Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





(Розділ III. §1. продовження)


Українські ренесансні мислителі, маючи перед собою широкий спектр уявлень про час своїх попередників — зарубіжних і вітчизняних, схилялися значною мірою до негативної оцінки нинішнього віку, свого часу. Теперішнє їм видається "гармидером, звалищем бруду, тимчасовим пристанищем" (С. Оріховський), "залізним віком" (X. Євлевич), який закінчиться "при обваленю и зопсованю видимого світа сего" (K. Транквіліон). Тепер усе гірше, ніж було: і Галич не той ("тінь лише зосталася від його давньої краси" (X. Євлевич), і Київ занепав. Нинішній час гірший не тільки на власній Батьківщині, але й усюди по світу, — переконує і П. Кросненський.


Пустка нині там, де стояла Троя,

Де колись цвіли семибрамні Теби,

Де, було, стрімкі владарів гробниці

Неба сягали.

(181, с. 42).


Відбувається ідеалізація минулого як золотого віку, який, на жаль, проминув (Оріховський, Євлевич). Знову ж таки згадуються великі й малі міста України, передусім місто Київ, яке мало колись силу велику. (І. Домбровський — 184, II с. 203).

Кращим було минуле і для всієї України, бо раніше вона "прославлялася у світі зацними ділами". Останнє твердження є ніби ключем до розгадки причини схиляння вітчизняних мислителів перед минулим й опір сучасному — важке становище теперішнього стану їхнього краю. Крізь цю призму вони дивилися на світ і робили песимістичні узагальнення. З огляду на всесвітню історію Оріховський називає минулий час ще "давнім віком", розуміючи його як героїчну, зразкову добу, історичний зміст якої визначали, щоправда, події священної історії. Звеличення минулого України, особливо періоду княжої доби, породило культ предків ("культ пам’яті") — вихваляння видатних постатей вітчизняної історії, передусім княгині Ольги, князів Володимира I, Ярослава, Данила Галицького як пращурів сучасних князів Острозьких та Заславських, із якими пов’язували надію на відновлення давньої державної величі, що була за часів панування київських князів. Усвідомлення власних історичних традицій, оспівування їх, виховання патріотичних почуттів на зразках минулого є, на думку Н. Яковенко, одним із найяскравіших духовних здобутків XVI — поч. XVII ст. (830, с. 81). Сучасності протиставлялися "старі, добрі часи", коли люди були помірними, стриманими у своїх потребах і в своєму честолюбстві, високоморальними, доброчинними тощо. До прославляння предків більшою чи меншою мірою вдавалися майже всі відомі діячі української культури розглядуваного періоду незалежно від свого віросповідання. Так, І. Домбровський закликає зазнайомитися зі звитягою і мужністю своїх предків (що зафіксовано літописами), які успішно боронили свій край від численних нападників. Дещо ми знаємо, — каже автор, — але


...Найславетніші подвиги прадідів наших сховала

Темінь безмовна; і в чорному мороці безвісти зникла

Предків умілість, бо що на папір не покладене — гине.

Тож і про Кия вже майже забуто, а те, що відомо,

Ніч мовчазна поглинає. Ми прадідів власних забули!..

(184. II c.204).


Прагнучи повернути історичну пам’ять своєму народу, він нагадує про славні часи правління в Україні-Русі київських князів від Кия та Аскольда до Данила Галицького і князів Острозьких, Заславських; про велич престольного Києва, який був колись красивим, багатим на "будівлі лідійські" та храми, що нині лежать у руїнах. Це розповідаю, — продовжує поет, — щоб знали усі, що Київ колись мав


...Силу велику, коли ще монархи

Київські русів усіх під своєю кормигою мали.

Мова іде про князів, які Київ зробили столичним

Містом і центром держави...

(184, II, с. 203).


Згодом воно в чужоземнім ярмі занепало, але його люд "і донині фрігійської давньої Трої Марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже" (184, II, с. 201). Знову ж таки С. Пекалід вважає пращурами князів Острозьких знатних та могутніх Київських князів, якими Русь завжди славилася: Рус, Кий, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав. А М. Стрийковський славить "давніх сарматських вождів та героїв", які можуть бути прикладом для наслідування в нинішній час як у війнах, так і в мирній праці. Тому історію вітчизни, вважає він, треба писати так, "аби нащадкам їхнім вічні справи знати". X. Євлевич переконаний, що давніше все було кращим в Україні, а вона сама, "йдучи за дідами, Прославлялась у світі зацними ділами". Український (словенський) народ "колись у царській пишавсь високості", маючи за столицю Київ із 500-ма церквами, "сріблом-золотом сповненими" і понад 100-ма монастирями, які прикрашали його, ніби коштовним намистом. Тепер же "нащадки погані", що давно "збилися з доріг, втоптаних дідами... віддали його розрусі". Та автор сповнений оптимізму на майбутнє і закликає братися знову добувати "предків славу" (184, II, с. 251, 258). Подібних схвальних слів на адресу пращурів можна знайти дуже багато і в творах інших українських мислителів: у Д. Наливайка, З. Копистенського, І. Потія, Г. Смотрицького (останній славить князів Острозьких, як "парость", гідну бути нащадками Володимира). Схоже бачимо в анонімному творі "Epicedion" та у поемі "Роксоланія" С. Кленовича, де високо оцінюється діяльність литовського князя Вітовта за те, що він "Україні над Дніпром щиро прислужився, захищав її, як син". Прославлялось минуле свого краю і доблесні предки у різних "хронологіонах", патериках тощо. Окремої розмови у зв’язку з "культом предків" заслуговує позиція С. Оріховського, батько якого був поляком-католиком, а мати — православною попівною. Про його український патріотизм і гордість історією Київської Русі свідчень доволі: від додавання до свого прізвища означення "русин, роксолан, рутенець" до прямого викладу історії України-Руси у листі до італійського гуманіста П. Рамузіо та в трактаті-зверненні до папи римського. Але оскільки Україна входила за життя Оріховського до складу Польської держави, тож в його творах доволі свідчень, мовити б, "загальнодержавного" польського патріотизму та нагадувань про польських предків, які і державний лад встановили добрий, поділивши громадян на стани, щоб кожний займався своєю справою, і за зброю бралися лише заради миру й гаразду суспільного, і жили розумно, зневажаючи розкіш та лінощі. Автор відверто закидає сучасникам, що батьки й діди краще за них боронили свою землю від турецьких загарбників. Часом у творах Оріховського предки ніби оживають і дають поради живим та просять короля захистити своїх підданих, їхні здоров’я і спокій: "щоб на вільній землі ти [Сигізмунде] правив і ми, поховані, спочивали" (260). "Якби предки могли говорити, — пише мислитель в іншому місці, — вони б сказали так: "Ми, Сигізмунде, правили колись на землі, де нині ти правиш, і, збережену зброєю, тобі передали. Не боялися, що державі зашкодить колись сила турецька, бо лишили її украй знуреною. Після нас не зосталося для Польщі небезпечного ворога, яким був колись Амурат, і підступного, як у давнину, Баязета. Дякуючи нам, ці султани просили миру у поляків. На це й сподіваємося, у рідній землі поховані" (260). Разом з тим, тодішні українські діячі цінували і часи, в які їм випало жити. Так, П. Кросненський закликав утішатися сьогоденням, бо майбутнє — то "старість бридка" і смерть. Водночас вони аналізували й поточні події сучасної їм дійсності. Так, Оріховський уводив до історіографії поняття новітнього історичного документа, який охоплював сучасні, поточні події та явища суспільного життя.

Прикметною рисою менталітету українських гуманістів, як уже зазначалося, стало усвідомлення швидкоплинності часу й розуміння необхідності найпродуктивнішого його використання для конкретних справ. Минуле вважалося вартим уваги тому, що його "вивірив час" (П. Кросненський), що воно стало справжньою історією діянь визначних осіб і може служити теперішньому (С. Пекалід та інші острозькі книжники). Вони вже усвідомлювали відмінність між своїм, нинішнім часом і віками минулими, розуміли унікальність і неповторність різних історичних епох. Що ж до майбутнього, то воно уявлялося нашим гуманістам безкінечним: "початок свой маєт, конца ж не будет іміти нікгди" (К. Транквіліон). Для Оріховського майбутній час (посмертне життя) асоціювався з місцем, де збираються по смерті всі душі; воно бажане, втішне і є спілкуванням з рідними та іншими причетними до безсмертя праведниками, які на землі відзначалися справедливістю і побожністю. Перспектива вічного життя для нього і є справжнім "шляхетним і досконалим кінцем" для людини. Протилежної думки про майбутнє дотримувався П. Кросненський, якого потойбічне життя фактично не приваблювало, бо все зникає у безвість, коли людина помирає.

