Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





(Розділ III. §3. продовження)


Засобом збереження високого статусу української мови як істотного елементу формування національної самосвідомості українські гуманісти вважали книгодрукування. Впродовж 1556 — 1661 рр. з’являється україномовне "Пересопницьке євангеліє", а далі й інша, вже світська, література різного жанру: драматичні твори (інтермедії), вірші, передмови до літургічних видань, коментарі. Особливо це стосується видань Київської Лаври, які мали неабиякий вплив на пробудження національно-визвольного руху в Україні. На захист української мови виступав С. Оріховський (зокрема, в листі до папи), а пізніше К. Транквіліон-Ставровецький, І. Вишенський, Г. Смотрицький, К. Сакович. Пробудженню національної самосвідомості сприяли також наполегливі філологічні студії (Л. Зизаній, М. Смотрицький, П. Беринда), які лягли в основу вироблення єдиної літературної мови як гаранта невмирущості народу.

Після Тридентського собору 1545 — 1547 рр. у лоні католицької церкви почався процес набуття польською, чеською та іншими церквами римського обряду національних рис. Щось подібне відбувалося і в православ’ї. Українська православна церква набуває у цей час те, чого їй "досі найбільше бракувало і що було головною причиною її занепаду: 1) вміння здійснити релігійне виховання; 2) освічений клір; 3) дисципліновану організацію; 4) уміння обходитись без політичної підтримки світської влади" (540, с. 32). Творення сильної власної церкви в Україні було вмотивоване тим, що вона репрезентувала вищу від будь-якого політичного центру духовну центральність українського народу, сприяла консолідації нації. З часом конфесійний протест за оборону загроженої церкви перетворився на усвідомлений національний рух під проводом Б. Хмельницького. Проте коли постало питання висвячення і церковного благословення гетьмана, вищий православний клір на чолі з митрополитом С. Косовим виявився не готовим до такої акції. І тоді, як відомо, гетьман змушений був звернутися до східних ієрархів. Що ж до уніатської церкви, яка щойно постала, то вона не була ще здатною очолити боротьбу українського народу за національну незалежність. Більше того, в очах православної більшості уніати виглядали ворогами і зрадниками українських інтересів. Але мине час — і це тавро виявиться несправедливим. Високий рівень національної самосвідомості виявили українські гуманісти і в територіальному питанні. Україна-Русь для них — усі землі, заселені українцями. З висловлювань окремих авторів можна скласти цілісну карту. С. Оріховський: "Вітчизна моя Русь простягається над рікою Тиром, — яку мешканці надбережних околиць називають Дністром, — біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини" (259, с. 587). С. Кленович обмежує Русь литовським кордоном, зі сходу — землями московитів, на півночі — Новгородська земля. Для І. Домбровського Україна-Русь — усі землі, що входили до складу Київської Русі: на південь — "до течії повноводного Істру;


До узбережжя північного Понту Евксинського й потім

Далі — до урвищ колхідських, по хвилі Гіркинського моря.

З півночі — гори Ріфейські, мов щит, їхній край прикривають".

(220, с. 10).


В іншому місці цей же автор обмежує Україну-Русь із заходу рікою Сяном, а на сході — Доном. Новгородська земля для Домбровського є також Руссю, натомість мосхи — то чужі племена, ворожі.

Боротьба за національну незалежність України не мала б успішного завершення, якби не ґрунтувалася на загальностановій платформі визвольного руху, скріпленого відчуттям генетичної спадкоємності українського народу з Руссю Володимира Великого і Данила Галицького. Це засвідчують героїчні пісні та думи, в яких героями є чільна шляхта, що об’єдналася з козаками при обороні рідного краю, — Вишневецький-Байда, Самійло Кішка, С. Корецький, а пізніше С. Морозенко, Б. Хмельницький. Проте тут не йдеться по якесь ідилічне об’єднання. На жаль, більшість української шляхти і високих урядовців навіть у часи Б. Хмельницького продовжувала плекати надію не більше як на автономію України в межах Речі Посполитої. А тому, коли постало питання, куди пристати, частина української шляхти перейшла на бік повсталих, але більшість воювала зі своїм-таки народом і була виметена з України визвольною хвилею. Це до них звертався М. Смотрицький: "Будьте прикладом вірних у мові, в поведінці, в любові, у вірі, в чистоті" (166, с. 304). Незаперечний вклад у боротьбу за національну незалежність також інших станів — селян, міщан, посполитих, купців. Але головну й вирішальну роль відіграли козаки.

Визвольна війна українського народу власне і почалася тоді, коли козацтво, маючи надійну опору — Запорозьку Січ, сформувалося як державотворча еліта, тобто в кінці XVI ст. Козаччина, як писав М. Грушевський, "віддала незмірно важливу послугу національному українському життю і включила від цього часу до своєї програми цілком свідомо — службу національним потребам українським" (436, VII, с. 389). Не можна недооцінювати ролі козаків і "козацької республіки" — Запорозької Січі у становленні національної самосвідомості та навіть у впровадженні в неї деяких елементів культурної однорідності, включаючи також мову.

Апологетика козацтва, започаткована у "Протестації" Й. Борецьким, Й. Куриловичем-Коріятовичем та І. Копинським, знайшла своє продовження у "Віршах на жалосний погреб... П. Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича. Козаки тут також постають як продовжувачі традицій Київської Русі, як оборонці своєї рідної землі:


Запорозьке військо — належить вважати —

Для вітчизни потрібне, пора це вже знати.

Україна тим військом себе захищає.

(183, с. 161).


Подібну високу думку про козаків як захисників висловлювали також І. Копинський та анонімний автор "Epicedion"-y, який закликав українців дякувати долі, що є "на Дніпрі потужні України оборонці сміливі і мужні". Віддаючи належне козакам, не треба забувати про те, що "на чолі козаччини стояли в значній часті люде, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу — репрезентанти шляхетських і міщанських кругів українських, вихованці нових шкіл... і як сам тодішній гетьман [П. Сагайдачний — В. Л.], що був вихований Острозькою школою..." (436, VII, с. 390). Мова йде, отже, про українських носіїв ідей гуманізму доби Відродження та їхній внесок у збагачення національної свідомості козаків й іншого люду. До цього слід додати ще й благодатний вплив на козаків української православної церкви і релігії.

Усе сказане переконливо свідчить про високий рівень консолідації тодішнього українського суспільства, всестанову рівність з розподілом функціональних обов’язків станів та про високу національну самосвідомість українського народу, що спричинило, зрештою, успіх у національно-визвольній боротьбі. Роль українських гуманістів (які були нерідко одночасно і релігійними діячами, і полемістами) у згаданих прогресивних колізіях в Україні була незаперечною і значною.

