Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




§3. Ідеї громадянського гуманізму


Поряд з проблемами держави і права у творчості українських мислителів XV — XVII ст. важливе місце посідала етико-політична концепція громадянського гуманізму. Остання, поставивши на перше місце принцип спільного блага, з огляду на цей принцип оцінювала будь-яку доброчесність, людську діяльність, здобуту людиною славу і навіть отримані нею знання й освіту. В її межах осмислювалися ідеї справедливості, свободи, патріотизму, формувалися республіканські ідеали та етнічна, а згодом і національна самосвідомість. Термін "громадянський гуманізм" став сьогодні вже звичним. Його вживають у своїх працях як зарубіжні, так і вітчизняні медієвісти: Г. Барон, Л. М. Брагіна, Н. В. Ревякіна, І. В. Паславський, а також автор цієї праці. Комплекс ідей, що складає цю концепцію вперше було розроблено такими видатними італійськими гуманістами — Л. Бруні, М. Пальмієрі, А. Ренучіні, Дж. Агріпуло, Д. Ачайолі та ін. Донедавна цей термін вживали лише на означення певного періоду в історії італійського Відродження. Але, гадаємо, є підстави вживати його і стосовно того відрізку часу у розвитку української думки, коли в ній також відбувалися подібні духовні процеси. Ідеї громадянського гуманізму наявні у філософсько-етичних концепціях ідеологів братського руху (Ю. Рогатинець, К. Транквіліон-Ставровецький, Л. Зизаній; у творах таких авторів, як С. Оріховський, С. Пекалід, С. Кленович, І. Домбровський, Й. Верещинський, Ш. Шимонович та ін.).

У цьому комплексі ідей, що становили основу концепції громадянського гуманізму важливе значення мала ідея патріотизму, яка в Україні, що входила тоді до польсько-литовської держави Речі Посполитої, набула свого специфічного розуміння й інтерпретації і часто пов’язувалась з усвідомленням тогочасною українською людиною своєї не тільки релігійної, але й етнічної, національної окремішності.

Нацією, як відомо, вважається стійка історична спільність людей, що визначається соціальними зв’язками, характеризується специфічними етнічними рисами, зумовленими особливостями економічного і культурного розвитку, спільністю території, мови, побуту, традицій і звичаїв. Її формування залежить від "культурних та ідеологічних процесів: від мітів, ідеалів, ідеологій, призначених об’єднувати людей у спільноти" (594, с. 86), а також відображених у суспільній свідомості і суспільній психології. Головні ознаки національної приналежності, на думку англійського вченого Е. Д. Сміта, такі: 1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міти та історична пам’ять; 3) спільна масова громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов’язки для всіх; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території (749, с. 22 — 23). Нації, як вищій формі соціально-етнічної спільноти, передували нижчі форми — плем’я і народність. Вирішальну роль у переході від нижчої до вищої форми спільноти відіграли зростання продуктивних сил та розвиток виробничих і суспільних відносин, що склалися при переході від феодалізму до капіталізму. Важливим націотворчим чинником був, отже, капіталізм у поєднанні з друкарським верстатом. Зі словом "нація" пов’язуються два поняття: культурна (етнічна) та політична нація. Ці поняття мають різний обсяг. Належність до культурної нації не збігається з приналежністю до етнічної нації. Тому не кожний культурно об’єднаний загал можна називати етносом, якого можна схарактеризувати як гурт людей, об’єднаних у спільноту завдяки таким елементам культури, як мова, світобачення та звичаї. Проте об’єднання людей в етнічну націю не знає державних кордонів. Етнічні нації з’явилися у Європі (Західній і Східній) внаслідок того, що попередні культурно споріднені (а часом культурно віддалені) етнічні групи були об’єднані у нову культурну цілість упродовж витворення особливої ("національної") культури. У формуванні цієї культури значну роль виконує культурна еліта, а в її поширенні — урядові, освітні та інші інституції (594, с. 95). Що ж стосується терміну "політична нація", то у Європі її становлення відбувалося у той спосіб, що певна етнічна нація ставала провідною у національному русі, об’єднуючи навколо себе національні меншини у спільному політичному самовизначенні. Ця "провідна" етнічна нація ("національна більшість", "титульна нація") домагалася, щоб окремі елементи її етнокультури — мова, державні символи тощо — "стали тією основою, яка об’єднує всі етнічні групи в одну політичну спільноту ("політичну націю")" (594, с. 52 — 53). Такими титульними етнічними націями у Європі стали: поляки у Польщі, французи у Франції, німці в Німеччині, іспанці в Іспанії, українці в Україні.

Рівень національної свідомості в різних країнах був неоднаковий. Він залежав від багатьох чинників, передусім від інтенсивності розвитку міст, ремесел, торгівлі, загострення соціальних і станових суперечностей, посилення національного гніту з боку чужоземних феодалів, зростання громадянської активності міщан і шляхти; зрештою, від рівня культури суспільства в цілому. Істотним елементом формування національної самосвідомості ставав також вплив народної мови, звичаїв, історії. Рівень самосвідомості був не однаковим навіть усередині однієї країни серед різних верств населення — в одних він був вищий, в інших — нижчий. Ступінь її вияву часом був непостійним навіть у певної особистості.

У розглядуваний період національна самосвідомість тільки починала формуватися. Вона виявлялася як етнічна, конфесійна, політична самоідентифікація (на рівні протистояння "ми" — "вони", "свої" — "чужі"). Загалом українці майже завжди чітко вирізняли себе серед інших етносів. Тому бажаних успіхів ні польські, ні пізніше московські асимілятори не мали. Більше того. Попри те, що Москва привласнила стару назву України "Русь", присвоїла собі історію Київської Русі і наполегливо видавала себе за старшого брата ("великороса"), українці завжди бачили в московитах чужинців з їх азійською формою правління і менталітетом. Натомість домінувала думка про належність України до Європи. Тобто, згідно з формулою "ми" — "вони", московити були — "вони", а Європа ніби — "ми".

Коли йдеться про становлення національної самосвідомості в народів Західної Європи, ми схильні сприймати той процес як еволюційний шлях розвитку від нижчих форм до вищих. В Україні подібна послідовність не така виразна і чітка. Тут простежуються неодноразові злети і падіння; за дивовижним виявом пасіонарності наступав період національної пасивності й зневіри з усіма його негативними наслідками. Це давало і дає досі підстави деяким, навіть чільним, представникам української еліти впадати у відчай і висловлювати песимістичні думки з приводу "кволості українського національного відродження, точніше — пробудження". А ідеал національної самостійності з огляду на все ще невиразні перспективи "вважати таким, що лежить поза межами можливого" (460, с. 68). Що ж, підстави для подібного скепсису є, але не треба забувати, що все це ми вже проходили, і не раз. Завдання нинішньої інтелігенції — розбудити національну пасіонарність українського народу, як колись це зробили полемісти (наслідком була визвольна війна під проводом Б. Хмельницького), а також просвітяни початку XX ст. (з’явилась УНР). І при цьому слід неодмінно зважати на український національний характер, на риси психічного складу українців: емоційність і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свободи... Саме такому характеру завдячує український народ своєю незнищенністю впродовж багатьох віків, увінчаною нині державністю. Це помічали численні вітчизняні і зарубіжні дослідники. Ось характерний вислів відомого російського історика першої половини XIX ст. В. В. Пасека: "який народ без твердих і постійних кордонів, що могли б захистити від войовничих сусідів, без неприступних гір, що могли б порятувати його незалежність, умів бути страшним для своїх ворогів, устиг розвинути свою національність і зберегти її в тяжкі п’ять віків насильства татарського, литовського і польського [а ми додамо: і московського — В. Л.]. Цим народом були малоросіяни..." (415, с. 108).

Серед українських суспільних верств чи не найчастіше і найвиразніше виявляла свою національну самоідентичність ренесансно-гуманістична інтелігенція. Це спростовує усталену думку про ренесансний космополітизм, який, буцімто, "не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об’єднати народи в загальноєвропейську "християнську республіку", вимріяну Еразмом Ротердамським" (828-А, с. 89). І наші гуманісти, і західноєвропейські справді мріяли про інтернаціональну республіку вчених, але разом з тим не забували дбати про свої народи і при кожній нагоді підкреслювали свою національну приналежність. Зокрема, найбільший "космополіт" Еразм багато разів називає голандців "своїми". Те саме можна говорити й про інших гуманістів. Безрідних серед них не було. Вітчизняні гуманісти були виховані європейською інтернаціональною гуманістичною культурою і їй належали за характером і змістом своїх творів та діяльності. Разом з тим вони наполегливо ідентифікували себе українцями. Свідченням цього може бути, наприклад, те, що багато з них підписували свої твори так: С. Оріховський-Роксолан (Qrichovius-Roxolanus, Orichovius-Ruthenus), Туробінський-Рутенець (Turobinius-Ruthenus), Павло Кросненський-Рутенець, Русин (Paulus Ruthenus Crosnensis), Георгій Тичинський-Рутенець (Tyszyniensis-Ruthenus), Григорій Чуй-Самборський Рутенець (Cregorius Vigilantius Samboritanus Ruthenus). Упродовж життя змінювались їхні політичні орієнтації, але свою прихильність і причетність до Руси-України як до батьківщини вони зберігали назавжди. Рівень національної самосвідомості в українських мислителів також коливався, але рідко опускався до нуля. Україна для них була "нашою", "своєю" землею. Це засвідчують, зокрема, Павло Кросненський, для якого назва народу "Русь" є "словом солодким"; Й. Верещинський, який симпатизував козакам і українцям, а також Україні, хоч і належав до тієї освіченої верстви українського суспільства, яка полонізувалась; С. Кленович у "Роксоланії" оспівує тринадцять великих українських міст і жодного польського, хоч жив у польській державі. В іншому місці він ще відвертіше самоідентифікується, коли заявляє: "як же нам українське своє пристало руно цінувати" (62, с. 46). На чіткому протиставленні "ми" — "вони" побудована і вся поема Домбровського "Дніпрові камени", де "ми" — це руси-українці, "народ, який зберіг дідівський Київський престол аж понині"; "своїми" є також і князі Острозькі та Заславські, і нащадки Данила Галицького. А "вони", тобто чужинці, — поляки, литовці, татари, мосхи, з якими точаться перманентні війни з перемінним успіхом.