Важливе місце в історіософських поглядах гуманістів епохи Відродження належало концепції причинності історичного процесу, рушієм якого, на їхню думку, була вже не так абстрактна боротьба добра і зла чи Божий промисел, як активне втручання людини в перебіг історичних подій. Відтак надавалося великого значення ролі особи в історії та її волевиявленню, на прикладах видатних історичних осіб учились і вчили, не поминаючи народного життя і національної історії. Стосовно ж ролі боротьби добра і зла, як чинників історичного процесу, то погляди середньовічних історіографів і гуманістів епохи Відродження на цю проблему суттєво різнилися. Перші змістом історії оголошували, по суті, позаісторичну боротьбу уявних сил добра і зла; робили акцент на появі зла одночасно з гріхопадінням першої людини (Адама), яка за непослух вищій волі стала смертною. А тому сенс життя вбачався в спокутуванні цього і наступних гріхів людини, яка, за визначенням Августина, перебуває у центрі боротьби двох вимірів людського існування — "граду земного" і "граду небесного". Натомість гуманісти, розмірковуючи про історичний хід подій, уважали, що світ завжди однаковий і що в ньому завжди наявне зло і добро, які можуть мінятися місцями. Вони доводили, що "історія є нічим іншим, як очевидним демонструванням добра і зла (чеснот і ґанджу). Але на відміну від філософії, яка вчить людей, як їм поводитись у житті, історія показує, як вони чинили насправді в минулому" (359, с. 278). Погляди українських середньовічних історіографів на проблему боротьби добра і зла мало чим відрізнялись од міркувань їхніх західноєвропейських колег. Старий Заповіт для тих і других був символом зла і насильства, а Новий — це добро, благодать, спасіння тощо. Розвиток земної історії розгортався, на їхню думку, на тлі протиборства двох непримиренних первенів — сил добра і зла ("закона і благодаті"); за всіма реальними подіями вбачалася боротьба світла з темрявою, Бога з дияволом, православної віри з поганством. Деякі з мислителів Київської Русі не тільки прославляють світлі сили добра, але зводять до розряду боговстановлених і "скверну" його — біди й злигодні (Нестор). Головне, що може і повинна, на їх думку робити людина, — це боротися зі злом як усередині себе, так і серед людей, бо божественне піклування не гарантує перемогу добра, а лише створює для неї можливості.

Добро і зло у творах українських гуманістів виступає у вигляді реальних, цілком конкретних суспільних явищ і вчинків. Добро — це те, переконані вони, що вигідне для української держави, народу, православної церкви. Так, наприклад, анонімний автор "Ерісеdion"-y хвалить князя Острозького, який, подібно до славнозвісних давньоримських Спіціонів, Маріїв, Квінтів, Катулів, Манліїв, "незаперечно Україні послужив там, де небезпечно". Князь, за автором твору, є втіленням добра, він природжений вояк, відважний, добрий староста, шанована в Україні людина. В іншому, також анонімному, творі, вихваляються козаки за те, що помстилися бусурманам за полонених одновірців: "Бідних бранців, весь полон в цілості відбили". Добро для обох авторів — це захист свого краю, помста за образи співвітчизникам: "Доброчесний син завжди неньку захищає, Кривди їй від ворогів мужній не прощає..." (181, c. 178; 184, II, с. 5, 37, 27). Доброю справою вважається і побиття ворогів, коли це чиниться не заради здобичі і грабунку, а заради помсти нападникам і визволення невільників:


Не так здобич, як полон наші одгромили,

І мужів, і матерів з дітками малими.

(184, II, с. 31).


Усе це чиниться, на думку обох авторів, не без Божого втручання і допомоги, але "через добрих гетьманів". Подібне розуміння добра знаходимо і в інших українських мислителів: М. Пашковський хвалить Кимиковського за те, що "одда око за око татарам", тобто помстився за вчинене ними зло; К. Сакович у захваті від лицаря П. Сагайдачного, який, "добро кохаючи, зло усе карав" та покутував свої гріхи тим, що визволяв своїх земляків із неволі. Прикметно, що згадувані персонажі виступають не тільки хоробрими, мужніми, але й розумними, вченими, а тому в них добро "не заводить дружбу зі злом" (X. Євлевич). Зло — все, що шкодить інтересам українського суспільства і окремим його членам. Передусім це турецьке зазіхання на Європу та постійні татарські напади на українські землі, описом яких сповнені численні твори відомих і анонімних авторів. Татари й турки зображуються грабіжниками, злодюгами, ґвалтівниками, розбійниками, які "в руськім краї учиняють шкоди", а тому "Україна від злодюг вічно потерпає". З ними не може бути дружби, бо вони звикли хапати чуже, не мають честі і кривоприсяжні. На боротьбу з цим злом виступають мужні, відважні сини вітчизни — князі М. Вишневецький, К. Острозький та інші, які, доброчесними синами будучи, сповнені чеснот, "неньку захищають, кривди не прощають". Зокрема, Вишневецький порівнювався з Гектором, який "благородно не зганьбив рицарської честі, Часто грізних бусурман він долав щасливо, Був для нашої землі батьком милостивим" (184, II, с. 32). Іншим, не менш тяжким злом для України у розумінні авторів, що належали до православної конфесії, вважалася експансія католицької церкви на чолі з папою римським і, зокрема, унія. Папство у творах наших мислителів зображувалось як земне "передпекло" з його дикою сваволею, розбещеністю і блудодіянням "самотворних намЂстников божіих" у Римі (Г. Смотрицький). Показовими щодо цього можуть бути вірші з Києво-Михайлівського збірника, де змальовано сатиричний образ найпершого єретика, який є "ключарем до аду", тобто папи римського і його резиденції, що була не святим місцем, а кублом "блудів". Римські владики — плотоугодники, злі супостати, що переслідують православну церкву, творять зло й насильство. Не менш гнівно засуджуються у віршах уніатські "лжепастирі", підлі зрадники, "бігуни" од православної церкви і Христового вчення. Серед найбільш непримиренних антиуніатів були Клірик Острозький і Христофор Філалет, твір якого "Апокрисис" Іван Франко називав "короною антиуніатської полеміки". У своїх творах автори перелічують біди, які принесли народові католицька церква й унія та її апологети, а православну церкву зображують у вигляді церкви-матері, що оплакує свою вдовину долю та зраду своїх синів-ренегатів. Ще одним запеклим борцем з унією і єзуїтами був С. Зизаній, якого вороги і супротивники разом з польським королем називали "старим баламутою", "проклятим єретиком" з руської православної церкви і переслідували (179, с. 21). Усі намагання об’єднати католицьку і православну церкви трактувались як злочинні, підступні, несправедливі. Ось що писав, наприклад, про Флорентійський собор Клірик Острозький: "Листрикійський, то есть розбійничеський Ферарський, або Флоренський синод, [де супротивників] одних душено, других давлено, інших топлено, других голодом морено, везенєм траплено, инших прекуповано, инших фортелями звожено..." (179, с. 262). Таким чином пожежу ненависті, — продовжує мислитель, — по всьому світу було запалено і "померклая ночь гнЂву скридла свои розширила. Так мятежи, розтырки гору винесли... Так межи пшеницу... куколю незгоди, зависти, разорванья всЂяли. Так до остатнеи крапли милость в християнах высушил!" (179, с. 264, 278). Драматизм перемоги зла у світі для наших мислителів не обмежувався згаданими бідами для українського народу; він посилювався, зважаючи ще й на "передчуття катастрофи, пов’язаної з денаціоналізацією княжих родів, які один за одним, міняючи віру, стали відходити від власного народу" (830, с. 82). Серед зол, які стосувалися лише католицького світу, а отже й частки українців, що сповідували католицизм, був, на думку Оріховського, закон про целібат, з ініціаторами і прихильниками якого мислитель вів запеклу боротьбу у численних творах, передусім у промові "Про закон целібату", та у трактаті-посланні "До папи римського", де автор прямо називає целібат злом і радить папі Юлію III скасувати цей декрет папи Александра III, щоб таким чином церкву, як матрону, "з розбещеної матрони, повернути до цноти" (289). Зло, на думку українських гуманістів, приходить до краю не тільки ззовні і чиниться не виключно чужинцями (від половців, печенігів, орд Батия — до сучасних авторам кримчаків і турків), але народжується від недотямства чи злої вдачі своїх князів, наприклад Ігоря, який "силою гордо сваволив у древлянському краї" (І. Домбровський), або Святослава, що чинив кривди язигам. Знаменно, що помста за вчинене зло йде не від Бога, а від цілком реальних людей — деревлян та язигів, бо "Дбали вони не про славу, пекла їх образа недавня" (І. Домбровський). Ще яскравішим прикладом зародження зла від своїх-таки можновладців та прикладом невідворотності кари за вчинений злочин ще тут, на землі, без втручання небесних сил, можуть бути такі рядки із поеми Домбровського "Дніпрові камени":


Берло по батьковій смерті прибрав Святополк окаянний, Вбивши підступно братів своїх рідних — Бориса і Гліба.

