завдяки цьому зрозуміти свій час, розширити горизонти його бачення і уможливити вираження побаченого, засвоїти досвід сторіч і на основі фактів минулого встановити істину. Вважаючи людську істоту історичною, оскільки в ході історії і за допомогою неї вона пізнає довколишній світ і себе саму в ньому, гуманісти на практиці відродили прагматичну історіографію, тобто історію діянь, покликану служити практичній меті в житті людини. При цьому вважалося, що справа історика — знати минуле, а не майбутнє. Якщо ж хтось "береться визначити майбутні події — то це є певна ознака хибності самої його концепції історії" (498, с. 54).

Більшість українських гуманістів — авторів історичних творів розуміли потребу висвітлення історії своєї вітчизни і значущість реальних історичних подій, підкреслювали їх пізнавальну і виховну роль. Історія для них була не лише наочним матеріалом для граматики й риторики. Її сенс вбачався в тому, щоб розповісти нащадкам про гідні наслідування подвиги прадідів, а також у тому, Щоб використати історичний досвід для розв’язання наболілих життєвих проблем сучасного суспільства. Вітчизняні мислителі вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях визначних особистостей, діячів, полководців. Адже лише завдяки праці істориків нащадки зможуть познайомитися зі своїм минулим, справами своїх предків, тільки історик (письменник, поет) здатен приректи людину на вічну славу або вічну ганьбу. Ці нові гуманістичні погляди на історію як на вчительку життя, на роль і місце людини в Історичному процесі знаходимо у багатьох творах тогочасних українських мислителів: М. Гусовського, С. Оріховського, І. Домбровського, М. Стрийковського, в анонімній поемі "Про відбиття татар... 1512 року" та ін. Більшість цих творів були писані латиною — з огляду на чужинського читача, з метою показати всьому світові, яким є український народ і хто були його пращури, а також через поширення цієї мови насамперед в її класичному варіанті в гуманістичних колах тогочасної Європи. С. Оріховський наголошував також на соціальному значенні історії, вважав, що звернення до неї сприяє кращому з’ясуванню сучасних явищ суспільного життя і дає змогу побачити їх у перспективі. Так він нагадував про недавню експансію турецьких султанів до Малої Азії та Європи і радив польському королеві робити з цього висновок про можливість їхнього нападу на Польщу та Україну (184, I, с. 70). Знову ж таки Стрийковський фактично ставив на один рівень істориків і поетів, які прислужилися людству уславлянням героїчних подій минулого:


Багато може праця істориків пильних,

Поетів, що до віршів з натури прихильних,

Показують то явно Гомера писання.

(184, II, с. 95).


Усі події, про які історики не розповіли світу, зникли, на його думку, "у темряві ночі":


Чи Гектора ми знали б з Ахіллесом славним,

Численні битви в римських, Влоських землях давніх,

Коли б з Летейських мурів непам’яті в вічність

Історики не вирвали...

(184, II, с. 95).


Високо цінував історію також С. Почаський. Він називав музу Кліо "першою літорослю серед наук", і вважав, що вона допомагає збагнути "давніх років одмінний час" та подолати своє невігластво:


Той проникне в звитяги русинських гетьманів...

Хто свій розум в широких історіях ширить.

(183, с. 277).


Вагомий внесок у популяризацію історії зробив І. Домбровський своєю латиномовною поемою "Дніпрові Камени". Прагнучи відкрити Україну для європейців, — він з гордістю і відвертістю каже:


Знайте всі й інші: народ, що зберіг цей престол аж понині,

Диким не можна вважати, хоч дехто із можних чужинців,

Будучи навіть отут, у столичному славному місті

Часом паплюжив цей люд...

(184, II, с. 204).


На його думку, те, що не занесене на папір, гине і ніч мовчазна його поглинає. Темою З. Копистенського є причини занепаду такої великої і могутньої держави, як Київська Русь. X. Євлевич критикував тих, які не розуміють користі від історії і "сплітають науку з байками". Вони, писав він:


Щастя своє на золоті певно втрамбували,

А літописи давні вічно лежать долі

І в требниках віддавна заводяться молі.

(184, II, с. 260).


Популярною серед українських гуманістів того часу була й думка Лукіана про те, що метою історії має бути користь, яку дає знання істини, правильно переданої нащадкам. Подібні погляди знаходимо, наприклад, у М. Гусовського, П. Кросненського і навіть значно пізніше у Т. Прокоповича. Так, Павло Кросненський вбачав користь від історії в тому, що записане на папір залишиться навіки, на відміну від марноти і скороминущості предметів розкоші:


Зникне ладан весь, аравійця гордість,

І рудий метал, що ним Таг ясніє,

Щезнуть перли ті, що мов сніг біліють

В морі Червонім.

(181, с. 42).


Ренесансні вчені-історики, відкидаючи, за висловом Р. Колінгвуда, "зумисне неправдиву" середньовічну історіографію, понад усе дбали про точність передачі фактів. Популярним серед них було міркування Ціцерона: "перший закон історії полягає в тому, щоб автор не зважувався повідомляти щось інше, за винятком правди. І, по-друге, щоб він мав відвагу розповісти всю правду" (359, с. 268).

Встановлення історичної правди, дбання про істину і її дотримання було метою й українських гуманістів. Парафразою до наведених слів Ціцерона звучить, зокрема, вислів Оріховського про те, що найбільший обов’язок історика — не вдаватися до вигадок та не пропустити жодного факту; не виявляти до подій ні прихильності, ні ворожості (299, с. 116). Декларуючи думку, що історик мусить говорити правду і не кривити душею навіть на догоду можновладцям, наші мислителі, усвідомлюючи всю складність дотримання цього принципу, висловлювали впевненість у перемозі істини:


Як трава з теплом весни, правда скрізь проб’ється.

Правду важко задушить — гострі в неї роги.

Віку їй не вкоротить, правда — прудконога.

(184, II, с. 20 — 21).


Відступ від правдивості дозволявся лише у напученнях та надгробних промовах на честь можновладців чи інших видатних осіб, коли йшлося не стільки про історичну правду, скільки про зразкове життя ідеального героя; коли мовець прагнув показати його таким, яким хотів його бачити сам: надати йому таких рис, які нащадки мали б наслідувати. Яскравим прикладом тут можуть бути твори С. Оріховського, зокрема, його "Промова на похоронах Сигізмунда Старого", "Життя і смерть Яна Тарновського" тощо.