Невід’ємною рисою громадянського гуманізму був патріотизм — любов до вітчизни, до свого народу, відповідальність за долю батьківщини, готовність служити її інтересам. Патріотизм, як явище соціально-історичне, мав у різні епохи не однаковий зміст. Елементи патріотичних почуттів почали формуватися ще в глибоку давнину в первісному суспільстві, де ґрунтувалися на почутті кровного зв’язку між усіма членами роду або племені. З розпадом первісного суспільства відчуття природної прив’язаності до рідної землі, рідної мови і тому подібне поєднуються з усвідомленням громадянських обов’язків стосовно ускладненого суспільного цілого. В середні віки у Європі домінували два види патріотизму: полісний (або регіональний) та конфесійний. У добу Відродження, в умовах зародження капіталізму, формування націй, утворення національних держав з’являється патріотизм, який набуває загальнонаціонального характеру. Можна навіть сказати, що в цей час "весь комплекс моральної філософії громадянського гуманізму, який включав і соціально-політичні ідеї, був чітко орієнтований на виховання патріотизму та суспільної активності людей" (656, с. 312). Згадані процеси відбувалися по країнах нерівномірно, а відповідно і співвідношення патріотизму "середньовічного" і "ренесансного" було у європейських країнах неоднаковим. Зокрема, в Україні тривалий час поряд з національним патріотизмом продовжував співіснувати полісний і конфесійний, часом дивовижно переплітаючись навіть у свідомості окремих індивідів.

Конфесійний патріотизм у цей час ототожнювався в Україні з національним. Розповідаючи історію православної церкви, говорячи про її перипетії, мислителі нерідко переходять до викладу історії України-Руси та її підневільного становища, як це робить, наприклад, С. Оріховський у відомому посланні до Ф. Комендоні та в листі до єпископа Петра Гамрата від 1544 року: "500 років тому завдяки великому князю Володимиру до Русії запросили християнських вчених із Греції. Після того як перед русами розкрилася істина і вони її спізнали, не за примусом прилучилися до Христа і його священних законів та настанов; при цьому приписів предків вони дотримувалися у згоді з грецьким обрядом, в якому жодної підступності нечестивих людей, жодного заблукання, жодної хитрості не ховалося. Навпаки, перенесено було з Греції до Русії, як ніби дарунок держави, все правдиве те, що колись на старих соборах Нікейському, Константинопольському, Ефеському давніми тими отцями було розтлумачене докладно й оголошене" (259, с. 39). Україна і православ’я виступають нерідко синонімами. Розглядаючи сучасне їм становище православ’я, мислителі переходять часто до долі вітчизни, і тоді читачеві годі збагнути, над чиїм становищем більше застановляється автор - над долею православної церкви чи України? Яскравим прикладом поєднання образів вітчизни і Церкви може бути твір М. Смотрицького "Тренос" і, зокрема, такий з нього уривок: "Посміховиськом тепер світові стала, а колись була дивом дивним і людям, і ангелам. Оздобою була перед усіма, принадною і милою; гарною, як вранішня зоря удосвіта, красною як місяць, чарівною як сонце" (180, с. 67). Кожне слово тут може бути віднесене як до Церкви, так і до України.

У творах мислителів за релігійним забарвленням виразно проступають наріжні питання тогочасного життя українського народу, передусім соціально-економічні та національні. Таке ми зустрічаємо у багатьох відомих полемістів. Але менше відомі, а то й зовсім невідомі твори Оріховського-католика, в яких виразно проступає конфесійний православний патріотизм. Мислитель виказує себе чудовим знавцем історії православної церкви в Україні та знавцем причин релігійних суперечок між двома найбільшими християнськими віросповіданнями. Пишається, що в його батьківській вірі нема ганебного целібату, який спонукає католицьких ксьондзів вести сороміцьке життя без дружин. Отак підносячи свій обряд, мислитель поволі переходить і до славлення свого рутенського народу. "Бо який іще народ, — запитує він у листі до єпископа Гамрата, — можна назвати або уявити, що був би привітнішим, міцніше тримався б давніх звичаїв, ставився б з більшою повагою до предків, був набожнішим? Я не боюся, що хтось подумає, ніби свідомо ошукую, створивши образ своєї батьківщини. Ти багато років з найбільшою похвалою та великою для нас вигодою був Перемиським єпископом, а тому можеш потвердити це" (259, с. 39).

Багато місця у своїх творах мислителі приділяють прославлянню тих державців, які дбають про православну церкву та вітчизну Україну. А оскільки стовпами православ’я у цей час вважалися князі, передусім Острозькі та Вишневецькі, а також гетьман Сагайдачний, то не дивно, що їхні імена частіше за інші фігурують у тогочасних віршах та прозі. Зокрема, рід Вишневецьких називають фундаментом "цнот" і добрих справ, відданих східній православній церкві, в лоні якої вони "від води і духа" народилися й утвердилися у вітчизняному віросповіданні. Високими епітетами, як захисників православної церкви й українського народу, нагороджували й князів Острозьких. Зокрема, князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький був одним із провідних діячів православного табору, матеріально і політично підтримував православну церкву в її боротьбі проти католицької агресії та унії.

Князі Острозькі виводили свій рід від Володимира Святого і Данила Галицького. Відгук на його смерть знаходимо в "Антиграфі" за 1608 р., який починається силабічним віршем "Епіграмою" на герб князів Острозьких, де наводяться заслуги дому Острозьких в обороні вітчизняного віросповідання: "Вітчизняне набоженство нехай має патрона, в нагороді слави вічної нездоланна корона". Сам князь, уже з того світу, звертається до своїх нащадків:


Пам’ятайте, що ви з князів руських Острозьких вийшли,

Їх віру, справність і набожність майте на мислі.

Знаю, коли предки ваші віру, як щит, держали,

То недруги дому їх перед ними завше дрижали.

Та хай через сталість віри ваших князівських станів

Дім наш і я з ним доброю славою з мертвих повстану.

(184, II, с.172).


Болісно переживав смерть князя К. Острозького і М. Смотрицький, у "Треносі" якого знаходимо чимало проникливих слів на його адресу. Багато для утвердження православної віри зробив також гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, який у вірі "протривав святій статечно", був "благочестя віри завжди ревнитель" та її стеріг "дбало й сердечно". Він навіть королю обіцяв охочіше служити, "як релігію король зволить оградити".