Окремо слід сказати про С. Оріховського, який походив зі змішаної польсько-української родини. Свою самоідентифікацію, як уже згадувалося він вклав у формулу "народу українського, держави польської (gente Ruthenus, natione Polonus). Проте не раз Оріховський недвозначно зараховував себе виключно до українців — у посланні до римського папи Юлія III, у листі до італійського гуманіста Комендоні, у розмові з відомим польським публіцистом фричем Моджевським (називав себе "українцем з гір Карпатських). А при згадуванні про своє рідне місто Перемишль не забуває нагадати, що воно українське ("руське"): (Premisliae, oppido Russiae, Premisliensis municipii, Roxolaniae provinciae; Premisliae, oppido Roxolaniae). Україну-Русь Оріховський називає "моєю батьківщиною". А інші країни, які межують з нею, то чужі ("вони") — Угорщина, Скитія, Московія ба, навіть Польща. Хоч у багатьох випадках він і її зараховує до "своїх". Знаменно, що, як зазначає сам Оріховський, від численних нападок на нього захищала його "шляхта українська" (294, с. 116).

З часом до польських намагань поглинути Україну додалися московські, ще підступніші й зухваліші, коли стали зазіхати не тільки на тіло, а й на душу українського народу. Привласнивши собі згодом назву Русь, Москва вважала себе єдиною спадкоємницею Київської Русі і записала на свій рахунок всю історію України-Руси. Українські гуманісти у своїх творах не тільки чітко розрізняли, але й намагалися пояснювати, що Русь-Україна і Москва — різні країни і народи. Такі роз’яснення не раз зустрічаємо від Оріховського до П. Могили та його однодумців (653, с. 79, 90 — 91).

Доволі вагомою суспільною силою в Україні була ще родова аристократія (князі, магнати, шляхта), яка за часів бездержавності українського народу здатна була відіграти роль істотного контрасиміляційного чинника. Але цього, на жаль, не сталося внаслідок роздвоєності (чи може навіть розтроєності) їхньої національної самоідентифікації. Одні з них, ще наприкінці XVI ст. і навіть пізніше, вважали себе українцями і більш чи менш активно обстоювали інтереси свого народу. Це: Острозькі, Заславські, Збаразькі, Тульські, Потоцькі, Тичинські, Рожинські, Герборти, Сангушки, Вишневецькі, Дубровицькі, Гольшанські, Чорторийські, Корецькі, Четвертинські, Монтовти, Кирдеї, Семашки, Загоровські, Дорогостайські, Боговитини і "легіони менших родів" (436, VI, с. 277). Саме цих та інших представників української аристократії Оріховський і називав "цвітом України". Інша група української еліти, з роздвоєною національною самосвідомістю, була невиразною і непослідовною у своїй самоідентифікації. До неї входили і деякі представники вже згадуваних родів, громадянський обов’язок яких вступав у суперечність з прихильністю до любої України і "старожитного нашого народу руського". Таким щонайкраще пасувало згадуване означення — "gente Ruthenus, natione Polonus". Були, зрештою, і такі українські можновладці, які повністю полонізувались і відійшли від свого народу та віри. М. Смотрицький нараховує їх близько п’ятдесяти. Втрата такої потуги була відчутною для України, і це розуміли наші мислителі, зокрема М. Пашковський, який патетично вигукує: "де поділись оборонці України: Баратинські, Струси, Вишневецький Дмитро — "козак милий", Б. Претвич, Рожинський, Збаразькі й "інші вкраїнські сини"? І далі з сумом констатує, кидаючи докір: "Оборони нема й на окраєць", а з Україною татари, "погляньте, що чинять: рвуть мене [Україну — В.Л.], з вас же сміються і кплять" (822, с. 28).

У кінці XVI ст. на суспільну арену України виходить новий стан — козаки, який сформувався із середньої української шляхти, міщан і селян. Спочатку козацькі виступи мали виключно становий характер і замикалися на обороні своїх прав і вольностей в соціальній структурі Польщі. Пізніше українські козаки почали виявляти виразну національну ідентичність, яка стала, зрештою, визначальною для них і вельми корисною для подальших державницьких змагань українського народу. Пробудження національної самосвідомості на рівні "ми" — "вони" спостерігається в розглядуваний період і серед інших верств населення України, зокрема серед міщан та духовенства. Останні вирізняли не тільки своїх українських святих, але й князів навіть у таких суто церковних книгах, як тропарі, кондаки, меморіали тощо (436, VII, с. 391 — 392).

Вищим ступенем національної самосвідомості (порівняно з простою самоідентифікацією) є етнічна самосвідомість, що виникає з появою етнічної нації. Основним змістом цієї самосвідомості є уявлення про окремі, характерні риси "свого" ("ми") і "чужого" ("вони") етносу (457, с. 7). Найпростішими і найзрозумілішими свідченнями існування народності є власна держава і територія. Проте належність до етнічної нації не обов’язково повинна бути обмежена державними кордонами. Людність, котра плекає свої звичаї, легенди, мову тощо як "свої", "рідні", усвідомлює належність до певної спільноти, яка вирізняє себе серед інших, є етнічною нацією. Етнос (раса), на думку І. Франка, є "природнім утворенням" (460, с. 67). Його становлення донедавна пояснювалося виключно економічними чинниками. Сьогодні домінує думка, що етнічні нації з’явилися в Європі внаслідок об’єднання етнічних груп у нову культурну цілість шляхом витворення особливої ("національної") культури (594, с. 95), компонентами якої є мова, релігія, мистецтво, обряди, звичаї, право, мораль тощо. За будь-яких переміщень представники етносу зберігають деякі спільні особливості культури і психіки, а також належність до одного цілого. Це специфічно етнічні властивості. Залежно від історичних умов визначальними рисами для того чи іншого етносу можуть виступати то спільне походження, то історія, то мова, то територія чи релігія, право, моральні чесноти, антропологічні ознаки" (385, с. 181 — 190).

Формування української народності як окремої етнічної спільноти зі своєю мовою, територією, особливостями економічного та суспільного життя відбувалося упродовж XIV — XVI ст. У цьому процесі велику роль відіграли такі чинники, як українська мова, місцеве право, релігія, звичаї; особливості матеріальної та духовної культури. Усе це загалом і стало ознакою українського етнічного "ми" ("свої"), яке відрізняє його від "не-ми", тобто "вони" ("чужі"). Можна говорити навіть про те, що саме в розглядуваний період склався особливий український характер, який і після багатовікових польських та російських асиміляційних домагань лишався своєрідним і звертав на себе увагу іноземців. Так, В. Бєлінський, якого аж ніяк не можна записати у друзі українців, писав, що в Україні "ще й тепер так багато людяного і шляхетного в родинному побуті, де стосунки між подружжям ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі; все це відрізняє її [Україну — В. Л.] від північної Русі, де родинні стосунки грубі, дружина — різновид домашньої худоби, а кохання — цілком стороння справа у шлюбах" (415, с. 107). Важливою рисою українського народу вважалася його постійна боротьба за свою свободу і незалежність, а також високі естетичні смаки, властиві культурі й побуту. Це відзначали, зокрема, А. І. Герцен, А. Ф. М. Вольтер.