Відомий заклик гуманістів "до джерел" (ad fontes) містив у собі не лише заперечення методу схоластики, яка спотворила суть і дух античних текстів, але і прагнення розчистити шлях до реального відтворення подій минулих часів (359, с. 275). Заслугою гуманістів стало перенесення історичних досліджень на науковий ґрунт; додавання до своїх праць розгорнутих приміток, коментарів і посилань на достеменні джерела; виокремлення в тексті чужих думок тощо. Про формування наукового апарату в творах українських мислителів, про зрослу увагу до джерел та документальної оснащеності свідчать передусім такі твори: "Палідонія" З. Копистенського (використав понад 100 вітчизняних та зарубіжних матеріалів); "Дніпрові камени" І. Домбровського, а також переважна більшість творів С. Оріховського.

Так, І. Домбровський на берегах свого твору широко подає достовірні історичні джерела та примітки. Розповідаючи якийсь історичний епізод чи наводячи дати, автор тут-таки зазначає, звідки набута відповідна інформація. Це збільшує наукову цінність самої поеми "Дніпрові камени" і вірогідність описаних у ній фактів чи подій. З твору ми довідуємося, зокрема, що дату заснування Києва — 430 рік автор запозичив у польсько-українського історика М. Стрийковського (184, II, с. 221-224).

Заслугою гуманістів епохи Відродження було застосування науково-критичного методу до відбору історіографічного матеріалу. Цей метод виник разом з філологічною критикою давніх джерел, яку започаткував Л. Вала своїм викриттям неправдивості так званого Костянтинового дарунку. Відкинувши крайню некритичність та легковірність середньовічних істориків, які однаково вірили і в достеменні факти, і в чудеса, ренесансні вчені ввели в практику гуманістичних досліджень категорію "контекст історії" як інструмент наукового аналізу успадкованих пам’яток писемності. Вітчизняні мислителі також відійшли від властивої середньовічним хроністам практики некритичного ставлення до фактів і змішування реального у легендарним, прагнули шляхом аналізу історичних джерел установити історичну правду, всіляко її дотримуватись і закликали до цього інших. Відтак вони осмислювали не тільки зовнішні, але й глибші, іноді навіть економічні причини історичних подій. Визначна роль у запровадженні критичного методу при осмисленні джерел належить Григорію Саноцькому (1027, с. 176), і особливо С. Оріховському. У своїх творах останній розглядав текст як логічну й історичну цілісність, увівши до історіографії поняття новітнього історичного документа, що, на його думку, відображав сучасні поточні події та явища суспільного життя (738, с. 97). Чи не найяскравіше ці його міркування репрезентовані у промовах "Про целібат" та "До папи римського".

В епоху Відродження, як відомо, на зміну релігійному світогляду доби феодалізму приходить світогляд раціоналістичний, який поступово усуває з суспільних процесів позаісторичні сили і дошукується "пружин і порядку в ході історії, в ній самій (359, с. 22). Народжується нова історична свідомість, яка стала поштовхом до формування національної свідомості. Це було панєвропейське явище. На теренах України паростки нової історичної свідомості з’являються в XV — XVI ст. у літописах, де відчутне прагнення визначити місце України в історичному часі і просторі. Навичками історичного мислення володіли також Острозькі книжники. Особливо ж притаманні риси ренесансної історичної свідомості Оріховському. Він уже не сприймає історію як невичерпний цитатник для риторики чи матеріал для етично-повчальних потреб. Мислитель прагнув розглядати явища суспільного життя в їх історичному розвитку, у зв’язку з конкретними історичними умовами. То був, власне принцип ренесансного історизму, в якому згідно з М. А. Баргом, розрізняються три основні течії: Перша репрезентує історію дидактичну, що розвивається під егідою риторики; Друга виступає у вигляді "школи історії, що перебуває у функціональному зв’язку з наукою політики". І в третій історія розглядається як метод дослідження юриспруденції (359, с. 274). З цих трьох течій в Україні переважали дві перші.

Для європейської ренесансної історіографії характерною була значна жанрова розмаїтість: використання як традиційного літописання, так і нових форм, властивих добі Відродження. Каноном стає тепер "не монотонна оповідь про події, накреслені Божим Провидінням, а розповідь вправного оратора й тонкого стиліста про земні справи земної людини" (633, c. 18). На відміну від середньовічних хронік, де текст "вмонтовувався до суто інформаційної оповіді", в історичних творах гуманістів художній елемент починає рівномірно наповнювати всю тканину твору і останній вже весь підпорядковується досягненню певного літературно-художнього ефекту. Те саме можна говорити й про твори українських історіописців XVI — поч. XVII ст. Коли посилювався інтерес до вітчизняної історії, то роздуми з нагоди окремих історичних подій та явищ з’являлись у найрізноманітніших за жанром творах: "в релігійних працях, проповідях, у полемічній літературі, особливо в історико-біографічних описах, у панегіриках, працях лексикографів, у літописах і хроніках, в історичних повістях, у передмовах до них тощо (811, с. 42). Цю тенденцію відомий український історик З. І. Хижняк відносила, щоправда, до XVII — поч. XVIII ст. Але її міркування цілком справедливі і стосовно всього розглядуваного нами періоду. Про пробудження інтересу до історії засвідчують такі літописи, хроніки і хронографи: "Короткий Київський літопис від початку землі руської до 1516 року"; "Західноруський літопис"; "Хроніка" М. Стрийковського; "Хроніка о грецком панстві" І. Вишенського; "Густинський літопис" З. Копистенського. З цих творів довідуємося, зокрема, про боротьбу місцевого люду проти чужинських зайд, про урядування литовських князів в Україні, про селянсько-козацькі повстання та про українсько-білорусько-литовські взаємини. Щодо літописних творів, то цей жанр залишився найпоширенішим в Україні навіть і пізнішого часу (згадаймо хоча б Величка, Грабянку). При збереженні його особливостей мінявся зміст літописів. Виклад історичних реалій набував яскраво вираженого філософсько-публіцистичного характеру, коли автор торкався конкретних актуальних політичних проблем. До речі, згадка про Бога в тексті найчастіше була лише даниною традиції. Визначальним проте для становлення історичної науки в Україні був перехід від літописання до наративної форми викладу матеріалу. Знову ж таки згадаймо Оріховського, у творах якого історія набирала публіцистичного характеру. Його улюбленими історичними жанрами були напучення, промови, діалоги, які високо цінувались у Європі. Італійський гуманіст П. Рамузіо, наприклад, порівнював Оріховського з давньогрецьким істориком Ксенофонтом. Визнання набула також ораторська майстерність українського мислителя. Своєрідні діалоги головних персонажів його творів не тільки олюднюють історичну оповідь, але й роблять її достовірною. До історичних поем належать твори І. Домбровського "Дніпрові камени" та С. Пекаліда "Острозька війна". Перший докладно викладає історію України від 430-го до 1618 року, а другий розповідає про війну князя К. Острозького із запорозькими козаками. Обидва твори латиномовні.