Кінець XVI — поч. XVII ст. був для української православної церкви катастрофічним. З одного боку, вона втратила підтримку впливових можновладців-князів, які або покатоличилися, або якось "дружно" вимерли; а з другого — відбувся розкол церкви після Берестейського собору. Перехід значної кількості світської та церковної еліти в католицизм та унію українські гуманісти сприйняли переважно як трагедію не тільки для православної церкви, але й для України в цілому. Звідси й той песимізм, який бачимо у "Треносі" М. Смотрицького, і плач православної церкви, яка в часи бездержавності була виразницею української держави: "Сини і дочки мої, котрих зродила і зростила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла, аби з набутком із дорідності її насититись. Священиків моїх осліпило, пастирі мої... оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдалися... І тому сиджу зараз, як одна із удів розплаканих" (М. Смотрицький — 180, с. 68). На щастя, зрадили православну церкву й Україну не всі. І саме до них із закликом та з надією звертається М. Смотрицький, а далі робить і закид за пасивність: "До тебе, о славний російський народе (до синів моїх), котрі ще мене, матері своєї, не одкинулись і брудом відщепенства себе не заплямували, мову мою звертаю... Питаю, чому на сі великі і нечувані наклепи (calumniae) не відповідаєте? Чому оббріхані, не виправдовуєтесь? Чому огуджені про честь свою не дбаєте?.. Злу на одсіч і язиком не повернули" (184, II, с. 328). Цей заклик було почуто. І вже одні сини України пером поворухнули, інші козаки — шаблюками. І ситуація, знаємо, почала мінятися. Тепер українські мислителі все більше покладають надію на козаків, а не на тих, які "к богатому папі одбігли на пашу, або на пінізі ізміняли душу" (Анонім. Скарга нищих... — 181, с. 265). Завдяки гуманістам формується цілком нова козацька свідомість — вони відчули себе синами церкви Божої і оборонцями давнього руського звичаю (Єзекіїль Курцевич — 828-А, с. 143). Родослівна козаків виявляється дуже давньою:


Їхні предки із роським монархом хрестились —

З Володимиром, — стійко у вірі лишились

І ту віру несхитно тримають, статечно,

Бо за неї вмирати готові конечно.

(К. Сакович — 183, с. 161).


Та й місію, виявляється, козаки виконують вельми благородну не тільки в Україні, але й тоді, коли на море йдуть визволяти невільників. Ну, а коли щось там прихоплять, то діляться ж удома з церквами, монастирями, шпиталями й духівництво наділяють. За великим рахунком, козаки справді відіграли виключну роль у захисті православної церкви України, а пізніше — в консолідації нації і у визвольній війні під проводом Б. Хмельницького.

Ставлення українських гуманістів до католицького віросповідання було складним, переважно негативним. І це зрозуміло, коли йдеться про мислителів православного обряду. Католики, на думку К. Саковича та Г. Смотрицького, то — "не-ми", чужі, західні, латинники, які ведуть тотальний наступ на людей "руської віри", обливають брудом "народ руський", зводять наклеп на православну віру, бундючно говорять про "дурну русь", вихваляючи при цьому католицизм і Ватикан. Виступаючи на захист православної віри, С. Кленович та З. Копистенський наголошували, що українці не відступилися од віри батьків. Натомість, саме латинники, змінивши догмати віри, залишили істинну мудрість, "взялися за тогосвЂтнии вЂставній науки" і впали в різні єресі. І в той час, коли вони "силогисмов и аргументов ся учат — любопрътися и един другого препирати", греки і українці міцно тримаються заповіданої апостолами віри й вчаться доброчесно і побожно жити, наслідуючи перших християн. Тут, однак, слід зазначити, що погляди С. Кленовича і З. Копистенського на філософію і освіту істотно відрізнялися. Якщо вихований у західній духовній традиції католик Кленович з пошаною ставився до православної віри і при цьому був прихильником розвитку світської освіти і філософії, у тому числі й схоластики, то З. Копистенський, хоча й визнавав цінність світського знання, водночас надавав перевагу так званій "внутрішній філософії, що розумілася як містичний шлях "життя в істині".

Разом з тим є цілий ряд свідчень негаційної оцінки певних положень католицького віровчення і з боку українців-католиків, передусім у ранніх творах Оріховського: "Відступництво Риму" (Repudium Romae) та "Хрещення рутенців" (Baptizmus Ruthenorum). Спонукала до написання цих трактатів поява двох книжок Яна Сакрана з Освенціма, професора теології Краківського університету, під назвою "Енциклопедія помилок рутенського обряду" (Ełucidarium errorum ritus Ruthenici) та "Заблукання найупертіших рутенців" (Errores Atrocissimorum Ruthenorum). Про їхній зміст красномовно свідчать уже самі назви. Суть зводиться до доведення, що східна православна церква відкололася від вселенської церкви, має ряд помилкових положень, із-за яких українців при переході до католицизму треба перехрещувати. На великому історичному матеріалі С. Оріховський доводить протилежне - відступником є католицька церква, а православна твердо дотримується давніх догматів. У своїх трактатах автор виявляє небуденний конфесійний патріотизм, але не католицький, а православний. Це, власне, мабуть, перший полемічний твір в Україні, в якому полеміка з католиками ведеться на високому професійному рівні із застосуванням філологічно-критичного методу при аналізі церковних догматів.

Пізніше полеміка Оріховського з католицькою церквою зосередиться на одному спірному питанні, пов’язаному з целібатом. Його він торкається так чи інакше майже в усіх значних своїх творах, але найбільш послідовно розглядає в окремому трактаті "Про целібат" (De lege coelibatus). Це також гострий полемічний твір, де автор доводить усю безглуздість закону католицької церкви про безшлюбність ксьондзів і його суперечність природному праву. Свою позицію підкріплює тим, що вселенська церква цього не знала, а також відсутністю такого закону у православній церкві. Аргументація автора переконлива й опирається на ґрунтовну історичну джерельну базу.

Свою незгоду з багатьма положеннями католицького віросповідання Оріховський висловлював також у "Посланні до папи римського" та у листі до єпископа П. Гамрата від 1 березня 1544 року , де також чітко виявив свій православний патріотизм. Погрожуючи папі перейти в грецьку віру, мислитель називав дві найголовніші причини, які викликають відразу у нього та його українського народу до латинського обряду: "перша, — що Бог славиться чужою мовою, а друга, — що священикам у латинців не дозволено одружуватись і вони живуть безчесно" (289, с. 141). У листі до П. Гамрата доволі місця відводить Оріховський критиці вже згаданого Й. Сакрана, називаючи його чужинцем, який зухвало шукає приводу для звинувачення українців. Багато закидає їм гріхів, але одні з них недоречні, а інші можна було тлумачити поміркованіше. Цей теолог, на думку мислителя, невіглас в українському письмі і з грецьким не обізнаний, а тому його докази не є переконливими. До речі, цього ж Й. Сакрана критикував пізніше і М. Смотрицький за те, що "синів славного народу українського в огиду світу подати силкувався" (184, II, с. 327). Ще одним об’єктом критики Оріховського була грамота папи Александра VI, яка вимагала, щоб українці, котрі переходять до католицького обряду, давали клятву римському понтифікові, що було, по суті, новим хрещенням. Ця грамота, пише мислитель, суперечить грецькій формулі: "Якщо ти хрещений, я тебе не перехрещую; але якщо ти не хрещений, я тебе хреститиму" (259, с. 44). Коли папа вважає цю формулу юридично не чинною, продовжує Оріховський, тоді не тільки українці не є християнами, але й давні Атанасійці, і Хрисостоми, і Кирили, і Методії, і вся решта Греції так само не були християнами.