Етнічна національна самосвідомість українського народу почала помітно зростати після Люблінської унії 1569 року, коли пожвавилися економічно-торгові і культурні зв’язки між розділеними доти українськими землями, — що зміцнило культурну єдність народу і сприяло його згуртуванню для спротиву посиленому соціальному й національному гніту. Етнічна українська свідомість була у той час доволі високою навіть на тлі становлення європейських націй. Це тим більше вражає, коли зважити, що витворювалась вона, по-суті, "без допомоги церкви, держави, системи освіти, зорієнтованої на впровадження стандартів національної ідеології..." (594, с. 128). Етнічна самосвідомість мала у цей час такі ознаки свого "ми", як територія, мова, релігія і право. До цього доречно долучити і спільне походження та спільну назву "Русь" як збірне етнічне поняття щодо українців, на противагу "вони" (ляхи, москалі, євреї, татари тощо). У творах багатьох українських мислителів того часу (наприклад С. Оріховського, С. Пекаліда, Й. Борецького, С. Кленовича, І. Домбровського) Київська Русь дедалі частіше називається державним утворенням українського народу. Таким чином робляться активні спроби повернути історичну пам’ять народу, аби він відчув себе повноцінним, самодостатнім етносом із глибокою історичною традицією та культурою (822, с. 17).

Наголошуючи на високому рівні національної етнічної самосвідомості українського народу в цілому, мусимо говорити і про втрати, коли окремі члени українського суспільства позбувалися своєї національної ідентичності і переходили на позиції "не-ми". Цьому сприяли не адміністративний тиск з боку Польської держави (на офіційному рівні регулярно потверджувалися права і вольності українського народу), і не культурний, — бо Польща принаймні до половини XVI ст. "не мала чим так імпонувати Русі, бо її поступ був такий повільний і незначний, що не було чути в тім великої різниці при повній відмінності самих основ культури у неї і в Україні" (436, VI, с. 412). Втрата етнічної самосвідомості відбувалася щонайменше з двох причин: по-перше, ігнорування навіть в юридичних актах національної відмінності. Все рідше зустрічаємо слова "українець", "русин" чи "лях", які зливаються в одне поняття "шляхта". Це імпонувало українцям, бо урівнювало їх у правах і привілеях з польською шляхтою. По-друге, навчання певної кількості українських юнаків у єзуїстських навчальних закладах, наука в яких, на думку Н. Яковенко, "дорого обійшлася українському народові, обертаючись для багатьох вихованців втратою національної самоідентифікації" (828-А, с. 137).

Рівень етнічної самосвідомості в суспільстві України не був однаковим. Найвищим він виявився у гуманістів, які не тільки закликали інших, але й самі робили значний внесок у звеличення свого народу, виховання національної самосвідомості. У своїх творах та передмовах до них гуманісти постійно підкреслюють окремішність України-Руси, звеличують "тих, які виросли з руської крові" (220, с. 34), передусім українських князів, нагадуючи, що в їхніх жилах тече кров династії Володимира і Ярослава Київських. Наголошування на спорідненості тогочасних княжих родів із давніми володарями Київської Русі диктувалося потребою утвердити своє право на історичну окремішність.

Істотним елементом формування національної самосвідомості виступала розмовна народна мова та писана нею полемічна література, яка підносилась на рівень національної ідеології. Разом із тим слід зазначити, що гуманісти того часу охоче користувалися і латинською та польською. Все залежало від адресата, якому спрямовувалась література та промови. У багатьох творах автори і далі вживають традиційну, звичну і відому у всій Європі назву України — Русь, Рутенія, Роксоланія, Руссія тощо. Вперше за всю історію України-Руси з’явилася тоді ціла плеяда мислителів, які намагалися окреслити головні ознаки українського етносу і виявляли високу національну самосвідомість. Передусім тут слід назвати Г. Смотрицького, М. Смотрицького, автора "Апокрисису" X. Філалета, З. Копистенського, К. Транквіліона-Ставровецького. Про усвідомлення своєї належності до української етнічної спільноти довідуємось і з науково-філологічних та історіографічних праць П. Беринди (виразно усвідомлював себе українцем; розрізняв великоросів, білорусів, болгарів, сербів; визначав народність за мовою); З. Копистенського (виступав на захист свого народу, обстоюючи його право на самостійне життя, на здатність будувати свою державу); X. Євлевича (називає українців "зацним слов’янським народом"). Підкреслено декларували свою приналежність до України-Руси Павло Кросненський, Григорій Чуй-Самборський, Георгій Тичинський, Іван Туробінський, С. Кленович. Для останнього, зокрема, Україна-Роксоланія — це землі Київської і Галицької Русі, де стоять міста Київ, Львів, Холм, Дрогобич, Красностав, Перемишль, Белз, Городно, Сокаль, Бузьк, Луцьк, Кам’янець, Замостя, — тобто фактично всі землі, де жили українці. Автор уважав самодостатнім український народ, який мав колись власну державу. Вітчизняні гуманісти XVI — поч. XVII ст. не тільки називають себе "роксолан", "русь", "русин", "із Русі", тобто "українець" але й пишуть цілі твори з промовистими назвами: "Роксоланія" (С. Кленович), "Дніпрові камени" (І. Домбровський), "Вірш на жалісний погреб благородного й гідного князя Михайла Вишневецького,... котрий руській вітчизні..." (Анонім) тощо. Ще інший мислитель, автор "Перестроги", чітко усвідомлює головні ознаки етносу (мова, звичаї, релігія, походження) та необхідність їх оборони, а пристрасний публіцист М. Смотрицький закликає українську шляхту бути прикладом у користуванні рідною мовою, у поводженні, любові, вірі і чистоті: "Одкрийте сердечні очі ваші і пізнайте самих себе, пізнайте родителя і родительку ваших, усвідомте, в чиїм і якім домі ви народилися" (184, II, с. 326). Часто вдаються наші гуманісти (вони ж і полемісти) до історичних екскурсів, аби нагадати сучасникам про їхній рід та захистити український етнос з точки зору історичного права (автор "Перестороги", K Сакович). А З. Копистенський прямо пише: "Тоє-то єст войско и той-то народ, котрий віру оную за Володимира, от греков прийнятую, держит" (69, с. 144). Цієї лінії дотримується і Г. Смотрицький, який у вірші "До читателя" порівнює князя К. Острозького з такими видатними діячами давньоруської історії, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий. Володимир Великий, говорить автор, Русь "крещенієм просвітив", Ярослав "зиданієм церковним Кієв і Чернігов украсі", тобто увічнив своє ім’я зведенням величних храмів, Костянтин Острозький "єдіну соборную церков писанієм возвисі", тобто увійде в історію своїм піклуванням про розвиток вітчизняної культури, освіти, видавничої справи, насамперед виданням Острозької Біблії, що стало видатною подією в культурному житті всіх східнослов’янських народів. Називає себе представником українського народу і виявляє чітку національно-етнічну самосвідомість також Ян Щасний-Гербурт у знаменитій письмовій заяві: "При кривді шляхетного народу руського, з якого і я, і дружина моя взяли свою кров, буду стояти з такою Божою поміччю, як мене вчить право... Коли я проти будь-якого порушення права готовий покласти свою силу і здоров’я, тим більше я готовий ним важити на боці такого великого і шляхетного народу, з якого і кров маю, і якому тепер діється безправ’я" (183, с. 43). Навіть цих прикладів доволі, щоб переконатись у високій етнічній самосвідомості українських гуманістів розглядуваного періоду. Але згадаймо ще двох визначних мислителів: С. Орловського та І. Домбровського. Свідченням етнічної національної самосвідомості Оріховського можуть бути численні його публічні заяви про своє українське походження, та, що свої твори, розраховані на широку аудиторію, підписував "Оріховський-Рутенець", тобто називав себе українцем. Національна гордість говорила в ньому, коли писав: "я рутенець і радію з цього, і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій рід і рутенську кров, про місце, де народився і виріс"; або коли звертався до папи римського Юлія: "Подумай, Юлію, і добре поміркуй, з ким тобі доведеться мати справу — не з італійцем, а з рутенцем" (259, с. 595, 598). Як до, так і в часи Оріховського, і після, вихідці з України, які виїздили до закордонних навчальних закладів, записувалися там часто поляками або народу українського польської держави (gente Roxolani, natione vero Poloni). Ось як пояснює причини цього сам мислитель у листі до італійського гуманіста П. Рамузіо: "...щороку посилаємо до вас, у Падую, багато юнаків. Серед них є і мої земляки та родичі: С. Ваповський і С. Дрогойовський, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти з ними познайомився, аби завдяки їм зміг міркувати про талант нашого народу: вони нині у Падуї вважаються поляками, оскільки Україна є провінцією, що входить до складу Польщі" (259, с. 281). Коментарі, як кажуть, зайві. Оріховський прагнув пояснити своїм європейським читачам походження назви "Україна" (Russia, Roxolania, Ruthenia, Sarmatia, Scythia), розповідає її історію та визначає географічні кордони: "я також сармат, тому що Україна, яка є моєю батьківщиною, лежить у європейській частині Сарматії..." (259, с. 587). Етнічна самосвідомість озивалась у Оріховського і тоді, коли він говорив про козаків та про загибель козацького ватажка Дмитра Вишневецького: "Минулої осені Д. Вишневецький з головними козаками з Волині у волохах загинув; його в Константинополі цар Сулейман дав постріляти, як св. Севастяна, підвісивши на гаку" (736, с. 43).