Рідко вдається проте лиходію уникнути кари

І невідомщено вмерти. Далеко частіше відплата

Врешті знаходить злочинця, куди б не ховавсь душогубець.

Так і оцей нечестивець, обагрений кров’ю, невдовзі

Був Ярославом розбитий і вигнаний геть із держави (220).


Зустрічаються у вітчизняних гуманістів розмірковування й більш загального характеру про значення добра і зла та їх боротьбу в історичному процесі. Зокрема, С. Оріховський висловлює думку про те, що завдяки розуму люди змогли осягнути моральні закони, а відтак навчилися відрізняти добро від зла, корисне від шкідливого, справедливість від несправедливості, правду від неправди. Категорії моралі стали, таким чином, тією внутрішньою пружиною, що рухала людину по шляху історії. При цьому Оріховський розрізняв два види справедливості: юридичний і практичний (виконавчий). Мета останнього — винагородити добро і покарати зло. На думку інших українських мислителів, добро і зло "ідуть по колу" (X. Євлевич) і ніколи не можуть поєднатися, "понєже злому з добрим не бывает згоди" (Г. Смотрицький), як також "небо і пекло з’єднать разом не можна ніяк" (С. Кленович).

Великою заслугою гуманістів епохи Відродження було вироблення нового погляду на причинні зв’язки в історичному прогресі, навпротивагу середньовічному провіденціалістському підходу до осмислення історичних подій, розгортання яких вважалося наперед визначеним Богом. В епоху Середньовіччя у християнстві за головну рушійну силу історії визнавали позаісторичне божественне Провидіння, а людей — тільки акторами драми, автор якої Бог. Догмат про передвизначеність історичного розвитку, його кінцевої мети, основних його етапів, сенсу і значення кожного з них був стрижнем середньовічної історії. Завданням останньої було відкрити, розтлумачити і відстежити здійснення Божественного задуму. Оскільки провіденціалізм фактично знімав проблему причинності, внутрішньої закономірності і зв’язку між подіями, середньовічний історик прагнув лише викладати факти і не намагався їх аналізувати. Темою історії повинно було бути здійснення Божих накреслень для людини, а історичні діячі розглядались як виконавці накреслень.

Натомість гуманісти відмовилися від провіденційного розуміння історії, яке домінувало в Середньовіччі. Зі сфери діянь Божественного промислу історія перетворюється на арену людських справ і діянь, на захоплююче видовище борінь людських інтересів, прагнень, пристрастей (633, с. 18). Провіденціалізм і фаталізм поступились місцем історично зумовленим учинкам персонажів, які стають активними суб’єктами дії. В людині починають цінувати такі якості, як власна гідність, талант, розум, звитяга, завдяки яким вона може вивищитися над іншими і зайняти високе суспільне становище. Таким чином, вона здобула більші можливості впливати на хід історичних подій, спрямовувати їх і змінювати на власний розсуд. Дедалі більшого значення набувають людський розум, практицизм, активність особи, особисті чесноти як справжні рушії історичного процесу. В літературі формується образ людини діяльної, якій "Бог на поміч", чий успіх або невдача залежать не від Божественного Провіщання, а від Долі (Фортуни), чию прихильність вона сама здатна здобути. Правилом в епоху Відродження стає вже не монотонний виклад подій як здійснення Божих накреслень, а розповідь управного оратора й тонкого стиліста про земні справи земної людини. Гуманістів цікавлять історичні факти самі по собі, а не їх витлумачення sub specie aeternitatis. При формальному визнанні Божого промислу, з яким пов’язані кінцеві причини всього, що відбувається в історії, в центрі уваги гуманістів тепер "причини найближчі, первісні, тобто земні, що становлять підґрунтя драми, розігруваної в історії самою людиною" (359, с. 273).

Загалом погляди українських гуманістів на причинність історичного процесу формувалися під впливом як поступової зміни соціально-економічних і політичних умов так і інтенсивного зближення вітчизняних і західних духовних традицій. Історичні події, на думку українських гуманістів, виникають не завдяки "Божому промислу", а завдяки людям, які беруть участь у цих подіях. Ступаючи крок за кроком уперед, вважав, наприклад, Григорій Саноцький, люди виходять із варварського стану завдяки власній праці і самі є творцями власної історії (1027, с. 218). Саме тому у творах українських учених дуже мало посилань на Біблію, а переважають античні авторитети, зокрема історики і філософи (Геродот, Фукідід, Плутарх, Платон, Арістотель та ін.), а в історичних працях — персонажі новітньої історії: філософи, історики, художники, королі, князі, полководці, державні діячі (князь Володимир, давньоруська княжна — дружина польського короля Владислава II, Ян Длугош, М. Кромер, Альбрехт Дюрер, Лукас Кранах, Еразм Ротердамський, Мартин Лютер, Філіп Меланхтон, Ян Гус, полководець Ян Тарновський, князь Костянтин Острозький та ще багато інших вітчизняних і західноєвропейських постатей епохи Відродження). Цілком земними виявляються і стимули, заохочення та покара за ті чи інші вчинки: не тільки милосердя чи гнів Божий за життя або пекло після смерті, а вічна слава або ганьба у нинішнього і прийдешніх поколінь. Гуманістичні погляди на історію, на роль і місце в ній людини характерні і для більшості творів С. Оріховського. Проте його інтерпретація історії компромісна, оскільки ренесансно-гуманістичне її розуміння часто поєднується в його творчості з елементами її провіденціалістського витлумачення. Подібне зустрічаємо переважно в працях, написаних ним в останні роки життя, коли він перейшов на бік контрреформації. Але у творах, написаних раніше, у С. Оріховського переважало ренесансно-гуманістичне розуміння історії, як наслідку активної людської діяльності. Такий його погляд на історію суперечив провіденціалістським тенденціям католицизму з характерним для них відведенням людині ролі лише пасивного спостерігача, "актора драми, автором якої був Бог", натомість відповідав настановам православної церкви, яка (хоч так само вважала історичний процес виявленням волі Бога) проте, наділяла людину ще й "вільною волею" у виборі засобів утілення Божественного задуму. Такому специфічному поглядові на історію сприяли, певно, не тільки гуманістичні переконання Оріховського, але й його обізнаність з духовною спадщиною своїх українських предків і симпатією до материнської православної віри. С. Оріховський виступав за звеличення людської особистості, людини - творця історії; захищав гуманістичну ідею, що проголошувала людину рівною Богові. Мислитель схилявся також до ренесансної концепції історичної причинності, за якою діяльність людей і людська природа взагалі визнавались "винуватцями" тих чи інших змін у суспільному житті.

Характерною особливістю українських, як зрештою і західних гуманістів, була їхня переконаність у можливості впливу на перебіг історичних подій, не лише християнського Бога, а й інших надприродних сил. Такі сили присутні передусім у творах С. Пекаліда, М. Стрийковського, Ю. Дрогобича, С. Кленовича, анонімного автора "Epicedion"-y, І. Домбровського, Павла Кросненського. Їх втіленням виступають передусім античні олімпійські бога (Марс, Венера, Феб-Аполон, Плутон, Юпітер, Мінерва); а також античні герої (Геракл, Ахіл, Гектор, Еней, Дідона), музи, парки, інші мітологічні персонажі (Харон, Алекто-Помста, Медея, фурії, Фортуна, Орк тощо) і навіть зірки та небо, як це зустрічаємо у вже згадуваному вірші Ю. Дрогобича.