Критика католицизму і боротьба з ним в Україні були зумовлені не лише нападками на певні догмати православ’я, а тотальною експансією католицизму на українські землі, супроводжувану до того ж полонізацією. Проте не слід забувати, що тривалий час між цими віросповіданнями панувало порозуміння. Тому деякі гуманісти мали тоді ілюзії щодо мирного співіснування двох церков і закликали до цього обидві сторони. Це були українці за походженням, які прийняли католицьку віру, але їм боліло становище їхніх братів по крові, тому їхнє сумління змушувало до біполярного конфесійного патріотизму. Обидві церкви були для них рідні. Ось як зображує стосунки між церквами Оріховський: "церква у рутенців утвердилася задовго перед тим, як до них прийшли поляки-католики. Але й пізніше довго ще не виникало суперечок через розбіжності релігійних обрядів. Кожен пильно оберігав те, що від предків успадкував (звідки б не був узятий початок)" (259, с. 40). Згадує мислитель Флорентійський собор, на якому папа Євгеній називав прихильників православного обряду братами; наводить приклади з практичного спілкування церков у житті, коли католицького єпископа в Галичині було настановлено людьми грецького обряду і він правив тим розмаїттям, і ніхто не страждав від цього. Тут одностайно було визнавано спільного Христа в Україні і серед поляків, і серед українців". Розбрат почався, на думку Оріховського, коли на місце здорового глузду предків прийшла, на жаль, "почасти недбалість і несвідомість латинників, почасти дала себе знати зухвалість схизматів", і тепер ті й ті ведуть себе "немов сварливі родичі — більше пихаті, ніж чужі або несхожі". З цього усього мислитель робить висновок: не треба вважати за злочин те, стосовно чого українці й католики мають різні погляди: "хай кожен залишається при свої думці" (259, с. 41). Біполярного патріотизму Оріховський дотримувався все життя.

Такий самий подвійний конфесійний патріотизм був притаманний також іншим гуманістам-католикам українського походження кінця XVI — поч. XVII ст. Найвідомішими серед них були автор поеми "Дніпрові камени" ("Camoenae Borysthenides") І. Домбровський, Ян Щасний Гербурт, Й. Верещицький, Богдан Бокша Радошовський. Усі вони толерантно ставилися до православного віросповідання і з повагою до його носіїв.

1596 року у Бресті відбувся собор, який замість об’єднання (унії) двох церков (католицької і православної) розчленував українську православну церкву на два ворогуючі стани. Заради справедливості треба сказати, що ідея об’єднання Східної і Західної церков стояла гостро впродовж багатьох століть. Популяризували її українські гуманісти та державні діячі. На початку 90-х років XVI ст. К. Острозький висунув програму об’єднання православної та католицької церков на засадах універсалізму і рівності. Але ще раніше цієї проблеми торкався Оріховський у вже згадуваному трактаті "Хрещення рутенців" (1544 р.) та у листі до Гамрата. Для доведення необхідності об’єднання церков Оріховський звертається до історії як православної, так і католицької церкви, використовує твори письменників обох сповідань, показує зв’язок багатьох церковних обрядів із народними звичаями тих чи інших регіонів; підкріплює свої судження апеляціями до здорового глузду, посиланнями на численні філософські розмірковування з того приводу. Зрештою твердить, що колись на Україні була популярною думка про єдиного для всіх християн найбільшого понтифіка, який розмаїття релігійних обрядів зводив би до єдиної християнської апостольської церкви". Йшлося, отже, про рівноправне об’єднання церков, без ущемлення або зверхності будь-якої. Цю ідею підтримували пізніше й інші українські мислителі — зокрема й ініціатори Берестейського собору, які конфесійно залишалися палкими патріотами православ’я та української справи. Серед прихильників унії були такі видатні особистості й гуманісти, як К. Транківіліон-Ставровецький, М. Смотрицький, Іпатій Потій, які дійшли висновку, що необхідно шукати примирення в Україні шляхом спілки православ’я з католицизмом. А на закид у зраді М. Смотрицький відповідав: "не відступився від святої східної церкви — Боже мене борони! — Неприятелі то мої так про мене говорять. Я залишаюся при церкві такій, якою вона за предків народу українського була — в єдності з римською... Предків моїх святої східної церкви догматів тримаюсь, вірю їй і визнаю" (833, c. 129). Українські гуманісти XVI — поч. XVII ст. не позбулися ще цілком полісного або регіонального патріотизму. Переконливих свідчень цього доволі. Але цей патріотизм, вище якого був тільки конфесійний, значно відрізнявся від свого середньовічного аналогу. У наших мислителів розглядуваного періоду полісний або регіональний патріотизм виступає як складова частина загальнодержавного, національного. Серед міст, які найчастіше прославляються, насамперед Київ, Львів, Острог. Говорячи про Київ, гуманісти нагадують читачам про минулу його славу й велич як столичного міста великої колись держави України-Руси, де "славетні колись панували лицарі, котрих боялися й багряношатні тирани"; було там 500 церков, які всередині й зовні сяяли срібломзлотом і т. п. Що ж до сучасного його стану, то місто хоча "в чужоземнім ярмі й захиріло", але є надія на відновлення минулої слави у майбутньому, бо "влада в нім здібна", та й "люди тамтешні його за столицю вважають незмінно" (220, с. 4). Другим столичним містом в Україні, після монгольського сплюндрування Києва, вважався Львів, куди для вивчення української мови, як державної, посилали певний час своїх дітей навіть литовські князі. Найбільшої шани й поваги виявив йому С. Кленович у поемі "Роксоланія", яка, власне, й була присвячена сенатові Львова. Зокрема, мислитель пише:


З-поміж усіх руських міст найперше стоїть перед нами

Наше святе місто Львів, слава народу і честь.

(62, с. 65).