Характерними для тогочасної України були відомі з початку XVI ст. історичні думи. Важливе місце в розвитку історичної думки України належить також полемічним творам, у яких яскраво відбились актуальні проблеми тогочасних світоглядних суперечок. Відстоюючи свої позиції, православні, уніати й католики зверталися до вітчизняної історії, розкривали її велич і значимість. Деякі з українських істориків за традицією середньовічної історіографії розпочинали свої твори від Біблійного створення світу, але закінчували неодмінно тогочасними подіями в Україні, яким вони давали свою інтерпретацію. Ті твори вже не були анонімними, а якщо таке й трапилялося, то до цього спричинювались об’єктивні чинники: загроза життю, очікування репресій тощо. Згадаймо хоча б відомий полемічний твір "Апокрисис", автор якого сховався під псевдонімом "Христофор Філалет". Окрім оригінальних, в Україні поширювались і перекладні історичні твори та обробки, як вітчизняні, так і чужинські: збірники повчально-виховного змісту ("Історія о Атілі, королі угорськім; про Куликовську битву"; "Про Трістана і Бову"; "Хронологія" Андрія Римші" тощо), твори відомих істориків (М. Стрийковського, М. Бєльського, М. Мєховіти, М. Кромера), хоч останні, у свою чергу, за найвірогідніше джерело вважали "Повість врем’яних літ" та інші давні українські літописи й залюбки їх використовували.

Гуманісти доби Відродження охоче зверталися до греко-римської античності зокрема й античної історіографії, яка була для них культурно-історичним еталоном, неоціненною скарбницею вивірених освіченим розумом неперехідних норм. Ренесансних мислителів вабила історія греків тому, що, за своєю суттю, вона була не теократичною, а гуманістичною, в ній досліджувалося не божественне, а людське; "викладалися події датованого минулого, які трапилися стільки-то років тому" (498, с. 20). Гуманісти прагнули відродити історичну думку поганської давнини ще й тому, що у ній вже були сформовані предмет, мета і методи історіописання, виявлявся критичний підхід до історичних джерел ( Фукідід) та прагнення осмислити економічні причини різних подій (Апіан). Історичні праці античних авторів служили ілюстративним матеріалом для риторики, а отже й історії, тому що писати історію вважалось покликанням передусім риторів (359, с. 274 — 275). Дослідники середньовічної культури можуть зауважити, що цитати і запозичення з давніх авторів, формуляри і кліше були звичним прийомом висловлювання в епоху, коли авторитет значив усе, а оригінальність — ніщо. Але річ не в кількості залучених цитат (хоч і це важливо), а в принципі добору ілюстративного матеріалу та його призначення.

Гуманістична історія на відміну від середньовічної прагнула бути, як уже наголошувалось, науковою, відтворювала діяння видатних особистостей, намагалася служити самопізнанню людини, чого не можна сказати про середньовічну.

Характерною рисою творів вітчизняних істориків того періоду є також і згадуване вже помітне зменшення питомої ваги біблійної аргументації і очевидне зростання значення і ролі аргументації власне історичної та філософської, передусім запозиченої в античних авторів. Зразком для наслідування українським історіографам були твори таких давньогрецьких і римських істориків та письменників, як Гомер, Арістотель, Ксенофонт, Лівій, Цезар, Павсаній, Періандр, Талес, Демостен, Таціт, Вергілій.


Сабіни, Туски, Пени вели з Римом війни —

Дає про все Лівіус нам доказ довідний.

Коли німецькі хочеш старі знать звичаї,

Тацітус все широко пером звідомляє.

Коли французькі хочеш знать битви криваві,

В "Коментарях" Юліус вістить у розправі.

(М. Стрийковський 184, II, с. 9697).


Паралелі й аналогії з античною давниною, на думку наших мислителів, мовби освячують видатні події сучасності. Аргументацію давньогрецьких філософів, як і їхній стиль, охоче використовував С. Оріховський. Саме тому італійський гуманіст П. Рамузіо порівнював його з одним із трьох давньогрецьких батьків історії Ксенофонтом: "коли (ти) намагався показати його [Польського короля Сигізмунда І — В. Л] подібним до Kipa, сам виявився завдяки цьому якщо не рівним Ксенофонтові, то дуже близьким до нього" (184, с. 420). Про широке зацікавлення античною спадщиною в Україні свідчить і факт наявності у Львівській братській бібліотеці творів провідних діячів греко-римської давнини. Оріховському, щоправда, можна закинути непослідовність симпатій до античності, бо він у деяких творах пізнього періоду життя критично ставився до мітологічного періоду давніх греків, цінуючи їхніх героїв нижче за біблійних лицарів, яких називає правдивими. В цьому нема суперечності, а є лише еволюція Оріховського в останні роки життя в напрямку його відходу від гуманізму. До цього спричинилися, як уже зазначалось, об’єктивні і суб’єктивні чинники.