Поема І. Домбровського "Дніпрові камени" присвячена сходженню на Київську катедру католицького єпископа Богдана Бокші Радошовського. Та й сам автор, напевно, католик. Але хіба не про високу національну самосвідомість свідчать його симпатії до чужих за віросповіданням, але рідних по крові православних. Національне для нього вище конфесійного. Він навіть ніби радіє з того приводу, що український народ, козаки, не підкоряються його "героєві" — зайді католику:


Хто здолає мужів сильних, які тобі

Не коряться іще. Давньому звичаю

Предків вірні вони.

(220, с. 34).


Мешкаючи в польській державі, гуманіст при кожній нагоді підкреслює українське походження свого адресата. З волі автора про це не забуває сказати і сама муза історії Кліо:


Ще про матір скажу: рід свій веде вона

Давнішній, завдяки родичам визнаним;

Бо мужів багатьох, родом з Русі

В домі бачиш цім знатному.

(220, с. 35).


Національна самосвідомість особливо чітко виявляється, коли автор звертається до історичного минулого українців, яких "Ні Рим, на мужів багач, Не долав у бою, і Турція навіть". Колись українці, каже Домбровський, мали величезну державу, кордоном якої були Істр, Понт Евксинський, Колхіда, Гіркинське море, Ріфейські гори, а на заході — річка Віслок. Сьогодні, на жаль, все не так, всюди запустіння і руїни. Але він вірить у світле майбутнє свого народу, який не забув своєї славної історії: "І донині фрігійської давньої Трої марить ще снами, — що так на життя теперішнє не схоже". Постійне наголошування на прадавності українського народу, від якого походить козацький народ, посилюється у Домбровського посиланнями на достовірні історичні відомості, а не лише на традиції і звичаї, як це робилось раніше. Сучасний йому Київ для Домбровського пов’язаний неперервним ланцюжком історії з часами легендарних Кия, Щека, Хорива, князя Острозького та його синів Олександра і Януша. Про останнього, який передчасно помер, автор говорить із особливою гіркотою: "згасла надія, що сторожем буде звичаїв давнього роду, народу, який велетенську Мав... колись-то державу". Таким чином, провідна думка "Дніпрових камен" Домбровського — відродження української держави, прямої спадкоємниці Київської Русі. При цьому мосхи у нього є "плем’ям північним", яке Русь тримала у покорі. Його автор не вважає історичним спадкоємцем Русі, бо воно є чужим.

Високий рівень національної самосвідомості в Україні XVI ст. був притаманний і князівській верхівці та магнатам, які вважали себе прямими нащадками могутніх князів Київської Русі. Вони були живим доказом безперервності історично-генетичних традицій українського народу і більшість із них зберігали свій український патріотизм та плекали автономістичні мрії. Ця родова українська еліта тривалий час виконувала функцію охоронця і гаранта цілісності народу, і в цьому її підтримував широкий український загал. Тому дуже слушні слова М. Грушевського про те, що Україна хоч і зійшла на народність піддану, "але не мала причини чути себе низшою: за своїми плечима вона чула ще Україну великого князівства Литовського, сю фалангу князів і магнатів українських та білоруських, "сонне військо", що в дрімоті політичного і культурного застою снило сни давніх славних часів, горде переконання, що своєю благородністю й славою вони не дадуть нікому першенства перед собою" (436, VI, с. 412). На жаль, починаючи від XVII ст., зникають роди української князівської еліти — Острозьких, Корецьких, Ружинських, Заславських, Збаразьких, Порицьких, Пронських. З фізичним вимиранням одних та відходом інших княжих родів від свого народу поступ українського етносу до національної самосвідомості ускладнювався, бо відчуження охоплювало саме ту соціальну групу, яка за своїм статусом мала бути його рушієм. Що стосується української шляхти, то вона була неоднорідною. Це позначилось і на її етнічній самосвідомості. Вища шляхта без довгих вагань покатоличується, переорієнтовується на чужі етнічні вартості і переходить на позиції "не-ми". Натомість середня шляхта й надалі дотримується свого роду-племені і захищає свою етнічну ідентичність у межах Речі Посполитої. Показовим може бути приклад, коли на Віленському сеймі 1565 — 1566 рр. українська шляхта відстояла право ведення діловодства на українських землях рідною мовою. На перший погляд, аналогічні процеси відбувалися і в середовищі українського православного духівництва, в тому розумінні, що верхи відносно легко йшли на не завжди виправдані компроміси з польською владою і католицькою церквою. В той час як нижче духівництво послідовніше обстоювало православну віру і права українського народу. Але коли йшлося про захист корінних інтересів українського народу, православне духовенство виявляло більшу чи меншу одностайність, і тоді з’являлися всілякі "меморіали", ухвали, рішення, спрямовані до польського уряду чи й короля, в яких нагадувалось про історичну тяглість духовних традицій українського народу ще від часів Київської Русі; а отже і про право на етнічну автономію. В Україні в той час, окрім українців православного віросповідання, існував ще й такий феномен, як "католицька русь", а згодом і греко-католики. І ті, й другі також виявляли високу національну самосвідомість, аж ніяк не меншу, ніж православні. В кінці XVI ст. у відповідь на посилення соціального, національного і релігійного гніту з боку польської влади і єзуїтів в українських містах виникають братства міщан, які тісно співпрацюють з новою соціальною силою — козацтвом. Їхня висока етнічна національна самосвідомість значною мірою стимулювала націотворчі процеси у XVII ст. Польща зуміла зденаціоналізувати до певної міри лише вищі верстви українського суспільства, але народ знайшов у собі силу захистити власну самобутність і витворив із себе нового носія державності — козацтво, яке своїм походженням було тісно пов’язане з тими соціальними групами, що найповніше зберегли етнічні ознаки, хоча належність до етносу була усвідомлена не відразу. Негативне ставлення до козаків з боку Польської держави, ігнорування їхніх інтересів визначили активну опозиційну роль козацтва і сприяли швидкому зростанню його національної самосвідомості. Свідченням цього є прохання С. Наливайка і Г. Лободи до короля Сигізмунда III (1596 р.): "Народ наш український, бувши в поєднанні спершу з князівством Литовським, а згодом і з королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов’янського альбо сарматського виниклий, по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених" (56, с. 74).

Майже одночасно з появою у Західній Європі етнічних державних утворень виникають і конфесійні, а точніше, етно-конфесійні нації з їх національною церквою та виразно конфесійною самосвідомістю. Це протестантська Німеччина та Англія, гуситська Чехія, католицька Польща. Тут національна церква або була підпорядкована державі, або близько підійшла до ототожнення релігійних справ із національними інтересами. Подібна ситуація існувала і в Україні, починаючи від часів хрещення України-Руси, яка прийняла християнство од Візантії з її цезарепапізмом, тобто підпорядкуванням церкви світській владі. Щоправда, українська православна церква не підкорялася цілком княжій владі (як у Візантії), але і не була настільки відокремлена від неї, як католицька. Такий статус церкви в Україні довгий час задовольняв світську владу (князів). У процесі становлення української етнічної нації, в часи бездержавності, православна церква поступово починає відігравати роль національної церкви, яка перебирає на себе державотворчу місію та деякі функції української держави; сприяє послабленню протиборства суспільних сил, духовному об’єднанню нації, розвиткові освіти й культури. Таким чином утверджується етнічно-конфесійна самосвідомість. Цей процес пришвидшується в міру зростання національно-релігійного тиску з боку польської влади і католицької церкви та від часу вигасання княжих родів, які тривалий час залишалися спадкоємцями і гарантами української державності навіть в умовах іноземного панування. Загальновизнаним оборонцем і протектором українського церковного, а з ним культурного і національного життя поступово стають козаки. Довкола релігійно-національної ідеї об’єдналися й інші соціальні групи. Українець і православний стають тотожними поняттями. На початку XVII ст. вияв будь-якого конфесійного протесту "за оборону загроженої доброї старовини" перетворюється на усвідомлений рух. Прапор релігійний поєднується з прапором національним, а захист інтересів релігії виливається в боротьбу задля інтересів національних, політичних. Українське православ’я певною мірою стало ідеологією українського визвольного руху, особливо через його підтримку козацтвом. З цього погляду символічною була акція гетьмана П. Сагайдачного, який разом із Військом Запорозьким вступив до Київського братства.