Описують і прославляють герб міста Львова два анонімних автори у віршах "Леополіс" та "Просфонима". А перший ще й зазначає, що завдяки Львову "український рід уся Європа знає". Написав гербовий вірш на честь Львова також І. Туробінський, який називає це місто Лева славетним, твердинею на полі сарматському, яке "ще не лякалося сил збройного люду". Третім за визначенням центром культури й освіти в розглядуваний період вважався в Україні Острог. Його найбільше оспівав С. Пекалід у поемі "Острозька війна". Ось лише кілька характерних рядків:


Біблія тут побачила світ. Швидко зростає видання

Інших книжок в Острозі. Аполон-Феб гринейський радіє:

Вже він Тенед залишив, став байдужим йому острів Делос,

Ось він і лук, і кіфару, і теж сагайдак стрілконосний —

Все забирає в Острог, побажали ж так музи священні.

(184, II, с. 46).


Крім трьох названих, згадуються й інші українські міста, зокрема Луцьк ("що гідний камен геліконських"), Дрогобич ("славиться в русів копальнями солі"), а також Замостя, Кросно, Холм, Перемишль, Белз, Красностав, Бузьк, Городно, Кам’янець (Кленович).

Змальовуючи й уславляючи усі ці міста, деякі автори як справжні полісні патріоти не забувають нагадати, що вони українські, а магістр Павло додає до свого імені навіть два промовисті означення — "Кросненський" ("з Кросна") та "рутенець". При чому сам зауважує, що останнє для нього є "словом солодким". Такий регіональний патріотизм виразно виявлявся у таких гуманістів, як С. Оріховський, А. Чагровський, С. Пекалід, С. Кленович, анонімний автор віршованого твору "Про вибиття татар...". Вони оспівують той чи інший край України, де народились і виросли: "Україну над Дніпром", "Волинь войовничу, Марсову доньку", "Острозьку землю", "Подільський край". Ось як, наприклад, висловив свою синівську любов до рідної землі, що його зростила, А. Чагровський:


Лиш тобі, подільський краю,

Я слова ці промовляю.

Хай для всього народу

Вдячність буде в нагороду.

Посила багаті дари

Бог Поділлю із-за хмари...

(184, II, с. 79).


С. Кленович славить свій рідний край — Червону Русь, передусім її багатства, міста, звичаї. Пекалід багато місця відводить у своїй поемі прославлянню Острозьких полів, переповнених "медом солодким", рідного Волинського краю:


Радуйся, наша Волинь войовнича, ти, Марсова донька,

Саме тобі дім Острозьких дарує ліцей той тримовний,

Отже, приймай ці основи, а більші плоди, може, будуть...

(184, II, с. 43, 54).


Далі автор вихваляє рідну річку Горинь, її чарівні луки та широкі лани, які простяглися обабіч. Ця місцевість — красивіша за прославлені античні краї.

Палким патріотом свого краю, Русі, був С. Оріховський. Він не тільки жив там, але й переймався його проблемами, болями. Українців він називає своїми рідними (mei Rutheni), вболіває за смерть земляка князя Дм. Вишневецького, який потрапив у полон до турків і загинув. В іншому місці мислитель радить польському королеві Сигізмунду Августу, за прикладом свого прадіда Владислава, взяти за дружину українську княжну. Особливо багато патріотичних пасажів у "Напученні" Оріховського. Щоб переконати короля захистити його рідний край — Русь, яка страждає від численних татарських нападів, мислитель закликає негайно йти туди з військом, оглянути й зміцнити укріплення, збудувати нові фортеці, показати в тім краю свою доблесть. А оскільки тоді України як державного суб’єкта не було, то це вносило чималу плутанину і заважало чітко самовизначитися. Але С. Оріховський намагався це робити, хоча інколи в досить оригінальний спосіб: "Польща мені родителька, церква — живителька, Україна — годувальниця, Перемишль — вітчизна, Оріховці — родинне село або батьківщина" (299, с. 292). Ще одним виявом цього своєрідного патріотизму було вихваляння того чи іншого можновладця, переважно за справжні чи уявні чесноти. До цього охоче вдавався І. Домбровський. Власне, вся його поема "Дніпрові камени" — то панегірик давнім і комплімент сучасним українським князям. Першим — вдячність за те, що були сильними володарями великої держави, а другим — аванс і заклик рівнятися на своїх славних предків — давніх правителів України-Руси. Особливо велику державницьку надію покладав Домбровський на синів К. Острозького, про яких говорить:


Родичі знані, єдина надія прадавнього роду;

Виросли ці два брати із плоті геройської русів...

(220, с. 39).


На жаль, вони рано пішли з життя, і сподівання поета не збулися. За автономістичну, по-суті незалежну політику князів Острозьких славили З. Копистенський, Д. Наливайко, С. Пекалід. Останній, маючи на увазі конкретно К. Острозького, відверто заявляв: "Русь величезна гордиться тобою, своїм вихованцем". К. Сакович державницькі надії покладав на гетьмана Сагайдачного та князя Чорторийського (181, с. 213), М. Смотрицький — на князів Огинських, які "отчизнє милой дєльним мужеством услугують", К. Транквіліон-Ставровецький — на князів Корецьких.

Наприкінці XVII ст. в Україні заявляє про себе новий суспільний стан — козацтво. Спочатку козаків сприймали за охоронців прикордонних земель Речі Посполитої на межі з Диким полем. Згодом вони переходять від оборонних дій до нападів на татарські і турецькі міста, виявляючи приклади героїзму, які дивували Західну Європу, чиї історико-літературні пам’ятки широко висвітлювали військові успіхи козаків, порівнюючи Запорозьку Січ із Спартою, Критом, давнім Римом тощо. Польські історичні джерела того часу хвалять козаків і визнають їхні заслуги перед "спільною вітчизною", воєнні подвиги, відвагу, мужність. Достатньо згадати лише "Опис війни Івоні" Л. Горецького чи "Діяння Владислава", біограф якого Васенберг описує такий епізод бою малого козацького відділку з турками: ці "найправдивіші лицарі і славу спартанців набагато переважають. Бо ці 300 і в горах поблизу Термопіл, а ті числом лише 60 і у відкритому полі з такою ж силою війська, як у Ксеркса, вступають у бій" (436, VII, с. 480). Ясна річ, що цього не могли не бачити й патріотично налаштовані українські мислителі, у яких козаки викликали гордість і захват. Але всі акції козаків сприймалися спочатку як такі, що носять локальний, регіональний характер і не загрожують сутичками зі "спільною батьківщиною" польською державою. Ось кілька прикладів. І. Домбровський, скажімо, переконаний, що "козаків породила безліч раз топтана доблесть" та що вони "орди татарські відважно в боях побивають" і "не бояться турецького шалу". М. Пашковський засвідчує, що "сто козаків як буде з рушницями битись, то тьмі здолають шиї татарів змилити". Він же з симпатією описує побут козаків: де зимують, де літують. Б. Зиморович вихваляє козаків, їхнє озброєння, походи на Чорне море: "їм не новина по гучнім Боспорі На бистрих чайках літать чи на Чорне море Вискочить під Білгород, часом під Текиню Та в’язати падишахів і гладких турчинів" (184, II, с. 228). А. Чагровський вважає, що "кращої нема в устої від людини лицарської!". Мова йде, звичайно ж, про козаків. Що ж до К. Саковича, то він наголошує на вирішальній ролі козаків у Хотинській битві: "У битві тогорічній хтозна-що б чинилось, Коли б то Запорозьке воїнство не билось" (183, с. 181). Не пропускав нагоди похвалити козаків і X. Євлевич у своєму "Лабіринті":