Окрім греко-римської античності, наші гуманісти охоче використовували свою "античність" — середньовічну історичну спадщину України-Руси. Для них історія і духовні традиції Київської Русі були тим, чим грецька й римська старовина була для західно-європейських гуманістів. Вони постійно зверталися до цих традицій як у міркуваннях про прийдешню українську державність, так і у пошуках аргументів для тогочасної полемічної боротьби. Українські гуманісти, побиваючись за тогочасний сумний стан України, часто згадують славні часи своїх предків, передусім княжу добу, коли Київські князі панували на великих просторах від Сяну до Дону і їх поважали й боялися сусідні та далекі вороги. Зразковими у цьому сенсі можуть бути такі, наприклад, твори, як "Дніпрові камени" І. Домбровського (автор пишається звитягою, перемогами, тріумфами Київських князів — Кия, Ольги, Святослава, Володимира І та ін.), "Густинський літопис" розповідає про становлення, розквіт і занепад Київської держави, про українські землі після татаро-монгольської навали чи вірші К. Саковича. Останній, посилаючись на героїчну історію русичів, зокрема говорить:


Кройніки о их мензст†писали,

Як они неприятелей ойчистих бивали...

За Олекга, росского монархи, пливали

Вь чолнах по мору и на Царьград штурмовали.

(182, с. 323).


У різних творах тогочасних вітчизняних авторів переповідаються давні легенди про походження українського народу та про утворення ним своєї держави. Спостерігається прагнення пізнати й осмислити культуру княжої доби, заглибитись у вивчення рукописних творів "своєї античності", з метою використання їх у полеміці з католиками та уніатами, а також встановити "історико-генетичний зв’язок із минулим завдяки ідеї безперервності історії від Київської Русі до України" (830, с. 81). Це засвідчують, окрім згаданих уже творів, також "Палінодія" З. Копистенського, анонімна "Пересторога" та ін. Звернення до власного минулого країни, зміцнення зв’язків із спадщиною попередників і вірність національним традиціям є, на нашу думку, рисами національного Відродження в загальноєвропейському масштабі.

Найістотнішою рисою Ренесансу було сформування поняття історичного часу та причинності в історії. Першим кроком на шляху до відкриття історичного часу було усвідомлення різниці між своїм часом — "віком теперішнім" та минулими "віками" і з’ясування його місця у спадкоємному плині "ланцюга" часів (359, с. 250).

Відкриттю історичного часу на наших теренах ми завдячуємо насамперед вітчизняним гуманістам. Сприйняття часу, уявлення про час і простір у різні епохи істотно відрізнялися. Зокрема в княжу добу, на думку В. С. Горського, йшлося про "поліфонію" різних типів, масштабів, систем сприйняття й виміру часу: від давніх релігійно-мітологічних уявлень до сприйняття руху земної історії в дусі християнського світорозуміння (486, I, с. 123). У багатоголоссі часових уявлень того періоду характерною були абсолютизація "останнього часу" — відрізка часу як ідеального, епічного світу, доведеного до повної автономії і замкненості. Про це яскраво свідчать твори Іларіона, який час свого життя сприймав як період реалізації ідеалу, до якого спрямована людська історія. В історії української культури цей час, пов’язаний із правлінням Володимира, називається ще "епічним", або билинним (період, коли складалися билини). Історія у давньоруських літописах виступає як простір, що рухається в часі, а тому уявлення плину історії в часі органічно поєднується з поглядом на процес освоєння простору і є глибинним змістом історії. Майбутнє виступає як неосвоєний простір (486, I, с. 126). Українські гуманісти XVI — поч. XVII ст. майже повністю відмовились од уявлень про час і простір своїх попередників і мислили їх переважно у зв’язку з створеним Богом світом, який вони розуміли як, власне, просторове утілення часу. Водночас для них характерне відчуття швидкоплинності людського віку, його ніби миттєвість, що в українській поезії залишає свою назву "окомгнення" (523, с. 135). Так у вірші "Прозьба чительникова о час" (1607 р.) Даміан Наливайко услід за Петраркою наголошує на швидкоплинності часу, руху якого ми не відчуваємо так само, як і пасажири руху корабля, на якому перебувають.


Часе неокуплений, часе мій безцінний,

Надто у скупу вагу даний для людини.

Од морського корабля ти хуткіш провадиш,

Не спочинувши ніде, хвильки не забавиш.

Як, буває, в кораблі сядуть чи лягають,

Хоч і з місця не зійдуть — в русі пробувають.

(183, с. 34).


Порівняно з попереднім ставленням до простору як небезпечної загрозливої території, у ренесансних мислителів виникає нове сприймання часу і простору як конкретних характеристик буття. Вони намагаються визначити місце України в історичному часі і просторі, охопити в логічній зв’язній формі і в строго хронологічному порядку історію українських земель.

Ставлення до антиномії "час — вічність" у різні епохи було неоднаковим. У середні віки акцент переважно робився на з’ясуванні проблеми вічності, яка, за визначенням Т. Аквінського, відрізняється від часу не за ступенем, а за родом. Вічність — не безкінечність часів, а заперечення часу. Тут нема ні минулого, ні майбутнього, а все одномоментне. Час же — це послідовність моментів.

Знову ж таки вічність — атрибут одного лише Бога, а йому чужі всі часові характеристики. Вічність відповідала світу надмісячному ("небесній славі"), а час у середні віки вважався властивістю світу підмісячного, мінливого ("тліну") (359, с. 123, 126 — 127). Все сказане стосується середньовічної думки загалом безвідносно до того, в якому варіанті вона розвивалася — православному чи католицькому. Час християнської церкви, з одного боку, історичний (земна церква) з другого позаісторичний (церква небесна). Христос і його Церква перебувають одночасно в двох площинах, двох вимірах часу. Людина живе в часі, а Бог — поза ним, він трансцендентний (486, I, с. 65). На зміну часові приходить вік — буття потойбічне, вічне, яке є незмінним, поза всякими вимірами, цілісне і нероздільне. І хоч для давньоруських літописів характерне точне датування подій, хронологічне розташування історичного матеріалу, але такий підхід стосувався лише "врем’яних літ". "Безврем’яні" ж літа, вічність як атрибут божественного не підвладні змінам часу. Гуманісти доби Відродження продовжували застановлятися на з’ясуванні проблеми "час — вічність", але в основному зосереджуються на ідеї змінного, земного часу. Божественний час вони зберігали для благочестивих цілей — як другий, неземний горизонт свого майбутнього життя. У цій сфері вони слухняно йшли за приписами церкви. У земних же справах керувалися часом фізично, механічно вимірюваним. Час став утіленням повноти творчого начала життя, внутрішньою, змістовною формою сутнього, світового порядку, а в цілому — виразом упорядкованого у своєму русі підмісячного світу. Подібні міркування спостерігаємо й у вітчизняних гуманістів, зокрема у творах К. Транквіліона-Ставровецького, К. Саковича, Д. Наливайка, С. Оріховського, А. Кальнофойського, С. Почаського, М. Стрийковського, Л. Зизанія, анонімного автора "Epicedion"-y, Г. Смотрицького. І хоча вічне і незмінне переважає у них над змінним настільки, що останнє охоплює тільки другорядні явища — "марноту марнот", проте дуже помітною стає (і це важливо) їхня зацікавленість часом земним, швидкоплинним, де "хто родиться в світі, Померти конче мусить" (184, II, с. 236, 244), бо