Окрім православної Русі, на той час в Україні існувала ще "католицька русь" а згодом і "русь греко-католицька". "Католицька русь" формувалася переважно в XVI ст. з числа вихованців західно-європейських університетів і частково з місцевої шляхти, що вже покатоличилася, — саме ця верства принесла на українські землі ідеї ренесансної культури, а на зламі XVI — XVII ст. і в першій половині XVII ст. витворила своєрідну латинську і польсько-українську літературу. "Католицька русь" мала доволі високу національну конфесійно-етнічну самосвідомість. Є свідчення, що вона прагнула навіть відокремитись од діецезійного підпорядкування Польщі, а підлягати безпосередньо папі римському. В XVII ст. представники цієї конфесії поступово стали втрачати свої державотворчі українські прагнення і невдовзі розчинилися у "польському морі" (822, с. 15, 19). З найвідоміших представників "католицької русі" можна назвати С. Оріховського, Яна Щасного Гербурта, І. Домбровського, С. Кленовича. Всі вони були переконаними католиками, але одночасно визнавали себе етнічними українцями. Вони прагнули до згоди між різними віросповіданнями і радили починати з подолання упередженості стосовно української православної церкви. Про це можна прочитати, зокрема, у трактаті Оріховського "Хрещення українців" (1544 р.). Інший автор, так само католик, Домбровський присвячує цілу поему також католикові, в якого, як запевняє він, теж є в жилах "українська кров", — Богданові Радошовському, який їде до Києва, щоб зайняти єпископську катедру. Але про що він йому говорить? Розповідає історію краю, напучує, як завоювати симпатію тамтешнього люду, ставить програму дії: відновити, відбудувати спустошений Київ, який був колись столицею велетенської держави. Особливої якоїсь симпатії до латинства, як можна було б чекати, нема, натомість читаємо напучення єпископу-католику, в якому відчувається повага до народу:


Сходь на престол цей високий — його, далебі, ти достойний!

Західну церкву на сході обмежує він, ніби валом, —

І візантійських обрядів тримається ревно од віку.

(220, с. 4).


1596 року внаслідок Берестейської унії в Україні з’явилась нова конфесія — греко-католицька (уніати). По-суті відбулася злука католицької (вселенської) церкви та православних єпископів України на умовах визнання католицької догматики і зверхності папи зі збереженням візантійського обряду та юліанського календаря. Уніатська програма орієнтувала на створення української національної церкви, а насправді, принаймні на початку, спричинила розкол нації, а отже, була явищем деструктивним, а не конструктивним. Унія не лише конфесійно роз’єднала український народ, але й призвела до втрати ще й церковної верхівки, яка покликана була його духовно згуртовувати й морально об’єднувати. Розгортається запекла полемічна боротьба між православними й уніатами на втіху третьої сторони — католицької церкви та єзуїтів у Польщі. Але, на щастя, уніатська церква не стала прислужником Польщі й носієм ідеї поглинання в її колонізаційних заходах; вона продовжувала відстоювати свій обряд і свою українськість, через що між уніатами та римокатоликами відбувалися зіткнення та конфлікти. Уніати мали високий рівень конфесійно-етнічної самосвідомості, — про що є багато свідчень. Ось що писав, наприклад, відомий православний полеміст М. Смотрицький, виправдовуючи свій перехід до табору греко-католиків: "я перед Богом свідчу, що роблю це зі щирої любові до церкви нашого українського народу" (833, с. 116). Мислитель закликає до національно-релігійної згоди православних із уніатами, "без котрої віра, як тіло без душі, мертва". Унія, на його думку, не є суцільним прокляттям для українців, адже національні основи віросповідання та обряди залишаються без змін. Йдеться лише про визнання зверхності римського папи, а це в будь-якому разі менше зло, ніж нескінченні домашні чвари, криваві сутички і руїна.

Упродовж XV — XVI ст. у Західній Європі внаслідок економічних і культурних зрушень (зародження ранніх капіталістичних відносин, запровадження друкарського верстата, потужній гуманістичний рух) на грунті етнічних державних утворень (етнічних націй) виникають політичні держави (політичні нації). Відповідно, національне (етнічне) самоусвідомлення закономірно переростає в національне (політичне) самовизначення. Основним і вирішальним чинником для виникнення націй є свідома воля індивіда, який добровільно об’єднується з іншими, аби використовувати державу як засіб самоврядування. Творення національної держави відбувається під впливом нової, національної самосвідомості — усвідомлення потреби об’єднатися у ширшу спільноту. Ідея нації, отже, передує фактичній появі нації. І могутнім засобом здійснення цієї ідеї ставала держава (594, с. 52). Національна самосвідомість своїми джерелами має культурні традиції, менталітет, волю, мораль, забобони й релігію, мову, усвідомлення своєї історії, аж до політико-державної самовизначеності, опертої на теорії нації та національної держави (457, с. 5).

Подібні процеси відбувались і в Україні. Після Люблінської унії 1569 року (коли майже всі українські землі ввійшли до складу однієї держави — Польщі), з одного боку, жвавішими стали торгово-економічні зв’язки між українськими землями, а з другого — загострилися національні антагонізми. Це зумовило не тільки піднесення етнічної самосвідомості (про що вже говорилось, але й вело до консолідації народу і перетворення його на політичну націю з її національною самосвідомістю. З’являється не тільки воля бути політичною суверенною спільнотою на українських землях, але й "свідоме напруження", яке творить саму суть існування нації. Тому, коли постає дилема з ким бути: чи з польським монархом, чи з "Божою милістю" власним некоронованим князем, Україна-Русь обирає друге. Пробудженню національної самосвідомості сприяли також жваві філологічні студії українських учених, передусім Л. Зизанія, М. Смотрицького, П. Беринди. Багато зробили для зміцнення національної самосвідомості свого народу й інші українські культурно-освітні діячі другої половини XVI — XVII ст.: засновували братства, писали полемічні твори, осаджували друкарні, школи, укладали підручники і словники, влаштовували диспути.

Українській нації закидають часом брак тяглості в її історії, а також те, що вона двічі вмирала і двічі відроджувалася, з чого робиться висновок про її "неісторичність" (542, с. 18). Ці закиди спростовує сама тисячолітня історія України-Руси. Незважаючи на відсутність в українського народу в певні проміжки часу "пасіонарності", тобто органічної здатності до наднапруження задля високої мети (460, с. 67), ідея української національної держави ніколи не зникала навіть у найтяжчі часи чужоземного поневолення, "сам факт якого ще не припиняє життя нації, доки у суспільства є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом" (542, с. 13). Така воля в українського народу була постійно, і за більш-менш сприятливих обставин давала дивовижний спалах національної самосвідомості, як те бачимо, наприклад, наприкінці XVI — поч. XVII ст.

У розглядуваний період в Україні функціонувало принаймні чотири мови: давньоукраїнська, польська, латинська, розмовна українська ("руська", "словенська"). Становище їхнє було не однаковим. Довгий час українська мова була державною на всіх землях Великого князівства Литовського. Вона була мовою урядових установ, судових органів, міських магістратів. Цією мовою переважно велась уся письмова документація, складалися великокняжі грамоти, привілеї, акти, приписи тощо. Це знайшло і законодавче підтвердження. Так, у Статуті Великого Князівства Литовського від 1588 р. записано: "Писар земский мает по руску, литерами и словы рускими вси листи выписы писати, а не иншым езыком и словы" (679, с. 41). Ситуація істотно змінилася, коли українські землі перейшли під безпосереднє управління польської держави. Починається посилена полонізація не тільки навчальних закладів, але й адміністративних. Тому істотним чинником, який визначав самобутність української культури і впливав на формування національної самосвідомості, було звернення до єдиної національної мови і відстоювання її права на життя. Тим паче, що ця мова була в той час і розвиненою, і лексично багатою та виразною. Значно пізніше (після десятиліть і навіть століть полонізації та русифікації) відомий філолог-славіст І. Срезневський (1834) скаже про українську мову: "...ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських, що ледве чи поступиться богемській рясотою слів і висловів, польській у жвавості, сербській у приємності; ця мова, яка ще навіть не опрацьована, може вже порівнятися з мовами опрацьованими за гнучкістю і багатством синтаксичним — мова поетична, музикальна, живописна" (415, с. 161).

Отож українцям було чим пишатися, що відстоювати і захищати та завдяки чому не загубитися у світовому мовному багатоголоссі. Одним із виявів української національної свідомості було розуміння історичної кривди, заподіяної Україні Польщею (а пізніше і Москвою). Адже вони не дуже зважали на видавані ними ж привілеї та укази (як то сказано, наприклад, у привілеї Сигізмунда Августа від 1569 р.), де потверджувалося, що "землю українську і князівство Київське і всіх тих земель мешканців... до польського королівства як рівних до рівних, вільних до вільних прилучено і з’єднано" (56, с. 58 — 59).

Обидві держави хотіли бачити в українцях лише етнографічну масу, провінційне відгалуження їхніх народів. Тому проголошували "цілком безсоромний постулат, що той народ не є народом, його мова не є мовою, а історія — не історія, отже, мусить він безболісно і мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, при цьому підданцям давалася ніби вища ласка: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноваження його панівної верхівки з панівною верхівкою домінуючої нації, але тільки за умови повного його відречення від самостійного життя та національного самоутвердження" (56, с. 5). У боротьбі українського народу з польською експансією перемогла зрештою Україна, в тому розумінні, що гноблення і запекла боротьба з українською культурою не змогли придушити українську національну ідею та волю українського народу до повноцінного життя і розвитку у власній державі. Україна не тільки не піддалася денаціоналізації, але й стала згодом вирішальним чинником у розвалі Польщі. Відомий український історик Іван Лисяк-Рудницький писав: "Нація — це спільнота з виразною свідомістю і волею, а не просто сукупність індивідів, яким випало мати спільну мову й певні етнічні ознаки. У минулі віки, коли носієм національної самосвідомості була певна репрезентативна верства, зникнення цієї верстви — внаслідок фізичного винищення або через втрату внутрішньої енергії — справді дорівнювала "смерті нації". Те, що залишалося, становило аморфну масу, в кращому випадку — неповну націю" (542, с. 37 — 38). Ці міркування автора цілком слушні. Натомість, його подальші категоричні висновки про "неісторичність" української нації, на нашу думку, не е беззаперечними. По-перше, тому, що "провідна верства" в Україні ніколи цілком не зникала, мінявся лише ступінь її національної самосвідомості. А по-друге, як писав М. Грушевський, "раз осягнена національна зрілість народу може ходом політичних подій ослабнути, але повернути назад в "етнічну масу" вже не може" (542, с. 18).