Скрізь поміж людські вуха гучна слава лине

Про військо Запорозьке, до воєн придатне,

На землі і на морі у Марсі удатне.

(184, II, с. 263).


У XVI ст. попри всі негативи склалися сприятливі умови для перетворення українського народу на політичну націю. Принаймні основні складники, які зумовлюють її появу, в цей час були наявні: спільна територія (після Люблінської унії майже всі заселені українцями землі перейшли під юрисдикцію однієї держави — Польщі), спільна мова, культура, єдиний економічний простір, де відбувається зародження елементів капіталістичного способу виробництва з його розподілом праці, який пов’язує населення економічно в націю. А це, у свою чергу, було передумовою створення національної держави. Внаслідок усіх цих процесів на місце полісного (регіонального) та конфесійного патріотизму приходить патріотизм загальнодержавний (національний). Цей патріотизм, що відображав загальнонаціональні моменти, з його любов’ю до вітчизни, відданістю їй, прагненням своїми діями служити її інтересам, з’явився лише в епоху Відродження. Він був притаманний багатьом українським гуманістам, які підносили патріотизм до рівня найвищих громадянських чеснот. Цьому вони присвячують не лише окремі рядки, а цілі твори. Досить назвати хоча б "Роксоланію" С. Кленовича (1584 р.), "Дніпрові камени" (бл. 1619 р.) І. Домбровського, "Вірш на жалосний погреб Сагайдачного" К. Саковича, "Острозька війна" С. Пекаліда, "Тренос" (1610 р.) М. Смотрицького, "Дума Українна" Чагровського, "Розмисел про народ український" Яна Щасного Гербурта тощо. Українські гуманісти любов до батьківщини зводили в ранг найвищої доброчесності. Це вже не "спільна батьківщина" — Річ Посполита, а Україна як окреме державне об’єднання зі своїм військом і полководцями. І одним із таких анонімний автор "Epicedion"-y називає Дм. Вишневецького, який "Україні послужив, як державець правий". Іншими загальнонаціональними героями найчастіше виступають ще князь К. Острозький та гетьман Сагайдачний. Певними ознаками формування такого типу патріотизму можна вважати й додавання до прізвищ означень приналежності мислителів до українського народу. Зокрема, Оріховський нагадує польській шляхті про велич України-Руси княжої доби і говорить, що сила Польщі і нині багато в чому залежить від України, бо кількість польського народу і його територія порівняно з могутньою і просторою Україною не такі вже й великі. Мислитель спростовує так званий "сарматський міт", згідно з яким предками лицарського стану — польської шляхти було войовниче плем’я сарматів. Він переконує, що й українці також — сармати, бо центром Сарматії були терени України.

У першій половині XVII ст., напередодні й під час національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, Європа вже добре знала про силу й звитягу збройних сил України. Інакшим було становище в часи Оріховського, коли значна частина українських земель входила до складу Польщі як одне з тринадцяти воєводств, яке зберігало, щоправда, назву "українське" (ruske). Тому мислитель пояснює своїм європейським читачам походження назви України (Russia, Roxolania, Ruthenia, Sarmatia). Ніщо інше як патріотизм змусив Оріховського написати і вже згадувані два полемічні трактати під назвою "Хрещення рутенців" та "Відступництво Риму" у відповідь на звинувачення Краківським теологом Яном Сакраном із Освенціма українців у багатьох гріхах. "Я рутенець і про це охоче заявляю" (Ruthenorum me esse et libenter profiteor), — писав мислитель, — і на цьому твердо стояв усе життя.

Любов’ю до України й українського народу перейнята вся поема Кленовича "Роксоланія" (Roxolania). Власне, це гімн його і нашій землі. Для Кленовича Україна — фактично всі землі, де живуть українці. Тому він оспівує і такі (нині польські) міста, як Холм, Перемишль, Белз, Красностав тощо. З особливою симпатією, як і слід було чекати, автор пише про Київ, зазначаючи, що для українців він важить так само, як Рим для усіх християн (62, с. 71). Київ у нього славний, колись "могутня столиця князів давньоукраїнських", а тепер там безліч зруйнованих пам’яток старовини, які поросли бур’яном: "Дехто гадає, що тут слід шукати фрігійську Трою (181, с. 152). Подібну прихильність до України бачимо у "Дніпрових каменах" Домбровського. Автор розповідає напівчужинцю єпископу Б. Радошовському історію України і Києва, і готує до того, що той може побачити.


Краєм квітучим, погідним ходитимеш, пресуле любий,

Та не розкішні й у Києві стрінеш споруди, а вбогі,

Люд по яких і донині фрігійської давньої Трої

Марить ще снами, — що так на життя теперішнє не схоже.

(220, с. 3).


Прагнучи розбудити в чужинців патріотичні почуття, мислитель нагадує, що Київ мав колись аж 300 храмів, у яких:


Блискала злотом на стелі давно там шумиха розкішна,

Сяяли виїмки й борозни та білосніжні колони.

Нині із давньої тої краси лиш крихти залишились,

Храми бо й мури зубчасті лежать у руїнах повсюди.

(220, с. 5).


Велику повагу до свого рідного українського народу (россов), до його історії, культури, волелюбності, мужності виявляв З. Копистенський: "...преважний и сердечний народ росский до войни и же в жадной зброи и тарчи уфности не покладает, и же о богатство ани о строй винаймнЂй не дбает, золотом теж и сребром погоржает, цноту, мужество а славу добрую за некоштовнЂйший строй собЂ прекладаючи" (184, II, с. 338). Зацним слов’янським народом, який колись "у царській пишавсь високості", називає українців X. Євлевич.