Нетривкий цей білий світ, хто того не знає,

Що нічого вічного в світі цім немає.

Ми як гості чи посли в світі правовірнім.

(184, II, с. 21).


Помітне прагнення деяких авторів з’ясувати суть цього земного часу, який є "окомгнєнєм" щодо вічності, розтлумачити читачеві, чому ми не відчуваємо його плину. Якщо у згаданому вірші "Прозьба чительникова о час" Д. Наливайка час порівнюється із кораблем, то А. Кальнофойський та К. Транквіліон-Ставровецький вдаються до власного тлумачення різниці між часом і вічністю. Зокрема, останній пропонує поняття "вЂка", які поділяє на три види: "предбудущий" (вічний, як сам Бог), "настоящий вЂк" (який прийшов на зміну першому за волею Бога), "вЂк будущий" (що має початок, але не має кінця). Що ж до А. Кальнофойського, то він розрізняє земний "час" і "вічність" ("часове коло") і пояснює їхню різницю в такий спосіб: "Життя людське віком звемо; час тисячі літ віком розуміємо; також біг теперішнього життя і майбутнього віком називаємо; нарешті називаємо часове коло, котре з речами вічності поданими перетягується...". Вічність як актуальну безкінечність, осмислював Л. Зизаній. На його думку, час був створений раніше від світу. А С. Оріховський хоч і вважав земне тлінним і швидкоплинним, наголошував, проте, що якості людської натури, моральні мотиви її вчинків є одвічними. Позачасова природа добрих і злих учинків людини випливала з його уявлень про сталість людської природи (738, с. 94).

Українські гуманісти не мали сумніву у тому, що час — Боже творіння, а отже, має початок. Його відлік за церковною традицією починався від "створення світу", тобто за 5508 років до народження Христа. З цієї історичної і часової точки відліку і починається, на їхню думку, історія людства: "Мислити, почавши з сотворіння світу, Історію читайте по останні літа" — закликає, наприклад, X. Євлевич у своєму творі "Лабіринт" (184, II, с. 253). У декого, втім, зустрічаємо вільне, притаманне гуманістам доби Відродження поводження з церковними канонами. Так, К. Транквіліон творцем земного часу мислить Христа: "но всіх тих віков Син Божий, господь наш Іисус Христос, творец єст Бозскою персоною, также і дробних віков всіх: тисяща літ и вік живота чоловіка нарицается" (115, с. 219), а С. Кленович твердить, що "пори річні" змінює взагалі не християнський Бог, а давньогрецький Аполон (62, с. 11). Були серед мислителів і такі, яких не задовольняли згадані інтерпретації проблеми часу. Їх цікавило не тільки те, "як іде світ з початку самого", але й те, "як не було раніше взагалі нічого" (184, II с. 252). Погодившись із думкою про початок часу разом зі створенням світу Богом, вітчизняні мислителі робили логічний висновок і про його кінець у майбутньому. Тут над ними тяжіло християнське бачення часу, замішане на апокаліпсичному ферменті. Всі мислителі вірили у всемогутність Бога, тому вельми цікавим, на нашу думку, є вияв сумніву Оріховським, який заявляв, що "прийде вельми сильний Антихрист, який змінить часи й закони..." (184, I, с. 227).

Земне життя для гуманістів стає часом, упродовж якого людина може встигнути звершити щось таке, що обезсмертить її ім’я в пам’яті нащадків, а отже, може ніби подовжити своє життя. Девізом гуманістів було відоме латинське прислів’я: "Життя коротке, а слава — вічна". Чим же можна, на їх думку, зажити вічної слави, а отже й вічного життя? На це відповідь знаходимо у Г. Смотрицького: доброчинці та вірники й тлінне життя "з дочасного на вічное преміняют (179, с. 213), і тоді для них "смерть, не смерть їм, бо вони вічно тріумфують". Останні слова належать анонімному авторові "Epicedion"-y (184, II с. 38). Вічне життя пророкує, зокрема, гетьману П. Сагайдачному і К. Сакович: "Не загинеш у літах — маєш славу вічну!" (184, II с. 245). Ці приклади ніби засвідчують можливість подовження земного часу за рахунок вічного та необхідність часу для "виховання" людського роду.

У ренесансному світовідчутті, на відміну від середньовічного уявлення про "надмір часу та повільність" його плину, з’являється усвідомлення його нетривалості і швидкоплинності. Час — найкоштовніший скарб і його, як і гроші, не слід витрачати надаремно. Підкреслювалась вирішальна важливість часу саме для справ мирських, тобто його екзистенційна цінність, — а звідси і можливість "приємного" і змістовного життя на землі (359, с. 246). Для представників третього стану обрахунок календарного та добового часу стає запорукою успіху.

Переосмислення ролі земного часу, зміна уявлень про його плин і вартісність відбувались і в українському суспільстві. Підтвердженням цього можуть бути згадувані вже поетичні рядки Д. Наливайка про час.

Символом краху церковної монополії на витлумачення і регламентування часу і водночас ознакою нової доби став механічний годинник на вежах міських ратуш. Відомий вислів "час — гроші" — стає девізом не тільки буржуазії, а й гуманістів доби Відродження.