Наше державне буття в різні свої періоди мало різні суспільні форми, існуючи то як самостійне утворення, то у формі автономії, однак воно ніколи не припинялося. Що ж стосується XVI — поч. XVII ст., то це був "час консолідації українського народу, час його відродження із прагненням до самостійного життя. Саме тоді фіксуємо активні спроби повернути собі історичну пам’ять, відчути себе повноцінним, самодостатнім етносом із глибокою історичною традицією та культурою" (822, с. 17). Возвеличення українського народу, давньої України-Руси і Києва як символу її колишньої могутності с свідченням розвитку в тогочасному українському суспільстві національної самосвідомості. У тогочасних творах українських авторів з’являється ідея самодостатності Русі, без чиєїсь політичної зверхності: "Добрих гетьманів також Україна мала, Гетьманів з країн чужих не потребувала" (82, с. 116). За аналогією до польського політичного народу (natio Polona) вже в XVI ст. починає широко вживатися поняття "руський народ", під яким однозначно розумілося населення територій, історично пов’язаних із Київським і Галицько-Волинським князівствами, тобто етнічною Україною (828-А, с. 174).

Суспільні процеси, що відбувалися в Європі за доби Відродження, вели до формування, консолідації і виокремлення націй, творення національних держав. Кожен народ підходив до цього своїм шляхом. В Україні цей процес здобув могутнього рушія в народно-визвольній боротьбі, яка не могла не ставити на порядок денний питання про державне майбутнє українського народу. Побудував українську національну державу Б. Хмельницький. Але підготовка до її створення почалася в Україні раніше. Важливе значення у ній мало становлення власної зорганізованої мілітарної сили — козацтва під проводом князівсько-магнатської верхівки — тогочасної української еліти.

Упродовж XVI ст. у всіх станах України-Руси відбувався процес усвідомлення спільних інтересів і передусім потреби у власній державі, яка уявлялася благом для всієї нації. Від цього часу починається новий злет національного самоусвідомлення українського народу, пов’язаний з народженням державотворчих тенденцій. Виокремлюються такі визначальні ознаки національного характеру, як неагресивність, але стійкий індивідуалізм, впертість, волелюбність, опірність зовнішнім впливам... Сформувалася "квінтесенція" нації — пасіонарні індивіди, які, за висловом І. Франка, є необхідним ферментом справді масового націотворчого руху (460, с. 70).

Вирішальну роль у націостановленні та збереженні ідентичності нації відіграє, як правило, вищий клас як носій політичної свідомості і культури. Тобто йдеться про існування національно свідомої культурницької та державницької еліти. На жаль, мусимо констатувати, що після 1569 року майже всі українські аристократичні родини (князі, нащадки князів і бояр) та значна частина середньої шляхти покатоличились і стали "поляками". Державотворчі настрої і національну самосвідомість виявляли хіба ще князі Костянтин Вишневецький та К. Острозький. Перший, як відомо, заявив на Люблінському сеймі 1569 року: "Ми є народом таким поштивим, що жодному іншому народові у світі не поступимося" (830, с. 270). А другий (К. Острозький) проводив здебільшого незалежну від Польщі політику і навіть підписувався у листуванні із закордонними державцями: "З Божої ласки князь на Волині", що суперечило етикету васала польського короля. Підкреслюючи при кожній нагоді спорідненість із правлячою династією Київської Русі, вони утверджували своє право на історичну окремішність і самодостатність.

Кермо української національної справи в Речі Посполитій, полишене старою репрезентативною верствою, перейняла козацька військово-політична організація — Запорозьке Військо, яке, без перебільшення, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед народом, виступало провідною й організуючою силою в їх здійсненні. А цього вже, як пише Дмитро Наливайко, історія не знає ні за російськими козаками, ні за хорватськими чи угорськими ускоками (633, с. 38). Козацтво не розділялося на "своїх" і "чужих" за етнічною ознакою, бо його членів єднав вищий національний інтерес. Козацька доба була одним із найбільш яскравих явищ нашого політичного буття; вона відіграла важливу роль у становленні національної свідомості і фактично витворила ту націю, яка сьогодні називається українцями. Збулося пророцтво польського короля Ст. Баторія, який говорив про козаків: "з тих лотрів колись постане своя Річ Посполита" (822, с. 34). Але, мабуть, і він не сподівався, що це станеться так швидко. Бо вже королівська інструкція на соймику 1625 року констатує: "вони [козаки] урядили собі удільну державу. Україна вся в послуху їм... вся влада у козаків: захоплюють собі юрисдикцію, закони видають" (436, VII, 539). А коли з Варшави якось стали дорікати козакам за напади на турецькі міста в час миру Польщі з Турцією, вони відповіли виклично: "король уложив трактат з султаном, ми — ні" (436, VII, 558).

Українській церковній еліті у той час бракувало усвідомлення своєї націотворчої місії. Головним носієм релігійно-національних вартостей було середнє і нижче українське духівництво, завдяки якому, як писав В. Липинський, "ватаги козацькі устаткувалися, ублагороднилися, здисциплінувалися, зукраїнізувалися і, в одним духом споєне одне тіло державно-національне об’єдналися" (540, с. 33). Тільки значно пізніше, в середині XVII ст., коли українська держава постала де факто, вище духовенство, хоч і з оглядкою, підтримало реальну владу козаччини над Києвом — осідком митрополичої катедри, поклавши традицію згадування по церквах Б. Хмельницького нарівні з патріархом і царем Московським.

Еволюція від етнічної самосвідомості до самосвідомості національної відбувалася в Україні не тільки серед окремих суспільних станів, але і в переконаннях окремих особистостей. Їхні імена вже знайомі: С. Оріховський, С. Кленович, С. Пекалід, М. Смотрицький, А. Чагровський, М. Пашковський, К. Сакович, І. Домбровський, З. Копистенський, анонімний автор "Epicedion"-y, П. Беринда, Й. Верещинський. Високу українську національну самосвідомість цих авторів засвідчують часом не тільки зміст, але й самі назви їхніх творів: "Роксоланія" Кленовича, "Дніпрові камени" Домбровського, "Дума Українна" Чагровського тощо. Що ж до їх змісту, то вони засвідчують, що їхні автори вважають українців державним народом і доводять це розлогими екскурсами в історію княжої доби (І. Домбровський, С. Кленович); говорять про Україну як про окреме державне об’єднання зі своїм військом і полководцями ("Добрих гетьманів також Україна мала; Гетьманів з країв чужих не потребувала" (181, с. 175); закликають князів послужити Україні, захищаючи її від нападів татар і турків (Оріховський, Пекалід, Верещинський). Особливо показовим у цьому сенсі є проект останнього (від 1596 року) про облаштування війська запорозького. Це був фактично проект самостійної української держави, яка спиралася б на місцеві традиції.

Початок усвідомлення українським народом потреби в національній державності, звільнення від підпорядкування іншим державам, у тому числі й Польщі, знаходимо у вірші "На жалосний погреб Сагайдачного" К. Саковича. А З. Копистенський у своїй "Палінодії" та Й. Борецький у "Протестації" плетуть канву безперервності історії України-Руси ("народу з Яфетового насіння") від княжої держави, підкреслюючи причетність до неї козаків. А. Кальнофойський побивається з приводу зникнення в Україні княжих родів Олельковичів, Збаразьких, Острозьких та інших і покладає державницьку надію на княжий рід Четвертинських. П. Беринда, З. Копистенський, Й. Борецький, Г. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький активно користувались у своїх творах українською розмовною ("простою") мовою, яку вважали не тільки одним з вирішальних чинників існування народу, але й фактором, що сприяє зростанню національної самосвідомості (115, с. 257). Що ж до С. Оріховського, який жив у першій половині XVI ст., то він хоч і не піднявся вище рівня етнічної самосвідомості, але своїми сповненими патріотичного пафосу, громадянськості творами також сприяв формуванню української національної самосвідомості. Принаймні культурно-історична самобутність українців як окремого народу у нього не викликала сумніву і він активно захищав їхню релігію та духовні надбання.