Особливо пошановують наші мислителі Долю (Фортуну), яка коронує своїх обранців, береже, сприяє їм; вона може бути щедрою, щасною для того, хто дбає про свою честь і славу. З ласки Долі таланить у бою; від неї "хоч-не-хоч, нікуди діватись". Їй підвладні королі та князі; у Долю вірять, хоч вона й поводиться часом неґречно навіть із великими князями; буває злою, зрадливою; може відцуратись. Водночас вона не всесильна, поступається людській доблесті й розважливості і не підноситься надто високо, якщо самі люди їй не сприяють (С. Оріховський). Згадані вище сили, а особливо ж Доля-Фортуна в українських авторів, так само, як і в Макіавелі, є не зовнішніми стосовно історії і суспільства чинниками, а втіленням, з одного боку природної закономірності, невідворотного ходу речей, обумовлюваних сукупністю причинно-наслідкових зв’язків, а з другого непостійності, випадкового збігу сприятливих чи несприятливих життєвих обставин. Українські гуманісти вірили у велич, творчу можливість людини, у її здатність якщо не контролювати, то впливати на хід суспільних подій. Лише в співдружності з розумною людською істотою, Бог може встановити справедливість на землі. І хоча від Бога залежить, на їх думку, як саме існування, так і доброчинства людей, вони були переконані, що люди — не маріонетки в руках творця, а відповідальні його співробітники. У А. Чагровського, наприклад, це "Дніпрові козаки", активні, дійові, які, хоч і живляться у час мирний і воєнний "худою соломахою", але, "коли заб’ють тривогу, вони з табору в дорогу" (184, II, с. 78). Думки про те, що на перебіг історичних подій упливають можуть і повинні впливати виключно люди, дотримувався і Сакович. Особливо ж коли йшлося про таких видатних особистостей, як П. Сагайдачний, який "гетьманував на славу" разом із запорозькими козаками. Нагорода за подвиги, вважає мислитель знову-таки прийде по смерті не від Бога, а від удячних нащадків. Подібну хвалу запорозькому лицарству складав і Б. Зиморович. Свої перемоги лицарі здобувають виключно завдяки хоробрості, відвазі, кмітливості, а не з ласки Божої.

Історію, на думку наших гуманістів, роблять люди, а втручання Бога, святих, інших надприродних сил лише номінальне. Провіденціалізм як головна рушійна сила історії у багатьох випадках або заперечується, або відсувається на задній план. Так, Д. Наливайко просить Бога дати йому лише один день часу — і він сам залагодить своє життя. Загалом, незважаючи на присутність у їхніх поглядах елементів середньовічного провіденціалізму у витлумаченні суспільних явищ, українські гуманісти XVI ст. розвивали раціоналістичні погляди на історію як на процес здійснення "природного закону", за яким людина стала сприйматись як активний, творчий суб’єкт. Таке розуміння історії можна спостерегти не тільки на прикладі творчості окремих мислителів, а й цілих науково-культурних осередків, як, наприклад, серед Острозьких книжників, які утверджували думку про переваги діяльного життя, про необхідність самореалізації у земному світі, у суспільстві завдяки активній державній, військовій, творчій, викладацькій або проповідницькій діяльності. Водночас ренесансно-гуманістичні тенденції найвиразніше виявлялися у поетичній творчості. Про них свідчить також інтерес тогочасних українських інтелектуалів до астрономії, адже зведення кінцевих причин усіх явищ до впливу небесних тіл, була наївною спробою дати природне пояснення всіх подій і фактів, що відбуваються у світі і людському житті. Як уже зазначалося, вітчизняні мислителі-гуманісти, не пориваючи повністю з провіденціалізмом, намагались обмежити участь Бога в земному історичному процесі і вбачали спонукальні причини історичного розвитку в діяльності людей.

Про те, що Бог допомагає у битві лише "через добрих гетьманів", зокрема через князя К. Острозького, говорить, наприклад, анонімний автор твору під назвою "Про вибиття татар". Далі він веде мову про дії та ініціали князя у переможній битві під Лопушиною 1512 року, яку той виграв разом "зі своїм козацтвом самотужки:


Більшій силі хитрість звик він протиставляти,

Бусурмен стрічав стократ, знав, як подолати.

На свій досвід бойовий гетьман покладався,

Та охоче й до порад добрих дослухався.

Мудру раду дав усім гетьман іменитий,

Розказав, як нападать, як гонить, як бити.

(184, II, с. 6).


Про те, що та чи та подія трапилася "з Божої волі", заявляв час від часу у своїй поемі "Дніпрові камени" І. Домбровський. Та безліч разів підкреслює він і протилежне: люди самі собі кують долю завдяки власній діяльності. Зокрема, коли йдеться про Київських князів, то вони перемагають у війнах завдяки відвазі, дбайливості, потужному війську і власній доблесті. А якщо й були подолані, то лише через небачену кількість ординського війська, яке порівнюється з сараною, що нищить усе на своєму шляху.

Згадки про "Божу волю", про те, що події відбуваються "з Божого приречення", що Бог "помага вірним християнам", зустрічаємо і в інших вітчизняних гуманістів, але в кожного з них вони часто лише декларативні, данина традиції, бо далі йдуть розлогі роздуми, де про "Божий промисел" нема й мови, а все робиться людьми. У Оріховського виконавцями Божої волі виступають люди, і від них залежить зрештою перебіг подій, а не від промислу Божого. "Господа Бога просимо, але й людина хай старається!" — заявляє С. Оріховський у одній зі своїх промов (184, I, с. 284). В іншому місці ця думка висловлена ще прозоріше: "Після Бога і його Провидіння всі покладалися на мудрість Сигізмунда й сенат: як удома, так і поза домом, у час миру і в час війни" (273).

Наведені міркування наших мислителів (а їх ряд можна було б подовжити) щодо ролі Провидіння та співвідношення ролі Божого промислу і дій людини в історичному процесі свідчать, на думку білоруського вченого С. Подокшина, про те, що для них була характерна "деістична тенденція у підході до історії, прагнення розглядати Бога як вихідний, значною мірою абстрактний принцип історичного руху, а не реально діючу силу" (814, с. 157). Це була, по суті, компромісна подвійна "божественно-природнича", чи натуралістично-теологічна інтерпретація історії.

На сторінках творів тогочасних авторів запанували пояснення тих чи тих історичних подій минулого впливом не метафізичних, а моральних чинників; відбувалось послаблення мотивів фаталізму і посилення мотивів свободи вибору. Людина розглядалась як активний суб’єкт історії, який робить свідомий соціально-моральний вибір. Оприлюднювалось авторами власне ставлення до зображуваних подій, вводились оповіді про себе, свій труд, власні заслуги перед суспільством. Так, наприклад, М. Стрийковський, І. Домбровський, Д. Наливайко не лише високої думки про власну працю, а й уважають, що всі, про кого вони пишуть, ба, навіть сама Вітчизна, мають бути вдячними їм за те, що увічнили їхні імена, адже "тисячі років живуть, кого історики і поети славлять (М. Стрийковський). Але, не діждавшись, очевидно, тієї вдячності і визнання від сучасників, автор сам собі виголошує заздоровницю: "Нехай живе Стрийковський вік довгий!" (184, II, с. 85,96).

Уважаючи видатних історичних осіб рушіями історичного процесу, на прикладах яких слід учитись, ренесансні гуманісти й історію розглядали як демонстрування людських чеснот і ґанджів, використовуючи їх з метою морального виховання. Якщо філософ повчає людей, як треба чинити, то історик показує, як вони чинили в минулому. При цьому в історіографії тривалий час переважав риторичний напрям, для якого був характерний погляд на історію лише як на скарбницю ілюстративного матеріалу, корисного або для вправляння учнів у правилах граматики й риторики, або для кращого засвоєння настанов моральної філософії. Але поступово історія завойовувала собі рівноправне місце "під сонцем" поряд з іншими науками. При цьому використовувались найрізноманітніші жанри історичної оповіді. Проте для виявлення мотивів учинків дійових осіб історії і висвітлення власного бачення подій найбільш придатними для авторів, на думку гуманістів-істориків, були промови та діалоги, що відповідало діалогічності ренесансного мислення. Зверталась увага не тільки на цікавий сюжет, але й на стилістику, яка впливала на уяву, емоції читача. З цих міркувань особливо цінувалась поезія. Адже "істинність" поетичного вимислу вважалася незрівнянно ціннішою за достовірність історичного факту. Предметом історичних оповідей ставали діяння видатних особистостей, вінценосних "героїв" історичної драми. Їхні подвиги і вчинки вважалися взірцем і прикладом для наслідування.