З вежі годинник видзвонює всі скороплинні години,

Знати несхибно дає кожну хвилину життя.

Стрілки показують точно минущого часу перебіг,

Зубчасті кола й на мить не зупиняють свій рух.

Безповоротність годин, що прудко збігають на безвість,

Завжди нагадує нам: час — найкоштовніший скарб.

(62, с. 68 — 69).


До речі, про наявність годинників принаймні у тогочасному Києві та Львові свідчить не тільки С. Кленович, а й А. Кальнофойський. У суперечці про доцільність зміни календаря активну участь брали Г. Смотрицький та автор Густинського літопису, де вміщено навіть окремий трактат "Про запровадження нового календаря". Про реформу календаря йшлося здебільшого не так в догматичному плані, як у зв’язку зі всією складністю тодішнього суспільно-політичного життя України. Неабияку обізнаність із астрономією, з і її використанням для пояснення і обліку земного часу та з проблемою введення нового календаря виявив В. Суразький. Він докладно розповідав про рух Сонця серед знаків Зодіаку ("по тих дванадцяти знаков небесних"), згідно з якими ділить рік на дванадцять частин, а далі на дні і години. Пояснює він, зрештою, звідки береться високосний рік: "...обращеши также в лЂтЂ дней 365, а з оных получасов, што над тую десять годин в каждым мЂсяцу по полгодины збывают, тогди во всех дванадцати мЂсяцЂх збырается часов шесть, єжи єсть чверть дня. C котороє четвертаго лЂта яко ся вже рекло, учиняется день". (179, с. 244). Усе земне, міркували українські гуманісти, царства і трони включно, руйнує час; перед його плином ніщо не може встояти:


Вперто час гризький і руйнує, й точить

Все коло себе.

(181, с. 41).


Так писав П. Кросненський, а тому, на його думку, варте уваги лише те, що "пильно вивірив час, непідкупний цензор" (184, I, с. 21). Говорячи про складність обліку часу, мислителі удавались до науки арифметики, бо без неї "час Довгий і Многії літа полічити трудно..." (184, II с. 272).

Обмірковуючи історичні зміни, люди віддавна, в тому числі і в добу античності, уявляли плин часу у вигляді певних циклів. Лінійне розуміння часу виникло в епоху Середньовіччя. Перше ніж говорити про використання вітчизняними гуманістами XVI — поч. XVII ст. цих двох моделей часу, необхідно зробити певний екскурс в історію їх виникнення та взаємодії. Так, переважна більшість античних мислителів розвивала циклічну концепцію часу, виражену в ідеї "вічного повернення" (Платон, Гесіод). Останній, зокрема, вірив, що після "п’ятого віку" знову почнеться висхідна лінія історії людства. Винятком може бути хіба що Фукідід, який у деяких випадках дотримувався "лінійного розуміння часу" (359, с. 47, 50, 63, 283). Панівним у християнській історіографії було уявлення про час як пряму лінію, яка має початок і кінець, Це було важливе культурно-історичне зрушення, бо позбавляло людину безвихідної пов’язаності часом, вічного полону; сприйняття майбутнього як прокляття. Саме на ґрунті лінійного часу набувала сенсу "обіцянка" віруючому про позбавлення його земних клопотів у вічному, у потойбічному житті. Проте "лінійність" християнського бачення часу до кінця не змогла перебороти його циклічного сприйняття і тлумачення, церква поволі включала до сфери культу елементи циклізму (у церковному календарі, в літургії, в містеріях).

У західноєвропейському ренесансному історизмі знову набула актуальності антична ідея циклізму, але без пов’язаної з нею метафізичної причинності. З часом дедалі частіше давала про себе знати ідея не тільки новизни даного часу стосовно античності, але і переваги його звершень. Ренесансний циклізм це, власне, колообіг історичних форм, але не субстанції історії, колообіг не спонтанний, а спричинений вольовими діями людей. На теренах нашої Вітчизни в часи Київської Русі рух земної історії сприймався в дусі християнського світорозуміння; поступово циклічне, мітологічне сприйняття часу поступалося місцем лінійному. Але оскільки циклічність часу якоюсь мірою влаштовувала діячів церкви (про що ми вже говорили), процес відходу від цієї ідеї був досить повільним. Українські гуманісти XVI — поч. XVII ст. Були добре обізнані з циклічною і лінійною теоріями часу та їх поширенням у різні епохи. Тому вони свідомо віддавали перевагу циклічному часові, переважно в його ренесансній інтерпретації. Колообіг часу, на їх думку, зумовлений не об’єктивною природою речей, як вважали античні мислителі, а здійснюється цілеспрямованими вольовими зусиллями людей, що передбачало збагачену їх оригінальною творчістю "спадковість" (359, с. 253). Елементи циклізму, наприклад, утворах X. Євлевича та В. Суразького. Перший говорив зокрема про добрі золоті віки і сповнені всілякого зла залізні, які чергуються між собою, а тому "в світі ідуть по колу шкоди і вигоди" Що ж до Суразького, то він циклічність часу розумів як щорічний рух Сонця серед знаків Зодіаку, наголошуючи, що це повторюється "всегда неотменне" "...солнце лЂто обходом своим от кресу зась до того ж кресу, за днєй 365 і за чверть дня, реаше за шесть часов. Четырма врЂменами или отмЂнами, то есть: весною, лЂтом, єсенью и зимою, — круг року вЂнчает, всєгда неотмЂнно вЂчне" (179, с. 246). Разом з тим, чимало публіцистичних, літературних, почасти й історичних праць українських гуманістів засвідчують їхню схильність до лінійної концепції часу, згідно з якою він має есхатологічну спрямованість у майбутнє.