Певним виявом загальнодержавного патріотизму українських мислителів можна вважати також оспівування краси рідної природи, землі, звичаїв і вірувань народу. Найчастіше до цього вдавалися С. Кленович, С. Пекалід, І. Домбровський, Ш. Шимонович. Україна для них — "наша земля", поля якої "переповнені медом солодким", виноградом; луки — неодмінно "заквітчані", ниви — "прегойні" і весь край — "квітучий, погідний". Зокрема, С. Кленович у своїй поемі "Роксоланія", використовуючи багатий арсенал поетичних засобів античної літератури та мітології, оспівує красу і багатство української землі:


Може, земля арголідська приваблює вас своїм чаром, —

Знайте, що чари свої має і наша земля.

Чи джерело животворне, відкрите копитом Пегаса,

Чи до вподоби вам смак Белерофонтових вод?

Є теж джерела у нас, де вода життєдайна вирує,

Єсть і такі, де вона завжди холодна шумить.

(181, с. 115).


Відповідаючи на закиди чужинців, що в закутому від морозів Сарматському краї бідна природа, що "від стужі суворої земля не родить та що перемерзлі поля плугом не можна зорати", Кленович заявляє: взимку то так, але приходить весна, і тоді українська земля приносить "золоті врожаї", а в терновім кущі виспівує свою пісню соловейко. Поет перераховує блага, якими сповнена рідна земля: річки переповнені всякою рибою, лани — багаті дарами Церери, які вивозяться навіть за кордон до Німеччини; у безмежних лісах є різні породи дерев; водиться багато цінних хутряних звірів, зі шкіри яких виробляються кожухи, що цінуються дорожче від колхідського руна і їх вивозять на продаж за кордон. Нема, кажуть, в Україні винограду, зате тут готують кращий за вино напій з меду, який схожий на нектар олімпійських богів; тут мешкає Галатея, яка сповнює вим’я корів молоком, Мінерва та інші античні боги й музи. Патріотизм Кленовича виявився, зокрема, й у вихвалянні звичаїв українського народу. Будучи сам католиком, він славить звичаї українців-православних: вірність заповітам батьків, свободу одружень і розлучень, звичай побратимства:


Часто буває, що словом два руси єднаються твердо.

Руки подавши, навік рідні вони відтепер...

Руси в подружжі своєму, бува, розлучитися можуть,

Та побратимства зректись — зовсім нечувана річ.

(62, с. 83).


Нестор-літописець записав колись у "Повісті врем’яних літ": "Звичай русів є пити". Ще й сьогодні це сприймають як схильність нашого народу до вживання хмільного. Зовсім інше знаходимо в описі Кленовича, який каже, що руси у давнину не захоплювалися хмільною трутизною: "Лиш в багачів, і то перед їдою, давали краплину. Він, той напій, що тоді для лікування служив" (181, с. 142). Хто з цих двох авторів має більше рації — важко ска-

зати. А от патріотизму, мабуть, більше у Кленовича. Оспівування української природи характерне і для поеми "Острозька війна" С. Пекаліда. На відміну від інших острозьких книжників він сприймає природу як об’єкт естетичної насолоди, захоплено описує врожайні поля рідної землі, її луки й річки, м’який клімат, розкішні трави, розмаїту флору й фауну:


Саме тому тут достаток: є все, що потрібно людині,

Що лиш могутня мати-Природа створила для неї,

Все, що на нашій землі бачить Сонце з високого неба,

Зможеш знайти...

(181, с. 199).


Такими ж самими описами "краю квітучого погідного", "заквітчаними луками Дніпра-Бористену" й "нивами прегойними" насичена й поема І. Домбровського "Дніпрові камени". Автор вдається навіть до персоніфікації любого йому Дніпра, який постає у нього у вигляді богатиря, довговолосого, "сповитого хитким очеретом, лозою. З виду він суворий, поважний, має зеленого кольору очі. Дуже він схожий на діда при добрім здоров’ї" (220, с. 14).

У багатьох творах українських гуманістів зустрічаємо вболівання з приводу тяжкого тодішнього становища батьківщини. Причину його вони бачили у зраді еліти — переході її у католицьку віру та унію; в утисках від поляків, у численних нападах татар і турків на українські землі. Часом причиною скорботи матері-України стає передчасна смерть конкретного чільного захисника вітчизни. Хоч у XVI столітті чимало українських князівських і шляхетських родин переходили у католицьку віру, проте вони тривалий час лишалися патріотами свого народу і краю. Це засвідчує, наприклад, Оріховський, який пишався "цвітом України" (robore Roxolaniae) в Польщі, називаючи їх поіменно: Сенявські, Стариховські, Герборти, Тарло, Мелецькі, Держняковські, Требенські, Фрідрони, Ваповські, Броньовські, Вільціконські, Дрогойовські, а також, додає мислитель, "мої Оріховські". Деякі з них були чільними діячами на Сененському соборі (Валентин Герборт, Микола Сенявський, Станіслав Герборт, Станіслав Тарло, Збігнєв Сененський, а Станіслав Ваповський, як уже згадувалося, був секретарем польського короля Сигізмунда Августа (259, с. 643). Вже тоді ці імена для української культури були втрачені. А пізніше фігурували виключно серед польської знаті.

На початку XVII ст. Україна втратила майже увесь князівський провід, який донедавна був фундаментом української спільноти. Українські мислителі сприймають це як катастрофу. Зокрема, М. Смотрицький у "Треносі" (1610 р.) вустами матері-церкви-вітчизни оплакує зраду і відступництво своїх синів, перелічує втрати українського народу: "Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила — дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку, що їх поодинці вичисляти було б справою довгою? (180, с. 84). Де при тих і інші неоціненні мої клейноди? Родовиті, — мовлю, — славні, відважні, дужі й давні, по всім світі в добрій славі, потужності і мужності знаного народу російського доми — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?" (184, II, с. 313). Це їх, певно, мав на увазі X. Євлевич, коли писав у своєму "Лабіринті": "Давно з доріг ви збились, втоптаних дідами, Стали вже до вітчизни мало не задами" (184, II, с. 258). Справжнім лихом "у цій життєдайній землі", де земля ніколи "наших іще не обманула надій", українські церковні і культурні діячі вважали Берестейську унію, яка посіяла незгоду в суспільстві, бо


...коли б між християн та була ще згода,

Не терпіли б, як тепер, їхні землі шкоди.

Злодіїв уже б давно в Азію загнали,

Де вони колись свої становиська мали.

(184, II, с. 34).