Велика жанрова розмаїтість була притаманна й творчості українських гуманістів, з переважанням в історичних творах поетичних форм. У латиномовних творах — історичні поеми, епіграми, панегірики; в україно- та польськомовних — думи, історичні пісні, балади. Все те було підпорядковане єдиній меті — посиленню емоційного впливу на читача. Разом з тим взірцевий матеріал органічно вплітався в канву оповіді, а не накопичувався у вигляді цитат і висловів історичних авторитетів. Приклади для наслідування наші гуманісти знаходили переважно в античній історичній літературі та у вітчизняній — давній і сучасній. Видатні постаті історії були для них так само "рушіями історії", а тому їхні дії і вчинки вважались вартими наслідування і всіляко пропагувались та уславлялись. Найбільш гідним для наслідування вважались античні герої гомерівських поем — Ахіл, Гектор, Аякс, Агамемнон, Стенел; македонські царі — Філіп та Александр Великий; перські монархи — Кір, Ксерск; римські військові і політичні діячі — П.С. Сціпіон, Квінт Гортензій, Р. Курцій, Г. Помпей, Г. Марій, Квінт, Катул; давньогрецькі полководці і державні діячі — Павсаній, Перікл, Темістокл, Періандр Корінтський, Агесілай, Діон; картагенський полководець Ганібал. З мітологічних героїв найпопулярнішим був Геракл (Геркулес). Не забували й тих, хто їх виховував, учив або описав їхні подвиги і таким чином опосередковано впливав на хід історії. Це передусім філософи, історики та поети: Симонід, Талес Мілетський, Анаксагор Клазименський, Платон, Арістотель, Демостен, Гомер, Лівій, Верлігій, Ксенофонт, Цезар. Якби не історики, писав, наприклад, П. Кросненський, "всі діла мужів, хоч були й величні, нині б забулися":


Хто б то чув про міць владарів могутніх,

Хто б сьогодні знав про вождів діяння,

Хто б згадав про них, коли б віщий лірник

Їх не уславив.

(184,1, c. 17).


Лірником Павло Кросненський називає тут великого давньогрецького поета Гомера, епічні поеми якого "Іліада" та "Одісея" як твори не просто поетичні, але й історичні, філософські, стали для давніх греків енциклопедією життя і знань. Із тих, кого не радилось наслідувати (хоч вони і впливали на хід історичних подій), називались жорстокі, розбещені й зманіжені тирани: єгипетський цар Бусирід, асирійський — Сарданапал, римляни — Нерон, Геліогабал, Клавдій, сицилійці Фаларід та Діонісій, грек Алківіад.

У новітній західноєвропейській історії українські мислителі, крім своїх, вирізняли передусім польських, литовських полководців, але також і видатних представників інших народів. Так, наприклад, анонімний автор славить відомого албанського воєначальника:


Скандерберг — великий князь, воїн знаменитий —

Стільки раз перемагав турків гордовитих,

Дуже часто святкував з рицарством хоробрим...

(184, II, с. 27).


Тут, як і в інших випадках, перебіг подій залежить не від Божого промислу, а від умілих дій і особистої мужності воєначальника. Але особливо охоче вдавались вітчизняні автори до екскурсів у власну давню і сучасну їм історію. Оскільки Україна на той час не мала державності і зовнішня небезпека (передусім від татар і турків) загрожувала самому існуванню українського народу, то найбільше цінувались і найчастіше вихвалялись та ставились за приклад такі чесноти, як хоробрість, відвага, мужність. Бажання витворити свій історико-культурний ідеал спонукало наших діячів надати своєму читачеві переконливі та яскраві "уроки" історії, передусім рідної, показати героїв та державних діячів, що заслужили вічну славу і вдячну пам’ять нащадків, і водночас зобразити сучасних їм володарів і меценатів гідними спадкоємцями предків. Уславляючи діяння окремих осіб, зокрема тих, котрі дбали про інтереси свого народу і захищали свою землю від зовнішніх нападників, наші автори віддавали перевагу "ідеалізуючому біографічному" стилю, посилено досліджували біографії видатних людей, тобто тих людей, які реально впливали на розвиток суспільних і політичних подій. Серед гідних наслідування визначних особистостей давньої вітчизняної історії найчастіше згадувались князі: Кий, Рюрик, Ольга, Олег, Святослав, Володимир, Ярослав, Мстислав, Данило Галицький. Передусім приваблювала їхня мужність, хоробрість, відвага, завдяки чому вони навіть із невеликим військом перемагали переважаючих числом ворогів. Декого з пращурів часом вивищували навіть до напівбогів (С. Пекалід). Це свідоме перебільшення було цілком у дусі ренесансного світосприймання. Гідними наслідування ті пращури вважалися тому, що самі здобували собі славу, поборюючи навколишніх царів без Божої допомоги; кували славу свою й держави доблесними вчинками; виявляли незвичайну відвагу і дбалість у воєнних походах; штурмували Царгород і гуляли Чорним морем; тихомирили непокірних, але не плюндрували; були пестунами незламного Марса (І. Домбровський). Історія твориться, таким чином, людьми майже без утручання промислу Божого. Звеличення воєнної доблесті предків, творення "культу пам’яті" видатних особистостей вітчизняної історії не було порожнім вихвалянням войовничості предків, а підпорядковувалось меті подолання почуття меншовартості сучасників. Про численні гідні подиву подвиги наших давніх лицарів, наголошують автори, можна прочитати в літописах і хроніках. І за це, — не забувають нагадати, — сучасники мають дякувати історикам та поетам, серед яких вони з ренесансною відвертістю, нерідко називають і свої власні імена (П. Кросненський, С. Оріховський, М. Стрийковський).

Взірцевою, поза всяким сумнівом, вважали українські гуманісти і діяльність багатьох своїх сучасників-співвітчизників, передусім гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного та князя Костянтина Острозького. Не було, мабуть, жодного більш-менш значного твору, який з’явився тоді в Україні, де б не прославлялись їхні подвиги і чесноти. А такі твори, як "Острозька війна" Пекаліда та "Вірш на жалісний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного", написаний К. Саковичем, цілком присвячені згаданим діячам. Слава про мужність і "звитяжство" гетьмана П. Сагайдачного, на думку автора, дорівнює славі спартанця Леоніда, який "побив силу Ксеркса". А тому, якби хтось захотів "найповніше діло" цього гетьмана описати, повинен був би вчитись у грецького поета Гомера або позичати розуму у Демостена. Про те, що оцінка українськими гуманістами П. Сагайдачного не була перебільшенням, засвідчує польський полководець Ян Собєський у своїй праці "Хотинська війна": "Сагайдачний був лицарем рідкісної мудрості, зрілих поглядів на речі, у вчинках і словах сповнений здібності, хоч за походженням, способом життя закоренілим простаком. Проте він гідний стати у нащадків поруч із найвидатнішими свого часу лицарями Польщі... Сагайдачний одним своїм іменем наводив жах на Москву... Зрештою, була це людина потужного розуму, яка прагнула небезпек, нехтувала життям; була першою в бою, останньою при відступі; мала несхибну руку; була чуйною в таборі, не знала спочинку..." (317, с. 14 — 15). Подібну похвалу Сагайдачному знаходимо і в іншого поляка — шляхтича Єрлича, далебі не прихильного до козаків, який, визнаючи заслуги Сагайдачного у переможній Хотинській битві, писав: "він тримав на собі весь тягар війни і давав їй раду, а що радив, те приймали панове гетьмани і королевич його милість" (436, VII, с. 480). Зіркою першої величини на небосхилі України був і князь Костянтин Острозький, який вів свій родовід од перших Київських князів. Він був авторитетним політиком і здібним воєначальником, тому на нього зважав польський уряд, а король часто спирався на його військову потугу у боротьбі з внутрішніми й зовнішніми ворогами. Все це помічали українські гуманісти і за кожної нагоди славили його та ставили за приклад, як людину, котра досягла високого становища та вписала славну сторінку в історію своєї вітчизни виключно завдяки власним чеснотам, а не з ласки Божого Провидіння. Про це багато йдеться, зокрема, у поемі С. Пекаліда "Острозька війна", де автор порівнює князя з римським полководцем Сціпіоном, який зруйнував Картаген, а його воєнні перемоги, яких у князя він нарахував понад вісімдесят, з подвигами гомерівських героїв Ахіла і Гектора. Прославляли князя Острозького у віршах Г. Смотрицький та Д. Наливайко зокрема, за його ратні подвиги та стійкість в обороні православної віри та за те, що "кріпко побіждав разлічних супостат полки...". Сповнена вихвалянь звитяги, подвигів, відваги Острозького й анонімна поема "Про вибиття татар під Вишнівцем 1512 року". Щоб переконати у непересічних якостях князя, автор говорить, що саме його вибрано зверхником над усім польським військом, хоч там були й інші достойні мужі. Отож, робить висновок анонімний автор, у цій битві досягнуто тріумфу "за його розмислом і під його проводом" (184, II, с. 10). Слід згадати, зрештою, і похвальне слово К. Острозькому, вміщене в Супральському літописі, де йдеться про литовсько-московську компанію 1515 року. Український князь порівнюється там з індійським царем Парохом, з вірменським царем Тиграном та іншими видатними володарями за те, що "побил войско его [Московського великого князя Василія] и самого вигнал з града Смоленска" (436, VI, с. 361 — 362).