Історичний час віддавна поділявся на певні періоди. Так, ще в античності з’явилося вчення про чотири монархії, згідно з яким всесвітня історія являла собою послідовну зміну цих чотирьох монархій. Середньовічне історичне знання мало свою досить складну структуру. Воно поділялося на священну історію й історію світську ("профанну"). Джерелом першої вважалося "живе божественне Одкровення", а друга ґрунтувалася на людському досвіді і людській пам’яті. Священна історія впродовж усього середньовіччя і ще довго після його завершення служила системою орієнтації і для світської історіографії. Світська ж історія вважалась плодом "мудрування" людини і вже з цієї причини не йшла ні в яке порівняння зі священною історією і не розглядалась як істинне знання. Періодизація світської історії ґрунтувалася як вже зазначалося на ідеї "чотирьох монархій", згідно з якою в історії людства "чотири світові монархії" приходили на зміну одна одній, і четвертій із них випадало стати останньою, за якої земні царства припинять своє існування (359, с. 102). Відомими були в середні віки й інші варіанти періодизації світової історії: поділ на шість віків (згідно з 6 днями творення світу Богом); поділ на три періоди (царювання Бога-Отця, тобто дохристиянська ера), царювання Бога-Сина (християнська), царювання Святого Духа (яке має початись у майбутньому) (498, с. 53); поділ історії згідно з шістьма періодами життя людини (дитинство, отроцтво, юність, друга юність, зрілість, старість) (359, с. 102). Зрештою, досить популярним був поділ історії і на періоди, згідно з поділом Біблії на Старий і Новий заповіти. При цьому перший був символом "старого світу", насильства, жорстокості, а другий — "нового світу", рівності і братерства, "царства Христа" (710, с. 159). Будь-яка історія, написана у відповідності з християнськими принципами, з необхідності повинна була бути універсальною і періодизованою. Слід зауважити, що всі згадані схеми фактично заперечували розвиток в історії.

Західноєвропейські гуманісти епохи Відродження відкинули християнську періодизацію історії. Вони запропонували її чисто світський поділ і зробили першу спробу концептуального обґрунтування на матеріалі історії конкретної країни. В цьому полягала новизна їхнього підходу до осмислення історичних явищ, бо середньовічна хроніка переважно не йшла далі мотивування окремих людських учинків.

Створення принципово нової періодизації всезагальної історії, яка повністю відійшла як від "шести віків" Августина, так і від "чотирьох монархій", стало у цей час і найочевиднішим свідченням процесу секуляризації історіографії. Відродження утвердило натомість ідею трьохчленного поділу всезагальної історії на античність, "темний (середній) вік" і "новий час". Пізніше — це давня, середня і нова історія (359, с. 259).

Характерною рисою ренесансних історіографів був їхній інтерес до Старого Заповіту. Це, очевидно, пояснюється тим, що останній більшою мірою був налаштований на світ реальних відносин. Подібні процеси відбувались і в Україні, з деякими, щоправда, особливостями. Так, у дохристиянський період час обліковувався і зберігався в пам’яті через природні віхи, тобто метрикою великих поділів. Коли ж пам’яті не вистачало, застосовувалося визначення "незапам’ятних часів". Від часу прийняття християнства популярнішим був поділ на два етапи історичного розвитку людства: на епохи Старого і Нового заповітів. Перша традиційно вважалася періодом злочинів, рабства, гріха, богообраності одного народу, несправедливості тощо. Друга (нова) — світ благодаті, спасіння, істини, повнота часу, свобода, любов до всіх народів (486, I, с. 109). Щоправда, як зазначають деякі дослідники, уже в давньоруських літописах, зокрема в "Повісті врем’яних літ", відчутна залежність авторів від старозавітних біблійних уявлень (особливо це стосується "реабілітації" земного); прагнення точно датувати події та хронологічно розміщувати історичний матеріал. Такий відхід від панєвропейських середньовічних уявлень засвідчує їхній проторенесансний характер.

Українських гуманістів у цілому також задовольняв поділ історії на Священну і Світську, на Старий і Новий заповіти. Це бачимо хоча б на прикладі С. Оріховського, який розрізняв "наш вік" і "стародавній". При цьому історичний зміст останнього визначали події від Адама до Христа. Адже навпротивагу Старому заповіту, заглибленого в реалії світу, Новий перестав бути земним, нинішнім, відчужуючи від себе і "тварне бытиє", і "родословия всякого рода", історію. Зустрічаємо у вітчизняних мислителів і поділ земної історії на чотири царства: асірійське, мідійське, македонське і римське. Щодо останнього, то воно котиться до загину з Божої волі, але через учинки людей (С. Зизаній — 656, с. 260). Українські гуманісти розуміли унікальність і неповторність різних історичних епох, які, на їх думку, виокремлюються через визначні події, героїчні вчинки видатних людей, подвиги яких залишаються у пам’яті співвітчизників і передаються нащадкам. Усе це в значній мірі завдяки вкладу С. Оріховського і сприяло формуванню філософії історії та пробудженню історичної свідомості.

Поважне місце у філософії історії займає інтерпретація історичного процесу, який виступає і неперервним, транзитивним (оскільки є спадкоємною єдністю духовного, політичного і економічного поступу людської цивілізації), і перервним, бо ґрунтується на різних за своєю суттю і хронологічними межами подій у різних народів. Антична історіографія черпала свої уявлення про загальну природу історичного процесу і про людину як його діючу особу із відповідних філософсько-мітологічних передумов, які ще не склались у закінчену систему поглядів. Античному мисленню була також чужою думка про певну спрямованість історичних змін. Досягненням середньовічної історіографії стало уявлення про історичний процес як універсальне явище. Символом універсалізму стало прийняття єдиної системи відліку часу для всіх історичних подій. Разом з тим історичний процес розглядався як реалізація не людських, а Божих планів і мети. А перетворення Бога (у формі Провидіння) на рушійну силу історії по суті означало, що історичний процес уявлявся чимось зовнішнім стосовно людства.