У Оріховського, як ми вже говорили, є вислів: "gente Ruthenus, natione Polonus", який перекладають часто однозначно так: "племені українського, нації польської". Але ж ці самі латинські слова можна перекладати й інакше: "народу українського, держави польської". А це вже не одне й те ж! На користь нашої версії є багато фактів особливо, коли Оріховський вдається до викладу історії України-Руси як окремої держави і народу, підкреслюючи їх відмінність від Польщі і поляків. Яскраві пасажі з цього приводу зустрічаємо, зокрема, у "Посланні до папи" ("поляки прибули до Русі як переможці") та у листі до італійського вченого Ф. Комендоні та П. Рамузіо, де чітко окреслюється і територія України-Руси, і викладається її історія як окремої одиниці в колі інших європейських народів.

Чи не найвищий вияв національної самосвідомості знаходимо в Ю. Немирича та П. Могили. Немиричу належить одна з перших в Україні ідей національної державності — ідея Великого князівства Руського. А Могила був одним із перших мислителів, що розмірковував над питанням про прийдешню українську державу, уявляючи її собі як сильну, авторитарну, очолювану володаремфілософом на троні. Про таку державу писали західноєвропейські гуманісти епохи Відродження. Але це вже виходить за хронологічні рамки нашого дослідження.

У кінці XVI ст. деградація українського шляхетства і його національне відступництво з одного боку, та сваволя польського панства — з другого, створювали в Україні постійне політичне напруження, однак це не тільки не згасило волю українців бути окремим політичним суб’єктом, але й породило новий імпульс. На початку XVII ст. почався збройний етап боротьби українського народу за національну незалежність проти шляхетської Польщі. Це був час, коли козацтво, як писав Д. Донцов, "написало на своїм прапорі змагання за справу нації, коли П. Сагайдачний та інші, переймаючи ролю колишніх київських князів, виступали в обороні церкви й цілої нації, коли в їх головах зароджувалась вже нова форма державницького твору — її втілення в життя стало лише питанням часу" (449, с. 36). Все злилося тоді в один нескінченний ряд національних кривд, в одну картину поневолення українського народу Польщею. У почуттях, у свідомості українського народу це загострювало "прикрість і болючість, зв’язувало в один ланцюг, в один образ гіркого, до помсти волаючого поневоленого українського народу" (436, VIII, с. 128).

Тривалий час польський уряд не йшов на серйозні поступки в українських національних та державотворчих домаганнях. Лише 1633 року привілеєм польського короля Владислава IV було зафіксовано вагомі поступки. Але вони були запізнілими, бо все, про що там ішлося, вже було здобуто козацькою шаблею.

Найвищий рівень національної самосвідомості українського народу засвідчила визвольна війна 1648 — 1654 рр., яка завершила націотворчий процес. Ідеологом українського визвольного руху стала тогочасна інтелектуальна еліта, значну частину якої складало православне духовенство. Українські гуманісти були національно заангажованими і брали безпосередню участь у національно-визвольному русі, ідейно обґрунтовуючи право на свободу для свого народу. Таким чином вони готували ґрунт для народно-визвольної боротьби. Отож, наприкінці XVI і на початку XVII ст., коли про українське козацтво заговорив увесь світ, Україна стала чітко орієнтуватися на власні сили і вже не шукала нових варягів. Вона була тепер певною своїх сил і крок за кроком наближалася до національної незалежності, обравши методами боротьби релігійну полеміку та збройну боротьбу.

Тривалий час боротьба за права і привілеї українського народу в польській державі та за національну незалежність велася майже виключно на рівні юридично-правових актів — українськими посланцями в сенаті та сеймах, у петиціях, де наголошувалось, що Україна приєдналася до Польської держави як рівна до рівної, а тому має природне моральне й історичне право на самостійний державно-політичний розвиток. Прикладів більш ніж досить. З гідністю це не раз декларували, зокрема, князі К. Острозький та К. Вишневецький. Польський уряд і король хоча й прагнули бачити в українцях лише етнічну масу, провінційне відгалуження польського народу, однак час від часу мусили враховувати претензії українців і погоджуватись: "А що народ український з містами, селами та землями своїми об’єднався з Польщею добровільно на однаково рівні з нею права та привілеї, того спростувати ми нічим не можемо, яко затвердженого урочистими угодами і пактами, в привілеях та архівах збереженими" (Промова короля Владислава у сенаті — 56, с. 100). Характерно, що в кінці XVI — на початку XVII ст. на оборону прав і вольностей згуртовано стали всі верстви українського суспільства, а тому можна говорити про відносну національну єдність народу. Держава уявлялась усім як спільне благо нації. Як наслідок, всі складники визначеності "ми" вдалося відстояти і зміцнити законодавчо.

Ідейними натхненниками юридично-правової боротьби за національну незалежність, її практичними втілювачами були тодішні українські гуманісти, які пізніше, в часи національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького виступали за його легітимацію, як керівника новоствореної держави. Але Хмельницькому було цього замало, і він шукає правового підтвердження свого високого становища незалежного правителя у Константинопольського патріарха, який міг це зробити. Про серйозність наміру гетьмана засвідчує його лист до патріарха, де він іменує себе вже як "serenissimus" — титул, який визначав незалежних правителів. Константинопольський патріарх, перебуваючи в Києві, благословив Б. Хмельницького на війну з Польщею; ходили навіть чутки, що він привіз митру коронувати Хмельницького на Українське князівство. Але відносно короткий часовий проміжок безумовних успіхів повстання не дозволив створити традицію процедури висвячення гетьманів. Є й інші докази намагання обгрунтувати право гетьмана на владу концепцією Божественного права (ius divinum), яке було дуже популярне у тогочасній Європі. Передусім це заява Хмельницького: "Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем українським" (Mediaevalia, III, c. 98, 95); а також заходи щодо одруження сина Тимоша з молдовською принцесою Розандою, яка походила з монаршого дому Лупулів. Ці приклади боротьби за національну незалежність України юридично-правовим методом хоч і виходять за хронологічні рамки нашого дослідження, але є яскравим прикладом логічного завершення такої боротьби, розпочатої українськими гуманістами (від С. Оріховського до П. Могили) та державними діячами попереднього періоду.

Ефективним методом боротьби за національну незалежність та виховання національної самосвідомості українського народу виявилася також релігійна полеміка між українським православ ‘ям і польським католицизмом, який став особливо агресивним із появою у Польщі єзуїтів (1565 р.), які прагнули не тільки покатоличити, але й полонізувати українців, у першу чергу, дітей української еліти. Згодом, після Берестейського собору 1596 року, розпочалася запекла полеміка між православними й уніатами, а також між уніатами й католиками. Все це речі добре відомі. Але полеміка почалася в Україні не з приходом єзуїтів чи внаслідок Берестейської унії, а набагато раніше — між католиками-українцями й католиками-поляками. І розпочав її С. Оріховський. Але докладніше про це мова піде далі.

Пізніше, на тлі запеклої полеміки між православними та єзуїтами, полеміка українців-католиків з католицькою церквою Польщі мала вигляд набагато поміркованіший, але зводилася не тільки до захисту національних прав українського народу, його ідентичності, але й спрямовувалися проти його паплюження. Знаменним є факт, що українці-католики робили навіть спроби перейти у безпосереднє підпорядкування папі римському, обминувши польського примаса. Серед чільних представників цього кола можна назвати Яна Щасного Гербурта (згадаймо його виступ на захист кривдженого українського народу), а також І. Домбровського та Й. Верещинського, які вважали українців державним народом, спадкоємцем давнього Київського престолу. Останній, як уже знаємо, бачив шлях до унезалежнення українського народу в створенні окремої козацької територіальної одиниці.

Тривале протиборство між православними і католиками та уніатами породило велику полемічну літературу, яка у формі релігійної суперечки відображала боротьбу українського народу за соціальне і національне визволення. Її авторами були визначні українські гуманісти. Запеклу полеміку з православними розпочали польські єзуїти: П. Скарга — твором "Про єдність церкви Божої під одним пастирем" ("О jedności kościoła Bożego pod jednym pasterzem") (1577, 1590) та Б. Гербест — полемічною брошурою "Віра римської церкви" ("Wiara kościoła rzymskiego wywody") (1586 p.). Обидва теологи вказували у своїх творах на вади православної церкви, дораджуючи, як ліки проти них, поєднання з Римом. Православні відповіли Скарзі та Гербесту писаннями: "Ключ царства небесного" (1587 р.) Г. Смотрицького та "О единой истинной православной в[р]" (1588 р.) В. Суразького. З інших полемічних творів важливіші такі: "Ekthesis" (1597 р.) та "Апокрисис" (1597 — 1598 рр.) Хр. Філалета; "Отпис на лист... Ипатия" (1598 р.) Клірика Острозького; анонімний памфлет "Пересторога" (бл. 1606 р.); богословсько-полемічний виклад "Палідонії" З. Копистенського (1620 — 1622 рр.); памфлет "Antidotum" А. Мужиловського та ін. Видатну роль у полеміці з католиками та уніатами відіграв початково М. Смотрицький, автор "Треносу" (1610 р.), "Верифікації прав ... народу руського" (1621 р.) й інших полемічних трактатів, сенс яких у пробудженні національної самосвідомості для боротьби проти поневолення. Особливої гостроти набуває в нього критика католицького кліру Польщі, догмату про зверхність влади римського папи. Значний вплив на розвиток полеміки мали листи і послання супротивника унії, останньої опори української державності — князя К. Острозького.