Розуміючи історію в дусі ренесансного гуманізму як наслідок діянь видатних особистостей, вітчизняні мислителі славили подвиги та ставили за взірець для наслідування багатьох інших сучасних їм політичних і військових діячів, серед яких найчастіше згадуються: Михайло Вишневецький-Байда ("наш князь хоробріший від отих гетьманів, Од славних Маріїв, Сціпіонів знаних". Він "захищав Україну від поганців...", а тому його славі "годиться у віках голосно лунати"), Петро Могила ("Ворогів він звитяжив і тайних і явних" (С. Почаський), князь Заславський ("дідівської звитяги був шанувальник" (І. Домбровський), князі Збаразькі, Святополки-Четвертинські (пагони славного дому Київських монархів давніх, які продовжували славу предків у війнах (184, II). У деяких творах відомих авторів, а також в історичних піснях, народних думах, баладах уславлювались діяння лицарів Запорозької Січі, зокрема, хоробрість у війнах із татарами й турками, їх відважні й успішні походи на Босфор, Чорне море, Білгород, Текиню (Б. Зиморович, А. Чагровський), звільнення полонених тощо. Чимало у творах наводилось гідних наслідування імен і з історії Польщі та Литви. Це переважно відомі історичні особи (королі, воєначальники), які були причетними до подій, що відбувались в Україні. При цьому не тільки прославлялись вже здійснені ними подвиги, але й роздавались аванси на майбутнє та вказувалися конкретні вороги. Наведені тут факти взірцевої діяльності визначних історичних постатей (а їх кількість можна легко побільшити) є яскравим свідченням того, що українські автори розглядали історію у руслі ідей ренесансного гуманізму, не стільки як наслідок божого промислу, скільки як історію діянь видатних осіб, покликану працювати на конкретні практичні цілі (656, с. 158).

Звеличуючи військову доблесть, наші гуманісти водночас надавали великого знавчення й іншим чеснотам, набутим завдяки навчанню і вихованню, бо


Ні сріблу, ні золоту, ні сяйним клейнодам

Не дано тії ціни, що людським чеснотам.

Не за срібло-золото цноти добувають,

А своєю доблестю, ділом набувають,

Котрі в світі голосні, славу скрізь розносять

І хоробрих лицарів високо підносять.

(184, II, с. 38).


Як високоосвічені люди свого часу, українські гуманісти цінували найбільше з усіх чеснот мудрість, розум, знання, освіту, вважали їх чи не головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу. Та й самі вони, вчені й поети, могли ставати за приклад. Прагнучи до знань, навчались, як правило, у кількох закордонних університетах. Потім набуті знання передавали своїм учням. Залишали по собі наукові та художні твори, в яких прославляли науку, розум, мудрість, справедливість, завдяки яким, вважали, людина може вивищитися серед інших і зайняти високий ієрархічний щабель, а відтак і впливати на хід історичних подій, спрямовувати їх і змінювати в інтересах спільного блага. Великого значення, з уваги на їхній вплив на історичний розвиток, вітчизняні гуманісти надавали вихованню, освіті, знанню. Так, наприклад, Оріховський був переконаний, що від рівня освіти та виховання і доброчесності володаря залежить його здатність обрати для своєї країни правильний шлях історичного розвитку: "Бо як поле, хоч яке родюче, без належної обробки і посіву залишиться безплідним, так і людина, якщо не примножує знань, нічого гідного в житті не зробить" (1001, с. 4, 62). Саме тому він пише відомі твори: "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" та "Життя і смерть Яна Тарновського", у яких не тільки високо оцінює чесноти цих історичних осіб, але й указує, як треба поводитись у житті, щоб заслужити визнання сучасників і добру пам’ять нащадків. "Наслідуй, — писав мислитель, — все краще і в Лікурга Спартанського, і в перса Kipa, і в поляка Сигізмунда [батька адресата — В. Л.], і в будь-кого, хто розумом і звичаями вивищився серед людей. Так легко і швидко прославиться і твоє ім’я" (227). Автор просить не нехтувати і його порадами, бо найвідоміші і найславніші історичні діячі стали саме такими завдяки мудрим і розумним дорадникам: в Александра Македонського таким був Арістотель, у Павсанія Спартанського — поет Симонід, у Періандра — Талес Мілетський, у Сигізмунда (Старого) — Длугош. Рух історії постав перед українськими гуманістами у вигляді натхненної картини торжества світла розуму над пітьмою невігластва. Тому маємо дуже багато випадків вихваляння князя К. Острозького за його чесноти та благодійництво, передусім за заснування знаменитої Острозької колегії, гуртка при ній та друкарні (Г. Смотрицький, Д. Наливайко). Адже з цього навчального закладу вийшли майже всі видатні діячі України того часу. Цими ж чеснотами наділяються й князі Костянтин та Олександр Острозькі, Заславські, високо оцінюється "потужний розум" гетьмана П. Сагайдачного, Б. Претвицького (Претвич), П. Могили. Свідченням цього є такі твори, як Острозька війна" С. Пекаліда, "Дніпрові камени" І. Домбровського, орації "Сонце, що сходить після заходу" І. Калимова, "Вірші на жалісний погреб П. Сагайдачного" К. Саковича, "Лабіринт" X. Євлевича та інші.

Вище вже йшлося про притаманне гуманістам епохи Відродження захоплення світською історією, на відміну від історіографів середніх віків, яких більше цікавила історія священна. Не менш важливим був інтерес гуманістів до національної історії і народного життя. Це було притаманне й українським гуманістам. Міркування з приводу окремих історичних подій та явищ зустрічаються в найрізноманітніших за жанром творах XVI — XVII ст. — у проповідях, полемічній літературі, особливо в історико-біографічній, у панегіриках, доробку лексикографів, у літописах і хроніках, в історичних повістях, у передмовах до них тощо. Історіографічні огляди вітчизняних мислителів сприяли вихованню ідеалів громадянського служіння, створювали передумови для формування національної самосвідомості. Поступово витворювалась національна історична традиція, докорінно відмінна від середньовічних "всесвітніх хронік". Подібно до представників західноєвропейської гуманістичної історіографії, українські автори вважали історію чинником пробудження гордості народу за своє минуле і шляхетне походження, чинником плекання патріотичних почуттів, любові до вітчизни, що суперечило проповідуваному середньовічною церквою космополітизму. Патріотизм тогочасних авторів виявлявся в симпатіях до України-Руси та піклуванні про її долю, в наголошуванні на необхідності відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала тоді передусім українським землям. Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості, їхні твори сприяли пробудженню патріотичних почуттів, формували національну свідомість тощо. Це мало велике прогресивне значення, оскільки осмислення історичного минулого свого народу сприяло формуванню згодом, з початком XVII ст. нової української еліти з власною культурною і історичною самосвідомістю. Більшість тогочасних українських авторів розуміли пізнавальне і виховне значення своїх праць і важливість історичних знань. Навіть житійна література у той час помітно зближується з історичною белетристикою, пориваючи з традиціями церковно-житійного жанру. Наприклад, пошанування Ольги і Володимира як святих поступово відходило на задній план, натомість посилювалась увага до історичних подробиць їхнього життя; наперед виступали світські мотиви їхньої діяльності. Перші паростки нової історичної свідомості з’являються в традиційному жанрі літопису XV — XVII ст. Їх автори прагнуть подати в логічній послідовності і в хронологічному порядку історію української держави, підкреслити роль і значення України для суміжних з нею країн. Так, наприклад, Густинський літопис розповідає про становлення, розквіт і занепад Київської Русі, про стан українських земель після татаро-монгольської навали, про напади на Україну турків і татар, а закінчується твір нарисами "Про походження козаків", "Про початок унії". Подібне знаходимо і в західноукраїнському, або Білоруському літопису XV — XVI ст. та інших. Дотримуючись думки про універсальний і цілісний характер історії людства, наші гуманісти водночас вважали, що оригінальною і невід’ємною складовою її є кожний народ, а тому від міркувань про всесвітню історію людства завжди переходили до роздумів про долю й шлях своєї вітчизни. Свідченням цьому, зокрема, є видання Києво-Печерської Лаври, де історія власного народу розглядається в широкому світовому, а також загальнослов’янському контексті. До найвизначніших праць українських гуманістів, присвячених осмисленню вітчизняної історії можна зарахувати "Дніпрові камени" І. Домбровського, "Острозьку війну" С. Пекаліда, "Палінодію" З. Копистенського, "Розмисел про народ руський" Яна Гербурта-Щасного, "Пісню про зубра" М. Гусовського, "Історію" М. Стрийковського, "Роксоланію" С. Кленовича, а також промови, листи, повчання С. Оріховського, який заклав основу нової гуманістичної історіографії з виразним національно-патріотичним змістом. Історія в його творах набуває публіцистичного характеру, особливо коли він береться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань.