Гуманісти доби Відродження, відмовившись від християнської ідеї руху часу по прямій лінії (яка вела до його закінчення в майбутньому) і, повернувшись до циклізму античності, додали До останнього "невеличкий" нюанс: цей рух часу уявлявся не по колу, а по спіралі, що відкривало можливість безкінечного розгортання історичного прогресу. На зміну середньовічній християнській теології історії (згідно з якою людство рухається від створення Адама, гріхопадіння до спокутування гріхів і страшного суду) приходить уявлення про діалектичну єдність всезагальної змінності історичних подій і постійності законів, за якими живуть люди й держави. Рух історії та відповідно до нього зміни обумовлені не тільки політичною і військовою, але й інтелектуальною діяльністю людей. Гуманісти висунули поняття природного закону історії і прогресу, вважаючи, що людське суспільство прогресує і що наука історія увічнює цей прогрес (Ж. Боден). Погляди українських гуманістів на історичний процес формувалися, спираючись не лише на традиції західноєвропейської думки, але в значній мірі на осмислення історичних подій своїми вітчизняними попередниками — мислителями Київської Русі. Тлумачення руху історії українськими інтелектуалами княжої доби попри їх близькість з тим його розумінням, що побутувало тоді на європейському Заході мало такі свої характерні риси: 1) усвідомлення неперервності історичного процесу й цінності історичного факту самого по собі; 2) уявляння про рух історії в часі, що органічно поєднується з освоєнням простору як глибинного змісту історії, яка сама виступає простором, що рухається в часі; 3) осмислення історії як процесу, здійснюваного хоч і згідно з передвизначеням "зверху", однак завдяки реальним, земним зусиллям людей (Іларіон); 4) сприймання історичного процесу дидактично, як повчального; 5) перцепція історії як жорстко детермінованого, цілеспрямованого прогресуючого процесу; 6) уявлення про те, що ходом історії управляє Бог, але він певним чином співвідноситься з уявленням про реальний хід історії; 7) протиставлення двох етапів історичного розвитку людства: епох Старого заповіту, з його рабством, невіглаством, та "Нового", де панують буцімто свобода, рівність, благодать. Ці два етапи уособлювали всесвітньо-історичний розвиток людства; 8) прагнення ввести давньоруську історію до загальної історії християнського світу (420, I, с. 124; 372, с. 372). Найважливішим досягненням українських мислителів епохи Відродження було утвердження ідеї історичного процесу, який розумівся як прогрес духовних і політичних форм суспільного життя — моралі, правових і державних інститутів, знання тощо. Високоосвічені люди свого часу, вони, цінуючи понад усе мудрість, розум, знання, світську освіту, практицизм, уважали їх головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу. Ці свої переконання вони потверджували протягом усього життя (Ю. Дрогобич, С. Оріховський, П. Кросненський, Г. Тичинський, Лукаш з Нового міста). У творах українських мислителів проступає чітке, конкретне розуміння всесвітньої історії, а історичні події свого краю легко сполучаються з подіями в інших країнах і органічно вписуються до світового історичного процесу як його складова. Все, що відбувається у власній країні, на їх думку, має світове значення. Українські гуманісти прагнули визначити місце свого та інших слов’янських народів у світовому історичному процесі. В їхніх працях багато уваги надається питанню походження українського народу, виявленню його спільних коренів з іншими. Це бачимо в М. Гусовського, С. Оріховського, С. Кленовича, в анонімного автора "Вибиття татар...", в "Густинському літописі". Останній, зокрема, — це стислий огляд всесвітньої історії від "початку світу" до розселення слов’янських народів і виникнення Київської Русі. В літописній частині викладаються відомості про історичні події в українських землях від заснування Києва до 1597 року. С. Кленович у "Роксоланії" пише про різні племена, що населяли край, який згодом отримав назву Русь. Першим він уважає плем’я "батька Яфета, тобто сина Ноя...". Вся поема Гусовського просякнута розумінням єдності світової історії. Українські діячі розуміли також унікальність і неповторність різних історичних епох (острозькі книжники),спадкоємність розвитку політичних інститутів суспільства, висловлювали гуманістичні погляди на роль і місце людини в історичному процесі (Оріховський у таких, наприклад, творах як "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", двох промовах "Проти турецької загрози" тощо). Вони були переконані, що йдучи крок за кроком уперед, люди виходять із варварського стану завдяки власній праці і самі є творцями власної історії, а отже історію можна вдосконалювати (Г. Саноцький). Деякі з них бачили історичний прогрес у заміні Старого заповіту Новим (світ жорстокості й насильства поступився світові рівності і братерства всіх народів тощо), у поступальній зміні царств і настанні тисячолітнього царства Христа, тобто ідеального суспільного стану (С. Зизаній). Ці погляди не були новими, але в конкретно-історичних умовах сприяли появі здогадів про соціальний прогрес в історії. Сучасний їм стан суспільства не додавав українським мислителям оптимізму й не сприяв виникненню переконання в поступальному русі історії, а тому побутувала думка й про регрес людства з відповідним йому спрямуванням до загину. Прикладом цього може бути переказ X. Євлевичем відомого вчення Гесіода про п’ять віків, з яких останній — залізний вік — найгірший:


А ви прийшли до років залізних і темних,

Які мають повну міру крутійств нікчемних,

Мірку зрад і обманів, отруєнь, грабунків,

Фальшивих тестаментів, нещирих цілунків,

Дурисвітства, крадіжок, драпіжного здирства,

Хитрого лиходійства, зрадливого вбивства.

(184, II, с. 237).


Своєрідними, як уже зазначалося, виявилися погляди гуманістів епохи Відродження і на проблему часу, яка середньовічними істориками осмислювалася в контексті вчення Августина, сповненого скепсису й песимізму щодо сучасного стану людської історії. Адже минуле сприймалося, як неіснуюче, а майбутнє пов’язувалось із надією на перспективу перемоги "граду небесного". Що ж стосується історичного минулого, то в рамках епохи Середньовіччя всі уявлення про нього були майже цілком позбавлені елементу власне історичного. Минуле мало значення лише остільки, оскільки воно містило в собі "пророцтва", провіденційні накреслення нинішнього і майбутнього. Звідси схильність до анахронізмів, символічне й алегоричне витлумачення минулого. Натомість ренесансні мислителі надавали великого значення теперішньому часові ("віку нинішньому", "новому віку"). Прагнення не змарнувати його для земних справ — цим ренесансне світовідчуття принципово відрізнялося від середньовічного. Однак мета "схопити" теперішнє (carpe diem), вичерпати можливості, що в ньому містяться, була досяжною лише при врахуванні минулого і майбутнього. Тим самим виникає уявлення про зв’язок модусів часу, що є першим кроком до відчуття історичного часу і до принципово нового типу історичної свідомості. Ідеалом гуманістів була минувшина, але не середньовічна, а антична, від якої "нинішній вік" відрізняється новизною не стільки часу, як перевагами звершень.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.