Українські православні полемісти, які у своїй творчості розвивали також і ренесансно-гуманістичні ідеї, захищали православну віру, український народ, його незаперечне право на самостійне існування, на державне життя, формували національну свідомість, патріотичні почуття, такі необхідні для піднесення народно-визвольної боротьби.

З боку уніатів активну участь у полеміці з православними брали після Берестейського собору: Лев Кревза-Ржевуський, Й. Вельямін-Рутський, А. Селява й особливо, після переходу його на унію, — М. Смотрицький, автор кількох трактатів, виданих у Львові в 1623 — 1629 рр. проти православних. Провідним уніатським полемістом був Іпатій Потій, автор теологічних і полемічних писань, зокрема полемічного твору "Антиризис" (1599, 1600 рр.), які стали поштовхом до посилення полемічної боротьби між православними й уніатами. Тривалий час уніатів уважали відступниками не тільки від православ’я, але і зреченцями своєї української ідентичності. Насправді ж, коли українське православ’я було поглинене Москвою і перестало бути національним речником, уніати перехопили прапор національної боротьби і вже ніколи його не зрікалися. Тому тією високою національною самосвідомістю, яку мають українці західних регіонів України сьогодні, вони завдячують саме уніатам.

У кінці XVI — поч. XVII ст., внаслідок посилення соціального і національного гніту з боку польських феодалів, міжнаціональні конфлікти в Україні настільки загострилися, що юридично-правових методів і політичної боротьби виявилось недостатньо для їх розв’язання. Дедалі частіше спалахують збройні виступи українського народу, які засвідчують високий рівень його національної самосвідомості і набирають дедалі виразнішого національно-визвольного характеру. Велика заслуга в цьому українських гуманістів, які не тільки виправдовують збройні виступи козаків та їхніх ватажків "за вітчизни волю", але й відверто схвалюють їх і заохочують. Так, К. Сакович славить П. Сагайдачного за те, що "Вітчизні він готовий завжди послужити, І за її свободу голову зложити" (184, II, 231). Підтримує поет і політичні акції гетьмана, які мали для автономізації України вирішальне значення. Це передусім поєднання Запорозького Війська з духовенством і міщанством, а також утворення законних воєнних структур козацтва, які могли закріпитися й охопити своїм впливом певну територію, де козаки мали домінуюче значення (822, с. 33). Такі дії гетьмана, на думку Саковича, заслуговують слави, яку мають вікопомні давньогрецькі герої. Інший автор, на жаль анонімний, пишається тим, що за волю "на Вкраїні піднялось лицарство уміле", і вирізняє серед нього М. Вишневецького:


Тож і князь сповна віддавсь лицарському ділу,

Щоб вітчизна утисків більше не терпіла.

Доброчесний син завжди неньку захищає,

Кривди їй від ворогів мужній не прощає.

(184, II, с. 27).


Підтримуючи боротьбу українського народу за національну незалежність, гуманісти виправдовують її тим, що польська сторона чинить свавілля в Україні: "А ми, що приєдналися до корони за договорами, скріпленими присягою, зазнаємо насильств..." — читаємо у "Протестації" Й. Борецького (1621 р. — 828-А, с. 175). А оскільки такі нагадування не давали позитивних результатів, деякі автори вдаються до відвертих закликів збройно виборювати собі незалежність. Це робить, зокрема, М. Пашковський: "Славний народе сарматського спадку, Гада страшного не бійся нападку! О дорогії і милії діти, Русьтесь, бо мати одна є на світі" (822, с. 28).

У міру кількісного зростання українського війська — Запорозького козацтва, якого на початку XVII ст. налічувалося вже понад сорок тисяч, зростають і їхні вимоги до польського уряду — від прохань до утворення земель, якими б правили самі козаки, до домагань про рівні державні стосунки з Польщею на території, де не було б польської влади, а було б "удільне панство" козацьке: "насамперед аби по Білу Церкву мали своє удільне і окремішнє володіння, друге — аби вернено їм давні вільности, третє — аби до міст, замків і держав (на тій козацькій території — по білу Церкву) ані старости, ані воєводи не мали ніякого права" (436. VIII, с. 11). З часом козаки стали почувати себе настільки незалежними, що без відома Польщі укладають союз із Кримом, підтримують зносини з Москвою, складають проекти війни з Туреччиною. А на ультиматум поляків — не чіпати турків — козаки, як вже говорилось, виклично відповіли: "король уложив трактати з султаном, ми — ні" (436. VII, с. 538). Спонтанні збройні виступи українського народу за національну незалежність переросли незабаром у тривалу, але переможну визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Першим підсумком початкової її стадії став Зборівський трактат 1649 року, перший пункт якого гласив: "Народ український з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань та долеглостей польських і литовських на віки вічні, яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності польської і литовської приналежний" (56, с. 138). Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького дає важливі свідчення про високий рівень національної самосвідомості українців. Національна незалежність, що так довго лише декларувалася, нарешті утвердилася. Свою частку в боротьбу за неї внесли й українські гуманісти XVI — поч. XVII ст. І не їхня вина, що цю незалежність брутально розтоптала незабаром Москва, і Мазепі знову довелося починати все спочатку й заявляти, за словами Пушкіна, що "независимой державой Украйне быть уже пора" і "знамя вольности кровавой" піднімати вже тепер проти Петра I (720, с. 36).

Боротьба за національну незалежність в Україні велась у різних сферах: у царині історії, мови, релігії, географії (територіальне питання), політики, шкільництва, соціально-економічних і міжнаціональних відносин. Що стосується історії, то наші мислителі вельми охоче вдавалися до екскурсів у вітчизняну історію у творах різного жанру. Це і літописи, і поеми на історичну тематику, такі як "Дніпрові камени" Домбровського, "Роксоланія" Кленовича, "Острозька війна" Пекаліда тощо. В них автори нагадують українцям про їхні історичні корені, історію, героїчні діяння предків, про могутню колись державу Україну-Русь (Київську Русь), спадкоємницею якої є Козацька Україна: "це ж бо те плем’я славного руського" (415, c. 127). Все це допомагало українцям долати комплекс неповноцінності, меншовартості; надихало на створення політичних ідеалів, наснажувало на визвольну боротьбу, яка мала загальностановий характер і відображала єдність прагнень по всіх українських землях.

Серед українських гуманістів С. Оріховський найпершим виявив високу національну самосвідомість у зверненнях до читачів та кореспондентів, де з любов’ю розповідає їм про свою вітчизну Русь — ще донедавна "сувору і неосвічену, а тепер лагідну, спокійну і врожайну, яка виявляє великий потяг до латинської і грецької культури" (259, с. 281). В іншому місці він, яка уже зазначалося, першим з українських мислителів спростовує польський міт про сарматське походження лише польського народу (а звідси і його винятковість). Оріховський доводить, що й він сармат, і Львів розташований "на сарматському полі". Прославлянню минулої величі України-Руси присвячена вся поема І. Домбровського "Дніпрові камени", де виразно проступає гордість за історичне минуле народу. Автор прагне переконати нащадків, що вони "із плоті геройської русів", звитяга і мужність яких відома. Домбровський вдається навіть до прийому, коли сама муза історії Кліо вітає вступ до Києва новонаставленого єпископа-католика Б. Радошовського і розповідає йому історію краю, до якого він іде. Подібні пасажі створювали передумови для формування національної самосвідомості.

Побутує думка, що гуманісти, ця панєвропейська "республіка вчених", були інтернаціоналістами, чи космополітами і не дбали про національні свої культури та мови. Пріоритет у цьому віддається реформаторам. Насправді філологічні студії над латинськими і грецькими творами, плекання барвистої ціцеронівської латини не перешкодили гуманістам дбати одночасно і про новітні народні мови. Видатні представники гуманізму спромоглися добре узгодити ці дві тенденції. Це стосується й українських гуманістів, які у своїх полемічних творах використовували залюбки і латинську, і польську, і українську, а почасти паралельно писали двома мовами, враховуючи різний склад читачів. Але з часом, коли польська і латинська мови почали служити засобом покатоличення і полонізації, справою честі українських мислителів стало відстоювання української мови ("простої руської"), яка була найважливішою ознакою самобутності українського народу. Таким чином, боротьба за національну незалежність відбувалась і в царині мови. Загальновідомо, що впродовж XIV — XVI ст. давньоукраїнська мова, чи "руська мова", була державною. Це, як ми вже говорили, була мова урядових установ, судових органів, міських магістратів Великого князівства Литовського. Але після того, як Польща інкорпорувала Литву, стаття закону Литовського Статуту від 1588 року про державність давньоукраїнської мови раз по раз порушувалася. Тож і з’являються всілякі протести української місцевої адміністрації, спрямовані до королівської канцерярії та сеймів (1003, с. 48). А коли й це не допомагало, тоді до справи втручалися навіть суди. Відомий приклад, коли 1605 року Київський міський суд відхилив позов польського шляхтича тільки на тій підставі, що папір був написаний польською мовою (457, с. 19 — 20).





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.