Занурення в минуле власної країни, звертання до спадщини попередників і творення національних традицій характеризували діячів Відродження на всіх європейських обширах. Інтерес до історичного минулого свого народу був характерною ознакою і в розвитку духовної культури України XVI — поч. XVII ст. Києворуська давнина була для українських гуманістів ніби вітчизняною античністю, в якій вони черпали натхнення для творення нового культурного ідеалу. Найбільше привертала їхню увагу історія княжої доби. З-під їхнього пера з’являються, як ми вже зазнали, не тільки описи окремих міст (Києва, Львова, Острога, Галича, Перемишля, Красностава та інших), але й екскурси в минуле Української держави; прославляли вони князів, передусім, як уже згадувалось, — Кия, Рюрика, Ольгу, Святослава, Володимира, Ярослава, Данила Галицького. Посилений інтерес до історичного минулого власного народу був властивий багатьом українським мислителям, особливо з Острозького культурно-освітнього осередку та гуртка Києво-Печерської Лаври. Давній вітчизняній історії відводиться також багато місця у вже згадуваній поемі І. Домбровського, де хронологічний виклад історичних подій в Україні ведеться від 430 року, та в інших творах уже згадуваних авторів. Так, зокрема, Домбровський у 900 віршованих рядках не тільки подає багато свідчень видатних діянь давніх українців, але й робить закид сучасникам, що "прадідів славних забули" і їхні видатні подвиги. Але, на його думку, є все ж таки надія на відновлення величі країни і її слави, бо люди у Києві досі пам’ятають давню велич цього міста, яке стоїть на руїнах славнозвісної Трої. Залишається лише додати, що у той час і пізніше деякі історики справді вважали, що Київ стоїть на місці давньої гомерівської Трої. Така тяглість історії від знаменитих і відомих всьому світові предків (хай навіть і фантастична) цілком вкладалась у контекст ренесансного мислення. Тим-то й Г. Смотрицький порівнює князя К. Острозького зі східним римським імператором Костянтином Великим та бачить в ньому справжнього спадкоємця Київського князя Володимира Великого. Це, на думку Я. Стратій, був початок діалогу з віддаленою минулою епохою історії, осмислення властивих давньоруській і сучасній авторові епохам спільних і відмінних рис, формування свого історико-культурного ідеалу. Українські мислителі давали своєму читачеві "переконливі та яскраві "уроки" історії, передусім своєї, показували героїв та державних діячів, що заслужили вічну славу і вдячну пам’ять нащадків, і водночас зображували сучасних їм володарів і меценатів гідними спадкоємцями предків" (656, с. 157).

Паралелі й аналогії з вітчизняною давниною, які ніби освячують, дають історичне виправдання і звеличують події сучасності, можна часто зустріти в З. Копистенського, X. Євлевича, С. Пекаліда, К. Саковича. Вболіваючи за тодішню поневолену Україну, вони нагадували про славні часи своїх пращурів, розквіт Київської Русі, коли князі владарювали на широких просторах від Дону до Сяну і їх шанували й боялися ближні та дальні сусіди (І. Домбровський). Розвиваючи ідею рівності народів, українські гуманісти пояснювали вивищення одних і занепад інших не промислом Божим, як це робили середньовічні історики, а земними причинами, залежними від волі людей. Відповідаючи недоброзичливцям, які заявляли про "цивілізаторську" роль католицизму стосовно України, С. Оріховський, наприклад, спростовує їхні претензії, нагадуючи, що письмо Україна прийняла ще в княжу добу від греків і потім зажила своїм життям мирна, спокійна, врожайна. Про це говорить і М. Гусовський, пишаючись тим, що джерела і корені власної освіченості черпав з вітчизняних літописів, що відтворюють історію батьківщини:


В хроніках руських читав я прадавнє минуле країни, —

Руси для себе давно грецькі взяли письмена

І, приладнавши до звуків своїх давньоруських уміло,

Стали вживати тоді їх у щоденнім житті.

В хроніках тих стародавніх знаходив я опис народів,

Також далеких земель.

(181, с. 287).


Джерелом для написання історичних праць вітчизняним авторам слугували, отже, давньоруські літописи, передусім "Повість врем’яних літ", "Києво-Печерський патерик", "Галицько-Волинський літопис". Слід зазначити, що до цих літописів, як до найвірогідніших джерел, звертались і польські та литовські історики XV — XVII ст. Я. Длугош, М. Мєховіта, М. Кромер, М. Бєльський, М. Стрийковський. Щодо останнього, то він взагалі вважав, що Київський стіл перенесений не до Суздаля та Москви, а саме в Литву. Отже, Литовське князівство вважало себе спадкоємцем Київського, чим і пояснювався його слов’янський характер: державна мова в ньому була руська книжна (білорусько-українська), та й сам історик через те вважає себе не лише литовським, а й руським (821).

Серед історичних поглядів, що їх обґрунтовували українські діячі, важливе місце займали питання походження українського народу, його роль у світовому історичному процесі, що було ще одним свідченням наявності гуманістичних тенденцій в суспільній думці України розглядуваного періоду. Так, цілком у дусі ренесансної традиції, яка виводила походження нових народів від великих давніх, і всупереч Меланхтону Сабіну та його численним польським послідовникам і компіляторам, котрі розвивали концепцію "сарматського" походження слов’ян, С. Оріховський намагається довести, що слов’яни походять від давніх греків: "...Предки наші зі слов’ян в часи Чеха, а також Лєха і Руса вождів у ці краї прийшли. ...Чех, також Лєх і Рус при Александрі королі [Македонському — В. Л.] мужніми і славними у воєнному мистецтві вождями були і своє покоління (якому Македонія з Далмацією найпершим і найправдивішим гніздом є) в Сарматії європейській залишили" (294, с. 12 — 13). Таким чином, продовжує мислитель, вони "не тільки країну, а навіть назву "Сарматія" собі присвоїли, Щоб їх не тільки поляками або русами (від Лєха і Руса), але й сарматами називали" (294, с. 13 — 15). Ще в іншому місці Оріховський спростовує претензії деяких польських істориків на виняткове становище польської шляхти завдяки її сарматському походженню: "...Я теж сармат, бо моя вітчизна Русь розташована у європейській Сарматії і має по правий бік Дакію, по лівий — Польщу, перед собою — Угорщину, за собою, зі сходу — Скитію" (289, с. 23). Про те, що Львів розміщений "на полі Сарматському", говорив також І. Туробінський. Українську землю вважав сарматською і С. Пекалід, хоч в іншому місці пращурами українців називає аланів. Зустрічаються й інші більш чи менш оригінальні теорії походження українців. З. Копистенський, наприклад, за літописною традицією виводить родовід слов’ян від біблійного Яфета, одним із колін якого є народ "роський", який був мужнім, войовничим, славним із часів троянської війни і Александра Македонського, відомий перемогами над татарами і греками і не зважав на римлян. С. Пекалід стверджує, що раніше русів називали бастарнами, савроматами, ілірійцями, гамаксобіями. А С. Кленович вважає українців навіть нащадками троянів (фрігійців), хоч при цьому висловлює сумнів:


Є ще багато людей, що шукають тут залишки Трої,

Тільки ця казка пуста, не до вподоби мені.

(239, с. 70).


Схоже тлумачення знаходимо у вітчизняних гуманістів і стосовно слов’янських мов. Спираючись на ренесансну концепцію про три "священні мови" — гебрайську, давньогрецьку і латинську, вони твердять, що від тих мов походять усі інші, в тому числі й слов’янські. Останні, на їхню думку, відкололися від грецької. Нині автономність принаймні східнослов’янських мов не викликає серйозних заперечень. Такий висновок став підсумком багатовікових досліджень і наслідком зіткнення різних поглядів. Одним із тих перших у Європі, котрі порушили проблему прабатьківщини слов’ян, був С. Оріховський. Його концепція характерна для гуманістів епохи Відродження.