Постійних утисків зазнавав український народ і з боку поляків, про що свідчать численні протести та "ляменти", в одному з яких говориться: "Утяжени естесмо ми, народ русский, от народа полского ярмом над египетскую неволю, же нас леч без меча, але горш, ніж мечем с потомствы выгубляют, заборонивши нам пожитков и ремесел обходов вшеляких, чим бы толко человек жив быти могл, того неволен русин на прирожоной земли своей руской уживати в том то русском Лвові" (115, с. 34). "Все, що пановало і утискало, — писав М. Грушевський, — було "лядське" — походженням, вірою, культурою, духом. Все "руське" було поневолене. Все, що стояло в таборі пануючих, все що заступалося за нього — ототожнювалося з польським, було "лядським" незалежно від свого походження" (436, VIII, с. 129). Палкий протест проти національного поневолення висловлювало чимало українських авторів того часу, які нагадували полякам, що могутність Польщі зумовлена союзом з Україною та що "жоден розум, жодне насильство, — за словами Яна Щасного Гербурта, — не може досягти того, щоб Русі не було в Русі. А що коли дехто захоче, щоб поляків не було у Польщі?" (184, II, c. 174). Найбільшою, проте, небезпекою в розглядуваний період для українського народу були постійні, часто безкарні напади на українські землі татар і турків, які плюндрували міста і села, а людей забирали в полон. Це засвідчили у своїх творах С. Оріховський, Б. Зиморович, М. Пашковський, С. Кленович, анонімні автори "Epicedion"-y та поеми "Про вибиття татар...", С. Пекалід. Всі вони говорять про те, що "на Вкраїні серед піль завжди неспокійно"; що українець "за плугом при зброї волів поганяє"; що "ниви і сіє, і жне селянин, не лишаючи зброї"; що татарин "маєтність предківську, вітчизну палить", а "жінок і діточок тягне у неволю". Отож картина постає жахлива. Але вона не буде повною, якщо не наведемо ще бодай невеличкий фрагмент з послання Оріховського до польського короля: "люд в Україні нещасливо гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо — ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збещено на очах у чоловіків, молодь пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою, — так, що нема чим і землю обробити. Жах і смуток всюди на полях і в селах наших" (269, с. 7, 3).

Свої сподівання у справі захисту рідного краю українські мислителі XVI ст. пов’язують переважно зі своїми князями та польським королем. Зокрема, С. Оріховський одним із перших склав дві промови "Про турецьку загрозу" та "Напучення польському королю Сигізмунду Августу", в яких переконує короля стати захисником України, подбати про прихильність народу, прислухатися до його прохань і несподіваним прибуттям туди настрахати і відігнати ворогів. Ще в іншому місці мислитель дорікає королеві за те, що занедбав "ті частини країни, які перебувають у небезпеці"; радить за прикладом Александра Македонського "відмежувати тіло від жаги і їхати на Русь", щоб там оглянути військо, набудувати фортець, усунути небезпеку, яка нависла над тамтешнім людом. "Нещодавно, — продовжує мислитель, — Скитія вдерлася скопом в Україну, і все тремтіло з ляку тут перед ворогом. Спонуканий цими подіями, я вже не криючись послав до тебе книжечку, яку раніше видав анонімно. А оскільки ми в Україні щороку зазнаємо ворожих нападів, то я змушений був кілька літ тому дати тобі, королеві щойно обраному, ще й поради, які можеш за прикладом батька використати на благо наше" (269, с. 3). Оріховський у своїх високопатріотичних промовах і трактатах, звернених до короля польського, розглядав турецьку загрозу Україні в контексті європейського політичного життя, але заразом викривав польсько-литовську правлячу верхівку, магнатів, шляхту, які не вміли й не хотіли захищати підвладні їм українські землі, прагнучи лише до примноження своїх маєтностей і прибутків. Серед інших захисників своєї вітчизни мислитель називає ще українських можновладців Сенявських ("завдяки доблесті яких Україна, по-суті, ще існує") та польського полководця Яна Тарновського, який "не забуває про потреби України", "залізом і вогнем стримує шаліючу Скитію". Якби не він, каже Оріховський, то "побачив би тепер вельми простору і благодатну Україну у згарищах всю і в руїнах". Інші українські гуманісти бачать дійовими захисниками України своїх князів: Острозьких, Заславських, Святополк-Четвертинських, Вишневецьких, гетьмана Сагайдачного. Саме вони, на думку Євлевича, можуть "вернути країну на биті дороги І все, що ниць впало, підняти на ноги". На рід Острозьких, як правдивих нащадків Данила Галицького, покладав надію І. Домбровський та анонімний автор поеми "Про вибиття татар...", який вкладає до вуст К. Острозького такий патріотичний заклик:


Хто вітчизни вірний син і за неї дбає,

Гей, покаже хай тепер мужність і відвагу.

Сам веду я вас у бій, щоб здобути славу.

(181, с. 68).


П. Конашевича-Сагайдачного, який "гетьманував на славу", оспівав К. Сакович, молодого Януша Острозького "анонімний автор "Еріcedion"-y, а князів Святополк-Четвертинських — А. Кальнофойський. Та ось помирають Д. Вишневецький, К. Острозький — "найвищий полководець у війні з татарами" (summus cum Tartaris belli gerendi imperator), а незабаром і його син Януш. Це сприймається вітчизняними гуманістами як трагедія для всієї України. Про останнього І. Домбровський написав такі проникливі поетичні рядки:


В злеті найвищої слави не зміг він уникнути долі

І відійшов із життя, — ніби квітка, підрізана плугом.

Так несподівано згасла надія, що сторожем буде

Звичаїв давнього роду, народу, який велетенську

Мав на жахливо безлюдних просторах колись-то державу.

(220, с. 27).


Так само болісно сприйнято і смерть героя народних дум Д. Вишневецького-Байди: "Україна над Дніпром стала сиротою, Вже заступника свого згадує з журбою". На щастя, з відходом старої еліти з політичної арени України остання "сиротою" не залишилася. Вже народилася й утвердилася нова військова еліта — козацтво, яке й стало невдовзі будівником і надійним захисником української держави. Але про це — пізніше. Тепер же поведемо мову про інші аспекти виховання патріотизму на прикладі героїчних вчинків предків.

Українські мислителі XVI — поч. XVII ст. настійливо зверталися до історичного минулого свого народу, зокрема до епохи Київської Русі, вбачаючи в ній свою античність, нагадують про славне минуле України, коли вона мала своїх "добрих гетьманів" і не потребувала чужих. Велике значення для формування патріотизму мало звеличення видатних постатей вітчизняної історії — Ольги, князя Володимира Святославовича, Данила Галицького. Історичні ретроспекції доводили правонаступність політичного буття українського народу на своїй території. Один із таких сповнених патріотичного пафосу екскурсів належить Й. Борецькому: "Се ж бо те плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть..." (436, VII, с. 391).





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.