Багато розмірковуючи про вітчизняну історію, українські автори водночас широко висвітлювали сучасні їм події в Україні. Крім уже названих вище творів, де вони намагалися висловити свою думку на конкретні, актуальні політичні проблеми, слід назвати принаймні ще кілька, самі назви яких дуже промовисті: "Дума українна" Адама Чагровського, "Перемога над татарами під Теребовлею 1524 року" М. Гусовського, "Дії турецькі і змагання козацькі з татарами" Мартина Пашковського, "Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го" анонімного автора, листи С. Оріховського до італійських гуманістів та папи Римського з коротким викладом історії України-Руси. В національну історію вводились не тільки широко відомі особистості (П. Сагайдачний, М. Вишневецький, К. Острозький, але й маловідомі: пограничні "старости, або певні проводирі козацьких експедицій" (О. Дашкевич, Лянцкоронський, Юрій Пац (1489 р.). Б. Претвицький (Претвич). Дійовими особами історії виступають і такі мало знані нині співвітчизники, як Г. Одровонж, "всюди відомий Іван", збирач податків Миколай Лутомирський та інші (184, I, с. 10). Історія набуває при цьому публіцистичного характеру. А деякі наші автори не лише досліджували, але й творили історію. Це стосується, наприклад, відомих полемістів Й. Борецького та З. Копистенського. Інтерес до національної історії виявлявся в епосі, розквіт якого припадає на XV — XVI ст. Його живила конкретна історична дійсність: визвольні змагання народу, виступи запорозьких козаків проти ворогів . Думи, історичні пісні, балади, народні легенди були продовженням традицій усної поезії княжої доби і справили істотний вплив на подальший розвиток історичної та суспільної думки в Україні.

У першій половині XVII ст., напередодні і під час національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, коли український народ кров’ю писав свою історію, а його майбутнє вирішувалося у битвах із іноземними загарбниками, Європа вже добре знала про потужність збройних сил України. Іншим було становище в першій половині XVI ст., коли значна частина українських земель входила до складу Польщі як одне з 13-ти воєводств, яке зберігало, щоправда, назву "руське". Тому українські автори змушені були пояснювати своїм європейським читачам і кореспондентам походження назви "Русь" (Russia, Roxolania, Ruthenia, Sarmatia), її історію і географічні координати. Ось як це робить С. Оріховський у посланні до папи римського Юлія III: "Родом я зі скитського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Руссія, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії... Цей народ тримається релігії грецького обряду, бо визнав Христа ще десь 600 років тому. Латинські науки пізнав нерано, тому що до латинського обряду мав крайню відразу. Серед інших причин є дві найголовніші. Перша — що у латинців Бог славиться чужою народові мовою; а друга — що жерцям у латинців не дозволено мати дружин і вони живуть безчесно" (289). Далі автор подає географічні координати України, її розташування у просторі, називаючи поіменно її найближчих сусідів зі всіх чотирьох частин світу.

Особливо багато місця в історичних творах українських гуманістів відводилось боротьбі запорозьких козаків із зовнішніми ворогами і уславленню їхніх подвигів, що відповідає історичній реальності. Майже впродовж усього XVII ст. збройні формування українських козаків були одними з найсильніших у Європі і їх охоче запрошували на службу до різних європейських країн. Їхнє місце і роль у національній історії важко переоцінити. Вони кваліфікуються "славними синами своєї вітчизни", які не дають татарам безкарно "шкоду учиняти". Ось як про це пише К. Сакович:


Україна тим військом себе захищає,

Де ж нема запорожців — татарин гуляє.

(184, II, с. 232).


До цього можна ще додати хіба слова відомого вченого і дослідника козаччини Дмитра Наливайка: "Тут можна з абсолютною певністю сказати, що... роль українського козацтва цілком особлива, універсальна, що не має аналогів у історії інших народів, у тому числі й тих, які перебували в "ситуації пограниччя" (633, с. 38).

Зацікавлення ренесансних гуманістів національною історією спричинило інтерес до народного життя. Серед вітчизнячних гуманістів найбільш помітно це у С. Кленовича, С. Пекаліда, Ш. Шимоновича. Так, Кленович у своїй поемі "Роксоланія" оспівував красу і багатство української землі, її міст і сіл, докладно змальовував життя простого люду, його звичаї та вірування, використовуючи при цьому багатий арсенал поетичних засобів античної літератури і мітології. Причому остання часто переплітається у нього з давньоукраїнською, персонажі якої навіть більш впливові, ніж християнський Бог: "допомагають, коли Бог не допоможе". Але, як щирі християни, українці ревно дотримуються і церковних звичаїв. Ось фрагмент з описом постування:


Дивно, одначе, як руси дотримують довгого посту.

Перед святами вони ходять тверезі завжди.

Голод тамують у них не м’ясом, а їжею тою,

Що її поле дає і невеличкий город.

Ріпу, капусту, салат і гриби вони в піст споживають.

Квас заступає тоді інше всіляке питво.

А молока, ані м’яса тоді не годиться торкатись,

Жодного жиру у піст руси у рот не беруть.

(62, с. 82).


В іншому місці наводиться перелік чарів, якими дівчата привертають хлопців, а також схвальну оцінку здобуває звичай побратимства: чоловік може розлучитись із дружиною, а "побратимства зректись — зовсім нечувана річ". Багато місця у своїй поемі присвячує яскравим образам природи і Пекалід, який захоплено описує щедрі поля рідної землі, річки, чудовий м’який клімат, розкішні трави і квіти, розмай фауни і флори. Цикл віршів під назвою "Селянки" створив Шимонович, де яскраво зобразив життя українського села.

До того ж його вірші не позбавлені гумору. До жартівливо-сатиричного жанру належить побутовий "пашквіль" Яна Жоравницького, датований 1575 роком, де зображена сцена зради "пані ключникової" своєму чоловікові. Вірш закінчується такими словами:


Змаж ю лоєм з дхлого хорта,

Ачей, зженеш з шкури чорта.

Смаруй кієм над статечность,

Нех забуде про вшетечность.

(179, с. 458).


Сталий інтерес до народного життя виявляли й інші автори: Григорій Чуй славить "плугатаря із дідуських полів у Перемишлі славнім", Г. Тичинський прославляє свого сучасника М. Лутомирського за невідомі нам чесности. Але особливо цікавим для нас є опис життя і звичаїв запорозьких козаків їхніми сучасниками — А. Чагровським, М. Пашковським, К. Саковичем: де зимують, де літують, що їдять, як вдягаються.

Отже, історичні твори вітчизняних мислителів, як і твори їх видатних зарубіжних колег, відзначалися злободенністю тематики, критичною загостреністю проти вад сучасного суспільства, досконалістю літературної форми, пафосом, тонкою іронією, дотепністю. Світогляд їх авторів був життєстверджуючим, оптимістичним, мав світський характер. Для них усі авторитети були рівноправними — античні, чи середньовічні, тому й Святе письмо було для них лише частковим, а не повним виявом істини. Незважаючи на слабкі місця та подеколи непослідовність їхніх концепцій, вони заклали основу нової історіографії з виразним національно-патріотичним змістом.

Підсумовуючи сказане, ще раз підкреслимо наявність у творах українських гуманістів нових ренесансних поглядів на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія в них розглядається не як реалізація наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії; і якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то принаймні не завжди християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину земним Богом. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціалізм і фаталізм втрачають у творчості вітчизняних авторів свої домінуючі позиції. Натомість люди, насамперед політичні діячі розглядаються ними як активні і головні учасники історичного процесу. Як і представники західноєвропейської ренесансної думки, українські гуманісти вважали історію засобом пробудження свідомості народу, його історичної пам’яті, використовували її для виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Останнє засвідчувало ренесансно-гуманістичну спрямованість їхнього мислення і контрастувало з середньовічним космополітизмомо. Патріотизм вітчизняних гуманістів виявлявся у симпатіях до вітчизни України-Руси, у турботі про її долю, в заклику до відсічі турецько-тарарській агресії, що загрожувала передусім українським землям. Внесок українських гуманістів у розвиток ренесансної історичної думки, їх ґрунтовні знання давньої і нової історії, велика ерудиція, пафос їхніх творів були високо оцінені ще за їхнього життя не тільки на батьківщині, але й далеко за її межами. Так, С. Оріховський мав неабиякий авторитет в європейських колах ренесансно-гуманістичної інтелігенції. У себе на батьківщині він був знаний не тільки в католицькому вченому середовищі. Його погляди були близькими і православним авторам, що у своїй творчості розвивали ренесансно-гуманістичні ідеї. На Оріховського посилалися Христиофор Філалет в "Апокрисизі" (187, с. 150), З. Копистенський в "Палінодії" (69, с. 329), Й. Кононович-Горбацький в "Риториці" (240, с. 159). Твір С. Оріховського "Хроніки) ("Annales"), виданий 1643 року в Польщі, мав у своїй бібліотеці Т. Прокопович (140, III, с. 523). Історіософські ідеї українських гуманістів — важливий етап у розвитку вітчизняної думки. Вони продовжували функціонувати й пізніше і стали тією основою, на якій формувалися історіософські концепції професорів Києво-Могилянської академії.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.